Гість “СП” · “Твори себе невсипно, незрадливо – тож Муза не полишить. Але… щоб ворота душі твоєї завжди відчиненими були для сил благовісних”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Олесь ВОЛЯ: “І не хрест, і не вінець…”
Слово Просвіти, №20 за 2025 рік
Василь Бондар: – Отже, колего, що тебе змусило взя0 тися за перо? Олесь Воля: – Мабуть, бідність. Не просто бідність, а страшенна, принизлива, в дні кожному бідність. Це бу0 ли повоєнні п’ятдесяті-шіс0 тдесяті роки. А на додачу ще й батько з матінкою розлучи0 лися... Нас троє дітей; стар0 ший Льоник – так його ма0 тінка називала, я середуль0 ший, Сашик, і найменший Михайлик, або “Малишня”. Хто безбатьківства не звідав, той, певне, ніколи не зрозу0 міє, як мені велося тієї по0 ри... Щойно повернулася ма0 ма з німецької каторги, її од0 разу впрягли в шалені роботи колгоспні. Від зорі до зорі на прориванні цукрових буря0 ків матуся спину гнула під сонцем палючим, за шов0 копрядами доглядала, біля поросят на свинарнику, по0 тім знову визначили її ділян0 ковою в ланку “палички”- трудодні заробляти. Але скільки не рабуй на колгосп, все одно на0 півголодні, босі. Ні вдяганки, ні взувачки. Спасибі, Саньчиха й Дунька Романівська, подруги ма0 мині, постачали недоносками, що зоставалися від дітей стар0 ших, їхніх. А ми всеньке літо до холодів осінніх на степу та й на степу: вівці пасли, корови, “свинку” біля Рибалківської ко0 зацької могили збирали. Потім спалювали її в спеціальній ямі коло дубків за хатою Насті Бєб0 лої. Жили отак, як раби, впряже0 ні в колгоспне ярмо. Але ж і радість була. Особливо для мене, коли на новорічні празники в нашому Винниківському клубі зі сцени виступав: вірші Тараса Шевченка читав напам’ять і гуморески з журналу “Перець”. У жінок аж сльози на очах виступали, коли Тараса слухали, а від гуморесок реготіли, що за животи хапалися. І досі ота гумореска впомку, як “украв злодій на току пшениці відерце, його сторож тут застукав – став давати перцю: “Відведу тебе в правління, не дозволю – досить. Люди будуть працювати, а ти що – розносить?..” Бачить злодій, що опікся, бачить, що й не жарти – і тут сторожові злому подає пів кварти. Сторож крикнув ще сильніше, чого ніс підвісив: не міг прийти з мішком сюди, ледацюго бісів…” Звичайно, найбільша гордість у матінки за мене. Аж сяяла. А я несподівано став “знаменитістю”, як ніби справжній артист із самої Полтави. Тепер жодного свята і релігійного, і “совєцького” не обходилося без моєї участі. Також на мене сильно подіяло те, що діди й бабусі довганівські, сліпківські, лифарівські повідали. Між собою балачки вели, а я почув, з ними корови людські пасучи в лозах і на луках. Усе я тоді на вус уважно мотав. А дещо – вже дома, після пастівника, перед сном записував-карлякав у зошит спеціальний. А вже, коли був у сьомому класі, надіслав допис у районну газету. Мовчали-мовчали в газеті, ні слуху, ні духу. А через три місяці й сім днів надрукували коротесеньку заміточку. На жаль, велика прикрість сталася, бо в заміточці все наплутали-поперекручували… І найприкріше те, що п’яниць назвали стаханівцями, а стаханівців зачислили в п’яниці. Соромно, гидко було читати. Особливо неньці моїй, бо вона страшенно ж не любила брехні.
Тож тепер у районну козельщинську газету я категорично вже не писав. Але не втерпів і знову атакував редакцію. Про війну й голодовку довоєнну мене, було, особливо вразили розповіді дідів і бабусь Андрея Андрейовича, Гната Івановича, діда Соломки, діда Якова Хуга, діда Андрушки й баби Марушки, баби Ситнички, діда Санька. Але записи пропали десь, точніше якась наволоч украла їх у сараї, де я влітку місце обладнав собі для ночівлі. Та я все одно продовжував писати-записувати крадькома. А вже, коли навчався в десятому класі, перед самим закінченням школи, сам редактор “Радянського села” на роботу в редакцію запросив (там не вистачало літературного працівника сільгоспвідділу). І відтоді пішло-поїхало! Пропрацювавши рік у газеті, я аж у самій столиці опинився. Навчався тепер у Київському державному університеті на факультеті журналістики. Такий злет, таке везіння! Хтось би мені сказав про це раніше, ні за що в світі не повірив би… В. Б.: – Коли надумав стати письменником? Взірець? Хто конкретно? О. В.: – Мабуть, жоден народу світі не любить так гумору, як наш, український. І особливо ко0 хаємося в ньому ми, полтавці. Люблю і я особливою відданою любов’ю Остапа Вишню, Олек0 сандра Ковіньку. Проте не вони визначили долю мою подальшу. Хто? Відповідаю: Олесь Теренті0 йович Гончар. Це насамперед то0 му, що родом Олесь Терентійович зі слободи Сухої. Це за кільканад0 цять кілометрів од моїх Винни0 ків. Олесь Гончар навіть в одну школу Бреусівську разом із моєю ненькою ходив. З цього приводу я несамохіть пригадую той урок, коли ми в сьомому класі вивчали творчість нашого Олеся Теренті0 йовича. Учитель-мовник Іван Ва0 лер’янович Балась показав у хрестоматії з літератури портрет Олеся Гончара. Письменник тоді мені здався якимось небожите0 лем, але ж, Боже мій, виходило, що і семикласник Гончар Бреу0 сівкою, як і всі бреусівці, грязюку місив (грязюка особливо восени й навесні була невилазною). Матір розповідала ще й про те, що Олесь Гончар у Галю Авдєєву закохався був. По-дитячому, звісно. А ще Олесь сиротою виростав, без батька-матусі. Виходить, бідності й нестатків зазнав, як і я… І саме тоді й зблиснула думка, як ніби все небо душі осіяла: виросту – стану письменником! З такою думкою я ніби заново народився на світ Божий. І, будучи вже в десятому класі, коли наш класний керівник Віктор Костьович загадав писати твір на тему, хто ким бажає стати в майбутньому, я написав однозначно й твердо: с т а н у п и с ь м е н ни к о м. Віктор Костьович твору не схвалив: мовляв, перепиши, Олександре, бо щось ти аж надто круто береш… Перепиши, ближче до реального життя визначся. Однак я переписувати твору не став категорично. В. Б.: – Як ти, Олександре, починався в літературі? О. В.: – Кривити душею не буду: тупо, слабо, наївно почи0 нався. Бо тоді я ще не усвідом0 лював, що таке література, а що журналістика. Амбіцій бу0 ло аж-аж. Але треба було по краплі-краплині підніматися духовно-інтелектуальними щаблями самоосвіти. Доля так повела, що я, повторюся, посту0 пив на навчання в Київський уні0 верситет на факультет журналіс0 тики. Вчився легко, мов насіння лузав, а головно захопився філо0 софією, літературою, психологі0 єю і почувався, як риба у воді. Мовби не по землі грішній ходив – на крилах літав. Так мені, під0 несено, неповторно велося. Ре0 жим дня був такий: о шостій схоплювався з ліжка, біг на стаді0 он поруч із четвертим гуртожит0 ком нашим студентським. “Спартанство” – так жартома на0 зивав заняття спортом, тривало до сьомої. Годину витрачав на сніданок і дорогу до університету. Потім буквально поглинав філо0 софську, фахову літературу, пері0 одику; після лекцій-занять й до дев’ятої вечора – знову “гриз гра0 ніт науки” спочатку в студент0 ській, а пізніше в академічній бібліотеці для аспірантів і профе0 сорів. І так протягом п’яти років. Предметом зацікавлення, ніби нові світові материки духовні відкривав, були твори Фрідріха Ніцше, Артура Шопенгауера, Отто Шпенглера, К’єркегора, (дореволюційні видання), Лебона, Лао Цзи, Конфуція, Леніна, Троцького, Сталіна (видання – двадцятих-тридцятих років, і це все була література спецхранівська, контрольована органами державної безпеки); Вейнінгера, Вендта, Сенеки, Марка Аврелія, Епіктета, Будди, Канта, Юнга, Фрейда, Шекспіра, Мопассана, Бальзака, Томаса Манна, Ромена Роллана, Олени Блаватської, Реріха, Максима Горького. Останнього “Життя Клима Самгіна” перечитав, як, до речі й чотиритомник Роллана “Жан Крістоф”: детально, прискіпливо вивчав Біблію, Коран, Бхавадгіту, Упанішаду. А ще в ті фантастично насичені духовним зростанням роки незрівнянно-запашний Михайло Шолохов запам’ятався своїм “Тихим Доном”, як великий майстер-живописець. І, зрозуміла річ, особливий акцент робив на вивченні нашої рідної української літератури. Не менш разюче враження справили полтавці Григори Тютюнники – старший і молодший; Василь Стефаник, Панас Мирний, Квітка-Основ’яненко, Архип Тесленко, Григорій Косинка, Михайло Коцюбинський. Післяжовтневих майстрів слова також не минав: Олександра Довженка, Юрія Яновського. Скажімо, Довженкову “Матір” напам’ять вивчив. Досі пам’ятаю. Ну, певна річ,
і твори Толстого, Достоєвського стали настільними. Але… попався на гидкий гачок кадебе (свої ж, однокурснички, доноси понаписували але про це не відволікатимуся, хоча це й дуже болюча історія в моєму житті). Урешті-решт після університету видали мені “вовчий квиток” коли на роботу ніде не брали… Отож нікуди мені було діватися: подався на Байкало-Амурську магістраль, де проходив переддипломну практику в бригаді земляків з України Олександра Бондаря, майбутнього Героя Праці. На жаль, у 2021 році його не стало… Якраз попав я туди, куди й рвалася підсвідомо душа. Де чесний труд. Де молодь. Де праця до сьомого поту. Тоді морозище лютував за мінус сорок п’ять. Туман густий стелився-іскрився до самого сонця, здається. Такий туман типовий для Сибіру, коли мінусова температура за сорок градусів. Як зараз бачу перед собою в шапкахвуханках хлопців-бондарівців. Розчервонілі всі, обличчя їхні м’якою сивиною інею відсвічуються: це Сашко Бондар, Василь Тузенко, Сашко Сніговий, Гриць Коваленко, Славко Огороднійчук, Толик Мойсеєнко, Юра Сирота. Хто з ломами в руках, хто з лопатами. У Сашка Бондаря бензопила. Нею сушняк (згорілі палі) він розпилював на дрібніші обаполи, щоб у вогнище підкидати. Нас кинули на прорив – копати ями для стовпів під телефонний зв’язок. З незвички пухирі на руках з’явилися, пекли, аж кровилися, від перевтоми руки тремтіли; здавалося, не витримаю. Слава Богу, біль таки пересилив, витерпів, і хлопці всі трималися молодцями. Згодом на просіці протягом двох місяців мости дерев’яні будували. Назвали перший міст іменем Василя Тузенка. Мабуть, і досі стоїть. Пізніше, коли потепліло, приїздили журналісти іноземні: дивувалися, як ми витримували такі холоди. Десь, кажуть, аж в Америці-Німеччині згадували в пресі їхній про зустріч із нами. Перегодя святкували ще й мій день народження у квітні в обідню пору. Точніше, “чефірили” – міцнийміцнющий чай пили. Спиртного там тоді, Боже, борони, на трасі не було. Про свої враження я написав підвальний нарис, і в самій рідній нашій письменницькій газеті “Літературній Україні” його надрукували. Микола Луків допоміг із публікацією. Ото й було моє перше літературне хрещення. До речі, на “будові віку” (по-інакшому якось БАМ тоді й не називали) я відпрацював рівно два роки, як і радив Микола Михайлович Амосов. Перед тим, як їхати на БАМ, пригадую, зайшов до нього додому на Богдана Хмельницького, 46 (колишній Леніна). І Микола Михайлович дві поради на прощання розмови дав. По-перше, не втекти з будови хоча б протягом двох років; по-друге, написати роман. Перше побажання я виконав. А от друге не виконав: сімнадцять варіантів написав роману “Дійдемо до Амуру”, але жоден з варіантів не влаштовував, і його у відчаї спалив, коли у Вишгороді під Києвом жив. В. Б.: – Як твориш? Сам про0 цес… О. В.: – Коли вже ввійшов у літературну колію й відчуття сло0 ва з’явилося, працював, як віл. Ні вихідного, ні прохідного. Натхнення ніколи не чекав і чекати не збираюся. Просто працюю.
Пишу не тоді, коли пишу, а коли мною п и ш е. А коли й надумається від нетерпіння-нетерплячки щось написати всупереч істині цій, все одно, як не крути, як не верти, на жаль, добрячу половину, а то й більше доводиться викидати. У кращому разі. Пишеться як уночі, так і вдень однаково, без різниці, аби тільки душа лежала до писання, а не силував себе. Спочатку в голові пишу, потім за письмовий стіл сідаю, мережу словом, поки звивини мозкові завантажуються словами новими, несподіваними, а серце на зв’язку прямому з Вищими Силами. Згадай, брате, службу у морфлоті: які лінощі? Що це таке? З чим їх їдять? На перший раз покарання два наряди поза чергою. Твори себе невсипно, незрадливо – тож Муза не полишить. Але… щоб ворота душі твоєї завжди відчиненими були для сил благовісних. Писав і ручкою – кульковою й наливною; і навіть пером блискучим, залізненьким; і на друкарській машинці (аж цілих два томи “Безкровної війни” про голодовку 33-го); два томи “Перегону” – повістей, романів, оповідань, новел; урешті-решт наловчився на комп’ютерні кнопки натискувати і п’ятнадцять томів власних творів написав. Словники, енциклопедії, довідники завжди під рукою: я з ними й при них, як солдат на полі бою із зброєю. Як не надавати ритму і гармонії фразі, коли й на Небі танцює в коловерті ритмів Бог наш праведний, за руки взявшись, із зорями ясними. Не перо пише – розум-серце свято творчості справляють. До того ж, раніше гусячими перами золоті думки писали, а зараз часто навпаки. Не ганяюся за продуктивністю: передусім прагну сказати правду. Якщо Бог тебе високою музикою звучання в Слові не обдарував, то жодна кава, чи дощ за вікном, вино чи куриво, а чи інша якась холера сприяти не буде. Ще мій земляк-полтавець Григір Тютюнник із болем зауважував: “Мало бачити, мало розуміти. Треба любити. Немає загадки таланту – є вічна загадка любові”. До нього обома руками приєднуюся. До того ж, раджу познайомитися з давньою буддійською мудрістю. Власне, письменник – медіум. Він чародій і Слова, й Духу. Стільки смак та інтуїція підказують, скільки й над словом працювати, шліфувати себе мусиш “до глибини думки”. Як виходить, так і пишу. Лише власній інтуїції вірю. Адже вона птаха вільна: коло самого Бога треться, крилами лопотить. Не план веде й не ти: таємниця Неба. Хто з живої моделі, копіюючи, звик писати. Інший – з голови, точніше, з творчого уявлення. У багатьох письменників часто впереміш. Головне: щоб правда була. Як документальна, так і художня. Будь-який стиль підходить-задовольняє, якщо світ саме тобою явлений, відкриттям-одкровенням із середини світиться. Письменник з такого ж тіста, як і всі смертні. Що ж до одруження, то, чоловіки мої славні: не міняйте химеру творчості на прекрасних наших земних жінок. Одружуйтеся! Але тільки по любові.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
