Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · “Юрком осмислена мить, зафіксована на плівці, завжди ставала кінообразом часу”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Юрій Ткаченко і його дорога до Святої гори

Слово Просвіти, №20 за 2025 рік

Днями відзначили 30 річчя журналу “Кіно Театр” – видання, що послідовно формує простір глибокої рефлексії над українським кіно та театром. Присутні на ювілейному заході щиро дякували засновниці та головній редакторці Ларисі Іванівні Брюховецькій, а також Анастасії Канівець і Вікторії Котенок за відданість, професійність і глибоке розуміння сенсів мистецтва. Завдяки їм журнал “Кіно Театр” не просто вистояв у склад ні часи, а став дороговказом для багатьох поколінь митців, дослідників і читачів. Як зізнався відомий кінорежисер, лавреат Шевченківської премії Леонід Мужук, “водному з номерів цього журналу актуальною та дорогою для мене й досі залишається ось ця моя давня публікація про колегу Юрія Ткаченка і його дорогу до Святої гори”. Редакція “СП” вирішила надрукувати спомин одного митця про іншого, адже сила української культури – в умінні пам’ятати її творців, шанувати традиції. Леонід МУЖУК Документальний фільм “Дорога до Святої гори” вряди-годи демонструвався в українському національному просторі. “Цей скорботний фільм – єдина нагорода, котра дісталася Юркові…” – так колись зауважила Ольга Гарицька в журнальній публікації, присвяченій творчості Ткаченка. Проте навіть і такий скромний пошанівок діяльності Ткаченка, як наша екранна розповідь про його долю та творче життя, залишається в Україні і досі майже непомітним. Юрій Ткаченко – один із перших, хто зрозумів повноту небезпеки, яка нависла над долею українського кіно в Україні. Чи не тому на початку української незалежності, коли ще можна було сяк-так організувати виробництво національного фільму, кінорежисер Ткаченко (у період найвищого розквіту свого режисерського таланту) переходить працювати на телебачення. І такий несподіваний для кінематографічного оточення Юрків свідомий крок пояснюється тим, що Ткаченко вже тоді усвідомив: українське кіно вижити зможе лише при одній умові – якщо українським фільмом зацікавлено опікуватиметься наше телебачення. А це можливе лише тоді, якщо наше телебачення буде національним не за назвою, а за суттю. У перші роки незалежності на базі студії “Укртелефільм”, яку я тоді очолював, був організований Другий український телеканал, і Юрко охоче погодився на мою пропозицію: взяти участь у формуванні концептуальних засад телевізійного мовлення та залученні найдосвідченіших творчих працівників. Природний процес становлення Другого національного телеканалу тривав лише кілька місяців, поки власники основних приватних вітчизняних телеканалів та їхні впливові московські партнери не усвідомили, що в Україні справді може з’явитися українське телебачення. Тому оперативно застосували весь набір агресивних прийомів, аби в зародку задушити ймовірний український телеканал. Тепер це далека історія. Але праця Ткаченка не була марною. Він тоді скликав найкращі кадри, організував навчання телеведучих, створив у студійному телевізійному об’єднанні “Вежа” винятково творчу атмосферу однодумців. Згодом усі ті спеціалісти перейшли на приватні телеканали, бо тодішній Держтелерадіо України скасував свій наказ про Другий телеканал на базі “Укртелефільму”, зобов’язавши студію згорнути будь-яку роботу, спрямовану на самостійне мовлення. Однією з головних причин, що Другий український телеканал не відбувся, мабуть, була наша спільна з Ткаченком спроба: не декларувати, а домогтися, щоб той телеканал став справді українським. А відтак – розпочалася робота над розгортанням потужного виробництва українських фільмів для телебачення. Як на базі самого “Укртелефільму”, так і на інших українських студіях створювалися фільми для новоутвореного державного телеканалу. Наприклад, “Укркінохроніка”, яка впродовж багатьох років знемагала від безробіття, раптом одержала від “Укртелефільму” масштабне замовлення. Найкращі українські режисери, список яких очолили Олександр Коваль, Роллан Сергієнко, Микола Вінграновський, Павло Фаренюк та велика когорта їхніх молодших колег цієї студії, зреалізували тоді для телевізійного екрану свої задуми. Один лише Ткаченко тоді не знімав. Як заступник генерального директора студії він узяв найважчу і найневдячнішу роботу – організаційно забезпечував творчою роботою інших. Становлення українського телебачення у тодішніх реаліях (і нинішніх, до речі, теж!) можливе було лише в спільному творчому процесі з українським кінематографом. Головний кінематографічний потенціал необхідно було залучити до ефіру численними постановками національних фільмів для телебачення. У такий, чи не єдиний, спосіб можна було врятувати державні кіностудії, приречені “диким” кінопрокатом на невідворотне економічне розорення. А по-друге, і це головне, – накопичений досвід, своєчасно впроваджений у національний телевізійний простір системним замовленням виробництва документальних та художніх серіалів, завадив би агресивному московському конкуренту з його імперськими амбіціями чинити на всіх наших каналах віроломну неоколоніальну ефірну політику. Остання укорінилася в нашу культурно-інформаційну сферу ще загрозливіше, ніж у радянські часи, коли Юрка переслідували за його українську позицію. Журнал “Кіно-Театр” опублікував в одному з номерів розлогий текст донесення голови Комітету Держбезпеки УРСР В. Федорчука, надіслане 16 липня 1974 року в ЦК КПУ В. Щербицькому. Під грифом “совершенно секретно” там ґрунтовно подається накопичений цією службою фактаж з тривалого переслідування діяльності Юрка: “В 1964-1974 гг. принимал участие в различного рода сборищах националистических элементов, хранил и распространял материалы враждебного содержания”. Нема жодного сумніву, що надто пильна увага КДБ до Юркової діяльності вкоротила йому життя. Можна лише подивуватися, як Ткаченко не опинився за ґратами. Адже з тексту донесення випливає, що керівники спецслужби давно вибрали кінорежисера Ткаченка на роль запеклого “націоналіста”, який мав не тільки заборонену літературу, а ще й створював фільми “о ведущей роли украинского народа”. Чого тільки варте ось це секретне застереження: “В отношении Ткаченко приняты меры к более тщательной его проверке, обнаружению отснятых им фильмов политически вредного содержания и возможно имеющейся у него националистической и другой антисоветской литературы”. Безумовно, КДБ всіляко блокував діяльність Ткаченка. І він про це добре знав, постійно чекаючи наслідків “тщательной проверки”. Однак тоді, слава Богу, його остаточно не усунули з української культури, хоча здоров’я-таки підірвали. Однак, що стосується Ткаченкових фільмів, то державні телеканали й до нині їх показують по кілька разів щороку. І “Украдене щастя”, і “Вечори на хуторі біля Диканьки” живуть в національному ефірі, не старіючи. А його документальний фільм “Лобановський, Блохін та інші” – й досі залишається своєрідним “ефірним рекордсменом” на приватних телеканалах України, хоч йому уже виповнилося чверть століття. Іншому ж Ткаченковому шедевру документалістики “Суперкубку” – сорок років, а сприймається, немов учора змонтований. Юрка не допускали до “важливої” тематики, але і в спорті він узагальнював українську сутність. Спорт знімали усі, хто міг бігати по стадіону з камерою, але Юрком осмислена мить, зафіксована на плівці, завжди ставала кінообразом часу. І якщо тепер використовують на телебаченні стару кінохроніку про Лобановського, то це Юркова хроніка. Ткаченко бачив і суть моменту, і суть людини… І чи не через оту людську і професійну Юркову сутність попрощатися з Ткаченком прийшла вся стара динамівська команда?… Сподвижники Лобановського і тодішня динамівська молодь прийшли до Юрка у той останній його земний день, коли перед ним уже лежала дорога до Святої гори, на Прикарпаття… Юрко зажадав, аби його там схоронили. Ми тоді відвезли в Ушню динамівський Любов Богдан, Юрій Ткаченко. Робочий момент фільму “Вечори на хуторі біля Диканьки”, 1984 р. офіційний вінок, як найвище національне визнання Ткаченкового таланту… І поклали на свіжу Ткаченкову могилу. До речі, дякуючи тодішнім динамівцям, Ткаченко вперше поїхав за кордон, у Монако, знімати футбольний матч для фільму про Лобановського. Спецслужби нарешті дозволили, бо розпочалася горбачовська перебудова. Зачарований Францією, Ткаченко сприймав ту поїздку як ірреальність. Ми тоді ходили з ним вулицями Парижа, немов у якійсь казці, і, звичайно, ж думали про майбутнє України. Той перший контакт з іншим, нетоталітарним світом, сколихнув у наших душах грандіозні плани щодо можливого українського відродження. Повернувшись у Київ, Ткаченко заходився будити національну свідомість серед того оточення, з яким щоденно стикався. А невдовзі Юрко сміливо зініціював рух українських зелених, присвятивши цій справі всі свої організаційні можливості. Це була для нього реальна платформа, на якій міг започаткуватися рух до України. Так невдовзі й трапилося. Коли виник той великий Рух, який він разом з іншими свідомими українцями, тепер здебільшого усунутими від ключових суспільних позицій, активно наближав, Ткаченко зі своєю відеокамерою остаточно поринув у вир історичних подій. Ткаченко тоді активно співпрацював з Чорноволом, який щойно повернувся з концтаборів в Україну. ”Невідомий Чорновіл” – Ткаченків фільм, створений у той небезпечний час, і створений не тільки заради підтримки колишнього політичного в’язня на виборах до ще радянської Верховної Ради, а й для того, щоб утвердити в національній свідомості Українську мрію. Для Ткаченка та мрія, як і для Чорновола, давно була усвідомлена. Як тоді це все було непросто, тепер усі нібито й забули. Може, й забули саме тому, що наслідками того великого Руху скористалися одні лише номенклатурники. Ткаченко-кінохронікер і Ткаченко-громадянин був завжди першим там, де вирішувалася доля його народу. Сотні кілометрів плівки накрутила його відеокамера, а він розсилав ті свої матеріали як речові докази про українську революцію по всіх світах, з яких могла очікуватися для України міжнародна підтримка. Як і той неоціненний Юрків відеоархів, так і велика документальна кіноспадщина Ткаченка досі лежать практично поки не піднятими. У стару школу української кінодокументалістики Ткаченко свідомо додав свою помітну феноменальну рису – не переступати через правду. В епоху тотальної брехні Ткаченка ніхто ніколи не змусив одступитися від правди. Традиція правди. Правда традиції. І правдива традиція. Це три постулати Юркової майстерності. Це три сегменти життя цього великого Майстра перед об’єктивом історії. Це рівнозначні компоненти для творення кінообразу, який не вмирає. Така правда про Ткаченка. Дехто йому дорікав, що він, мовляв, аж надто показний українець. Юрко пишався тим. Як було жити у постійному переслідуванні? Тепер цього ніхто не розуміє: і той, хто боявся українства, і той, хто його нищив, — нині сумніваються, що було колись важко жити. Правду, як художню категорію, як базову основу Української мрії – жити по-людськи в українській Україні – в жорстоких радянських умовах Ткаченко утверджував кожним своїм фільмом. Ів тому небезпечному для його життя процесі він, слава Богу, був не одинокий… Володимир Костенко, Віктор Стороженко, Ігор Грабовський, Микола Вінграновський… та інші відомі українські документалісти теж чомусь надто передчасно покинули наш світ. Проте Юрко, мабуть, чи не найповніше з-поміж них осягнув важку ціну тієї радянської правди. На свій день народження, у київській світлиці, Юрко завжди зустрічав друзів… У родинному архіві Ткаченків зберігається давній фотознімок: Юрка як кінооператора-хронікера акредитували на якійсь спортивній олімпіаді і вручили реєстраційний журналістський жилет з намальованим числом “64”… Яким же сумним поглядом тоді Юрко глянув у об’єктив… Ніби заздалегідь демонстрував на своїх грудях якийсь містичний знак. Ткаченків земний вік не переступив через це число… Юрко попрощався з нами опівночі, між 5 і 6 серпнем 2000 року, за два тижні до свого “65” Спаса. Тепер, на Спаса, ми іноді навідуємося до Святої гори, в Ушню, що у передгір’ї Карпат… Місце на ушнянському цвинтарі Ткаченко собі обумовив заповітом. Микола Малишко власноручно викресав Юркові великого козацького хреста. З червоного каменю… А інші найближчі Юркові друзі до того красивого символічного пам’ятника спромоглися додати своєрідну кінематографічну післямову: Ярослава Остаф – Ткаченко – найщирішим і найважчим для неї спогадом-оповіддю, Ніна Матвієнко – українською піснею, Віктор Кріпченко – відеозображенням… А ми, Валентина Коблюк і Леонід Мужук, – тими непростими зусиллями авторського серця, коли реальна пекуча втрата друга ніяким часом чомусь не задавнюється, а формат документального фільму лише гостро посилює біль від глибокого розуміння історичного факту: який справді великий Ткаченків творчий потенціал так і залишився для українського суспільства невідкритим материком.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин