Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Символічно, що видання, як і “Кобзар” 1840 року, виконано у жовто%блакитних кольорах”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

“Тим, хто живе з трійцею в душі – Богом, Україною й Шевченком”

Слово Просвіти, №20 за 2026 рік

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України У ці смутні часи війни, (не)останньої масованої ракетно-дронової атаки дикої кремлівської орди в ніч на 24 травня, Народ продовжує “розмову” (яку березневі Дні Поета) зі своїм Пророком. Бо Його Слово, Правда і Віра затребувані українцями безустанно, особливо в найбільш драматичні періоди свого Буття. Адже нинішня війна (не семилітня, а вже шістнадцятилітня) з московитами характеризується за всю історію війн із ординством піковою екзистенційністю, коли на “кон” поставлені свобода, ідентичність, державність Українського народу. Вимахуючи ядерним кремлівським дрюком, погрожуючи не тільки Україні, але всьому світу, кровожерний рашист сповна підтверджує цим оте неметафоричне Шевченкове, написане 1838-го В. Жуковському, що “москалі – чужі люде, / Роблять лихо з вами”. Однак його заобрійний погляд в будущину, який по вінця наповнений вічно “гнаною правдою” про справжні життєствердні істини для народів, людини насправді нагадує усім сущим (не лише українцям), що це божевілля, яким, продовжують управляти “сильні світу цього”, є плодом відвернення їх від честі, правди і заповітів Божих. Бо вселенське зло путінського рашизму виплоджувалося віками не тільки на ординських болотах, але й злими діяннями тих, хто запопадливо забавляв “непокаране зло”, торгуючи совістю, хто з глибокою “стурбованістю” часто спостерігав, як морять людей голодом, репресують і вбивають мільйони, проте, “міщанський” спокій, гроші, ціна, влада, нажива вбили цінності і людську подобу такої “політики”. Згадаймо, коли в Україні 1933 року лютував страшний і несусвітній геноцид-голодомор, організований московським більшовизмом для знищення саме українців, то Ліга Націй лише чотирма голосами із 14(!) “підтримала” допомогу “голодуючим” (бо це “внутрішня” справа срср). А надмірно фетишизований Ф. Рузвельт після прохання направити на москву бодай хоча б якусь дипломатичну місію для оцінки цього геноцидного злочину, натомість установив у листопаді 1933-го дипломатичні відносини зі сталінським кремлем та влаштував пишний офіційний прийом попри смерть мільйонів невинно убієнних українців. Це – доконана історія, яка, очевидно, перебуває поза будь-якою моральністю. Її згубність уже ніколи не прикрити навіть найбільш облудливим фіговим листком, оскільки саме такі фарисейські поведінкові норми сприяли (-ють) виплодженню московського рашизму і гітлерівського нацизму, Другої світової і нинішньої агресії хижої “болотяної” орди. Слава Богу, що хоча б українці (окрім заклятих україноненависників та ватників) не послуговуються ілюзорними містеріями про брехливі цінності “єдінородства, дружбу, позерне братерство, добросусідство”, як і фарсом “асвабаждєнія” та іншими злоякісними постулатами. Народ, нарешті, гадаю навічно, опанував для сущих і майбутніх поколінь українців перший Шевченківський урок правди “про москаля”, могутнім дзвоном передаючи “мертвим, живим і ненарожденним” вікопомний клич – “геть москву!”. З усіх царин життєдіяльності Українського Народу і Держави. Мільйони загублених доль і життів українців зовуть, щоби цинічне “братерське братерство” назавжди кануло у бездонне провалля. А ще мусимо пам’ятати: українці вели (ведуть) боротьбу за право жити і бути не просто з царямипсарями, лєнінсько-сталінськими більшовиками чи путінськими зетнодикунами. Їхніми віковічними ворогами були і є московія (рассєя) та її “глубінний” народець. Усе решта, незважаючи на ймення московії: царська, буржуазна, комуністична, рашистська чи “демократична” та на міфи про “харошіх руськіх”, є тільки похідним часовим поняттям, що не впливає на ворожу сутність цього планетарного зла. Однак супротиву і поборювання зла замало, потрібна висока почуттєва емоція, закладена в Шевченковому Слові: “свою Україну любіть!”. Саме в ньому нуртувала і постала наша найвища національна Ідея, відображаючи думи, надії, сподівання і віру уярмленого чужинськими імперіями Народу. У цій жертовній і щирій любові, за яку “не прирізують десятини” (за В. Липинським), містилася незбагненна українська сила, наділена природним правом руйнувати імперії. Гадаю, що в тих безпросвітних часах без цього майже сакрального Шевченкового українолюбства, цієї найбільш характерної ознаки нашої народности, етнокультурна Нація могла б розчинитися серед “інших”. Тому великі й малі, письменні та безграмотні, бідні й більш заможні українці завжди “жили” Шевченком. Великий український педагог Б. Грінченко, автор дуже чутливої праці “На безпросвітному шляху” напише, що “нація без (цієї) характерної риси була б схожа на кисіль, позбавлений смаку”. Оцей “смак”, натхнення, незбориму віру і правду про себе видимо й незримо передавав Народу Шевченко. “Кобзар” став для нього Святим Письмом і Книгою книг. Він слугував в умовах бездержавности найвищим символом нашої Соборности, проникаючи в найдальші закутки українства, розділеного державами-зайдами. У 90-х роках ХІХ століття західноукраїнська газета “Руська Рада” писала, що видання Кобзаря повинно бути в кожній хаті, корисним для старших і молодих. А 1908 року газета “Боротьба” напише так: “За що ми любимо Тараса?.. Бо ціле життя боровся з неволею”. Саме такими чеснотами волелюбства Шевченко “творив” Народ, об’єднуючи його ідеєю Волі і Правди. Чи народився б такий Федькович (“австро!руський Шевченко”), якого нині знаємо і шануємо, якби не “знайомство” з Поетом? На це дав відповідь сам Федькович, яку пізніше занотує Осип Маковей у своїй відомій біографічній праці: “У марті 1862 року Федькович читав уже Шевченка і так собі його вподобав, що почував себе як у раю, читаючи його…” У народному середовищі Він набував статусу святості і в хаті кожного свідомого українця Йому відводили найпошанованіше місце поруч з Божою Матір’ю. Насправді Тарасове Слово було всеприсутнім і невичерпно багатим, як оберіг, що, ототожнюючись з Україною, творило нову українську душу, протуберанцево впливаючи щомиті, щоденно, у позачассі не тільки на тонкий прошарок “переднього ряду” української інтелігенції, але й на всі верстви населення. Пригадуються давні розповіді, як мої земляки (Василь і Михайло Кравчуки зі Ставчан) у важкі окупаційні періоди переховували, закопуючи в землю погруддя Тараса, як засуджений Василь по тюрмах оберігав як священний талісман книгу “Кобзар”. Диво, однак у ті нестерпні і ворожі часи, коли царська сатрапія забороняла вшановувати Шевченка, то в Чернівцях домоглися (1909 р.) назвати в його честь одну з вулиць міста, а університетський професор В. Копачук зі Старого Вовчинця 1914(!) року публічно висаджує для майбутніх поколінь “Шевченкового” дуба. Цими благородними вчинками і людськими діяннями було “пересипано” все життя колонізованого українства в ХІХ–ХХ ст. Тараса Шевченка читали як отченаш, ним жили, його знали, а найбільше – відчували українським Серцем. Відомий український письменник і педагог Д. Макогон у ту безвихідну добу під впливом Шевченка закличе: “В тяжку безсонную годину / Любіть, кохайте Україну, / Як свій найкращий ідеал”. Століття та політичні устрої змінювали Світ, Україну, яку троцький бачив “своєю” тільки тоді, коли “дух Петлюри вдасться повністю витравити з української душі”. Тому сталою одиницею для “наших” недругів, ворогів і “асвабадітєлєй” залишалася шевченкофобія і українофобія. Шевченко був (і залишається) найбільш небезпечним Оборонцем і Воїном для ворогів “наших” незалежно від мастей та географії. Бо навіть в самому Києві, який чорносотенна нечисть продовжує називати “мать городов русских”, ще трапляються “викопні” екземпляри, що воліли б навіть під час воєнного лихоліття “виміняти” Шевченка на “пушкіно-булгакових”, а сам величний пам’ятник національному Пророку в центрі столиці мав би бути й надалі закритий від Народу чорним рядном. Не перевелися й ті “модерні” політики та “інтелектуали”, які підспівують, що в Європу треба “рухатися” без Коліївщини, Гайдамаччини, національних Героїв, з таким собі “причесаним і прилизаним”, а не Шевченком- Борцем, який воював проти трьох імперій та без тієї його віри, що здолає таки чужинство та чужизну на нашій рідній землі. Він знав ціну національної пам’яті, поза якою в Народу не зостанеться ні гордості, ні вольності, ні “доброї слави / Слави України”. Він став водночас і символом боротьби за свободу поневолених народів, будучи знаковим виразником європейського екзистенціоналізму і близьким по духу ідеям Міцкевича і Словацького, Мадзіні і Петефі, Бернса і Коллара… Великий ідеал для всіх часів і народів закладає в поемі “Кавказ”, первісний варіант якого прочитав своєму брату В. Шевченку, а 18 листопада 1845-го в Переяславі завершив цей знаменитий твір, присвячений боротьбі за Волю. Символічно, що нині Поема надрукована в “Переяславському Кобзарі”, ввібравши в себе саме на цій славній княжій землі силу Шевченкового Слова: “Ми віруєм Твоїй силі / І духу живому. / Встане правда! Встане воля! / Помоляться всі язики / Вовіки і віки”. Про нездоланну енергію Шевченкових пророчих заповітів, звертаючись до всіх приневолених українців, говорив ще на початку радянщини і наш національний символіст та бунтівник духу письменник Д. Загул: “І слово праведне твоє, / Стоїть одвіку на сторожі”. До Шевченкового Слова, що боронило українськість від усіляких зайд, він 1920 року в умовах “нового” уярмлення України знову звертається з великим пієтетом і надією: “Читали ми твої слова / Неначе Біблії глаголи”. На жаль, не дочекався своєї омріяної визвольної весни. 1944 року він загинув із шевченковими “глаголами” в сибірських концтаборах. Оця сила Ідеалів волі, незалежности, соборности, єдности, що проникали в душу і свідомість Народу, розділеного чужинським гнітом, майже знекоріненого, розділеного, почленованого, народжувалася саме з Шевченкової Правди. Бо ніхто інший, як Шевченко, так чутливо не проникав у національну Душу, так істинно не розпізнавав, так глибоко не осмислював та етично екзаменував наше Буття розумінням “Що ми?.. Чиї сини?”. А викарбуваний Тарасом заклик: “Пізнайте Правду і Правда зробить Вас вільними” будив у серцях українців дух національної, духовної і політичної Свободи. Нині вже минуло 165 років відтоді, як 20 травня прах Великого Сина Великого Народу на пароплаві “Кременчук” перевезли з Києва до Канева, перепоховавши 22 травня на Чернечій Горі. Виконано бажання його “Заповіту”: Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого На Вкраїні милій… Напередодні цієї знакової для українців дати в княжому граді Переяславі вийшло у світ ексклюзивне видання – “Кобзар Переяславський”, вмістивши все найсокровенніше, створене Тарасом Шевченком на Переяславщині, починаючи з найвидатніших творів 1845 року, подарувавши своєму Народу “Кавказ”, “Єретик”, “Наймичку”, “І мертвим, і живим…”, “Холодний Яр”, “Давидові Псалми”, “Минають дні, минають ночі”, “Три літа”, “Заповіт”… і прекрасні живописні та графічні роботи. Символічно, що видання, які “Кобзар” 1840 року, виконано у жовто-блакитних кольорах. Унікальний авторський проєкт Наталії Павлик, творча (і не тільки) допомога та благодійний чин В. Саулка та С. Гальченка засвідчують, що Шевченко донині і навіки з нами. Він супроводжує Україну в її поступі, звершеннях і трагедійності. Піднявши з колін покріпачений різними імперіями і державами свій Народ, вдихнувши і виплекавши в його Серці ніким незбориму жагу до Свободи і Правди, він став сакральною зброєю Нації в її боротьбі зі злом та темрявою. Сьогодні Шевченко – наше найбільш пошановане Знамено Свободи, Справедливості, Соборності, єднаючи українство на материзні і поза її межами, символ Української Державності з його Божим Заповітом: “Свою Україну любіть. / Любіть її… во врем’я люте, / В остатню, тяжкую мінуту /За неї Господа моліть”.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин