Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Духовний простір · “Людина — не тільки фізична істота, а й духовна, істота Божистого походження і призначення”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Животворна сутність християнства

Слово Просвіти, №20 за 2013 рік

Василь ПАХАРЕНКО, член НСПУ, м. Черкаси Сучасна людина зазвичай відчуває себе Стефаниковими кленовими листочками, що розвіялися по пустім духовнім полю. Слухняно котиться за вітром часу, моди. Або гарячково шукає опори і найчастіше не знаходить її. У цій гонитві незрідка забуваємо, що вже спередвіків маємо надійну опору. Це християнство — найкоштовніший, рятівний для нас і прийдешніх поколінь спадок західної цивілізації. Але дуже важлива умова: цей дар предків не можна переймати сліпо, фанатично, бо тоді буква долає дух чи й перетворює його у протилежність. Цей дар стає живодайним лише тоді, коли людина іде до нього власним, неповторним шляхом, сприймає й осягає його своїм серцем. Лише тоді відкриваються головні таїни, заповіти цього дару, які тисячоліття рятували предків і допоможуть нам порятувати від катастрофи світ сьогоденний. Якщо, звичайно, вони стануть для нас символом віри й дороговказом у діях. Отже, уже античність заклала в европейську душу дві фундаментальні риси, які зумовили супермогутній потенціял і бурхливий розвиток саме цієї, західної моделі світоустрою. Ці риси — синтетизм (тобто, власне кажучи, діялогізм) і антропоморфізм. Захід є своєрідною синтезою античности й християнства. Та й сама античність поєднала в собі аж три традиції — грецьку, східну (після завоювань Олександра Македонського) і римську. І все ж античний світ після буйного, небаченого доти розквіту зрештою загинув. Сьогодні вельми повчально й важливо пам’ятати першопричину тієї прадавньої катастрофи — щоб не повторити її уже у планетарному масштабі. То було розбалансування діялогу духовного і душевно-тілесного: і в раціоналізованому Космосі Аристотеля, і в містичному Єдиному Платона (ідея якого дивовижно перегукується з даосизмом) не залишалося місця для людини — незбагненно-амбівалентної, душевно-духовно-тілесної, універсально-унікальної істоти, яка затято намагалася зрозуміти, у чому сенс її нинішнього і майбутнього існування. Стародавній світ огорнула пересиченість тілесним і — як наслідок — екзистенційна нудьга. Особистість відчувала себе актором у театрі абсурду. Так довго тривати не могло. Тому у пошуках відповіді людина пішла далі, залишивши античність у минулому й у своєму досвіді, спадку. Відтак наступною сходинкою становлення людського духу, за Геґелем, “віссю світової історії” стало християнство. Джерела його унікального духовного потенціялу, що дав новий, найпотужніший поштовх розвитку західного світу, це ще ширший синкретизм, а найголовніше — перехід з бінарного на тринітарний рівень розв’язання опозицій. Якщо Схід абсолютизував грізного, нелюдяного Бога, знецінюючи людину, то Захід, навпаки, захоплювався безбожною людиною. Християнство ж прийшло до ідеї Боголюдини. Серцевина, першосутнісна таємниця цієї віри захована у символі Трійці. М. Бердяєв з цього приводу пише: “Троїстість божества є не тільки догматичною формулою, але є істиною теологічної схоластики, вона має глибокий екзистенціяльний зміст. Три — це священне число, тому що воно означає завершення, подолання будь-якої двоїстости, роздвоєння. Уся ориґінальність християнства у тому, що воно не є чистим монізмом. Це якраз і викликало спротив і ворожість консервативного юдаїзму. Суто моністичною тенденцією у християнстві є іслам чи повернення до юдаїзму. Троїстість Бога означає внутрішнє духовне життя в Ньому, і це життя є у всьому світі… Є Один, і є його Друге, і є вихід, розв’язання в Третьому, у священній Троїстості… Споконвічна Людяність є Боже Друге, другий лик Божества. Людська і космічна спільність у свободі й любові є розв’язання Божистої Троїстости, третій лик Божества” [1, с. 376—377]. Коли зародилося християнство, панував ще наївний (часто несвідомий) антропоцентризм. Пізніше наука (після відкриттів Коперника й Дарвіна) безповоротно подолала його. Земля не є центром Усесвіту, а людина не є центром на цій скромній планеті, фізично людина — лише одна з форм органічного життя на землі, один з моментів еволюції. Одначе людина — не тільки природна, фізична істота, а й надприродна, духовна, істота Божистого походження і призначення. Вона, хоч і живе у “світі сьому”, але є “не від світу сього”. Сaме християнство принесло цей абсолютний, духовний, неподоланний антропоцентризм. Походить християнство з синтетичних систем античности і юдаїзму (не продовжуючи, не наслідуючи безпосередньо жодну з них). Про єдність грецького — східного — римського в античності вже йшлося. Юдаїзм також став точкою перетину, перетікання (але не злиття, не змішування) Сходу і Заходу. Уже в античності зароджуються, проступають деякі з ідей, що стануть основою християнства. Це і настанова Сократа на діялогізм, самопізнання; і прагнення Платона вивести людину за межі буденности; і теза про безсмертя індивідуальности; і зосередженість Аристотеля на світі конкретному, живому; а елліністів — на проблемах людського існування. Це і здогад Ксенофана та Анаксагора про єдиного Бога. У юдаїзмі ж єдинобожжя, вчення про безпосередній зв’язок людини з Богом як особистістю стало серцевиною віри. Вражає також загострений етизм, болісне самопізнання, сповідальна щирість псалмоспівців, пророків. Отже, християнський кордой антропоцентризм, гуманізм здійнявся на потужних підвалинах. Як слушно твердив Д. Штраус, нова віра звільнила людину від поверхово-тілесної релігії греків, з одного боку, і від юдейської релігії закону, з другого. Це віра у те, що світом керує духовна і моральна сила, а водночас переконаність утому, що повинність, яку ми зобов’язані відбувати задля цієї сили, може бути лише духовною і моральною, є повинністю серця і розуму [див. 2, с. 27]. Тому зв’язок “язичництво—християнство” треба оцінювати діялектично (а не однозначно, як це незрідка роблять). Якщо дикун стає язичником, це для нього благо й розвиток. Інша ж річ, якщо — юдей, християнин чи мусульманин, це для них трагедія й розпад, бо суперечить духовному становленню. Саме так слід розуміти численні застороги у Старому Заповіті про поклоніння чужим богам чи ідолам. Безглуздо також протиставляти юдаїзм і християнство. Вони пов’язані між собою, за влучним порівнянням сучасного філософа С. Лазарєва, як школа і університет. Людство мало успішно закінчити школу, щоб вступити до вишу. Юдаїзм відкриває Заходу надважливу істину (яку на Сході наполегливо проповідують індуїзм і буддизм): про взаємозв’язок причини і наслідку, про те, що вчинки, думки, почуття позначаються на долі людини. І ще одне — життєво необхідне для західної людини, сконцентрованої на активній діяльності, на цілях, бажаннях, на розвиткові форми — активність цілей і бажань необхідно чергувати з самообмеженням, стриманням. Християнство зберігає ці істини, але якісно поглиблює їх розуміння. Якщо у юдаїзмі більша увага зосереджується на докладній і розгалуженій системі обмежень і заборон, то в християнстві, особливо ранньому, головною умовою звільнення від залежности з-під влади цілей і бажань стало безперервне збільшення любови до Бога. Християнство, власне, як і будь-яка релігія, народилося у час гострої духовної кризи, яку саме тоді переживали й античний, і юдейський світи. До речі, ця криза дивовижно нагадує нинішню ситуацію у розвинутих країнах. Джерелом кризи (і тієї, давньої, і нинішньої) стала псевдомітична сутність язичницького світосприймання. Будь-яке язичництво орієнтує людину на форму, земне, тілесне, побутове, сюхвилинне, теперішнє. Тіло мислиться як первинне щодо душі, а то й важливіше за неї. Буде добре тілу — буде добре й душі, тілесність — вічна (звідси варварські обряди хоронити разом з померлим вождем і його рабів, наложниць, коней, майно; звідси ж муміфікація, піраміди, мавзолеї тощо). Як зауважує С. Лазарєв, інтуїтивне прагнення до Бога, до вічности язичники підміняли тим, що намагалися зробити вічною матеріяльну складову світу [3, с.65]. Спілкування з Богом у язичництві невідворотно звужується до такого собі споживацького монологу, спроби ділової угоди. У будь-якому разі бажання людини тут первинні, а божество, до якого людина звертається, вторинне. Язичник прагне досягнути торжества людського над Божистим — молиться, щоб покращити своє земне існування. Та ба — задля цього вдається до магії, себто використання вищих сил з корисливою метою. Він прагне змінити світ, не міняючи себе. Звідки така прив’язаність до форми? С. Лазарєв слушно наголошує: “Що менше у людини в душі любови й енерґії, то сильніше вона залежить від форми” [3, с. 179]. Водночас, знову нагадую, язичництво — закономірний і необхідний щабель духовного становлення, якщо продовжити наведену вище аналогію, — дитячий садок людства з усіма його плюсами й мінусами. Римська імперія стала найхарактерні) шим і найвеличнішим на той час виявом західного духу1. В епоху Авґуста вона неба) чено розширилася і зміцніла. Заговорили вже про “непорушне царство”, що нібито утвердилося навіки. Але імперію, цей, зда) валося б, бездоганно відлагоджений меха) нізм, непомітно роз’їдали внутрішні кон) флікти. Демократія виродилась у самодер) жавну диктатуру з примітивним лицемір) ним культом кесаря, який оголосив себе живим богом і йому почали вже зводити храми. Підкорені й жорстоко гноблені численні народи прагнули визволення, постійно повставали раби (яких тоді у Ри) мі було близько мільйона), ремствували й марґіналізувалися розорені італій) ські селяни. Та найголовнішою і найнебезпечнішою була духовна криза. Давня релігія втрачала своє значення, перетворюючись на один із громадянських обов’язків для підтримання порядку. Колись сакральні міти тепер викликали насмішку. Почали відроджуватися грецькі матеріялістично-атеїстичні доктрини. Так, поет Лукрецій бачив у релігії просто шкідливий забобон і взявся реанімувати вчення Демокрита й Епікура, згідно з яким Усесвіт є випадковим утворенням, породженим шаленством атомів, а відтак рано чи пізно його чекає загибель. Лукрецій помічав довкола ознаки близького кінця світу. Інші римляни, яких не задовольняв скептицизм, гарячково шукали духовної опори у релігіях Сходу, які блискавично ширилися імперією, химерно перемішуючись. Влада ж цинічно обожнювала себе. Надзвичайно авторитетними ставали окультні вчення, астрологія, магія, ворожба. Гонитва за чудесним викликала ріст марновір’я і шарлатанства. “Людина стояла на роздоріжжі і зусібіч чула закличні голоси: будь-байдужим до смутку й радощів життя, поринь у спокійне споглядання, — говорили буддисти і стоїки; живи згідно з природою, як усі істоти, — вчили книжники та епікурейці; щастя у знаннях і роздумах, — заперечували їм філософи-природодослідники; очищай себе потаємними обрядами і здобудеш безсмертя, — запевняли наставники містерій; бережи вірність єдиному Богові і дотримуйся його закону, — твердила релігія Ізраїлю. А римський орел, видивляючи здобич, летів над цим виром духу, де, як у первісному хаосі, змішалися у боротьбі початки” [4, с. 25]. У такій ситуації люди з тверезим мисленням доходили сумного висновку: на запитання “Що є істина?” годі знайти відповідь. Так трагічно, але цілком закономірно завершувалася багатовікова історія язичницького світосприймання. Не краща атмосфера панувала і в пост’язичницькому, уже монотеїстичному Ізраїлі. Ця давня і колись вельми духовно продуктивна цивілізація невблаганно старіла — ставала зашкарублою, статичною. Любов, яка колись згуртовувала народ і творила чудеса, непомітно заступали жорсткі правила поведінки (форма підміняла зміст). Відтак посилювався еґоїзм, зменшувалася віддача енерґії, деґрадував дух. Язичництво, від якого так наполегливо застерігає Єгова і якого так сахалися юдеї, пробралося як не через двері, то через вікно. Неухильне дотримання Закону, Божих заповідей і численних правил, що зних витікали, для багатьох стало важливішим за любов. Для чого любити й турбуватися про інших, набагато важливіше постувати, молитися, правильно харчуватися і старанно виконувати всі приписи Тори. Оце, як уважалося, і є віра, доброчесність, святість. Насправді ж така настанова вела до катастрофи, котрої, на жаль, не вдалося уникнути: незабаром Єрусалим стерли з лиця землі, гебреїв розпорошили по всьому світі, фактично загинула цивілізація. Чому так сталося? “В принципі будьякий об’єкт у Всесвіті має прагнути до виконання трьох функцій: через любов об’єднуватися з усім Всесвітом, а потім і з Творцем, через віддачу енерґії прагнути до любови і через безперервні зміни забезпечувати віддачу енерґії. Не буде перебудови зв’язків — не буде віддачі енерґії. Не буде енерґії — буде знижуватися рівень єдности, що значить — зменшення любови й деґрадація” [5, с. 175], — переконливо твердить С. Лазарєв. Яскравим доказом

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин