Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Святині · “Блаженні очі наші за те, що вони бачили, блаженні серця наші за пережиті ними радість і захват у землі козаків”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Київ шляхом митрополита Макарія за щоденником Павла Алепського

Слово Просвіти, №20 за 2025 рік

Сильвестр Косів, Митрополит Київський і Галицький і всієї Русі Надія НАУМОВА 1654 рік. У цьому році шестирічна війна з поляками закінчилася. Вона завершилася приєднанням України до Московського царя: під його протекторат попросився гетьман Богдан Хмельницький з усім військом Запорізьким “під високу руку царя православного”. Лист гетьмана Богдана до царя Олексія був навіть більш, ніж “раболіпним”. У січні того року це об’єднання було проголошено на козацькій раді, що відбулася у Переяславі. А ось чому не у Києві, куди гетьман урочисто в’їхав після перемоги і де його зустрів натовп народу і релігійні очільники разом з митрополитом Київським і Галицьким Сильвестром Косовим. Саме він, відмовився присягати російському царю. Виправдовуючи цей крок Хмельницького, історики говорять про те, що ослаблена Україна потребувала підтримки, що гетьман був змушений обирати між мусульманами, католиками і православними і зупинився таки на православному цареві Олексієві, (йому тоді було ледь за 20 років). Але нині добре видно, до чого це призвело. Відомо, як цей вчинок Богдана поцінував поет Тарас Шевченко: він любив правду, і не сказав про гетьмана жодного доброго слова: Якби на світ ти не родивсь Або в колисці ще упивсь… Ці рядки колись вилучалися з “Кобзаря”, або пояснювалися тим , що Шевченко тут трохи помилявся. Та ж думка звучить і у поемі-містерії “Великий льох”: одна з душ була покарана, за те, що перейшла вповні шлях Богданові, бо “…не знала, що він їхав в Переяслав Москві присягати…”, за те і в рай не пускають. Отак6то, Богдане! Занапастив єси вбогу Сироту Украйну! Сам гетьман це дуже швидко зрозумів і шукав виходу із ситуації. Але Переяславська рада, як подія міжнародного значення, набрала розголосу у православному світі. Тому то і вирішив патріарх Макарій відвідати Москву, проїхавши через Україну. У своєму вступі до книги “Україна – земля козаків” її автор Павло Халепський (Алепський), син і секретар владики, сірієць (справжнє ім’я Булос інб аз Заїм аль Халябі) каже: провидіння навернуло його батька “до відвідин далеких країв, поселень та островів не з метою їхнього огляду й прогулянки або в личині гостя, а з необхідності, спричиненої скрутними обставинами”. Борги обтяжували престол його церкви, і він надіявся на допомогу, їхав за подаянням. Павло це описує з особливим арабським красномовством: “…шукаючи визволення з цієї гіркої неволі, не зна6 йшов іншого порятунку й не дібрав іншого способу, як підкотивши поли, сісти на коня трудів та зусиль…”. Його друг, диякон Гаврило, коли ним було прийнято рішення супроводжувати патріарха, висловив побажання, аби він вів нотатки, які б описували усі обставини подорожі, день за днем без винятку. Треба було мати сміливість вирушити з Дамаска до Москви у таку далеку дорогу, через невідомі та ще й розорені війною землі. Отже та частина щоденника, яка побутує під назвою “Україна – земля козаків”, має безцінне значення як документ, у якому спостерігаємо природу нашої землі, життя її народу, традиції, побут, одяг, навіть їжу, яку вживали на Україні (тоді, до речі, тут ще не знали картоплі). “Нехай отримають від неї [цієї роботи] християни великий зиск, коли довідаються про шляхетні звичаї істинно віруючих, про їхню невідступність, та безмежну твердість у Богошануванні, про їхню щиру віру та добропорядність, про чистоту їхніх намірів, сокровенних думок і таємних помислів… Блаженні очі наші за те, що вони бачили, блаженні вуха наші за те, що вони чули, блаженні серця наші за пережиті ними радість і захват у землі козаків”. День перший. Субота, 10 червня 1654 р. “У цей день ми під’їхали до берега великої рі0 ки Дністра, яка розмежовує країну молдов0 ську з країною козаків”. Тут починалася Ук0 раїна, і Патріарха зустрічав натовп народу. “Наш владика одягнув мантію й тримав у руці хрест, а у лівиці... срібну патерицю…” “Благослови, Господи, і примнож коза6 ків, обраний народ свій, чиї освіченість, рев6 ність, побожність і благочестя, міцність у бою, розум та багатства просто6таки ди6 вовижні.” Опис “Подорожі патріарха Макарія” мовою оригіналу відомий в рукописах, яку розширеній, так і в скороченій редакціях. Повнішу версію містять лондонський, паризький та петербурзький манускрипти. За лондонським списком здійснено англійський переклад (1829 р., 1836 р.) Ф. Бельфура, за паризьким списком – французький (1930 р., 1933 р., 1950 р.) Б. Раду. Є також фрагменти перекладів українських арабістів Андрія Ковалівського, Яреми Полотнюка, польський Марії Ковальської. Уже говорилося, що варто було б співставити ці переклади, звірити їх і долучити також матеріали коротшої редакції манускрипту А. Кримського, який теж займався цим документом. Коли дійшла черга до його перекладу, з’ясувалося, що його місцезнаходження невідоме Він сам виявився неабияким мандрівником. Зі Сходу А. Кримський привіз його до Москви, де 1912 року опублікував своє дослідження, зауваживши, що, не зважаючи на коротку редакцію тексту, він вартий серйозної наукової уваги. Після переїзду А. Кримського до Києва рукопис зберігався в фондах арабо-іранського кабінету ВУАН. За дорученням вченого в 20-х-30-х рр. ХХ ст. його перекладав російською мовою Тауфік Кезма, а пізніше, перед війною О. Пріцак. Згодом рукопис мандрує з О. Пріцаком – до Німеччини, а потім до США. Після смерті вченого він разом з його бібліотекою знову повертається до Києва (нині зберігається в архіві О. Пріцака в Києво-Могилянській академії). Переклад Миколи Рябого українською мовою здійснено за російським виданням і надруковано у 2008 р. у Києві. Маршрут подорожі по Україні: Рашків – Дмитрашків – Гарячівка – М’ясківка –Жабокрич – Ободівка – Баланівка – Су0 мівка – Соболівка – Мачулки – Степанів0 ка – Янів – Млини – Обозівка – Талалаїв0 ка – Орадівка – Умань – Краснопілки – Маньківка – Буки – Лисянка – Медви – Ісайки – Богуслав – Кагарлик – Трипілля – Обухів – Саливонки – Васильків – Ки0 їв. Шлях до Києва проліг через 29 населених пунктів. Під Богуславом мандрівники перетнули Рось, на березі якої їх чекав Богдан Хмельницький з військом, “…якого ніхто не міг одразу пізнати, бо всі були у пишних шатах і при коштовній зброї, а на гетьманові сидів короткий зручний для верхової їзди простий козацький жупан.[ …] О! читачу Ти міг би бути свідком його мудрості його промов, його лагідності, покірливості, смирення, бо він був вельми радий нашому владиці патріархові, якого надзвичайно полюбив і сказав: “ вдячний Богові, за те, що він удостоїв мене перед смертю побачити Твою святість!” Гетьману подарували “уламок каменя з кров’ю Господа нашого Ісуса Христа, пахуче халебське миро, шкатулку з цукерками, ладан, фініки, абрикоси, рис, горнятко з кавовими зернами, китайську корицю, та коштовні – малий і великий килими”. Виїхали з Богуслава 22 червня до Кагарлика і далі на Трипілля. У своїх описах Павло Алепський постійно згадує, як Хмельницький карав поляків і іудеїв і, навіть, називає число убитих. З Василькова до Печерська, що був тоді ніби окремим містом, їх проводжав васильківський сотник з козаками і з хоругвами. Шлях пролягав великим лісом. Ще здаля вони побачили осяйні бані монастирських церков і храму Святої Софії. Піднялися на гору, де патріарха зустрів ігумен Києво-Печерської Лаври (Йосип Тризна) і запросив їх до монастирської карети, яка нічим не поступалася царській. Їхали через неоглядні сади, через монастирські володіння, що складали на той час з 30 міст і 400 упорядкованих поселень. На під’їзді патріарх вийшов з карети, щоб далі іти пішки. Підійшли до високої потинькованої вапном вежі (Троїцька надбрамна церква ще не мала барокових ознак), входу у Лавру, над яким вона ніби висіла. Павло описує церкву Успіння Божої Матері, площу перед нею, келії старців. Гостей поселили у дворі монастиря. На цей час тут було 500 монахів:“…лагідні, чепурні, яснолиці, чулі, тихі, стримані, цнотливі, одягнені у вовняні сутани”. П’ять днів поважні гості прожили у Печерському монастирі, відбуваючи усі служби. Тут їх пригощали: “Після солодощів та горілки подали Софіївський монастир у Києві. Акварель М. Сажина. 1840-ві рр. царські страви, яких ми ніколи до цього не бачили – присмачену прянощами юшку з яйцями та рибою, приправи з чистим шафраном, на мигдальному молоці”. Субота, 1 липня 1654 р. Цією ж каретою вони доїхали за півтори години до Софіїв0 ського монастиря, де їх уже чекав Митро0 полит Сильвестр Косів. Перед літургією ударили у великий дзвін. “Ми вийшли, щоб подивитися на нього й побачили дещо приго0 ломшливе. Він набагато більший від дзвону Печерського монастиря, усемеро, увосьмеро. Його било було таким важким, що дванад0 цятеро молодиків заледве здужали розгойда0 ти. Коли ударили у нього, ми оглухли на ву0 ха…Міцна, висока дерев’яна дзвіниця, біль0 ша від усіх бачених нами, хилиталася і двиг0 тіла.” Потім всі пішли до обідні у церкву Святої Софії, і коли молилися “Достойно єсть”, знову задзвонили у дзвін. 2 липня, літургія у Софії. Павло Алеп0 ський описує Київ, його вали, ворота, які називаються Золотими, і собор Святої Со0 фії: “Досі цілі великі ворота у ньому, які на6 зиваються Золотими, бо вони були позолоче6 ні. Місто було пречудове. Печерський монас6 тир знаходився поза його стінами, а ця цер6 ква Святої Софії стоїть у середмісті вкупі з Михайлівським монастирем, що навпроти неї, а баня його ще позолочена, а довкола бу6 ло множество пречудових церков, місто бо це було столицею князівства. Митрополит Києва мав тоді під своєю духовною владою країну московитів, але шістдесят років тому Єремія Константи6 нопольський, прибувши до Москви, зробив ахієпіскопа московитів патріархом, аби правити самостійно….”. Патріарх Єремія висвятив Московський патріархат у 1589 р. Тут його приймали 31 липня, він приїхав у царський двір верхи на ослі, і не був, на6 віть, запрошений до царського столу, як сказано в посольській книзі. Приймав йо6 го цар Федір, у якого не було спадкоємця. Після його смерті царем обрали Бориса Го6 дунова. Єремії запропонували стати тут патріархом але жити у Володимирі. А коли він відмовився, то його тримали під до6 машнім арештом, поки він занепав духом і здався: висвятив московського патріарха Іова. При тому були порушені усі канони, відкинутий грецький ритуал). Лиш 29 (19) травня Єремію відпустили. Уже із Смолен6 ська він написав вдячні листи (мабуть, ду6 же радів, що вирвався. Його приймав у Ре6 чі Посполитій, король Сігізмунд ІІІ. (Печерському Успенському монастирю надали ставропігію, він був незалежним. Сірійцям навіть показували давні грамоти, що свідчили про це). Згадує автор щоденника і про їх зустріч у Києві з греком, мешканцем Парижа, “…що прибув послом шведської королеви Христини до гетьмана Хмельницького з посланням від королеви в похвалу його звитяг, уславлення його діянь і того, що він заподіяв її ворогам ляхам”. Тим послом був Данило Калугер. Богдан Хмельницький думав про угоду з Швецією і звернувся до королеви Христини, яка правила там з 1633 по 1654 рік. Лист написаний латинською мовою з Білої Церкви після підписання Біло-Церківської угоди. Уже тоді гетьман подумував розірвати угоду з московським царем. Опис собору Святої Софії: Споруда чотирикутна й склепінчаста з каменю і цегли на вапняному розчині… Але з боку західного нартексу вона наполовину в руїнах… Потім її відбудували, та її зруйнували уніати, тобто руські прихильники папи… Кажуть, церква мала сімдесят вівтарів. Коли її зруйнували згадані ляхи, вона лежала у руїнах близько семидесяти років, поки не з’явився (вічна йому пам’ять) Петро на прізвище Могила”. (Петро Могила (1596-1646) архімандрит Києво-Печерської лаври, митрополит Київський очолював українську православну церкву впродовж 14 років і почав ремонтнореставраційні роботи у Святій Софії). “Кожен західний кут увінчує величезна кругла висока вежа з багатьма бійницями…

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин