Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
На перехрестях історії · “Загалом університет до нас, студентів, був привітним, був другом. Хоча траплялося всяке і різне”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

І за шибкою білий песець

Слово Просвіти, №20 за 2026 рік

Ольга ПУГАЧ, журналістка, колишня голова Київської “Просвіти”, фізик, видавчиня, токар II розряду Київ, 80-ті роки минулого сторіччя, Русанівка. По бульвару, який нині носить ім’я Ігоря Шамо, а раніше звався Давидова, назустріч мені йде літній чоловік. У ньому ще здалеку впізнаю свого викладача Олексія Марковича Борбата (1919 р., народився у Горлівці Донецької області), доцента кафедри оптики фізфаку КДУ ім. Т. Г. Шевченка, одного з найлагідніших до нас викладачів. Було помітно, що, побачивши мене, він трохи зніяковів. Наблизившись, Олексій Маркович раптом схвильовано підніс молитовно складені руки: – Пробачте! Пробачте мені! Будь ласка! Мене змусили… “Пробачте!” через два десятиліття У ті часи я вже й сама викладала фізику в Київській політехніці, і якщо у мене щось і виходило, то була свідома того, що університет мене навчив багато чого, не лише фізики. З викладачами нам і справді щастило. Ерудиція і висока культура спілкування підкорювали, і Олексій Маркович був серед тих, ким я щиро захоплювалася. Тож того дня дуже зраділа нашій несподіваній зустрічі, але й трохи розгубилася, бо не розуміла, що я маю пробачити своєму вчителю. Після традиційних дружніх обіймів намагаюсь уточнити, про що йдеться. – Мене примусили поставити вам трійку на іспиті зі спецкурсу. Ви пригадуєте той екзамен? Ні, нічого такого в моїй пам’яті не закарбувалося, і це була правда. Можливо, трапилась колись якась випадкова трійка, але чому б я мала це так довго пам’ятати? На оцінки я не дуже зважала, та і на стипендію не претендувала: батько відмовився давати мені довідку для деканату про зарплату, пояснивши, що студентам не з Києва стипендія потрібніша, ніж мені, киянці. “Бо для вас мати щоденно варить суп”, – пояснював батько. Поспілкувалися, щось цікаве згадали. Я хвалюся дітьми, Олексій Маркович розповідає про кафедру, колег, науку, тож напруження спало. У доброму настрої розійшлися кожен у своїх справах, але я була трохи збентежена – кому і навіщо тоді конче потрібна була ця моя трійка зі спецкурсу, щоб до цього примушувати сумлінного викладача? Якийсь абсурд. І мені стало дуже шкода Олексія Марковича. Схоже, він роками про це думав і тому зрадів зустрічі, яка давала можливість скинути із себе той ганебний тягар минулого, як О. М., вочевидь, його сприймав. Дивні діла твої, Господи, як казала моя бабуся. Українська мова як тавро Загалом університет до нас, студентів, був привітним, був другом. Хоча траплялося всяке і різне. Наприклад, мені не дуже сподобалося зауваження одного з доцентів нашої кафедри щодо моєї української мови: “В Києві Грицько Міняйло по-українськи розмовляють діти письменників чи двірників!”. Ми знали, що він з Боярки, провансу Києва, тож кортіло спитати, а як там з цим, з мовою. Які установки? Та інтонації підказували, що пан доцент вважає небезпечними обидві категорії молодих людей. Я обрала не вв’язуватися у дискусію. А дружній закид однокурсників-киян, що “цій дівчинці можна простити навіть її український”, мене не ображав. Я ж і сама киянка, а в друзях серед студентів було достатньо україномовних. Такими були мовні аспекти Києва і університету в 60-ті роки минулого сторіччя. Про “дєтєй пісатєлєй”. Це ж були 60-ті роки, саме тоді “смуту” в суспільстві “сіяли” дисиденти, шістдесятники. Серед них і поети, і прозаїки, і журналісти. І у свої 19 років я ще не думала про те, що бути “дєтьмі пісатєлєй” – майже крамола, як сином попа. У перші роки моєї роботи в Київському політехнічному інституті всі викладачі кафедри фізики (їх було тоді більше сотні) один семестр на п’ять років проходили навчання на факультеті підвищення кваліфікації при КДУ на фізичному факультеті. Цікаво і водночас приємно було повертатися, хоч і на коротко, вальма-матер. Знову підніматися тими самими сходами в історичний червоний корпус, заходити у знайомі лабораторії, на кафедри, зустрічати на заняттях серед лекторів професорів і доцентів, які навчали нас в студентську пору. Було помітно, що тебе тут радо вітають – ти серед своїх! Якось, на ФПК, років через десять-п’ятнадцять після закінчення нами КДУ, колега з фізфаку охоче поділився зі мною трохи вже застарілою, але інтригуючою інформацією: чи я знаю, що мене було заборонено брати до аспірантури? – На кафедрі тоді з цього приводу зчинилася суперечка: двоє професорів “посварилися” між собою, до кого ти вступатимеш в аспірантуру. Але питання це розв’язалося само собою, залишивши у професорів легкий осад. Хтось згори “заспокоїв” обох, що тобі до аспірантури – зась! Тобто категорично “ні!”, – розповів знайомий. Нарешті стало розуміло, навіщо була потрібна ота моя “вимучена” трійка, пасьянс зійшовся: яка аспірантура, якщо зі спецкурсу оцінка “задовільно”?! Дійсно, на трійку ж достатньо відрізняти призму від лінзи і знати, що таке оптична лава, не плутати її з бульварною, але цього для аспірантури замало! І сміх і гріх. Це при тому, що в аспірантуру я і не збиралася, боя вже трохи знудилася навчанням, була одружена і мріяла для себе про інше. Та ця неочікувана “новина” підказувала, що навіть коли мені ще й двадцяти років не було, не всім було до мене, м’яко кажучи, байдуже. І це не зовсім ліричні історії. Виходить, давала приводи? Можливо… Пригадалося, до речі, що двом студенткам-відмінницям, що з випуску оптиків на рік старших за нас, тоді ж, у той рік, було відмовлено у вступі до аспірантури. Їх однокурсники ділилися, що і самі були шоковані. Ав деканаті їм підказали, що відмова, певно, була пов’язана з тим, що вони були “надто самостійні”, самодостатні. Зустрічі біля пам’ятника Тарасу Шевченку У 1960-ті роки багато хто зі студентів 22 травня – в день перепоховання Тараса Шевченка – виходили до пам’ятника Кобзареві навпроти університету. Ми тоді не мітингували, не виступали з промовами, а говорили між собою. Так закладались традиції, яким насправді не знаю скільки вже й років. Бо часи, у які на місці пам’ятника Тарасу бовванів російський імператор Микола I, були вже у далекому-далекому минулому. Міліція нас традиційно розганяла, а хлопців, кого упіймали, охоронці правопорядку ще й били, тобто “вчили”. Інколи кидали по бусах і кудись вивозили, подалі від сходки. Дівчат, щоправда, не чіпали. Отже, ще від тих студентських років про декого з нас “ті, кому треба”, вже трохи знали. Якось у число тих, кого добре “повчили”, потрапив і фізикядерник Адам Рудчик (1935–2024, родом з Волині), у майбутньому – видатний науковець, доктор фізико-математичних наук, професор, завідувач відділу Інституту ядерних досліджень НАН України. Дуже вболівали ми тоді за нього, бо пролежав після побоїв довгий час у лікарні… Зауважимо, що це ж ідеться про того самого Адама Рудчика, який у 2003 р. звертався до нас усіх в дописі “Чи маємо ми право на ліквідацію ядерної фізики в Україні?”: Знищення фундаментальної ядерної фізики в Україні – шлях до знищення ядерних технологій, до ядерних катастроф. (А. Рудчик. “Народний Оглядач”). Беззаперечно актуально! Де у цій темі Адам Рудчик, а де і з ким оті костоломи, що його “вчили”? Значно пізніше, вже в інші часи, за участі В’ячеслава Чорновола, зібрання киян біля Кобзаря на 22 травня стали велелюдними, з покладанням квітів та виступами, з нашим незмінно гучним проходженням від університету до Майдану Незалежності повз пам’ятник вождю, що навпроти Бессарабського ринку “показує рукою, куди іти за мукою”, зі скандуванням “Ганьба! Ганьба!..”. Випадкові перехожі, з наповненими провізією на Бессарабці сумками, нас завжди радо вітали, не обурювалися, що заважаємо перейти дорогу – смаколики у торбах почекають! Часом серед перехожих можна було побачити і добрих знайомих. Як буцалося теля з дубом Згадую ще одну історію про те, як реагували на надто вільнодумних студентів. Був у нас в групі оптиків студент Георгій Міняйло, для хлопців-однокурсників просто Жорка. Дійшли чутки, що десь хтось, не знати – хто, “зацікавився” ним, нашим Грицьком. Знайомі Міняйла повідали мені як комсоргу групи, що деканат готується відрахувати його з університету. Привід – “за регулярні пропуски занять”. Звісно, ми знали, що такі “порушення” у нього були, адже в останньому семестрі йому довелося двічі виїжджати з Києва додому: за одну весну він втратив і батька, і маму. І та обставина, що деканат вирішив цим скористатися як приводом для покарання, нас обурила. Та напряму в бійку з владою ми не стали вв’язуватися. Класики таку штуку вже описали: “Це ж було вже!” – “буцалося теля з дубом”! Тож ми мали діяти мудріше. Цього ж дня, коли прийшла новина, група вирішила: проведемо увечері комсомольські збори. Винесемо Грицькові догану за пропуски. Візьмемо його на поруки і пообіцяємо деканату допомогти йому скласти сесію. Насправді допомога Рудчик Адам Тихонович йому не була потрібна, він вчився добре. Також нам було зрозуміло і те, що треба діяти на випередження, бо вже трохи знали, в які часи живемо. То передовсім звернулися до комітету комсомолу КДУ, на щастя, далеко не треба було йти, він, як і наша кафедра, розміщувався на першому поверсі, поруч. Заходжу до “активістів” і байдужим голосом бла-бла, тобто – хочемо провести збори в групі, то чи треба запрошувати когось з комітету комсомолу? Про порядок денний, звісно, ані слова. Хлопці усміхаються: нащо вам наш представник, проводьте собі на здоровля! Та й правда, кому треба чекати вечора, щоб іти до нас на збори?! Чи не подія! А на ранок я приношу до деканату рішення зборів групи – беремо на себе відповідальність! Очікувано у той же день мене викликають до нашого завідувача кафедри оптики професора Шишловського. В кабінеті у нього вже “група підтримки” в особі парторга кафедри, пані Світлани. – Хто вам дозволив проводити збори?! Ви запросили представника Комітету комсомолу КДУ? – грізно озвався Шишловський. Сварили мене і “переконували” не менше години, “обліко моралє” тощо. Виходжу з кабінету і скаржуся, тяжко зітхаючи, секретаркам, що мене “трохи не довели до інфаркту”. Вислів такий я чула від старших, хоч не дуже тямила, про що йдеться. Дівчата усміхаються, адже через двері весь той брутальний балаган і самі не те що чули, але й пережили. Думаю, що отримали задоволення, бо то ж і на них було розраховано – виховний момент! Парторг, виходячи з кабінету і чуючи мої скарги, нервово звинуватила мене в тому, що то я трохи не довела до серцевого нападу завідувача. На тому спектакль скінчився. Завіса. Грицька відстояли, вклалися в добу. Про завідувача кафедри оптики, моєї кафедри, Олександра Шишловського треба сказати окремо. Він був призначений Москвою і називав себе учнем академіка Сергія Вавілова. Тоді на Росії була мода надсилати у республіки на різні керівні посади своїх, щоб не збилися часом “молодші брати” з правильного курсу. Пригадую епізод в лабораторії оптики. Завідувач жонглюєпережовує якесь прізвище когось з наших співробітників, яке закінчується на “…ський”, і промовляє: “Напевно, єврей…”. Це

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин