Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Спадщина · “По праву ця збірка сковородинських мудростей має стати своєрідною педагогічною євангелією для широкого суспільного загалу”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Народжений служити Правді

Слово Просвіти, №20 за 2025 рік

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Тиждень ілюзій про “перемир’я” добіг кінця, зарубцювавшись у пам’яті війни найбільшою шахедною атакою клятих московитів. Жорстока війна триває. Воїни – в боях. Плугатарі – в полях. Матері – в тривожних думах. Педагоги – в людських душах. Погода – в дощах, а політики – у стамбульських “очікуваннях”… Такою видається сіра життєва проза. Однак навіть за суцільною темрявою завжди проглядається промінь світла, а отже, надії. Цими душевними іскрами стали наукові конференції та форуми в Харківському Сковородинівському Університеті, Кам’янець0Подільському імені Івана Огієнка та Івано0Франківському імені Василя Стефаника, приурочені значущим постатям та символам Української Нації, зокрема Григорію Сковороді (“Байки Харківські”): “Мова – наш ідеологічний фронт Перемоги”; “Вишиванка: освіта, мистецтво, традиції, ідентичність”. Найважливіше, що до зазначених дійств активно долучились Воїни, Волонтери, які водночас є і професійними викладачами вишів та науковцями. Світлі думки, креативні ідеї, вразливі й непередавані емоції… Однак розпочнемо з Харкова, звідки нині сходить українське сонце, обрамлене Сковородою. Це ймення ось уже третє століття “подорожує” межи людьми в різних політичних, національно-культурних, науково-освітніх просторах, дивуючи їх нібито простою, але глибинно правдивою мовою, яка стає помічною для малого і великого, для мудрого і не дуже, для правителя і служивого. Але все сотворене ним так і не “побачило” білого світу за життя цього своєрідного Мудролюба, Поета, Філософа, Просвітника, оскільки не було надруковано жодного його твору. Нічого дивного, адже історія переповнена подібними сюжетами, коли лише з відходом у засвіти визначної Людини з’являлися можливості, нагода і потреба говорити, читати про нього його Словом. Колись давно, ще на початку ІV ст. до н. е., було страчено великого Сократа, особливо шанованого Сковородою, який упродовж життя не написав жодного речення, однак його живу мудрість людство вивчає донині, а ЮНЕСКО визнало його серед п’яти найвидатніших мислителів усіх часів – Сократ, Конфуцій, Спіноза, Ганді, Сковорода. Але про все сократівське згодом напишуть великі античні філософи (Платон, Ксенофонт, Аристофан), зберігши його цивілізаційну значимість для нащадків. Через десять років після смерті філософа Платон у своїй “Апології” вперше опублікував сократівські промови, премудрістю яких почав зачитуватися гуманний світ. Блискучий майстер діалогів, котрий все життя “бесідував” із молоддю, сформував своєрідну педагогічну теорію, важливим складником якої є мотивація, спонукання учнів “самим” знаходити для “себе” Правду. Хоча (за Платоном) він категорично заперечує називати його Вчителем. Однак навіть побічний аналіз його життєтворчості дає змогу зробити висновок, що ним було запропоновано ті світоглядні, етичні рішення, які містяться в основі творення людини. Адже головна ідея освіти, освіченості для Сократа – “навернення душі до істини”, а ключові принципи його педагогіки і просвітництва полягали в критичності і самокритичності; самовдосконаленні особистості; в ретельному продумуванні (пошук, пізнання, аналіз, дослідження) речей; прагненні кожного і всіх до щастя; справедливості; добродійності. Він пропагував інтелектуалізм, знаннєвість світу, щоби чинити добро (знаючи про зло), моральну одержимість, щоби “не збити себе зі шляху”. Для нього головною життєвою місією було “пізнавати” світ і людей, усвідомлюючи передусім те, що він знає, що нічого не знає. Ця коротка оповістка – лише для того, щоби наблизитись до Сковороди, заточеного в своїй світоглядній парадигмі на цінностях античної культури, яку прищеплював до національного ґрунту рідного народу. Тож пізнання “себе”, народу і світу, щоденне удосконалення душі, голови і серця, вироблення в “собі” найбільш вершинних людських якостей – свободи, волелюбності, волеборності і моральних чеснот у слові та чині, стали і для Сковороди незмінним дороговказом його земного буття. Античність, народність і Святе Письмо визначали сутність його творчості. Ідеали Свободи і Правди стали наріжними в контексті сковородинівського бачення розвитку людини, народу, України, на той час уярмленої і знеособленої. Справді, цей великий Будівничий українського духу “творив, як жив” у злотворний, гнітючий період буття свого Народу, оскільки XVIII століття – епоха, що знаменувалася безправністю, бездержавністю, національно-культурною і духовною витолоченістю українства, розділеного московською та австро-угорською імперіями. Напередодні народження Григорія Сковороди пьотр вєлікій 1720 року забороняє книгодрук українською, перекладаючи всі документи та акти на московську; 1753 – єкатєріненська заборона викладати українською мовою в Києво-Могилянці; 1769 – заборона синодом рпц друкувати та використовувати український буквар; 1775 – зруйнування Запорізької Січі та закриття всіх полкових українських шкіл; 1783 – створення єкатєріной ІІ “шуваловської комісії” (до 1796), яка знищувала, переписувала, фальшувала, викрадала всю українську історію та культуру, оскільки на той час “історія” ординської московії складалася з п’яти пустопорожніх байок. Іван Огієнко, досліджуючи ці смутні часи, у відомій праці “Ук0 раїнська культура” (1918) напише: “Заборонні укази сипались кожно0 го року. У боротьбі за волю друку Лавра програла москві…”. Усе це нині треба знати нашому народу, молоді, воюючи з “путіно-ме0 динською” фальшю. Тому попри всі знакові культурні, духовні доробки Сковороди, варто першорядно виокремити одну з його найбільших заслуг, коли в ці темні й безпросвітні для України часи він піднімає знамено Свободи із символом “гнаної Правди”, викресавши духовний заповіт і природний код української нації – “без Правди не буде Свободи!”. Бо вже в наступному столітті кирило-методіївці (Шевченко, Куліш, Костомаров, Гулак…) продовжуватимуть розвивати цю ідею, заявивши про головну лінію в боротьбі за волю – “Пізнай Правду і вона зробить тебе вільним”. Тож фундатор української “філософії серця”, християнський філософ і глибокий мислитель, за визначенням професора Наталії Левченко, “у байках окреслив гуманістичні контури української ідентичності, в основу якої поклав віру, свободу, самопізнання, сродність”. У перших п’ятнадцяти байках Гужвинського періоду (1769 р.), які в наступних п’ятнадцяти Бабаївського циклу, написаних 1774 року, Сковорода зумів через своєрідні картини образів, символів, птахів, звірів і людей показати життя, поведінкові норми людини і суспільства, своєрідно трактуючи розумне і дурне, смішне і сумне, правдиве і не зовсім. При цьому лаконічно й переконливо доводив, що те, яке зовні – часто є неправдою, а те всередині – істиною. Саме в цих байках-притчах Сковорода зумів закласти, висвітлити свої вагомі світоглядні й філософські ідеали та ідеї. Як конче важливо нині перечитувати ці байки “обезлюдненим” людям і народам, зверхникам і правителям. У Байці (14) “Сова і Дрізд” він напише: “Щойно пташки побачили Сову, відразу почали наввипередки скубти… Чи не дивно це? – спитав Дрізд. …Хоча мене сороки й ворони з граками скубуть, проте Орел з Пугачем не чіпають, та й афінські громадяни шанують мене”. Тому сковородинівська мораль є такою: “Краще в одного розумного і доброго бути у любові та пошані, ніж у тисячі дурнів”. Або “Лев та Мавпи” (Байка 25). Лев спить горілиць і дуже схожий на мертвого. Юрба Мавп, вважаючи його мертвим, почала глумитись над ним, забувши про страх і повагу до царя свого. Лев, прокидаючись, поворухнувся. Тоді Мавпи, що прийшли до нього одним шляхом, сімома шляхами розсипались. Отямившись, найстарша Мавпа сказала: “І предки наші ненавиділи Лева, та Лев і нині Лев, і навіки віків…” Адже “Лев (за Сковородою) – це образ Біблії, проти якої повстають і яку знеславлюють ідолопоклонники. Вони вважають її мертвою, не розуміючи, що в її тлінних образах криється вічне життя і що все те встає і підноситься до Того: “Бог наш на небі іна землі…” Бо все – неправда, тобто непостійне й нетривке, окрім Бога. А Біблія вчить про Бога, а тому мусить бути з нами і серед нас. Її неперехідні цінності мусять бути в змісті і філософії освіти, бо без них якого Сковороду ми хочемо “привести” до школи. Отож, говорив Сковорода, ніби нічому нас Біблія і не вчить, окрім Богознання, але цим самим вона всьому навчає. Хто відчуває Бога, все розуміє, що йому потрібне. А далі він зазначає, що черепаха крил не має, то чи є в них потреба, оскільки крила птахам потрібні. Не в тому досконалість, щоб весь світ пізнати. Кому це під силу? Справжня мудрість, коли знаєш, що для тебе потрібне. Передивишся всі планети і світи, але будеш неосвічений, бідний, невеселий. Це так, як, звідавши всі дороги, не пізнавши своєї. Як знайдеш, не знаючи, що потрібно тобі? Тому Біблія є нашим другом і ближнім, Заповітом, залишеним нам для нас нашими предками. Вона прекрасніша за сонце. “Вона навчає цнотливості, й розважливості, справедливості і мужності, корисніше за які нічого немає для людей у житті” (Книга Премудрості Соломонової 8:7). Найбільш значуща місія Байок Сковороди – “творити” Народ, щоб його не витолочили інші, не з’яничарили, щоби він не розклався. А тому його варто просвітлювати, нагадуючи, що “кожен народ, мов та пшениця, може час від часу вироджуватись”. Для цього він “прищеплює” не тільки прадавню вічну істину – “пізнай себе!”, але й закликає виховувати своє “серце”, яке мусить бути не тільки “добрим”, а й “мужнім та волелюбним”. Тоді не станеш чужим для свого Роду, будеш “не потомленим” Народом. Цей ідеал був як національною, так і вселюдською цінністю, не знаючи кордонів у просторі й часі. Бо вже на іншому кінці України (підавстрійської) визначний просвітник С. Воробкевич, живлячи тяглість невмирущих сковородинських ідей свободи й “сродності”, застережливо скаже: “Хто горнеться до чужого, / Того Бог карає…”. У “Харківських Байках” крізь метафори, образи, символи й Біблейські заповіти проглядається світле око сковородинської голубиці, в якому грає, нуртує праведна істина. Вона в тому, що кожен мусить пізнати свій Народ і себе в ньому. Бо все добре, коли на своєму місці. Байки є своєрідною етичною Євангелією, де Сковорода, автор “духовної педагогіки” та “сродної праці”, навчає сущих бути собою, гідним свого “Я”, бути українцями. Тому ми, педагоги, торуємо цими не зарослими й дорогими для нас стежинами Сковородинівської Правди. У Ліни Костенко (“Сад нетонучих скульптур”) є такі слова: “Коли обридли шабаші фікцій у пошуках істини прийшли від маркса до Сковороди”. Це була дорога до світла і людської волі. Очевидно, для таких писався Любомудром вірш високого національного і громадянського звучання “Свобода”, яку він визнавав найвищим народним і особистісним благом. Без цієї найвищої цінності він не уявляв, що можна зреалізувати заклик-заповіт “Ми сотворім Світ получшій”. Сьогодні українці не просто “йдуть” до цієї духовно величної й незбагненної постаті, що творила народ, вони надихаються і напуваються (хто цього прагне) тією сокровенною поезією думки “національного Сократа”, яка зрощує серце, душу і людський розум. Він є одним із тих перших у славній плеяді українських Просвітників, Духівників, Педагогів, “найбільшим після перших отців Церкви християнським філософом” (за Баркою), хто подарував рідному народу чесноти духу і мудрості буття. Сковорода вкорінений у свій народ свободолюбством, правдолюбством, силомудрістю і Богопізнанням. Саме тому він вибудовував власну життєтворчість на трьох “китах” світоуявленості – античності, народності і Біблії, що уможливлювало пізнання гармонії взаємодії всесвіту, людини і символічного світу, що відображений у Святому Письмі. Книга книг. Він вважав її прекраснішою за сонце. Хоча, як сказано в 30-й Байці, що “нічому Біблія не вчить, окрім Богознання, але цим самим вона всьому навчає... Біблія є нашим другом і ближ" нім, Заповітом, залишеним нам для нас нашими предками”. У кожному словотворі відчувається високість думки, благородність помислу, глибинність мудрості. Тому тримовне (українська, праукраїнська, англійська) видання “Байки Харківські”, які так щиросердно й гідно презентував цього тижня до Дня науки ректор Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди Юрій Бойчук, так талановито адаптоване, перекладене, упорядковане відомою сковородинознавчинею, професоркою Наталією Левченко та її внучкою, ученицею Олесею Литвиненко, заслуговує найвищої шани і поваги. “Байки” в такому форматі є дуже ціннісним доробком для суспільства в світоглядному, громадянському, етичному, дидактичному вимірах. По праву ця збірка сковородинських мудростей має стати своєрідною педагогічною євангелією для широкого суспільного загалу, для громадянської освіти. Водночас варто солідаризуватися з Наталією Левченко в оцінці, що ідеї, християнські настанови, педагогічні поради Григорія Сковороди народжувалися не, зазвичай, для “простих смертних”, зорієнтувавшись також на високоінтелектуального (духовного) читача, для того народу, що прагне добратися до своїх чистих джерел, зійти на верховини. Ми перебуваємо в безперервному пошуку своїх доріг до храму, істини, правди й волі, бігаючи по чужих хатах за вогнем, який ніколи не зігріє. Але як часто буває, то ці чесноти знаходяться поруч, довкола, зрощені нашою рідною землею. Бо, як мудро нагадував нам Григорій Сковорода, – “навіщо тягнути труби водогону туди, де б’є чисте джерело – батько й голова всіх потічків”. Тож сьогодні, в часи страшної екзистенційної війни з московією, хай у національному Пантеоні Нації, де в першому ряду стоїть велет духу Тарас Шевченко із сакральною Книгою Народу “Кобзарем”, звучить і спалахує Правдою, “без хитрої мови” Слово Великого Сковороди. Адже “без Мене не можете…”, сказано в Святому Письмі.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин