Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №20 за 2026 рік

16 с. · 31 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 20 (1348), 21—27 травня 2026 Вітаємо Павла Мовчана з відзнакою Симона Петлюри “Журналістика і Державність”!

Дмитро ЧИСТЯК, письменник, заступник голови Шевченківського комітету У 165-ліття довічного повернення Тараса Шевченка до Канева, 65-ліття Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка на Тарасовій горі форум “Мистецький канон нації: еволюція та сучасні виміри Шевченківської премії” згуртував численних знакових діячів культури, широку громаду для пошанування Кобзаря. Як зауважив голова Шевченківського комітету Євген Нищук, “шлях Тараса Шевченка – це хресна дорога, це шлях пробудження української свідомості, який уже друге століття передається від покоління до покоління. Саме звідси наша стійкість, наша нескореність, сила наших захисників і захисниць, якою сьогодні дивується світ. Шевченка боялися тоді і бояться досі, бо він не про покору. Він про боротьбу, про гідність, про право бути собою. Його слово не горіло на Майдані, не зникло під вибухами на Херсонщині та Харківщині, не скорилося російській навалі. Воно щоразу постає поруч із нами у найтемніші моменти нашої історії”. А голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка Павло Мовчан закликав відчути, що саме на Чернечій горі – місце сили, де б’ється Тарасове серце, серце всієї України. Вшановуючи Кобзаря, голова НСПУ Михайло Сидоржевський наголосив, що його чин для зміцнення нації – унікальне явище у світовій історії, а відомий громадський діяч Іван Заєць наголошував на профетичному письмі Генія. У вшануванні Кобзаря біля місця його вічного спочинку взяли участь також заступник міністра культури України Євген Лавро, Герой України Анатолій Паламаренко, Національний Заслужений Академічний Український Народний хор імені Григорія Верьовки під орудою Ігоря Куриліва та голова Ради розвитку громад БФ “МХП-Громаді” Тетяна Волочай. Після захопливої екскурсії Шевченківським заповідником презентували пам’ятну монету Національного банку України до 65-ліття Національної премії України імені Тараса Шевченка, з проб- Це нагорода ряду громадських організацій для журналістів, видавців, військових за вагомий внесок у державотворення і захист України, високу професійну майстерність, сприяння розбудові української журналістики і держави. Напередодні дня народження Симона Петлюри Рада засновників Відзнаки назвала лавреатів 2026 року. Ними стали: Павло Мовчан – літератор, журналіст, громадський і політичний діяч; Олександр Пономарів – мовознавець, журналіст, громадський діяч (посмертно); Михайло Коваль – генерал-полковник ЗСУ, доктор військових наук; Микола Герасименко – генерал-лейтенант СБУ, заслужений юрист України, дослідник історії держави та права України; Георгій Лук’янчук – журналіст, громадський діяч. Нагородження відбудеться 30 травня в рамках Дня відкритих дверей Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка “Журналістська весна” у Києві.
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Форум на Тарасовій горі

лемними доповідями про маркери ідентичності у творчості Кобзаря виступив відомий філософ Євген Бистрицький, про сенси Тараса Шевченка у сучасному медіасвіті – знаний літературознавець, президент Національного університету “Києво-Могилянська академія” Сергій Квіт, про обрії сучасного шевченкознавства в освіті – професорка Навчально-наукового інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка Ярослава Вільна. Поетичними творами віншували Кобзаря знаний поет, лавреат Шевченківської премії Петро Перебийніс та поважний ювіляр (якому саме 22 травня виповнилося 90) – Петро Засенко, спогадами про роботу в Шевченківському комітеті поділився академік НАН України Сергій Комісаренко, нові знакові видання презентував Ярослав Ткачівський. Після форуму на Тарасовій горі розпочався масштабний міжнародний музичний фестиваль “Заповіт”. Учасники неодноразово наголошували, що вшанування Тараса Шевченка у день його вічного повернення на рідну землю на Чернечій горі має стати неодмінною традицією для всієї України, адже об’єднає довкола Слова і Чину Кобзаря якнайширше товариство. А ще, як повідомив голова НСКУ Сергій Борденюк, уже за тиждень, 29 травня, в Синій залі Будинку кіно заплановано проведення вечора до 65-ліття Національної премії імені Тараса Шевченка, куди щиро запрошуємо! *** А в Києві до пам’ятника Кобзареві за доброю традицією прийшли небайдужі українці. Цього разу до небагатьох присутніх звернулися народний Герой України, волонтер і артист Анатолій Демчук, голова Київської “Просвіти”, народний артист України Кирило Стеценко, голова Спілки офіцерів України Олександр Сасько, ветеран російсько-української війни Сергій Мартинюк, просвітянка Ольга Киця та інші. Підтримав акцію піснею незмінний учасник Шевченківських заходів – славний колектив хору “Просвіта”. Заходи з ушанування пам’яті українського Пророка з участю просвітян і небайдужих співвітчизників відбулися в багатьох населених пунктах країни.
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Вітаємо лавреатів

21 травня відбулося засідання журі Народної премії імені Т. Г. Шевченка, яке визначило цьогорічних лавреатів у номінаціях “Поезія” та “Живопис”. “Поезія” – Тетяна Яковенко та Микола Славинський; “Живопис” – Микола Кочубей. Вітаємо високих достойників! Про день, час і місце віншування названих лавреатів буде повідомлено згодом. ПЕРЕДПЛАТА—2026 Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу медіа України" на друге півріччя 2026 рік (стор. 41). Вартість є такою: 1 міс. — 71 грн. 3 міс. — 213 грн. 6 міс. — 426 грн. Будьмо, друзі, разом!
Пам’ятаємо! · “Сьогодні ми вже довели всьому світу на полі бою, що ми є найсильнішою нацією у ХХІ столітті”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

У боротьбі за історичну правду

Презентація книжки “Krem- lin’s Genocides” (упорядники О. Скрипнюк, О. Стасюк, Б. Футей) відбулася в Навчально-науковому інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Захід приурочили до Дня пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу та присвятили викриттю тяглості злочинної політики кремля від Голодомору-геноциду 1932–1933 років до сучасної агресії проти України. У своєму вступному слові модератор заходу, директор Інституту журналістики Юрій Бондар наголосив на актуальності заходу та познайомив з його програмою. Вона включала презентацію книги як інтелектуальної зброї, що допомагає Україні на юридичному та інтелектуальному фронтах, а також дискусію за участі провідних експертів: істориків, правознавців і громадських діячів. У форматі круглого столу учасники обговорили теми, які лежать в основі видання, – злочини російського режиму, знищення народів і важливість документування цих подій для світової спільноти. “Збірник покликаний донести світові правду про злочини, які Росія вчиняла й зараз вчиняє, оскільки вони були незасуджені, як проти українців, такі проти кримських татар”, – розповіла Олеся Стасюк, докторка історичних наук, про книжку, до упорядкування якої долучилася. “Праця засвідчує злочини Росії, скоєні проти кримськотатарського народу, та осмислює важливість документування національної історії в текстах”, – зазначила пані Стасюк. “Нам треба, щоб академічне середовище займалося дослідженням геноцидів кремля”, – підкреслив Ескендер Барієв, голова Правління КРЦ, член Меджлісу кримськотатарського народу. Він наголосив, що дослідження російських злочинів проти інших народів важливі для усвідомлення історії й інформування міжнародної спільноти про злочини Росії. “Те, що не засудили вчора, повторюється сьогодні”, – зазначив пан Барієв. “Розкриття злочинів Кремля і розкриття правди про Голодомор-геноцид – це завдання не тільки науковців чи дослідників, це завдання всього українського народу”, – сказав генерал-лейтенант, заслужений юрист України Микола Герасименко. Голова ВУТ “Просвіта” Павло Мовчан поділився своїми особистими болючими спогадами про голод в Україні після Другої світової війни, які згодом знайшли своє втілення в поетичній творчості. Павло Мовчан дорікнув владі, яка фінансово не підтримує видання таких книг як “Kremlin’s Geno- cides”, але водночас виділяє мільярди гривень для “Єдиного телемарафону”. Академік НАПН України Георгій Філіпчук розкритикував освітнє міністерство за те, що останніми роками видалило з програм для обов’язкового вивчення твори письменників, які показували страшні злочини кремля проти українців. Йдеться про Уласа Самчука, Валер’яна Підмогильного, Василя Барку... Доктор історичних наук Володимир Сергійчук у своєму виступі зазначив, що росіяни викрадали українських дітей упродовж віків. За підрахунками історика сорок відсотків діток, народжених в Україні після 1932 року, не вижили. Величезних втрат од політики кремля зазнали Кубань та інші українські землі. Загалом мова йде про понад десять мільйонів виморених голодом! З великою увагою присутні вислухали виступ директора Інституту держави і права імені В. М. Корецького Олександра Скрипнюка, докторів історичних наук Вікторії Малько, Віталія Коцура, докторів юридичних наук Василя Костицького, Володи& мира Пилипчука, голови Подільської РДА в м. Києві Воло& димира Наконечного, кандидата політичних наук Віктора Набруска, громадських діячів Ельхана Нуріє& ва, Романа Кухарука, головного редактора “Слова Просвіти” Ігоря Зоца. Родзинкою заходу стало вручення відзнаки Книги рекордів України Олесі Стасюк, чию докторську дисертацію відповідні наукові та інші органи перевіряли 36 разів! А 21 травня, у 20-й Всесвітній день вишиванки, в Навчально-науковому інституті журналістики відбулася ще одна знакова подія: відкрили пам’ятний знак, присвячений західним журналістам та дипломатам, яків страшні 1932–1933 рр. розкрили світові очі на Голодомор в Україні. Серед присутніх, яких директор ННІЖ Юрій Бондар запросив до виступу, – в. о. ректора КНУ Валерій Копійка, Володимир Сергійчук, кінорежисер Леонід Мужук, Віктор Набруско, голова НСПУ Михайло Сидоржевський, Олеся Стасюк. Пані Стасюк звернулася з такою промовою: “Сьогодні ми відкриваємо монумент людській совісті, професійній честі та мужності. Ми вшановуємо тих, хто в 1932–1933 рр. став Голосом Правди. У найстрашніші часи нашої історії вони перебороли страх. Вони відмовилися заплющити очі на геноцид українців. Комуністичний режим ховав свій злочин за фальшивими рапортами. Але ці люди розірвали завісу мовчання. Вони воювали проти гігантської машини репресій та пропаганди. І ризикували заради правди своїми кар’єрами та життями. Нащадки того режиму знову чинять геноцид і знову брешуть світу. Тому цей пам’ятник – не лише про минуле. Він про сьогодення. Зараз уся наша увага прикута до фронту. Але війна – це не тільки танки й артилерія. Насамперед це гуманітарна війна. Вона набагато складніша. Бо її поле бою – це наша свідомість, наша пам’ять, культура та українські цінності. Як зазначав видатний юрист-міжнародник Володимир Василенко, гуманітарна війна завжди розпочинається задовго до того, як заговорить зброя. Якщо якась країна програє гуманітарну війну, то після військового програшу вона вже ніколи не відродиться. Але якщо гуманітарна війна виграна – країна житиме. Нам іноді важко зрозуміти, де і коли проходить ця гуманітарна війна. А іноді навіть несвідомо виступаємо на боці ворога. Чому? В Україні діють Закони проти комунізму. Є численні міжнародні резолюції про засудження комуністичного режиму та його злочинів проти українського народу. Але ми досі автоматично кажемо: „радянська влада“. Але ж подумайте: Влада – це законно обране народом керівництво. Хіба українці обирали совєтів? Ні! Вони окупували Українську Народну Республіку у 1921 році після жорстоких російсько-українських воєн. І одразу вчинили перший Голодомор 1921–1923 років. Сімдесят років, аж до 1991-го, Україна перебувала під жорстокою російською окупацією, замаскованою під союз. Якщо ми далі, через власну байдужість, продовжуватимемо так говорити, то що ми передамо нашим дітям? Яку історію? Тому не дивно, що сьогодні найбільші злочини Росії проти нашого народу намагаються розмити. Чому правду про Голодомор-геноцид і знищення 10,5 мільйонів українців, що є доведеним юридичним фактом, досі намагаються подати суспільству як якісь “дискусії”? Дискусії між ким і про що? Подивіться лише на прізвища на постаменті! Королівський італійський консул у Харкові Сержіо Граденіго ще у травні 1933 року писав у секретних депешах своєму уряду, що в результаті голоду український етнографічний склад буде повністю змінено. Він уже тоді, спираючись на достовірну інформацію, називав цифру у 10 мільйонів знищених українців, і наголошував, що ця цифра може бути ще більшою! Хто такий консул у Харкові в 1933 році? Це дипломат, це професійний розвідник, який відповідав своєю головою і репутацією перед власним урядом за кожне написане слово. Це найвища категорія достовірності інформації! І що робить Росія та її п’ята колона сьогодні, коли ці документи відкриті й доступні кожному? Вони намагаються нівелювати цю правду. Вони роблять вигляд, що ці свідчення неважливі, неточні або “дискусійні”. Вони намагаються стерти докази злочину, які зафіксувала світова дипломатія. Але це не дискусії, це продовження російської дезінформації. Сьогодні ми вже довели всьому світу на полі бою, що ми є найсильнішою нацією у ХХІ столітті. Тепер ми мусимо довести, що ми є наймудрішою нацією. Ми маємо виграти цю гуманітарну війну у власних головах та показати світу, що нас ніколи більше не вдасться обдурити, зло прихованої окупації та кремлівських злочинів викрито назавжди, а пам’ять Українців – незнищенна. Дякуємо кожному, хто береже правду. Слава Україні!” Після урочистого відкриття пам’ятника один із авторів, скульптор Олесь Сидорук розповів, як ще до широкомасштабного вторгнення Юрій Бондар звернувся з такою ідеєю, і вони з Борисом Криловим почали працювати над ескізами, але війна перервала роботу. Завершити вдалося тільки тепер. “Перш за все, нам треба розуміти сенс створення пам’ятників та їхню місію в суспільстві, в житті країни. Перше — це, звісно, те, що вони несуть певну місію майбутнім поколінням. Тобто, розуміння нашої історії, того, що відбувалося в нашій країні в певні часи, і те, що може відбутися, якщо ми не будемо цінувати і поважати нашу історію”, – сказав скульптор, член Національної спілки художників України Олесь Сидорук. “Коли мільйони голосів навмисно змусили замовкнути, то ці відважні люди стали рупором правди. Їхні слова – це еталон чесності, людяності та професійної сміливості. Відкриття цього меморіалу нагадує кожному з нас, наскільки важливою є відповідальність за сказане чи написане слово. Ми маємо берегти пам’ять про трагедії минулого, адже історія живе доти, доки ми про неї говоримо. Цей знак доводить, що правда завжди має звучати на повен голос”, – так прокоментували подію студенти ННІЖ, наші майбутні колеги. Віриться – так і буде! Підготував Ігор ЗОЦ Фото Георгія Лук’янчука та пресслужби ННІЖ
Інформаційний простір · “Україні потрібні не розмови про ракети – Україні потрібні ракети”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

них понад сто років зберігала українська еміграція в архіві та Військово-історичному музеї Української вільної академії наук у Вінніпезі, Канада, повідомляє медіа Kyiv.news. Спеціалізований молодіжний військово-патріотичний вишкіл “Воїн-Вовкулака” відбувся у Київській області напередодні Дня Сил спеціальних операцій. Про це повідомляє інформаційний портал “Моя Київщина” із покликанням на пресслужбу Київської облдержадміністрації. Захід пройшов під патронатом Командування Сил спеціальних операцій ЗСУ та об’єднав молодь Київщини для триденної інтенсивної практичної підготовки. Вишкіл присвятили командувачу 1-ї Повстанської армії УНР Ільку Струку. Програма поєднала лекції, практичні заняття та навчальні модулі. Учасники дізнавалися про постать і феномен Ілька Струка, вчилися діяти злагоджено в команді, опановували основи зброєзнавства та правила безпечного поводження зі стрілецькою зброєю. На території садиби Лизогубів у Седневі з’явився унікальний фонтан як згадка про фонтан “Гетьман”, що розташовувався тут ще в ХІХ столітті. “На жаль, ми сьогодні не знаємо, який вигляд мав цей фонтан – це таке наше уявлення. Але ми хочемо зберегти пам’ять про Лизогубів і про видатну споруду, яка була окрасою не тільки садиби, але й усієї України, це був виклик російській імперії – фонтан “Гетьман”, – розповіла виданню ЧЕline Тетяна Луговська, завідувачка філії садиби родини Лизогубів Чернігівського обласного історичного музею імені В. Тарновського. Поліція Києва нагадує про небезпечну схему обману, адже щодня зловмисники вигадують нові способи ошукати громадян – через телефонні дзвінки, месенджери та інтернет. “Популярності” останнім часом набирає спілкування із “працівниками СБУ”, які звинувачують людей у співпраці з росією, повідомляє відділ комунікації поліції Києва. Саме літні люди через довіру, хвилювання та недостатню обізнаність щодо сучасних технологій – у зоні найбільшого ризику, застерігають у поліції. Український співак Андрій Миколайчук, виконавець пісні “Піду втоплюся у річці глибокій”, зізнався, що його дім на Миколаївщині розбомбили росіяни. Про це пише медіа “Глянець”. “У Миколаївській області все розбомбили – хату, яку я будував. Так, її вже нема. Я зайшов до хлопців, кажу: “Пішли, будем фотографувати”. Пішли, сфотографували, написав заяву. Піду втоплюся у річці глибокій… Не треба було нічого будувати. Я зараз вирив собі таку землянку пів метра вниз, зверху поставив, як ці чукчі в чумі, – нормально. Нема як будуватися. Дуже багато часу з’їдає і грошей”, – пояснив він в інтерв’ю Дмитру Гордону. Підготував Ігор ЗОЦ
Інформаційний простір · “Україні потрібні не розмови про ракети – Україні потрібні ракети”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

25 травня російське МЗС закликало іноземних громадян якомога скоріше виїхати з Києва. У кремлі не приховують, що готують нові атаки по українській столиці. При цьому посольства ЄС, Франції та Польщі різко засудили залякування з боку росії. Про це повідомляє Суспільне. Міністр закордонних справ України Андрій Сибіга разом із керівниками та представниками понад 70 іноземних дипломатичних місій відвідали місця останніх російських ударів у Києві. Дипломати поклали квіти на Лук’янівці, ушанувавши пам’ять загиблих внаслідок чергової атаки рф. Про це повідомляє пресслужба МЗС України. Світові лідери та очільники дипломатичних відомств відреагували на масовану російську атаку по Україні, рішуче засудивши удари та закликавши до посилення підтримки Києва й притягнення росії до відповідальності. Очільниця європейської дипломатії Кая Каллас заявила, що рф зайшла у глухий кут на полі бою, і тому тероризує Україну цілеспрямованими ударами по містах. Про це повідомляє телеканал “Еспресо”. “Яка буде наша відповідь Москві?! Де обіцяні 3000 українських ракет?” – запитує громадський діяч Андрій Павловський на своїй сторінці у Фейсбуці. 54,2% українців переконані, що держава недостатньо сприяє виробництву зброї в Україні. А 40,5% вважають, що Україна лише налагоджує виробництво зброї. Про це свідчать результати опитування “Політарени” спільно з компанією “Active Group”. “Україні потрібні не розмови про ракети – Україні потрібні ракети. Не розмови про власну протиповітряну оборону, а власна протиповітряна оборона. Не розмови про блекаути в москві, а блекаути в москві. Але, на жаль, у владі потужні відоси і балачки досі замінюють реальні справи і системний підхід. Поки мoскалi не відчують на собі те, що відчули сьогодні кияни, що відчувають люди у десятках українських міст і містечок, зупинити окупантів не вдасться. Нелюди розуміють лише силу. Словами їх не перемогти”, – написав на своїй сторінці у Фейсбуці народний депутат України Володимир Ар’єв. Радник міністра оборони України Сергій “Флеш” Бескрест& нов заявив, що Сили оборони України завдаватимуть дуже болючих ударів по Росії у відповідь на спроби масовано атакувати Київ та українську інфраструктуру. В ефірі телемарафону Бескрестнов прокоментував погрози росії щодо нових ударів по українській столиці. За його словами, нинішня риторика Москви більше схожа на істеричну реакцію через відсутність успіхів на фронті та успішні українські удари по російських НПЗ. “Вчорашній (24 травня. – Ред.) масований та комбінований ракетно-дроновий удар по Києву показує: рашистський режим свідомо йде на вбивства українського цивільного населення. Навіть сам себе документує. Вони не зупиняться. Засідання Радбезу ООН очевидно треба скликати. Це – правильно… Водночас, коли агресор нехтує всіма нормами та правилами, намагатися його зупинити, просто черговий раз закликаючи його до виконання цих норм, – марна справа. В такому випадку 100 балістичних ракет при супроводженні 1000 дронів по москві набагато ефективніше, ніж всі ці засідання імпотентної Ради безпеки ООН!” – написав на своїй сторінці у Фейсбуці дипломат і громадський діяч Валерій Чалий. Низка європейських лідерів вимагають від Володимира Зеленського повного розслідування корупції в його оточенні. Про це пише видання “Букви”. Зокрема, канцлер Німеччини Фрідріх Мерц кілька разів особисто обговорював цю справу із Зеленським та наполягав на повному розкритті інформації. Подібні сигнали, за даними Die Ze- it, надсилали також Еммануель Макрон, Кір Стармер та Урсула фон дер Ляєн. Зазначається, що європейці домовилися про спільну позицію: якщо Україна хоче мати принаймні якісь перспективи вступу до ЄС, вона повинна демонструвати верховенство права і з’ясувати, наскільки далеко ця справа сягає у верхівку держави. Спроби примусити Україну до завершення війни на невигідних умовах створять критичні безпекові загрози для всієї Європи на десятки років уперед. Чеський президент Петр Павел наголосив, що успіх Києва є запорукою миру на континенті, а підтримка української армії є прагматичним розрахунком, а не благодійністю. Про це повідомляє “Укрінформ”. Чеський лідер наголосив, що допомога українському народові у боротьбі проти агресора не є виявом філантропії з боку західних країн. За його словами, історичні уроки взаємин із Росією чітко вказують на те, що стабільність усього регіону залежить від майбутнього української держави. “Радіо Свобода” повідомляє, що група сенаторів, до якої увійшли представники демократів і республіканців, закликала Пентагон “без будь-яких подальших зволікань” виділити схвалену Конгресом допомогу Україні і країнам Балтії. Відповідного листа сенатори написали міністрові оборони США Піту Геґсету. Автори листа закликають виділити обіцяні 400 мільйонів доларів Україні, яка “наполегливо і сміливо відбивала чотирирічний російський натиск, але її військові потребують і заслуговують на американську підтримку”; а також 200 мільйонів доларів – країнам Балтії, які регулярно стають “цілями російської войовничості, погроз і саботажу”. Під час однієї з нещодавніх російських атак на Дніпро постраждав склад Агентства ООН у справах біженців. Внаслідок цього було втрачено допомоги на суму 1 мільйон доларів. Про це повідомляє Reuters. Склад, на якому знаходилися матеріали для екстреного укриття, включаючи килимки для сну та гігієнічні набори, був знищений 20 травня, двоє людей загинули, повідомила Бернадетт Кастель-Голлінгворт, представниця УВКБ ООН у Києві. За даними УВКБ ООН, ці постачання були призначені для розподілу серед переміщених осіб та постраждалих від війни людей у прифронтових районах України, що позбавляє людей критично важливої допомоги у момент значної потреби, оскільки примусове переміщення та евакуація з прифронтових районів тривають. Мережа TikTok обмежила на території України канал Олексія Арестовича, який перебуває під санкціями Ради національної безпеки і оборони України. Про це повідомляє Центр протидії дезінформації. Там зазначили, що ініціатива була втілена в рамках взаємодії Центру протидії дезінформації та компанії TikTok в Україні. 23 травня в центрі Києва пройшла акція протесту проти залучення іноземної робочої сили. Учасники тримали плакати “Україна для українців”, “Роботи замість мігрантів” та “Ні троянській корові”. При цьому реальна кількість трудових мігрантів в Україні залишається незмінною – і значно нижчою від довоєнних показників, повідомляє “Апостроф”. Народний депутат Ярослав Железняк заявив, що, за його джерелами, збір коштів для внесення застави Андрію Єрмаку нібито відбувався за особистою вказівкою президента Володимира Зеленського. Про це він сказав в інтерв’ю “Апострофу”. За словами Железняка, процес збору застави на суму понад 140 млн грн тривав кілька днів, і низка банків відмовлялася проводити транзакції. У Полтавській області Кременчуцька міська рада запровадила мораторій на публічне використання російськомовного культурного контенту в межах громади. Про це повідомила Уповноважена із захисту державної мови Олена Івановська. Відповідне рішення передбачає заборону на публічне відтворення, демонстрацію та розповсюдження російськомовного культурного продукту у громадських місцях, закладах культури, магазинах, закладах сфери послуг і громадського харчування. У Кременчуцькій міській раді пояснили, що такий крок спрямований на захист українського інформаційного простору від впливу держави-агресора та подолання наслідків багаторічної, пише “Судово-юридична газета”. Українці звернулись до уряду із проханням повернути в паспорти й свідоцтва про народження графу “національність”. Пропозиція стосується не лише паперових бланків, але й цифрових документів. Про це повідомляє РБК-Україна із посиланням на відповідну петицію, опубліковану на порталі КМУ. Видання “Слово і діло” повідомляє, що в деклараціях народних обранців можна знайти не лише заощадження, валюту, елітні автівки, картини, зброю, крипту, а й скульптури. Найбільше скульптур вказав у своїй декларації за 2025 рік член депутатської групи “Відновлення України” Олександр Фельдман – 210. Менший, але більш різноманітний набір витворів мистецтва у нардепа з “Батьківщини” Сергія Тарути – 125 скульптур, 4 бюсти, 28 статуеток. Зазначимо, що Тарута також має понад 250 картин. Член депутатської групи “Відновлення України” Вадим Столар, який має найбільше картин серед усіх парламентарів (377), також вказав у декларації 8 статуй і 38 статуеток. Григорій Суркіс (ДГ “Платформа за життя та мир”, колишня ОПЗЖ) має 28 скульптур, його колега по фракції Сергій Льовочкін – 10 скульптур. Сергій Власенко з “Батьківщини” задекларував 7 статуеток. Нардеп від “Євросолідарності” Петро Порошенко зазначив у декларації, що має 3 скульптури. У Національному музеї історії України відкрили виставковий проєкт “Шлях героїв. Пам’яті Симона Петлюри” – до 100-х роковин загибелі Головного отамана Армії УНР. Понад 200 артефактів часів Української революції 1917–1921 років вперше показують в Україні. Більшість із
Шевченкіана · “Символічно, що видання, як і “Кобзар” 1840 року, виконано у жовто%блакитних кольорах”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

“Тим, хто живе з трійцею в душі – Богом, Україною й Шевченком”

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України У ці смутні часи війни, (не)останньої масованої ракетно-дронової атаки дикої кремлівської орди в ніч на 24 травня, Народ продовжує “розмову” (яку березневі Дні Поета) зі своїм Пророком. Бо Його Слово, Правда і Віра затребувані українцями безустанно, особливо в найбільш драматичні періоди свого Буття. Адже нинішня війна (не семилітня, а вже шістнадцятилітня) з московитами характеризується за всю історію війн із ординством піковою екзистенційністю, коли на “кон” поставлені свобода, ідентичність, державність Українського народу. Вимахуючи ядерним кремлівським дрюком, погрожуючи не тільки Україні, але всьому світу, кровожерний рашист сповна підтверджує цим оте неметафоричне Шевченкове, написане 1838-го В. Жуковському, що “москалі – чужі люде, / Роблять лихо з вами”. Однак його заобрійний погляд в будущину, який по вінця наповнений вічно “гнаною правдою” про справжні життєствердні істини для народів, людини насправді нагадує усім сущим (не лише українцям), що це божевілля, яким, продовжують управляти “сильні світу цього”, є плодом відвернення їх від честі, правди і заповітів Божих. Бо вселенське зло путінського рашизму виплоджувалося віками не тільки на ординських болотах, але й злими діяннями тих, хто запопадливо забавляв “непокаране зло”, торгуючи совістю, хто з глибокою “стурбованістю” часто спостерігав, як морять людей голодом, репресують і вбивають мільйони, проте, “міщанський” спокій, гроші, ціна, влада, нажива вбили цінності і людську подобу такої “політики”. Згадаймо, коли в Україні 1933 року лютував страшний і несусвітній геноцид-голодомор, організований московським більшовизмом для знищення саме українців, то Ліга Націй лише чотирма голосами із 14(!) “підтримала” допомогу “голодуючим” (бо це “внутрішня” справа срср). А надмірно фетишизований Ф. Рузвельт після прохання направити на москву бодай хоча б якусь дипломатичну місію для оцінки цього геноцидного злочину, натомість установив у листопаді 1933-го дипломатичні відносини зі сталінським кремлем та влаштував пишний офіційний прийом попри смерть мільйонів невинно убієнних українців. Це – доконана історія, яка, очевидно, перебуває поза будь-якою моральністю. Її згубність уже ніколи не прикрити навіть найбільш облудливим фіговим листком, оскільки саме такі фарисейські поведінкові норми сприяли (-ють) виплодженню московського рашизму і гітлерівського нацизму, Другої світової і нинішньої агресії хижої “болотяної” орди. Слава Богу, що хоча б українці (окрім заклятих україноненависників та ватників) не послуговуються ілюзорними містеріями про брехливі цінності “єдінородства, дружбу, позерне братерство, добросусідство”, як і фарсом “асвабаждєнія” та іншими злоякісними постулатами. Народ, нарешті, гадаю навічно, опанував для сущих і майбутніх поколінь українців перший Шевченківський урок правди “про москаля”, могутнім дзвоном передаючи “мертвим, живим і ненарожденним” вікопомний клич – “геть москву!”. З усіх царин життєдіяльності Українського Народу і Держави. Мільйони загублених доль і життів українців зовуть, щоби цинічне “братерське братерство” назавжди кануло у бездонне провалля. А ще мусимо пам’ятати: українці вели (ведуть) боротьбу за право жити і бути не просто з царямипсарями, лєнінсько-сталінськими більшовиками чи путінськими зетнодикунами. Їхніми віковічними ворогами були і є московія (рассєя) та її “глубінний” народець. Усе решта, незважаючи на ймення московії: царська, буржуазна, комуністична, рашистська чи “демократична” та на міфи про “харошіх руськіх”, є тільки похідним часовим поняттям, що не впливає на ворожу сутність цього планетарного зла. Однак супротиву і поборювання зла замало, потрібна висока почуттєва емоція, закладена в Шевченковому Слові: “свою Україну любіть!”. Саме в ньому нуртувала і постала наша найвища національна Ідея, відображаючи думи, надії, сподівання і віру уярмленого чужинськими імперіями Народу. У цій жертовній і щирій любові, за яку “не прирізують десятини” (за В. Липинським), містилася незбагненна українська сила, наділена природним правом руйнувати імперії. Гадаю, що в тих безпросвітних часах без цього майже сакрального Шевченкового українолюбства, цієї найбільш характерної ознаки нашої народности, етнокультурна Нація могла б розчинитися серед “інших”. Тому великі й малі, письменні та безграмотні, бідні й більш заможні українці завжди “жили” Шевченком. Великий український педагог Б. Грінченко, автор дуже чутливої праці “На безпросвітному шляху” напише, що “нація без (цієї) характерної риси була б схожа на кисіль, позбавлений смаку”. Оцей “смак”, натхнення, незбориму віру і правду про себе видимо й незримо передавав Народу Шевченко. “Кобзар” став для нього Святим Письмом і Книгою книг. Він слугував в умовах бездержавности найвищим символом нашої Соборности, проникаючи в найдальші закутки українства, розділеного державами-зайдами. У 90-х роках ХІХ століття західноукраїнська газета “Руська Рада” писала, що видання Кобзаря повинно бути в кожній хаті, корисним для старших і молодих. А 1908 року газета “Боротьба” напише так: “За що ми любимо Тараса?.. Бо ціле життя боровся з неволею”. Саме такими чеснотами волелюбства Шевченко “творив” Народ, об’єднуючи його ідеєю Волі і Правди. Чи народився б такий Федькович (“австро!руський Шевченко”), якого нині знаємо і шануємо, якби не “знайомство” з Поетом? На це дав відповідь сам Федькович, яку пізніше занотує Осип Маковей у своїй відомій біографічній праці: “У марті 1862 року Федькович читав уже Шевченка і так собі його вподобав, що почував себе як у раю, читаючи його…” У народному середовищі Він набував статусу святості і в хаті кожного свідомого українця Йому відводили найпошанованіше місце поруч з Божою Матір’ю. Насправді Тарасове Слово було всеприсутнім і невичерпно багатим, як оберіг, що, ототожнюючись з Україною, творило нову українську душу, протуберанцево впливаючи щомиті, щоденно, у позачассі не тільки на тонкий прошарок “переднього ряду” української інтелігенції, але й на всі верстви населення. Пригадуються давні розповіді, як мої земляки (Василь і Михайло Кравчуки зі Ставчан) у важкі окупаційні періоди переховували, закопуючи в землю погруддя Тараса, як засуджений Василь по тюрмах оберігав як священний талісман книгу “Кобзар”. Диво, однак у ті нестерпні і ворожі часи, коли царська сатрапія забороняла вшановувати Шевченка, то в Чернівцях домоглися (1909 р.) назвати в його честь одну з вулиць міста, а університетський професор В. Копачук зі Старого Вовчинця 1914(!) року публічно висаджує для майбутніх поколінь “Шевченкового” дуба. Цими благородними вчинками і людськими діяннями було “пересипано” все життя колонізованого українства в ХІХ–ХХ ст. Тараса Шевченка читали як отченаш, ним жили, його знали, а найбільше – відчували українським Серцем. Відомий український письменник і педагог Д. Макогон у ту безвихідну добу під впливом Шевченка закличе: “В тяжку безсонную годину / Любіть, кохайте Україну, / Як свій найкращий ідеал”. Століття та політичні устрої змінювали Світ, Україну, яку троцький бачив “своєю” тільки тоді, коли “дух Петлюри вдасться повністю витравити з української душі”. Тому сталою одиницею для “наших” недругів, ворогів і “асвабадітєлєй” залишалася шевченкофобія і українофобія. Шевченко був (і залишається) найбільш небезпечним Оборонцем і Воїном для ворогів “наших” незалежно від мастей та географії. Бо навіть в самому Києві, який чорносотенна нечисть продовжує називати “мать городов русских”, ще трапляються “викопні” екземпляри, що воліли б навіть під час воєнного лихоліття “виміняти” Шевченка на “пушкіно-булгакових”, а сам величний пам’ятник національному Пророку в центрі столиці мав би бути й надалі закритий від Народу чорним рядном. Не перевелися й ті “модерні” політики та “інтелектуали”, які підспівують, що в Європу треба “рухатися” без Коліївщини, Гайдамаччини, національних Героїв, з таким собі “причесаним і прилизаним”, а не Шевченком- Борцем, який воював проти трьох імперій та без тієї його віри, що здолає таки чужинство та чужизну на нашій рідній землі. Він знав ціну національної пам’яті, поза якою в Народу не зостанеться ні гордості, ні вольності, ні “доброї слави / Слави України”. Він став водночас і символом боротьби за свободу поневолених народів, будучи знаковим виразником європейського екзистенціоналізму і близьким по духу ідеям Міцкевича і Словацького, Мадзіні і Петефі, Бернса і Коллара… Великий ідеал для всіх часів і народів закладає в поемі “Кавказ”, первісний варіант якого прочитав своєму брату В. Шевченку, а 18 листопада 1845-го в Переяславі завершив цей знаменитий твір, присвячений боротьбі за Волю. Символічно, що нині Поема надрукована в “Переяславському Кобзарі”, ввібравши в себе саме на цій славній княжій землі силу Шевченкового Слова: “Ми віруєм Твоїй силі / І духу живому. / Встане правда! Встане воля! / Помоляться всі язики / Вовіки і віки”. Про нездоланну енергію Шевченкових пророчих заповітів, звертаючись до всіх приневолених українців, говорив ще на початку радянщини і наш національний символіст та бунтівник духу письменник Д. Загул: “І слово праведне твоє, / Стоїть одвіку на сторожі”. До Шевченкового Слова, що боронило українськість від усіляких зайд, він 1920 року в умовах “нового” уярмлення України знову звертається з великим пієтетом і надією: “Читали ми твої слова / Неначе Біблії глаголи”. На жаль, не дочекався своєї омріяної визвольної весни. 1944 року він загинув із шевченковими “глаголами” в сибірських концтаборах. Оця сила Ідеалів волі, незалежности, соборности, єдности, що проникали в душу і свідомість Народу, розділеного чужинським гнітом, майже знекоріненого, розділеного, почленованого, народжувалася саме з Шевченкової Правди. Бо ніхто інший, як Шевченко, так чутливо не проникав у національну Душу, так істинно не розпізнавав, так глибоко не осмислював та етично екзаменував наше Буття розумінням “Що ми?.. Чиї сини?”. А викарбуваний Тарасом заклик: “Пізнайте Правду і Правда зробить Вас вільними” будив у серцях українців дух національної, духовної і політичної Свободи. Нині вже минуло 165 років відтоді, як 20 травня прах Великого Сина Великого Народу на пароплаві “Кременчук” перевезли з Києва до Канева, перепоховавши 22 травня на Чернечій Горі. Виконано бажання його “Заповіту”: Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого На Вкраїні милій… Напередодні цієї знакової для українців дати в княжому граді Переяславі вийшло у світ ексклюзивне видання – “Кобзар Переяславський”, вмістивши все найсокровенніше, створене Тарасом Шевченком на Переяславщині, починаючи з найвидатніших творів 1845 року, подарувавши своєму Народу “Кавказ”, “Єретик”, “Наймичку”, “І мертвим, і живим…”, “Холодний Яр”, “Давидові Псалми”, “Минають дні, минають ночі”, “Три літа”, “Заповіт”… і прекрасні живописні та графічні роботи. Символічно, що видання, які “Кобзар” 1840 року, виконано у жовто-блакитних кольорах. Унікальний авторський проєкт Наталії Павлик, творча (і не тільки) допомога та благодійний чин В. Саулка та С. Гальченка засвідчують, що Шевченко донині і навіки з нами. Він супроводжує Україну в її поступі, звершеннях і трагедійності. Піднявши з колін покріпачений різними імперіями і державами свій Народ, вдихнувши і виплекавши в його Серці ніким незбориму жагу до Свободи і Правди, він став сакральною зброєю Нації в її боротьбі зі злом та темрявою. Сьогодні Шевченко – наше найбільш пошановане Знамено Свободи, Справедливості, Соборності, єднаючи українство на материзні і поза її межами, символ Української Державності з його Божим Заповітом: “Свою Україну любіть. / Любіть її… во врем’я люте, / В остатню, тяжкую мінуту /За неї Господа моліть”.
На перехрестях історії · “З незнищеного червоного фашизму буйним цвітом розцвів скрєпний фашизм – рашизм”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Як бандерівець Білик підпільників з маріупольського гестапо визволяв

Вадим ДЖУВАГА, військовослужбовець ЗСУ, історик Судячи з того, що російська пропаганда звично повторює сталінські побрехеньки про українських націоналістів, які в роки так званої “великої вітчизняної війни” прислужували “гітлерівським окупантам”, треба не втомлюватися спростовувати їх, використовуючи історичні матеріали. Та й сама історія Другої світової війни, яку услід за англійськими журналістами можна назвати непередбачуваною, підкидає дослідникам такі сюжети, в які інколи важко повірити. Але знову ж, якщо перебувати у полоні радянсько-сталінських стереотипів про протинацистську боротьбу і роль в ній українських націоналістів. Нещодавно, перебуваючи на лікуванні після важкого поранення в районі бойових дій і працюючи з матеріалами протинацистського спротиву, я звернув увагу на знайоме прізвище – Іван Білик, один з очільників українського націоналістичного підпілля проти гітлерівських окупантів на Донеччині, в тому числі в Маріуполі 1942-1943 років. Про нього мені свого часу згадував очільник Сталінського обласного проводу ОУН (дивно звучить, чи не так?) у 1942-1943 роках Євген Стахів. Про Білика казали, що він після Маріуполя став начальником штабу групи УПА-Південь у званні майора УПА і загинув під час найбільшої битви УПА з військами НКВД під Гурбами на межі Тернопільської та Рівненської областей у квітні 1944 року. Як згодом з’ясується, це було не так. А тут мені трапилась згадка про рятування Іваном Біликом полонених підпільників з Маріупольської тюрми гестапо, причому теж саме приписували Івану Білику і в Мелітополі. Добре знаючи з власного досвіду, що Маріуполь часто плутали з Мелітополем (принаймні до трагедії 2022 року), я вирішив розібратися, де саме Білик визволив підпільників – у Маріуполі чи в Мелітополі? І ось що з’ясував. Почну з початку. Іван Білик народився у 1918 році в містечку Яворівна на Львівщині, біля сучасного українсько-польського кордону, в родині вчителя, невтомного дослідника української літератури Михайла Білика. Навчався у Стрийській гімназії, яку того року, коли Іван вступив, закінчив Степан Бандера. Виникає запитання, чому батько віддав його вчитися до Стрия, адже Львів був набагато ближче. У гімназії Іван вступив до підпільної ОУН, з якою пов’язали життя багато випускників середніх і вищих навчальних закладів. Після гімназії вчився у політехнічних вишах Львова, Варшави і Берліна. Перед самим початком німецько-радянської війни Іван Білик за дорученням ОУН влаштувався у вермахт перекладачем. Нагадаю, що до 22 червня 1941 року, вермахт був союзником червоної армії, і, як не прикро нашим сусіднім-“небратам”, але підтримувана керівником німецької військової розвідки абвер-адміралом Канарісом ОУН де-юре, виходить, також була союзником срср (привіт московським пропагандонам!). Зовнішньо Іван Білик був зразком “справжнього арійця” – під два метри зросту, блакитноокий блондин. Завдяки “арійській” зовнішності Іван згодом часто виконував завдання підпілля прямо у лігві ворога. Коли німці підходили до Донеччини, Іван служив перекладачем в елітній 1-й танковій дивізії СС “Лейбштандарт Адольф Гітлер” (скорочено ЛАГ). Нагадаю, що ця дивізія була створена з головорізів особистої охорони Гітлера, а командував нею тоді улюбленець фюрера Зепп Дітріх і перебувала вона у складі 1-ї танкової групи вермахту під командуванням генерал-полковника Евальда фон Клейста. Дивізію планували задіяти в штурмі Маріуполя, але ефектного бою біля стін приморського міста не вийшло. Напередодні підходу танків ЛАГ радянське командування з невідомих досі причин вивело з Маріуполя 395-ту стрілецьку дивізію РСЧА полковника Івана Зінов’єва, яка мала б захищати місто. І Маріуполь фактично залишився без прикриття. Він швидко був захоплений передовим загоном ЛАГ під командуванням штурмбанфюрера СС Курта Майєра, який отримав прізвисько “Залізний кулак”. Під час захоплення Маріуполя 8 жовтня 1941 року в місті відбулося 4-5 короткочасних боїв. Разом із основними силами ЛАГ до Маріуполя вступив і Іван Білик. Враховуючи організаційні зв’язки ОУН (Донеччина входила в зону дії Південної похідної групи ОУН під проводом Зенона Матли з центром у Дніпропетровську), Білик доволі швидко встановив зв’язки із похідною групою ОУН під проводом Володимира Булавського. Користуючись становищем по службі, Білик часто їздив між Маріуполем (де був штаб групи армій “Південь” вермахту) до Сталіно, Горлівки, Костянтинівки, Волновахи і передавав ОУН розвідувальні дані про плановані нацистами акції проти підпілля. Про його активну діяльність на Донеччині згадував згодом очільник підпільної мережі ОУН на Донеччині Євген Стахів: “Після відвороту лябстандарте з Ростова (грудень 1941 року. – Авт.), І. Білик, член ОУН, нав’язав на Донбасі контакти з українським самостійницьким підпіллям та почав йому допомагати всім, включно зі зброєю. У червні 1942 р. лябстандарте забрали з України, але І. Білик залишився в штабі СС фюрера в Сталіно. Тут Білик… виконував підпільну роботу зв’язкового, інформуючи підпілля про всі заходи СД і гестапо. Він подавав вістки про планові арешти, ревізії і інші терористичні акції німців, допомагав влаштувати зв’язки із заарештованими революціонерами, сприяв їхньому звільненню, виявляв агентів гестапо і сексотів НКВД”. Тодішній зв’язковий Крайового проводу ОУН, а згодом один з ідеологів ОУН Петро Дужий згадував Івана: “Високий, два метри… втік з тих частин есесівських. Мав форму свою, прийшов зі зброєю. Він і на вигляд був на німця похож – рижий трохи… То була дуже відважна людина, він робив нам надзвичайно дуже великі услуги”. Треба нагадати, що Дужий був зв’язковою ланкою Сталінського проводу ОУН з підпільною організацією “Молот” в Краснодоні на Луганщині, яку потім головний письменник сталінського СРСР Алєксандр Фадєєв (генеральний секретар Спілки письменників СРСР) перейменував у “Молоду гвардію” і написав культовий в СРСР роман під цією назвою. Про зв’язки краснодонських підпільників зі Стаховим і Дужим Фадєєв свідомо промовчав. Тепер щодо Маріуполя. У серпні 1942 року маріупольське підпілля, як українське націоналістичне, так і комуністичне, зазнало першого потужного удару від гестапо і ДКС (допоміжна криміналістична служба – підрозділ гестапо з місцевих жителів, керував ДКС у Маріуполі колишній вчитель СШ №40 Маріуполя Бердичевський). У Маріупольську тюрму гестапо (була на місці зруйнованого в 2022 році Центрального універмагу) потрапила ціла група підпільників. Одного дня до тюрми зайшли два офіцери СС, один з нашивкою ЛАГ, інший з шевроном СД (служби безпеки). Вони вимагали направити на допити в гестапо Юзівки (так тоді називалося Сталіно) заарештованих підпільників. Спантеличена охорона навіть не перевірила в есесівців документи і передала “панам із гестапо” підпільників. Аза ними і слід прохолов. Есесівцями були члени ОУНівського підпілля Іван Білик (псевдо Кость) і перекладач Юзівського гестапо Омелян Ортинський, на псевдо Ковжун. Найцікавіше було те, що підпільники були дійсними співробітниками СС, але звісно, жодних вказівок від начальства щодо заарештованих вони не отримували. Згодом Білик викрав таємну інструкцію СД в Україні, яка була передрукована в органі головного проводу ОУН “Ідея і чин”. У січні 1943 року Іван Білик перейшов у нелегальне становище і перебував у Дніпропетровську на посаді заступника референта Служби безпеки ОУН крайового проводу Південних Українських Земель. Головою проводу був майбутній Головний командир УПА Василь Кук (псевдо Юрій Лемеш). Дніпропетровська підпільниця Лідія Дудка так запам’ятала Івана: “Сам він закінчив Берлінський університет, неодружений. Прикмети: дуже високого зросту, худорлявий, волосся світле (блондин), очі блакитні. На вигляд типовий німець, ходив весь час у німецькій формі… більше всього він був зв’язаний з керівником Служби безпеки крайового проводу ОУН…” Перебуваючи вже в підпіллі, Білик не знімав есесівського мундира і продовжував звільняти в’язнів з німецьких концентраційних таборів в Ігрині і Кривому Розі, а також і в Мелітополі (так що помилки тут не було, подібні акції Білик проводив як у Маріуполі, так і в Мелітополі), отримуючи харчі для підпільників із німецьких складів. У серпні 1943 р. Білик організував знищення найбільш зненавиджених гестапівців і їхніх прихвостнів, які підпільними судами ОУН були засуджені на кару смерті. Німці здогадалися, хто стоїть кині. Подружжя науковців Олександр і Любов Босі розповіли про творчість Любові Панченко та витоки українського народного мистецтва. На виставці також були за серіями замахів, і по всьому півдні України розіслали фото Білика, за його голову призначено чималу грошову винагороду. У жовтні 1943 року Білик остаточно перейшов до групи УПА-Південь, яка базувалася на Уманщині, у розпорядження командира групи полковника Омеляна Грабця (псевдо Батько), дев штабі групи очолив відділ розвідки. Звідти і пішла легенда про те, що Іван Білик був начальником штабу групи. Він широко розгорнув відділи УПА на Черкащині і Київщині. Тоді, при організаційній реформі УПА, тодішній Головний командир УПА Роман Шухевич планував на базі групи УПА- Південь створити ще одну групу УПА-Схід і перекинути вогонь повстанської боротьби на Лівобережну Україну. Саме створенням УПА-Схід керував майор УПА Денис (Кость), під цим псевдом діяв на Правобережжі Іван Білик. 24 грудня 1943 року штаб УПА-Південь потрапив у нічну засідку есесівців у селі Яцківцях на Вінниччині. Повстанцям вдалося відбитися, проте у бою Іван Білик загинув. Точні дата, місце і обставини його загибелі подані у одному зі повстанських звітів: “24.ХІІ “Батько” (Омелян Грабець. – Авт.) наскочив ніччю на німецьку засідку, в якій згинув геройською смертю друг “Антон” (Іван Білик). Тут наш курінь зладив йому величавий похорон, над могилою “Батько” і “Мороз” сказали гарно й боєво промови, які зробили велике враження на стрільців та маси населення”. Парадокс: виходить, що від подальшого розгортання українського повстанського руху на півдні і в центрі України радянську владу врятували… есесівці, знищивши одного з найкращих українських розвідників і організаторів. Хоча жодного парадоксу тут нема: самостійна Україна була ворогом як для коричневого, так і для червоного тоталітарних режимів. Тепер з незнищеного червоного фашизму буйним цвітом розцвів скрєпний фашизм – рашизм, який продовжує руйнувати Україну, як і під час Другої світової війни. представлені роботи студентів Київської державної академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. Молоді митці, користуючись комп’ютерною графікою, запропонували варіанти оздоблення Бучі орнаментами Любові Панченко З невеликим концертом виступив ансамбль Бучанського центру культури та мистецтв імені Любові Панченко “Перлина Бучі”. Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ
На перехрестях історії · “З незнищеного червоного фашизму буйним цвітом розцвів скрєпний фашизм – рашизм”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

На честь мисткині

У місті Буча на Київщині місцевому Центру культури та мистецтв (Бучанський будинок культури) присвоєно ім’я художниці-шістдесятниці, лауреатки премії ім. Василя Стуса, членкині Союзу Українок, почесної громадянки Бучі Любові Панченко. З цієї нагоди було урочисто відкрито меморіальну дошку, встановлену на приміщенні Центру. У цьому закладі культури експонувалася одноденна виставка творів знаменитої бучанки. Ці твори для виставки надали родичі і друзі покійної мист-
На перехрестях історії · “Загалом університет до нас, студентів, був привітним, був другом. Хоча траплялося всяке і різне”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

І за шибкою білий песець

Ольга ПУГАЧ, журналістка, колишня голова Київської “Просвіти”, фізик, видавчиня, токар II розряду Київ, 80-ті роки минулого сторіччя, Русанівка. По бульвару, який нині носить ім’я Ігоря Шамо, а раніше звався Давидова, назустріч мені йде літній чоловік. У ньому ще здалеку впізнаю свого викладача Олексія Марковича Борбата (1919 р., народився у Горлівці Донецької області), доцента кафедри оптики фізфаку КДУ ім. Т. Г. Шевченка, одного з найлагідніших до нас викладачів. Було помітно, що, побачивши мене, він трохи зніяковів. Наблизившись, Олексій Маркович раптом схвильовано підніс молитовно складені руки: – Пробачте! Пробачте мені! Будь ласка! Мене змусили… “Пробачте!” через два десятиліття У ті часи я вже й сама викладала фізику в Київській політехніці, і якщо у мене щось і виходило, то була свідома того, що університет мене навчив багато чого, не лише фізики. З викладачами нам і справді щастило. Ерудиція і висока культура спілкування підкорювали, і Олексій Маркович був серед тих, ким я щиро захоплювалася. Тож того дня дуже зраділа нашій несподіваній зустрічі, але й трохи розгубилася, бо не розуміла, що я маю пробачити своєму вчителю. Після традиційних дружніх обіймів намагаюсь уточнити, про що йдеться. – Мене примусили поставити вам трійку на іспиті зі спецкурсу. Ви пригадуєте той екзамен? Ні, нічого такого в моїй пам’яті не закарбувалося, і це була правда. Можливо, трапилась колись якась випадкова трійка, але чому б я мала це так довго пам’ятати? На оцінки я не дуже зважала, та і на стипендію не претендувала: батько відмовився давати мені довідку для деканату про зарплату, пояснивши, що студентам не з Києва стипендія потрібніша, ніж мені, киянці. “Бо для вас мати щоденно варить суп”, – пояснював батько. Поспілкувалися, щось цікаве згадали. Я хвалюся дітьми, Олексій Маркович розповідає про кафедру, колег, науку, тож напруження спало. У доброму настрої розійшлися кожен у своїх справах, але я була трохи збентежена – кому і навіщо тоді конче потрібна була ця моя трійка зі спецкурсу, щоб до цього примушувати сумлінного викладача? Якийсь абсурд. І мені стало дуже шкода Олексія Марковича. Схоже, він роками про це думав і тому зрадів зустрічі, яка давала можливість скинути із себе той ганебний тягар минулого, як О. М., вочевидь, його сприймав. Дивні діла твої, Господи, як казала моя бабуся. Українська мова як тавро Загалом університет до нас, студентів, був привітним, був другом. Хоча траплялося всяке і різне. Наприклад, мені не дуже сподобалося зауваження одного з доцентів нашої кафедри щодо моєї української мови: “В Києві Грицько Міняйло по-українськи розмовляють діти письменників чи двірників!”. Ми знали, що він з Боярки, провансу Києва, тож кортіло спитати, а як там з цим, з мовою. Які установки? Та інтонації підказували, що пан доцент вважає небезпечними обидві категорії молодих людей. Я обрала не вв’язуватися у дискусію. А дружній закид однокурсників-киян, що “цій дівчинці можна простити навіть її український”, мене не ображав. Я ж і сама киянка, а в друзях серед студентів було достатньо україномовних. Такими були мовні аспекти Києва і університету в 60-ті роки минулого сторіччя. Про “дєтєй пісатєлєй”. Це ж були 60-ті роки, саме тоді “смуту” в суспільстві “сіяли” дисиденти, шістдесятники. Серед них і поети, і прозаїки, і журналісти. І у свої 19 років я ще не думала про те, що бути “дєтьмі пісатєлєй” – майже крамола, як сином попа. У перші роки моєї роботи в Київському політехнічному інституті всі викладачі кафедри фізики (їх було тоді більше сотні) один семестр на п’ять років проходили навчання на факультеті підвищення кваліфікації при КДУ на фізичному факультеті. Цікаво і водночас приємно було повертатися, хоч і на коротко, вальма-матер. Знову підніматися тими самими сходами в історичний червоний корпус, заходити у знайомі лабораторії, на кафедри, зустрічати на заняттях серед лекторів професорів і доцентів, які навчали нас в студентську пору. Було помітно, що тебе тут радо вітають – ти серед своїх! Якось, на ФПК, років через десять-п’ятнадцять після закінчення нами КДУ, колега з фізфаку охоче поділився зі мною трохи вже застарілою, але інтригуючою інформацією: чи я знаю, що мене було заборонено брати до аспірантури? – На кафедрі тоді з цього приводу зчинилася суперечка: двоє професорів “посварилися” між собою, до кого ти вступатимеш в аспірантуру. Але питання це розв’язалося само собою, залишивши у професорів легкий осад. Хтось згори “заспокоїв” обох, що тобі до аспірантури – зась! Тобто категорично “ні!”, – розповів знайомий. Нарешті стало розуміло, навіщо була потрібна ота моя “вимучена” трійка, пасьянс зійшовся: яка аспірантура, якщо зі спецкурсу оцінка “задовільно”?! Дійсно, на трійку ж достатньо відрізняти призму від лінзи і знати, що таке оптична лава, не плутати її з бульварною, але цього для аспірантури замало! І сміх і гріх. Це при тому, що в аспірантуру я і не збиралася, боя вже трохи знудилася навчанням, була одружена і мріяла для себе про інше. Та ця неочікувана “новина” підказувала, що навіть коли мені ще й двадцяти років не було, не всім було до мене, м’яко кажучи, байдуже. І це не зовсім ліричні історії. Виходить, давала приводи? Можливо… Пригадалося, до речі, що двом студенткам-відмінницям, що з випуску оптиків на рік старших за нас, тоді ж, у той рік, було відмовлено у вступі до аспірантури. Їх однокурсники ділилися, що і самі були шоковані. Ав деканаті їм підказали, що відмова, певно, була пов’язана з тим, що вони були “надто самостійні”, самодостатні. Зустрічі біля пам’ятника Тарасу Шевченку У 1960-ті роки багато хто зі студентів 22 травня – в день перепоховання Тараса Шевченка – виходили до пам’ятника Кобзареві навпроти університету. Ми тоді не мітингували, не виступали з промовами, а говорили між собою. Так закладались традиції, яким насправді не знаю скільки вже й років. Бо часи, у які на місці пам’ятника Тарасу бовванів російський імператор Микола I, були вже у далекому-далекому минулому. Міліція нас традиційно розганяла, а хлопців, кого упіймали, охоронці правопорядку ще й били, тобто “вчили”. Інколи кидали по бусах і кудись вивозили, подалі від сходки. Дівчат, щоправда, не чіпали. Отже, ще від тих студентських років про декого з нас “ті, кому треба”, вже трохи знали. Якось у число тих, кого добре “повчили”, потрапив і фізикядерник Адам Рудчик (1935–2024, родом з Волині), у майбутньому – видатний науковець, доктор фізико-математичних наук, професор, завідувач відділу Інституту ядерних досліджень НАН України. Дуже вболівали ми тоді за нього, бо пролежав після побоїв довгий час у лікарні… Зауважимо, що це ж ідеться про того самого Адама Рудчика, який у 2003 р. звертався до нас усіх в дописі “Чи маємо ми право на ліквідацію ядерної фізики в Україні?”: Знищення фундаментальної ядерної фізики в Україні – шлях до знищення ядерних технологій, до ядерних катастроф. (А. Рудчик. “Народний Оглядач”). Беззаперечно актуально! Де у цій темі Адам Рудчик, а де і з ким оті костоломи, що його “вчили”? Значно пізніше, вже в інші часи, за участі В’ячеслава Чорновола, зібрання киян біля Кобзаря на 22 травня стали велелюдними, з покладанням квітів та виступами, з нашим незмінно гучним проходженням від університету до Майдану Незалежності повз пам’ятник вождю, що навпроти Бессарабського ринку “показує рукою, куди іти за мукою”, зі скандуванням “Ганьба! Ганьба!..”. Випадкові перехожі, з наповненими провізією на Бессарабці сумками, нас завжди радо вітали, не обурювалися, що заважаємо перейти дорогу – смаколики у торбах почекають! Часом серед перехожих можна було побачити і добрих знайомих. Як буцалося теля з дубом Згадую ще одну історію про те, як реагували на надто вільнодумних студентів. Був у нас в групі оптиків студент Георгій Міняйло, для хлопців-однокурсників просто Жорка. Дійшли чутки, що десь хтось, не знати – хто, “зацікавився” ним, нашим Грицьком. Знайомі Міняйла повідали мені як комсоргу групи, що деканат готується відрахувати його з університету. Привід – “за регулярні пропуски занять”. Звісно, ми знали, що такі “порушення” у нього були, адже в останньому семестрі йому довелося двічі виїжджати з Києва додому: за одну весну він втратив і батька, і маму. І та обставина, що деканат вирішив цим скористатися як приводом для покарання, нас обурила. Та напряму в бійку з владою ми не стали вв’язуватися. Класики таку штуку вже описали: “Це ж було вже!” – “буцалося теля з дубом”! Тож ми мали діяти мудріше. Цього ж дня, коли прийшла новина, група вирішила: проведемо увечері комсомольські збори. Винесемо Грицькові догану за пропуски. Візьмемо його на поруки і пообіцяємо деканату допомогти йому скласти сесію. Насправді допомога Рудчик Адам Тихонович йому не була потрібна, він вчився добре. Також нам було зрозуміло і те, що треба діяти на випередження, бо вже трохи знали, в які часи живемо. То передовсім звернулися до комітету комсомолу КДУ, на щастя, далеко не треба було йти, він, як і наша кафедра, розміщувався на першому поверсі, поруч. Заходжу до “активістів” і байдужим голосом бла-бла, тобто – хочемо провести збори в групі, то чи треба запрошувати когось з комітету комсомолу? Про порядок денний, звісно, ані слова. Хлопці усміхаються: нащо вам наш представник, проводьте собі на здоровля! Та й правда, кому треба чекати вечора, щоб іти до нас на збори?! Чи не подія! А на ранок я приношу до деканату рішення зборів групи – беремо на себе відповідальність! Очікувано у той же день мене викликають до нашого завідувача кафедри оптики професора Шишловського. В кабінеті у нього вже “група підтримки” в особі парторга кафедри, пані Світлани. – Хто вам дозволив проводити збори?! Ви запросили представника Комітету комсомолу КДУ? – грізно озвався Шишловський. Сварили мене і “переконували” не менше години, “обліко моралє” тощо. Виходжу з кабінету і скаржуся, тяжко зітхаючи, секретаркам, що мене “трохи не довели до інфаркту”. Вислів такий я чула від старших, хоч не дуже тямила, про що йдеться. Дівчата усміхаються, адже через двері весь той брутальний балаган і самі не те що чули, але й пережили. Думаю, що отримали задоволення, бо то ж і на них було розраховано – виховний момент! Парторг, виходячи з кабінету і чуючи мої скарги, нервово звинуватила мене в тому, що то я трохи не довела до серцевого нападу завідувача. На тому спектакль скінчився. Завіса. Грицька відстояли, вклалися в добу. Про завідувача кафедри оптики, моєї кафедри, Олександра Шишловського треба сказати окремо. Він був призначений Москвою і називав себе учнем академіка Сергія Вавілова. Тоді на Росії була мода надсилати у республіки на різні керівні посади своїх, щоб не збилися часом “молодші брати” з правильного курсу. Пригадую епізод в лабораторії оптики. Завідувач жонглюєпережовує якесь прізвище когось з наших співробітників, яке закінчується на “…ський”, і промовляє: “Напевно, єврей…”. Це
На перехрестях історії · “З висоти прожитих років складається враження, що до тебе як до викладача “підбирають ключі”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

дарчим написом: “Ользі Віталіївні на знак щирої поваги. 17.01.05 р.”. Хорошим був спеціалістом і хорошою людиною. Дружили з ним. Заборона на медаль На закінчення можна згадати, що перший дзвіночок від влади пролунав для мене ще перед випускним вечором в українській середній школі №16 на Пріорці. Тоді, у 1961-му, я належним чином не зреагувала, той не збентежилася. За батьків – не скажу. Я була відмінницею, і всі знали, що йду на медаль. Особливих зусиль це від мене не вимагало. Не боялася провалити вступні іспити до університету. Відповідно до Свідоцтва від Міносвіти УРСР від 10 червня 1961 року у школі мені була присвоєна кваліфікація токаря другого розряду. Тож я попередньо домовилася з начальником цеху 3-го Київського Авторемонтного заводу, щоб нікому не передавали мій токарно-револьверний станок, на якому я проходила виробничу практику. Мала в планах, як не вступлю до вишу, повернутися в наш інструментальний цех, і знала, що мені там буде добре. Але на випускному іспиті з української мови і літератури я неочікувано отримала трійку – тема була та сама, що і в чверті, і тоді моя робота була оцінена на “відмінно”. Це трохи здивувало, ніколи я не мала такої оцінки з твору за роки навчання. Олександра Плінокос, вчителька з української мови, завжди хвалила мої твори, зачитувала класу, як взірцеві. При оцінці “задовільно” на іспиті про жодну медаль вже не йшлося. Пізніше, через роки, після несподіваного зізнання мого викладача з КДУ, про яке йшлося вище, подумалося: вчительку примусили поставити трійку? Так ні, не схоже. Бачила ж її через багато років після закінчення школи, і вона не вибачалася. Хоча… Що тоді давала медаль? Право на мій вступ без екзаменів у будь-який заклад вищої школи, будь-який в СРСР! І комусь це видавалося зайвим? Шкідливим для “нашого правого діла”? …Через п’ять років після школи я отримала університетський диплом про вищу освіту, перший в родині. Минули роки, і золоту медаль – дві медалі! – отримали обидві мої онучки. І з аспірантурою вони не мали жодних проблем, вже й позакінчували їх. Але вже в іншій країні, в Україні. пільських скарбів”. Це повноцінна онлайн-подорож у світ загадкової трипільської культури із продуманим сюжетом, логічними завданнями, головоломками та підказками. Такий підхід дозволяє вивчати історію в легкому ігровому форматі. Впровадження таких цифрових інструментів є частиною загальної стратегії цифровізації культурної спадщини Київщини, що дає змогу зберегти і презентувати історичні надбання в сучасному та привабливому вигляді. Із сайту “Київщина 24/7”
На перехрестях історії · “З висоти прожитих років складається враження, що до тебе як до викладача “підбирають ключі”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Втрати “Чорнобиля”

чує Едик, симпатичний хлопець, наш співробітник без жодних конкретних обов’язків, за сумісництвом – сусіда завідувача кафедри: з одного поверху, отже, на довірі. Едик був хлопцем дотепним: “Олександре Андрійовичу! Таке можна і про вас подумати. Ваше прізвище теж закінчується на “…ський”!”. Едику таке пробачалося. “Колима” в обгортці романтики? Усі університети рано чи пізно закінчуються, а на виході – розподіл випускників на працю. Мене запросили на співбесіду однією з перших, я так гадала, що як хорошу студентку. Декан показав всі можливі варіанти працевлаштування, але зауважив, що для мене є особлива пропозиція – за межі України, на острів Шпіцберген! Викладачем фізики для дітей шахтарів, які там працюють. Мені пропозиція подобається. Це ж закордоння! Але зауважую, що я вже одружена, то як з цим бути? – Щось придумаємо і для вашого чоловіка, ви ж однокурсники? Домовимося з математиками, і вони віддадуть своє місце, – пообіцяли мені. Я була на крилах! Похвалилася одразу батькам, прочитала повість про наших на Шпіцбергені. Найбільше мені сподобалося, що поруч з хатинками, у яких живуть шахтарі та вчителі їхніх дітей, бігають білі песці і їх можна бачити через вікна! Їдемо! Але з часом ту пропозицію скасували, сказавши, що до берегів Норвегії підійшли човни POLARIS, тому заміна педколективу на цей рік скасована. Було сумно. Через десятки років потому мама розповіла, що їм з татом ця весела ідея побачити зблизька песців від початку не дуже зайшла, тож батько мусив втрутитися. Життєвий досвід та п’ять років фронту підказували йому, що, схоже, мені запропонували Про це повідомили в Міністерстві внутрішніх справ. Одразу після удару рятувальники разом із працівниками музею розпочали евакуацію вцілілих предметів. Зокрема, вдалося врятувати частину фондів, картину художниці Марії Примаченко, а також прапор України, який був встановлений на Чорнобильській АЕС після її деокупації у 2022 році. “Колиму” в обгортці романтики. А так це чи ні – хто тепер скаже? І про те тепер думається, що якби не “підрулив” POLARIS і ми з чоловіком виїхали, то, можливо, Інститут ядерних досліджень НАН України не дорахувався б у майбутньому хорошого, сумлінного члена-кореспондента. В народі кажуть: що не робиться, те на краще. Іншого призначення на роботу мені на кафедрі так і не запропонували, влаштувалася по знайомству у Київську політехніку лаборантом. А вже згаданому вище Грицькові Міняйлу, який разом із нами закінчив університет, на розподілі запропонували Вільнюс. – Це ж добре! – кажу йому. – Ти не зрозуміла. Не Вінницю, Вільнюс! – журився однокурсник. Поїхав. І не пошкодував. Там саме набирав сили національний рух, що в подальшому привело до створення організації “Саюдіс” (“Рух”). То Грицько у братів-литовців пройшов “курс молодого бійця національного визволення” і з цим повернувся до України, в Київ. До кінця днів був відданим українській справі, те не пробачалося. Пройшов через переслідування. Клали у “психушку”, а цей фактор утруднював працевлаштування. Родина потерпала, та він не здавався. Рано пішов з життя. Мав доньку, онуків. Про практику тих днів маємо документ в “Українському віснику”: “В Інституті хімії високополімерних сполук АН (Київ): Звільнені за “скороченням штату” – Колотило, Г. Міняйло, Носоріг, Скариченко (готова докторська дисертація, але не дозволяють захистити). Справжня причина – сфотографовані кагебістами біля пам’ятника Т. Шевченкові 22 травня 1972 р. Припускаю, що у списку саме наш Г. Міняйло. Коли буваю на Байковому, в очі впадає багатотонний, “сокирою рубаний” обеліск чорного У МВС також зазначили, що правоохоронці вже отримали понад 540 заяв від мешканців Києва щодо пошкодженого майна внаслідок атаки. Після обстрілу музей “Чорнобиль” тимчасово припинив роботу. За інформацією українських медіа мармуру чи граніту (неможливо його не помітити, хоч і стоїть не на центральній алеї) – пам’ятник на могилі нашого завідувача кафедри в КДУ, того самого, що організував мені якось “розбір польотів”. Обеліск! Спитати, кого вони перемогли? Олексія Марковича Борбата? Ні. Відмінниць-старшокурсниць з оптиків? Сподіваюся, у них, як і в мене, все добре склалося. Хіба Грицька Міняйла? Професор на іспит не прийшов Починала я свою викладацьку роботу в КПІ з підготовчого відділення. Студенти, які вже мали досвід роботи, починали навчання зазвичай з нього. З висоти прожитих років складається враження, що до тебе як до викладача “підбирають ключі” саме в перший рік твоєї роботи. Якось, коли підійшов час екзаменів, викликає мене керівник підрозділу професор Володимир Хільчевський і пропонує поставити одному студенту на екзамені двійку. Буцімто у київському Гідропарку він з кимось побився чи ще щось. Пояснюю, що це неможливо, бо в семестрах студент пройшов усі атестації успішно. – А ви як професор можете прийти до мене на екзамен, опитати його, оцінити відповідь і поставити власний підпис. Таке дозволено, – запропонувала я йому. Наступного дня на нашу кафедру завітав гість – скромний інтелігентний чоловік. З’ясувалося, що це був батько студента, для якого “хтось” замовив “незадовільно”, доручивши це просте діло нашому завідувачу. Чоловік був з викладачів інституту, тільки з іншого факультету. Викладачів у нас в КПІ кілька тисяч, то хіба всіх можеш знати… Прийшов подякувати, прощаючись, лагідно усміхнувся. Варто зазначити, що професор Хільчевський, керівник підрозділу, за той інцидент мені не докоряв і не згадував. Коли вже пізніше, у 2005 році, він опублікував самвидавом свою книжку спогадів “Від солдата до академіка” (підлітком майбутній доктор технічних наук воював у 1941–1945), то один із десяти примірників подарував мені з Студенти групи ТЕФ, КПІ, у якій я мала поставити двійку. 1975 р. Внаслідок російського обстрілу Києва в ніч проти 24 травня Національний музей “Чорнобиль” зазнав значних втрат. Так, близько 40% експонатів із його експозиції знищені безповоротно.
На перехрестях історії · “З висоти прожитих років складається враження, що до тебе як до викладача “підбирають ключі”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

У пошуках скарбів Трипілля

Київська область активно діджиталізує культурну сферу, впроваджуючи сучасні інтерактивні формати, технології VR та 3D. Відтепер доторкнутися до тисячолітньої історії регіону та дослідити унікальні пам’ятки можна дистанційно з будь-якого куточка світу. Про це повідомляє КОВА. Один із головних релізів – повноцінний 3D-тур Київським обласним археологічним музеєм. Цей формат дозволяє користувачам вільно переміщатися залами експозиції, детально розглядати унікальні артефакти та регулювати темп своєї екскурсії. Окрім популяризації культурної спадщини, проєкт вирішує важливе соціальне завдання – забезпечує рівний доступ до культури для маломобільних груп населення, людей з інвалідністю та тих, хто фізично не має змоги відвідати музей. Для молодшої аудиторії та любителів інтерактиву команда eMuseum розробила гейміфікований квест “В пошуках три-
Ювілеї · “Наші культурні амбасадори виконують не тільки свою мистецьку місію, а й допомагають ЗСУ, бо серцем з Україною”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Відкрився “Рік Київської “Просвіти””

Кирило СТЕЦЕНКО, Євген БУКЕТ Імперська влада робила все, щоб українці не мали доступу до своєї книги та освіти. Але історію, культуру, ідентичність не зачинити на колодку. Цього року Київська “Просвіта” відзначає 120-річчя, і ми раді анонсувати низку подій, що відбудуться з нагоди славного ювілею вже в травні-червні. Київське товариство “Просвіта”, засноване в пам’ять Тараса Шевченка, постало 26 травня 1906 року в умовах національного утиску та імперських заборон, але змогло об’єднати навколо себе провідних представників української інтелігенції – письменників, педагогів, композиторів, науковців, акторів і громадських діячів. Установчі збори у складі 56 просвітян обрали очільником Бориса Грінченка, а його заступницею – Лесю Українку. Секретарем Ради став політик Сергій Шемет, скарбником – педагог Володимир Дурдуківський, а її членами – академік і державний діяч УНР Сергій Єфремов, дипломат Модест Левицький, журналіст Володимир Степанківський, а також сестра Лесі Українки Ольга. У списку перших просвітян сяють імена Миколи Біляшівського, Павла Житецького, Володимира Винниченка, Дмитра Дорошенка, Агатангела Кримського, Олександра Кошиця, Олени Пчілки, Климента Квітки, Олександра Лотоцького, Кирила Стеценка, Івана Стешенка, Євгена Чикаленка, Володимира Чехівського, Якова Яциневича, Олександра Мишуги, Володимира Перетца, Леоніда Пахаревського... Ініціаторами відзначення ювілею Київської “Просвіти” стали історик Ігор Стамбол, краєзнавець Євген Букет і музикант Кирило Стеценко. Двоє останніх (автори цієї статті) нині очолюють обласне та міське об’єднання Київської “Просвіти”. З метою належного висвітлення внеску Товариства у формування української державності ухвале- Ігор ЗОЦ Фото автора “Українські та іспанські ритми” – під такою назвою в Національному музеї літератури України днями відбулася літературно-мистецька акція спільно з Музично-культурною асоціацією Софія “Київ – Барселона” за участю української поетки, перекладачки Ольги Ледо Галано (Іспанія, Мадрид) та заслуженої артистки естрадного мистецтва України Інни Андріяш. Спочатку відбулося включення з Іспанії. Ольга Ледо Галано розповіла про свої творчі успіхи на ниві популяризації української літератури і загалом слова. Вона називає себе представником української діаспори в Іспанії і основні її зусилля – переклади української класичної поезії на іспанську – їх понад сто! “Це не тільки Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, але й сучасні поезії і пісні, наприклад, “Червона рута”, “Українське сонце зійшло”, – зізнається пані Ольга. но оголосити 2026 рік “Роком Київської “Просвіти”. 26 травня в Музеї Лисенка відбулася імпреза “Осяяння (пролог до 120-річчя Київської “Просвіти”)” з церемонією відкриття “Року Київської “Просвіти””. Провідники: Микола Лисенко, Кирило Стеценко, Євген Букет та Ігор Гирич. У концерті – твори засновників “Просвіти”. Саме цим заходом відкрився наш спільний великий проєкт, організований Київським міським об’єднанням Всеукраїнського товариства Просвіта імені Тараса Шевченка та Київським обласним об’єднанням “Просвіта” імені Тараса Шевченка за підтримки органів влади Києва та області, Українського інституту національної пам’яті, Державного архіву Київської області, Національної історичної бібліотеки України, Музею видатних діячів української культури, Київського університету імені Бориса Грінченка, Благодійного фонду імені Івана та Юрія Лип, проєкту “Батьки-засновники” Українського Радіо, Київського національного академічного театру оперети, Національної філармонії України, Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтв України, Національного музею літератури України та інших установ і організацій партнерського кола, що залишатиметься відкритим упродовж всього року. З 27 травня в сквері між виходом із станції метро “Контрактова площа” (вул. Спаська) та пам’ятником Григорію Сковороді працює виставка “Київська “Просвіта” – 120 років”. Вона організована Українським інститутом національної пам’яті за ініціативи просвітянина Ігоря Стамбола і триватиме два тижні. Виставка розповідає про історію Київської “Просвіти” як осередку українського культурного, освітнього та суспільного життя початку ХХ століття. Її фундаторами були Борис Грінченко, Микола Лисенко, Леся Українка, Сергій Єфремов, Модест Левицький, Людмила Березіна та інші діячі, які закладали основи української національної освіти, книговидання, театру, бібліотечної справи й громадської самоорганізації у Києві. Саме в середовищі “Просвіти” формувалося покоління українців, готових до державотворчої праці під час Першої державності 1917–1921 років. Експозиція показує, як “Просвіта” виконувала функції, які зазвичай належать державі: поширювала освіту рідною мовою, формувала український культурний простір, організовувала лекції, бібліотеки, театральні вечори, видавала книжки й підтримувала розвиток української школи. Водночас товариство перебувало під постійним наглядом імперської влади, її членство зазнавало арештів, обшуків і переслідувань, а 1910 року було заборонене російським імперським урядом. Виставка також висвітлює тяглість просвітянського руху у ХХ столітті. Київська “Просвіта” відроджувалася у 1917, 1941 та 1991 роках, щоразу залишаючись символом української самоорганізації та культурного спротиву. Саме з просвітянського середовища вийшли діячі Української Центральної Ради, урядовці Української Народної Республіки, організатори української освіти й культури, а наприкінці ХХ століття – учасники новітнього національного відродження та боротьби за незалежність України. 30 травня о 20:00 на головній сцені “Книжкового Арсеналу” цього закладу з офіційним безкоштовним атестатом є Інна Андріяш. Виступаючи в музеї вона розповіла, що Українська загальноосвітня школа “Вишиванка” в Барселоні та Vilanova de la Geltru створена при Asociacion de musica y Arte “Sofнa Kyiv Bar- celona”. Принагідно пані Інна запросила українських діаспорян в Іспанії на святковий концерт та день відкритих дверей 6 червня о 18:00 метро Арка Тріумф Passeig de Lluis Companys, 18. – Ви почуєте молодіжний український ансамбль “Музичне сяйво” та учнів з вокалу та фортепіано Музичної Академії “ Ліріо”, яка працює при школі як мистецький осередок. Концертні номери ми подаруємо разом із вокалісткою, викладачем фортепіано, президент Асоціації Софія Андріяш-Місько. Хто хоче взяти участь у ярмарку, пишіть: дирекція школи “Вишиванка”, 604857478. Чекаємо також новеньких талановитих учнів на навчання в нашу загальноосвітню школу “Вишиванка” з безкоштовним атестатом та навчанвідбудеться дискусія “120-річчя Київської “Просвіти”” з презентацією книги Євгена Букета “Київська “Просвіта”. Нариси з історії”, що побачила світ у першому ветеранському видавництві “markobook”. До участі в події запрошені: голова ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Павло Мовчан, голова Київської “Просвіти” Кирило Стеценко, видавець книги і заступник голови Київської обласної “Просвіти” Марко Мельник, дослідник історії Товариства Ігор Стамбол. У червні планується круглий стіл з нагоди 120-річчя Київської “Просвіти” в Національній історичній бібліотеці України та мистецька містерія “Створення світла” у “Білій вітальні” Будинку вчених. А в День Героїв, 23 травня, Державний архів Київської області оголосив про те, що він цифровізував Фонд 1447 (“Товариство “Просвіта”, м. Київ”). Перші унікальні справи з якого вже доступні онлайн на сайті архіву. І це лише початок! Уже в наступному числі тижневика на вас чекають репортажі з цих подій. ням за програмою Міністерства освіти України. “Іспанці дуже підтримують Україну – це я завжди відчуваю, виступаючи перед іспанською публікою”, – додала пані Інна і чудовим співом продовжила спілкування з присутніми в музеї слухачами. Кілька пісень прозвучало у спільному виконанні з відомим баритоном Анатолієм Юрченком. Завершила співачка свій виступ романсом “Тополя” на слова Тараса Шевченка, музика Віталія Кирейка. Акомпаніатором виступила Ірина Шестеренко. До оплесків присутніх долучилася добрим професійним словом народна артистка України, професорка Національної музичної академії Ірина Даць. Вона не тільки тепло привітала артистів, а й розповіла про свою долученість у становлення співачки Софії Андріяш. “Пишаюся своєю вихованкою”, – зазначила пані Ірина. Залишається додати, що наші культурні амбасадори виконують не тільки свою мистецьку місію, а й допомагають ЗСУ, бо серцем з Україною.
Ювілеї · “Наші культурні амбасадори виконують не тільки свою мистецьку місію, а й допомагають ЗСУ, бо серцем з Україною”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Неповторні ритми

Вона додає, що волонтерський характер її праці з 2022 року висвітлено в нещодавно виданій книзі про українців Мадрида. Пані Ледо Галано згадала також про свою долученість до мистецьких акцій, які організовує відома мисткиня Леся Королик-Бойко. “На одному з останніх фестивалів пролунало десять перекладених мною на іспанську українських пісень”, – каже пані Ольга. Підсумкові слова перекладачки про свою місію донести українські культурні скарби до світу поділяє і Софія Андріяш- Місько, яка вийшла на зв’язок з Барселони разом із вихованцями української суботньої школи “Вишиванка”. А засновницею
Добрі новини · “Мені найбільше подобається звання “автор книжок, яких найбільше викрали з магазинів”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Маленькі таємниці великого майстра

Едуард ОВЧАРЕНКО Світлина Едуарда МЕЖУЛА – У Будинку звукозапису Українського радіо відбуваються не тільки знакові події в культурному просторі, які входять в історію нашої держави. Насправді ми тут пишемо звуковий літопис української культури, знакових імен, знакових голосів, знакових прем’єр – музичних, літературних і театральних. Ми пишаємося цим залом, – наголосила пані Галина. – Цей літературний вечір присвячений ювілею видатного українського письменника Василя Шкляра, якого називають батьком українського бестселера. Також впишемо одну із золотих сторінок в історії цієї концертної зали. Цього вечора письменник поділився деякими таємницями своєї творчої біографії: “Народження у мене було таке, як в усіх людей. За винятком того, що я з’явився на світ не в банальному пологовому будинку, а на природі, під волоським горіхом. Батьком саме качав мед, він у мене пасічник. Звичайно ж, він зрадів. Запрошував усіх на подвір’я і частував медом. Народився в патріархальному селі. Це було повоєнне село 50-х років, яке нічим не відрізнялося від того села, в якому народився Тарас Шевченко. Та сама солом’яна стріха, та сама мазана долівка, піч, лежанка. І через це мені було легко входити у побут в історичних романах. Саме моє село Ганжалівка було близько від Моринців. Якщо навпростець, то кілометрів вісім-дев’ять. Пам’ятаю, як ходив малим зі старими мисливцями заганяти зайців. Виходили на пагорб, і дядьки мені показували: “Бач, а там у розколинці Моринці”. Мені здавалося, що в нашому селі така мова, як у Тараса, така ж інтонація та діалектні особливості. Потім, коли було вже дванадцять років, ми переїхали до Звенигородки. Хтось із великих педагогів казав, що людина до дванадцяти років повинна жити у селі. Потім їхати у провінційне містечко і жити там до шістнадцяти років. А вже потім – до столиці. За таким графіком склалася моя біографія. Коли я вже жив у Звенигородці, то у мене була симпатична дівчинка-сусідка Таня Ковальчук. Згодом у неї стало інше прізвище, і вона стала народною артисткою України, виступає у складі тріо бандуристок Українського радіо. Я запросив їх на цей вечір. А ще приїхав мій приятель Тарас Компаніченко з гуртом “Хорея козацька”… …2011 рік, до мене підійшла журналістка УНІАН і каже: “Я знаю, що вам дадуть Шевченківську премію. Але ж як ви подасте руку Януковичу?” Ці слова примусили замислитися. Тоді вже всі стомилися протестувати проти Табачника. Вирішив, оскільки я опинився в центрі уваги, то мене почують. Зробив заяву, що не візьму цю премію, поки Міністерство освіти очолює Табачник. Я відмовився, Табачник залишився. А указ не підписав жоден президент. Я не звертався до них і не звертатимуся. Зараз мені це нецікаво. Є інші клопоти, інші болі, інші тривоги. Мені найбільше подобається звання “автор книжок, яких найбільше викрали з магазинів”. Я, звичайно, не схвалюю злочинства. Але в тому, що людина так хоче читати, що йде на злочин, є якийсь феномен. А якщо серйозно, то найбільша нагорода для письменника – це його читач. Маю велику кількість прихильних читачів, за що їм дуже вдячний. Бо, зрештою, за їхній рахунок я живу… …Якось до мене звернувся один литовський видавець: “Приїжджайте у наші краї, аби написати такий роман, як “Троща”, – про партизанів Литви”. Відповів, що навряд напишу такий роман, бо не знаю литовської мови і я не литовець. Але приїхав, щоб ознайомитися з рухом опору цього краю. Ходив там партизанськими стежками. У мене було багато консультантів серед істориків та краєзнавців. Дуже ретельно вивчав побут. Загалом, коли пишу, то заглиблююся в ту епоху, аби відчути її аромат – як люди одягалися, що вони їли, чим жили. І коли вже мав багато матеріалу, то попросив ще повстанські пісні литовських лісових братів. На роботу над романом пішло шість років. Він має розголосу Литві. Його презентація відбулася на найбільшому книжковому форумі країн Балтії. Модератором був відомий литовський ведучий. Він сказав, що спеціально перечитував цей роман, аби знайти якусь подробицю, яка видала б, що пише не литовець, а іноземний автор. І не знайшов. Зараз серед українських та литовських кінематографістів циркулюється тема, щоб зняти фільм “Заячий костел”. Переконаний, що такий фільм буде. Бо дві такі великі держави, як Україна та Литва, все зроблять для цього… …Колись я мав щастя близько знати Григора Тютюнника. Прийшов до нього прочитати оповідання, аби він дав оцінку. Взяв, щоб читати, а він руку мені відвів: “Ти що там щось збрехав, що забув? Якщо чесно написано, то ти мусиш все пам’ятати”. І я почав розповідати. Можливо, не слово в слово, але текст запам’ятовується. Міг би прочитати роман “Чорний ворон”, проте це б зайняло дві доби. Завжди, коли читаєш уривок, то шукаєш щось цілісне, щоб складалося з міні-сюжету. …Дякую всім, хто прийшов на цей вечір. У кожного з нас є якісь цілі, бажання, сподівання. Але всіх нас об’єднує, безперечно, одна мета – перемога над одвічним ворогом московщиною. Бажаю всім світлого шляху до цієї спільної мети. До Перемоги!” Василь Шкляр прочитав уривки з романів “Троща” та “Чорний ворон”. А музика, яка звучала зі сцени перегукувалася з текстами історичних романів, що були представлені того вечора. Бурхливими оплесками присутні у залі зустрічали тріо бандуристок Українського радіо у складі народної артистки України Тетяни Маломуж та заслужених артисток Ольги Нищоти і Катерини Коврик. Серед виконаних ними творів була повстанська пісня “Буде нам з тобою, що згадати”, що стала епіграфом до історичного роману В. Шкляра “Маруся”, та пісня “Тихо над річкою нічкою темою”, яка проходить рефреном через містичний роман “Ключ”. А ще литовська повстанська пісня “Рано вранці я почула” та “Червона калина” на музику Романа Никифоріва. З музичними подарунками на вечір завітав також гурт “Хорея Козацька”. – Товариство, ми хочемо зараз привселюдно вітати нашого достойника, одного з живих класиків української літератури, які пишуть кров’ю. Це Василь Шкляр, – наголосив соліст “Хореї Козацької”, народний артист України Тарас Компаніченко. – Він пише настільки органічно й сильно, мова його така смачна і така питомо українська. Тому, власне, ця людина надихає моїх побратимів і посестер бути такими, як герої Василя Шкляра. Адже він пише так, що цьому віриш. Письменник міцно тримає український прапор і дає силу іншим. Генерал армії Микола Маломуж назвав Василя Шкляра велетом нашої літератури і України. А від Спілки ветеранів і учасників АТО та ОССО письменника нагородили орденом “Слава України”. І завершальним акордом вечора став марш українських націоналістів “Зродились ми великої родини”, який виконала Академічна хорова капела Українського радіо (художня керівниця та головна диригентка, народна артистка України Юлія Ткач). 10 червня відзначитиме ювілей один із найпопулярніших українських письменників сучасності Василь Шкляр. Напередодні цієї події у Будинку звукозапису Українського радіо відбувся творчий вечір митця. З письменником спілкувалася ведуча та продюсерка Українського радіо Галина Бабій.
Добрі новини · “Мені найбільше подобається звання “автор книжок, яких найбільше викрали з магазинів”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Герої інформаційного спротиву: у столиці військовим та ветеранам вручили відзнаку “Вікімеч”

Євген БУКЕТ 23 травня, у День Героїв, Київське обласне об’єднання “Просвіта” ім. Тараса Шевченка та Інститут національного розвитку оголосили імена цьогорічних лавреатів відзнаки “Вікімеч” імені Олега “Raider” Ковалишина “за внесок у Перемогу України в інформаційній війні”. Цього року були відзначені четверо активних дописувачів української Вікіпедії, які захищали і захищають Україну не лише в інформаційному просторі, а й у лавах Збройних Сил України. Лавреатами відзнаки “Вікімеч” імені Олега “Raider” Ковалишина 2026 року стали: Дмитро Балховітін – ветеран війни, колишній офіцер однієї з бригад Сил Територіальної обо® рони, професійний пейзажний фотограф, викладач, неоднора® зовий переможець фотоконкур® сів “Вікі любить пам’ятки” і “Ві® кі любить Землю”; Едуард Драч – ветеран війни, колишній офіцер 112 ОБр ТрО ЗСУ, вікіпедист, лікар, відомий кобзар, бард, заслужений пра® цівник культури України; Олександр Козубенко – вій® ськовий журналіст, який здій® снив майже 30 тисяч редагувань в українській Вікіпедії, значна частина яких – про Сили оборо® ни України; Віктор Остапець – ветеран війни, колишній військовослуж® бовець 26 ОСБ, підприємець, ге® неалог. “Вікімеч” вручається з 2021 року щорічно як своєрідна подяка від громадянського суспільства українським вікіпедистам, які роблять великий внесок в боротьбу з окупантами, створюючи через українську Вікіпедію інформаційний контент про Україну для світу і про світ для українців. Вручення дипломів і коїнів, що разом складають відзнаку, цього року відбулося в пресцентрі Інформаційного агентства АрміяInform. – Така відзнака, як “Вікімеч”, окрилює, дає наснагу щось робити далі, редагувати, доповнювати інформацію, представлену в Вікіпедії. Добре, що нагорода заснована в пам’ять про добровольця Олега Ковалишина. Бо зараз, чесно скажу, люди через певний період часу трохи забувають перших полеглих, миряться вже із втратами, тому потрібно час від часу нагадувати про їхній чин. І Вікіпедія досить потужний інструмент для цього. Я теж створив статтю про полеглого побратима – Володимира Бульбу. В цивільному житті він був співзасновником мережі приватних музичних шкіл “Rock School”, дотичним до “Радіо Рокс”, досить відомим у Києві. Ау війську Володимир Бульба був душею колективу. Коли він загинув, то у всіх нас був шок. І щоб увіковічнити його пам’ять, вирішив написати статтю в Вікіпедії, – розповів Віктор Остапець. Олег “Raider” Ковалишин (18.08.1978 – 23.05.2014), в пам’ять про якого заснована відзнака, – учасник змагань з історичної реконструкції та боїв із застосуванням середньовічної зброї, редактор української Вікіпедії, учасник Революції Гідності і доброволець батальйону “Донбас”. Загинув у бою під Карлівкою в День Героїв, 23 травня 2014 року. Ініціатор відзнаки – Микола “Крук” Кравченко (20.05.1983 – 14.03.2022) – кандидат історичних наук, ідеолог Азовського руху, учасник російсько-української війни з 2014 року, редактор української Вікіпедії. Загинув внаслідок ворожого обстрілу з БМ-21 “Град” в селі Горенка Бучанського району Київської області.
Презентація · “Ця книга набуває особливого, майже пророчого звучання”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Сила нації – в осмисленні власної історичної та культурної спадщини

Геннадій ВОВК, радник Благодійного фонду Надії Вовк “Берегиня” “Пам’ять – теж зброя, а куль& тура — простір свободи” Нова книга професора Миколи Тимошика “Українці у Великій Британії” – це не просто хроніка переселення. Це глибоке дослідження того, як після Другої світової війни українці – колишні вояки ОУН-УПА, інтелектуали, що опинилися в таборах для переміщених осіб, – не просто вижили й адаптувалися до чужого середовища. Вони активно долучилися до повоєнної відбудови Великої Британії й водночас творили паралельний, самодостатній український світ. Сьогодні для нас особлива честь представляти в національній агенції “Укрінформ” цю фундаментальну документально-публіцистичну оповідь, яка вперше в українській і британській історіографії комплексно осмислює феномен української еміграції на британських островах. Пан Микола на основі унікальних архівних матеріалів, британських бібліотечних фондів і особистих свідчень, зібраних під час наукового стажування, розкриває, як виникали й діяли головні осередки: Союз українців у Великій Британії, Спілка української молоді, Українська видавнича спілка, Об’єднання бувших вояків та численні культурно-освітні та патріотичні товариства. Книга показує, як українська преса, радіомовлення й книговидання стали не лише засобом збереження мови й ідентичності, а й потужним інструментом культурної дипломатії, протидії тоталітарній пропаганді та утвердження України як суб’єкта європейської історії. Благодійний фонд “Берегиня” підтримав це видання, бо ми переконані: справжня сила нації народжується з глибокого усвідомлення власної історичної та культурної спадщини. Сьогодні, коли Британія залишається одним із наших надійніших союзників, а нова хвиля українців шукає в ній прихисток, ця книга набуває особливого, майже пророчого звучання. Вона допомагає новим емігрантам віднайти своє коріння, а британському суспільству – глибше зрозуміти, з ким вони стоять пліч-о-пліч у боротьбі за свободу. Книга “Українці у Великій Британії” протидіє спробам стерти нас із історичної карти й нагадує, що українська діаспора десятиліттями була і залишається “оком України” в серці Європи – живим свідченням нашої стійкості, творчості й незламності. Як мудро зауважив Вінстон Черчілль: “Що далі назад ви можете дивитися, то далі вперед ви, ймовірно, побачите”. Саме тому ми пишемо й поширюємо нашу справжню історію — щоб бути сильними сьогодні й у майбутньому. Бо той, хто знає своє минуле, володіє майбутнім. Дякую професору Миколі Тимошику за цю глибоку, натхненну працю. Дякую всій команді фонду “Берегиня”, партнерам і кожному з вас, хто сьогодні тут. Своєю присутністю ви підтверджуєте: пам’ять – це теж зброя, а культура — це простір свободи. Разом ми не просто зберігаємо минуле. Ми творимо майбутнє. Тарас МАРУСИК, журналіст, громадський діяч “Треба ще й любити архіви” Люблю образ стовпів, які підпирають українське небо. І вираз “пасіонарні українці” також пасує до цієї ситуації, а точніше, цієї людини. Я захоплююся невичерпною енергією Миколи Тимошика, яку він вкладає у свої глибокі дослідження. Справжній український інтелектуал. Як я сказав на презентації, недостатньо лише любити Україну, недостатньо любити її історію, культуру, мову, треба ще й любити архіви. Ось це поєднання любовей і дало таку якісну книжку. Це об’ємний том на майже 600 сторінок, добре структурований. Звичайно, я не встиг прочитати всю книжку, але добре погортав і почитав окремі місця. М. Тимошик багато працював у британських архівах, читав тамтешню періодику першої половини XX століття, в окремих випадках був піонером вивчення змісту. Сторінки деяких видань не були взагалі розрізані. Книжка складається з 6 частин й охоплює період з 1918 року по приблизно 60-і роки. Описано буття українців у Великобританії – від громадських організацій до книжкових, журнальних і газетних видань, від українського духовного життя до резонансних акцій українців з відстоювання національної гідності, боротьби з російськими фальсифікаторами і серії антисовєтських видань. М. Тимошик нагадує історію повоєнної брошури Івана Багряного “Чому я не хочу вертати на “родіну”?” (інший варіант “Чому я не хочу вертатися до СССР?”). Справді, як пише дослідник, текст не втратив своєї актуальності і сьогодні. В цьому зв’язку згадую недавнє перебування в Латвії. Молодий перекладач з української показав мені цю саму брошуру, яку привіз зі столиці України. Він кілька разів повторив, що нині це дуже потрібна книжечка. Професор Микола Тимошик (ліворуч) і Геннадій Вовк Зміст настільки вразив його, що він планує видати її латиською мовою. У книзі М. Тимошика є розповідь про славну українку з Лондона Іванну Мащак, яка консультувала автора в деяких питаннях. Я мав щастя познйомитися з нею на київській презентації її спогадів “Дорогами минулого” від видавництва “Кліо”. Торкається автор і теми дивізійників. А в мене в голові — знову паралель. Ярослав Гунька, який до початку 50-их років мешкав у Лондоні, а тоді переїхав у Канаду, став знаменитим, коли В. Зеленський виступав перед канадським парламентом. Усі його вітали, він сидів у першому ряду серед почесних гостей, але вже наступного дня вибухнув скандал: “мисливці” за українськими “нацистами” дуже легко змусили прогнутись канадські уряд і парламенти, хоча, як правило, ці токсичні мисливці доказів ніколи не наводять. Як стверджує канадський історик, українець Любомир Луцюк в інтерв’ю Дарії Гірній, їх не цікавить правда, лише маніпуляції і пошук будь-яких зачіпок (або й у раша-стилі без зачіпок) українських “нацистів”, щоб довести, що всі українці такі. Я. Гуньці зараз іде 101 рік, але він добивається справедливості в канадському суді, бо українці — це, передусім, про гідність. Олександр САГАН, доктор філософських наук, професор “Чому про Україну європейці так мало знають?” А українці (Україна як держава) хочуть, щоб про нас знали більше? Чи важко було комплек- Спільна фотографія на згадку тувати європейські бібліотеки книгами про Україну та її культуру? Напевно що ні. Проте це не робилося як у тоталітарні часи, так і не робиться нині (бо за що ж казнокради будуть будувати свої “Династії”?). Лондон. Британська бібліотека. 1992 рік. Співвідношення книг про Україну і про РФ – 1 : 1000. Одна до тисячі! Співвідношення книг про Україну і про Польщу – 1 : 100 Одна до ста! Фінляндія. Національна бібліотека Фінляндії. 1992 рік. Книги: російською мовою – 1100; українською – 9; білоруською – 2; фінською мовою про Росію – 400; фінською мовою про Україну – 0. Ці та інші цікаві дані були оприлюднені професором Миколою Тимошиком на презентації (14.05.26) його чергової книги – фундаментального дослідження “Українці у Великій Британії” (Українці у Великій Британії. Документально-публіцистична оповідь. Кам’янець- Подільський, 2025. 600 с.). Автором опрацьовано майже 500 архівних прав, 650 книг українців у Великій Британії, зроблено 29 інтерв’ю-спогадів активістів старої еміграції, опрацьовано підшивки всіх періодичних видань, які виходили у Лондоні у 1920-1990 роках. Питання української діаспори та трудової міграції – це не особисті питання людей, які опинилися за межами України, як декому це видається. Це – питання української перспективи буття, безпеки, вирізнення нас у світі, сприйняття нас і толерування тощо. Кожен українецьдіаспорянин – це амбасадор (посол) нашої культури, ментальності, агент впливу на громадську думку країни проживання, політику цієї країни щодо України тощо. Тому країна, яка переймається своїм майбутнім, всіляко бореться за своїх представників у країнах розсіяння, вкладає кошти у культурні та освітні проєкти діаспорян, намагається сприяти збереженню рідної мови, культури, ментальності. Оповідь Миколи Тимошика ж про те, як українці самоорганізовувалися і виживали у Великій Британії в умовах майже повної байдужості своєї держави періоду панування у нас совітів. На жаль, ця традиція продовжилася і у часи відновленої української незалежності. І це на фоні засилля всього російського. Замість підтримки діаспори – намагання щось отримати звідти. Замість вивчення досвіду і підтримки (хоча б інформаційної) активістів – забуття а іноді й підтримка російських наративів та оббріхування щирих патріотів. Яскравим прикладом такої долі є діяльність Якова Макогона, міольйонера, який заснував у Лондоні “Українське пресове бюро” і видрукував сотні книга та брошур українською мовою. Це дуже не подобалося росіянам, які й проводили компанію із його дискредитації. Книги, на кшталт тієї, яку презентував професор М.Тимошик, мали б бути державною програмою і мають бути випущені по кожній країні, де є українська діаспора. Проте, на жаль, ця справа рухається лише завдяки ініціативі та жертовній праці таких дослідників, як професор Микола Тимошик. Щира дяка йому за це. Подяка також тим інституціям, які сприяли появі видання: Благодійному фонду Надії Вовк “Берегиня”; Фармацевтичній компанії “Зайдекс Україна”; Благодійній організації “Фундація імені митрополита Іларіона Огієнка”. В Укрінформі презентовано книжку професора Миколи Тимошика “Українці у Великій Британії”, яка, на думку дослідників, стане національним надбанням. У презентації взяли участь науковці, громадські та культурні діячі, письменники, журналісти, митці, студентство. Подаємо деякі відгуки.
Презентація · “Наші співвітчизники зуміли побудувати на Британських островах самодостатній “паралельний український світ”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Ольга КОБЕЦЬ, журналістка, громадська діячка “Цеглинка у вивчення спадку світового українства” Сиділа я в Укрінформі на презентації книжки Миколи Тимошика “Українці у Великій Британії” та й піймала себе на думці: “Так ось же він! Микола Тимошик, славний продовжувач традицій україністів початку дев’яностих!”. Мені вже давно дошкуляє думка, що серед сучасних учених не знаходжу подвижників, які подібно до Федора Погребенника, Анатолія Погрібного, Олександра Пономаріва беруть на себе аж надто важкий труд виховання українців в україноцентричному світогляді. Це вони у суворих дев’яностих, на початку нашої Незалежності, а О. Пономарів аж до 2020 р., були тими глашатаями українського духу, які не давали миршавіти українській свідомості, які постійно видавали “на-гора” цілі брили українського культурно-духовного спадку, незнаного нами раніше, забороненого, закинутого, знищеного, знеціненого і упослідженого. Однак , вони вже давно відійшли у кращий світ, а рівноцінної заміни мені не було видно. Великою мірою цьому заважає відсутність у нас справжньої української журналістики, яка розуміла б цінність таких людей і надавала б їм трибуну для спілкування з суспільством. Але ж і трибун у нас таких тепер теж немає — друкована преса тотально знищена, а електронні ЗМІ насичені чим завгодно, тільки не тим, що справді цінно для українського державотворення. Однак, таки тішить душу той факт, що енциклопедисти українського духу в нас не перевелися, що засвідчив і факт появи солідної монографії професора М. Тимошика “Українці у Великій Британії”, яка нещодавно була презентована у вже згаданому “Укрінформі”. Звісно, така робота мала б бути проведена як справжнє наукове дослідження за відповідною програмою у відповідному державному науковому закладі з фінансуванням роботи як самого дослідника, так і видання книжки. Однак, у нас, як відомо, при керівництві держави бракує людей із державним мисленням, керівників-державників, тому професор М. Тимошик, розуміючи потребу такого дослідження, сам фінансував і своє дослідження, і своє перебування за кордоном, і підготовку книжки до видання. І, підозрюю-пошук спонсорів для публікації монографії. Слава Богу, що серед молодих бізнесменів знайшлося подружжя Надії і Геннадія Вовків з їхнім добродійним фондом “Берегиня”, які зрозуміли важливість цього фундаментального дослідження і уможливили вихід його у світ. Повага добродійникам! З іншого боку — надзвичайно прикро, що наші владці досі не усвідомлюють важливості державної політики щодо українців за кордоном. Колись, ще за першого Президента Л. Кравчука, були здійснені перші обнадійливі кроки щодо визнання державою необхідності співпраці з українською діаспорою. Проводилися відповідні Всесвітні Форуми, на які приїздили лідери громадських українських утворень у світі, приймалися відповідні рекомендації, відбувалися зустрічі з керівниками держави і відповідних міністерств. Була створена Українська Всесвітня Координаційна Рада, яка взяла на себе функцію підготовки рішень і рекомендацій у цій сфері при відсутності відповідного державного органу. Нею було розроблено спільно з Урядом кілька державних програм щодо роботи з українською діаспорою, упровадження якої вона ретельно контролювала. На жаль, шостий Президент, Петро Порошенко, цю практику ліквідував, мотивуючи тим, що буде створено спеціальний державний орган, який візьме на себе ці функції. Ні міністерство роботи з діаспорою, ні державний комітет так і не були створені, а при нинішньому Президентові ця ідея дійшла свого повного фіаско, коли було створено міністерство діаспори під Чернишова... Шкода від такої державної “політики” щодо закордонних українців величезна, особливо тепер, коли з’явилась уже і п’ята, і шоста хвиля українців за межами України. Тим цінніше дослідження професора М. Тимошика про те, як чисельно невеликі українські громади у Великій Британії протягом усієї тяглості свого там перебування змогли не тільки створити організоване українське життя, а й подбати про заснування і діяльність української преси, книговидання, освітніх, наукових, культурних, релігійних установ, які стали на сторожі збереження українських цінностей, що передавали і досі передають матірній Україні свої скарби: нам з вами, дітям нашим, а вірю, що й онукам та правнукам. Отож вітаю славного україніста, професора Миколу Тимошика з виходом у світ справді потрібного і вагомого видання, яке кладе ще одну цеглинку у вивчення спадку світового українства. Серед учасників презентації бути студенти 1 курсу спеціальності “Журналістика” Київського університету культури, яким професор М. Тимошик читає нормативний курс “Основи журналістики”. На практичному занятті вони писали свої враження від події та надіслали до “Слова Просвіти”. Редакція охоче доєднує деякі до нинішньої публікації. Анастасія Терпило: Презентація розпочалася із сильного емоційного акценту, який задав тон усій події. Професор Микола Тимошик звернув увагу на те, що захід відбувається наживо, у прямому ефірі, одразу після чергової важкої ночі обстрілів, яку пережив Київ Поява такої книги саме зараз, наголосив автор, – це пряма відповідь московитам, які століттями намагаються знищити українську ідентичність, пам’ять та змусити нас забути, хто ми є. Цей епізод вражає своєю безкомпромісністю: книга виступає не просто як сухий академічний збірник, а як інтелектуальна зброя та маніфест невпокореності українського духу. Проведення заходу попри все доводить, що наш культурний та історичний поступ зупинити неможливо. Глибоким за змістом став виступ Геннадія Вовка, співзасновника благодійного фонду “Берегиня” (засновницею якого є Надія Вовк), який виступив меценатом та “ангелом-охоронцем” цього видання. Спікер підкреслив, що книга детально описує унікальний історичний феномен: як після Другої світової війни українські воїни та інтелектуали, опинившись у британських таборах для переміщених осіб, змогли не просто вижити в чужому середовищі, а стати важливою частиною відбудови Великої Британії . Не забути розповідь про те, що наші співвітчизники зуміли побудувати на Британських островах абсолютно автономний, самодостатній “паралельний український світ”. Вони заснували Союз українців Великої Британії, Спілку української молоді, школи рідною мовою, редакції газет та журналів, церкви та друкарні Це епізод про неймовірну здатність українців пускати глибоке коріння, зберігаючи національний код за тисячі кілометрів від дому. Єлизавета Тимошенко: Запам’яталися сюжети про роль Української церкви у збереженні національної ідентичності Автор Микола Тимошик українців у західній діаспорі. Автор книги назвав православні та греко-католицькі церкви у Великій Британії “невидимими фортецями”, у яких зберігалися мова, культура та національна пам’ять. Особливе місце у своїй розповіді професор відвів історії видання в Лондоні україномовної Біблії у перекладі Івана Огієнка. За словами доповідача, ця книга стала не лише духовним, ай політичним символом українського спротиву. Емоційним був епізод про захист українських ветеранів-дивізійників та вояків УПА. Автор розповів, як українська громада у Великій Британії змогла організовано виступити на захист близько 700 українців і фактично вплинути на рішення британських інституцій. Цей приклад, за словами професора, показав силу солідарності та здатність діаспори відстоювати свої права на міжнародному рівні. Аліна Осьмуха: Атмосфера заходу була діловою, але водночас емоційною. Відчувалося, що для присутніх ця презентація є не просто культурною подією, а частиною ширшого процесу повернення української історії та діаспорної спадщини в український інформаційний простір. У залі постійно звучали слова про відповідальність перед минулим, про необхідність захищати українську культуру та протистояти російським історичним наративам. Вразила статистика, яку навів Микола Тимошик під час розповіді про проведені ним архівні дослідження у British Library в Лондоні та в Національній бібліотеці Фінляндії в Гельсінки. Лондонські дані 1948 року: на одну книжку про Україну припадала тисяча книжок про Росію. Гельсінські дані: серед понад тисячі книжок російською мовою про росію було лише дев’ять українських видань. Ці цифри стали одним із найсильніших моментів презентації, адже вони наочно продемонстрували, наскільки довго Україна залишалася недостатньо представленою у світовому гуманітарному просторі. Автор наголосив, що проблема полягає не лише у відсутності перекладів чи популяризації, а й у системній роботі Росії над просуванням ідеї “русского міра” і відсутності чітко продуманої гуманітарної політики Української держави поза її межами. Анна Садова: Дуже зацікавили виступи учасників дискусії, які представили різні сфери українського наукового, культурного д дипломатичного та журналістського середовища. Серед учасників виступали: “золотий голос” України, перша прямоефірна журналістка Емма Бабчук, Повноважний Посол України Віталій Москаленко, колишня ведуча Радіо Культура Національної радіокомпанії України Галина Дацюк, дипломант Микола Ярмолюк, член Української кіноакадемії Олег Щербина, завідувач відділом Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ професор Олександр Саган, кандидат історичних наук Іван Забіяка, дослідник української діаспори Сергій Козак, доктор наук, голова Всеукраїнського товариства Івана Огієнка Сергій Болтівець, народний артист України Олесь Харченко, завідувачка катедри української мови, літератури та журналістики Національного університету “Чернігівський колегіум” імені Т. Г. Шевченка Тетяна Хомич, відомий захисник української мови, діяч громадського руху Тарас Марусик. Усі виступи об’єднувала спільна ідея про важливість збереження історичної пам’яті та ролі українських громад у Великій Британії як частини глобальної української спільноти. Завершальним акцентом стала подяка автору за проведене дослідження та вагомий внесок у висвітлення історії української діаспори. Святослав Федоренко, Ангеліна Куришко: Один із емоційних епізодів презентації – передача на благодійних засадах частини накладу книги “Українці у Великій Британії” трьом головним книгозбірням держави з тим, щоб вони поширили її в інші бібліотеки України. До мікрофона в залі були запрошені керівники бібліотек: Олег Сербин (Національна парламентська бібліотека ім. Я. Мудрого), Ольга Романюк (Публічна бібліотека ім. Лесі Українки в Києві) та Ірина Дяченко (Національна історична бібліотека України). Ведучі презентації М. Тимошик та Г. Вовк провели урочисту церемонію вручення подарунків. Матеріал підготувала Галина ДАЦЮК Зліва направо: Г. Ільєва, М. Тимошик, Т. Марусик, Т. Хомич, Г. Дацюк, З. Плехун, І. Зоц, О. Романюк
Подія · “Всеосяжною у Шевченка є Любов до України, до його знедоленого народу, до людини”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Знаковий день в історії незалежної України

Наталія ГУМНИЦЬКА, просвітянка І мене в сім’ї великій В сім’ї вольній, новій Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом. Тарас Шевченко Сто шістдесят п’ять років тому в Україну повернулося її Серце, камертон національної ідентичності, еталон Гідності, Свободи, Правди, Честі, Чину. Звичайно, мовимо про День перепоховання праху Тараса Шевченка у Каневі 22 травня 1861 року. До речі, постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 2011 року №3126-VI зобов’язано відзначати цю історичну подію на державному рівні. Минуло п’ятнадцять років з тих пір, а постанова так і залишилася на паперовому носії! І йдеться чи не про найважливішу, майже сакральну Постать нашого національного відродження і культури! Сумно. Але такий вигляд, на превеликий жаль, має наша культура пам’яті, вдячності та тривання. Досі не знаємо могил ні Хмельницького, ні Мазепи, ні Сагайдачного. З особистого чину, одержимості окремих ентузіастів маємо спорадичні повернення тих чи інших подвижників нашого тривання, але ця важлива проблема потребувала і потребує державного втручання, просвітницької роботи як освітян, так і громадських інституцій. Доречно тут порівняти ставлення нашої сусідки Польщі до своїх постатей культури й історії, яке вирізняється прецизійністю і дбайливістю. Задумаймося серйозно, що було б з Україною, з нашою нацією, мовою, державою, якби прах Тараса Шевченка залишився у цих суворих петербурзьких нетрях до сьогодні?! Страшно усвідомити, що наш Духовний Стрижень, Національний символ, Ідеал був би для нас недоступний, втрачений назавжди як надія нашої національної державної окремішності. І як же ми маємо бути вдячні стратегічній далекоглядності самого Шевченка і його найближчих друзів та соратників, які зрозуміли надважливість цієї історичної події й згідно із “Заповітом” перепоховали Тараса на рідній землі у Каневі, над могутнім Дніпром, який є символом самої вільної України. Маємо пам’ятати і шанувати їхні імена, серед яких Михайло Лазаревський, Григорій Честахівський, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Євген Гребінка, Василь Білозерський… Особливо тепер, коли Україна, її стражденний народ переживає чергову геноцидну “Російська Федерація систематично веде війну не лише проти українського народу, але й проти української культури, історичної пам’яті та світової культурної спадщини. Російський агресор свідомо намагається стерти українську ідентичність, підтвердженням чого є суттєві руйнування та пошкодження провідних інституцій культури, науки та освіти”, – йдеться в повідомленні. Зокрема, внаслідок ударів РФ пошкоджено Національний художній музей України, Український дім, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України війну терором, яку чинить наш ненаситний північний сусід. Писав же наш Пророк, наш Учитель універсального античного зразка “Не вмирає душа наша / Не вмирає воля, / І неситий не виоре на дні моря поле / Не скує душі живої / І слова живого / Воно знову оживає / І сміється знову…”, “Борітеся! Поборете! Вам Бог помагає…”. Не дивно, що наші мужні воїни дуже часто беруть на фронт “Кобзар” Тараса Григоровича як оберіг, як свою українську національну Біблію, сповнену мудрістю, відвагою, стремлінням до волі і перемоги над неправдою і злом. Ця Книга Книг нашого народу додає нам сил і впевненості у нашій перемозі. То чому ж ця невелика поетична збірка так глибоко сягає духовного дна кожного мислячого українця і не лише українця, а усіх, хто сповідує моральний кодекс честі й справедливості, які, на превеликий жаль, світова спільнота, насамперед її еліта, ігнорують дедалі частіше? У чому ж криється секрет сили цього невеликого за обсягом твору і його Автора? Добре знаємо, що Тарас Шевченко народився у кріпацькій родині, у серцевині України, де ще були статечні люди, які пам’ятали вольності Гайдамацької держави. Зокрема, розповіді його столітнього діда Івана про козацтво глибоко запали у вразливе серце маленького Тараса. Саме у Керелівці, серед народного пісенного оточення, розкішної природи сформувалася на майже ембріональному рівні любов до рідної землі, до духовних скарбів свого пригнобленого люду. Цих недовгих десяти років вистачило, щоб українська ідентичність стала його непорушним фундаментом на усе нелегке життя. А подальші життєві шляхи на чужині формували його друге крило, а саме: освіченого інтелектуала, Поета, Художника, Мислителя… Безперечно, це Академія мистецтв у Санкт-Петербурзі. Проте великий вплив на молодого Тараса мали відвідини дворянських родин, які, по суті, були українською інтелектуальною аристократією (до прикладу, у родині Рєпніних була шестидесятитисячна потужна бібліотека), більшість з якої мала сентимент до України, до її автономних прав за Гайдамаччини і мріяла про їх відновлення. Хоча більшість з них була зросійщена, однак український ген у них був присутній. Це були взаємні впливи. Поетове вогненне Слово будило в них ностальгійні співчуття до своїх земляків. Вони часто були меценатами, колекціонерами і благодійниками української справи. Особливо ці контакти були активні у такі Три літа: 1843, 1844, 1845 років. Цікаві спілкування у родинах Тарновських, Розумовських, Скоропадських, Рєпніних, Безбородьків, Галаганів… Окремо варто згадати дворянський рід Капністів грецького походження, насамперед його яскравого представника Василя Васильовича Капніста (1758-1823), батька Олексія Капніста, який познайомив Тараса Шевченка з родиною Рєпніних і Варварою Рєпніною. Він був одержимий ідеєю автономності Гетьманщини, у 1787 році очолив гурток автономістів. Саме він здійснив у 1791 році таємну подорож до Берліна із місією схилити короля стати на сторону українців у звільненні їх від деспотизму російського царату. Його перу належать дві унікальні праці “Ода на рабство” і гостро сатирична п’єса “Ябеда” (1798), яку по силі драматизму відносять до шекспірівського рівня і вважають предвісником “Ревізора” Миколи Гоголя. Красномовні заключні слова твору: “Життя Ябедой і тем: что взято, то і свято”, які влучно віддзеркалюють ментальність росіян в російсько-українських взаєминах XVII-XVIII століть аж до сьогодні, про що свідчить уже 5-ий рік повномасштабної геноцидної війни терором проти України. “Ода на рабство” була ідейним попередником національно-визвольної поезії Тараса Шевченка. Цікавим і є факт, що Василь Васильович Капніст переклав “Слово о полку Ігоревім” російською, але з коментарем, в якому доводить, що цей шедевр середньовічної літератури належить українській культурі. Ймовірний автор “Історії Русів”, що користувалася неабиякою популярністю серед українських патріотів XIX століття, зокрема і на Тараса Шевченка. Великий архів Капністів врятований і у 1924 році переданий Українській академії наук. Проте досі не вивчений, не опрацьований. Таким чином народницьке крило, зроджене і сформоване на ембріональному рівні з духовних глибин українського народу, поєдналося з інтелектуальним, пасіонарним, здобутим навчанням в Академії мистецтв Санкт-Петербурга і наполегливою працею над самоосвітою. Велику роль у формуванні Шевченка інтелектуала й мислителя зіграло спілкуванням з непересічними представниками дворянських родів, яскравими особистостями української інтелектуальної аристократичної еліти. Так постав цілісний Українець з могутнім духовним стовбуром і корінням, яке системно живилося духовними історичними скарбами свого народу і неперервною інтелектуальною працею, спрямованою у майбутнє України. Тарас Шевченко не відірвався, не відцурався від свого знедоленого народу, а, на противагу Миколі Гоголю, розчинився у жертовній дієвій Любові до своєї знедоленої України, до її покріпаченого люду. Хоча й мав багато спокус стати шанованим художником, музикантом, поетом, винахідником. Однак обрав тернистий шлях Пророка, Учителя, Поета, Мислителя свого приниженого народу. Концептуальним, всеосяжним у Шевченка є Любов до України, до його знедоленого народу, до людини, яка базується на філософії серця Григорія Сковороди, Памфіла Юркевича. Письменник, шевченкознавець Леонід Ушкалов підкреслює антропоцентризм Поета і називає українців кордоцентричним народом. Михайло Микешин стверджував, що “уся поетова пристрасна й могутня любов була так зосереджена на його рідній Україні, що в його серці, здається, не зосталося більше любовного запасу для чогось іншого”. Підтвердженням такої беззастережної любові Шевченка до своєї землі є, зокрема, рядки: “Я так її, я так люблю / Мою Україну убогу, / Що проклену святого Бога, / За неї душу погубшої техногенної катастрофи XX століття всього за місяць після того, як музей було модернізовано до 40-х роковин трагедії”, – зазначили в міністерстві. У МЗС додали, що абсолютним цинізмом є удар Росії по музею невдовзі після ухвалення у квітні 2026 року рішення 224-ї сесії Виконавчої ради ЮНЕСКО “40 років Чорнобильської катастрофи: вшанування та винесені уроки”. У пресслужбі додали, що Росія вже знищила або пошкодила 1 783 об’єкти культурної спадщини та 2 540 об’єктів культурної інфраструктури по всій Україні. лю!”. Звідси заклик до нас: “Свою Україну любіть. / Любіть її… Во время люте, / В останню тяжкую минуту / За неї Господа моліть”. / Поезія із циклу “В казематі”/. “Мені ж, мій боже, на землі / Подай любов, сердечний рай / І більш нічого не давай!”. Цей універсальний імператив Любові включає у себе й наступні, серед яких: сила Слова; душа Поетова; Доброта; Воля, Гідність, Свобода; Історія; Освіта, Наука; Правда, Справедливість; Гармонія, Краса. Особливо Шевченко наголошував на згубних особливостях характеру українства: Заздрість; Зрада; Розбрат, Егоцентризм. Вкрай актуальним сьогодні, на п’ятому році війни є заклик Кобзаря: “А нам у купі всім єдиномисліє пошли і братолюбіє подай!”. І ще зрада. Це було його найбільшим болем, що обпікав його многостраждальне серце. Вчитаймося: “Нема на світі України, / Немає іншого Дніпра; / А ви претеся на чужину / Шукати доброго добра. / ….Найшли, / Несли, несли з чужого поля / І в Україну принесли / Великих слов велику силу, та й більш нічого. “ Якби в/ І мертвим і живим…/. Геній Шевченка існує поза часом і простором. Надактуальними є його твердження, настанови, заклики, постулати сьогодні у час тяжких випробувань для України й світової демократії загалом. Чи осмислили ми універсальні сенси нашого великого Учителя античного зразка, чи визначили їх для себе як екзистенційні, моральні імперативи? З усього творчого спадку Кобзаря кожен з нас може обрати ті, які близькі нам, бо це бездонна криниця мудрості, духовного зростання, формування і самопізнання справжньої Людини. За Франком ми розуміємо Шевченка настільки, наскільки розуміємо себе. На завершення: маємо засвоїти декалог нашого вчителя Тараса і жити з Шевченком і за Шевченком! Саме це і буде виконанням останньої Волі нашого цілісного Чоловіка, Учителя, Пророка, Поета, Художника, Мислителя! І беззаперечним підтвердженням правильності стратегічного замислу перепоховання Кобзаря в Каневі над Дніпром – символом могутньої, вільної, незламної України! Відзначаймо День 22 травня як державну історичну подію, що створила потужний фундамент незалежної України!
Подія · “Всеосяжною у Шевченка є Любов до України, до його знедоленого народу, до людини”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Культурний геноцид

та його унікальні книгосховища. Київська опера (Київський муніципальний академічний театр опери та балету), Національна музична академія України, Навчально-науковий інститут публічного управління та державної служби КНУ ім. Т. Шевченка, Національна філармонія України, Національна бібліотека імені Ярослава Мудрого та Мала опера в Києві.” Абсолютним проявом варварства, що переходить межу людської моралі, став руйнівний удар по Національному музею “Чорнобиль”. Російські терористи знищили безцінні історичні свідчення та артефакти найбіль- “Держава-терорист вкотре відкрито продемонструвала світові свою зневагу до міжнародного права, людської пам’яті та світових інституцій. Це не супутні втрати війни – це свідома, системна державна політика РФ, яка має всі ознаки культурного геноциду українського народу”, – наголосили в МЗС. У МЗС закликали ЮНЕСКО надати публічну та принципову оцінку російській атаці на Київ у ніч на 24 травня 2026 року та її наслідкам для культурної, освітньої і наукової сфери України. Із сайту “Інтерфакс!Україна” Національна комісія України у справах ЮНЕСКО зафіксувала пошкодження десяти культурних, наукових та освітніх установ Києва внаслідок масованого ракетно-дронового удару Росії в ніч проти 24 травня, повідомляє пресслужба Міністерства закордонних справ.
Суспільство · “Його слово не згоріло на Майдані, не зникло під вибухами на Херсонщині та Харківщині, не скорилося російській навалі”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

“У Каневі сонцем Тарас над Горою…”

Зоя РУЖИН, почесна громадянка с. Шевченкове, заслужена працівниця культури України 22 травня в Каневі вшанували 165-річчя від дня перепоховання Великого Кобзаря та 65-річчя заснування Національної премії України імені Тараса Шевченка. З нагоди 65-річного ювілею Національний банк України виготовив пам’ятну монету. До цих вагомих дат на Чернечій горі відбувся форум “Мистецький канон нації: еволюція та сучасні виміри Шевченківської премії”. Заступниця генерального директора Шевченківського національного заповідника Світлана Брижицька провела цікаву екскурсію величними залами безсмертного Кобзаря. На Чернечій (Тарасовій) горі єдиною родиною зібралися шанувальники нашого Пророка. Були присутні провідні діячі національно-патріотичного осердя України зі своїми делегаціями: голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, голос “Майдану”, народний артист України Євген Нищук, легендарний Павло Мовчан, який очолює ТОВ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський та інші світочі української нації. Поклали до могили Тараса Шевченка квіти від Президента України, присутніх державних, громадських делегацій, культурних діячів, творчих колективів, патріотичних родин і окремих громадян України. До слова запросили заступника міністра культури України Євгена Лавра, який висвітлив роль постаті Тараса Шевченка для України, як в мирний час, так і в дні великої війни. Звитяжно прозвучав виступ голови Шевченківського комітету Євгена Нищука: “Сьогодні, у 165-ті роковини перепоховання Тараса Шевченка, у день 65-ліття створення Національної Шевченківської премії, ми з членами Комітету, лавреатами Премії різних років, мистецькою та науковою елітою тут – на Чернечій горі. Шлях Тараса Шевченка – це хресна дорога, це шлях пробудження української свідомості, який уже друге століття передається від покоління до покоління. Саме звідси наша стій- Почесні гості та ініціатори дійств – ветеран російсько-української війни за Незалежність, голова Полтавської обласної організації громадської організації “Захист держави” Петро Ворона, представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар та очільниця Міжнародного центру української мови при Полтавському національному педагогічному університеті, кандидатка філологічних наук Віра Мелешко поклали квіти до меморіальної дошки Володимиру Підпалому. Вона розташована на фасаді Лазірківської школи, де в 1950–1953 роках навчався майбутній поет і яка вже 16 років носить ім’я земляка. Рішенню увічнити пам’ять у назві школи передувала тривала боротьба: мешканці Лазірок домагалися права назвати заклад іменем Володимира Підпалого і зрештою перемогли навіть спротив у часи проросійського режиму Януковича, адже усвідомлювали, наскільки важливо берег-кість, наша нескореність, сила наших захисників і захисниць, якою сьогодні захоплюється світ. Шевченка боялися у російській імперії і бояться досі, бо він не про покору. Він про боротьбу, про гідність, про право бути собою. Його слово не згоріло на Майдані, не зникло під вибухами на Херсонщині та Харківщині, не скорилося російській навалі. Воно щоразу постає поруч із нами у найтемніші моменти нашої історії. Тут, на Чернечій горі, особливо гостро розумієш: усе дрібне минає, а українська справа вічна. І ми обов’язково доведемо її до кінця: будуть звільнені наш Крим, наш Маріуполь, усі наші міста й святі землі. Бо дух Шевченка з нами. І саме він веде нас до перемоги. Слава Тарасу! Слава Україні!”. У промові голови НСПУ Михайла Сидоржевського означено місію нашого генія, якого можна сміливо вважати основоположником української літератури та культури ХІХ ст. і на якого рівняються творчі особистості та державотворці у ХХІ столітті. Рівних Тарасові-державотворцю нема! Він яскраво, мудро і пророче означив місію українців, як в Україні, так і по всьому світові. Голова Ради розвитку громад Благодійного фонду “МХП-Громаді” Тетяна Волочай привітала присутніх з ювілейною датою і ознайомила з дієвою підтримкою фондом понад тринадцяти областей України фінансуванням численних проєктів з підтримкою національної ідентичності народу України, опираючись на конкретні факти у співпраці. Звучали виступи інших відомих особистостей, шанувальників Тараса Шевченка. Пісенні твори на слова Великого Кобзаря виконав Національний хор ім. Г. Верьовки. Герой України, народний артист України Анатолій Паламаренко звитяжно прочитав вірші Т. Г. Шевченка. Від Асоціації земляцтв областей України, Спілки письменників України, ТОВ “Просвіта”, Спілки офіцерів України, Національної Ради жінок України, Шевченківської ОТ громади, Спілки ветеранів м. Києва, Київського професійного коледжу з посиленою військовою та фізичною підготовкою, УРК козацтва “Спас”, учасників “Мистецького спецназу”, ГО “ВО “Поступ жінок-мироносиць” та всього українського народу поставлено вінок з колосся пшениці та покладено запашний коровай з написом “165”, який Зоя Ружин після виступів передала очільнику Шевченківського комітету Євгену Нищуку для преломлення серед присутніх за світлу пам’ять Тараса Шевченка. Найпершим преломив хліб, у якому любов народу і до Великого Кобзаря, – Анатолій Паламаренко. У нашій делегації були: журналіст, член Центрального проводу СОУ Ельхан Нурієв, головна редакторка журналу-часопису “Українська державність” Світлана Чорна, яка в Донецьку понад 15 років очолювала україномовне газетне видання; архітекторка Ганна Алієва, посестра-мироносиця Алла Шаталова та Ветеранський хор “Наддніпряночка” з м. Українки на чолі з народною артисткою України Валентиною Скляр-Кондрашевською. Саме солістки цього хору в нашій делегації несли в рушникові портрет Тараса Шевченка, виконаний заслуженим художником України Олександром Охапкіним. Великою радістю було бачити багатьох знайомих серед учасників вшанування. Зокрема, депутата Верховної Ради України багатьох скликань Івана Зайця, голову Спілки народних майстрів України Євгена Шевченка, колишню генеральну директорку Шевченківського Національного музею Валентину Коваленхороні Підпалого, у якому натякав на злочин, став підставою для розпорядження першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького поширити для ознайомлення “під підпис” усім членам ЦК закриту інформаційну довідку про обставини вбивства”. До речі, за поданням Олега Пустовгара як представника УІНП та згідно з розпорядженням ОВА у липні 2024 року в межах виконання деколонізаційного закону Підпалого увічнено в назві однієї з вулиць села Лазірки. У вітальному слові селищний голова Новооржицької громади Анатолій Тітенко зауважив, що нині важливо пам’ятати тих, хто зберігав і відстоював українське слово в часи СРСР, коли це було небезпечно та переслідувалося системою. Петро Ворона розповів, як свого часу разом із дружиною поета Нілою опікувався виданням книги Володимира Підпалого. Тоді це вимагало значних ко, знаних бандуристів: Михайла Коваля, Віталія Мороза та багатьох інших. Наші незрівнянні кобзарі посіли одне з визначних місць на заході. Втретє на Чернечій горі відбувся Міжнародний музичний фестиваль “Заповіт” за участі аматорських і професійних хорових колективів та музикантів, зініційований шевченкознавицею, письменницею, креативною і чарівною Валентиною Коваленко та президенткою Всеукраїнського благодійного культурно-наукового фонду імені Т. Г. Шевченка Людмилою Красицькою, корені якої з родоводу Тараса Шевченка. Ведучий фестивалю – відомий бандурист Віталій Мороз, який у складі однієї з бригад ЗСУ захищає сьогодні рідну землю від орків. Багато творчих колективів приїхали на фестиваль “Заповіт” у мальовничому українському вбранні з різних міст і сіл України, з репертуаром пісенних творів на вірші Тараса Шевченка. Вдячна за підтримку поїздки координаторам діяльності Асоціації земляцтв областей України, Донецькому земляцтву “Асоціація Донеччина” на чолі з головою Володимиром Бутком та голові ГО “ВО “Земляки Придніпров’я” Леоніду Костюченку, голові Спілки офіцерів України Олександру Саську. Вдячна генеральному директору Національного Шевченківського заповідника Анатолію Кононенку за подаровані книги для переможців Всеукраїнського конкурсу ім. Тараса Шевченка, який очолює заслужена діячка мистецтв України Світлана Садовенко. Вдячність за підтримку заступниці директора з виховної роботи Київському ПК з ПВ ФП Ладі Волошковій та підполковнику Олексію Петровичу. Слова подяки колективу “Наддніпряночка”. День був наповнений потужнім духом Великого Кобзаря, який об’єднує до перемоги силою свого Слова національну еліту, увесь український народ! Слава Тарасу Шевченку! Слава Воїнам-Захисникам! зусиль – пошуку видавця, коштів та підтримки, адже українське слово тривалий час перебувало під тиском ворожого комуністичного режиму. Ворона згадав, що Підпалий мав приязні стосунки з Ліною Костенко та іншими шістдесятниками, і саме за відданість українській культурі його переслідував комуністичний режим. Про унікальність творчості поета говорила Віра Мелешко. Подарувала школі села Лазірки примірник журналу “Рідний край”, де опубліковано літературознавчі дослідження про митця. Наголосила, що Володимира Підпалого називали “тихим” шістдесятником, однак у цій тиші звучала глибока любов до рідної землі та українського слова. Говорила про складники формування україноцентричного світогляду ювіляра й національні автентичні коди його лірики. Представництво УІНП в Полтаві
Суспільство · “Його слово не згоріло на Майдані, не зникло під вибухами на Херсонщині та Харківщині, не скорилося російській навалі”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Голос “тихої лірики”, що гартувався вогнем

За ініціативи Українського інституту національної пам’яті (УІНП) в селі Лазірки Новооржицької селищної ради Лубенського району Полтавської області відбулися пам’ятні зібрання з нагоди 90-річчя від дня народження поета-шістдесятника Володимира Підпалого. ти власну історію. До речі, у фоє школи її учні та вчителі створили стіну поетичного настрою (Interactive Wall), де кожен охочий писав свої улюблені поетичні рядки авторства Підпалого. А ще Лазірківська загальноосвітня школа І–ІІІ ступенів імені В. О. Підпалого Новооржицької селищної ради влаштувала конкурс та виставку дитячого малюнка на честь знакового шістдесятника “Бо світ – це казка, повна див”. Продовжилися заходи в Лазірківському будинку культури, де зусиллями відділу культури Новооржицької громади влаштували просвітницьке зібрання “Усе мине, а пам’ять не минає”. За ініціативи Українського інституту національної пам’яті та згідно з парламентською постановою 90-річчя від дня народження письменника Підпалого цього року відзначають на державному рівні, наголосив Олег Пустовгар. У своїй промові говорив і про зміцнення української ідентичності в умовах сучасної боротьби за незалежність: “Чимало дослідників переконані, що поета Підпалого отруїли радіоактивними матеріалами співробітники КДБ в рамках операції “Блок”, спрямованої ворожим кремлівським режимом проти шістдесятників. До цього акту комуністичного терору причетне КДБ. Виступ Івана Драча на по-
Цікаво знати · “Благотворна сила Сонця творить з рослин справжні бездонні криниці цілющості”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

для цього ви повинні поберегти здоров’я. Докорінно переглянути свій харчовий полумисок. 80 відсотків його повинна складати садовина, ягоди, гриби. Займіться ранковим та вечірнім бігом підтюпцем з молитвою. Під’єднайте родину. Особливо дітлахів. Вони не дадуть перервати це чудове заняття. Воно найліпше відволікає від нісенітної буденщини. Заряджає серце Силою й Радістю. Ви станете видніші Богам. Ця рита – чудовий час для очищення як душі, так й тіла. Четвер, п’ятниця, субота – для чоловіцтва. П’ятниця, субота, неділя – жіноцтву. Не забувайте батьків. Їхні Силові Поля оберігають вас від всіх нещасть. Возіть до них діток-малоліток. Це цілюща криниця для спраглих, старих сердець. Пам’ятайте: “Що довше ви грітимете їхні срібні літа, то довше й ви будете захищені від всіх негараздів!” Магія рослини, з неї колись волхви виготовляли СуРай Безсмертя, дожила наших днів. На Сосниччині (батьківщина О. Довженка) неспроста записав таку кощюну. “Якось князь Сіверський Добромисл наткнувся в хащах на борть – пасіку: старезний дід клопочеться біля неї. Та так сивий скрушно плаче – світу білого не виде. Вхопився князь за меча: “А хто вас, діду, зобидити посмів, я їх коби псів?!”. “Та що ти, сину! Це мене тато за вуха надер, що я з липи лика надер! А дідусь же казали з в’яза брати!”. Заходить князь до хижі, а там два ще древніші діди сидять, рійниці плетуть. “А що ви, мої Вітці, пили, а що ви їли, що до таких гадков дажили”, – дивується володар. “А ми, князю, на житньому хлєбі да на бузиняной ситі і дужі, і ситі!”. Таку ж ситу припасали на зиму й тато. Достиглі ягоди бузини з дещицею меду грали в скляних суліях, настоювалися на перстачу та зозулинцях. А навесні туди додавалося ще й “трутове молочко”. Така сита давалася діткам, що невтішно розвиваються, тугодумні, бліді. Дівчаткам, у яких ніяк не “вископирдяться циці”. І всім татовим перевесникам, щоб вигнати з тіла тлінні кім’яхи зими. Тато не раз наголошували: “Хто по шістдесяти не заводить пасіки – той ворог лютий собі!”. Нинішеє новоліття дуже сприятливе для цієї богомилої справи. Про лікувальні властивості бузини чорної писано-переписано. А ось про бузину червону – вкрай скупі нотатки. Проте вона дуже дорогоцінна, адже осилює онкологічні захворювання підшлункової залози. Столову ложку сухих квітів бузини червоної залити 300 мл окропу. Настояти вкутаним 2 години. Вживати по третині склянки, де розведено 1 ст. ложку настоянки березових чи тополевих бруньок. Приймати тричі на день в проміжках між їжею. Місяць пити. Місяць перерва. Потужний протираковий чинник має й бузина трав’яниста (хобза). Знадіб’я готується просто. Стиглі ягоди пересипаються шарами цукром – 1:1. Настоюється 18 днів в темному (комора) місці. Зберігати в холодникові. До їжі випити 150 мл дистильованої води. І по одній десертній ложці сиропу. Тричі вдень. Вона найліпше лікує лейкоз, лімфогранулематоз, запалення дитинця, ревматизм, подагру, запалення м’язів, воло (зоб), недуги нирок. Якщо на вашому подвір’ї раптом появився тендітний росточок бузини чорної – тіштесь. Його посадили Правітці ваші, щоб вибавити родину від всіх недужей. Захистити від мерків, навій, шишів, вроків, різної чорнотечної сили. За повір’ям: коли Боже деревце зацвітає, в його цвіт повертаються душі наших Правітців. В день Волоса бузиновий корч прикрашали рушником. Благотворна сила Сонця в передкупайлівський час творить з рослин справжні бездонні криниці цілющості. Неписана істина: коріння копається або впровесні, або ж пізньоосіннього часу. Але тато копали недрім корінь (так вони величали перстач прямостоячий Potentilla erecta) саме в тиждень сонцестояння, сії), Національної спілки краєзнавців України, Національної спілки журналістів України (2024). Навчався у Косівському технікумі народних художніх промислів ім. В. Касіяна (1981–1985), водночас й у підпільній духовній семінарії Святого Духа УГКЦ (1981–1989). Служив в армії (1986–1987). Дияконські свячення отримав 9 липня 1989 року, підпільно у с. Дора. Святителем був владика Юліан Вороновський. 11 лютого 1990 на повному місяці. Значачи вдень кожну рослину кілочком. Брали зі стеблом, квітами й тут же, помивши корінь в перетічку, закладали в дзбанок з самогоном. Настоювали 40 днів в темному місці. Й вживали від всіх недужей по столовій ложці. Особливо наголошуючи, що для козацького бадьору ліпшого засобу не зіскати. У цей час зацвітає ще одне волховське зело – джерабай. Я не відаю, що воно означає по-татарськи. Але москвини змавпували його звіробоєм. Ми ж, безпам’ятні, й собі давай кукурікати безглузде перекручення: насправду ж звірі ним лікуються. Прадавня назва – заяча крівця. Настої з рослини густо-червоної барви. Беруться лиш квіти. Свіжими, одразу ж на лузі, заливаються соняшниковою неочищеною олією, на два тижні виставляються під сонце, дзбанок накривають ситчиком. Відціджується, відтискається. В цю ж олію додаються свіжі квітки. Додається й дещиця нової олії й знову на сонце. І так чотири рази… Благо крівця цвіте цілісіньке літо. Зводить будь-які парші всуціль мокнучих екзем, грибків, герпесів. Миттю заживляє рани. Червень – липень благодатні для любителів ферментованих гербат. Буяє кипрій – іван-чай. Але можна брати й малиновий, ожиновий, молодий вишневий лист. Добре перем’яти в долонях, щоб аж сік пустив. Я ж додаю й малинові стиглі ягідки. Скачати валиком й, загорнувши в полотнинку, покласти на горище, крите бляхою. Увага! Під шифер не бажано – він канцерогенний. За день лист препріє. Розіслати тоненьким шаром. За другу добу він вже висохне. Зберігати в паперових мішечках. Не поступається цейлонському. Пам’ятайте: мудрість волхва в тисячу разів цінніша всіх мудрованих чужинецьких писань. Наші Правітці в цю риту віншували: Воздвиження весняне, Пасічницький поставець, Спориню, Зелену Неділю – ціле пречисте гроно Передкупальських свят. року, висвячений митрополитом підпільної церкви Володимиром Стернюком, у Львові, де отримав підпільне ім’я Андрій. Закінчив Люблінський католицький університет (Польща, 1998), Східний Папський інститут у Римі (2017), де захистив докторську дисертацію. Служив на парафіях Тернопільщини – с. Застінки, Серединки, Скалат, Остап’є, Городниця. Був парохом катедри Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці (Тернопіль, 1993–2011). Є лавреатом обласного конкурсу – Золота еліта Тернопілля “Людина року – 2024”. Автор книг: “Симфонія Катедрального Собору” (1999), “Біблія у моєму житті” (2004, співавтор), “Короткий правильник поведінки християн у Божому храмі” (2007, співавтор), “Катедра” (до 20-річчя, 2009), “Підпільна семінарія УГКЦ” (2010), “Літургія підпільної Церкви” (2014) та ін. Випустив документальний фільм про митрополита Василя Семенюка “Вірний воїн Христа”. Працює над створенням музею УГКЦ.
Цікаво знати · “Благотворна сила Сонця творить з рослин справжні бездонні криниці цілющості”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Колодар

Іван ПРОСЯНИК Літо 9600 22 травня – 22 червня. Місяць Божини-Бузини. Сузір’я Воло& сожар – Тур, Заєць. Покрови& тель Бог мудрости Велес. Народні назви: Червець, Купайла, Кресень, Сінич, Cerven, Czerwiec. Рідні імена благословенні Небесами: Благозвана, Веснянка, Весиля, Добромила, Зірниця, Ізяслава. Благовіст, Будимир, Будислав, Буй – Тур, Милан, Милодар. 29 травня 1453 року архистратиг Михайло ганебно здав столицю візантійської імперії місто Константинополь турецьким військам. З найвеличнішого православного храму святої Софії (Премудрості) магометани попросили Єгошуа Назарянина. 8 червня — астральне свято праматері Світу Богині Лади. Літа 391, об’єднавшись, анти – русичі (прилучилися навіть ободрити з-під Лаби – Ельби) вигнали германців з держави геть. Січа відбулася на лівому березі Стугни. Передкупальський святий тиждень Клечальний. Пресвятої Трійці: Праві, Яві, Наві. Відвідини могилок, вшанування пра- Вітців в Середницю. Пречистого Четвірка, П’ятінки – Матінки Макоші. Бузина – одна з найпотаємні& ших рослин арійських земель. Старші люди йменували деревце саме Божиною, підкреслюючи його божественне начало. Навіть сухий корч остерігались викида& ти з обійстя. У середньовічному Богдан САВАК, почесний член ВУТ “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка З ініціативи Тернопільського обласного краєзнавчого музею, Тернопільсько-Зборівської архиєпархії УГКЦ та Тернопільської обласної організації НСКУ 7 травня в актовому залі музею відбулася урочиста академія на тему: “Дорога до істини: духовне та наукове сходження”. Присвячена вона 60-річчю від народження митрофорного священника Івана Анд& рія Говери. Розпочалися урочистості з привітань, благословення виголошені митрополитом Теодором Мартинюком та співом “Христос Воскрес!”. З привітаннями виступили – заступник голови Тернопільської обласної військової адміністрації Наталія Масник, заступник голови Тернопільської обласної ради Воло-лицарському романі “Тристан та Ізольда” говориться: “Він (кар& лик Фросін) силою Божібуса розгадує всі таємниці буття!”. Sambucus nigra… навіть в латин& ській назві рослини звучить оте, наше, потаємне ім’я Бога Буса – покровителя рослинности. Тож недарма абрамістична релігія помістила в Божині чорта – зде& монізованого літописця праки& ївської держави, що чєртами та рєзами на дощечках вичерчував нашу минувшину. (Такими “книгами” візантійські ченці – шпигуни, до батиєвої навали опалювали Києво-Печерську лавру). Ластівки – бузини мають потужне волховське начало. Якщо батьки їх всіляко підтримують, то в майбутньому – це визначні математики, провидці, лікарі, письменники, співаки, митці, що освітлюватимуть небосхил Вітчизни. Вони самовпевнені, незалежні, волелюбні й не терплять чужої волі. Ось саме ці якості майже завжди приводять їх до успіху та гармонії. Сузір’я Зайця (і той Заєць, що чітко виден на повному Місяці) керують їх потужним людинолюбчим струменем, аж до срібних літ. Вони палкі в коханні, багатодітні. З радістю всиновлюють сиріт. Але тут малюків найдоцільніше виховувати відповідно шляховказові “Вістей” РОДник VI. Заповіт 133. “Чистий – хто копає криницю для РОДу свого. Пречистий – хто одверза Джерело для наРОДу всього!” Тоді ваше зерно лягатиме в добре розпушений ґрунт, приносячи рясні плоди. Та все ж бузини дуже крихкі внутрішньо й ранимі. Проте ніколи не показують цього назовні. Ця рита принесе Ластівкам – бузинам багато клопотів. Всі справи загальмуються. Всі двері зачиняться. Ваше служіння Вітчизні насторожить багатьох. Недоброзичливці радітимуть. Друзі затаяться. Але ви згодом залікуєте свої рани, бо в кінці року віднайдете Джерело Снаги. Саме
Цікаво знати · “Благотворна сила Сонця творить з рослин справжні бездонні криниці цілющості”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Привітали отця0доктора

димир Болєщук. Штрихи з біографії ювіляра говорили директор музею, голова Тернопільської обласної організації НСКУ Ярема Шатарський, голова Тернопільської обласної організації НТШ, академік Михайло Андрейчин, письменник Олег Герман, від українського козацтва Андрій Зозуля, Українського фонду культури Володимир Остапюк, Спілки слов’янських письменників Володимир Барна. Фоторепортаж світлин про своє сходження у відеопоказах репрезентував сам ювіляр. У рамках заходу відбулося й погашення ювілейного поштового конверта, марки та штемпеля із портретом ювіляра (художники Олег та Наталія Кіналі). А мистецьку частину дійства прикрасили співом тріо артисток Тернопільської обласної філармонії. Вела програму урочистостей заступниця директора музею ТОО НСКУ Наталія Чеканова. Цього дня учасники академії мали можливість оглянути виставку художніх робіт отця-доктора, яка представлена у виставковому залі (другий поверх музею). Народився Іван Андрій Говера 2 травня 1966 року в м. Івано- Франківськ. Проглядаючи сходинки його духовного та наукового сходження – це митрофорний священник УГКЦ, публіцист, краєзнавець, просвітянин, доктор богослов’я. Член Спілки слов’янських письменників України (2023), дійсний член НТШ (2023, голова богословської комі-
Театр · “Це вистава про людину всередині системи, про втрату ідеалів і про те, як божевілля світу починає здаватися нормою”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Бентежний світ Миколи Хвильового

Едуард ОВЧАРЕНКО Світлини Едуарда МЕЖУЛА Що відбувається із людиною, коли після тривалої боротьби настає момент тиші? Коли революція, за яку ти боровся, починає контролювати тебе, а ідеали минулого породжують монстрів теперішнього? Події розгортаються у закритому санаторії, де співіснують колишні революціонери, обивателі та законспіровані співробітники таємної поліції. Простір, що мав би лікувати, перетворюється на місце контролю та ізоляції. Колючий дріт, режим і постійний нагляд роблять санаторій моделлю держави – холодної й безжальної. “Санаторійна зона” – це історія не лише про 1920-ті. Це вистава про людину всередині системи, про втрату ідеалів і про те, як божевілля світу починає здаватися нормою. – Вперше взявся за Хвильового, хоча дуже давно хотів, – розповів Дмитро Захоженко, режисер-постановник, головний режисер Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки. – Ця історія довго відкладалася, і нарешті настав для неї час. Мені здається, шо Микола Хвильовий досить мало досліджений письменник і заслуговує на багато більшу увагу. Завжди манить його бентежний світ – неспокійний, трохи хворобливий. Його мрія – така велика та романтична. І водночас жах від дійсності, що його оточувала. Він завжди видавався дуже трепетним у цьому плані. Мене запросили на постановку до Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки. І я розумів, що це буде прекрасний варіант для вистави. Не знаю, як ця тема звучала б у Львові. Але слобожанська говірка, непростий діалог з російською культурою, яка, звісно, тривалий час впливала на нього і впливу якої він намагався позбутись (геть від Москви!), і ревізія власних поглядів, і пошуки власної ідентичності, і роздуми про роль українського лівобережжя в долі Європи – здалося, що це ідеальний коктейль для сучасного Києва. Тому я одразу запропонував генеральному директору-художньому керівнику театру Кирилу Кашлікову цей текст для постановки. Працювали над виставою два з половиною місяці. Це довше, ніж я працюю зазвичай. Колектив тут чудовий. Люди активно включилися у репетиційний процес, і інтерес до матеріалу у них не зникав. Весь час я відчував рух вперед. Це був приємний експеримент. Ще восени я приїздив до Києва і мав низку зустрічей з акторами театру. Ми спілкувалися. Вони читали тексти, потім ці тексти обговорювали. У результаті цього процесу обрали команду для вистави. А на роль Анарха я запросив актора Київського академічного драматичного театру на Подолі Артема Мяуса (в іншому складі цю роль виконує актор Театру Лесі Українки Влад Мелешко). Мені подобається багато акторських ролей, важко виділити когось окремо. Важливо, що сам процес постановки відбувався навдивовижу гармонійно. Ми весь час працювали у двох складах, але не було, як інколи трапляється, токсичних стосунків між акторами з різних складів. Все було максимально конструктивно і дієво. Всі допомагали одне одному, напрацьовували спільний процес, спільне творче поле. Сценографію робив Олексій Хорошко. Це головний художник Львівського театру імені Лесі Українки. Ми з ним розробили макет вистави ще в серпні минулого року. Одразу з’явилася ідея з басейном, які були у старих радянських санаторіях зі стандартною радянською плиткою. І далі вибудовували те, що потім глядач побачив на сцені. Олексій також взяв на себе костюми. Світлом займався Ігор Головачов. Мене дуже потішило, як оперативно і конструктивно ми його поставили. У виставі є мікротанці. Але окремо над пластикою з хореографом не працювали. Я все це повністю віддав на відкуп акторам. Було багато варіантів пластичного рішення – від найбезумніших до академічних. Те, що побачив глядач, це вже мабуть була тисячна спроба. Мені здається, шо надзвичайно складне завдання схопити бентежний світ Хвильового і працювати з ним. Тим паче, що він мало досліджений на театральній сцені. Хочеться вірити, що наша вистава дасть поштовх до подальшого сценічного життя творів Хвильового. Вважаю, що це великий скарб, яким поки ніхто не користується. А сама вистава, на мою думку, вийшла щира, щемлива. Вражає, наскільки перегукуються теми, страхи, розчарування, мрії, про які писав Хвильовий, з тим, що ми проживаємо зараз. Особисто мене це вражає, захоплює і дає внутрішній моторчик, щоб рухатися і працювати з цим матеріалом. У виставі звучить пісня англійською мовою. Це ми переклали вірш Хвильового. Музику написали композитори Володимир Помірко та Оксана Цимбаліст. І Оксана цю пісню заспівала. Дивовижно, настільки його поезія мелодійна, як класно вона лягає на музику. Думаю, що в цьому теж великий потенціал. Сподіваюся, що ще буду звертатися до творчості Миколи Хвильового. Я маю багато творчих планів. Є задум найближчим часом робити у Львові виставу за одним дуже відомим текстом. Зараз ведуться перемовини з автором. Якщо складеться, то має вийти щось сильне і видовищне. – Так склалося, що я багато граю негативних персонажів, – зазначив В’ячеслав Ніколенко, заслужений артист України, виконавець ролі Карно. – Зізнаюся, що мені подобається їх грати. Хоча, звісно, є й позитивні. Але саме негативні цікаві тим, що у них трапляються прояви, які не так часто зустрінеш у житті. Тому їх, напевно, цікавіше шукати в собі і проявляти на сцені, у виставах. У повісті Миколи Хвильового “Санаторійна зона” персонаж Карно, на мою думку, не зовсім реальний. Він відображає саму радянську систему. Зазвичай актор виступає адвокатом свого персонажа. Але чи можу я бути адвокатом тієї системи? Напевно, що ні. Працювати з режисером Дмитром Захоженком було досить комфортно. Він доволі лояльний, досить сучасний режисер. Чує актора, у хорошому смислі цього слова підлаштовується під нього. Але при цьому не забуває відстоювати свою точку зору. Під час роботи над виставою у нас була доброзичлива творча атмосфера. Приєднався до репетицій дещо пізніше. Спершу цю роль мав грати інший актор, але не склалося. І я подав творчу заявку на роль Карно. Отже, долучився до творчого процесу десь усередині, коли вистава вже була зроблена у першому читанні. Я доволі швидко влився в цю атмосферу незвичайного санаторію. Звичайно, з творчістю Миколи Хвильового я був знайомий і раніше. Захоплює, як він у “Санаторійній зоні” описує природу. Це немов ще один персонаж. Там багато цікавих описових моментів, які важко відтворити на сцені. А ще Хвильовий дуже добре передав атмосферу того часу. У нього прекрасно прописаний внутрішній світ персонажів. Це дуже допомагає. Натомість у драматичному творі ми зазвичай бачимо лише текст і ремарки. В іншому складі роль Карно виконує Сергій Детюк. Час від часу обговорювали з Сергієм деякі нюанси, важливі саме для вистави. Але по-своєму підходили до моментів, які можна зіграти по-різному, виходячи з нашої особистої органіки. Як результат, кожен, здається, зміг створити іншого персонажа. Але обидва гарно вписалися у загальну виставу. Майже з усіма задіяними у виставі акторами до цього неодноразово вже працював. Вперше лише з Дариною Степанковою. Щоправда, вона також зі мною грає в “Украденому щасті”, але там у неї зовсім маленька роль. Ав такій великій ролі з Дариною стикнувся вперше. У неї дуже цікава природа, багатий внутрішній світ. На мій погляд, вона сучасна актриса, яка добре відчуває сьогодення. Робота над виставою триватиме й далі. Кожного разу ми знаходитимемо щось нове. Але нам поталанило, що перші прогони стали грати за три тижні до прем’єри. Вони відбувалися практично кожного дня. Ми змогли пропрацювати якісь окремі моменти, відчути дихання ролі, дихання вистави. Тож багато чого було зроблено до прем’єри, проте процес триває. Нещодавно у нас відбувся кастинг на одну з нових вистав. Це буде мюзикл, який має з’явитися в наступному театральному сезоні. Можливо, зможу потрапити у цей проєкт. Також зараз триває робота над виставою “Сон розуму” за сценічною версією Хосе Габріеля Антуаньяно, режисер-постановник Ігнасіо Гарсія, сценографія та костюми Марії Левитської. Я репетирую Дон Хосе Дуасо-і- Латре (священника). Трупа у нас доволі завантажена, роботи вистачає. І для нас це дуже важливо. До повномасштабного вторгнення репетиційний процес у театрі тривав зазвичай довго. Це міг бути один, два чи навіть три роки. А зараз репетиції у нас від двох до чотирьох місяців. – Цю роль мені запропонував режисер Дмитро Захоженко, – пригадав Михайло Ганєв, виконавець ролі Хлоні. – Раніше я читав повість “Санаторійна зона”, тому був знайомий з цим матеріалом. Сценічну версію написала Ніна Захоженко. Не казатиму, що вона зробила якість карколомні зміни у персонажах чи сюжеті, а навпаки, підкреслила літературну палітру цієї повісті. Згоден із В’ячеславом Ніколенком, що з режисером Дмитром Захоженком працювалося легко. Загалом легко працювати з режисером, який знає, що робить і хоче це зробити. Принаймні мені було доволі комфортно. Мабуть, вперше за п’ять років роботи в театрі текст персонажа був абсолютно споріднений зі мною, моїм сприйняттям, моєю рефлексією на цей світ. А самогубство героя заслуговує досить широких міркувань. Цей вчинок йому ж придумав автор. Та існує багато теорій чому саме так. Хвильовий писав цю повість-рефлексією на події, що відбувалися у той час (100 років тому). Немає досі підтвердженої версії, чи це він писав про себе і чи всі ці персонажі є частинами його світосприйняття. Зрештою, сам Хвильовий був доволі депресивною людиною, яка неодноразово намагалася покінчити життя самогубством. Тож сказати, виправдовую я вчинок Хлоні чи ні, важко. Так само важко відповідати, чи є цей вчинок вчинком слабкої людини чи навпаки сильної. Думаю, аби зрозуміти вчинок персонажа, треба поміркувати над вчинками самого Хвильового. Загалом це широке поле для роздумів. Але в одному можу бути переконаний – у своєму розумінні цього болю персонажа Хлоні, що ми дійсно розучились “промовляти один до одного”. А це важливо та потрібно! Хотів би звернути увагу, що всі задіяні у виставі актори були активними учасниками репетиційного процесу. Спершу разом пройшли застільний період. Якихось розмов із режисером тет-а-тет щодо ролей не було. Весь процес відбувався у спільній великій роботі. І це був теплий, творчий процес. Поки складно оцінити свою працю. Думаю, що це зробить глядач. Звісно, робота над образом триватиме далі, як і робота над будь-яким образом. Було б цікаво ще попрацювати з Дмитром Захоженком над іншим матеріалом. Якщо це буде навіть не в Театрі Лесі Українки, в якому я працюю, то поміркую над такою пропозицією, саме для подальшої співпраці з цим режисером. Головне, щоб бажання працювати разом було взаємним. Вже зовсім скоро на основній сцені нашого театру має відбутися ще одна прем’єра, в якій я теж гратиму, але поки що не можу назвати матеріалу. Вистава “Санаторійна зона” і сам факт наявності тексту Хвильового у нашому театрі – це великий крок вперед. Закономірний та вивірений! Це мене особисто дуже тішить, і я радий бути учасником цього кроку. За що завдячую генеральному директору Кирилу Кашлікову та директорці-розпорядниці Оксані Немчук. Протягом останніх чотирьох років у Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки відбулося багато прем’єр, і це необхідний та логічний процес, оскільки жодному театру України, крім нашого, не довелося після початку повномасштабного вторгнення створювати свій репертуар практично з нуля. На основній сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки відбулася прем’єра вистави “Санаторійна зона” за однойменною повістю Миколи Хвильового. Твір, написаний понад сто років тому, особливо по-сучасному зазвучав у наш час.
16 Вернісаж · “Картини стають своєрідною пам’яттю про місто, його атмосферу та деталі”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

встигла провести дев’ять персональних виставок, а сьогодні, попри паузу, пов’язану з материнством, повертається до творчої реалізації. Із музеями її пов’язує особлива історія: у музейній сфері працювала мама, а згодом і сама Василина поповнила колектив Національного музею Тараса Шевченка. Робота у фондах дала їй унікальну можливість. “Затамувавши подих, стояла над роботами Шевченка, всотуючи рух пера і письмо художника”, – згадує вона. Під час роботи провідним художником у Національному музеї “Чорнобиль” створила настільну гру “Мандрівка Зоною відчуження”, де учасники подорожують маршрутом від Києва до Чорнобиля і назад. Також працювала над пазлом “Флора і фауна Зони відчуження” і серією ребусів та розмальовок. Все це було представлено на фестивалі “Арсенал ідей. Різні разом” у 2024 і 2025 роках. Художниця запрошує всіх охочих зупинитися на мить, провести час за горнятком доброї кави та неспішно зануритися у світ акварельних відблисків. Виставка триває до 3 червня у столичному арт-просторі на Подолі (вул. Хорива, 43). Тут пробуджується натхнення і бажання уважніше дивитися навколо, помічаючи красу.
16 Вернісаж · “Картини стають своєрідною пам’яттю про місто, його атмосферу та деталі”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

А навколо відблиски мирного життя…

Художниця Василина Кулачок запрошує на виставку акварелі та графіки “Відблиски”. Це про миті мирного життя, про звичні, тихі моменти. Більшість із понад 20 представлених робіт були створені ще до повномасштабного вторгнення, а частина до 2014 року. Людмила ОПАНАСЕНКО У роботах багато світла, адже акварель побудована на фізичному явищі: фарба прозора, а сяє завдяки відбиттю світла від білого паперу. Саме тому акварель “дихає”, просвічує. На виставці також представлені графічні роботи: літографія, офорт, гравюра на картоні. Кожна техніка по-своєму розкриває творчий задум. Наодинці з природою 35-річна Василина переважно малює з натури. Художників її віку, які працюють у пленерному живописі, насправді небагато. Для неї важливо не просто точно передати пейзаж чи об’єкт, а вловити стан і настрій моменту – відчуття простору, легкості, іноді ілюзорності, а подекуди площинності чи об’єму. Вона зізнається: є щось особливе в тому, щоб працювати просто неба – бути разом із природою. Саме на природі з’являються емоції зачудування, захвату, ніби бачиш світ глибше й починаєш краще його розуміти. “У кожного митця свій почерк. Мій більше про враження: коли зловивши прекрасну мить, прагну передати глядачеві стан душі й настрій природи, – каже Василина Кулачок. – Коли малюю, мене наповнює піднесення і вдячність за можливість творити”. Вона постійно шукає в Україні нові локації для пленерного живопису, подається на конкурсні пленери та мистецькі резиденції, де є можливість працювати й водночас бути разом зі своїми дітьми. Вабить краса часу Василина зображує природу, людей, натюрморти, старі будинки, які вже непридатні до життя. Її приваблює краса часу: облуплена фарба, старий ліхтар, тихі дворики, яких уже немає. Як-от, дворик навпроти Житнього ринку – у реальності зник, але залишився на її полотні. Картини стають своєрідною пам’яттю про місто, його атмосферу та деталі, які легко оминути у щоденній метушні. Її послання – нагадати: світ красивий тут і зараз. Краса живе у кожному шматочку реальності, у простих буденних речах. Не обов’язково їхати далеко чи чекати особливих умов, аби її побачити. Це може бути вулиця, архітектура, натюрморт або те, як світло змінюється під час заходу сонця чи як цікаво лягають тіні вдень. Художниця постійно перебуває у пошуку візуальних мотивів. Її чоловік – математик. Виховують трьох дітей, молодшій доньці – п’ять років. Василина з теплотою говорить про підтримку чоловіка: саме він бере на себе частину домашніх турбот і допомагає створити для неї простір, у якому народжується творчість коханої. Автентика в символах На відкриття виставки Василина Кулачок прийшла в стилізованому українському строї: у відтвореній заліщицькій сорочці з Дворик в Керчі, Крим Тернопільщини та спідниці з ладункою з Полтавщини. Дукач і баламути доповнювали образ. Художниця зізнається, що українські строї для неї – жива історія родини. Вона береже сорочку своєї прабабусі Надії та її мами Паладини, створену майстрами у Клембівці на Вінниччині. Тема народного мистецтва супроводжує її ще з часів навчання: магістерську роботу в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури мисткиня присвятила українській вишивці середини ХІХ – початку ХХ століття й тому, як художники втілювали її у своїх творах. У практичній частині проілюструвала “Марусю Чурай” у техніці монотипії. Ця робота потрапила до Ліни Костенко та отримала її схвальний відгук. Особливо близький художниці образ Рожаниці – жінки, що народжує життя, а також вершника-козака, якого деякі дослідники трактують як продовження цього ж символу – знаку роду, родючості та безперервності життя. Ці мотиви часто зустрічаються на тканих килимах і у вишивках. Як і образи птахів – півнів, голубів, навіть папуг. На виставці Василина Кулачок представила серію гравюр на картоні “Українські символи”. У цих візерунках по-новому оживають символи роду та оберегів. Відчуття роду У Василині поєдналися два коріння: по маминій – подільське, по батьковій – бойківське. Це відчуття роду відлунює в творчості. Картини мисткині долучаються до волонтерських ініціатив, також розписувала тубуси від снарядів, аби підтримати військових і музей. Одна з її робіт – олійний живопис із соняхами – поїхала на Полтавщину до родини загиблого воїна, якого художниця знала особисто: картину виграла його дружина під час благодійного розіграшу для допомоги війську. Василина Кулачок працює здебільшого в акварелі та графіці, однак нині створює нову серію робіт, присвячену українській вишивці та орнаментам килимів. Роботи виконані в техніці акрилу на полотні з використанням поталі під золото і срібло. Перше полотно з цієї серії вже прикрашає експозицію. До слова, художниця мала нагоду проілюструвати українськими символами та мотивами традиційної вишивки книгу “Оберемок сонетів” Віри Китайгородської, відомої письменниці, котра професійно займається народним ткацтвом і вишивкою. Серед творчих задумів Василини – портрет прабабусі у старовинній сорочці. “Я дуже добре її пам’ятаю, її сад із півоніями в селі Оленівка на Вінниччині. На честь прабабусі Надії я назвала свою доньку”, – ділиться художниця. Квіти у її роботах також мають особисту історію: одні народилися зі спогадів про бабусине подвір’я в селі Котюжани на Вінниччині, інші – з пленерів у Криму, де для мами були написані польові квіти. Музейне минуле Василина малює все життя. З п’ятого класу навчалася у Державній художній середній школі імені Тараса Шевченка. До народження дітей художниця
16 Вернісаж · “Картини стають своєрідною пам’яттю про місто, його атмосферу та деталі”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Вернісаж · “Картини стають своєрідною пам’яттю про місто, його атмосферу та деталі”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

АНОНС

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин