Гаряча тема · “У результаті такої “спецоперації” осучаснювачі пропонують свою “версію Шевченка”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті ««Перезавантаження» Шевченка», с. 3
«Перезавантаження» Шевченка
Слово Просвіти, №20 за 2014 рік
Закінчення. Початок на стор. 3
покликання бути поетом”, до того ж “з домінуючим висвітленням поетичної творчості: традиції — новаторство, європейський культурний, зокрема, літературний контекст; значення поетичного Шевченкового генія”, приступаю до ретельнішого огляду експозиції. Перша зала результату не дала. Тексту, який прямо свідчить про витоки Шевченкової поезії, в залі вже немає: Бувало, в неділю, закривши мінею, Батько діда просить, щоб той розказав Про Коліївщину, як колись бувало. (“Гайдамаки”) Посеред залу № 2, на верхній поличці одного з чотирьох, стулених докупи, вертикальних скляних паралелепіпедів, знаходжу баладу “Причинна” (альманах “Ластівка”, 1841). Обійшовши це скляне громаддя, у четвертому знаходжу ще й “Гайдамаки” (1841), “Чигиринський Кобзар” і “Гайдамаки” (1844) та “Гамалію” (1844). Книги лежать як пересічні експонати. А де ж знаменитий “Кобзар” 1840 року? За твердженням невідомого автора концепції, “домінанти експозиційних залів… розроблені таким чином, щоб якнайглибше представити доробок Шевченка поета і художника”. Оскільки перша частина експозиції — це більше про поета, то логічно, що домінантою цього залу має бути Поет. Має бути! Але не є! Раптом, як із-під наперстка, з’являється заявлена у ТЕПі тема “Крепостной Петербург” — із портретами викуплених кріпаків та оголошенням про ціни виставлених на продаж людей. Покрутившись біля скляних кубів, у правому куті залу помічаю ще один куб. Підходжу. Скромно на поличці лежить “Кобзар” 1840 року. Отой, знаменитий, у якому прозвучала жорстка пересторога імперії: Смійся, лютий враже! Та не дуже, бо все гине — Слава не поляже. (“До Основ’яненка”) Цих слів у експозиції вже теж немає. Є нечитабельна копія автографа “Думка” (“Тяжко-важко в світі жити”). Оце і вся хвацько заявлена підтема: “Кобзар” Тараса Шевченка: українська версія романтизму” (ТЕП, ст. 23). Ось такий “романтизм”. Ось такі “домінанти”. Ось такий “контекст”. Це що — музей у такий експозиційний спосіб продукує свою “версію” концептуального осучасненого літературознавства? І саме тому відсікає золотий фонд музейної колекції — оригінали портретів українських класиків? Часописи XIX ст., де вміщено рецензії на “Кобзар” — “Маяк”, “Литературная газета”, “Сын отечества”, “Отечественные записки”? Ба, ні, на дні цього скло-куба, тобто нижче плінтуса, лежать “Енеїда” І. Котляревського, “Козир-дівка” та “Шельменкоденщик” Г. Квітки-Основ’яненка. Це і весь “Літературний процес першої половини XIX століття в Україні” (ТЕП, ст. 23—24). Ліворуч від “літпроцесу” у скляному “обладунку” помічаю на стіні “Автопортрет” 26-літнього “представника петербурзької богеми”. Дивно лиш, чому поціновувачі богеми затисли його у кут, на периферію, ближче до зачинених дверей?
Зачепившись оком за чашки, блюдця, таці, скриньки, ножики, копії портретів викуплених кріпаків, газетні оголошення про ціни на “продажных людей”, не можу збагнути, чому все це навалене у Шевченковому музеї, як у базарній ятці. Чому тут є місце темі “крепостной Петербург” із її копіями, а немає місця олійним портретам класиків української літератури (Сковорода, Котляревський, Квітка-Основ’яненко, Гулак-Артемовський)? Нема місця темі “Шевченко і театр”, куточкові учня Академії, картинам художників — учнів Брюллова: Лавров, Борисполець, Сошенко, Башилов. “Ми хочемо показати експозицію, яка б розповідала, що вроджений дар Шевченка-рисувальника виявився ще до навчання в Петербурзькій Академії мистецтв”, — заявляла заступник директора музею Т. Чуйко (газета “День”, № 183, 10.11.2013 року). Інформація для роздумів: в екс& позиції 2006—2013 років маляр& ський хист Шевченка ще до всту& пу в Академію мистецтв був пред& ставлений 13-ма роботами — це були портрети, історичні компо& зиції (Рим, Греція, Україна), біб& лійні сюжети. Сьогодні ж — лише дві! Що завадило втілити вище& зазначений намір? Може, невиправдане “ущільнення” Шевчен& ка? — У 72 кв. м (зал № 2) впиха& ють чотирнадцять років (1829— 1843) Шевченкового життя! Спосіб і рівень представлення життя і творчості Шевченка, застосований і реалізований в залі № 2, є типовим для всієї експозиції. Розчленування творчості на Шевченка-поета і Шевченка-художника виявилося не під силу. Не розчленовується він! — “Я добре знав, що живопис — моя майбутня професія, мій хліб насущний, та замість того, щоб вивчати її глибокі таїнства, та ще й під проводом такого вчителя, яким був безсмертний Брюллов, я компонував вірші” (“Щоденник”, 01.07.1857 року). Бо ж “…знать, од Бога і голос той і ті слова…” — святий дар, якому гріх опиратися. Але ж і заявляв: “Живопис — моя професія”. Переживав справжню муку від заборони малювати, не меншу, ніж од неможливості писати. Як розділити Шевченкові акварелі, “напівлегітимно” створені в засланні, і таки потай записані в захалявну книжку вірші!? Щодо цитованих у назві експозиції слів “божественне покликання”, то цей вислів, як відомо, стосується місії гравера. Панове, читайте Шевченка уважно і відповідально! Із вісімдесяти експонатів у залі № 2 Шевченко представлений дванадцятьма малярськими роботами, а “домінуюче висвітлення поетичної творчості” звелося до трьох коротких уривків із “Причинної”, “До Основ’яненка”, “Тяжко-важко”. Словом, далі заяв про пріоритетну подачу Шевченка-поета справа не просунулася. Замакітрюючи відвідувачам голови, осучаснювачі вміщують у одному залі те, що було у чотирьох. У результаті такої “спецоперації” осучаснювачі пропонують свою “версію Шевченка” — не Поета, що змінив свідомість свого народу, а поета, що створив “українську версію романтизму” (ТЕП, ст. 23). А марудне здроблення структури на теми, підтеми, розділи — це спосіб поховати ті теми назавжди. Насамперед при реалізації задекларованого. Наприклад, зазначена в ТЕПі підтема: “Просто Овідієво претворення (так у тексті — Н. К.) (Шевченко Т. “Художник”). Академія мистецтв. Перебування в товаристві Брюллова. Розділ “Брюллов — еталон “божественного мистецтва”; Незабутні лекції-імпровізації Брюллова. Найбільша школа — Ермітаж” — в експозиції представлений аж… двома експонатами, що стосуються К. Брюллова (літографією з його автопортрета 1848 року, що висить на стіні, та гравюрою “Останній день Помпеї”, що лежить на дні скляного куба в зовсім іншому місці). Відвідувача ошукано. Він “Овідієвих претворень”, незабутніх лекцій-імпровізацій і власне “божественного мистецтва” вкупі з “найбільшою школою — Ермітаж” — у експозиції не бачить. І взагалі, багатослів’я ТЕПу — не більше ніж слова, написані на папері. Експонати, що розкривали б написане, в експозиції відсутні. До всього ще додаються “архітектурні забави” пані Лариси Скорик, автора проекту начебто реставрації, а фактично незаконної перебудови будинку. Замурували одне з трьох вікон другого залу. Прорубали в стіні прохід, збочуючи таким чином позальний маршрут — прощай, знаменита анфіладо палацу Терещенків!.. Спантеличений відвідувач починає блукати туди-сюди й поворітьма, проходячи вже оглянуте, гублячись у тематиці, в хронології, екскурсійні групи стикаються одна навстріч другій… Це-таки справді щось нове в музейній практиці! Коли втрапляєш, за теперішньою нумерацією, в зал № 3 — розумієш, що роздивлятися особливо й нічого. Невеличкі за роз-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
