Подія · “Всеосяжною у Шевченка є Любов до України, до його знедоленого народу, до людини”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Знаковий день в історії незалежної України
Слово Просвіти, №20 за 2026 рік
Наталія ГУМНИЦЬКА, просвітянка
І мене в сім’ї великій В сім’ї вольній, новій Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом. Тарас Шевченко Сто шістдесят п’ять років тому в Україну повернулося її Серце, камертон національної ідентичності, еталон Гідності, Свободи, Правди, Честі, Чину. Звичайно, мовимо про День перепоховання праху Тараса Шевченка у Каневі 22 травня 1861 року. До речі, постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 2011 року №3126-VI зобов’язано відзначати цю історичну подію на державному рівні. Минуло п’ятнадцять років з тих пір, а постанова так і залишилася на паперовому носії! І йдеться чи не про найважливішу, майже сакральну Постать нашого національного відродження і культури! Сумно. Але такий вигляд, на превеликий жаль, має наша культура пам’яті, вдячності та тривання. Досі не знаємо могил ні Хмельницького, ні Мазепи, ні Сагайдачного. З особистого чину, одержимості окремих ентузіастів маємо спорадичні повернення тих чи інших подвижників нашого тривання, але ця важлива проблема потребувала і потребує державного втручання, просвітницької роботи як освітян, так і громадських інституцій. Доречно тут порівняти ставлення нашої сусідки Польщі до своїх постатей культури й історії, яке вирізняється прецизійністю і дбайливістю. Задумаймося серйозно, що було б з Україною, з нашою нацією, мовою, державою, якби прах Тараса Шевченка залишився у цих суворих петербурзьких нетрях до сьогодні?! Страшно усвідомити, що наш Духовний Стрижень, Національний символ, Ідеал був би для нас недоступний, втрачений назавжди як надія нашої національної державної окремішності. І як же ми маємо бути вдячні стратегічній далекоглядності самого Шевченка і його найближчих друзів та соратників, які зрозуміли надважливість цієї історичної події й згідно із “Заповітом” перепоховали Тараса на рідній землі у Каневі, над могутнім Дніпром, який є символом самої вільної України. Маємо пам’ятати і шанувати їхні імена, серед яких Михайло Лазаревський, Григорій Честахівський, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Євген Гребінка, Василь Білозерський… Особливо тепер, коли Україна, її стражденний народ переживає чергову геноцидну
“Російська Федерація систематично веде війну не лише проти українського народу, але й проти української культури, історичної пам’яті та світової культурної спадщини. Російський агресор свідомо намагається стерти українську ідентичність, підтвердженням чого є суттєві руйнування та пошкодження провідних інституцій культури, науки та освіти”, – йдеться в повідомленні. Зокрема, внаслідок ударів РФ пошкоджено Національний художній музей України, Український дім, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України війну терором, яку чинить наш ненаситний північний сусід. Писав же наш Пророк, наш Учитель універсального античного зразка “Не вмирає душа наша / Не вмирає воля, / І неситий не виоре на дні моря поле / Не скує душі живої / І слова живого / Воно знову оживає / І сміється знову…”, “Борітеся! Поборете! Вам Бог помагає…”. Не дивно, що наші мужні воїни дуже часто беруть на фронт “Кобзар” Тараса Григоровича як оберіг, як свою українську національну Біблію, сповнену мудрістю, відвагою, стремлінням до волі і перемоги над неправдою і злом. Ця Книга Книг нашого народу додає нам сил і впевненості у нашій перемозі. То чому ж ця невелика поетична збірка так глибоко сягає духовного дна кожного мислячого українця і не лише українця, а усіх, хто сповідує моральний кодекс честі й справедливості, які, на превеликий жаль, світова спільнота, насамперед її еліта, ігнорують дедалі частіше? У чому ж криється секрет сили цього невеликого за обсягом твору і його Автора? Добре знаємо, що Тарас Шевченко народився у кріпацькій родині, у серцевині України, де ще були статечні люди, які пам’ятали вольності Гайдамацької держави. Зокрема, розповіді його столітнього діда Івана про козацтво глибоко запали у вразливе серце маленького Тараса. Саме у Керелівці, серед народного пісенного оточення, розкішної природи сформувалася на майже ембріональному рівні любов до рідної землі, до духовних скарбів свого пригнобленого люду. Цих недовгих десяти років вистачило, щоб українська ідентичність стала його непорушним фундаментом на усе нелегке життя. А подальші життєві шляхи на чужині формували його друге крило, а саме: освіченого інтелектуала, Поета, Художника, Мислителя… Безперечно, це Академія мистецтв у Санкт-Петербурзі. Проте великий вплив на молодого Тараса мали відвідини дворянських родин, які, по суті, були українською інтелектуальною аристократією (до прикладу, у родині Рєпніних була шестидесятитисячна потужна бібліотека), більшість з якої мала сентимент до України, до її автономних прав за Гайдамаччини і мріяла про їх відновлення.
Хоча більшість з них була зросійщена, однак український ген у них був присутній. Це були взаємні впливи. Поетове вогненне Слово будило в них ностальгійні співчуття до своїх земляків. Вони часто були меценатами, колекціонерами і благодійниками української справи. Особливо ці контакти були активні у такі Три літа: 1843, 1844, 1845 років. Цікаві спілкування у родинах Тарновських, Розумовських, Скоропадських, Рєпніних, Безбородьків, Галаганів… Окремо варто згадати дворянський рід Капністів грецького походження, насамперед його яскравого представника Василя Васильовича Капніста (1758-1823), батька Олексія Капніста, який познайомив Тараса Шевченка з родиною Рєпніних і Варварою Рєпніною. Він був одержимий ідеєю автономності Гетьманщини, у 1787 році очолив гурток автономістів. Саме він здійснив у 1791 році таємну подорож до Берліна із місією схилити короля стати на сторону українців у звільненні їх від деспотизму російського царату. Його перу належать дві унікальні праці “Ода на рабство” і гостро сатирична п’єса “Ябеда” (1798), яку по силі драматизму відносять до шекспірівського рівня і вважають предвісником “Ревізора” Миколи Гоголя. Красномовні заключні слова твору: “Життя Ябедой і тем: что взято, то і свято”, які влучно віддзеркалюють ментальність росіян в російсько-українських взаєминах XVII-XVIII століть аж до сьогодні, про що свідчить уже 5-ий рік повномасштабної геноцидної війни терором проти України. “Ода на рабство” була ідейним попередником національно-визвольної поезії Тараса Шевченка. Цікавим і є факт, що Василь Васильович Капніст переклав “Слово о полку Ігоревім” російською, але з коментарем, в якому доводить, що цей шедевр середньовічної літератури належить українській культурі. Ймовірний автор “Історії Русів”, що користувалася неабиякою популярністю серед українських патріотів XIX століття, зокрема і на Тараса Шевченка. Великий архів Капністів врятований і у 1924 році переданий Українській академії наук. Проте досі не вивчений, не опрацьований. Таким чином народницьке крило, зроджене і сформоване на ембріональному рівні з духовних глибин українського народу, поєдналося з інтелектуальним, пасіонарним, здобутим навчанням в Академії мистецтв Санкт-Петербурга і наполегливою працею над самоосвітою. Велику роль у формуванні Шевченка інтелектуала й мислителя зіграло спілкуванням з непересічними представниками дворянських родів, яскравими особистостями української інтелектуальної аристократичної еліти. Так постав цілісний Українець з могутнім духовним стовбуром і корінням, яке системно живилося духовними історичними скарбами свого народу і неперервною інтелектуальною працею, спрямованою у майбутнє України. Тарас Шевченко не відірвався, не відцурався від свого знедоленого народу, а, на противагу Миколі Гоголю, розчинився у жертовній дієвій Любові до своєї знедоленої України, до її покріпаченого люду. Хоча й мав багато спокус стати шанованим художником, музикантом, поетом, винахідником. Однак обрав тернистий шлях Пророка, Учителя, Поета, Мислителя свого приниженого народу. Концептуальним, всеосяжним у Шевченка є Любов до України, до його знедоленого народу, до людини, яка базується на філософії серця Григорія Сковороди, Памфіла Юркевича. Письменник, шевченкознавець Леонід Ушкалов підкреслює антропоцентризм Поета і називає українців кордоцентричним народом. Михайло Микешин стверджував, що “уся поетова пристрасна й могутня любов була так зосереджена на його рідній Україні, що в його серці, здається, не зосталося більше любовного запасу для чогось іншого”. Підтвердженням такої беззастережної любові Шевченка до своєї землі є, зокрема, рядки: “Я так її, я так люблю / Мою Україну убогу, / Що проклену святого Бога, / За неї душу погубшої техногенної катастрофи XX століття всього за місяць після того, як музей було модернізовано до 40-х роковин трагедії”, – зазначили в міністерстві. У МЗС додали, що абсолютним цинізмом є удар Росії по музею невдовзі після ухвалення у квітні 2026 року рішення 224-ї сесії Виконавчої ради ЮНЕСКО “40 років Чорнобильської катастрофи: вшанування та винесені уроки”. У пресслужбі додали, що Росія вже знищила або пошкодила 1 783 об’єкти культурної спадщини та 2 540 об’єктів культурної інфраструктури по всій Україні.
лю!”. Звідси заклик до нас: “Свою Україну любіть. / Любіть її… Во время люте, / В останню тяжкую минуту / За неї Господа моліть”. / Поезія із циклу “В казематі”/. “Мені ж, мій боже, на землі / Подай любов, сердечний рай / І більш нічого не давай!”. Цей універсальний імператив Любові включає у себе й наступні, серед яких: сила Слова; душа Поетова; Доброта; Воля, Гідність, Свобода; Історія; Освіта, Наука; Правда, Справедливість; Гармонія, Краса. Особливо Шевченко наголошував на згубних особливостях характеру українства: Заздрість; Зрада; Розбрат, Егоцентризм. Вкрай актуальним сьогодні, на п’ятому році війни є заклик Кобзаря: “А нам у купі всім єдиномисліє пошли і братолюбіє подай!”. І ще зрада. Це було його найбільшим болем, що обпікав його многостраждальне серце. Вчитаймося: “Нема на світі України, / Немає іншого Дніпра; / А ви претеся на чужину / Шукати доброго добра. / ….Найшли, / Несли, несли з чужого поля / І в Україну принесли / Великих слов велику силу, та й більш нічого. “ Якби в/ І мертвим і живим…/. Геній Шевченка існує поза часом і простором. Надактуальними є його твердження, настанови, заклики, постулати сьогодні у час тяжких випробувань для України й світової демократії загалом. Чи осмислили ми універсальні сенси нашого великого Учителя античного зразка, чи визначили їх для себе як екзистенційні, моральні імперативи? З усього творчого спадку Кобзаря кожен з нас може обрати ті, які близькі нам, бо це бездонна криниця мудрості, духовного зростання, формування і самопізнання справжньої Людини. За Франком ми розуміємо Шевченка настільки, наскільки розуміємо себе. На завершення: маємо засвоїти декалог нашого вчителя Тараса і жити з Шевченком і за Шевченком! Саме це і буде виконанням останньої Волі нашого цілісного Чоловіка, Учителя, Пророка, Поета, Художника, Мислителя! І беззаперечним підтвердженням правильності стратегічного замислу перепоховання Кобзаря в Каневі над Дніпром – символом могутньої, вільної, незламної України! Відзначаймо День 22 травня як державну історичну подію, що створила потужний фундамент незалежної України!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
