З роси й води! · “Наше слово – це і щире вітання, і розповідь про виразну особистість, яка стала для волинян взірцем дієвого патріотизму”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
““Л Лііттаа ііддууттьь –– ддууш шаа ж ж ттаа ссаааммаа””
Слово Просвіти, №20–21 за 2022 рік
Ніна ГОРИК Славна волинянка Леся (Олеся) Григорівна Ко* вальчук, добре відома чи* тачам “Слова Просвіти” як ав* торка яскравих матеріалів з істо* рії просвітянського руху, “Опові* док зі школи антикомуністично* го виховання” та інших цікавих публікацій, нині має поважний 80*літній ювілей. Перегортаючи ошатну збірку її поезій “Барвінок у снігу”, натрапляю на слова, котрі озвучують філософічність моменту: “Літа ідуть – душа ж та сама”. Така ж небайдужа, схви* льована, так само трепетно ози* вається на красу і гостро – на неправду й недосконалість нашо* го світу… Щира і зболена україн* ська душа, яка стільки вміщає в собі, що сказати про все буде складно. Наше слово – це і щире вітан* ня, і розповідь про виразну осо* бистість, яка стала для волинян взірцем дієвого патріотизму і не* настанної праці для загального добра. У її долі відлунює історія цілого покоління патріотів*шіст* десятників, які зазнали кагебіст* ського свавілля, але не втратили снаги і віри в українську правду. До її думки, до місткого, точного й мудрого слова прислухаються освітяни й науковці, громадсько* політичні діячі; її публіцистичні виступи на сторінках преси, на радіо й телебаченні знаходять відгук у серцях краян. При цій нагоді доречно на* вести слово про ювілярку профе* сорки Волинського національно* го університету імені Лесі Україн* ки Світлани Богдан, яка цитує Володимира Гоморака (з листа до Стефаника): “є дуже багато лю* дей таких, що їх можна шанува* ти, а дуже мало таких, що їх мож* на любити”. Наша Леся Григорів* на має безсумнівно багато чеснот, за які її можна шанувати. Але не менше тих, за які я її люблю. По* перше, за її всюдисущість і скрізьприсутність (і причетність)
до всього, де пульсує український національний нерв, де нуртує на* ціональне життя. По*друге, за прямостояння, що є осердям її особистості, подібно до інших лицарок*шістдесятниць (шістде* сятництво – це, кажучи словами Ліни Костенко, не список, це стан душі, “високовольтна лінія духу”). По*третє, за любов до рід* ного слова, до України. Зрештою, для мене особисто сама вона уо* соблює Україну – мудру, красиву, шляхетну, волелюбну, ту, на яку взорують учні й друзі, ту, на яку рівняються споріднені душею, ту, з якою не можуть не рахуватися недоброзичливці й навіть воро* ги”. Потужна праця невтомної трудівниці на ниві національної освіти, культури, громадського життя пошанована присуджен* ням обласної мистецької премії імені Агатангела Кримського та премії імені Бориса Грінченка Всеукраїнського товариства “Про* світа”. За своє подвижництво на* городжена орденом княгині Оль* ги третього ступеня, відзначена грамотами й подяками місцевої влади. При тім людина вона – скромна, безвідмовна до самоза*
буття. Найбільше її хвилює те, як змогти, встигнути, сказати, зро* бити! Наснагу черпає у велетнів духу, життя і творчість яких гли* боко знає й популяризує, а шко* лою честі для неї стали і власна родина, і той життєвий контекст, який супроводжував змалку до зрілості. Мала батьківщина ювілярки – с. Томахів Гощанського району на історичній Волині. Народити* ся 17 червня 1942 року їй суди* лось в родині, де найвищими цін* ностями були книга й Україна. Як згадує сама Леся Григорівна, раннє дитинство минало в часи важких випробувань для Західної України: “Розправи над розрізне* ними силами УПА, насильниць* ка колективізація, депортація в Сибір… У ті чорні дні не стало мого батька, чотирьох дядьків, двоюрідного брата – усіх за при* четність до повстанського руху поглинули катівні НКВС. У 1949 році наша сім’я складалася із двох молодих вдів (моєї мами і дядини) та двох дошкільнят – ме* не та молодшого братика Дмит* ра”. З далекого часу проривається в пам’ять бабусине причитання над фотографіями загиблих си* нів: “Ой Боже, Боже, скільки тій Україні вас треба!”. “Правда, й співали в той моторошний час не менше, ніж плакали, – розпові* дала Леся Григорівна. – Одначе і спів той був схожий на ридання. Наречена повстанця виповідала піснею, що “у лісі під дубом зеле* ним висока могила стоїть”. Бать* ко скаржився, що закатували ні в чому не винного сина: “Зверху сі* ном притрусили ще й зверху сі* ли…”, мати втішала хлоп’я: “По* кинь, мій синочку, ридати, хай сліз твоїх ворог не п’є. Почуєм ми рідні гармати, угледимо військо своє…”. Таким згадується те тра* гічне повоєння, просякнуте чор* ним смутком утрат і непоборніс* тю національного духу. Тоді ж мама й тітка знищили велику родинну бібліотеку, бо чи* тані*перечитані книжки з поміт* ками на полях викликали підозри в частих гостей із НКВС. Вцілілі рештки розкішної книгозбірні ді* да Тимофія, священника за осві* тою і вчителя за покликанням, на все життя освітили душу малої Лесі, названої на честь великої Українки. Той духовний зв’язок з постаттю і творчістю геніальної патронеси триває упродовж усьо* го життя, дає наснагу і відвагу, ве* де за собою.
З учасниками науково0краєзнавчої конференції
Ця спорідненість проявилася і в любові до рідного слова, у виборі життєвого шляху – після школи Леся Ковальчук вирушила до Луцького педінституту імені Лесі Українки, дев 1962–1966 роках навча* лась на історико*філо* логічному факультеті. Краща студентка*від* мінниця, вона ревно працювала над собою, була лідером молодіж* ного наукового товари* ства і подумки готувала* ся до наукової діяльнос* ті. Однак виявилася для тодішньої системи не* безпечною особою… І доля послала випробу* вання на міцність. 1 ве* ресня 1965 року управ* ління КДБ по Волин* ській та Івано*Франків* ській областях порушило кримінальні справи проти Вален* тина Мороза та Дмитра Іващен* ка. До групи “особливо небезпеч* них злочинців”, котрі Карним Кодексом УРСР звинувачували* ся в антирадянській діяльності, належала й Леся Ковальчук, одна з активних учасниць літстудії, де під керівництвом старших колег* викладачів і народжувалися зга* дані “злочини”. Згодом, коли в незалежній Україні розпочалося активне пе* реосмислення подій минулих де* сятиліть, було створено науково* документальну серію книг “Реа* білітовані історією”, тож до од* ного з томів увійшли й спогади Лесі Ковальчук, колишньої диси* дентки, під назвою “Нас було се* меро”, в якій вона виклала власні достеменні свідчення: “При виключенні з комсомо* лу у протокол записали: “за спри* яння в поширенні націоналістич* ної літератури”. Так, я часом за* бувала гостро актуальні вірші Си* моненка, Ліни Костенко, Бориса Мозолевського, Івана Драча в чи* тальному залі або ж разом з ціка* вими номерами “Комсомоль* ської правди” пропонувала окре* мим студентам заховані між її сторінками самвидавські статті. Викривальні публіцистичні мате* ріали надходили в основному зі Львова (постачав Валентин Мо* роз) або з Києва (привозив Сте* пан Забужко)… І хоч до ув’язнен* ня було засуджено лише старших за віком із того львівсько*луцько* го блоку – Михайла та Богдана
Леся (Олеся) Григорівна Ковальчук
Горинів, Дмитра Іващенка і Ва* лентина Мороза, ми, молодші, ще довго почувалися, як у незамк* неній тюрмі…” Була вимога виключити “на* ціоналістку” з вузу, та обійшлися позбавленням комсомольського квитка, знущанням на екзаменах і направленням на роботу в дале* ке поліське село “на перевихо* вання” – без диплома. Десять місяців допитів, схи* ляння до співпраці з КДБ, психо* логічний тиск, шельмування… І 25 років принижень на різних на* радах, зустрічах, курсах, конфе* ренціях! Та в той же час – постій* на підтримка окремих незрадних друзів, викладачів інституту, ко* лег та учнів. Дочці активної просвітянки та загиблого борця за Україну не* легко довелося постійно виборю* вати місце під сонцем – опіка невсипущого КГБ постійно нага* дувала про те, що “незамкнена тюрма” діє. Школа в поліському селі Во* рокомле Камінь*Каширського району на десять років стала для Олесі й омріяною аспірантурою, і професорською кафедрою. Тут, серед розкішної поліської приро* ди, в оточенні романтичних Ма* вок та Лукашів (ім’я в селі було на диво поширене), розквітнув її пе* дагогічний талант, який у 1991 році був пошанований званням заслуженого вчителя України. Час від часу писалися вірші, ва* била наука. У 1970*му Леся Ко* вальчук склала два іспити за програмою кандидатського міні* муму, готувалась до останнього. Однак… Документи нібито “загу* билися” – і вікно аспірантури, а отже й наукової діяльності перед нею щільно зачинилося. Рятува* ла улюблена праця. Сформували* ся власний педагогічний стиль і манера викладання. Уроки вра* жали майстерністю, учнів і колег захоплювала широка ерудиція, обізнаність з науковою літерату* рою, досконале знання текстів, читання усіх без винятку поезій – напам’ять! Випускники йшли вслід за вчителем на філологічні факультети, а улюблений учень, доктор філологічних наук Лукаш Скупейко став відомим в Україні літературознавцем. Спраглість інтелектуальної діяльності вилилась у співпрацю з фаховим журналом “Українська
Виступ у Лесиному саду під час фольклорно0етнографічного свята в Колодяжному та в урочищі Нечимному
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
