16 Цікаво знати · “Через мистецтво кераміки створює простір взаєморозуміння між культурами там, де не завжди потрібна спільна мова”. · с. 16сторінка оригіналу ↗
Потреба творити
Слово Просвіти, №20 за 2025 рік
Світлана ПРУГЛО, завідувачка інформаційної служби Національного музею гончарства
Війна проникає в найтонші струни душі творчих людей, ранячи серце, приглушуючи натхнення й перевертаючи саму природу їхнього мистецтва. І це не слабкість, а особлива чутливість, завдяки якій мистці здатні створювати глибокі, зворушливі твори. Але в умовах війни ця чутливість стає болем… Для багатьох мистців війна – це особиста трагедія: втрата дому,
близьких, опори. Але водночас – це і виклик, і потреба говорити. Їхні роботи – ніби листи до майбутнього: “Ми були тут! Ми бачили! Ми відчували! Ми робили все, що могли! Ми не мовчали!..” Ганна Семенко – талановита художниця-керамістка, членкиня Національної спілки художників України. Звичайне життя мисткині – з тих, що сповнені щоденних дрібниць і великої внутрішньої праці. Вона жила в Києві, працювала, творила. Вела гурток з кераміки в Палаці дітей та юнацтва, де навчала не лише ліпити з глини, а й бачити красу в простому. В її майстерні панувала тиша, змішана зі сміхом дітей, тепло печі, що повільно випалювала глину, і запахи землі, води, творчості. Від 1989 року впродовж кількох весняно-літньо-осінніх місяців Ганна Семенко мешкала у власному будинку в Опішному – гончарній столиці України. Тут і донині є її майстерня, гончарний круг та горно. Окрім практичної роботи мисткиня вивчала творчість місцевих гончарів, занурювалася в народні традиції цього унікального осередку. За її словами, якщо робота художника-кераміста, розміщена поряд з горщиком, глечиком чи скульптурою опішненського гончаря і сприймається позитивно, то це – справжній твір декоративного мистецтва і він має право експонуватися на виставках або виступати активним елементом сучасного інтер’єру. Повномасштабне вторгнення перекреслило звичне життя. Майстерню захопила тиша, гнітюча й важка. Замість глини – тривожні валізи, замість тепла печі – холод укриття. Ганна Семенко змушена була втікати до Німеччини. Це рішення далося їй непросто. Кожен день зволікання був прощанням із домом, з майстернею, з усім колишнім життям. Вона залишала не просто речі – вона залишала частину себе. Мисткиня їхала, не знаючи, чи повернеться. В очах сльози, а в серці – порожнеча. У Німеччині було тихо, впорядковано і водночас нестерпно відчужено. Там її не чекала рідна майстерня, не було знайомих облич. Вона була ніби розірвана між двома світами: тим, що згорів, і тим, де ще не встигла народитися знову. Але навіть у чужій країні, серед чужої мови й нової реальності, вона не покинула свою справу. У найтяжчий час, коли все було незнайомим і тривожним, одразу після переїзду до міста Дюссельдорф, Ганна Семенко опинилася в стані повної невизначеності. Саме в цей складний період доля звела її з місцевою художницею Розмарі Домен – щирою, уважною і творчою натурою, яка одразу ж розпізнала в Ганні не лише майстриню, а людину, яка потребує підтримки, тепла й довіри. Без зайвих запитань, без настирливих розпитувань, Розмарі відкрила для неї двері своєї майстерні. Це було більше аніж жест гостинності – це був акт глибокої людяності. Вона не тільки надала місце для праці, але й забезпечила Ганну всім необхідним: матеріалами, інструментами, і найголовніше – можливістю випалювати свої роботи у власному муфелі. У цій німецькій майстерні, серед нових форм, звуків, пейзажем за вікном, Ганна знову відчула себе майстринею. Вона повернулась до глини, як до джерела сили. Розмарі ж залишалася поруч – не як наставниця, а як підтримка й опора. Їхня співпраця перетворилася на тривку дружбу, яка з’єднала два світи – український і німецький. Згодом пані Ганну запросили до Музею кераміки в Дюссельдорфі – місця, що стало для неї новою точкою сили. Це запрошення було важливим визнанням її майстерності й досвіду, на-
Робота створена в Дюссельдорфі (Німеччина)
майстерні – місце, де вона могла знову відчути себе вдома серед знайомих запахів глини, інструментів і тиші, з якої народжується краса. Її забезпечили всіма необхідними матеріалами, допомогли облаштувати робочий простір і надали можливість випалювати вироби в сучасній муфельній печі. Там, у далекій Німеччині, вона створює декоративні панно й окремі зразки посуду. Майстерня в Музеї кераміки стала для Ганни не тільки місцем роботи, але й комфортним прихистком, місцем концентрації думок, простором тиші й натхнення. На жаль, гіркота втрати не оминула й мисткиню. На війні вона втратила близьку людину. Повідомлення було, мов гострий уламок по серцю. Відтоді світ навколо став інакшим… Її нові, створені далеко від Батьківщини, роботи пронизані емоційною глибиною й особливою чуттєвістю. Вони ввібрали в себе тривогу, біль, але й надію. Кожне творіння наче промовляє не тільки про війну, розлуку, пошук дому, але й про силу мистецтва долати темряву. Так, війна болить усім. Але мистцям – особливо. Бо їхній біль трансформується у форму, слово, звук, які змушують зупинитися, відчути й запам’ятати ці почуття.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
