Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Театр · “Це вистава про людину всередині системи, про втрату ідеалів і про те, як божевілля світу починає здаватися нормою”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Бентежний світ Миколи Хвильового

Слово Просвіти, №20 за 2026 рік

Едуард ОВЧАРЕНКО Світлини Едуарда МЕЖУЛА Що відбувається із людиною, коли після тривалої боротьби настає момент тиші? Коли революція, за яку ти боровся, починає контролювати тебе, а ідеали минулого породжують монстрів теперішнього? Події розгортаються у закритому санаторії, де співіснують колишні революціонери, обивателі та законспіровані співробітники таємної поліції. Простір, що мав би лікувати, перетворюється на місце контролю та ізоляції. Колючий дріт, режим і постійний нагляд роблять санаторій моделлю держави – холодної й безжальної. “Санаторійна зона” – це історія не лише про 1920-ті. Це вистава про людину всередині системи, про втрату ідеалів і про те, як божевілля світу починає здаватися нормою. – Вперше взявся за Хвильового, хоча дуже давно хотів, – розповів Дмитро Захоженко, режисер-постановник, головний режисер Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки. – Ця історія довго відкладалася, і нарешті настав для неї час. Мені здається, шо Микола Хвильовий досить мало досліджений письменник і заслуговує на багато більшу увагу. Завжди манить його бентежний світ – неспокійний, трохи хворобливий. Його мрія – така велика та романтична. І водночас жах від дійсності, що його оточувала. Він завжди видавався дуже трепетним у цьому плані. Мене запросили на постановку до Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки. І я розумів, що це буде прекрасний варіант для вистави. Не знаю, як ця тема звучала б у Львові. Але слобожанська говірка, непростий діалог з російською культурою, яка, звісно, тривалий час впливала на нього і впливу якої він намагався позбутись (геть від Москви!), і ревізія власних поглядів, і пошуки власної ідентичності, і роздуми про роль українського лівобережжя в долі Європи – здалося, що це ідеальний коктейль для сучасного Києва. Тому я одразу запропонував генеральному директору-художньому керівнику театру Кирилу Кашлікову цей текст для постановки. Працювали над виставою два з половиною місяці. Це довше, ніж я працюю зазвичай. Колектив тут чудовий. Люди активно включилися у репетиційний процес, і інтерес до матеріалу у них не зникав. Весь час я відчував рух вперед. Це був приємний експеримент. Ще восени я приїздив до Києва і мав низку зустрічей з акторами театру. Ми спілкувалися. Вони читали тексти, потім ці тексти обговорювали. У результаті цього процесу обрали команду для вистави. А на роль Анарха я запросив актора Київського академічного драматичного театру на Подолі Артема Мяуса (в іншому складі цю роль виконує актор Театру Лесі Українки Влад Мелешко). Мені подобається багато акторських ролей, важко виділити когось окремо. Важливо, що сам процес постановки відбувався навдивовижу гармонійно. Ми весь час працювали у двох складах, але не було, як інколи трапляється, токсичних стосунків між акторами з різних складів. Все було максимально конструктивно і дієво. Всі допомагали одне одному, напрацьовували спільний процес, спільне творче поле. Сценографію робив Олексій Хорошко. Це головний художник Львівського театру імені Лесі Українки. Ми з ним розробили макет вистави ще в серпні минулого року. Одразу з’явилася ідея з басейном, які були у старих радянських санаторіях зі стандартною радянською плиткою. І далі вибудовували те, що потім глядач побачив на сцені. Олексій також взяв на себе костюми. Світлом займався Ігор Головачов. Мене дуже потішило, як оперативно і конструктивно ми його поставили. У виставі є мікротанці. Але окремо над пластикою з хореографом не працювали. Я все це повністю віддав на відкуп акторам. Було багато варіантів пластичного рішення – від найбезумніших до академічних. Те, що побачив глядач, це вже мабуть була тисячна спроба. Мені здається, шо надзвичайно складне завдання схопити бентежний світ Хвильового і працювати з ним. Тим паче, що він мало досліджений на театральній сцені. Хочеться вірити, що наша вистава дасть поштовх до подальшого сценічного життя творів Хвильового. Вважаю, що це великий скарб, яким поки ніхто не користується. А сама вистава, на мою думку, вийшла щира, щемлива. Вражає, наскільки перегукуються теми, страхи, розчарування, мрії, про які писав Хвильовий, з тим, що ми проживаємо зараз. Особисто мене це вражає, захоплює і дає внутрішній моторчик, щоб рухатися і працювати з цим матеріалом. У виставі звучить пісня англійською мовою. Це ми переклали вірш Хвильового. Музику написали композитори Володимир Помірко та Оксана Цимбаліст. І Оксана цю пісню заспівала. Дивовижно, настільки його поезія мелодійна, як класно вона лягає на музику. Думаю, що в цьому теж великий потенціал. Сподіваюся, що ще буду звертатися до творчості Миколи Хвильового. Я маю багато творчих планів. Є задум найближчим часом робити у Львові виставу за одним дуже відомим текстом. Зараз ведуться перемовини з автором. Якщо складеться, то має вийти щось сильне і видовищне. – Так склалося, що я багато граю негативних персонажів, – зазначив В’ячеслав Ніколенко, заслужений артист України, виконавець ролі Карно. – Зізнаюся, що мені подобається їх грати. Хоча, звісно, є й позитивні. Але саме негативні цікаві тим, що у них трапляються прояви, які не так часто зустрінеш у житті. Тому їх, напевно, цікавіше шукати в собі і проявляти на сцені, у виставах. У повісті Миколи Хвильового “Санаторійна зона” персонаж Карно, на мою думку, не зовсім реальний. Він відображає саму радянську систему. Зазвичай актор виступає адвокатом свого персонажа. Але чи можу я бути адвокатом тієї системи? Напевно, що ні. Працювати з режисером Дмитром Захоженком було досить комфортно. Він доволі лояльний, досить сучасний режисер. Чує актора, у хорошому смислі цього слова підлаштовується під нього. Але при цьому не забуває відстоювати свою точку зору. Під час роботи над виставою у нас була доброзичлива творча атмосфера. Приєднався до репетицій дещо пізніше. Спершу цю роль мав грати інший актор, але не склалося. І я подав творчу заявку на роль Карно. Отже, долучився до творчого процесу десь усередині, коли вистава вже була зроблена у першому читанні. Я доволі швидко влився в цю атмосферу незвичайного санаторію. Звичайно, з творчістю Миколи Хвильового я був знайомий і раніше. Захоплює, як він у “Санаторійній зоні” описує природу. Це немов ще один персонаж. Там багато цікавих описових моментів, які важко відтворити на сцені. А ще Хвильовий дуже добре передав атмосферу того часу. У нього прекрасно прописаний внутрішній світ персонажів. Це дуже допомагає. Натомість у драматичному творі ми зазвичай бачимо лише текст і ремарки. В іншому складі роль Карно виконує Сергій Детюк. Час від часу обговорювали з Сергієм деякі нюанси, важливі саме для вистави. Але по-своєму підходили до моментів, які можна зіграти по-різному, виходячи з нашої особистої органіки. Як результат, кожен, здається, зміг створити іншого персонажа. Але обидва гарно вписалися у загальну виставу. Майже з усіма задіяними у виставі акторами до цього неодноразово вже працював. Вперше лише з Дариною Степанковою. Щоправда, вона також зі мною грає в “Украденому щасті”, але там у неї зовсім маленька роль. Ав такій великій ролі з Дариною стикнувся вперше. У неї дуже цікава природа, багатий внутрішній світ. На мій погляд, вона сучасна актриса, яка добре відчуває сьогодення. Робота над виставою триватиме й далі. Кожного разу ми знаходитимемо щось нове. Але нам поталанило, що перші прогони стали грати за три тижні до прем’єри. Вони відбувалися практично кожного дня. Ми змогли пропрацювати якісь окремі моменти, відчути дихання ролі, дихання вистави. Тож багато чого було зроблено до прем’єри, проте процес триває. Нещодавно у нас відбувся кастинг на одну з нових вистав. Це буде мюзикл, який має з’явитися в наступному театральному сезоні. Можливо, зможу потрапити у цей проєкт. Також зараз триває робота над виставою “Сон розуму” за сценічною версією Хосе Габріеля Антуаньяно, режисер-постановник Ігнасіо Гарсія, сценографія та костюми Марії Левитської. Я репетирую Дон Хосе Дуасо-і- Латре (священника). Трупа у нас доволі завантажена, роботи вистачає. І для нас це дуже важливо. До повномасштабного вторгнення репетиційний процес у театрі тривав зазвичай довго. Це міг бути один, два чи навіть три роки. А зараз репетиції у нас від двох до чотирьох місяців. – Цю роль мені запропонував режисер Дмитро Захоженко, – пригадав Михайло Ганєв, виконавець ролі Хлоні. – Раніше я читав повість “Санаторійна зона”, тому був знайомий з цим матеріалом. Сценічну версію написала Ніна Захоженко. Не казатиму, що вона зробила якість карколомні зміни у персонажах чи сюжеті, а навпаки, підкреслила літературну палітру цієї повісті. Згоден із В’ячеславом Ніколенком, що з режисером Дмитром Захоженком працювалося легко. Загалом легко працювати з режисером, який знає, що робить і хоче це зробити. Принаймні мені було доволі комфортно. Мабуть, вперше за п’ять років роботи в театрі текст персонажа був абсолютно споріднений зі мною, моїм сприйняттям, моєю рефлексією на цей світ. А самогубство героя заслуговує досить широких міркувань. Цей вчинок йому ж придумав автор. Та існує багато теорій чому саме так. Хвильовий писав цю повість-рефлексією на події, що відбувалися у той час (100 років тому). Немає досі підтвердженої версії, чи це він писав про себе і чи всі ці персонажі є частинами його світосприйняття. Зрештою, сам Хвильовий був доволі депресивною людиною, яка неодноразово намагалася покінчити життя самогубством. Тож сказати, виправдовую я вчинок Хлоні чи ні, важко. Так само важко відповідати, чи є цей вчинок вчинком слабкої людини чи навпаки сильної. Думаю, аби зрозуміти вчинок персонажа, треба поміркувати над вчинками самого Хвильового. Загалом це широке поле для роздумів. Але в одному можу бути переконаний – у своєму розумінні цього болю персонажа Хлоні, що ми дійсно розучились “промовляти один до одного”. А це важливо та потрібно! Хотів би звернути увагу, що всі задіяні у виставі актори були активними учасниками репетиційного процесу. Спершу разом пройшли застільний період. Якихось розмов із режисером тет-а-тет щодо ролей не було. Весь процес відбувався у спільній великій роботі. І це був теплий, творчий процес. Поки складно оцінити свою працю. Думаю, що це зробить глядач. Звісно, робота над образом триватиме далі, як і робота над будь-яким образом. Було б цікаво ще попрацювати з Дмитром Захоженком над іншим матеріалом. Якщо це буде навіть не в Театрі Лесі Українки, в якому я працюю, то поміркую над такою пропозицією, саме для подальшої співпраці з цим режисером. Головне, щоб бажання працювати разом було взаємним. Вже зовсім скоро на основній сцені нашого театру має відбутися ще одна прем’єра, в якій я теж гратиму, але поки що не можу назвати матеріалу. Вистава “Санаторійна зона” і сам факт наявності тексту Хвильового у нашому театрі – це великий крок вперед. Закономірний та вивірений! Це мене особисто дуже тішить, і я радий бути учасником цього кроку. За що завдячую генеральному директору Кирилу Кашлікову та директорці-розпорядниці Оксані Немчук. Протягом останніх чотирьох років у Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки відбулося багато прем’єр, і це необхідний та логічний процес, оскільки жодному театру України, крім нашого, не довелося після початку повномасштабного вторгнення створювати свій репертуар практично з нуля. На основній сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки відбулася прем’єра вистави “Санаторійна зона” за однойменною повістю Миколи Хвильового. Твір, написаний понад сто років тому, особливо по-сучасному зазвучав у наш час.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин