Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №20 за 2025 рік

16 с. · 33 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 20 (1303), 22—28 травня 2025 Визнання

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України “Мова – наш ідеологічний фронт Перемоги”. Так звучала тема науково-практичної конференції, проведеної ВУТ “Просвіта”, науковцями, воїнами ЗСУ в Кам’янець-Подільському національному університеті ім. Івана Огієнка 14 травня. Її дух визначався війною, борнею за нашу ідентичність, яка надзвичайно чутливо й гостро сприймається в умовах пограбування і знищення ворогом українських національно-культурних цінностей, масових убивств патріотів, серед яких – історики, мовознавці, письменники, музейники, студенти, учні. Бійці-сапери, колишні викладачі і студенти цього першого в Україні, справжнього на ті Огієнківські часи українського університету, презентували книжки, написані на передовій, перекладені англійською та німецькою мовами. Викарбувано те, що не охудожнено в мирних залах бібліотек і кабінетів, а писане кров’ю. Саме цьому слову варто вірити, як і його речникам-Воїнам, оскільки воно дихає болючою Правдою, прагненням життя, вірою в нездоланність. Це ті миті сприйняття, коли Слово, обпалене війною, є “божественним”, коли віруєш у його вікопомність, усвідомлюючи біблейську істину, що Слово існувало до того, як створено було все інше. “На початку було слово. Воно було з Богом на початку… Слово є Божим сином. Воно прийшло на землю як Людина і перебуває серед нас…”. А тому ніким і нічим не можна замінити своє рідне Слово, Мову і Традицію батьків-прадідів. вічного кола буття українського народу і стерти з народної пам’яті. Особливо ретивими, зухвалими й жорстокими щодо української мови завжди були московити, а відомий вислів валуєвщини про те, що “малоросійської мови не було, немає і бути не може” задовго до 1863 року (валуєвський циркуляр), став офіційною державною політикою ординської недоімперії. Болотна “нація”, послуговуючись концепцією “рузького міра”, зухвало вважає, що “россія там, гдє рузькій язык”. Хто цьому противиться, той московитами нищиться. Як завжди, першочергово репресії стосувалися національно свідомого прошарку українства. Бо ж існували вже в перші дні нинішньої великої війни “розстрільні списки” педагогів, культурних і громадських діячів, які обстоювали українську позицію. Натомість, відфільтрувавши і репресувавши небезпечний для “себе” український елемент, на територію України (згідно з усталеною практикою колонізатора) орда завозить Продовження на стор. 2 ВУТ “Просвіта” повідомляє, що лавреатами Народної Шевченківської премії 2025 року стали: 1. Шовкошитний Володимир Федорович, письменник, громадський, політичний та державний діяч, доктор філософії в галузі політології, народний депутат України І скликання. Номінація “Проза”. За історичну трилогію “Кров – свята”. 2. Фурса Наталка В’ячеславівна, письменниця, членкиня Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України та Асоціації українських письменників. Номінація “Поезія”. За книгу “Вернигора”. 3. Дерда Іван Михайлович – артист, педагог, культурно-громадський діяч, народний артист України, голова Чернівецького обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Номінація “Мистецтво”. За цикл концертів “Музична шевченкіана: Лисенко, Степовий, Воробкевич – За мову, за волю, за рід”. 4. Файфура Сергій Григорович, телеведучий, режисер, співак. Номінація “Мистецтво”. За створення унікальних авторських пісенних програм і режисуру найпотужніших патріотичних відеокліпів і з поеми Т. Шевченка “Сон”. Вітаємо лавреатів! “Україна є, Україна буде” – пошанувальне дійство до Дня пам’яті Тараса Шевченка в Національному меморіальному заповіднику “Тарасова Гора” в Каневі. Читайте на стор. 8. Фото Георгія Лук’янчука
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Воїни і Слово

Бо того, хто наважився зрадити, відлучити себе від рідномов’я, не встояв і спокусився чужим, — цураються і “в хату не пускають”. Адже з чужомовністю навколишній світ і власна сутність буття мають розмитий і викривлений вигляд. Відомий мовознавець Олександр Потебня в праці “Думка і мова” зазначить, що ніхто не наділений правом укладати в мову народу те, чого сам цей народ у цій мові не знаходить. Адже “мова стоїть між людиною, народом, природою і зовнішнім світом… Кожний народ обведений колом своєї мови”. Великий філософ Й. Фіхте вважав найбільшою згубою, коли чужинцям вдавалося витоптувати мову, оскільки тоді вироджувався народ, перетворившись із “живого” в “мертвого”. Упродовж століть нашу українську мову різномасті зайди, конокради і грабіжники намагались вирвати з цього від- ЄВГЕН БУКЕТ НАДІЯ НАУМОВА 14–15
На часі · “У багатстві книжкового “раю” відчувалася енергетична заточеність на українськість, на збереження національної пам’яті”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

жавної та військової справи, які мають заслуги перед французькою мовою. Принагідно сказати, що єдиний політик, який заслужив бути академіком, – президент Валері Жискар д’Естен. За заслуги перед Французькою Мовою! Так і хочеться сказати: “Боже, подай же і нашим академіям та університетам, особливо політикам та чиновникам, таку чесноту благоговіння і пошани до Української Мови”. Ця проблема зберігає свою значущість особливо зараз, коли знаходиться в основі війни за Ідентичність Нації. Вона несе в собі не лише завдання лінгвістичного, комунікаційного характеру, а передусім світоглядного, національного, націєтворчого. Адже саме україномовний ареал є найкращим підґрунтям для збереження нашої Свободи, Ідентичності, Державності. Повертаючись до мовної конференції в Кам’янець-Подільському, скажу, що оберігати і зрощувати Мову замало тільки суто філологічно-літературним інструментарієм, оскільки для цього потрібна всезагальність розуміння значущості мови в життєтворчому просторі. Тому маємо вивчати її глибинні витоки, пізнавати “археологію” мови. На щастя, в нашій українській історії збереглося дуже багато писемних текстів, які засвідчують мовну присутність українців, щонайменше, не лише від середини ХІ століття (на кшталт графіті у соборі Святої Софії Київської), а значно раніше, сягаючи візантійських, геродотових і навіть трипільських часів. Цей вектор є важливим, оскільки нинішня війна – за нашу національну пам’ять. Як здорово, що в цьому руслі сформована діяльнісна парадигма громадських організацій, насамперед обласного та міського товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка, науковців Огієнківського університету, активістів партії “Свобода”, митців і книговидавців. Незабутнє враження від ранкової бліцекскурсії старим Містом із непогамовним головою “Просвіти” Славком Полятинчуком, коли перед нами постали значущі просвітницькі “проєкти”: величний мурал Симона Петлюри; меморіал творення Української державності з автентичною інформацією, як понад століття тому Кам’янець-Подільський був 270 днів столицею України; пам’ятні місця видатного державника, мислителя, оборонця і творця української Церкви, Мови і першого українського Університету Івана Огієнка; щемні згадки про видатного воєначальника часів національно-визвольних змагань Петра Болбочана, розстріляного неподалік; оповістки про сиву і славну історію цього знакового Міста, яку так професійно і майстерно, чутливо й шанобливо відтворив талановитий молодий учений-краєзнавець Дмитро Бабюк у книзі “Кам’янець – соборна столиця України…”, якого, як і талановитого митця Андрія Зайця, нагороджено найвищою просвітянською відзнакою “Будівничий України”. Усе це окутував своїм мудрим словом організатор дійства – головний Просвітник Хмельниччини, учений-педагог Віталій Міхалевський. Нарешті, найпосутніше, що запало в душу, – творчість Воїнів – випускників і викладачів цього Університету, які презентували книгу “Сильні духом: історії саперів російсько0української війни”, написану в окопах війни, а тому особливо правдиву й до болю пронизану українськістю. Професор кафедри історії української літератури, доктор наук й водночас Воїн-доброволець Олег Рарицький та військовослужбовиця, член Національної спілки журналістів Галина Михальська (випускниця К-ПНУ), їхні побратими – військовий капелан Олександр Шмігель, старший солдат Ігор Іванов, молодший лейтенант Дмитро Цуканов, полковник Петро Підлісний, який натхненно виконав свої патріотичні авторські пісні, в яких нуртувала сила Духу, національна Історія і високість українського Слова. Ця атмосфера якось невимушено “перекинулася” з Університету в знамениту подільську книгарню “Абетка”, де можна було бачити, відчути всю гаму й розмаїту палітру оберегів українського Слова, закладеного в історичні твори, шевченкіану, прозу і поезію війни, високу українську класику, оригінальні навчальні посібники з гуманітаристики і природничих наук, які, ніби звертаючись до сущих, нагадували, що найвищою цінністю в цьому зварваризованому світі залишається все-таки, на щастя, Книга. У цьому багатстві книжкового “раю” відчувалася енергетична заточеність на українськість, на збереження національної пам’яті, утвердження своєї гідності й ідентичності. Усі ці видимі й невидимі обереги нашої Сили, Слави, Думки і Серця, які святошно оторочені Українською Мовою, містили у собі найверховиннішу цінність – національну Ідею, що “замурована музикою” і дзвоном огненного Шевченкового Слова: “Свою Україну любіть. / Любіть її… во врем’я люте, / В остатню, тяжкую минуту / За неї Господа моліть”. Слава вікодавньому українському Кам’янцю! Слава Україні! Георгій ФІЛІПЧУК Фото з відкритих джерел
На часі · “У багатстві книжкового “раю” відчувалася енергетична заточеність на українськість, на збереження національної пам’яті”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Воїни і Слово», с. 1

Воїни і Слово

Закінчення. Поч. на стор. 1 цілими сім’ями “етнічних росіян”, часто стимулюючи їх значними виплатами (до 60 тис. дол.) Так, до Криму за 11 років окупації “понаєхало” близько мільйона рассєян, значна частина з яких – представники каральних силових структур. Тому й звучала на конференції не теза Хвильового “Геть від москви”, а значно радикальніша й продуктивніша для сучасної української політики – “Геть москву!” з усіх сфер життєдіяльності нашої Нації. Освіта, культура, наука, публічний простір, церква, сім’я, мистецтво, спорт, дипломатія, бізнес, ЗМІ мають вивільнити себе з цієї гидотної ніші “рузькомірства”. Передовсім варто повністю викинути на смітник московську мову, культуру, церкву та їхню по вінця брехливу історію. Будь-яка толерантність до москвофільства врешті-решт знову і знову сприятиме приходу “асвабадітєлєй”. А суспільною порадою (вимогою) до “високих” і “змалілих” політиків та кнопкодавців щодо підвищення статусу і розвитку Української мови, яку необхідно захищати більше, ніж території, має стати такий наступний крок. Зробити варто так, як виписано позицію значущості рідної (державної) мови в законодавстві Франції (закон Тубона 1994) та Польщі (1999), де відповідальність за її збереження та націєтворчу роль покладено на державу, всі суспільні інституції та кожного громадянина (без винятку!). Бо достатньо побіжно оцінити публічний простір столиці України – Києва, як стане очевидним, що українське Слово тут затирається всілякими “ізмами”. Достатньо почути “іноземні” розмови учнів та студентів на перервах (і не тільки), які до того ж пересипані “рузькімі” матюками, якими вже не сваряться наші діти та учні, а зазвичай розмовляють, то переконуєшся, що наші освітні “стратегії” в цьому напрямку нагадують кульгаву качку. Але не тільки освіта є тому виною, адже передусім ці виразки виплоджуються в лоні найвищої політики. Ще зовсім свіжі факти відкритого потурання путінській раші, коли в 11 областях на рівні обласних та міських рад, порушуючи всі конституційні норми, були заманіфестовані “паради мовних суверенітетів”, утверджуючи повне домінування “магучєго язіка”. Або інше, коли в столичних Університетах, успадковуючи чорносотенну традицію, окремі професори ще нещодавно заявляли, що їхня мова російська, якій вони мають служити. Тому гоже запитати, хіба не пора, йдучи так голосно й фразеологічно в Європу, розпочати окремим “навчителям” таки сповідувати на практиці ті цінності, якими живуть сусідні з нами народи. Бо в Польщі, наприклад, у законі “Про мову” (1999) зазначено, що “польська мова є основним елементом національного самовизначення та багатством національної культури…, а захист польської мови обов’язком УСІХ публічних органів та інституцій Польщі та обов’язком усіх громадян Польщі”. Аксіома, яка не підлягає ревізії. Або оцінимо той же закон Тубона (стаття 1), що визначає французьку мову “основоположним елементом ідентичності і національним надбанням Франції”. Починаючи з реклами, інструкцій, маркування, рахунків на квитанціях, не кажучи вже про викладання, трудові відносини, торгівлю і державну службу(!), — все мусить бути лише французькою. А якщо хтось дозволяє собі написи, оголошення на дорогах та в суспільному просторі не французькою, то після попередження нереагуючого позбавляють власності. А для осіб, що ігнорують мовні вимоги, існує стаття 17, яка передбачає за такі дії чи бездіяльність кримінальну відповідальність. Доречно також нагадати про повчальний для України факт, коли щорічно (до 15 вересня) французький уряд звітує перед обома палатами законодавців про виконання мовного Закону, як і те, що профільне міністерство промовисто називається Міністерством культури і французької мови, а його політика трансформується у відповідні дії як всередині країни, так і зовні. Як приклад, французький посол в ЄС Філіп Коста при розгляді знову. Якщо ми знищимо всю їхню бронетехніку – вони підуть на нас на мотоциклах і самокатах. Якщо не вистачатиме самокатів – пішки ітимуть. Якщо не зможуть іти – то зупиняться, зберуться з силами і знову підуть. І так було завжди. Вони з нами так воюють вже кілька століть. І саме такими способами. Під час Другої світової їм не важко було покласти пів мільйона, мільйон за умовний Покровськ. Чи змінилося щось відтоді? Подивіться на свіжі пам’ятники Сталіну в московському метро. Подивіться на ці пам’ятники і прийміть постійну війну як даність. *** Зараз зі мною будуть сперечатися. Тому я щасливий, що це нарешті сказав ворог, а не я. Бо європейського бюджету залишає обговорення питання тільки тому, що зігноровано французьку мову. Не дивно, що відомий історик сучасності Тімоті Снайдер пише, що “я за українізацію” і хотів би, щоб українські дипломати, депутати і політики “розмовляли українською”. Показово, що французька нація свято оберігає і свою культурно-інституційну пам’ять, оскільки реалізує головну мету Французької Академії, створеної кардиналом Рішельє ще 1635 року, в статуті якої виписано найголовніше – забезпечувати стандарти мови, оберігати її чистоту, зробити її рідною для всіх французів. З тих пір минуло близько 400 років, але академіками можуть ставати лише ті визначні діячі в галузях літератури, мистецтва і культури, філософії, історії, медицини, педагогіки, церкви, дер-коли я кажу, що слід готуватися до постійної війни з РФ, зі мною починають ледь не сваритися – “ти хочеш воювати вічно?!” Так, ніби це питання від мене залежить. Так, ніби взагалі це питання залежить від українців. Це не має сенсу, бо це суперечка з реальністю. Це захисна реакція психіки, щоб за суперечкою не дати собі усвідомити стан речей. Але зі мною все одно зараз почнуть сперечатися. *** Нам потрібна перебудова держави під дуже тривалу війну. Те, що є зараз, задумане для тимчасового, а не постійного військового протистояння. Так не має бути. Ігор ЛУЦЕНКО, військовослужбовець ЗСУ
На часі · “У багатстві книжкового “раю” відчувалася енергетична заточеність на українськість, на збереження національної пам’яті”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

“Воювати вічно”

Це найважливіші слова, котрі прозвучали за останні роки в нашому так званому медіапросторі. Як добре, що нарешті противник проговорився, озвучив правду. Про свій зовсім не таємний план. Котрий неочевидний усім лише через величезну віру в те, що ось, через 2-3 тижні, потім – через 2-3 місяці, а зараз уже за пів року-рік, все нарешті повернеться на круги свої. Росіяни відверто озвучують простий план – воювати з нами стільки, скільки ми чинитимемо спротив. Росіяни не брешуть, коли кажуть, що збираються вбивати нас до кінця – свого чи нашого. Це серйозний план. Навіть якщо ми завдамо нищівних поразок збройним силам РФ, вони будуть воювати з нами знову і
Події, факти, коментарі · “Історія не пробачає тим, хто стояв осторонь, коли потрібно було говорити й діяти. Україна вистоїть. І ми пам’ятатимемо все”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

торичного проєкту Юлія Бевзенко. Вона, зокрема, зазначає, що Контрактовий ярмарок заклав економічну й культурну основу Києва як центру підприємництва — торгівлі, бізнесу й угод. Саме тут, на Подолі, наприкінці XVIII — на початку XIX століття, вперше системно й масштабно збиралися купці та промисловці з усієї Європи. На Вінниччині, в Могилів- Подільській громаді організували VI Всеукраїнське свято народного мистецтва “Українська витинанка”. Про це повідомив голова Могилів-Подільської міської територіальної громади Геннадій Глухманюк. Саме в Могилеві-Подільському розташований єдиний в Україні народний музей витинанки. “Мені було дуже приємно вітати заслужених майстрів народного мистецтва з різних куточків України, які приїхали до нашого рідного міста. А зустрічали ми витинанкарів з Вінницької, Миколаївської, Донецької, Дніпропетровської, Хмельницької, Рівненської, Кіровоградської, Черкаської, Тернопільської областей, міст Ізмаїл, Дніпро, Кам’янець- Подільський, Хмільник та Вінниця”, – цитує пана Глухманюка видання “Вінниця.Info”. Підготував Ігор ЗОЦ Але вони стикаються з відкритим саботажем з боку адміністрації. Білий дім готує вето на будьякі ініціативи, які “ускладнюють зовнішньополітичну гнучкість”. Тобто перекладено з політичної мови: ми не хочемо брати участі в історії. Ми не просимо милості. Але не пробачимо байдужості. Україна не падає на коліна. Ми не просимо рятівника. Ми просимо одне: не зраджуйте себе. Бо сьогодні питання не лише в кордонах чи зброї. Питання – у цінностях. У майбутньому світопорядку. У відповідальності. У праві, що або буде захищене, або буде поховане разом із загиблими. Мовчання перед злом – це спільна провина. Політичний нейтралітет перед ракетами – це деградація. Історія не пробачає тим, хто стояв осторонь, коли потрібно було говорити й діяти. Україна вистоїть. І ми пам’ятатимемо все. Від редакції. Блог нашого ав" тора був написаний до розмови Трампа з путіним 19 травня, яка мала б перервати замовчування лі" дером США злочинів росії в Україні. Але цього, вочевидь, не сталося. Ідалі точиться війна…
Події, факти, коментарі · “Історія не пробачає тим, хто стояв осторонь, коли потрібно було говорити й діяти. Україна вистоїть. І ми пам’ятатимемо все”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

Ексгендиректор ЦРУ Девід Петреус зробив прогноз щодо “запасу міцності” України у війні з росією та оцінив імовірність того, що США продовжать свою підтримку. Зокрема, в ефірі Радіо NV Петреус висловив переконання, що Україна зможе протриматись у війні ще пів року точно. “Думаю, що запас міцності (в України) точно є ще місяців на чотири-шість. Далі, думаю, підтримка з боку США і Конгресу США буде продовжуватися. Вони хочуть накласти більше санкцій на Путіна”, – сказав Петреус. Україна перерахувала іноземним постачальникам зброї передплату у $770 мільйонів, однак значна частина обіцяної зброї та боєприпасів так і не була доставлена. Про це пише Financial Ti- mes із посиланням на документи Міністерства оборони України та внутрішні матеріали. Зазначається, що йдеться про щонайменше 30 контрактів, хоча видання описує два з них. Підрозділ Darknode 412-го полку Nemesis Сил безпілотних систем України перехопив уже 100 ворожих ударних дронів, які раніше збивали ракетами за 1 млн доларів, за допомогою дронів-перехоплювачів за 5 тис. доларів. Про це інформує телеканал “Еспресо” з посиланням на Сили безпілотних систем ЗС України. Зокрема, підрозділ Darknode 412-го полку Nemesis Сил безпілотних систем знищив 76 одиниць Shahed-136 – дронів-камікадзе іранського виробництва та 24 одиниці “Гербера” – спрощеної модифікації Shahed-136, що виготовляється на території рф. Як зазначають у Силах безпілотних систем, цей підхід є унікальним для сучасної війни: вперше ударні безпілотні літальні апарати великого радіуса дії системно збивають іншими дронами. Сили безпілотних систем активно розвивають цей напрям, щоб компенсувати дефіцит традиційних засобів ППО й ефективно захищати українські міста від російських атак. Микола ГОЛОМША, професор права, заслужений юрист України Одразу хочеться подякувати американському народові, Сенату і Конгресу, Президентові США Байдену за велику підтримку після вторгнення в Україну росії 24.02.2022 року і до недавнього часу. За підтримку цінностей і світопорядку. Звісно ж, хотілося б, аби моя стаття опинилась на шпальтах газети “Нью-Йорк Таймс”. Але обійдемось зараз можливістю, яка є. Що ж відбувається зараз? Мовчання на кістках: 100 днів байдужості Білого дому до російських звірств. Командир батальйону 47-ї окремої механізованої бригади “Маґура” Олександр Ширшин звинуватив військове командування в “дебільних задачах” і невиправданій втраті людей. Військовий написав рапорт із проханням усунути його з посади. Про це Олександр Ширшин повідомив на сторінці у Facebook. Деякі деталі він уточнив у коментарі “Українській правді”, передає RegioNews. “Дебільніших задач, як на поточному напрямку, я не отримував. Колись розповім деталі, але тупорила втрата людей, тремтіння перед бестолковим генералітєтом, крім як до провалів, не приводить ні до чого. Все, на що спроможні, – догани, розслідування, накладання стягнень… “Політичні” ігри і оцінка реального стану справ не відповідає ні дійсності, ні можливостям. Загралися”, – заявив військовий. Заява командира одного з батальйонів 47-ї окремої механізованої бригади “Маґура” Олександра Ширшина про звільнення нібито пов’язана з невдалими атаками ЗСУ в районі населеного пункту Тьоткіно Курської області країни-агресора росії. Про це в соціальних мережах написав український журналіст Юрій Бутусов. За його словами, зараз росіяни публікують відео з дронів, як колони української техніки намагаються здійснювати лобові атаки позицій армії рф. Бутусов стверджує, що завдання, які ставить командування перед 47-ю бригадою, не завжди відповідають можливостям військ, особливостям рельєфу та тактиці. Журналіст пише, що це призводить до втрат особового складу та техніки. 18 травня на території Національного меморіального заповідника “Биківнянські могили” відбулися пам’ятні заходи, присвячені Дню пам’яті жертв політичних репресій. Цей день є важливим нагадуванням про трагічні сторінки історії України, коли тисячі людей стали жертвами комуністичного терору, зазначає видання “Вечірній Київ”. У Вінниці відбулося зaсідaння експертної ради з питaнь книговидaння. Учaсники зібрaння розглянули твори місцевих aвторів, подaні нa фінaнсувaння в межaх облaсної прогрaми підтримки книговидaння. Всі твори, які проходять відбір, виходять у межaх серії “Пишемо трaгічні та героїчні сторінки історії російсько-укрa- їнської війни”. Про це повідомляють у Вінницькій ОВA. Йдеться про те, що з почaтку повномaсштaбного вторгнення пріоритетом стали твори, які висвітлюють героїзм зaхисників і захисниць, події “нa нулі” тa трaгічні сторінки новітньої історії Укрaїни. У 2025 році нa розгляд експертної рaди нaдійшло п’ять творів місцевих aвторів, всі вони були затверджені та рекомендовані для видання. Мова йде про такі твори: В. Вітковський “Геннaдій Керничний “Вікінг”, С. Деркaч “Янголи богa війни”, Ж. Дмитренко “Aндрій Сорокa “Сорокет”. Герой Укрaїни з Гнівaні”, С. Прилипко “Не героїчнa повість”, А. Семенець “Костянтин Могилко. Нa крилaх подвигу”. “Ми повинні фіксувaти й зберігaти нaшу історію вже сьогодні, бо кожнa книгa про фронт, про боротьбу, про втрaти – це не лише джерело пaм’яті для мaйбутніх поколінь, a й морaльнa опорa для всього суспільствa”, – наголосила директоркa Депaртaменту інформaційної діяльності тa комунікaцій з громaдськістю ОВA Світлaнa Юзвaк. Зазначається, що відповідно до регіонaльної прогрaми тa рішення сесії облaсної рaди про облaсний бюджет нa 2025 рік, нa видaння творів вінницьких письменників передбaчено 150 тисяч гривень. Тим часом з бюджету міста вінницьким письменникам виділили мільйон гривень на видання книг про Вінницю. Керівниця секретаріату Комітету з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва ВРУ Валерія Богданова та, ймовірно, її донька Любов торік стали рівноправними власницями земельної ділянки площею 0,1 га та житлового будинку площею 369,4 кв. м у Києві. Як вказано в її декларації, нерухомість сумарною вартістю 6,8 млн грн дісталася Богдановим у подарунок. Про це йдеться в матеріалі “Главкома”. Валерія Богданова минулого року заробила на посаді керівниці секретаріату Комітету з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва 1,59 млн грн, тоді як голова комітету, нардеп Олександр Мережко – 937 тис. грн. Проєкт “Шукай” представив нову мініскульптуру “Київські контракти”, яку присвятили легендарним ярмаркам на площі, що отримала назву Контрактова. Інформацією про нову скульптуру поділилася на своїй сторінці у Фейсбуці авторка культурно-іс-
Події, факти, коментарі · “Історія не пробачає тим, хто стояв осторонь, коли потрібно було говорити й діяти. Україна вистоїть. І ми пам’ятатимемо все”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Сто днів мовчання на кістках

Коли російські танки задавили людей у Грузії, бомби впали на Алеппо, світ замовк у жаху. Сьогодні – інше мовчання. Мовчання, в якому гинуть міста. Мовчання, що лунає з Вашингтона. Вже понад сто днів, як Дональд Трамп знову став президентом Сполучених Штатів. Сто днів глухоти й байдужості до того, що відбувається в серці Європи. Сто днів обурливої тиші у відповідь на найстрашніші злочини XXI століття. Україна – не абстракція. Це країна, де сьогодні російські ракети вбивають дітей. Це реальність, де вагітні жінки гинуть під завалами пологових будинків. Де тисячі цивільних щодня опиняються під вогнем, як в Алеппо, – без вибору, без шансів, без захисту. І все це – під акомпанемент страусиної політики Білого дому. Ракети летять – а Білий дім радить “домовлятись”. Те, що ми чуємо сьогодні від нової адміністрації США, – шокує: “Обидві сторони мають піти на компроміс”. “Можливо, Україні варто поступитися територіями”. “Якщо домовленості не буде – ми відійдемо від врегулювання”. Це не просто цинізм. Це зрада елементарних моральних принципів, на яких будувався світовий порядок після 1945 року. Це – повне забуття уроків Нюрнберга, де людство погодилося: - агресія – це злочин, - геноцид – це злочин, - мовчання у відповідь на них – теж злочин. Але нині з Вашингтона – мовчання. І не лише мовчання: Білий дім фактично паралізував зовнішню політику США щодо України. Під прикриттям “прагматизму” адміністрація Трампа відмовляється підтримувати ідею трибуналу над Путіним. Вона демонстративно дистанціюється від коаліції з 40 держав, які домагаються справедливості. І в такий спосіб стає співучасником. Коли Америка здає принципи, світ втрачає віру. США колись були маяком. Нині – тьмяна лампа, що блимнула в час, коли темрява розповзлася Європою. Віцепрезидент Дж. Ді Венс мовчить. Держсекретар Рубіо озвучує мляві фрази, які могли би звучати і в Кремлі. Радники президента – Віткофф і Келлог – фактично виправдовують апатію й ігнорування агресії. Поки десятки країн виносять політичні резолюції про злочини геноциду, американська адміністрація радить Україні “враховувати реалії”. А реальність – це спалені села. Це зґвалтовані дівчата. Це депортовані діти. Це масові поховання жертв. Це ракети, що летять у багатоповерхівки. І тиша, що лунає з Вашингтона. Конгрес ще може втрутитись. І повинен. Не все втрачено. У Конгресі США є голоси, які пам’ятають, що таке честь і закон. Сенатори з обох партій працюють над: - законом про підтримку України до повного відновлення її територіальної цілісності; - визнанням дій Росії як акту геноциду; - санкціями, які не зможе скасувати жодна адміністрація; - зобов’язаннями перед НАТО, що унеможливлять вихід США зі складу Альянсу.
Спогади добровольця · “Українська нація має історичну місію – знищити останню імперію світу”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Наш батальйон “Свобода” Початок боротьби – виконуємо заповіти Шевченка

Олександр ВАКУЛЕНКО Фото автора Вже не одне століття триває запекле протистояння між прадавнім українським народом та московськими загарбниками. У чому ж причина несприйняття, люті та зневаги московитів до українців? На думку Стефана Закревського, “російська федерація” – не що інше, як релігійна секта. Як правило, в тоталітарних сектах немає місця для вільнодумства, тому й росіяни у більшості своїй беззаперечно вірять і підтримують свою владу, яка фактично нищить Україну. Непросто протистояти зграї озлоблених, озброєних до зубів зомбованих фанатиків. Адже тільки протягом минулого століття Україна зазнала багатомільйонних втрат внаслідок трьох Голодоморів, масових репресій та переслідувань, організованих московським режимом. Але українці зберегли свою національ- Командир відділення “Хорват” ну свідомість та ідентичність. З початком повномасштабної російсько-української війни на захист України активно стали українські націоналістичні формування “Азов”, ДУК “Правий сектор”, Українська добровольча армія, УНСО, Добровольчий рух ОУН, Рота УВО. ВО “Свобода” паралельно з існуючим підрозділом “Січ”, який воював тоді в Авдіївці, та добровольчим формуванням “Карпатська Січ” (в подальшому переформатувалося в 49-й окремий стрілецький батальйон ЗСУ) створює добровольче формування територіальної громади міста Києва “Свобода”. Ввечері 24 лютого 2022 року бійці цього підрозділу, який лише перебував у процесі формування, вирушили на перше бойове завдання в аеропорт “Київ” (Жуляни). Аеропорти як стратегічні об’єкти мали особливе значення: туди могли висаджуватися особовий склад і техніка агресора для захоплення країни. Тому втрачати їх не можна було в жодному випадку. Наступного дня виникає загроза прориву та з’єднання ворожих танкових колон на околиці столичної Оболоні. Частина підрозділу без вагань займає оборонні позиції на цьому напрямку поряд із бійцями батальйонів “Миротворець” та “Київ–2”. Це мало неоцінимо важливе значення, адже дало можливість українській армії з ходу включитися у відбиття російського наступу. У штаб підрозділу тим часом приходить жахливе повідомлення про загибель нашої посестри, ветеранки батальйону “Січ” Ірини Цвілої з позивним “Лінза”. “Як же так сталося?” – намагаюся дізнатися подробиці у Руслана Андрійка, з яким заступаю на нічне чергування. Але поки що про обставини цієї тяжкої втрати нічого не було відомо. Долучаюся з черговою групою бійців-добровольців до виїзду на захист аеропорту в Жулянах. Прибуваємо туди на автомобілях і стаємо свідками кумедного випадку. Зайшовши у підвальне приміщення аеропорту, побачили велику кількість молодих військових. Серед нас також були зовсім юні хлопці з ВГО “Сокіл”. Військові в аеропорту звернули на це увагу, і один із них каже: “Що це нам дітей прислали?”. Розсмішив він цією фразою, назвавши своїх ровесників дітьми. Чого тільки на війні не почуєш. “Підтягнути шнурки!” – лунає команда їхнього командира. Дивлюсь на свої черевики. Ніби все гаразд. Раптом усвідомлюю, що йдеться про ремені на автоматах. Спостерігаю, як у військових все відбувається злагоджено, майже блискавично. Швидко відкривають дерев’яні ящики, звідтіля дістають цинкові – з набоями. Підготовка до відбиття атаки йде повним ходом. Несподівано нам надходить розпорядження повернутися в штаб. У супроводі двох поліцейських із ручними кулеметами, які прикривають нас з двох боків, рухаємось до машин. З’ясувалося, що ситуація погіршується й потрібна наша допомога на Оболоні. Прибуваємо на Оболонь, де зустрічаємо керівника Оболонської Самооборони Руслана Горового з автоматом та бійців нашого підрозділу, яких потрібно змінити. Під час шикування розбиваємось на групи, утворивши три взводи, внаслідок чого була сформована рота. Командиром нашого взводу призначено “Савона”. А в складі нашого батальйону відтоді починає діяти 1-ша рота під командуванням “Лиса” та 2-га рота під командуванням “Коса”. Отримуємо бойове завдання – в разі прориву зупинити ворожий наступ противника. За допомогою трактора вже викопані бліндажі, які ми укріплюємо й намагаємося замаскувати. Починається цілодобове чергування, під час якого уважно вдивляємось вдалечінь. Вночі здійснюємо це в повній темряві, адже жоден ліхтар не горить. Усі бійці вмотивовані, зосереджені, налаштовані по-бойовому. Грізно дивляться в небо стволи зенітки, від якої не відходить Юрій Сиротюк “Мамай” із бійцями обслуги, серед яких його 17-річний син Святослав. Очікують свого застосування “коктейлі Молотова”. Хлопцям вже не терпиться й постріляти. Хоча маємо наказ – стріляти одиночними пострілами. Набої потрібно берегти. Поруч надійні побратими – командир відділення “Хорват” та бійці “Гор”, “Сват”, “Шнур”, “Адвокат”, “Нік”, “Льолік”, “Дантес”, “Привид”, “Хліб” (згодом змінив позивний на “Мунк”). Відділення “Хорвата” батальйону “Свобода” “Хорват” запитав мене, чи маю позивний. “Я – кореспондент, тому хотів би, щоб мене так називали”, – відповідаю йому. “Це довго, поки вимовиш. Хлопці вже дали тобі позивний. Будеш “Батя”. Адже ти серед нас найстарший”, – промовив “Хорват”. На початку наше відділення мало назву “Самураї”. Це свідчить про рішучість бійців, які живими здаватися не збиралися. Адже війна, яка стала випробуванням для українців, не стала несподіванкою для націоналістів, які досконало володіють знаннями з української націоналістичної ідеології та історії взаємовідносин українців з росіянами. Підготовленим до цієї війни виявився й підприємець із Києва, заступник голови Дніпровської районної організації міста Києва ВО “Свобода” Павло Малишев “Хорват”, який брав участь у патріотичних заходах із вшанування пам’ятних історичних дат та українських героїв, відстоювання соціальної справедливості, збереження екологічно чистих місць та благоустрою української столиці. Активно волонтерив, допомагаючи українським захисникам на сході України. У 2020 році балотувався в депутати Київської міської ради, відчуваючи підтримку однодумців, завжди готових прийти на допомогу. Командир нашого відділення “Хорват” висловлює свої думки: – Нинішня російсько-українська війна – це не лише війна за існування української нації, боротьба українців за свободу та незалежність. Сьогодні на полях України твориться світова історія. Тут точиться боротьба добра зі злом, цивілізації проти дикунства. І українська нація має історичну місію – знищити останню імперію світу. Впевнений, що ми з честю впораємося з цим. Адже, не ліквідувавши російську імперію, даремно розраховувати на мирне життя майбутніх поколінь українців та інших народів. Тому йдемо разом до перемо- Нас надихає слово Тараса Шевченка ги. Забезпечимо мир і спокій людям, які заслуговують кращої долі. Такі думки в той час були у більшості добровольців, які взяли до рук зброю. Адже були впевнені, що ситуація в Україні є багатогранною, і від протистояння на наших споконвічних землях залежить майбутнє всього світу. А для українців є великою честю бути творцями сучасної історії, захищати своїх співвітчизників та відстоювати безпеку світового співтовариства. Тоді ніхто не сподівався, що через три роки розпочнуться якісь торги стосовно України. А тоді неспокійно було на Оболоні. Наша група швидкого реагування затримувала колаборантів, які, прикидаючись безхатьками, мали смартфони й по кілька сім-карток, щоб корегувати ворожі обстріли. Цих зрадників допитував начальник штабу батальйону “Пуля”, а потім їх передавали співробітникам СБУ. У перший день весни, повертаючись на великому автобусі з бойового чергування, повернули біля станції метро “Дорогожичі” на вулицю Юрія Іллєнка, але були зупинені представником тероборони. Виявилось, що Київська телевежа зазнала ракетної атаки й на дорозі лежить обірваний електричний провід. Поїхали іншою дорогою. Телевежа вже була від нас трохи далі. І тут знову прилетіла й вибухнула ракета. Автобус від вибухової хвилі почало на ходу хитати в різні боки й салон почав наповнюватися димом. Водію все-таки вдалося його зупинити. Найкмітливішим виявився боєць “Чабан”, який, проявивши ініціативу, миттєво організував евакуацію нашої роти з транспортного засобу. “Оце так бойове хрещення”, – згадували потім хлопці. А той літній чоловік з тероборони, який змусив нас поїхати в об’їзд, фактично врятував нам життя. Адже люди, які перебували ближче до вибуху ракети, загинули. Всі без винятку бійці нашого батальйону були приємно вражені якісним харчуванням, яким забезпечувався підрозділ завдяки БФ “Гастрооборона” під керівництвом Олени Гавриленко. В затишній їдальні відчувався високий фах кухарів, майстрів кулінарної справи. А на роздачі перебували акторки столичних театрів, які прийшли на допомогу українським захисникам. Недаремно турбота про людей завжди була однією з визначальних рис українців. 9 березня бійці батальйону та волонтери, які суттєво допомагають підрозділу, відзначили день народження Тараса Шевченка. Духовного Провідника українців вшанували не традиційно, як у минулі роки, біля пам’ятника Великому Кобзарю, ана бойових позиціях, місці нашої дислокації. Тарас Шевченко закликав українців до визвольної боротьби, заради вільного життя, на землі наших пращурів. Тому символічно, що пам’ять про нього живе, і нинішнє покоління українців виконує його заповіти. Далі буде.
Суспільство · “Війна триватиме доти, доки існуватиме росія в нинішньому вигляді, і це завдання нових поколінь – не дати їй знищити українську націю”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

програмі виступів і потужний військовий оркестр 93-ої ОМБр “Холодний Яр” (військовий диригент Олександр Корольов). Із великим задоволенням щороку долучаємо до участі в програмі виступів дітей, які разом з першими кроками у велике мистецтво відкривають для себе сторінки правдивої історії нашого народу та виховуються на прикладах нашого героїчного минулого та сьогодення. Окрім Михайлика Крохмаля, семирічного онука нашого товариша, в минулому бійця батальйону “Карпатська Січ” Богдана Легоняка, який уже втретє взяв участь у Літературно-музичній сцені і виконав дві пісні, цього разу дебютував місцевий дитячий колектив “Гайдамаки з Головківки” (дітки 5-ти, 6-ти років) під керівництвом заслуженого артиста України Олександра Шнайдера, які заспівали “Гей, соколи”. Раді були почути знову юну скрипальку Марію Щавелєву (15 років) та із задоволенням подивились танок “Козачомк” у виконанні зразкового танцювального колективу “Самоцвіти” з міста Кам’янки (діти 9-11-го класів). Учасник бойових дій Марко Мельник провів аукціон, на якому було реалізовано розмальовані військовими в козацьку тематику дві гільзи артилерійського снаряду 155-го калібру. Виручені кошти пішли на добру справу захисту України. Президент історичного клубу “Холодний Яр” Роман Коваль провів конкурс на знання історії Холодного Яру з врученням переможцю власної книги. Презентували зі сцени власні книжки також дитяча письменниця Лариса Ніцой та письменник-дослідник Євген Букет. А на завершення заходу із вдячним словом виступила директорка музейноетнографічного комплексу “Дикий хутір”, віце-президент Історичного клубу “Холодний Яр” Леся Островська. Євген БУКЕТ, спеціально для “Слова Просвіти” режемо Україну, або підкоримося агресору”, – підсумував він. Також під час лекції завідувач кафедри східнослов’янської філології та інформаційно-прикладних студій Олександр Бондаренко розповів учням про освітні програми кафедри, у межах яких докладно вивчають прояви гібридної війни, методи та технології впливу, різні типи маніпуляції: “Такі освітні програми – потреба часу, бо ми маємо вміти не лише захищатися, а й застосовувати проти ворога його ж методи”. Адже війна триватиме доти, доки існуватиме росія в нинішньому вигляді, і це завдання нових поколінь – не дати їй знищити українську націю. Ця лекція стала важливим нагадуванням про те, що боротьба за Україну – це не лише боротьба зброєю, а й захист мови та культури. Саме в цьому гуманітарному вимірі криється сила нашої держави і нації. Підготували Олександра КАСЬЯНОВА та Дарія БІЛОКОБИЛЬСЬКА, відділ зв’язків із громадськістю ім. Володимира Мукана ННІФ КНУ ім. Т. Шевченка Фото Сергія ТЕРЕЩЕНКА
Суспільство · “Війна триватиме доти, доки існуватиме росія в нинішньому вигляді, і це завдання нових поколінь – не дати їй знищити українську націю”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Вшанували героїв Холодного Яру

Цьогоріч на Чигиринщині вже втридцяте відбулися вшанування героїв Холодного Яру. Ці щорічні заходи, що проводяться за ініціативи президента історичного клубу “Холодний Яр”, письменника Романа Коваля, давно вже стали символом єднання поколінь борців за незалежність України – від гайдамаків і повстанців-холодноярців до сучасних воїнів російсько-української війни. Заходи тривали впродовж трьох днів. Розпочалися 16 травня концертом в Будинку культури м. Кам’янка, продовжилися 17 травня у с. Мельниках, де було вшановано могилу Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупаки і братське поховання холодноярців, де спочивають козаки Петро Токовенко, Прохор Деркач, Руденко та Гаврилко “Полтавець”, закатовані більшовиками. Поклали квіти до монументу загиблим у боротьбі за Україну мельничанам, пам’ятників Юрієві Горлісу-Горському та славній родині Чучупаків у центрі Мельників, а також на місці останнього бою Василя і Петра Чучупаків на Кресельцях і біля могили сотника полку гайдамаків Холодного Яру Івана Компанійця на території Мотрониного монастиря. Природно, що в останні роки фокус уваги вшанувань змістився із героїв минувшини до лицарів нинішньої українсько-російської війни. Головною подією стало відкриття пам’ятників полеглим борцям за Українську державу (скульптор – Ігор Семак, архітектор Олександр Бучацький) та пам’ятника полеглим воякам 31-го полку НГУ (скульптор Роман Турецький) на Пантеоні біля Мотрониного монастиря. Ось імена героїв, увічнених цьогоріч на меморіалі: Букарьов-“Білотур” Дмитро, заступник командира Окремого загону спеціального призначення НГУ “Азов” (з артилерії), полковник (посмертно). Воробкало-“Грек” Андрій, доброволець УДА, командир мінометного розрахунку 9-го Окремого стрілецького батальйону ЗСУ. Карась Володимир, козак 142-го Центру ССО ЗСУ. Стрілець-“Тяж” Ярослав, старший матрос (водолаз-підривник) ССО, чемпіон світу з панкратіону. Назарчук-“Фріц” Олексій, доброволець ОДЧ “Карпатська Січ”, командир відділення 5-ї ОШБр. Любуня-“Інструктор” Володимир, доброволець полку “Азов”, козак спецпідрозділу Нацгвардії “Донбас”. Чин освячення пам’ятників та зброї присутніх військовослужбовців здійснив високопреосвященний Іоан, митрополит Черкаський і Чигиринський ПЦУ, голова Синодального управління військового духовенства. Також він освятив цього дня дзвіницю храму святого праведного Петра Багатостраждального Калнишевського на хуторі Буда. Під час урочистостей Історичним клубом “Холодний Яр” було вручено нагороди “Лицар Холодного Яру” – і полеглим героям, і живим, які продовжують боротьбу. А художниця Марина Соченко створювала портрети сучасних героїв – бійців ЗСУ, які взяли участь у події. У другій половині дня в суботу й неділю на хуторі Буда працювала Літературномузична сцена. Ось що розповів один із її ведучих, поет Василь Ковтун: – Ми не називаємо це дійство традиційно концертом чи фестивалем. Це дещо інше. Адже і учасники, і їх виступи відповідали тематиці і цілям запланованих та проведених ушанувань, а саме – поети, прозаїки, співаки виконували твори відповідного спрямування, що відповідали духу боротьби українського народу за свою волю, та ославлення тих, хто за цю волю віддав свої життя. Пишаємось, що участь в програмі Літературно-музичної сцени взяли митці, які нині служать у Збройних силах України на різних напрямках. Це народний артист України, лауреат Шевченківської премії, лідер гурту “Хорея Козацька” Тарас Компаніченко, це пілот ударних безпілотників “Вирій” 241-ої бригади територіальної оборони ЗСУ, лідер гурту “Тінь Сонця” Сергій Василюк, це військовослужбовець Національної гвардії України Артем Лоїк. Особливим теплом зустріли на сцені членів родин бійців полку “Азов”, які опинилися в полоні і які загинули в Оленівській в’язниці, а саме батьків Хомовського Богдана “Денжера” – маму і тата, сестру Букарьова Дмитра “Білотура” пані Тетяну та доньку Шеломієнка Владислава “Сенсея” Тетяну Полторак, яка від імені рідних мала коротку промову та зачитала віршприсвяту усім героям “Азову”, яких в полоні підступно вбила московія. Дарували насолоду та тримали глядача на духовному піднесенні творчі метри – народна артистка України Світлана Мирвода, заслужений діяч мистецтв Володимир Гонський, а їм в унісон додавали енергетики юні: співачка Олеся Кічук та тріо акапельної пісні “Жоржини” в складі Лізи Чухліб, Аліни Клименко та Анни Клименко, кобзар Святослав Силенко (в складі гурту “Хорея козацька”), фольклорист Валерій Гладунець та співачка Анна Куриленко. Читали свої потужні поезії члени НСПУ Василь Ковтун, Валентина Коваленко та Владлен Ковтун. Взяв участь у
Суспільство · “Війна триватиме доти, доки існуватиме росія в нинішньому вигляді, і це завдання нових поколінь – не дати їй знищити українську націю”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Яка вона – гібридна війна

14 травня в Навчально-науковому інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка відбулася лекція для учнів відділення української філології та мистецтвознавства Київської Малої академії наук (КМАН), зокрема для вихованців ліцею № 59 м. Києва. Завідувач кафедри східнослов’янської філології та інформаційно-прикладних студій Олександр Бондаренко розповів молоді про гуманітарний вимір гібридної війни, яка триває в Україні вже понад десять років… Війна не тільки зброєю – війна за мову, історію і культуру Починаючи з 2008 року, коли відбулася агресія росії проти Грузії, світ побачив новий тип війни – гібридний. Цей конфлікт показав не лише військові дії, а й інформаційні, культурні та психологічні атаки. Олександр Бондаренко, розповідаючи учням про різні методи ведення війни, наголосив, що одна з головних цілей ворога – знищення національної ідентичності через руйнування мови, історії, культури та релігії. “Якщо ми не будемо захищати нашу мову і культуру, – сказав він, – ми втратимо себе як народ”. Приклади культурних відмінностей між українцями та росіянами – від різних стилів вишиванок до унікальних рецептів борщу – доводять, що наша культура має глибокі корені і відмінності, які треба оберігати, бо саме через відмінності відбувається ідентифікація народу. “А яка різниця?” – найнебезпечніша фраза Особливу увагу лектор звернув на небезпеку байдужості. Фраза “А яка різниця?” у контексті національної ідентичності може призвести до втрати державності. Важливі навіть такі, на перший погляд, дрібниці, як назви вулиць – вони є символами пам’яті і ментальних маркерів нації. Сучасні виклики: кіберзагрози й інформаційні атаки За словами Олександра Бондаренка, Київ щороку зазнає близько 600 кібератак – це приблизно дві щодня. Війна триває не лише на фронті, а й у медіапросторі, де во- Завідувач кафедри східнослов’янської філології та інформаційно-прикладних студій Олександр Бондаренко рог намагається нав’язати власну версію історії і зруйнувати українську державність. Саме тому важливо розвивати критичне мислення. Майбутнє в руках молоді Лектор звернувся до молодого покоління з закликом не втрачати віру у свою країну і продовжувати боротьбу за її незалежність. “Інших варіантів немає: або ми збе-
Спадщина · “По праву ця збірка сковородинських мудростей має стати своєрідною педагогічною євангелією для широкого суспільного загалу”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Народжений служити Правді

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Тиждень ілюзій про “перемир’я” добіг кінця, зарубцювавшись у пам’яті війни найбільшою шахедною атакою клятих московитів. Жорстока війна триває. Воїни – в боях. Плугатарі – в полях. Матері – в тривожних думах. Педагоги – в людських душах. Погода – в дощах, а політики – у стамбульських “очікуваннях”… Такою видається сіра життєва проза. Однак навіть за суцільною темрявою завжди проглядається промінь світла, а отже, надії. Цими душевними іскрами стали наукові конференції та форуми в Харківському Сковородинівському Університеті, Кам’янець0Подільському імені Івана Огієнка та Івано0Франківському імені Василя Стефаника, приурочені значущим постатям та символам Української Нації, зокрема Григорію Сковороді (“Байки Харківські”): “Мова – наш ідеологічний фронт Перемоги”; “Вишиванка: освіта, мистецтво, традиції, ідентичність”. Найважливіше, що до зазначених дійств активно долучились Воїни, Волонтери, які водночас є і професійними викладачами вишів та науковцями. Світлі думки, креативні ідеї, вразливі й непередавані емоції… Однак розпочнемо з Харкова, звідки нині сходить українське сонце, обрамлене Сковородою. Це ймення ось уже третє століття “подорожує” межи людьми в різних політичних, національно-культурних, науково-освітніх просторах, дивуючи їх нібито простою, але глибинно правдивою мовою, яка стає помічною для малого і великого, для мудрого і не дуже, для правителя і служивого. Але все сотворене ним так і не “побачило” білого світу за життя цього своєрідного Мудролюба, Поета, Філософа, Просвітника, оскільки не було надруковано жодного його твору. Нічого дивного, адже історія переповнена подібними сюжетами, коли лише з відходом у засвіти визначної Людини з’являлися можливості, нагода і потреба говорити, читати про нього його Словом. Колись давно, ще на початку ІV ст. до н. е., було страчено великого Сократа, особливо шанованого Сковородою, який упродовж життя не написав жодного речення, однак його живу мудрість людство вивчає донині, а ЮНЕСКО визнало його серед п’яти найвидатніших мислителів усіх часів – Сократ, Конфуцій, Спіноза, Ганді, Сковорода. Але про все сократівське згодом напишуть великі античні філософи (Платон, Ксенофонт, Аристофан), зберігши його цивілізаційну значимість для нащадків. Через десять років після смерті філософа Платон у своїй “Апології” вперше опублікував сократівські промови, премудрістю яких почав зачитуватися гуманний світ. Блискучий майстер діалогів, котрий все життя “бесідував” із молоддю, сформував своєрідну педагогічну теорію, важливим складником якої є мотивація, спонукання учнів “самим” знаходити для “себе” Правду. Хоча (за Платоном) він категорично заперечує називати його Вчителем. Однак навіть побічний аналіз його життєтворчості дає змогу зробити висновок, що ним було запропоновано ті світоглядні, етичні рішення, які містяться в основі творення людини. Адже головна ідея освіти, освіченості для Сократа – “навернення душі до істини”, а ключові принципи його педагогіки і просвітництва полягали в критичності і самокритичності; самовдосконаленні особистості; в ретельному продумуванні (пошук, пізнання, аналіз, дослідження) речей; прагненні кожного і всіх до щастя; справедливості; добродійності. Він пропагував інтелектуалізм, знаннєвість світу, щоби чинити добро (знаючи про зло), моральну одержимість, щоби “не збити себе зі шляху”. Для нього головною життєвою місією було “пізнавати” світ і людей, усвідомлюючи передусім те, що він знає, що нічого не знає. Ця коротка оповістка – лише для того, щоби наблизитись до Сковороди, заточеного в своїй світоглядній парадигмі на цінностях античної культури, яку прищеплював до національного ґрунту рідного народу. Тож пізнання “себе”, народу і світу, щоденне удосконалення душі, голови і серця, вироблення в “собі” найбільш вершинних людських якостей – свободи, волелюбності, волеборності і моральних чеснот у слові та чині, стали і для Сковороди незмінним дороговказом його земного буття. Античність, народність і Святе Письмо визначали сутність його творчості. Ідеали Свободи і Правди стали наріжними в контексті сковородинівського бачення розвитку людини, народу, України, на той час уярмленої і знеособленої. Справді, цей великий Будівничий українського духу “творив, як жив” у злотворний, гнітючий період буття свого Народу, оскільки XVIII століття – епоха, що знаменувалася безправністю, бездержавністю, національно-культурною і духовною витолоченістю українства, розділеного московською та австро-угорською імперіями. Напередодні народження Григорія Сковороди пьотр вєлікій 1720 року забороняє книгодрук українською, перекладаючи всі документи та акти на московську; 1753 – єкатєріненська заборона викладати українською мовою в Києво-Могилянці; 1769 – заборона синодом рпц друкувати та використовувати український буквар; 1775 – зруйнування Запорізької Січі та закриття всіх полкових українських шкіл; 1783 – створення єкатєріной ІІ “шуваловської комісії” (до 1796), яка знищувала, переписувала, фальшувала, викрадала всю українську історію та культуру, оскільки на той час “історія” ординської московії складалася з п’яти пустопорожніх байок. Іван Огієнко, досліджуючи ці смутні часи, у відомій праці “Ук0 раїнська культура” (1918) напише: “Заборонні укази сипались кожно0 го року. У боротьбі за волю друку Лавра програла москві…”. Усе це нині треба знати нашому народу, молоді, воюючи з “путіно-ме0 динською” фальшю. Тому попри всі знакові культурні, духовні доробки Сковороди, варто першорядно виокремити одну з його найбільших заслуг, коли в ці темні й безпросвітні для України часи він піднімає знамено Свободи із символом “гнаної Правди”, викресавши духовний заповіт і природний код української нації – “без Правди не буде Свободи!”. Бо вже в наступному столітті кирило-методіївці (Шевченко, Куліш, Костомаров, Гулак…) продовжуватимуть розвивати цю ідею, заявивши про головну лінію в боротьбі за волю – “Пізнай Правду і вона зробить тебе вільним”. Тож фундатор української “філософії серця”, християнський філософ і глибокий мислитель, за визначенням професора Наталії Левченко, “у байках окреслив гуманістичні контури української ідентичності, в основу якої поклав віру, свободу, самопізнання, сродність”. У перших п’ятнадцяти байках Гужвинського періоду (1769 р.), які в наступних п’ятнадцяти Бабаївського циклу, написаних 1774 року, Сковорода зумів через своєрідні картини образів, символів, птахів, звірів і людей показати життя, поведінкові норми людини і суспільства, своєрідно трактуючи розумне і дурне, смішне і сумне, правдиве і не зовсім. При цьому лаконічно й переконливо доводив, що те, яке зовні – часто є неправдою, а те всередині – істиною. Саме в цих байках-притчах Сковорода зумів закласти, висвітлити свої вагомі світоглядні й філософські ідеали та ідеї. Як конче важливо нині перечитувати ці байки “обезлюдненим” людям і народам, зверхникам і правителям. У Байці (14) “Сова і Дрізд” він напише: “Щойно пташки побачили Сову, відразу почали наввипередки скубти… Чи не дивно це? – спитав Дрізд. …Хоча мене сороки й ворони з граками скубуть, проте Орел з Пугачем не чіпають, та й афінські громадяни шанують мене”. Тому сковородинівська мораль є такою: “Краще в одного розумного і доброго бути у любові та пошані, ніж у тисячі дурнів”. Або “Лев та Мавпи” (Байка 25). Лев спить горілиць і дуже схожий на мертвого. Юрба Мавп, вважаючи його мертвим, почала глумитись над ним, забувши про страх і повагу до царя свого. Лев, прокидаючись, поворухнувся. Тоді Мавпи, що прийшли до нього одним шляхом, сімома шляхами розсипались. Отямившись, найстарша Мавпа сказала: “І предки наші ненавиділи Лева, та Лев і нині Лев, і навіки віків…” Адже “Лев (за Сковородою) – це образ Біблії, проти якої повстають і яку знеславлюють ідолопоклонники. Вони вважають її мертвою, не розуміючи, що в її тлінних образах криється вічне життя і що все те встає і підноситься до Того: “Бог наш на небі іна землі…” Бо все – неправда, тобто непостійне й нетривке, окрім Бога. А Біблія вчить про Бога, а тому мусить бути з нами і серед нас. Її неперехідні цінності мусять бути в змісті і філософії освіти, бо без них якого Сковороду ми хочемо “привести” до школи. Отож, говорив Сковорода, ніби нічому нас Біблія і не вчить, окрім Богознання, але цим самим вона всьому навчає. Хто відчуває Бога, все розуміє, що йому потрібне. А далі він зазначає, що черепаха крил не має, то чи є в них потреба, оскільки крила птахам потрібні. Не в тому досконалість, щоб весь світ пізнати. Кому це під силу? Справжня мудрість, коли знаєш, що для тебе потрібне. Передивишся всі планети і світи, але будеш неосвічений, бідний, невеселий. Це так, як, звідавши всі дороги, не пізнавши своєї. Як знайдеш, не знаючи, що потрібно тобі? Тому Біблія є нашим другом і ближнім, Заповітом, залишеним нам для нас нашими предками. Вона прекрасніша за сонце. “Вона навчає цнотливості, й розважливості, справедливості і мужності, корисніше за які нічого немає для людей у житті” (Книга Премудрості Соломонової 8:7). Найбільш значуща місія Байок Сковороди – “творити” Народ, щоб його не витолочили інші, не з’яничарили, щоби він не розклався. А тому його варто просвітлювати, нагадуючи, що “кожен народ, мов та пшениця, може час від часу вироджуватись”. Для цього він “прищеплює” не тільки прадавню вічну істину – “пізнай себе!”, але й закликає виховувати своє “серце”, яке мусить бути не тільки “добрим”, а й “мужнім та волелюбним”. Тоді не станеш чужим для свого Роду, будеш “не потомленим” Народом. Цей ідеал був як національною, так і вселюдською цінністю, не знаючи кордонів у просторі й часі. Бо вже на іншому кінці України (підавстрійської) визначний просвітник С. Воробкевич, живлячи тяглість невмирущих сковородинських ідей свободи й “сродності”, застережливо скаже: “Хто горнеться до чужого, / Того Бог карає…”. У “Харківських Байках” крізь метафори, образи, символи й Біблейські заповіти проглядається світле око сковородинської голубиці, в якому грає, нуртує праведна істина. Вона в тому, що кожен мусить пізнати свій Народ і себе в ньому. Бо все добре, коли на своєму місці. Байки є своєрідною етичною Євангелією, де Сковорода, автор “духовної педагогіки” та “сродної праці”, навчає сущих бути собою, гідним свого “Я”, бути українцями. Тому ми, педагоги, торуємо цими не зарослими й дорогими для нас стежинами Сковородинівської Правди. У Ліни Костенко (“Сад нетонучих скульптур”) є такі слова: “Коли обридли шабаші фікцій у пошуках істини прийшли від маркса до Сковороди”. Це була дорога до світла і людської волі. Очевидно, для таких писався Любомудром вірш високого національного і громадянського звучання “Свобода”, яку він визнавав найвищим народним і особистісним благом. Без цієї найвищої цінності він не уявляв, що можна зреалізувати заклик-заповіт “Ми сотворім Світ получшій”. Сьогодні українці не просто “йдуть” до цієї духовно величної й незбагненної постаті, що творила народ, вони надихаються і напуваються (хто цього прагне) тією сокровенною поезією думки “національного Сократа”, яка зрощує серце, душу і людський розум. Він є одним із тих перших у славній плеяді українських Просвітників, Духівників, Педагогів, “найбільшим після перших отців Церкви християнським філософом” (за Баркою), хто подарував рідному народу чесноти духу і мудрості буття. Сковорода вкорінений у свій народ свободолюбством, правдолюбством, силомудрістю і Богопізнанням. Саме тому він вибудовував власну життєтворчість на трьох “китах” світоуявленості – античності, народності і Біблії, що уможливлювало пізнання гармонії взаємодії всесвіту, людини і символічного світу, що відображений у Святому Письмі. Книга книг. Він вважав її прекраснішою за сонце. Хоча, як сказано в 30-й Байці, що “нічому Біблія не вчить, окрім Богознання, але цим самим вона всьому навчає... Біблія є нашим другом і ближ" нім, Заповітом, залишеним нам для нас нашими предками”. У кожному словотворі відчувається високість думки, благородність помислу, глибинність мудрості. Тому тримовне (українська, праукраїнська, англійська) видання “Байки Харківські”, які так щиросердно й гідно презентував цього тижня до Дня науки ректор Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди Юрій Бойчук, так талановито адаптоване, перекладене, упорядковане відомою сковородинознавчинею, професоркою Наталією Левченко та її внучкою, ученицею Олесею Литвиненко, заслуговує найвищої шани і поваги. “Байки” в такому форматі є дуже ціннісним доробком для суспільства в світоглядному, громадянському, етичному, дидактичному вимірах. По праву ця збірка сковородинських мудростей має стати своєрідною педагогічною євангелією для широкого суспільного загалу, для громадянської освіти. Водночас варто солідаризуватися з Наталією Левченко в оцінці, що ідеї, християнські настанови, педагогічні поради Григорія Сковороди народжувалися не, зазвичай, для “простих смертних”, зорієнтувавшись також на високоінтелектуального (духовного) читача, для того народу, що прагне добратися до своїх чистих джерел, зійти на верховини. Ми перебуваємо в безперервному пошуку своїх доріг до храму, істини, правди й волі, бігаючи по чужих хатах за вогнем, який ніколи не зігріє. Але як часто буває, то ці чесноти знаходяться поруч, довкола, зрощені нашою рідною землею. Бо, як мудро нагадував нам Григорій Сковорода, – “навіщо тягнути труби водогону туди, де б’є чисте джерело – батько й голова всіх потічків”. Тож сьогодні, в часи страшної екзистенційної війни з московією, хай у національному Пантеоні Нації, де в першому ряду стоїть велет духу Тарас Шевченко із сакральною Книгою Народу “Кобзарем”, звучить і спалахує Правдою, “без хитрої мови” Слово Великого Сковороди. Адже “без Мене не можете…”, сказано в Святому Письмі.
Тільки в “СП” · “Без Вас українська філологія, як без гострого леза і добірного лемеша. Рубайте і сійте далі”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

сила. Суспільно-креативна роль української мови в ХІ – середині ХІХ. – Л., 2007, 168 с. // Слово Просвіти. – 2007. 31 травня – 6 червня. – С.10. Передрук в: “Урок української”. – 2007. – № 7-8. – С. 51-52. **Йдеться про проєкт політичного плаката і малюнка “Мова – твого життя основа”, який І. Фаріон започаткувала у 1998 р. зі студентами Інституту архітектури Національного університету “Львівська політехніка”. Проєкт тривав 10 років (1998–2008). У його межах було видано чотири добірки мовних плакатів: “Мова – твого життя основа” (2001), “Я на сторожі коло їх поставлю Слово” (2002), “Мова – краса і сила” (2007), “Слово – меч духовний” (2012). Один із плакатів (“Не знаєш! Не розумієш! Не шануєш!” зі стрілкою в бік Москви) став приводом для намагань проросійських кіл Львова відкрити у 2003 р. кримінальну справу проти І. Фаріон за “розпалювання міжнаціональної ворожнечі”. Для захисту Ірини Дмитрівни у Львові організували пресконференцію,
Тільки в “СП” · “Без Вас українська філологія, як без гострого леза і добірного лемеша. Рубайте і сійте далі”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

“Ці наші люди нагадували мені птахів…” З епістолярію Ірини Фаріон

Лариса МАСЕНКО, докторка філологічних наук, професорка У моїй бібліотеці зберігається перша книжка Ірини Фаріон “Українські прізвищеві назви Прикарпатської Львівщини кінця VІІІ – початку ХІХ століття (з етимологічним словником)” (Львів, Літопис, 2001 р.) з дарчим написом авторки та її наукового керівника професора Михайла Худаша. Книжка була написана на основі кандидатської дисертації Ірини Дмитрівни, захищеної у 1996 році. Великий обсяг опрацьованого матеріалу, що становив 5 тисяч прізвищевих назв (у сучасному розумінні – прізвищ) і ретельність його етимологічного опрацювання засвідчили, що в мовознавчу науку прийшла обдарована, залюблена у свою справу дослідниця. Відтоді я уважно стежила за всіма публікаціями Ірини Фаріон, а на її наступну книжку “Мова – краса і сила” опублікувала рецензію, фрагмент з якої хочу процитувати: “Використавши назву оповідання В. Винниченка “Краса і сила”, авторка вклала в неї свій зміст. Згідно з її визначенням, “краса” – це найвідкритіший звуковий бік мови, а “сила” – це її суспільно-креативна роль в українському націєі державотворенні. “Сила поєднання цих духовних концептів, – писала І. Фаріон, – фонетичної краси мови та її духовної сили як суспільно-національного творення – зумовила феномен непоборности народної мови. Вона стала не лише головним ідентифікатором нації, але заступила собою відсутність української держави щонайменше від другої половини ХVІ до кінця ХХ століття”. Націєтворчу роль української мови І. Фаріон дослідила в історичному аспекті у своїй докторській дисертації “Суспільний статус староукраїнської мови у ХVІ–ХVІІ століттях”, яку захистила 15 вересня 2015 р. в Інституті української мови НАН України. Я мала честь бути опонентом на захисті цієї дисертації, і маю всі підстави погодитись з оцінкою, яку дала їй сама авторка: “Надскладна тема… вартувала моїх мегазусиль для оживлення духовної сили наших предків”. “Наука завжди була для мене покликанням і першорядним завданням”, — писала Ірина Дмитрівна. Всі її праці, присвячені і актуальним питанням сучасного стану української мови, і проблемам її історичного розвитку, вирізняють ґрунтовні знання, вміння систематизувати великий і складний масив мовного матеріалу, досконалість аналізу та чіткість викладу. Можна лише подивувати обсягові її наукового доробку, що, згідно з Вікіпедією, містить вісім монографій, один посібник, дев’ять монографій у співавторстві та понад 160 наукових статей. Неймовірна працьовитість філологині виявилась і у важливій справі популяризації наукових знань про мову, культуру й історію України. Вона записала низку численних відео в просвітницьких авторських проєктах “Від книги до мети”, “Велич особистостей”, “Ген українців”. Повнота й різнобічність інформації, оприлюдненої в цих відеозаписах, цілком відповідала рекламі останнього проєкту – “про злети і падіння, перемоги і поразки, вірність і зраду”. Однією з останніх праць, над якими працювала Ірина Фаріон, був посібник для студентів “Львівської політехніки”. Як повідомляла мовознавиця в інтерв’ю, яке дала за два місяці до загибелі, – 17 травня 2024 року, вона планувала його як “винятковий посібник для студентів всіх напрямів у співавторстві з Оксаною Микитюк “Мова і мовознавці”: себто граматичні категорії крізь Долі видатних українських мовознавців, що зазвичай заплатили своїм життям за обстоювання МОВИ”. Трагічне пророцтво цих слів слід вбачати в тому, що вбивство Ірини Фаріон було скоєно в час завершення цієї останньої її праці. Адже тепер і її ім’я увійде до Пантеону загиблих за обстоювання рідної мови мовознавців. А сам факт вкрай цинічного, зухвалого вбивства у центрі Львова відомої людини свідчить про небезпечну вразливість нашої державності, справі зміцнення якої присвятила все своє життя Ірина Фаріон. *** З Іриною Фаріон я познайомилась на Шостому Міжнародному конгресі україністів, який відбувся у Донецьку в червні-липні 2005 року. Надалі нас пов’язували суто наукові контакти: ми зустрічалися на мовознавчих конференціях у Львові й Києві, навзаєм обмінювалися рецензіями на праці, кафедра української мови НаУКМА, якою я завідувала, отримала від Ірини Дмитрівни набір політичних плакатів (детальніше про це див. у коментарі до листа 2007 р). Активніше наше спілкування відбувалось електронною поштою напередодні захисту докторської дисертації мовознавиці. Тому паперових листів від Ірини Фаріон в моєму архіві небагато, фактично їх тільки два, при цьому текст одного з них настільки вицвів, що потребує реставрації. Більшість – це поштівки з текстом на звороті світлин переважно пам’ятних місць Львова, деякі конверти до них гарної ручної роботи. Архів містить 8 поштівок від І. Фаріон, але до публікації я подала 5 з них, оскільки зміст решти обмежено привітанням зі святами без додаткової інформації. Вельмишановна п. Ларисо! Ваші статті не відпускають мене. Мені у них – радісно (нещодавно перечитувала Ваш давніший матеріал про Гоголя в “Л(ітературній) У(країні)”* – сила. Тому Ваш лист став украй логічною крапкою приємности для мене. Ще особливо вдячна за книжку “Мовна ситуація Києва…”** (Михайло Лукич*** поділився зі мною даним примірником). Не встигла, на жаль, прочитати. У нас вирують передвиборчі пристрасті. Я спробувала себе ходаком у народ від блоку “Наша Україна”. Думала, що буде виснажувати – ну, навпаки. Ніщо не дає стільки сили, енергії і наснаги, як спілкування з людьми у маленьких містах і селах. Вони ще не втратили безпосереднього, а отже, сутнісного зв’язку з землею. Їх ще не здеморалізувала урбанізація зі всіма страшенними, передусім (нерозб. слово), наслідками. Вони, ці наші люди, нагадували мені птахів…, правда, зв’язаних. Але птахів. Працюю зараз над матеріалом “У фортеці моєї мови”. Не знаю, що з цього вийде. Але якісь “витинанки” згодом, мабуть, надішлю в “Ур(ок) укра(їнської)”, який залюбки ковтаю щомісяця. Весни Вам повне серце, повну кишеню і щоденної радости від того, що ми, українці, є. З любов’ю і повагою Ірина Фаріон 13.03.2002 р. *Лариса Масенко. Гоголь в російській літературі: пророк чи Басаврюк? // “Літературна Україна”. – 1992. – 11 червня. – С. 1, 7. **Ганна Залізняк, Лариса Масенко. Мовна ситуація Києва: день сьогоднішній та прийдешній. – К.: Видавничий дім “КМ Академія”, 2001. ***Професор Михайло Лукич Худаш – науковий керівник Ірини Фаріон. Дорога п. Ларисо! Сердечно вдячна Вам за привітання. Навзаєм. Нехай ця перемога додасть нам сил долати неминучі, на жаль, майбутні і вже теперішні перешкоди. Нехай з Вами завжди буде відчуття Бога – тоді абсолютно все стає змістовним. Надсилаю для “Уроку української” свій матеріал*. Можливо, він потрібний… Дякую. З любов’ю і захопленням Ірина Фаріон 3.02.2005 р. *Стаття І. Фаріон “Задля єдності – єдина” була опублікована у часописі “Урок української” у 2005 р. (Ч. 3-4. – С. 4-5) Дорога п. Ларисо! Щиро вдячна за Вашу поштівку – за Ваше тепло і турботу. Даруйте, що не відразу відписала. Рецензію на Вашу працю опублікувала також у №1 “Української мови”*. Знаю, що відбулася презентація книжки про лінгвоцид**. Це велика справа, хоч так хочеться заглиблюватись у позитиви нашого мовоусвідомлення. З них, напевно, і набираємось рівноваги буття. Мої студенти захоплено читають Ваші матеріали у журналі “Ї”***. Дякую Вам за присутність у моєму житті. Ірина Фаріон 7.06.05 р. *Ірина Фаріон. Мова як творення суспільства (чи суспільство як убивця мови?). Рецензія на працю Лариси Масенко “Мова і суспільство. Постколоніальний вимір” — К.: Видавничий дім “КМ Академія”, 2004. **Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду / За редакцією Лариси Масенко. – К.: Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2005. ***Лариса Масенко. Мовна поведінка особистості в ситуації білінгвізму. Питання мовної стійкості // Незалежний культурологічний часопис “Ї”. – 2004. Ч. 35. С. 82-95. Лариса Масенко. Мовна ситуація України // Незалежний культурологічний часопис “Ї”. – 2004. Ч. 35. – С. 8-9. Дорога п. Ларисо! Щиро вдячна за Вашу рецензію на мою книжку!* Дуже містко, влучно, глибоко і вичерпно. Дякую і за те, що обрали таке широке джерело, як “Слово Просвіти”. Бажаю Вам золотого літа і світлого натхнення. Найближчим часом передам Вам на кафедру повний набір мовних плакатів**. З повагою та любов’ю Ірина Фаріон 02.07.2007 *Рецензія Л. Масенко на книжку І. Фаріон “Мова – краса і були зібрані підписи на її підтримку, свої підписи поставили всі ректори. В результаті справу не відкрили. Дорога п. Ларисо! Сердечно вдячна за привітання. Ваше слово для мене і моєї родини особливе. Лиш зачитуємося Вашими книжками і подивляємо Вашу наукову безкомпромісність і правдивість. До слова, моя донечка майбутнє філоложеня (ІІ курс). Даруйте, що запізнилась із привітанням, але знаю, що був у Вас ювілей. Нехай Господь буде з Вами у кожному помислі і вчинкові. Нехай додає сил, натхнення і віри. Без Вас українська філологія, як без гострого леза і добірного лемеша. Рубайте і сійте далі. Від цього і нам сили додасться. P. S. Моя “Краса і сила” вже вийшла додатковим накладом. Її можна купити через видавництво “Львівська політехніка” (номери телефонів). З любов’ю і подякою за присутність у моєму житті. P. S. Сердечно вдячна за ре6 цензію у “Слові Просвіти” і в “Ур(оці) укр(аїнської). (див. по6 кликання в попередньому листі. – Л. М.). Ірина Фаріон.
Добрі події · “Література воєнного часу відіграла і відіграє величезну роль у духовній мобілізації суспільства”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Україна є, Україна буде!

Зоя РУЖИН, заслужена працівниця культури України Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА 17 травня в Каневі в Національному меморіальному заповіднику “Тарасова Гора” відбувся пошанувальний захід “Україна є, Україна буде! Наша дума, наша пісня не вмре не загине…”. Дійство було приурочене вшануванню пам’яті Тараса Шевченка з нагоди перепоховання Кобзаря в Україні 22 травня 1861 року та відзначенню Дня Музеїв. Пошанувальні урочистості відбулися спільно з Національним заповідником Тараса Шевченка (в. о. директора Анатолій Кононенко), ГО “ВО “Земляки Придніпров’я” (голова Леонід Костюченко), Київським професійним коледжем з посиленою військовою та фізичною підготовкою (директор Василь Петрович), Спілкою офіцерів України (голова Олександр Сасько) та ГО “ВО “Поступ жінок-мироносиць” (голова Зоя Ружин). З концертом-присвятою Кобзареві в Національному заповіднику Тараса Шевченка на Чернечій горі виступили учні Київської музичної школи № 23. До складу делегації увійшли: жінка-мироносиця Алла Шаповалова, літописець заходу, фотокореспондент Георгій Лук’янчук, журналістка газети “Слово Просвіти” Галина Дацюк, директорка підліткового клубу “Бджілка” Тетяна Наруцька. Під Чернечою Горою нас зустрів в. о. директора Національного меморіального заповідника Тараса Шевченка Анатолій Кононенко. Усі ми піднялися на Тарасову гору, де відбувся мітинг пам’яті. Поставлено золоті пшеничні снопи (саме ці снопи були на відкритті пам’ятника Тарасу Шевченку у Володарці, який відкрив героїчний Олександр Ушинський із побратимами. За узгодженням, пшеничні снопи привезено в Канів на могилу Великого Кобзаря). Поклали квіти. Навколо пам’ятника Кобзарю стали півколом діти, молодь, дорослі з давніми вишитими рушниками, які ніби огорнули нашою любов’ю це святе місце. Урочисту частину розпочала Зоя Ружин. З вітальним словом до присутніх звернувся Анатолій Кононенко. Промовці наголосили, що заповіти Тараса Шевченка актуальні завжди, бо вони про те, як потрібно любити Україну і виборювати її волю. І добре, що це усвідомлюють наші діти і молодь. Тут же, просто неба, у виконанні вокального ансамблю “Анґельорус” під керівництвом Тетяни Стефанишиної прозвучала пісня “Канів славетний” на сл. Зої Ружин, муз. В. Павліковського. Пролунала спільна молитва за світлу пам’ять Кобзаря. В. о. директора Шевченкового заповідника Анатолію Кононенку шанобливо вручили коровай. Зробили загальну світлину, яка увічнила літопис добрих справ і День, присвячений нашому Пророку. А затим у приміщенні Шевченкового музею відбувся дивовижний концерт лавреатів міжнародних і всеукраїнських конкурсів – вокального ансамблю “Анґельорус”, керівниця Тетяна Стефанишин та ансамблю народної пісні, керівниця Валентина Гаркуша. Очільниця делегації Зоя Ружин передала вітання від голови ГО “Земляки Придніпров’я” Леоніда Костюченка, голови Національної Ради жінок України Людмили Порохняк-Гановської, директора Київського професійного коледжу з посиленою військовою та фізичною підготовкою Василя Петровича, голови Спілки офіцерів України Олександра Саська, голови МО “Поступ жінок мироносиць у діаспорі” Лесі Королик-Бойко, ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка (голова Павло Мовчан), голови Спілки жінок Києва Лідії Москаленко, легендарного Олександра Ушинського, Героя України Ігоря Гордійчука, поетес Ніни Шаварської та Лариси Недін, козаків Бориса Марченка, Олександра Гаврилюка. Вокальний ансамбль “Анґельорус” виконав пісні: “Україна є, Україна буде!”, сл. Зої Ружин, муз. Ростислава Демчишина, “Думи мої”, “Садок вишневий коло хати”, сл. Т. Шевченка, муз. Я. Степового, “Якби мені черевики”, обр. Є. Козака, “Давня весна”, сл. Лесі Українки, муз. М. Довганич, “Веснянки” Ігоря Шамо, “Котилася зірка”, “Ой зза гори кам’яної” обр. М. Леонменко зазначив, що література про війну промовляє як свідок. “Є різні виміри читання і писання, як і виміри фронту, бо така література – як матерія опору; людина, яка пише, вимушена жити на війні із сірою емоцією, а не яскравою, і ця сіра емоційність по-іншому сприймає життя, тому література, створена на “нулі” – як мерехтлива зірка. Це література крайньої межі, з плином часу вона має вистоятися, кристалізуватися, стати не такою пекучою, а цей утілений у неї біль і пекучий досвід є справжньою матерією літератури, і справжня “література війни” прийде після війни, коли промовлятиме слово, яке не є “розтяжкою”; така література – це свідчення для вічності, свідчення нашої невипадковості”, – сказав він. Його підтримав Григорій Цимбалюк, який сказав, що митець, який пише про війну, повинен мати велику відповідальність перед читачем і пам’яттю. А полковник у відставці Микола Поровський зауважив, що ця література стала способом осмисленням фактів, які вже стали історією, бо книга – це зброя. До присутніх звернулися також голова НСПУ, упорядник збірки “Звитяга і мужність” Митовича. Світлана Острова заспівала “Ой по горі роман цвіте”. У програмі ансамблю народної пісні прозвучали твори “Віночок веснянок”, “Тече вода” (сл. Т. Шевченка, муз. А. Філіпенка). Соло “Утоптала стежечку” (сл. Т. Шевченка) виконала Дар’я Качалова. Пісню “І ти моя єдиная” на сл. Т. Шевченка заспівала Аліса Заїка; “У перетику ходила” (сл. Т. Шевченка, муз. П. Процька) – Єва Євтушенко; “Ой стрічечка до стрічечки” (сл. Т. Шевченка, муз. В. Конощенка) – Влада Матюха. На завершення виступу дитячих колективів ми привітали працівників Національного музею з професійним святом – Днем музеїв – і єдиною родиною проспівали “Многая літа!” Святковим запашним короваєм обдарували усіх присутніх, і всім вистачило покуштувати наше диво. Дітям і молоді було проведено цікаву та пізнавальну екскурсію. На жаль, найцінніші експонати сховані, бо йде Велика війна… Після спільного обіду поверталися до Києва, окрилені прекрасним дійством. Дощ, який ніжно дріботів весь час, додавав крапелинки сили і бадьорив. Раділи, що вдалося провести цей патріотичний захід. Дякували, що випав у нашій долі цей непроминальний день. Вдячність працівникам Національного музею Тараса Шевченка у Каневі за гостинність, високий професіоналізм і любов до спадщини Великого Кобзаря. Київ – Канів – Київ хайло Сидоржевський, директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України, академік Микола Жулинський, уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь, заступник директора з наукової та видавничої діяльності Інституту літератури Сергій Гальченко, перший заступник Голови Держкомтелерадіо, голова ОУН Богдан Червак, голова Всеукраїнського громадського об’єднання “Спілка офіцерів України”, полковник у відставці Олександр Сасько, підполковник ЗСУ Олена “Ластівка” Мокренчук, член СОУ, ексголова оборонного штабу Нагірного Карабаху Ельхан Нурієв та інші. У своїх виступах вони акцентували на тому, що на основі національної трагедії, якою стала нинішня російсько-українська війна, виник величезний літературний багатошаровий материк. Там є і поезія, і проза, і публіцистика, присутня справжня непідробна емоція. Література воєнного часу відіграла і відіграє величезну роль у духовній мобілізації суспільства. А ще вона є унікальним відбитком нашого часу, де зафіксовано дивовижний героїзм українського народу та бачення нашої неминучої Перемоги. Поставили золоті пшеничні снопи біля могили Тараса Шевченка Фото на згадку про величне пошанування Кобзаря у Каневі 17 травня 2025 р.
Добрі події · “Література воєнного часу відіграла і відіграє величезну роль у духовній мобілізації суспільства”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

“Звитяга і мужність”

Євген БУКЕТ Днями в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України презентували антологію віршів і прози з війни “Звитяга і мужність”. Участь у знаковій події взяли українські військові, письменники, журналісти, науковці-літературознавці. Презентація відбулася в межах науково-творчої конференції “Українська література і війна”, що була присвячена обговоренню творчості українських письменників-військовослужбовців. Перша подібна конференція, що започаткувала традицію збирати разом талановитих людей, які висвітлюють у своїх творах тему війни, відбулася влітку минулого року в Києві за участі Міністерства оборони України і Національної спілки письменників України. Цього разу захід ініціювали Спілка письменників та Інститут літератури. Фаховий науковий аналіз видання “Звитяга і мужність” провела старша наукова співробітниця Інституту Надія Гаврилюк. Вона наголосила, що цінність представленої книги в авторському баченні війни, у відтворенні її у слові. Спільна мета, яка об’єднала всіх авторів під однією обкладинкою, – зберегти пам’ять про війну. Також пані Надія зауважила, що важливо вивчати ці тексти, і відзначила необхідність збереження пам’яті про війну у поетичному слові. До антології увійшли поезії Івана Бережного, Павла Вишебаби, Бориса Гуменюка, Артема Довгополого, Сергія Жадана, Андрія Карпенка, Максима Кривцова, Дмитра Лазуткіна, Дмитра Лінартовича, Володимира Ліщука, Сергія Лефтера, Ігоря Мисяка, Василя Пастушини, Оксани Рубаняк, Олександра Стусенка, Іллі та Станіслава Чернілевських. А також прозові твори Олега Калашнікова, Андрія Кириченка, Володимира Короті, Олени Лотоцької, Максима Парфіненка, Миколи Поровського, Олександра Хоменка і Григорія Цимбалюка. Когось із авторів з нами вже немає, інші продовжують зі зброєю в руках боронити рідну землю. А Дмитро Лазуткін, Олександр Хоменко, Микола Поровський, Григорій Цимбалюк знайшли можливість завітати до Інституту літератури. Так, один із авторів антології, учасник російсько-української війни, поет і есеїст, кандидат історичних наук Олександр Хо-
Добрі події · “Це – світло в темряві, голос правди й любові, який веде нас до Перемоги”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

поетесі від Тетяни Кондратенко – редакторки книжки, художника Володимира Реброва, мисткинь Ірини Романченко, Світлани Романюк (Гостомель) та багатьох інших. Були поздоровлення від просвітян, колег освітян, науковців, представників Національної ради жінок України, працівників бібліотеки Будинку офіцерів ЗС України, Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих імені І. Зязюна НАПН України, від спілок художників, журналістів і театральних діячів. До вітань долучилися також представники Центру позашкільної роботи “Оберіг” м. Боярка, Управління освіти Солом’янського району м. Києва, друзі, колеги, однодумці, працівники Національного музею літератури України, зокрема Людмила Остафіїва. Щемливим моментом став виступ Лариси Лолашвілі – матері освітянина й захисника України Бадрі Лолашвілі, який загинув у 2022 році. Йому та всім полеглим у боях за Мощун і Гостомель Ольга Ходацька присвятила вірш “Янголи Перемоги”. Прозвучала також пісня “Я малюю тебе на вікні” у виконанні Ігоря Якубовського. Були усмішки й сльози, квіти й обійми, хвилина мовчання… Це була подія, яка лишає по собі слід. Від імені просвітянської спільноти щиро бажаємо пані Ользі Ходацькій невичерпного натхнення, нових творчих злетів і широкого читацького визнання. Адже книжки, що народжуються під час війни, – це не просто література. Це – зброя, що допомагає у боротьбі з ворогом. Це – світло в темряві, голос правди й любові, який веде нас до Перемоги. Заливахи експонуватиметься до кінця вересня 2025 року. Власн. інф.
Добрі події · “Це – світло в темряві, голос правди й любові, який веде нас до Перемоги”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

“Чорна кава” від просвітянки

Ольга КИЦЯ, поетеса, членкиня Київської “Просвіти” 14 травня в Національному музеї літератури України відбулася презентація нової поетичної збірки “Чорна кава з нектаром любові” Ольги Ходацької – поетеси, заступниці голови Київського міського об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, педагогині, членкині Національної спілки журналістів та Національної спілки письменників України. Пані Ольга щиро й зворушливо говорила про своє життя під час окупації Гостомеля у перші місяці війни 2022 року. Її поезія, сповнена глибини, щирості та любові, проймала до сліз і торкалася кожного серця. Збірка “Чорна кава з нектаром любові”, видана у 2025 році видавництвом “Талком”, складається з чотирьох розділів. Перший – “Кохання – солодке причастя” – присвячений ніжній любовній ліриці. У розділі “Чарунки природи отчого краю” читач знайде пейзажні замальовки, сповнені тепла й щемкої ностальгії. Філософські роздуми про вічні цінності, зокрема національну та духовну спадщину, зібрані в розділі “Кольорові вітрила життя”. А глибокі патріотичні поезії, пройняті любов’ю до рідної землі, вірою в силу українського народу та неминучість Перемоги, містяться в завершальному розділі – “Обіймаю тебе, Україно!”. Пані Ольга читала поезії, ділилася особистими переживаннями та розповідала про роботу над книгою, в якій брали участь її творчі друзі та однодумці: обкладинка і верстка – Олександр Кондратенко – креативний дизайнер, який творчо втілив задум авторки; редагування і коректура – Тетяна Кондратенко – членкиня НСЖ України, філологиня, громадська діячка, редакторка-видавчиня ігрового часопису “Я сам/а”, на якому виросло не одне покоління патріотів, які нині захищають Україну від московського ворога; передмова “Щедре “горнятко” любові від Ольги Ходацької” – Галина Райбедюк – філологиня, професорка Ізмаїльського державного гуманітарного університету, українка з великим люблячим серцем, яка тримає українське небо над Придунайським краєм; ноти – композитор Ігор Якубовський, О. Магаліс. Окрасою збірки стали чорно-білі ілюстрації київського художника, просвітянина Володимира Реброва та учасників пленеру “Сила громади” міста-героя Гостомель. Ідейними натхненницями цього мистецького проєкту стала художниця Ірина Романченко та Катерина Павленко – начальниця відділу культури, молоді та спорту м. Гостомель. У книжці є QR-коди до відеофільмів, створених українською кінопродюсеркою з Торонто Оленою Поліщук, де звучать пісні у виконанні композиторів і виконавців Юрія Васильківського та Ігоря Якубовського на слова поетеси, вірші у виконанні авторки та актриси українського театру “Заграва” в Торонто (Канада) Оксани Смільської – співведучих Міжнародного проєкту-конкурсу “Тарас Шевченко єднає народи” у Києві. Презентація проходила в супроводі яскравих музичних номерів. Композитори і співаки Ігор Якубовський та Юрій Васильківський, а також заслужена артистка України Тетяна Негрій подарували шанувальникам поетичного слова О. Ходацької неймовірно позитивні емоції. Урочистим був момент вручення Ользі Ходацькій членського квитка Національної спілки письменників України Тетяною Фольварочною – головою КО НСП України. Були вітання і подарунки від директорки Будинку письменників, поетеси, журналістки Радіо “Культура” Ніни Шаварської та Лариси Недін – української актриси, театрального педагога, письменниці, журналістки, громадської діячки, заслуженої артистки України, голови відділення дитячих письменників НСП України, яка вручила письменниці альманах “Велинізував і провів цю зустріч письменник, заслужений діяч мистецтв України, викладач Західноукраїнського національного університету Сергій Лазо. Він розповів про життєвий і творчий шлях художника, про його унікальний коднє сяйво”, в який увійшло її оповідання “Прабабусині пасочки”. Поезії О. Ходацької читали поетеси Ірина Родченко, Світлана Кас’яненко, педагогиня Сніжана Костенко. Були вітання від просвітян і освітян, науковців, від Національної ради жінок України, бібліотеки Будинку офіцерів ЗС України, науковців ІПООД імені І. Зязюна НАПН України, від спілок художників, журналістів і театральних діячів, від Центру позашкільної роботи “Оберіг” (м. Боярка), “Українського репортера”, Управління освіти Солом’янського району м. Києва, від друзів, колег, працівників Національного музею літератури України (Людмила Остафіїва), однодумців тощо. Це було справжнє свято українського слова, яке об’єднало письменників, просвітян, митців, науковців, журналістів, освітян, артистів, друзів і рідних авторки – усіх, хто шанує українське слово та вболіває за долю нації. Від імені ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка виступив народний артист України, голова Київської “Просвіти” Кирило Стеценко, який подарував Ользі Ходацькій і всім присутнім свій музичний твір “Шалені коломийки” і висловив щирі слова підтримки. Неймовірна енергетика панувала в залі, коли звучали пісні на вірші Ольги у виконанні композитора й барда, просвітянина Ігоря Якубовського – працівника Центральної бібліотеки Солом’янського району, лауреата Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Григорія Скоталант подорожувати крізь століття, через гущу історичних подій, крізь міфи і символи, зафіксовані в національній пам’яті народу. Важко переоцінити значення цієї зустрічі з мистецтвом для студентів соціально-гуманітарного факультету – майбутніх архітекторів, дизайнерів, філологів. За словами студентів тепер вони дуже сподіваються на особисту зустріч з самим автором, майстром пензля і філософської думки Юрієм Нагулком, заслуженим художником України. Світлина з відкритих джерел вороди. Особливо тепло сприймалися пісні “Чорна кава”, “Зорі кохання”, а також дует “Вишиванка” у виконанні Ігоря Якубовського і Тетяни Негрій. Привітати авторку прийшла й її тезка – письменниця, фізик, доцент КПІ Ольга Віталіївна Пугач, яка очолювала Київську “Просвіту” в 2005–2009 роках. Неперевершеним став виступ заслуженого діяча культури і мистецтв України, відомого композитора та виконавця Юрія Васильківського, творчість якого здобула визнання не лише в Україні, а й за її межами. Спільна пісня “Тільки тут, де наша Україна” зачарувала гостей презентації не лише високою виконавською майстерністю артиста, а й його харизмою, неймовірним вибухом позитивних емоцій та щирою синівською любов’ю до рідного краю. Пісні про річку “Росава” і “Патріотична Україна” також викликали бурхливі овації. По-особливому звучали теплі слова вітання і вірш-присвята художника Ігоря Роп’яника. Окрім живопису та графіки художника, на виставці можна побачити сімейні фотоархіви, документи та листи митця, його особисті речі, нагороди, а також почути голос Заливахи. “Опанас Заливаха – знакова постать в українській культурі. Живописець, графік, скульптор, кераміст. У 1961 році Опанас Заливаха переїхав на Івано-Франківщину. Це митець, чиї пронизані духом свободи та спротиву, новаторські за формою роботи стали символом боротьби за національну ідентичність. Він відбув п’ять років ув’язнення у радянських таборах, де йому не дозволяли малювати”, – йдеться в повідомленні. Виставка з роботами Опанаса Тарас Шевченко у виконанні Опанаса Заливахи
Добрі події · “Це – світло в темряві, голос правди й любові, який веде нас до Перемоги”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Зустріч із мистецтвом

Зустріч із творчістю відомого українського художника Юрія Нагулка відбулася на виставці його робіт у Тернопільському художньому музеї 14 травня. Орга-
Добрі події · “Це – світло в темряві, голос правди й любові, який веде нас до Перемоги”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

До століття Заливахи

В Івано-Франківському обласному музеї визвольної боротьби імені Степана Бандери відкрили виставку робіт живописця, шістдесятника Опанаса Заливахи (1925–2007), пише “Галицький кореспондент” з посиланням на
Гість “СП” · “Твори себе невсипно, незрадливо – тож Муза не полишить. Але… щоб ворота душі твоєї завжди відчиненими були для сил благовісних”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Олесь ВОЛЯ: “І не хрест, і не вінець…”

Василь Бондар: – Отже, колего, що тебе змусило взя0 тися за перо? Олесь Воля: – Мабуть, бідність. Не просто бідність, а страшенна, принизлива, в дні кожному бідність. Це бу0 ли повоєнні п’ятдесяті-шіс0 тдесяті роки. А на додачу ще й батько з матінкою розлучи0 лися... Нас троє дітей; стар0 ший Льоник – так його ма0 тінка називала, я середуль0 ший, Сашик, і найменший Михайлик, або “Малишня”. Хто безбатьківства не звідав, той, певне, ніколи не зрозу0 міє, як мені велося тієї по0 ри... Щойно повернулася ма0 ма з німецької каторги, її од0 разу впрягли в шалені роботи колгоспні. Від зорі до зорі на прориванні цукрових буря0 ків матуся спину гнула під сонцем палючим, за шов0 копрядами доглядала, біля поросят на свинарнику, по0 тім знову визначили її ділян0 ковою в ланку “палички”- трудодні заробляти. Але скільки не рабуй на колгосп, все одно на0 півголодні, босі. Ні вдяганки, ні взувачки. Спасибі, Саньчиха й Дунька Романівська, подруги ма0 мині, постачали недоносками, що зоставалися від дітей стар0 ших, їхніх. А ми всеньке літо до холодів осінніх на степу та й на степу: вівці пасли, корови, “свинку” біля Рибалківської ко0 зацької могили збирали. Потім спалювали її в спеціальній ямі коло дубків за хатою Насті Бєб0 лої. Жили отак, як раби, впряже0 ні в колгоспне ярмо. Але ж і радість була. Особливо для мене, коли на новорічні празники в нашому Винниківському клубі зі сцени виступав: вірші Тараса Шевченка читав напам’ять і гуморески з журналу “Перець”. У жінок аж сльози на очах виступали, коли Тараса слухали, а від гуморесок реготіли, що за животи хапалися. І досі ота гумореска впомку, як “украв злодій на току пшениці відерце, його сторож тут застукав – став давати перцю: “Відведу тебе в правління, не дозволю – досить. Люди будуть працювати, а ти що – розносить?..” Бачить злодій, що опікся, бачить, що й не жарти – і тут сторожові злому подає пів кварти. Сторож крикнув ще сильніше, чого ніс підвісив: не міг прийти з мішком сюди, ледацюго бісів…” Звичайно, найбільша гордість у матінки за мене. Аж сяяла. А я несподівано став “знаменитістю”, як ніби справжній артист із самої Полтави. Тепер жодного свята і релігійного, і “совєцького” не обходилося без моєї участі. Також на мене сильно подіяло те, що діди й бабусі довганівські, сліпківські, лифарівські повідали. Між собою балачки вели, а я почув, з ними корови людські пасучи в лозах і на луках. Усе я тоді на вус уважно мотав. А дещо – вже дома, після пастівника, перед сном записував-карлякав у зошит спеціальний. А вже, коли був у сьомому класі, надіслав допис у районну газету. Мовчали-мовчали в газеті, ні слуху, ні духу. А через три місяці й сім днів надрукували коротесеньку заміточку. На жаль, велика прикрість сталася, бо в заміточці все наплутали-поперекручували… І найприкріше те, що п’яниць назвали стаханівцями, а стаханівців зачислили в п’яниці. Соромно, гидко було читати. Особливо неньці моїй, бо вона страшенно ж не любила брехні. Тож тепер у районну козельщинську газету я категорично вже не писав. Але не втерпів і знову атакував редакцію. Про війну й голодовку довоєнну мене, було, особливо вразили розповіді дідів і бабусь Андрея Андрейовича, Гната Івановича, діда Соломки, діда Якова Хуга, діда Андрушки й баби Марушки, баби Ситнички, діда Санька. Але записи пропали десь, точніше якась наволоч украла їх у сараї, де я влітку місце обладнав собі для ночівлі. Та я все одно продовжував писати-записувати крадькома. А вже, коли навчався в десятому класі, перед самим закінченням школи, сам редактор “Радянського села” на роботу в редакцію запросив (там не вистачало літературного працівника сільгоспвідділу). І відтоді пішло-поїхало! Пропрацювавши рік у газеті, я аж у самій столиці опинився. Навчався тепер у Київському державному університеті на факультеті журналістики. Такий злет, таке везіння! Хтось би мені сказав про це раніше, ні за що в світі не повірив би… В. Б.: – Коли надумав стати письменником? Взірець? Хто конкретно? О. В.: – Мабуть, жоден народу світі не любить так гумору, як наш, український. І особливо ко0 хаємося в ньому ми, полтавці. Люблю і я особливою відданою любов’ю Остапа Вишню, Олек0 сандра Ковіньку. Проте не вони визначили долю мою подальшу. Хто? Відповідаю: Олесь Теренті0 йович Гончар. Це насамперед то0 му, що родом Олесь Терентійович зі слободи Сухої. Це за кільканад0 цять кілометрів од моїх Винни0 ків. Олесь Гончар навіть в одну школу Бреусівську разом із моєю ненькою ходив. З цього приводу я несамохіть пригадую той урок, коли ми в сьомому класі вивчали творчість нашого Олеся Теренті0 йовича. Учитель-мовник Іван Ва0 лер’янович Балась показав у хрестоматії з літератури портрет Олеся Гончара. Письменник тоді мені здався якимось небожите0 лем, але ж, Боже мій, виходило, що і семикласник Гончар Бреу0 сівкою, як і всі бреусівці, грязюку місив (грязюка особливо восени й навесні була невилазною). Матір розповідала ще й про те, що Олесь Гончар у Галю Авдєєву закохався був. По-дитячому, звісно. А ще Олесь сиротою виростав, без батька-матусі. Виходить, бідності й нестатків зазнав, як і я… І саме тоді й зблиснула думка, як ніби все небо душі осіяла: виросту – стану письменником! З такою думкою я ніби заново народився на світ Божий. І, будучи вже в десятому класі, коли наш класний керівник Віктор Костьович загадав писати твір на тему, хто ким бажає стати в майбутньому, я написав однозначно й твердо: с т а н у п и с ь м е н ни к о м. Віктор Костьович твору не схвалив: мовляв, перепиши, Олександре, бо щось ти аж надто круто береш… Перепиши, ближче до реального життя визначся. Однак я переписувати твору не став категорично. В. Б.: – Як ти, Олександре, починався в літературі? О. В.: – Кривити душею не буду: тупо, слабо, наївно почи0 нався. Бо тоді я ще не усвідом0 лював, що таке література, а що журналістика. Амбіцій бу0 ло аж-аж. Але треба було по краплі-краплині підніматися духовно-інтелектуальними щаблями самоосвіти. Доля так повела, що я, повторюся, посту0 пив на навчання в Київський уні0 верситет на факультет журналіс0 тики. Вчився легко, мов насіння лузав, а головно захопився філо0 софією, літературою, психологі0 єю і почувався, як риба у воді. Мовби не по землі грішній ходив – на крилах літав. Так мені, під0 несено, неповторно велося. Ре0 жим дня був такий: о шостій схоплювався з ліжка, біг на стаді0 он поруч із четвертим гуртожит0 ком нашим студентським. “Спартанство” – так жартома на0 зивав заняття спортом, тривало до сьомої. Годину витрачав на сніданок і дорогу до університету. Потім буквально поглинав філо0 софську, фахову літературу, пері0 одику; після лекцій-занять й до дев’ятої вечора – знову “гриз гра0 ніт науки” спочатку в студент0 ській, а пізніше в академічній бібліотеці для аспірантів і профе0 сорів. І так протягом п’яти років. Предметом зацікавлення, ніби нові світові материки духовні відкривав, були твори Фрідріха Ніцше, Артура Шопенгауера, Отто Шпенглера, К’єркегора, (дореволюційні видання), Лебона, Лао Цзи, Конфуція, Леніна, Троцького, Сталіна (видання – двадцятих-тридцятих років, і це все була література спецхранівська, контрольована органами державної безпеки); Вейнінгера, Вендта, Сенеки, Марка Аврелія, Епіктета, Будди, Канта, Юнга, Фрейда, Шекспіра, Мопассана, Бальзака, Томаса Манна, Ромена Роллана, Олени Блаватської, Реріха, Максима Горького. Останнього “Життя Клима Самгіна” перечитав, як, до речі й чотиритомник Роллана “Жан Крістоф”: детально, прискіпливо вивчав Біблію, Коран, Бхавадгіту, Упанішаду. А ще в ті фантастично насичені духовним зростанням роки незрівнянно-запашний Михайло Шолохов запам’ятався своїм “Тихим Доном”, як великий майстер-живописець. І, зрозуміла річ, особливий акцент робив на вивченні нашої рідної української літератури. Не менш разюче враження справили полтавці Григори Тютюнники – старший і молодший; Василь Стефаник, Панас Мирний, Квітка-Основ’яненко, Архип Тесленко, Григорій Косинка, Михайло Коцюбинський. Післяжовтневих майстрів слова також не минав: Олександра Довженка, Юрія Яновського. Скажімо, Довженкову “Матір” напам’ять вивчив. Досі пам’ятаю. Ну, певна річ, і твори Толстого, Достоєвського стали настільними. Але… попався на гидкий гачок кадебе (свої ж, однокурснички, доноси понаписували але про це не відволікатимуся, хоча це й дуже болюча історія в моєму житті). Урешті-решт після університету видали мені “вовчий квиток” коли на роботу ніде не брали… Отож нікуди мені було діватися: подався на Байкало-Амурську магістраль, де проходив переддипломну практику в бригаді земляків з України Олександра Бондаря, майбутнього Героя Праці. На жаль, у 2021 році його не стало… Якраз попав я туди, куди й рвалася підсвідомо душа. Де чесний труд. Де молодь. Де праця до сьомого поту. Тоді морозище лютував за мінус сорок п’ять. Туман густий стелився-іскрився до самого сонця, здається. Такий туман типовий для Сибіру, коли мінусова температура за сорок градусів. Як зараз бачу перед собою в шапкахвуханках хлопців-бондарівців. Розчервонілі всі, обличчя їхні м’якою сивиною інею відсвічуються: це Сашко Бондар, Василь Тузенко, Сашко Сніговий, Гриць Коваленко, Славко Огороднійчук, Толик Мойсеєнко, Юра Сирота. Хто з ломами в руках, хто з лопатами. У Сашка Бондаря бензопила. Нею сушняк (згорілі палі) він розпилював на дрібніші обаполи, щоб у вогнище підкидати. Нас кинули на прорив – копати ями для стовпів під телефонний зв’язок. З незвички пухирі на руках з’явилися, пекли, аж кровилися, від перевтоми руки тремтіли; здавалося, не витримаю. Слава Богу, біль таки пересилив, витерпів, і хлопці всі трималися молодцями. Згодом на просіці протягом двох місяців мости дерев’яні будували. Назвали перший міст іменем Василя Тузенка. Мабуть, і досі стоїть. Пізніше, коли потепліло, приїздили журналісти іноземні: дивувалися, як ми витримували такі холоди. Десь, кажуть, аж в Америці-Німеччині згадували в пресі їхній про зустріч із нами. Перегодя святкували ще й мій день народження у квітні в обідню пору. Точніше, “чефірили” – міцнийміцнющий чай пили. Спиртного там тоді, Боже, борони, на трасі не було. Про свої враження я написав підвальний нарис, і в самій рідній нашій письменницькій газеті “Літературній Україні” його надрукували. Микола Луків допоміг із публікацією. Ото й було моє перше літературне хрещення. До речі, на “будові віку” (по-інакшому якось БАМ тоді й не називали) я відпрацював рівно два роки, як і радив Микола Михайлович Амосов. Перед тим, як їхати на БАМ, пригадую, зайшов до нього додому на Богдана Хмельницького, 46 (колишній Леніна). І Микола Михайлович дві поради на прощання розмови дав. По-перше, не втекти з будови хоча б протягом двох років; по-друге, написати роман. Перше побажання я виконав. А от друге не виконав: сімнадцять варіантів написав роману “Дійдемо до Амуру”, але жоден з варіантів не влаштовував, і його у відчаї спалив, коли у Вишгороді під Києвом жив. В. Б.: – Як твориш? Сам про0 цес… О. В.: – Коли вже ввійшов у літературну колію й відчуття сло0 ва з’явилося, працював, як віл. Ні вихідного, ні прохідного. Натхнення ніколи не чекав і чекати не збираюся. Просто працюю. Пишу не тоді, коли пишу, а коли мною п и ш е. А коли й надумається від нетерпіння-нетерплячки щось написати всупереч істині цій, все одно, як не крути, як не верти, на жаль, добрячу половину, а то й більше доводиться викидати. У кращому разі. Пишеться як уночі, так і вдень однаково, без різниці, аби тільки душа лежала до писання, а не силував себе. Спочатку в голові пишу, потім за письмовий стіл сідаю, мережу словом, поки звивини мозкові завантажуються словами новими, несподіваними, а серце на зв’язку прямому з Вищими Силами. Згадай, брате, службу у морфлоті: які лінощі? Що це таке? З чим їх їдять? На перший раз покарання два наряди поза чергою. Твори себе невсипно, незрадливо – тож Муза не полишить. Але… щоб ворота душі твоєї завжди відчиненими були для сил благовісних. Писав і ручкою – кульковою й наливною; і навіть пером блискучим, залізненьким; і на друкарській машинці (аж цілих два томи “Безкровної війни” про голодовку 33-го); два томи “Перегону” – повістей, романів, оповідань, новел; урешті-решт наловчився на комп’ютерні кнопки натискувати і п’ятнадцять томів власних творів написав. Словники, енциклопедії, довідники завжди під рукою: я з ними й при них, як солдат на полі бою із зброєю. Як не надавати ритму і гармонії фразі, коли й на Небі танцює в коловерті ритмів Бог наш праведний, за руки взявшись, із зорями ясними. Не перо пише – розум-серце свято творчості справляють. До того ж, раніше гусячими перами золоті думки писали, а зараз часто навпаки. Не ганяюся за продуктивністю: передусім прагну сказати правду. Якщо Бог тебе високою музикою звучання в Слові не обдарував, то жодна кава, чи дощ за вікном, вино чи куриво, а чи інша якась холера сприяти не буде. Ще мій земляк-полтавець Григір Тютюнник із болем зауважував: “Мало бачити, мало розуміти. Треба любити. Немає загадки таланту – є вічна загадка любові”. До нього обома руками приєднуюся. До того ж, раджу познайомитися з давньою буддійською мудрістю. Власне, письменник – медіум. Він чародій і Слова, й Духу. Стільки смак та інтуїція підказують, скільки й над словом працювати, шліфувати себе мусиш “до глибини думки”. Як виходить, так і пишу. Лише власній інтуїції вірю. Адже вона птаха вільна: коло самого Бога треться, крилами лопотить. Не план веде й не ти: таємниця Неба. Хто з живої моделі, копіюючи, звик писати. Інший – з голови, точніше, з творчого уявлення. У багатьох письменників часто впереміш. Головне: щоб правда була. Як документальна, так і художня. Будь-який стиль підходить-задовольняє, якщо світ саме тобою явлений, відкриттям-одкровенням із середини світиться. Письменник з такого ж тіста, як і всі смертні. Що ж до одруження, то, чоловіки мої славні: не міняйте химеру творчості на прекрасних наших земних жінок. Одружуйтеся! Але тільки по любові.
Гість “СП” · “Зичу хоча б на краплю-крапелину стати щасливішими й над усе любити й боронити від ворогів рідну матір Україну”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Коли не пишеться, я все одно пишу, хіба що не записую-фіксую. Коли вже та, що з Косою, десь недалечко, певна річ, твори так і зостануться лише в умі. Пишемо, щоб друкуватися, а друкуємо, щоб нас читали. В. Б.: – Якою мірою вплива0 ють, пане Олександре, на твою творчість оцінки твору друзями, редакціями, рецензентами? О. В.: – Важливе запитання, адже без серйозного зворотного зв’язку між читачем і критикою письменником не тільки не ста0 неш, а згинеш, загубишся. Про це, думається, козаче Василю, наголошував і скаже будь-яка особистість творча. Адже всі ми на землі одним ланцюгом з’єдна0 ні, один без одного існувати не можемо. Стосовно ж мене, то скільки житиму, дякуватиму Оле0 сю Гончару й Миколі Амосову. В найтяжчий, чи не найболючіший період мого ворохобного життя, коли скрізь дороги не давали – нів особистому, ані літературному житті, скрізь відфутболювали, – мене підтримав журнал “Дніп0 ро”, надрукувавши трійко моїх оповідань “Сад”, “Кожух” і “У сяйві роси”. Це додало сил неви0 мовних, що ніби я заново, на світ білий народився. А тут іще більша радість, адже сам Олесь Терентійович Гончар написав мені лист-відгук: “Дорогий земляче! Вітаю Вас із публікаціями в “Дніпрі”. Думаю журнал не помилився, подаючи Ваші оповідання читачеві. Є в них людяність, щирість, жива, справді народна мова. Я певен: Ви зможете успішно працювати в літературі, адже Ви вмієте дорожити тим, чим людині варто дорожити. Тож нехай у добрі стелиться далека творча дорога. Хай і наші рідні краї полтавські порадуються за Вас. Київ, 17 серпня 1986 року”. Ще після виходу друком у видавництві “Молодь” моєї книги “Безкровна війна” надійшов лист-відгук від Миколи Михайловича Амосова: “Дорогий Сашо! Дякую за книжку. Дуже жорстка правда, дуже потрібна. Молодець.” І насамкінець припис “Недавно читав Ніцше і тебе згадував…” Микола Михайлович мав на увазі наші гарячі й непоступливі дискусії щодо творчості великого німецького філософа, котрий на той час був суворо заборонений. Ось так сталося раптово в моєму житті. Ія тепер цих двох велетів-особистостей як богів шаную. Адже коли б не їхня підтримка, здається, не було б мене і десятою частиною таким, яким став. А ще дякую Володимиру Забаштанському, Миколі Дмитренку, Леоніду Горлачу, Михайлу Шевченку, Віталію Ковалю, Андрію Ковалю, Миколі Удовиченку, Петру Сороці, Олександеру Шокалу, Миколі Славинському, Сергію Куліді, Михайлу Сидоржевському, Василю Яременку, Михайлу Дяченку, Андрію Мельничуку, Костянтину Тараненку, Григорію Сердюку, Сергію Павлюкові, Людмилі Бондар. Й особливо моєму другові незрадливому Саші Кавуненку. Це вони, мов зорі, в часи веселі й сумні мене супроводжували, руку теплу допомоги й підтримки подавали і подають. На жаль, чимало з них уже “далєчє”… Також уклін низький дитячому видавництву “Веселка”, що воно надрукувало свого часу мою книжечку-повістину “Я плакав на ранкову траву” накладом шістдесят тисяч примірників. “Плач” мій згодом перепродували книжкові спекулянти з яток вуличних у сто разів дорожче. А от видавництво “Український письменник” вже підготовлений і відредагований рукопис новел та оповідань “Все починається з любові” так і не випустило друком. Обіцяли все, гуму тягли. Навіть рекламу-плакат видали... І так мені протягом усього життя вітер в обличчя колючий, проте все одно не здавався, крилець не опускав. Але хіба тільки зі мною так чинили – більшість письменників обдурили лукаві владці, старцями нещасними, зневіреними зробили… В. Б.: – Чи ведеш щоденни0 ки? Як давно? О. В.: – Так, веду. Протягом п’ятдесяти з великим гаком ро0 ків. Ото як після випускного ве0 чора розпочав його мережати в учнівськім зошиті в клітинку, до0 сі з ними не розлучаюся. На по0 чатках записував, що матуся рід0 на розповідала про свої поневі0 нарис. Цей твір став першою спробою дослідити історію зародження й становлення театрального мистецтва в Бахмутському краї, а також діяльності українського театру в місті Бахмут. Використання архівних документів, публікацій у засобах масової інформації, спогадів, аналіз спеціальної літератури надали можливість відтворити цілісну картину діяльності театру крізь призму суспільного та культурного розвитку Донеччини в цілому та Бахмута (Артемівська) зокрема. Авторам вдалося розкрити багато нових невідомих сторінок театрального минулого міста, а також спростувати деякі помилкові твердження. Видання містить змістовну та цікаву інформацію про плеяду артистів міського театру, його керівництво в повоєнні роки. Матеріал подано за хронологічним принципом – Біля джерел театральної справи у краї, Артемівську 20–30-х роках ХХ століття – ряння в Німеччині у війну, як там ледве не загинула, коли її життя на волосині трималося. Запису0 вав слово в слово ретельно й про те, що старі діди й бабусі винни0 ківські, бреусівські, василівські розповідали; як у колгоспі “Ле0 нінський шлях” односельці пра0 цювали (на фермах спеціально бував і в колгоспному дворі). По0 тім у редакції козельщинської га0 зети був кореспондентом, зари0 совок-замальовок зробив чима0 ло. І відтоді зі щоденниками не розлучався. Десятки, сотні зоши0 тів учнівських списав. Згодом упорядкував аж два грубезних то0 ми обсягом більші ніж по тисячу сторінок кожен. Назва першому “Сорок років”, другому “Світе ясний…” На видання їхнє гроші заробляв разом із моєю коханою дружиною Ганнусею та рідним братом Михайлом. Хто зі щоден0 никами познайомився, кажуть, що недаремне я на світі жив. В. Б.: – Отож, кажеш, Олек0 сандре, написане видавав за власний кошт. О. В.: – Майже всі книги мої фундаментальні: народну епопею “Безкровна війна” про голод-ви0 нищення українців у 33-му. Робо0 та над нею забрала понад трид0 цять років. І я її найвище ставлю в моїй творчості. Це книга рекві0 єм. Книга пам’ять. На віки. До0 поки Україна існуватиме, доти й необхідність у читанні й перечи0 туванні її виникатиме. Кілька ви0 дань пощастило видати, і всі – за власний кошт. Жодною копій0 кою держава не допомогла. Отака поки що в нас “суверенна й незбагненна”, але що ми від неї хочемо, коли вся керівна еліта чужа за духом, складом і буквою законів, грабіжницька, повністю аморальна. Та зараз не про це йдеться… Книги прози я теж за власний кошт видавав. Зокрема і подарункове видання-центр театрального паломництва Донбасу, Між Сциллою та Харибдою, Шляхи здобутків, піднесення і…втрат, “Іскра”, що знову запалила театральні зірки. Надано також персональні портрети діячів театру різних років. Важливо надати інформацію про авторів книги: Володимир Лукич Сутковий – історик, заслужений працівник освіти України, якого не одне покоління бахмутчан називало своїм учителем і за професією, і за покликанням. Автор шкільних підручників, методичних посібників, наукових праць. Віктор Валентинович Гриненко – інженер, науковий співробітник, дослідник економічних питань видобутку солі. З 2000 року – журналіст місцевих та регіональних ЗМІ, автор публікацій про видатних людей міста і краю. Автори адресували роботу викладачам закладів вищої та седвотомник; і книги афоризмів, роздумів, філософських фресок “Піраміду Духу”, “Шлях до себе” – аніхто й шеляга на їхнє видання не дав. Узагалі ж видав понад двадцять книг. Усе давалося з величезною напругою душевних, духовних і фізичних сил. Тим щез більшою вдячністю повторюю ім’я моєї дружини Ганнусі і брата Михайла. Сама історія з виданням – теж епопея ціла. У щоденниках я про все це абсолютно відверто написав… В. Б.: – А спонсори ж як?! О. В.: – А спонсори… як то ка0 жуть, чекай у моря погоди. Самі лише приниження були та обі0 цянки. Та ти, Василю, мабуть, теж на власній шкірі це відчув. Хіба що, пригадую, що 1993 року допо0 міг світлої пам’яті духовний пас0 тор, мій незабутній приятель Яків Кузьмович Духонченко. Аж 50- тисячним накладом книгу “Мор” видав. На жаль, частину тиражу вороги незалежності України зни0 щили в Броварському лісі… Але ж трапилося в моєму житті і ще одне везіння, яке навіть не снилося… Конкретно: зустрівся в моїй долі Руслан Васильович Телятник. Бізнесмен, спортсмен, земляк, депутат Полтавської обласної ради. І не просто земляк, ай родич далекий. Я ходив із його мамою Аллою Павлівною Винник у Винниківську початкову школу. Батьки наші – Володька Винник і Павло Винник – були, до того ж, ще й друзями-нерозлийвода. Отже, коли я Руслану Васильовичу повідав про проблеми свої, той, не вагаючись, пообіцяв допомогти. Зізнаюся, я грішним ділом подумав, що Руслан Васильович дав обіцянку під враженням емоцій гарячих. Аж ні! Ні, ні, ні: невдовзі він посприяв у виданні підготовлених до друку п’ятнадцяти томів моїх творів. Скажете, такого не буває. Але зі мною, Господи, таке трапилося… В. Б.: – Чи повертаєшся до своїх уже опублікованих творів, аби їх переробити, удосконали0 ти? О. В.: Ще б пак. Звичайно, повертався (зараз, правда, не по0 вертаюся, бо відчуваю мало ли0 шилося ряст топтати, тож но0 веньке щось пишу. Особливо фі0 лософського ґатунку роздуми, філософські есеї, афоризми…). А раніше твори свої перечитував часто. Бо ж як не перечитувати: це мої діти духовні. Перечитував, звісна річ, з метою вдосконален0 ня. Одначе майстровитим пись0 менником себе не вважаю. Аби так не думалося, раджу й іншим колегам моїм поринути знову й знову в твори класиків україн0 редньої освіти, здобувачам освіти всіх рівнів, працівникам культури, краєзнавцям, “всім тим, хто цікавиться, любить та шанує історію Донеччини”. ських, несмертних Панаса Мир0 ного, Нечуя Левицького, Григо0 рія Квітки-Основ’яненка. Чи но0 велістів світового калібру Василя Стефаника, Григора Тютюнника-молодшого. Чи того ж таки Гри0 горія Косинки. На жаль, не тако0 го відомого, як він цього заслуго0 вував своєю блискучою творчіс0 тю й густим письмом. Це саме можу сказати й про Степана Ва0 сильченка. Що ж до власної пер0 сони, то вважаю себе останнім часом не стільки письменником, скільки мислителем. В. Б.: – То ж що вважає Олесь Воля творчістю в істинному розу0 мінні її? О. В.: – Творчість – своєрідна індульгенція, аби бодай трішки “зачепитися” й попасти в райські простори особистого несмертя й народної пам’яті. Спочатку творчість – потім суєта. Отак живу, себе наздоганяю. По крапельках душа себе шука У Небі чистім без кінця і краю. В. Б.: – Читачам цікаво знати історію походження твого псев0 доніма – Олесь Воля. О. В.: – Нічого такого таєм0 ничого, сенсаційного немає. Бу0 ло ось як: ще під час украй не0 легкого, виснажливого вколю0 вання на “будові віку” я затявся: коли витримаю випробування бамівські на справжність, вип0 робую характер свій, то неодмін0 но візьму псевдонім В О Л Я. А Олесь – саме собою напрошува0 лося. Адже я так любив і захоп0 лювався ще з дитячих, юних ро0 ків Олесем Терентійовичем Гон0 чарем. Отже, й узяв псевдонім Олесь Воля. Як м’яко, по-ніжно0 му привабливо й мужньо зву0 чить: Воля, Воля, Воля. Який не0 повторний, могутній орієнтир. Отже, псевдонім Олесь Воля, сказати б, органічно прижився. Намагаюся його виправдати кожним днем прожитим. В. Б.: – Що б ти побажав, Олесю, молодим, які мріють ста0 ти письменниками? О. В.: – Що б, скільки і як я не бажав “племені молодому, незнайомому”, а життя й події відбуватимуться за тим сценарі0 єм, як і має ставатися: абсолютно непередбачливо. Тому ще раз на0 голошу: “Письменництво – хрест важкий-важезний…” Чи стануть молоді претенденти знаменитос0 тями, а не просто членами спілки числитися, – все, як то кажуть, в руці Божій. Може, й так. Може, й ні… Однак хай там що і як, я щи0 ро зичу хоча б на краплю-крапе0 лину стати щасливішими й над усе любити й боронити від воро0 гів рідну матір Україну. Перші такі поціновувачі зібралися в травні в Києві, в приміщенні Центру підтримки мешканців Бахмутського району з красномовною назвою “Бахмутський район єднає”, на презентації видання. Цього разу присутніх об’єднала книга, яка стала символом, частинкою свого зруйнованого міста, свого сплюндрованого загарбниками краю. Учасники зустрічі – керівник центру С. І. Кіщенко, директор Бахмутського навчально-виховного комплексу “Загальноосвітня школа І–ІІІ ступенів № 11 – багатопрофільний ліцей О. О. Лавренко, а також усі присутні відзначили значущість цього видання для формування історичної пам’яті про Бахмут і Донеччину. Галина ДОКАШЕНКО, професорка Горлівського інституту іноземних мов ДВНЗ “Донбаський державний педагогічний університет”
Гість “СП” · “Зичу хоча б на краплю-крапелину стати щасливішими й над усе любити й боронити від ворогів рідну матір Україну”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

І був театр…

Саме таку назву дали своїй роботі автори – Володимир Сутковий та Віктор Гриненко, визначивши її жанр як науково-популярний, історико-краєзнавчий
Святині · “Справжнє духовне єднання з довкіллям, яке ми зобов’язані охороняти і зберегти для нащадків”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Язичницькі таємниці Дажбога і Хорса у “Слові про Ігорів похід”

Юрій МОСЕНКІС, заслужений діяч мистецтв України, доктор філологічних наук Даж(дь)бог – поетичне ім’я Ярослава Мудрого? Ім’я праслов’янське з паралелями в чеській та південнослов’янських мовах. Відомі три головні версії походження цього імені. Перша інтерпретує його як звертання-заклинання до бога, що дає (даждь – церковнослов’янською “дай!”). Друга розуміє ім’я як споріднене з германським коренем dag6 “горіти”, звідки німецьке Dag “день” і українське дьоготь, буквально “перепалений”. Із цією версією узгоджене розуміння Дажбога як тотожного давньогрецькому богові Сонця Геліосу сина Сварога (Іпатіївський літопис під 1114 р.), тобто Сварожича-вогню (згаданого рукописним Паїсіївським збірником). Третя ідентифікує Даж6бога з кельтським богом іншого світу і благ на ім’я Dad6da, буквально “добрий бог”. Ця ідентифікація підкріплена вживанням у літописі під 980 р. двох імен без сполучника – Хорсъ Дажьбогъ, де перше розуміють як епітет “добрий, хороший” (прикметник хороший, давніше хорошь – від *Хоршь “Хорсів, належний Хорсові”, як лішь “лісовик” від лісъ). Остання версія пов’язана з гіпотезою про те, що давньоукраїнські язичницькі жерці – волхви пов’язані з кельтами – волохами, що могли тікати на Русь від християнізації (за іншою версією, волсви – це первісно жерці тільки Велеса6Волоса). Тотожність Хорса і Дажбога дозволяє пояснити, чому обидва вони мали однакову функцію бога Сонця (причому Хорс – запозичений, Дажбог – власний). Існує думка, що Даждьбог походить із заклинання “дай, боже!”, відомого, зокрема, з весільної пісні про зустріч нареченого-князя з Дажбогом. За такої інтерпретації ім’я Стри6бог, також згадане у “Слові”, означає “простягни (руку), боже!” або навіть “знищ, боже!” (останнє маловірогідно). “Слово” двічі згадує не самого Дажбога, а тільки Дажбожих онуків, під якими розуміють або всю Русь, або тільки князівську династію, згадуючи билинного Володимира Красне Сонечко. У “Слові” Ігор асоційований із сонцем, а його поразка – із сонячним затемненням, Ігор і Всеволод – два сонця; золото в тексті характеризує князів. За Віталієм Скляренком, князі – внуки Дажбога, як співці – внуки Велеса. Дажбожих онуків можна співвіднести з протиставленням у “Слові” Ярославових та Всеславових онуків – київську і полоцьку гілки нащадків Володимира Великого; в іншому місці на землю Рускую, на жизнь Всеславлю – можливе протиставлення Русі і полоцької спадщини Всеслава. Тут земля Руська може бути синонімічна Ярославовим онукам – як у приписці до псковського Апостола 1307 р. жизнь наша відповідає жизнь Дажбожа внука “Слова”. Не тільки загальне співвіднесення образів князів із сонцем, а й розглянуті вище контексти “Слова” дозволяють пов’язати Дажбожих онуків із Ярославовими онуками. Це змушує розглянути язичницьке ім’я Ярославъ у зв’язку з сонцем, персоніфікованим Дажбогом (і народним Ярилом, своїм іменем суголосним із іменем Ярослава). Отже, у “Слові” Дажбожі внуки – те саме, що Ярославлі внуки. Тоді Дажбог “Слова” – образне найменування Ярослава Мудрого. Запропонована версія має чітке підтвердження в контексті поеми. Адже одна зі згадок Дажбожих онуків зроблена у зв’язку з Олегом Святославичем (“Гориславичем”) – онуком Ярослава Мудрого. Омелян Партицький зробив спробу інтерпретувати образ Бояна як Велесового внука у зв’язку з образом діда Яня Вишатича (здогадного прообразу Бояна) – новгородського посадника Остромира, розуміючи Велеса “Слова” як прізвисько останнього. Однак ми нічого не знаємо про Остромира такого, що дозволило би пов’язати його з Велесом. (Водночас очевидним є суголосся висловів “Слова” Велесовъ вънукъ – Вьсеславли вънуци в контексті можливої асоціації Всеслава з Велесом). Тим паче невірогідна історична інтерпретація Стрибога (давньоукраїнський відповідник давньогрецького бога вітрів Еола) з фрази “Слова” се вітри, Стрибожи внуци. Стрибога давно порівнюють із образом вітрового батька українських казок. Отже, подібно до історичної інтерпретації Трояна, пропонуємо історичну інтерпретацію й Дажбога – але саме у “Слові”. Використання в поемі імені Дажбога як символічного найменування Ярослава Мудрого ніяк не заперечує язичницького культу Дажбога як бога Сонця. Звернімо увагу знову на рядки были вічи (січи) Трояни, минули літа Ярославли. Тут поряд згадано двох князів із символічними язичницькими найменуваннями – Святослава0Трояна і Ярослава0 Дажбога. Однак реконструкцію пропонуємо римовану без згадки символічного імені, прибрання якого вирівнює ритміку: *были січи Святославли (або, краще, Святъславличей), были літа Ярославли. Відсутність імені Дажбога в давній цитаті зі “Слова” (у приписці до псковського Апостола 1307 р.) та невключеність імені Дажбога до рим може означати належність цього епітета тому самому “поетичному редакторові”, який міг уписати до “Слова” і Трояна. Хорс – противник Всеслава, покровитель Ігоря? Загальноприйнятим є виведення імені й образу Хорса від іранського хвар “сонце” (це іранське слово на позначення Сонця фігурує навіть у Старому Заповіті). Це слово – відповідник давньоіндійського свар “сонце”, запозиченого Руссю від давньоіндійського племені синдів (індійське Sind6 – “Індія”) на Азовському морі в імені Сварога. У “Слові” маємо формулу з ідеальним римуванням – *великому Хоръсови влькомъ ходъ прерыскаше. Це явна паралель із весільною піснею про зустріч нареченого-князя з Дажбогом, що свідчить на користь тотожності Хорса з Дажбогом і проти розуміння Хорса “Слова” як бога Місяця, якому вночі (въ ночь… до куръ – можливо, “до півнів”) перетинає шлях Всеслав (дорогою до Тьмуторокані – обіграно суголосся назви міста зі словом тьма). Образ “нічного сонця” (не стільки Місяця, скільки саме невидимого Сонця) та вовка, що перетинає Сонцеві дорогу, вказує на поширений образ вовка, що з’їдає сонце під час затемнення (наприклад, у “Пророцтві вьольви” з давньоскандинавської “Старшої Едди”). Активність Всеслава припадає на 1066 або 1067 роки (за різними інтерпретаціями літописних текстів), коли він бере Новгород, і 1068–1069 роки, коли він князює в Києві. Тому слід звернути увагу на сонячне затемнення на світанні 22 вересня 1066 року, частково видиме на Русі. Воно відбулось у сузір’ї Діви (Всеслав метав жереб про дівицю – Київ) поблизу сузір’я Вовка (Всеслав вовком перетинав шлях Хорсові-Сонцю). Асоціація міста з дівою добре відома як із новозавітного Апокаліпсису, так і з літописного найменування Києва “матір’ю міст руських” (де вбачають уплив грецької мови – слова метрополіс “столиця”, буквально “мати-місто”, і жіночого роду слова поліс “місто”). У зазначений день після заходу сонця на західному горизонті видно сузір’я Вовка, що зникає услід за сонцем – наче женеться за ним). А 15 серпня 1068 р., за місяць до вокняжіння Всеслава в Києві 14 вересня, трапилося місячне затемнення. Зв’язок ритуально-магічних дій “князя-вовкулаки” Всеслава з затемненням сонця вважаємо дуже вірогідним. Так у “Слові” знаходимо можливу символічну інформацію про ще одне сонячне затемнення, згадане в пісні Бояновій. Виходячи з літописного сполучення імен (ув описі язичницького пантеону Володимира Великого 980 року) Хорс Дажбог без сполучника в контексті уявлення про близькість сонячних функцій цих богів, можемо припускати, що й у “Слові” роль Хорса виявиться близькою до ролі Дажбога. Якщо Дажбог “Слова” виявляється образно-символічним іменем-епітетом Ярослава Мудрого (співвіднесеного з Ярилом), то хто такий у поемі Хорс? Хоч він і близький до Дажбога, але Всеслав, князюючи в Полоцьку з 1044 року, із Ярославом Мудрим не конфліктував. Натомість полоцький князь ворогував із безпосереднім наступником Ярослава – великим князем Київським Ізяславом Ярославичем, якого і змінив на київському престолі в 1068 р. Саме йому Всеслав перетинав шлях. Отже, Хорс “Слова” – поетичний епітет Ізяслава Ярославича. Є у “Слові” ще одне місце, де ім’я Хорса могло бути приховане – замінене пізнішим редактором на ім’я християнського Бога. Вислів Игореви князю Богъ путь кажетъ може бути реконструйований у формі *Игорь6кънязю Хоръсъ ходъ каже. Легко побачити протиставлення “нічного” Всеслава Боянової пісні і “сонячного” Ігоря автора “Слова”, порівнявши дві сакрально-поетичні формули: *великому Хоръсови влькомъ ходъ прерыскаше і *Игорь6кънязю Хоръсъ ходъ каже. Всеслав перетинає шлях Сонцеві, тоді як Ігор слідує за Сонцем. “Сонячний” Ігор був хороший – хорошь – Хоршь “Хорсів”! гордістю мешканців громади, їх охороняють і бережуть як найвищу святиню і цінність. Олександрівщина, північна брама Донеччини, – це край дивовижної краси і світлої любові, унікальне поєднання природи, історії та культури. Тут відчувається справжнє духовне єднання з довкіллям, яке ми зобов’язані охороняти і зберегти для нащадків.
Святині · “Справжнє духовне єднання з довкіллям, яке ми зобов’язані охороняти і зберегти для нащадків”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Природній музей під відкритим небом

Володимир ЗАЇКА, с. Олександрівка Краматорського р-ну на Донеччині Фото Дмитра МАЛОГО Олександрівська громада Краматорського району в межах обласної культурно-мистецької акції “Донеччина вишивана” презентувала свою рукодільну сторінку, яка увійде до вишиваної книги Донецької області. У підсумковому заході взяли участь представники 45 громад та п’яти районів Донеччини, які презентували свої історії, символіку та ідеї, що були втілені в процесі створення сторінок спільної книги. Результатом такої кропіткої роботи стане унікальна книга “Донеччина вишивана”, презентація якої відбудеться в День Незалежності України. Програма акції передбачала створення спільної вишиваної книги, де кожна громада відобразить на своїх сторінках традиції, ремесла, історичні символи та унікальні елементи, які є свідченням дивовижності рідного краю. Усі вишивані сторінки об’єднаються в єдину книгу, демонструючи культурне розмаїття регіону. Вишиту сторінку Олександрівської громади створила місцева майстриня, завідувачка комунальної бібліотеки Олена Гарбуз, яка вклала в унікальний виріб не лише свою майстерність, а й власну душу. Створений нею кольоровими нитками на полотні образ – живе свідчення історії рідного краю, єдність багатьох поколінь, відчуття глибини культурної спадщини Донеччини, яка збережеться для майбутніх поколінь. Олександрівщину справедливо називають північною брамою Донбасу, що привітно розкинулась серед квітучих степів і водної гладі ставків у руслі колишньої річки Самари, яка знаходиться на перехресті трьох областей: Харківської, Дніпропетровської та Донецької. Місцеві жителі небезпідставно жартують з цього приводу: “У нас півні співають на три регіони!” Вона тримала оборону в часи революцій та війн, завжди була і є надійним тилом перебудови та відновлення, острівцем комфортного життя її мешканців – працьовитих людей зі щирим серцем та невтомними руками. Олександрівщина – це земля трудівників-хліборобів і сонця. Вона є однією з найбільших за площею своїх територій серед громад Донеччини. Куди не кинь оком – поля золотої пшениці та усміхнених соняшників, що символізують родючість і достаток, уособлюють надію на відродження, силу народу та його незламність. Одним із найкрасивіших і найвизначніших культурних пам’яток нашої громади є збудований у селі Високопілля Храм Різдва Пресвятої Богородиці, урочисте освячення якого відбулося в 2013 році. На його території знаходиться джерело святої Соломонії. Божа Мати є помічницею і заступницею людей та покровителькою сільського господарства. Троянди – ще одна з дивовижних родзинок Олександрівської громади. Це чарівне довкілля, заквітчане сотнями трояндових кущів, краса паркових зон і розмаїття квіткового дива навколо. Олександрівська громада – це справжній природній музей під відкритим небом. Олександрівщина є роздільною зоною басейнів Дніпра і Дона, тому її родючі землі багаті на природні мінерали. Рослинний світ степів налічує більше 400 видів, багато з яких занесені до “Червоної книги України”, “Зеленої книги” та Європейського списку. У нашому краї досі є стародавні байрачні ліси, де можна зустріти столітні дуби, ясені, клени, рідкісні сорти легендарного терену, таємничої папороті. Фауна Олександрівщини нараховує кілька тисяч видів тварин, 140 з яких занесені до “Червоної книги України”. Заповідні місця є
Незабутні · “Юрком осмислена мить, зафіксована на плівці, завжди ставала кінообразом часу”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Юрій Ткаченко і його дорога до Святої гори

Днями відзначили 30 річчя журналу “Кіно Театр” – видання, що послідовно формує простір глибокої рефлексії над українським кіно та театром. Присутні на ювілейному заході щиро дякували засновниці та головній редакторці Ларисі Іванівні Брюховецькій, а також Анастасії Канівець і Вікторії Котенок за відданість, професійність і глибоке розуміння сенсів мистецтва. Завдяки їм журнал “Кіно Театр” не просто вистояв у склад ні часи, а став дороговказом для багатьох поколінь митців, дослідників і читачів. Як зізнався відомий кінорежисер, лавреат Шевченківської премії Леонід Мужук, “водному з номерів цього журналу актуальною та дорогою для мене й досі залишається ось ця моя давня публікація про колегу Юрія Ткаченка і його дорогу до Святої гори”. Редакція “СП” вирішила надрукувати спомин одного митця про іншого, адже сила української культури – в умінні пам’ятати її творців, шанувати традиції. Леонід МУЖУК Документальний фільм “Дорога до Святої гори” вряди-годи демонструвався в українському національному просторі. “Цей скорботний фільм – єдина нагорода, котра дісталася Юркові…” – так колись зауважила Ольга Гарицька в журнальній публікації, присвяченій творчості Ткаченка. Проте навіть і такий скромний пошанівок діяльності Ткаченка, як наша екранна розповідь про його долю та творче життя, залишається в Україні і досі майже непомітним. Юрій Ткаченко – один із перших, хто зрозумів повноту небезпеки, яка нависла над долею українського кіно в Україні. Чи не тому на початку української незалежності, коли ще можна було сяк-так організувати виробництво національного фільму, кінорежисер Ткаченко (у період найвищого розквіту свого режисерського таланту) переходить працювати на телебачення. І такий несподіваний для кінематографічного оточення Юрків свідомий крок пояснюється тим, що Ткаченко вже тоді усвідомив: українське кіно вижити зможе лише при одній умові – якщо українським фільмом зацікавлено опікуватиметься наше телебачення. А це можливе лише тоді, якщо наше телебачення буде національним не за назвою, а за суттю. У перші роки незалежності на базі студії “Укртелефільм”, яку я тоді очолював, був організований Другий український телеканал, і Юрко охоче погодився на мою пропозицію: взяти участь у формуванні концептуальних засад телевізійного мовлення та залученні найдосвідченіших творчих працівників. Природний процес становлення Другого національного телеканалу тривав лише кілька місяців, поки власники основних приватних вітчизняних телеканалів та їхні впливові московські партнери не усвідомили, що в Україні справді може з’явитися українське телебачення. Тому оперативно застосували весь набір агресивних прийомів, аби в зародку задушити ймовірний український телеканал. Тепер це далека історія. Але праця Ткаченка не була марною. Він тоді скликав найкращі кадри, організував навчання телеведучих, створив у студійному телевізійному об’єднанні “Вежа” винятково творчу атмосферу однодумців. Згодом усі ті спеціалісти перейшли на приватні телеканали, бо тодішній Держтелерадіо України скасував свій наказ про Другий телеканал на базі “Укртелефільму”, зобов’язавши студію згорнути будь-яку роботу, спрямовану на самостійне мовлення. Однією з головних причин, що Другий український телеканал не відбувся, мабуть, була наша спільна з Ткаченком спроба: не декларувати, а домогтися, щоб той телеканал став справді українським. А відтак – розпочалася робота над розгортанням потужного виробництва українських фільмів для телебачення. Як на базі самого “Укртелефільму”, так і на інших українських студіях створювалися фільми для новоутвореного державного телеканалу. Наприклад, “Укркінохроніка”, яка впродовж багатьох років знемагала від безробіття, раптом одержала від “Укртелефільму” масштабне замовлення. Найкращі українські режисери, список яких очолили Олександр Коваль, Роллан Сергієнко, Микола Вінграновський, Павло Фаренюк та велика когорта їхніх молодших колег цієї студії, зреалізували тоді для телевізійного екрану свої задуми. Один лише Ткаченко тоді не знімав. Як заступник генерального директора студії він узяв найважчу і найневдячнішу роботу – організаційно забезпечував творчою роботою інших. Становлення українського телебачення у тодішніх реаліях (і нинішніх, до речі, теж!) можливе було лише в спільному творчому процесі з українським кінематографом. Головний кінематографічний потенціал необхідно було залучити до ефіру численними постановками національних фільмів для телебачення. У такий, чи не єдиний, спосіб можна було врятувати державні кіностудії, приречені “диким” кінопрокатом на невідворотне економічне розорення. А по-друге, і це головне, – накопичений досвід, своєчасно впроваджений у національний телевізійний простір системним замовленням виробництва документальних та художніх серіалів, завадив би агресивному московському конкуренту з його імперськими амбіціями чинити на всіх наших каналах віроломну неоколоніальну ефірну політику. Остання укорінилася в нашу культурно-інформаційну сферу ще загрозливіше, ніж у радянські часи, коли Юрка переслідували за його українську позицію. Журнал “Кіно-Театр” опублікував в одному з номерів розлогий текст донесення голови Комітету Держбезпеки УРСР В. Федорчука, надіслане 16 липня 1974 року в ЦК КПУ В. Щербицькому. Під грифом “совершенно секретно” там ґрунтовно подається накопичений цією службою фактаж з тривалого переслідування діяльності Юрка: “В 1964-1974 гг. принимал участие в различного рода сборищах националистических элементов, хранил и распространял материалы враждебного содержания”. Нема жодного сумніву, що надто пильна увага КДБ до Юркової діяльності вкоротила йому життя. Можна лише подивуватися, як Ткаченко не опинився за ґратами. Адже з тексту донесення випливає, що керівники спецслужби давно вибрали кінорежисера Ткаченка на роль запеклого “націоналіста”, який мав не тільки заборонену літературу, а ще й створював фільми “о ведущей роли украинского народа”. Чого тільки варте ось це секретне застереження: “В отношении Ткаченко приняты меры к более тщательной его проверке, обнаружению отснятых им фильмов политически вредного содержания и возможно имеющейся у него националистической и другой антисоветской литературы”. Безумовно, КДБ всіляко блокував діяльність Ткаченка. І він про це добре знав, постійно чекаючи наслідків “тщательной проверки”. Однак тоді, слава Богу, його остаточно не усунули з української культури, хоча здоров’я-таки підірвали. Однак, що стосується Ткаченкових фільмів, то державні телеканали й до нині їх показують по кілька разів щороку. І “Украдене щастя”, і “Вечори на хуторі біля Диканьки” живуть в національному ефірі, не старіючи. А його документальний фільм “Лобановський, Блохін та інші” – й досі залишається своєрідним “ефірним рекордсменом” на приватних телеканалах України, хоч йому уже виповнилося чверть століття. Іншому ж Ткаченковому шедевру документалістики “Суперкубку” – сорок років, а сприймається, немов учора змонтований. Юрка не допускали до “важливої” тематики, але і в спорті він узагальнював українську сутність. Спорт знімали усі, хто міг бігати по стадіону з камерою, але Юрком осмислена мить, зафіксована на плівці, завжди ставала кінообразом часу. І якщо тепер використовують на телебаченні стару кінохроніку про Лобановського, то це Юркова хроніка. Ткаченко бачив і суть моменту, і суть людини… І чи не через оту людську і професійну Юркову сутність попрощатися з Ткаченком прийшла вся стара динамівська команда?… Сподвижники Лобановського і тодішня динамівська молодь прийшли до Юрка у той останній його земний день, коли перед ним уже лежала дорога до Святої гори, на Прикарпаття… Юрко зажадав, аби його там схоронили. Ми тоді відвезли в Ушню динамівський Любов Богдан, Юрій Ткаченко. Робочий момент фільму “Вечори на хуторі біля Диканьки”, 1984 р. офіційний вінок, як найвище національне визнання Ткаченкового таланту… І поклали на свіжу Ткаченкову могилу. До речі, дякуючи тодішнім динамівцям, Ткаченко вперше поїхав за кордон, у Монако, знімати футбольний матч для фільму про Лобановського. Спецслужби нарешті дозволили, бо розпочалася горбачовська перебудова. Зачарований Францією, Ткаченко сприймав ту поїздку як ірреальність. Ми тоді ходили з ним вулицями Парижа, немов у якійсь казці, і, звичайно, ж думали про майбутнє України. Той перший контакт з іншим, нетоталітарним світом, сколихнув у наших душах грандіозні плани щодо можливого українського відродження. Повернувшись у Київ, Ткаченко заходився будити національну свідомість серед того оточення, з яким щоденно стикався. А невдовзі Юрко сміливо зініціював рух українських зелених, присвятивши цій справі всі свої організаційні можливості. Це була для нього реальна платформа, на якій міг започаткуватися рух до України. Так невдовзі й трапилося. Коли виник той великий Рух, який він разом з іншими свідомими українцями, тепер здебільшого усунутими від ключових суспільних позицій, активно наближав, Ткаченко зі своєю відеокамерою остаточно поринув у вир історичних подій. Ткаченко тоді активно співпрацював з Чорноволом, який щойно повернувся з концтаборів в Україну. ”Невідомий Чорновіл” – Ткаченків фільм, створений у той небезпечний час, і створений не тільки заради підтримки колишнього політичного в’язня на виборах до ще радянської Верховної Ради, а й для того, щоб утвердити в національній свідомості Українську мрію. Для Ткаченка та мрія, як і для Чорновола, давно була усвідомлена. Як тоді це все було непросто, тепер усі нібито й забули. Може, й забули саме тому, що наслідками того великого Руху скористалися одні лише номенклатурники. Ткаченко-кінохронікер і Ткаченко-громадянин був завжди першим там, де вирішувалася доля його народу. Сотні кілометрів плівки накрутила його відеокамера, а він розсилав ті свої матеріали як речові докази про українську революцію по всіх світах, з яких могла очікуватися для України міжнародна підтримка. Як і той неоціненний Юрків відеоархів, так і велика документальна кіноспадщина Ткаченка досі лежать практично поки не піднятими. У стару школу української кінодокументалістики Ткаченко свідомо додав свою помітну феноменальну рису – не переступати через правду. В епоху тотальної брехні Ткаченка ніхто ніколи не змусив одступитися від правди. Традиція правди. Правда традиції. І правдива традиція. Це три постулати Юркової майстерності. Це три сегменти життя цього великого Майстра перед об’єктивом історії. Це рівнозначні компоненти для творення кінообразу, який не вмирає. Така правда про Ткаченка. Дехто йому дорікав, що він, мовляв, аж надто показний українець. Юрко пишався тим. Як було жити у постійному переслідуванні? Тепер цього ніхто не розуміє: і той, хто боявся українства, і той, хто його нищив, — нині сумніваються, що було колись важко жити. Правду, як художню категорію, як базову основу Української мрії – жити по-людськи в українській Україні – в жорстоких радянських умовах Ткаченко утверджував кожним своїм фільмом. Ів тому небезпечному для його життя процесі він, слава Богу, був не одинокий… Володимир Костенко, Віктор Стороженко, Ігор Грабовський, Микола Вінграновський… та інші відомі українські документалісти теж чомусь надто передчасно покинули наш світ. Проте Юрко, мабуть, чи не найповніше з-поміж них осягнув важку ціну тієї радянської правди. На свій день народження, у київській світлиці, Юрко завжди зустрічав друзів… У родинному архіві Ткаченків зберігається давній фотознімок: Юрка як кінооператора-хронікера акредитували на якійсь спортивній олімпіаді і вручили реєстраційний журналістський жилет з намальованим числом “64”… Яким же сумним поглядом тоді Юрко глянув у об’єктив… Ніби заздалегідь демонстрував на своїх грудях якийсь містичний знак. Ткаченків земний вік не переступив через це число… Юрко попрощався з нами опівночі, між 5 і 6 серпнем 2000 року, за два тижні до свого “65” Спаса. Тепер, на Спаса, ми іноді навідуємося до Святої гори, в Ушню, що у передгір’ї Карпат… Місце на ушнянському цвинтарі Ткаченко собі обумовив заповітом. Микола Малишко власноручно викресав Юркові великого козацького хреста. З червоного каменю… А інші найближчі Юркові друзі до того красивого символічного пам’ятника спромоглися додати своєрідну кінематографічну післямову: Ярослава Остаф – Ткаченко – найщирішим і найважчим для неї спогадом-оповіддю, Ніна Матвієнко – українською піснею, Віктор Кріпченко – відеозображенням… А ми, Валентина Коблюк і Леонід Мужук, – тими непростими зусиллями авторського серця, коли реальна пекуча втрата друга ніяким часом чомусь не задавнюється, а формат документального фільму лише гостро посилює біль від глибокого розуміння історичного факту: який справді великий Ткаченків творчий потенціал так і залишився для українського суспільства невідкритим материком.
Святині · “Блаженні очі наші за те, що вони бачили, блаженні серця наші за пережиті ними радість і захват у землі козаків”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Київ шляхом митрополита Макарія за щоденником Павла Алепського

Сильвестр Косів, Митрополит Київський і Галицький і всієї Русі Надія НАУМОВА 1654 рік. У цьому році шестирічна війна з поляками закінчилася. Вона завершилася приєднанням України до Московського царя: під його протекторат попросився гетьман Богдан Хмельницький з усім військом Запорізьким “під високу руку царя православного”. Лист гетьмана Богдана до царя Олексія був навіть більш, ніж “раболіпним”. У січні того року це об’єднання було проголошено на козацькій раді, що відбулася у Переяславі. А ось чому не у Києві, куди гетьман урочисто в’їхав після перемоги і де його зустрів натовп народу і релігійні очільники разом з митрополитом Київським і Галицьким Сильвестром Косовим. Саме він, відмовився присягати російському царю. Виправдовуючи цей крок Хмельницького, історики говорять про те, що ослаблена Україна потребувала підтримки, що гетьман був змушений обирати між мусульманами, католиками і православними і зупинився таки на православному цареві Олексієві, (йому тоді було ледь за 20 років). Але нині добре видно, до чого це призвело. Відомо, як цей вчинок Богдана поцінував поет Тарас Шевченко: він любив правду, і не сказав про гетьмана жодного доброго слова: Якби на світ ти не родивсь Або в колисці ще упивсь… Ці рядки колись вилучалися з “Кобзаря”, або пояснювалися тим , що Шевченко тут трохи помилявся. Та ж думка звучить і у поемі-містерії “Великий льох”: одна з душ була покарана, за те, що перейшла вповні шлях Богданові, бо “…не знала, що він їхав в Переяслав Москві присягати…”, за те і в рай не пускають. Отак6то, Богдане! Занапастив єси вбогу Сироту Украйну! Сам гетьман це дуже швидко зрозумів і шукав виходу із ситуації. Але Переяславська рада, як подія міжнародного значення, набрала розголосу у православному світі. Тому то і вирішив патріарх Макарій відвідати Москву, проїхавши через Україну. У своєму вступі до книги “Україна – земля козаків” її автор Павло Халепський (Алепський), син і секретар владики, сірієць (справжнє ім’я Булос інб аз Заїм аль Халябі) каже: провидіння навернуло його батька “до відвідин далеких країв, поселень та островів не з метою їхнього огляду й прогулянки або в личині гостя, а з необхідності, спричиненої скрутними обставинами”. Борги обтяжували престол його церкви, і він надіявся на допомогу, їхав за подаянням. Павло це описує з особливим арабським красномовством: “…шукаючи визволення з цієї гіркої неволі, не зна6 йшов іншого порятунку й не дібрав іншого способу, як підкотивши поли, сісти на коня трудів та зусиль…”. Його друг, диякон Гаврило, коли ним було прийнято рішення супроводжувати патріарха, висловив побажання, аби він вів нотатки, які б описували усі обставини подорожі, день за днем без винятку. Треба було мати сміливість вирушити з Дамаска до Москви у таку далеку дорогу, через невідомі та ще й розорені війною землі. Отже та частина щоденника, яка побутує під назвою “Україна – земля козаків”, має безцінне значення як документ, у якому спостерігаємо природу нашої землі, життя її народу, традиції, побут, одяг, навіть їжу, яку вживали на Україні (тоді, до речі, тут ще не знали картоплі). “Нехай отримають від неї [цієї роботи] християни великий зиск, коли довідаються про шляхетні звичаї істинно віруючих, про їхню невідступність, та безмежну твердість у Богошануванні, про їхню щиру віру та добропорядність, про чистоту їхніх намірів, сокровенних думок і таємних помислів… Блаженні очі наші за те, що вони бачили, блаженні вуха наші за те, що вони чули, блаженні серця наші за пережиті ними радість і захват у землі козаків”. День перший. Субота, 10 червня 1654 р. “У цей день ми під’їхали до берега великої рі0 ки Дністра, яка розмежовує країну молдов0 ську з країною козаків”. Тут починалася Ук0 раїна, і Патріарха зустрічав натовп народу. “Наш владика одягнув мантію й тримав у руці хрест, а у лівиці... срібну патерицю…” “Благослови, Господи, і примнож коза6 ків, обраний народ свій, чиї освіченість, рев6 ність, побожність і благочестя, міцність у бою, розум та багатства просто6таки ди6 вовижні.” Опис “Подорожі патріарха Макарія” мовою оригіналу відомий в рукописах, яку розширеній, так і в скороченій редакціях. Повнішу версію містять лондонський, паризький та петербурзький манускрипти. За лондонським списком здійснено англійський переклад (1829 р., 1836 р.) Ф. Бельфура, за паризьким списком – французький (1930 р., 1933 р., 1950 р.) Б. Раду. Є також фрагменти перекладів українських арабістів Андрія Ковалівського, Яреми Полотнюка, польський Марії Ковальської. Уже говорилося, що варто було б співставити ці переклади, звірити їх і долучити також матеріали коротшої редакції манускрипту А. Кримського, який теж займався цим документом. Коли дійшла черга до його перекладу, з’ясувалося, що його місцезнаходження невідоме Він сам виявився неабияким мандрівником. Зі Сходу А. Кримський привіз його до Москви, де 1912 року опублікував своє дослідження, зауваживши, що, не зважаючи на коротку редакцію тексту, він вартий серйозної наукової уваги. Після переїзду А. Кримського до Києва рукопис зберігався в фондах арабо-іранського кабінету ВУАН. За дорученням вченого в 20-х-30-х рр. ХХ ст. його перекладав російською мовою Тауфік Кезма, а пізніше, перед війною О. Пріцак. Згодом рукопис мандрує з О. Пріцаком – до Німеччини, а потім до США. Після смерті вченого він разом з його бібліотекою знову повертається до Києва (нині зберігається в архіві О. Пріцака в Києво-Могилянській академії). Переклад Миколи Рябого українською мовою здійснено за російським виданням і надруковано у 2008 р. у Києві. Маршрут подорожі по Україні: Рашків – Дмитрашків – Гарячівка – М’ясківка –Жабокрич – Ободівка – Баланівка – Су0 мівка – Соболівка – Мачулки – Степанів0 ка – Янів – Млини – Обозівка – Талалаїв0 ка – Орадівка – Умань – Краснопілки – Маньківка – Буки – Лисянка – Медви – Ісайки – Богуслав – Кагарлик – Трипілля – Обухів – Саливонки – Васильків – Ки0 їв. Шлях до Києва проліг через 29 населених пунктів. Під Богуславом мандрівники перетнули Рось, на березі якої їх чекав Богдан Хмельницький з військом, “…якого ніхто не міг одразу пізнати, бо всі були у пишних шатах і при коштовній зброї, а на гетьманові сидів короткий зручний для верхової їзди простий козацький жупан.[ …] О! читачу Ти міг би бути свідком його мудрості його промов, його лагідності, покірливості, смирення, бо він був вельми радий нашому владиці патріархові, якого надзвичайно полюбив і сказав: “ вдячний Богові, за те, що він удостоїв мене перед смертю побачити Твою святість!” Гетьману подарували “уламок каменя з кров’ю Господа нашого Ісуса Христа, пахуче халебське миро, шкатулку з цукерками, ладан, фініки, абрикоси, рис, горнятко з кавовими зернами, китайську корицю, та коштовні – малий і великий килими”. Виїхали з Богуслава 22 червня до Кагарлика і далі на Трипілля. У своїх описах Павло Алепський постійно згадує, як Хмельницький карав поляків і іудеїв і, навіть, називає число убитих. З Василькова до Печерська, що був тоді ніби окремим містом, їх проводжав васильківський сотник з козаками і з хоругвами. Шлях пролягав великим лісом. Ще здаля вони побачили осяйні бані монастирських церков і храму Святої Софії. Піднялися на гору, де патріарха зустрів ігумен Києво-Печерської Лаври (Йосип Тризна) і запросив їх до монастирської карети, яка нічим не поступалася царській. Їхали через неоглядні сади, через монастирські володіння, що складали на той час з 30 міст і 400 упорядкованих поселень. На під’їзді патріарх вийшов з карети, щоб далі іти пішки. Підійшли до високої потинькованої вапном вежі (Троїцька надбрамна церква ще не мала барокових ознак), входу у Лавру, над яким вона ніби висіла. Павло описує церкву Успіння Божої Матері, площу перед нею, келії старців. Гостей поселили у дворі монастиря. На цей час тут було 500 монахів:“…лагідні, чепурні, яснолиці, чулі, тихі, стримані, цнотливі, одягнені у вовняні сутани”. П’ять днів поважні гості прожили у Печерському монастирі, відбуваючи усі служби. Тут їх пригощали: “Після солодощів та горілки подали Софіївський монастир у Києві. Акварель М. Сажина. 1840-ві рр. царські страви, яких ми ніколи до цього не бачили – присмачену прянощами юшку з яйцями та рибою, приправи з чистим шафраном, на мигдальному молоці”. Субота, 1 липня 1654 р. Цією ж каретою вони доїхали за півтори години до Софіїв0 ського монастиря, де їх уже чекав Митро0 полит Сильвестр Косів. Перед літургією ударили у великий дзвін. “Ми вийшли, щоб подивитися на нього й побачили дещо приго0 ломшливе. Він набагато більший від дзвону Печерського монастиря, усемеро, увосьмеро. Його било було таким важким, що дванад0 цятеро молодиків заледве здужали розгойда0 ти. Коли ударили у нього, ми оглухли на ву0 ха…Міцна, висока дерев’яна дзвіниця, біль0 ша від усіх бачених нами, хилиталася і двиг0 тіла.” Потім всі пішли до обідні у церкву Святої Софії, і коли молилися “Достойно єсть”, знову задзвонили у дзвін. 2 липня, літургія у Софії. Павло Алеп0 ський описує Київ, його вали, ворота, які називаються Золотими, і собор Святої Со0 фії: “Досі цілі великі ворота у ньому, які на6 зиваються Золотими, бо вони були позолоче6 ні. Місто було пречудове. Печерський монас6 тир знаходився поза його стінами, а ця цер6 ква Святої Софії стоїть у середмісті вкупі з Михайлівським монастирем, що навпроти неї, а баня його ще позолочена, а довкола бу6 ло множество пречудових церков, місто бо це було столицею князівства. Митрополит Києва мав тоді під своєю духовною владою країну московитів, але шістдесят років тому Єремія Константи6 нопольський, прибувши до Москви, зробив ахієпіскопа московитів патріархом, аби правити самостійно….”. Патріарх Єремія висвятив Московський патріархат у 1589 р. Тут його приймали 31 липня, він приїхав у царський двір верхи на ослі, і не був, на6 віть, запрошений до царського столу, як сказано в посольській книзі. Приймав йо6 го цар Федір, у якого не було спадкоємця. Після його смерті царем обрали Бориса Го6 дунова. Єремії запропонували стати тут патріархом але жити у Володимирі. А коли він відмовився, то його тримали під до6 машнім арештом, поки він занепав духом і здався: висвятив московського патріарха Іова. При тому були порушені усі канони, відкинутий грецький ритуал). Лиш 29 (19) травня Єремію відпустили. Уже із Смолен6 ська він написав вдячні листи (мабуть, ду6 же радів, що вирвався. Його приймав у Ре6 чі Посполитій, король Сігізмунд ІІІ. (Печерському Успенському монастирю надали ставропігію, він був незалежним. Сірійцям навіть показували давні грамоти, що свідчили про це). Згадує автор щоденника і про їх зустріч у Києві з греком, мешканцем Парижа, “…що прибув послом шведської королеви Христини до гетьмана Хмельницького з посланням від королеви в похвалу його звитяг, уславлення його діянь і того, що він заподіяв її ворогам ляхам”. Тим послом був Данило Калугер. Богдан Хмельницький думав про угоду з Швецією і звернувся до королеви Христини, яка правила там з 1633 по 1654 рік. Лист написаний латинською мовою з Білої Церкви після підписання Біло-Церківської угоди. Уже тоді гетьман подумував розірвати угоду з московським царем. Опис собору Святої Софії: Споруда чотирикутна й склепінчаста з каменю і цегли на вапняному розчині… Але з боку західного нартексу вона наполовину в руїнах… Потім її відбудували, та її зруйнували уніати, тобто руські прихильники папи… Кажуть, церква мала сімдесят вівтарів. Коли її зруйнували згадані ляхи, вона лежала у руїнах близько семидесяти років, поки не з’явився (вічна йому пам’ять) Петро на прізвище Могила”. (Петро Могила (1596-1646) архімандрит Києво-Печерської лаври, митрополит Київський очолював українську православну церкву впродовж 14 років і почав ремонтнореставраційні роботи у Святій Софії). “Кожен західний кут увінчує величезна кругла висока вежа з багатьма бійницями…
Святині · “Країна козаків була для нас немовби нашою рідною землею, а її мешканці стали для нас добрими приятелями та людьми, як от ми самі”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Зі східного боку церква має сім апсид, великих і високих… […]. Коли увіходиш до храму західними дверима, то зорові твоєму відкривається дивовижна краса мистецьки вимощеної багатобарвною мозаїкою хоросу. У горішній частині зображено Господа Ісуса Христа з ангелами, по обводі дванадцять учнів його, в чотирьох кутах бані четверо євангелістів – усе це з пречудової позолоченої мозаїки з дивовижним орнаментом і грецькими написами…” Павло Алепський подає опис Оранти, сцену Євхаристії і мозаїк: “Величавий вівтар нагадує славетний вівтар Константинопольської Святої Софії... Тут же під мозаїчним зображенням Пречистої Діви ми бачимо стіл Таємної вечері в оточенні Апостолів… У вівтарі од верху апсиди до низу пречудово зображено на повен зріст Богоматір з хусткою за поясом… Навколо неї напис грецькою мовою: “Бог посеред неї, і вона не захитається; допоможе їй Бог од ранку до ранку Оповідають, як будувалася Константинопольська Свята Софія , що імператор Юстиніан повелів зробити такий напис на кожній цеглині, покладеній у муровану стіну”. “В одному з описаних вівтарів стоїть масивний біломармуровий саркофаг… (сар6 кофаг Ярослава Мудрого).[…] О диво! Звід6 кіль кияни привезли цей мармур…? […] Ма6 буть привезли на суднах з Мармара, що по6 близу Константинополя Чорним морем? […] всього бань ця церква має вісімнадцять, а позолочених хрестів тридцять шість… Ве6 лика баня височіє посередині, її прикрашує глава, вишукана, легка –на подив глядачів. Усі бані окуто блискучою бляхою” Після Люблінської Унії Київ опинився під владою Польської корони. Софія поволі занепадала. Київський городничий сповіщав, що на стінах її ростуть дерева. Але всередині вона залишилася величною. В окремі дні тут проводилися богослужіння 1596 р. була прийнята Берестейська унія, першим уніатським митрополитом став Михайло Рогоза Після нього на кафедрі був Іпатій Потій, який добивався заборони православної церкви. У 1649 р Польський король Владислав написав “Пункти Заспокоєння народу Руського” і фактично легалізував православну церкву. На польському сеймі митрополитом Київським був обраний Петро Могила, молдавський аристократ який замолоду був на службі у Польського короля і брав участь у Хотинській битві. Він отримав диплом: “Православному митрополиту володіти Києво6Софійським монастирем”. Нове освячення собору відбулося 1649 року, 7 липня. День двадцять четвертий. Понеділок, 3 липня. За сірійцями приїхала карета, яку прислав владика Феодосій, архімандрит Михайлівського собору. Їхали через Софі0 ївську слободу, що розташувалася між дво0 ма монастирями. “Усі будівлі монастиря були дерев’яними. Лише церква, благоліпна, змурована з каменю. Вівтар схожий на вів0 тар Св. Софії. В середині цього вівтаря сто0 їть гарна рака з мощами Святої Варвари Бальбекської Щодо Ікони Святого Михаїла, то її вельми благоговійно пошановують. Кольчуга, лати, шолом, наручі, зброя – кар0 бівка з чистого срібла. Це робота справж6 нього умільця”. Павло Халепський згадує, як московити уже господарюють на території Києва. Поряд з Михайлівським та Святою Софією вони звели дерев’яні стіни й вежі, викопали рови, почали будувати оборонні споруди: засіки з дерев’яних колод, припасували до них навхрест гострі, мов кинджали, чи вістря рати – палі. У кожній надбрамній вежі висів великий дзвін, щоб попереджувати про небезпеку. День двадцять п’ятий. Вівторок, 4 лип0 ня. Цього дня вони попрощалися з митро0 политом і спустилися з горішнього Києва у долішній, на Поділ по Боричеву (Андрі0 ївському узвозу), що вів до церкви Успіння Божої матері. На Подолі біля церкви Ус0 піння Богородиці (Пирогощі, що згадуєть0 ся у “Слові про Ігорів похід”) їх зустрів гурт панотців і дияконів з корогвами та свічками і повели до великого помешкан0 ня, де вони зупинилися. Цей храм (1132- 1136) зведений Мстиславом та Яропол0 ком, синами Володимира Мономаха, ві0 Видубицький монастир у Києві. Офорт Тараса Шевченка. 1844 р. тектора І. Григоровича – Барського (зруй0 новані у 1934 р. разом з монастирем). “Перед монастирською брамою вкопано два дерев’яні стовпи, їхнє різблення таке дивовижне, немовби стовпи сплетено з пелюсток, на них висить годинник, а міський годинник долішнього Києва – на дзвіниці. […] Після обідні нас повели до трапезної…” День тридцятий. Неділя, 9 липня. Служ0 ба у церкві Успіння Богородиці. Тут патрі0 арх Макарій роздавав антидор. Знай, читачу, що доньки київських вель6 мож носять на голові віночок з чорного окса6 миту, розшитий золотою ниткою, оздобле6 ний перлами й коштовним камінням, на взі6 рець корони, вартістю двісті золотих… Доньки бідняків сплітають собі віночки з усіляких квітів. День тридцять перший. Понеділок, 10 липня. Цікаво, що Павло зафіксував дощ уночі, негоду, внаслідок якої сталася по0 вінь, повіяло холодом, наліг туман, ніби це був грудень. У цей день вони залишали Київ. Пливли вниз по Дніпру з повозами біля двох годин, милуючись краєвидами київських гір з монастирями і церквами. Потім пересікли Дніпро, і здолавши дві милі, прибули до містечка Бровари. Далі маршрут проліг так: Бровари – Гоголів – Басань – Бихів – Піддубівка –Прилуки – Густинський монастир Святої Трійці – Вільшана – Іваниця – Кропивне – Красний Колядин – Корибутове – Путивль (рубіж землі московитів) Перекладаючи подорожні нотатки Павла Халепського, зроблені на зворотному щляху, Г. Муркос скоротив їх. Ярема Полотнюк, який мав справу з оригіналом, свідчить що десятки сторінок переказано одним-двома реченнями. Після перебування у Московії, сірійці вирушили у зворотний путь і 28 червня у п’ятницю дісталися берега Дніпра. “Цієї ночі ми спали на березі Дніпра, нав6 проти Печерського монастиря, що виблис6 кував банями …, і як тільки обвіяли нас па6 хощі цієї квітучої землі, наші душі затрепе6 тали з радощів і веселощів, серця наші роз6 крилися, і ми ревно молилися Господу Богу. Упродовж цих двох років перебування нашо6 го в Московії замок висів на наших серцях, а розум було до крайнощів пригнічено і скуто, бо в цій країні ніхто не може відчувати себе хоча б трохи вільним і задоволеним, опріч хі6 ба що корінних обивателів, але усяк, як от ми, хоч би він став володарем цієї країни, ні6 коли не перестане ніяковіти духом і три6 вожтися серцем. Навпаки, країна козаків була для нас не6 мовби нашою рідною землею, а її мешканці стали для нас добрими приятелями та людь6 ми, як от ми самі”. Субота, 29 червня. Після ночі, проведе0 ної на лівому березі, подорожні перепра0 вилися через ріку не без труднощів, бо плили проти течії, а Дніпро хвилювався від дужого вітру. На березі їх уже чекали “мит0 рополит у митрі зі всіма настоятелями мо0 настирів, священниками, дияконами, й усім населенням міста, вкупі з царськими воєво0 дами та військами під знаменами й при зброї, і нас повели з великою пишнотою до діграв важливу роль у релігійному житті Києва, був головним храмом міста, коли уніати володіли Софією. Він руйнувався багато разів: зруйнований ханом Менлі- Гиреєм, у 1613 р. відбудований італійським архітектором Себастьяно Брачі (саме та0 ким його бачив Павло Алепський). Після пожежі 1811 р. відбудований архітектором А. Меленським. (У 1934 р. остаточно зни0 щений, і лише за незалежної України від0 новлений у формах, наближених до пер0 вісних). Надзвичайно цікавий опис нижнього Києва, його людей, побуту киян, їх одягу, подільських базарів. “У цій частині Києва також густо людей знакомитих. Їхня прикмета – бамбукові та з іншого дерева ціпки. Вони стали привозити нам каруцами у великих барилах медівку та пиво. Щодо горілки, то тут її багато. Риба дешева (білуга, осетр, севрюга, стерлядь, сом, сазан, окунь, щука, тараня, вирезуб, короп, рибець, бички, камбала, лящ, плітка, карась), …бо ж поряд велика ріка Дніпро, якою ходить багато кораблів”. Сірійці навіть виміряли ці кораблі, видовбані з суцільного стовбура дуба (довжиною 34 метри). Описує диякон Павло будинки, “великі, ошатні, поставлені у зруб, коло кожного росте великий сад. Плодові дерева, сила6силенна шовковиць, горіхів, винограду. Купці привозять сюди оливкову олію, миг6 даль, оливки, рис, родзинки, смокви, тю6 тюн, червоний сап’ян, шафран, прянощі, перські килими, та бавовняні тканини з ту6 рецьких країн, що їх відділяє від Києва сорок днів шляху”. Тут Павло Халепський знову лає ляхів які принесли стільки лиха на ці землі, їхніх єзуїтів і згадує церкву Св. Миколая, зведену у 1610 р. у стилі пізньої готики, переосвячену у 1691 на Святих Петра і Павла) “Зараз занедбана, вона стала місцем, де справляють людські потреби і стійлом для бидла. Неоковирна, обгуркана, полускана, вкрита темно6сірою пліснявою”. Петро-Павлівська церква була знищена повністю у 1934 р. Нині в колишніх келіях монастиря розміщається Національна Гвардія України. День двадцять шостий. Середа, 5 липня. Служба Божа перед вівтарями: Світлого Воскресіння, Петра і Павла і мученика Євстахія. Його образ на дверях: він зсідає з коня, а неподалік олень, у рогах якого Христос бесідує з Євстахієм. День двадцять восьмий. П’ятниця, 7 липня. У цей день слухали літургію у вели0 кому монастирі, який називають монасти0 рем Сагайдачного. Богоявленський мо0 настир. У 1620 р. Єрусалимський патріарх Феофан висвятив київського митрополита Йова Борецького, архімандрита Михай0 лівського монастиря). У Богоявленському храмі знаходилися відомі реліквії: ікона Божої Матері, яку за легендою принесли хвилі Дніпра з Вишгорода і кипарисовий хрест, подарований патріархом Феофаном. Він благословляв ним Київське братство у 1620 р. Тут знаходилася могили гетьмана П. Сагайдачного і В. Григоровича-Бар0 ського, відомого мандрівника і брата архі0 церкви, де було учинено звичайну службу, і наш владика окропив усіх свяченою водою”. Це відбулося на Подолі, де гостей і розмістили у великому розкішному домі. На свято Петра і Павла за ними прислали карету, щоб припровадити до Святої Софії, де в одному з притворів в ім’я Святих Петра і Павла відбулася літургія, потім була трапеза з митрополитом, а увечері гості знову спустилися на Поділ. У середу прибув настоятель Богоявленського монастиря і запросив владику відслужити обідню у свято Чудотворного образу Божої матері, принесеного з країни ляхів (Божої матері Ченстоховської). “На шосту неділю п’ятидесятниці ми побували на обідні у церкві, названій собором (Пирогощі), а у понеділок зрихтувалися у путь. Під урочистий подзвін усіх дзвонів наш владика поїхав своєю каретою до собору”. До храму зійшлися всі мешканці Подолу, владика прочитав над ними відпускні мо6 литви і поблагословив. “Деякі жінки, чиї чоловіки були п’яниця6 ми, дбаючи про їхні душі, брали відпускні грамоти не тільки для себе, а й для чолові6 ків… вони пливли до нас плавом, запрудивши не тільки покої і двір, а й всі ближні і дальні підступи до нього… і поназносили за їхнім звичаєм стільки хліба, що ми вже місця для нього не знаходили”. Залишивши Поділ, сірійці поїхали до Софії, відвідати митрополита. “Нас поселили у його покоях, де виставлені портрети чотирьох попередніх патріархів…” Далі за щоденником Павла: “У вівторок ми попрощалися з митрополитом і на запрошення архімандрита поїхали до монастиря Святого Михаїла… Тут ми були на обідні Святої Варвари, бо вони святкують її цього дня 9 липня на спомин перенесення її мощей з Константинополя до Києва, коли Василь Македонянин надіслав їх з своєю сестрою в подарунок Володимиру, князю київському. … ми думали, що це одна з нових московських святих, а нині, ознайомившись з її житієм, ми достеменно зрозуміли, чому вона тут… Ми знову доторкнулися до її останків що нагадують тіло молоденької дівчинки з маленькими ручками та ніжками… На прохання нашого владики архімандрит подарував нам часточку її ребра…” Побували перед від’їздом у Лаврі, у Миколаївському Слупському монастирі (зараз на тому місці метро “Арсенальна”). “У четвер 10 липня ми отримали запро6 шення від настоятеля монастиря Святого Архангела Михаїла, що знаходиться півден6 ніше від Печерського (Видубицький монас6 тир). Цей монастир також стоїть на бере6 зі Дніпра, а через те діставатися до нього треба прикрим узвозом та глибоким яром… Ми відстояли тут обідню, а після трапези подалися глянути з берега Дніпра; воістину, моторошно дивитися вниз – така тут ви6 сочінь нікому несила дивитися вниз без тре6 пету.[…] Увечері ми повернулися до Печер6 ського монастиря. У неділю відслужили обід6 ню, на якій був присутній царський воєвода”. У вівторок переправившись через Дніпро, вони попрямували через Бориспіль і Пере6 яслав у місто Чигирин до Хмеля. “У неділю 20 липня, на яку випав празник Святого Іллі Пророка й виповнилось рівно чотири роки, як ми пустилися в цю мандрівку з Халепо, наш владика учинив для переяславців водосвяття після літургії й усіх окропив”. Вони пробули ще 49 днів в Україні, відвідавши на зворотному шляху містечка і села Поділля. Загалом провели на землі козаків 105 днів. Але у другій частині оповіді вже немає славослів’я на честь Богом береженого царя Олексія Михайловича. А яку ж милостиню привезли з Московського царства? Що він їм подарував, той православний цар? Чи зібрали гроші, щоб віддати борги. Може це є у пропущених не перекладених місцях. Але нам нині і цього досить, щоб ми могли побачити Україну і її столицю після довгої і важкої війни, відчути, як народ, вийшовши з неї, мав надію на краще, і знову втратив її на довгі роки. Війна з поляками закінчилася зміною метрополії з Варшави на Москву, на нове і ще жорстокіше гноблення. Знову і знову доводилось боротися за свободу і незалежність, складати голови у цій боротьбі, знову втрачати їх, і знову здобувати. І так до нинішнього дня.
16 Цікаво знати · “Через мистецтво кераміки створює простір взаєморозуміння між культурами там, де не завжди потрібна спільна мова”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

бутого ще в Україні. У музейному просторі, серед витончених експозицій і сучасного бачення традицій, вона змогла не лише продовжити творити, але й поділитися своїми знаннями з іншими. Упродовж кількох років вона стала своєрідним містком між культурами, проводячи майстер-класи з гончарства. Особливо цінною є її робота з переселенцями з України – людьми, які пережили війну, втрату, евакуацію, та опинилися на чужині з тягарем болю. Водночас її заняття відкритій для місцевих мешканців. Через мистецтво кераміки Ганна створює простір взаєморозуміння між культурами там, де не завжди потрібна спільна мова, бо промовляють руки, душа, глина… Один із майстер-класів Ганна Семенко планує присвятити ознайомленню з опішненською мальовкою й показати, як саме оздоблювати вироби рослинною орнаментикою, що стала важливою візитівкою української художньої культури. У будівлі Музею керамістці виділили приміщення для власної Ганна Семенко. Композиція “Скорбота. Пам’яті загиблих під Іловайськом” (2017). Фото Тараса Пошивайла
16 Цікаво знати · “Через мистецтво кераміки створює простір взаєморозуміння між культурами там, де не завжди потрібна спільна мова”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Потреба творити

Світлана ПРУГЛО, завідувачка інформаційної служби Національного музею гончарства Війна проникає в найтонші струни душі творчих людей, ранячи серце, приглушуючи натхнення й перевертаючи саму природу їхнього мистецтва. І це не слабкість, а особлива чутливість, завдяки якій мистці здатні створювати глибокі, зворушливі твори. Але в умовах війни ця чутливість стає болем… Для багатьох мистців війна – це особиста трагедія: втрата дому, близьких, опори. Але водночас – це і виклик, і потреба говорити. Їхні роботи – ніби листи до майбутнього: “Ми були тут! Ми бачили! Ми відчували! Ми робили все, що могли! Ми не мовчали!..” Ганна Семенко – талановита художниця-керамістка, членкиня Національної спілки художників України. Звичайне життя мисткині – з тих, що сповнені щоденних дрібниць і великої внутрішньої праці. Вона жила в Києві, працювала, творила. Вела гурток з кераміки в Палаці дітей та юнацтва, де навчала не лише ліпити з глини, а й бачити красу в простому. В її майстерні панувала тиша, змішана зі сміхом дітей, тепло печі, що повільно випалювала глину, і запахи землі, води, творчості. Від 1989 року впродовж кількох весняно-літньо-осінніх місяців Ганна Семенко мешкала у власному будинку в Опішному – гончарній столиці України. Тут і донині є її майстерня, гончарний круг та горно. Окрім практичної роботи мисткиня вивчала творчість місцевих гончарів, занурювалася в народні традиції цього унікального осередку. За її словами, якщо робота художника-кераміста, розміщена поряд з горщиком, глечиком чи скульптурою опішненського гончаря і сприймається позитивно, то це – справжній твір декоративного мистецтва і він має право експонуватися на виставках або виступати активним елементом сучасного інтер’єру. Повномасштабне вторгнення перекреслило звичне життя. Майстерню захопила тиша, гнітюча й важка. Замість глини – тривожні валізи, замість тепла печі – холод укриття. Ганна Семенко змушена була втікати до Німеччини. Це рішення далося їй непросто. Кожен день зволікання був прощанням із домом, з майстернею, з усім колишнім життям. Вона залишала не просто речі – вона залишала частину себе. Мисткиня їхала, не знаючи, чи повернеться. В очах сльози, а в серці – порожнеча. У Німеччині було тихо, впорядковано і водночас нестерпно відчужено. Там її не чекала рідна майстерня, не було знайомих облич. Вона була ніби розірвана між двома світами: тим, що згорів, і тим, де ще не встигла народитися знову. Але навіть у чужій країні, серед чужої мови й нової реальності, вона не покинула свою справу. У найтяжчий час, коли все було незнайомим і тривожним, одразу після переїзду до міста Дюссельдорф, Ганна Семенко опинилася в стані повної невизначеності. Саме в цей складний період доля звела її з місцевою художницею Розмарі Домен – щирою, уважною і творчою натурою, яка одразу ж розпізнала в Ганні не лише майстриню, а людину, яка потребує підтримки, тепла й довіри. Без зайвих запитань, без настирливих розпитувань, Розмарі відкрила для неї двері своєї майстерні. Це було більше аніж жест гостинності – це був акт глибокої людяності. Вона не тільки надала місце для праці, але й забезпечила Ганну всім необхідним: матеріалами, інструментами, і найголовніше – можливістю випалювати свої роботи у власному муфелі. У цій німецькій майстерні, серед нових форм, звуків, пейзажем за вікном, Ганна знову відчула себе майстринею. Вона повернулась до глини, як до джерела сили. Розмарі ж залишалася поруч – не як наставниця, а як підтримка й опора. Їхня співпраця перетворилася на тривку дружбу, яка з’єднала два світи – український і німецький. Згодом пані Ганну запросили до Музею кераміки в Дюссельдорфі – місця, що стало для неї новою точкою сили. Це запрошення було важливим визнанням її майстерності й досвіду, на- Робота створена в Дюссельдорфі (Німеччина) майстерні – місце, де вона могла знову відчути себе вдома серед знайомих запахів глини, інструментів і тиші, з якої народжується краса. Її забезпечили всіма необхідними матеріалами, допомогли облаштувати робочий простір і надали можливість випалювати вироби в сучасній муфельній печі. Там, у далекій Німеччині, вона створює декоративні панно й окремі зразки посуду. Майстерня в Музеї кераміки стала для Ганни не тільки місцем роботи, але й комфортним прихистком, місцем концентрації думок, простором тиші й натхнення. На жаль, гіркота втрати не оминула й мисткиню. На війні вона втратила близьку людину. Повідомлення було, мов гострий уламок по серцю. Відтоді світ навколо став інакшим… Її нові, створені далеко від Батьківщини, роботи пронизані емоційною глибиною й особливою чуттєвістю. Вони ввібрали в себе тривогу, біль, але й надію. Кожне творіння наче промовляє не тільки про війну, розлуку, пошук дому, але й про силу мистецтва долати темряву. Так, війна болить усім. Але мистцям – особливо. Бо їхній біль трансформується у форму, слово, звук, які змушують зупинитися, відчути й запам’ятати ці почуття.
16 Цікаво знати · “Через мистецтво кераміки створює простір взаєморозуміння між культурами там, де не завжди потрібна спільна мова”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: Столярова Анна Петрівна – 500 грн. Кабин Оксана Юліанівна – 500 грн. Олещук Ігор Андрійович – 500 грн. Мороз Лариса Захарівна – 1000 грн. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Цікаво знати · “Через мистецтво кераміки створює простір взаєморозуміння між культурами там, де не завжди потрібна спільна мова”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин