Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №20–21 за 2022 рік

16 с. · 31 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 20—21 (1167), 9—15 червня 2022 Бажаємо щасливої долі! ГАЛИНА ЛОЗКО ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будьяка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ “Альфа-Банк, р/р UA 30 300346 0000026002016994001; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ/ІНН: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Горак Ігор Степанович – 1000 грн. 2. Мороз Лариса Захарівна – 350 грн. 3. Фиряєва Оксана Валеріївна – 400 грн. 4. Васьків Микола Степанович – 7000 грн. 5. Мовчан Павло Михайлович – 4000 грн. У Калуському пологовому будинку народився син бійця 102-ї окремої бригади сил територіальної оборони Івано-Франківщини Дмитра Ковальчука. Мама Діана Ковальчук народила малюка Макара вагою 3830 грамів. (Інформація та фото Калуського пологового будинку). ЛЕСЯ КОВАЛЬЧУК ГАЛИНА ПАГУТЯК
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Постійне життя у страху після війни? Ні!

Ярослав МЕЛЬНИК Можливо, зарано про це думати. Але щоби майбутнє не лякало, треба мати його конкретну візію. Як можна жити з таким сусідом, як рашка, після війни? Відкинемо можливий, але малоймовірний варіант, що рашка розпадеться і настільки ослабне, що назавжди втратить свою силу. Також і варіант, що до влади прийде “миролюбивий” уряд, який вибачиться за злочини попереднього, почне виплачувати репарації і відмовиться від агресивного курсу, – не з найбільш імовірних (хоча теж можливий). Припустимо гірший варіант, який турбує українців: зберігається в тій чи іншій мірі агресивний режим, який не полишає мрії “повторити” щодо України. Здавалося би, який жах – ми будемо (десятиліттями!) жити, як Ізраїль, під страхом вторгнення і повторення Буч. Ба ні. Очевидно, кожен українець після війни готовий платити значний військовий податок, на армію, професійну армію, яка буде захищати кордони. Завдяки якому армія стане озброєною до зубів західного рівня зброєю, купуючи за цей податок найновіші зразки. Все. Від тебе вимагається заплатити цей податок і жити своїм життям. А військові професіонали подбають про твою безпеку, тобто про мир. Який буде, оскільки нападати на країну, яка озброєна до зубів, та ще опирається на допомогу союзників, ніхто не буде. Це на випадок, якщо не вдасться вступити в НАТО, або якщо це станеться в далекому майбутньому. Окрім того, навіть у членів НАТО є значні видатки на оборону, особливо вони зросли після початку війни в Україні. Краще ділитися з армією значною частиною своїх прибутків (що зробить зарплати військових високими, а професію — матеріально вигідною, вже не кажучи про престиж і патріотизм), ніж Буча. Також і достатньо уявити втрату твого будинку, куди ти вкладав усі свої прибутки, щоби зрозуміти, що варто віддати той, хай і значний, військовий податок державі. Само собою зрозуміло, що має бути мудра професійна, патріотична влада, яка буде контролювати цей процес, а не очолить розкрадання. ВОЛОДИМИР МЕЛЬНИЧЕНКО 12–13 НАТАЛКА НИКОЛАЇШИН
Український шлях · “З України мають бути вигнані, знищені не тільки окупанти зі зброєю, але й те, що витолочу(є!)вало українську душу”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

“У народі наша національність, а не в тих, які покацапились…”

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України 4 червня. Нещодавно американський та канадський аналітичні центри опублікували висновок, що війна роzzії спрямована на знищення українського народу. Убивства українців, створення умов для їхнього вигублення, унеможливлення народжувати дітей та їхнє насильницьке викрадення кваліфікується як геноцид (згідно з Конвенцією ООН). Декларований день “захисту” дітей Ук* раїна “зустріла” смертоносною статисти* кою: роzzія вбила 243 дитини, 444 поране* но, сотні пропали безвісти, зґвалтовані. Катастрофа продовжується, однак біль* шість країн та ООН не визнають це гено* цидом, а моzковію – державою*терорис* том, яка вірна “традиціям” сталінсько*на* цистської політики срср та монархічного чорносотенства. Чому путінізм, убиваючи людей, так “благоговіє” перед більшо* вицькою спадщиною, диктатором сталі* ним, який для “глубінного народа” – на* йавторитетніший діяч? Тому що він, хво* рий манією “відновлення” імперії, культи* вує репресивні практики, які опираються на ідеологію “єдіной і нєдєлімой”, хоча від неї залишилася лише патологічна “верхня вольта з ракетами”. Для цієї диявольської цілі використовуються: мілітарна сила; гундяївська церква як філія путінської ти* ранії; соловйово*скабєєвська геббельс* пропаганда; інтелектуальна “еліта”, заква* шена на расистському необільшовизмі ду* гіно*проханових; політичні толсто*затуле* ні жириновці з вічно п’яною матвієнчи* хою; збіговисько підгавкуючих “наших” зрадників та колаборантів. І вся ця хлами* да опирається на вкрадену “історію отє* чєства”, “вєлікую культуру”, “магучій язік” та ядерний тероризм. Саме цією отрутою роками намагались підгодовувати українців. Адже інформа* ційний, культурно*освітній простір в уже незалежній Україні був відкритий для ки* сельових, корнілових, кулікових, кіркоро* вих, газманових… Сьогодні – для овсянні* кових (“харошіх руzьких). Рашистські шансони та імперський непотреб безкарно проникали, витісняючи все українське, скрізь, навіть у силові структури. Прига* даймо, як ще в 2019 р. в Харкові випускни* ки*лейтенанти Академії Національної гвардії виспівували та витанцьовували про* пагандистсько*рашистську пісню заборо* неного газманова “офицеры, роzzияне”. Цей епізод згадується як гіркий урок, який нікому не гоже повторювати, виховуючи українську військову “аристократію”, що* би ніколи не заплодилася навіть та жмень* ка колабораціоністів (понад 300 осіб), кот* рі нині зрадили Присязі та своєму Народу. Тому з України мають бути вигнані, знищені не тільки окупанти зі зброєю, алей всі ті та те, що витолочу(є!)вало україн* ську душу. Уся імперська культура та лін* гвоцидний “язік”, що слугували українов* биству. Навчившись пам’ятати й оплаку* вати свою долю, маємо зрощувати правди* ву ненависть до страшного зла моzковії, яка безперестану силувалась нас “асвабаж* дать”, намагаючись зберегти колоніаль* ний спадок. Адже напередодні проголо* шення Незалежності обмосковлення укра* їнців набрало катастрофічних масштабів. У Харкові функціонувало лише 2 (!) школи з українською мовою викладання, а з ро* сійською – 156; у столиці України Києві 34 з українською, 152 – російською; Одеса – 3 (українською), 90 (російською); Херсон – 5 (українською) і 49 (мовою ОКУПАН* ТА). Жодної україномовної школи в До* нецьку та Луганську. Денаціоналізаторський плуг тиранії робив свою чорну справу. І ось після від* новленої державності, коли мало*помалу розпочалось утвердження власної ідентич* ності, національної гідності, рідної (дер* жавної!) мови, кремль загарчав. Ось вже понад два десятиліття дегуманізуюча анти* українська риторика охопила весь кацап* стан, де бовваніє путлєровська облуда, що Україна не має права на державне існуван* ня. А щоб ця гнила “мисля” диктатора “прищеплювалася” й українцям, то на ток*шоу соловйово*скабєєвського мрако* бісся запрошувалися й наші “землячки” різного сурогатного розливу зі своїми “вченими” книжками та брудними думка* ми. Обслуга, “казачкі” для запалювання смердючої путінської люльки. Хоча таким доморощеним нехлюям ві* домі українці неодноразово давали відпо* відь (уже після Шевченка), а чи є Україна і кому вона має належати. У “Спогадах” Єв* гена Чикаленка від 1907 року згадується дискусія між В. Антоновичем (одним із “старих Киян”) та В. Леонтовичем. Про* фесор Антонович сказав одну повчальну річ: “Я уважаю, що земля повинна належа* ти народові (Українському!), а не панам: на* род її заселив, культивував, обороняв і т. д. та й в народі наша національність, а не в тих, які покацапились”. Отож маємо урок, зважаючи на нинішню ситуацію. Ні зем* лю, ні ресурси, ні владу, ні людські душі не можна віддавати в пожадні руки тих, хто покацапився та з’яничарився. Не можна “дружити” (яшкатися з по* кидьками), бо то все на біду. Адже п’ять міст з рашкостану (бєлгород, ніжній нов* город, санкт*пєтєрбург, новосібірск, моz* ква) були донедавна “побратимами” Хар* кова, який орки з цих же міст намагалися перетворити в руїну, другий Маріуполь. Га* даю, що після таких жахів фарисейська частушка “навєкі вмєстє” остаточно зги* не. Навіки! Допоки Земля житиме під Сонцем. А війна закриє, нарешті, пельку істерії з гаслами “какая разніца”, “а язик в чьом вінават?”. Хоча інколи моzковська бариня!судари* ня нагадує про себе. Бо на тлі війни, люди* новбивств якось мерзенно стає на душі, коли наші знані “патріоти”, журналісти та всілякі “тамадисти” з телешоу на націо* нальних етерах та ютубах не перестають цвенькати та шкварити по “їхньому”, оку* пантському, ще більш нахраписто. “Помоzковськи так і чешуть”, – обурювався свого часу Т. Шевченко. Тож на кого ця за* попадливість розрахована? Очевидно, не на путіністів чи вєлікій народець. Усе це моzквороте блекотиння вертиться серед наших людей, дітей, у нашому інформа* ційному просторі, доводячи до абсурднос* ті той же мовний Закон. Складно боротися проти “московської воші” на гуманітарному фронті, коли тебе обсідають звідусіль “українські гниди”. Що це? Нерозуміння, забудькуватість, не* доумкуватість. А може – свідоме підігру* вання та потурання зову “руzькомірських кровей”, пропагуючи брєд*ідею, що Укра* їну можна творити й на москальський ма* нер, “міцно взявшись за руки” з пушкіними та бєлінськими. А чом би й ні (за їх версі* єю). Адже за “тиха украинская ночь” ім* перському поету нібито можна “прощати” навіть обзивання Івана Мазепи “изменни* ком” без “отчизны”; те, що погрожував за* копати роzійським штиком всіх європей* ців, які підримали “кичливых ляхов”, що посміли виступити проти кремлівського самодержця; те, що “восславил я Свобо* ду”, але водночас схвалив смерть десятків тисяч повстанців, які боролися “за нашу і вашу свободу”. Цей мартиролог “культур* них” злодіянь безкінечний. І справа не в персоналіях, адже пушкіни є збірним об* разом сутності “вєлікой культури”, від якої тхне ненавистю, злом, війнами, чван* ливістю і трупним смородом… Світ різнобарвний, багатий красою та мудрістю. Українці мають бути в ньому, пізнаючи його. І нікому не дано право нас знову “заганяти” в стійло деградованої “вєлікой культури” москаля, сприймати життя через брудні окуляри моzковитів. У тенета “єдінородства” та “єдінокультур* ности” путінський фашизм намагається втягнути людські душі, долі цілих народів. Оте Ісусове: “Ідіть услід за Мною, і Я зроб* лю вас ловцями душ людських”, ця дияволь* ська тиранія вкупі з гундяївською “цер* квою” перетворила в непоправний гріх, коли замість свободи “обдаровують” рабс* твом, замість визволення – дикунським “ас* вабаждєнієм”, замість життя – смертю. Усе ними сковане – геноцид, почина* ючи з освіти, навчання та “виховання” ді* тей. Бо для українських дітей створюються такі життєві умови на окупованих терито* ріях, що передбачають повне знищення українськості; “асвабаждєніє” від “нацис* тів”; від “школи, що є оплотом бандерів* щини”; від “неканонічної” української мови, історії, церкви; від “неіснуючого” українського народу. З 2014*го все пов’яза* не з національною пам’яттю, ідентичніс* тю, українською історією, мовою, культу* рою для моzковитів є “нацизмом” і підля* гає знищенню. За три місяці війни по* страждало близько двох тисяч освітніх ус* танов, 200 знищені дощенту, окремі пере* творені на військові об’єкти. Дітям на зга* рищах війни викладатимуть упродовж літа обов’язкові рашистську мову й літературу, історію кацапстану та математику. Лише роzійською, заборонивши українську. А в Мелітополі “керівниця”*колаборантка (шапурова) все переводить за моzковськи* ми підручниками, вчителів української мови та літератури, історії перекваліфіко* вують на роzійську та “історію отєчєства”. Нинішня “влада” Криму намагається “перепідготовити” педагогів “лнр”, “днр”, Запорізької та Херсонської областей”, “допомагаючи” херсонцям адаптуватися до освіти оркостану. 3,5 тисяч вчителів з окупованих територій втягнуті в цей про* цес. Здійснюється масова “інвентариза* ція” бібліотечних, університетських, шкільних та інших книжкових фондів. Ви* лучаються всі книжки, підручники з Істо* рії України, українська література, все на* писане українською мовою. Єдине тлума* чення таким порушенням прав людини на культурну і національну ідентичність – “література екстремістська”, а бібліотеки – склади “нацистської літератури”. Виключення роzzії два місяці тому з Ради ООН з прав людини не зупинило її злочинні дії. Але окремих європейських політиків (штибу орбанів) хвилює не гено* цид українців, а захист “кривавого патрі* арха” кіріла від санкцій, а макронів – збе* реження потворного обличчя путіна. Особливого нападу зазнають книги про Голодомор, сталінські репресії, істо* рію України, історію Українського війська для дітей (“Шлях українського воїна”), су* часна українська література. Пригодився “досвід” окупованого До* нецька та Луганська, коли все українське замінили на роzzійське, а Україна, Київ, українці не згадуються. У підручниках не* має навіть Києва як столиці Давньоруської держави. Вірю, що українські землі ми звільни* мо, але як бути з українськими людьми, дітьми, молоддю, обмосковленими по він* ця. Якою ж то буде гуманітарна політика, включно з допомогою по ленд*лізу, хто (чи може що?) її розроблятиме? Чи знайдеться місце для української інтелігенції, яку вже звично в Україні прозивають “стурбовани* ми нациками”? Чи розпочнеться, нарешті, нормальний суспільний діалог між держа* вою та громадянським суспільством, вий* шовши за межі “приручених” громадських рад при міністерствах? Щоби пересвідчитися, в якому зомбо* ваному соціопросторі перебуває молодь на окупованих територіях України, достатньо ознайомитися з навчальною програмою з історії, укладеною “донецьким республі* канським інститутом розвитку освіти”. Там слово “Україна” видає нуль результа* тів. Для чого, для кого ці розмисли? Адже йде жорстока війна з путінською фашист* ською моzковією. Там на фронтах кується доля й майбутнє України. Світу. А ми про дріб’язкове. Одначе не зовсім так. Бо фронт боротьби за людські душі, за Дух Народу є таким же значимим. Мусимо бу* ти свідомими, куди йдемо, з ким ідемо і по що. У борні за Україну, за її Долю не ман* друють чужими путівцями, а йдуть своєю дорогою, зі своєю рідною Культурою, Мо* вою, Церквою, Героїкою, національною Пам’яттю, власною Гідністю. Бо оперезав* шись чужинським мотлохом, моzковсько* бурятською, кадирово*орківською “куль* турою” та їх “магучім язіком”, “багатство” якого нині складається в основному з трьох та п’ятилітерних лайливих слів, можна занапаститись, погубивши душу, прийшовши в нікуди. Залишімо плакальників за моzковщи* ною обабіч нашого шляху. Вони сліпі й злостиві. У жодному українському закутку такі не можуть бути поводатарями. Бо, під* тримавши таких, опершись на них, самі станемо сліпцями. Сказано в Святому Письмі, що коли “сліпий водитиме сліпо* го, – обоє до ями впадуть”. А ми, Українці, маємо своїх поводирів: Бога і Шевченка. Лише з ними слід торувати дорогу до Правди й Перемоги. Це наше внутрішнє, домашнє завдан* ня, іспит на волю й майбутню долю. Сто років тому один з відомих діячів україн* ської національно*визвольної революції В. Липинський написав: “Внутрішня бо* ротьба українська тільки тоді буде не руй* нуючою, а творчою, коли вестиметься в ім’я повної Волі, повної Державної й Культурної Незалежности цілої без винятку Україн* ської нації”. А тому наше Майбутнє, якого ми хочемо, з Українською Культурою. На місці “геть від моzкви” мусить постати ШЕВЧЕНКОВА Правда й тоді “Нехай ду* ші козацькії / В Украйні витають”. Щоб згинули вороги (моzковити) й настала очі* кувана Воля!
Погляд · “Без Угорщини бачило своє майбутнє Закарпаття із осені 1938 року, коли там почала відновлюватися українська державність”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

В Україні встановлене нове свято – День Української державності

Георгій ЛУК’ЯНЧУК Нове свято відзначатиметься щорічно 28 липня, у День Хре* щення Русі. Рішення про це прийняли депутати на засіданні Верховної Ради 31 травня 2022 року. Верховна Рада проголосува* ла за законопроєкт, який вста* новлює 28 липня, як День Укра* їнської державності. Президентський законопро* єкт № 5864 депутати підтримали 257 голосами. Указ про запрова* дження цього урочистого свята президент підписав ще під час параду на День Незалежності ми* нулого року. “З метою утвер* дження спадкоємності понад ти* сячолітньої історії українського державотворення, спираючись на історію української державності (…), вшановуючи пам’ять та зас* відчуючи повагу до діяльності Та* раса Шевченка, Миколи Косто* марова, Володимира Антонови* ча, Михайла Драгоманова, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Грушевського, інших видатних представників національної елі* ти, а також борців за державність та незалежність України, (...) – відзначати День Української Дер* жавності щорічно 28 липня – у День Хрещення Київської Руси* України, коли вшановується пам’ять про видатного державо* творця, святого рівноапостоль* ного князя Київського Володи* мира Великого”, – йдеться в тек* сті Указу № 423/2021. Прийнятий закон сприятиме утвердженню спадкоємності ук* раїнського державотворення, за* хисту національних інтересів Ук* раїни, збереженню історичної справедливості та нівелюванню фейкових наративів з боку Росій* ської Федерації як держави*агре* сора щодо історичних аспектів українського державотворення, що в свою чергу відповідатиме високим суспільним очікуванням та запиту на справедливість. “В умовах збройної агресії РФ проти України Росія на найвищому дер* жавному рівні активно просуває фейковий образ російської дер* жави – захисника традиційних цінностей, започаткованих при Київській Русі – православ’я, на* родності та державності. У цій системі дезінформації українці не є окремим народом, який має більш ніж тисячолітню історію державотворення, а є складовою триєдиного російського народу, а історія Київської Русі – етап ро* сійської державності. Ці тези фактично стають ідеологічним приводом для обґрунтування продовження збройної агресії Російської Федерації проти Укра* їни”, – наголошується в поясню* вальній записці. Нове свято звертає увагу на те, що Українській державності не 30, а понад тисяча років! “Точ* ка відліку” української держав* ності ? заснування Києва, столи* ці Русі й сучасної України. Відтепер 28 липня – День Ук* раїнської державності і День хре* щення України*Русі – буде неро* бочим днем. Таким чином, влітку українці матимуть три державних свята: День Конституції (28 чер* вня), День Української держав* ності (28 липня) та День незалеж* ності (24 серпня).
Погляд · “Без Угорщини бачило своє майбутнє Закарпаття із осені 1938 року, коли там почала відновлюватися українська державність”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Відірвавшись від “русского мира”, вони підтримують його

Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світо* вого українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор В інформаційному просторі поширені різноманітні версії щодо несхитної по* зиції Угорщини в протидії накла* дення економічних санкцій Єв* росоюзу на Російську Федерацію за її широкомасштабне збройне вторгнення в Україну. Крім чисто економічних мотивів, є чимало і конспірологічних припущень щодо залежності політиків цієї країни від Москви, вказується йна зацікавленість нашого півден* но*західного сусіда в анексії За* карпаття за обставин воєнного часу тощо. Але чомусь ніхто не згадує про те, що угорці можуть мати й під* спудний, невидимий на око, ціл* ком природний солідаризм з ро* сіянами й співчувати їм, адже во* ни історично набагато ближче споріднені, ніж ми чи інші їхні європейські сусіди. Просто сьо* годні мало хто пам’ятає, що бать* ківщина нинішніх угорців – не придунайська рівнина, а степи між Волгою й Уралом, звідки во* ни вимандрували з кінця ІХ сто* ліття. Тобто, предки угорців, як і нинішніх росіян, — це угро*фін* ські племена, котрі розселялися від Балтики до Уралу, і з середо* вища яких вони вийшли ще за* довго до формування там мос* ковського етносу. Зрештою, щоб у цьому переконатися, необхідно порівняти лексику угорців і таких приуральських племен, як хантів, мансів, пермяків… Очевидно, знайдуться якісь спільні ознаки ів культурі мещори, іжори, вепсів, корелів, фінів чи чухоні. Відтак ті понад 1100 років, які колишні угри перебувають на ро* дючих придунайських землях, ще не означають, що вони під впли* вом хліборобства вже абсолютно змінили свій вироблений в умо* вах мисливсько*рибальського й скотарського способів матеріаль* ного виробництва менталітет і зовсім втратили первинну його сутність, яка полягає в постійно* му розширенні територій для свого існування. А агресивність Росії протягом останніх років та* кож може розпалювати бажання творення Великої Угорщини за рахунок теренів сусідніх держав, котрі постійно застерігають з цього приводу. Так, предки нинішніх угорців багато взяли від хліборобів*руси* чів, коли переходили через наші землі, на яких і понині залиши* лися їхні топоніми на Київщині, в Прикарпатті. А от на Закарпат* ті, де оселилися на постійно, роз* громивши Великоморавську дер* жаву, вони підкорили й східнос* лов’янське плем’я білих хорватів, про розселення яких свідчать іс* торичні назви нинішніх угор* ських міст, зокрема Доброчин (Дебрецен). Ці придунайські терени були в сфері впливів Русі, але після смерті київського князя Володи* мира Великого угорський воло* дар Стефан І поступово закріпив їх за собою. Сприяло цьому й те, що династії руських Рюриковичів та угорських Арпадовичів постій* но пов’язувалися спільними шлюбами. Скажімо, дочка Воло* димира Великого Предслава була дружиною угорського короля Во* лодислава Лисого, а його син Андрій І (Андраш) одружився з дочкою Ярослава Мудрого Анас* тасією й обійняв батьківський престол. Можна додати, що й дочка Володимира Мономаха Євфимія вийшла заміж за короля Коломана І. У подібних стосунках харак* теризується й доба Галицько*Во* линського князівства як держави українського народу, коли угор* ські князі могли претендувати на галицький престол, а українські – на угорський. Наприклад, син Данила Галицького Лев І аж до кінця ХІІІ століття поширив свої володіння на Закарпаття, а його внуки Андрій і Лев навіть канди* дували на угорський престол. Після остаточного падіння в 1349 році держави Романовичів вона стала ареною боротьби між поля* ками й угорцями, відтак поступо* во перші оволоділи Прикарпат* тям, а другі – закарпатськими землями. Однак, залишившись відірва* ними від матірних земель, укра* їнці Закарпаття не втрачали спо* дівань на зв’язок з Наддніпрян* щиною. Особливо вони посили* лися тоді, коли за карпатськими перевалами почали з’являтися наші козаки, яких наймали на службу місцеві можновладці чи австрійські монархи. Цілком оче* видно, що з метою порятунку від насильницької мадяризації через окатоличення українські правос* лавні Закарпаття 1646 року укла* ли союз з Римом за прикладом Берестейської унії. Для тамтеш* ніх українців з’явилася можли* вість увійти в духовний зв’язок з братами на Великій Україні, що об’єднувало б наших предків у здійсненні віковічного прагнен* ня – відродження власної держа* ви на всіх етнічних землях. Підлеглість Закарпаття на той час угорським князям, призвела до передачі нових греко*като* лицьких парафій представникам Риму, що опікувалися угорськи* ми католиками. А це, зрозуміло, протягом багатьох років переш* коджало процесу єднання укра* їнських уніатів з обох боків кар* патського хребта, хоч ці прагнен* ня виникали раз*у*раз у середо* вищі обох гілок українського уні* атства. Духовний батько цього краю Олександр Духнович, кот* рий постійно намагався пробуди* ти серед своїх земляків націо* нальну гідність, у 1869 році писав в оді “Голос радости”: Бо свої то за горами – не чужі; Русь єдина, мисль одна у всіх на душі. То і Пастир, что для всіх там єсть Отцем, Помнить, что ми также братя – Русь жиєм. Але коли на Берестейських переговорах у 1918 році делегація УНР спробувала порушити пи* тання про українськість Закар* паття, то представник Австро* Угорщини граф Чакі відмовився в будь*якій формі обговорювати його. Водночас по закарпатських поселеннях розпочалися стихійні зібрання українців, на яких ухва* лювалися рішення про відірван* ня від Угорщини. Перше таке ві* че відбулося в Любовні 8 листо* пада 1918 року, на якому утворю* ється Руська Народна Рада. Подібні тенденції поширювалися по всьому Закарпаттю – від Спи* ша до Рахова. Марамороський народ, писала 24 листопада 1918 року угорська газета “Герег Като* лікуш Семле”, “за винятком ду* хівництва й інтелігенції, рішуче об’єднується. Більш радикальні (долина р. Ріка, с. Теребля) навіть у галузі релігії хочуть порвати з теперішніми порядками, а в полі* тичному відношенні бажають приєднатися до Русі (України. – В. С.), помірковані елементи в церковному відношенні тягнуть до Львова, а в політичному – до Великої України”. А як тільки українців спробу* вали навернути до Угорщини, то вони устами своїх представників на соборі Мараморощини – спо* конвічної української землі – 18 грудня 1918 року заявили: “Не треба нам нічого од мадьярів, най живе Україна, до України, ідемо до України”. І це особливо проя* вилося 21 січня 1919 року в Хусті, де було проголошено про возз’єд* нання українців Закарпаття з Ве* ликою Україною. Коли ж цього не судилося, то українці Закарпаття воліли піти на союз із Чехо*Словаччиною, але не захотіли повертатися в угорську неволю, хоч з Будапеш* та тоді обіцяли всілякі блага. Без Угорщини бачило своє майбутнє Закарпаття і з осені 1938 року, коли там почала від* новлюватися українська держав* ність. Необхідно було готувати збройну оборону від майбутніх зазіхань, у першу чергу Угорщи* ни. Українська Центральна Рада, яка постала в жовтні 1938 року за почином прем’єра*міністра її уряду Августина Волошина, не* гайно взялася організовувати в Ужгороді “Карпатську Січ”. Вона взяла на себе місію вишколювати власних військовиків, які своїм здвигом 22 січня 1939 року в Хус* ті засвідчили про народження власної збройної сили. Треба наголосити, що на до* помогу карпатським січовикам прийшли добровольці з багатьох західноукраїнських регіонів. Зро* зуміло, найбільшу увагу приділи* ла закарпатським подіям ОУН, яка делегувала сюди багатьох своїх підпільників, насамперед з Галичини. Одним з дієвих керів* ників “Карпатської Січі” став Роман Шухевич, якого в штабі знали під псевдо “Щука”. Однак у планах європейських політиків було розшматувати За* карпаття. Вони не тільки погоди* лися віддати українську етнічну територію Пряшівщину Словач* чині, а й на так званому Віден* ському арбітражі підтримала пе* редачу Ужгорода й Мукачевого з околицями Угорщині. “Відірван* ня споконвічних наших городів Ужгороду й Мукачева від Карпат* ської України, – заявляв 3 листо* пада 1938 року прем’єр*міністр Августин Волошин, – це зранен* ня нашої Батьківщини. Але в цій важкій хвилі пам’ятаймо те, що коштом цієї рани здобуто україн* ську державну самостійність. Цей важкий удар, який стрінув нас, не захитає нашої волі сповнити те велике завдання, яке оце поста* вила перед нами історія”. Проте Угорщина запланувала й подальшу окупацію Карпат* ської України. Перед загрозою її агресії, Августин Волошин від* правив телеграму протесту до Берліна, в якій заявив натхнен* никам окупації Закарпаття, що українці „будуть боротися проти кожного нападу, навіть проти об’єднаних польських і мадяр* ських сил...”. А коли після цього представ* ник Німеччини порадив Воло* шину не чинити опору, то закон* но обраний у лютому 1939 року Сойм Карпатської України про* довжив процес конституційного державотворення, проголосував* ши за самостійність. І в той же день, 15 березня 1939 року, Воло* шин написав листа до будапешт* ського професора Йосифа Іліша, дід якого був священник*украї* нець, що Карпатська Україна як самостійна держава звертається до сусідньої Угорщини в справі переговорів щодо визнання. Ко* ли Угорщина визнає ці умовини, то переговори можуть розпочати* ся негайно. Однак угорська влада відпові* ла, що військова акція не може зупинитися і що вона має на меті насамперед окупувати Закарпат* тя. Це вже було, мовляв, домов* лено з Гітлером... Тобто, перед закарпатськими українцями постала проблема вибору: скоритися перед угор* ським окупантом чи захищати свою незалежність. Українство вибрало збройну боротьбу — до цього покликав державницький чин Августина Волошина. Відтак на Закарпатті пролилася кров, що скроплювала щойно проголо* шену українську самостійність на найдальшій південно*західній окраїні нашого етнічного розсе* лення. Тобто, українці першими стали на прю з агресором, тож для них задовго до 1 вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна. І це коштувало багатьом їм жорстоких катувань у застінках угорських спецслужб, після чого трупи українських патріотів ма* сово пливли Тисою. А скільки бе* зіменних могил січовиків з’яви* лися тоді в Карпатах… Тож цілком можливо, що по* зицію й реальні дії Угорщини в 1939 році щодо Закарпаття також мав на увазі секретар РНБО Ук* раїни Олексій Данілов, коли різ* ко висловився про політику цих сусідів з початком широкомас* штабного збройного вторгнення Росії на нашу землю в лютому 2022 року. Бо й справді тут не тільки відіграють роль економіч* ні фактори, а й історичний мен* талітет, і та закономірна природ* на солідарність, що пов’язується зі спільним походженням двох братніх народів – угорців і росі* ян. Інша справа, що при цьому угорці забувають про “братні” танки в Будапешті в 1956 році, які долю свого комуністичного вождя Бела Куна – після вірного служіння Кремлю на всіх фрон* тах і посадах – у 1938 енкаведис* ти його показово катували, а по* тім розстріляли під Москвою…
Суспільство · “Чи можна спокійно жити в домі, відкритому для всіляких зайд, чужинських шпигунів, підсадних качок, які підривають Україну зсередини?” · с. 4сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

рень (в т. ч. бібліотеки Києво* Могилянської академії, 1780), Валуєвським циркуляром (1863) й Емським указом (1876). Та на* віть заснування Київського уні* верситету 1834 р. було зроблено з метою “русифікації Юго*Запад* ного края”, що й не приховувало* ся. Імперія ніколи не соромилась відверто стверджувати, що всі по* дібні заходи провадились з метою зросійщення українців, яких зне* важливо називали “малоросами”. Ми повинні невпинно всіма можливими засобами повідомля* ти всі ці факти усьому світові й домагатися, щоб він нам повірив! Бо навіть коли американський іс* торик Джеймс Мейс на увесь світ заявив про Голодомор в Україні 1932–33 рр., вчинений радян* ською клікою Й. Сталіна, світ не те щоб залишився глухим, а ще й намагався затулити рота дослід* нику, про що він скрушно писав: “розвинена американська демок* ратія багато в чому закінчується там, де починається українське питання”. Я переконана, що світ ще не знає й про геноцид україн* ської інтелігенції в ХХ ст.! Та якщо за 30 років незалеж* ності, незважаючи на постійну підривну діяльність агентів крем* ля в Україні, значна частина ук* раїнської інтелігенції обізнана з цими фактами, то наша політич* на “еліта” досі переважно лиша* ється чи то сліпою, чи неграмот* ною, чи просто байдужою до на* шої історії та цих специфічних взаємин росіян з українцями. І причиною цього, на жаль, є не стільки брак загальної освіти, скільки національна глухота, атрофія націо* нальної самосвідомос* ті, відсутність відчуття єдності зі своїм родом і народом, бо для декого він ніколи й не був сво* їм! Український філо* соф Володимир Шаян стверджував, що “нація – це усвідомлена спіль* нота крові і долі”. Чи усвідомлює наша керів* на верхівка спільність нашого Дому і нашої Долі? Чи можна спо* кійно жити в домі, від* критому для всіляких зайд, чужинських шпи* гунів, підсадних качок, які підривають Україну зсередини? Чому ж на нашому верховному олімпі так багато від* вертих запроданців, агентів москвинських спецслужб, так званих “кротів”? Хіба президент не бачить того, що видно всьому народові неоз* броєним оком?! Хоч термін “денацифікація”, придуманий рашистськими на* цистами з подачі шпигуна й по* літтехнолога Тимофія Сєрґєйце* ва, з’явився лише нещодавно (стаття “Что Россия должна де* лать с Украиной”), та дії, які ним названо, не є абсолютно новими, вони тривають і виконуються з подиву гідною стабільністю. Вої* нів*захисників України цей автор називає не інакше, як “нациста* ми”, яких треба знищити, а на* род, який вони захищають, наз* вано “пассивными нацистами”, яких треба “перевоспитать” шля* хом “массовых репрессий”. Цей параноїдальний документ, який ліг в основу путінської концепції війни в Україні, містить не лише українофобські формулювання, ай звинувачення на адресу Заходу: “Коллективный Запад сам явля* ется проектировщиком, источ* ником и спонсором украинского нацизма”. Навіть назву України
Суспільство · “Чи можна спокійно жити в домі, відкритому для всіляких зайд, чужинських шпигунів, підсадних качок, які підривають Україну зсередини?” · с. 4сторінка оригіналу ↗

Зупинити геноцид!

Галина ЛОЗКО, доктор філос. наук, професорка, членкиня НСПУ Фото з відкритих джерел Нині дії Росії в Україні виз* нали геноцидом сім кра* їн: Україна, Польща, Латвія, Литва, Естонія, Чехія, Канада. Це означає, що не окремі діячі, а саме парламенти цих кра* їн ухвалили рішення, в яких біль* шістю голосів визнали, що РФ зараз вчиняє геноцид проти укра* їнців. Прозвучали і заяви окре* мих лідерів і відомих політичних діячів світу, таких як: президент США Джо Байден, прем’єр*мі* ністр Канади Джастін Трюдо, президент Колумбії Іван Дуке, прем’єр*міністр Великої Британії Борис Джонсон та інші, які кон* кретно назвали дії РФ в Україні геноцидом або “діями, близьки* ми до геноциду”. Проте є й такі, хто, незважаю* чи на цілком очевидні для всього світу обурливі факти, вже після трагедій у Бучі й Гостомелі, Ірпе* ні й Бородянці, Чернігові й Хар* кові, Херсоні й Маріуполі, відмо* вились назвати дії Росії геноци* дом українського народу! На* приклад, президент Франції Ем* мануель Макрон просто зганьбив себе заявами щодо “збереження обличчя” світового воєнного зло* чинця № 1. Дивна й неадекватна позиція Угорщини щодо жахли* вих подій в Україні, непевно по* водиться Німеччина... Не будемо тут ставити аксіологічні питання щодо європейських цінностей, хоча вони виникатимуть не раз, бо меркантильні інтереси деяких держав усе більше оголюватимуть картину знецінення демократич* них гасел, деградацію всієї систе* ми європейської безпеки, міжна* родну корупцію й бізнес на крові, що яскраво засвідчуватиме зви* родніння глобального світу. Нові типи воєн, інформаційні та гібридні, передують повномас* штабним гарячим війнам, воєн* ним злочинам, які агресор воліє називати “спецопераціями”. Та* ка гра термінами має свою мету, і треба визнати, що значною мі* рою ворожа термінологія й уміло організована пропаганда часто досягають бажаного агресором результату, створюючи хибну картину реальності. Чи можливо в цьому кривому дзеркалі поба* чити справжню глибину страш* ної трагедії України і звірячу сут* ність Росії? Багато хто в Європі досі цього не розуміє, не вірить, не усвідомлює, що маємо справу з відвертим і цинічним геноци* дом. Тож погляньмо на саме по* няття геноциду, яке існує кілька тисячоліть в історії людства, коли одні групи людей знищували ін* ших, хоча наукове та правове ви* значення цього людиновбивства з’явилося не так давно, в ХХ ст. Світ змінився настільки, що за* мовчувати такі злочини не вдас* ться, вони відповідно фіксуються всіма можливими засобами й ля* гають важким вантажем доказів до справ міжнародних трибуна* лів. Геноцид (від грец. слова — рід, плем’я та лат. caedo – вбиваю) – спеціально організована діяль* ність для повного або часткового знищення расової, національної, етнічної чи релігійної спільноти (групи) як такої. Після Другої сві* тової війни та побачених Євро* пою жахів нацистських злочинів проти людства і людяності, Гене* ральна Асамблея ООН у 1946 р. прийняла резолюцію, в якій за* значено: “відповідно до норм міжнародного права геноцид є злочином, який цивілізований світ засуджує, і за здійснення якого основні винуватці й учас* ники мають понести покарання”. Наступна Міжнародна конвенція “Про запобігання та покарання злочину геноциду” від 9 липня 1948 р. вступила в дію 12 січня 1951 р. У ній визначено п’ять дій, які можуть розцінюватися як ге* ноцид: “1) убивство членів групи; 2) завдання серйозної тілесної або психологічної шкоди членам групи; 3) навмисне створення групі життєвих умов, розрахова* них на її фізичне знищення в ці* лому або частково; 4) застосуван* ня дій, спрямованих на унемож* ливлення народжуваності в групі; 5) примусове переміщен* ня дітей однієї групи в іншу. Для визнання фак* ту геноциду необхідно довести факт хоч би од* ного з цих 5-х актів”. Чи* таючи ці суто юридичні дефініції, з усією очевид* ністю переконуємося, що в Україні російським агресором було застосо* вано всі п’ять типів зло* чинів, які можна квалі* фікувати як геноцид. Порушуючи всі відо* мі в світі принципи вій* ни, москвинський агре* сор воює не лише з про* фесійними ЗСУ, а й значною мірою з мир* ним населенням, жінка* ми й дітьми, яких убиває немислимими садист* ськими способами, про що свідчать страхітливі факти катувань, ґвалту* вань цивільних без* збройних мешканців наших міст і сіл (1 пункт згаданої конвенції); катування дітей часто відбува* ються на очах у батьків або ґвал* тування матерів на очах у дітей, чим створюються немислимі психологічні травми, яких люди* на не може позбутися протягом усього життя (2); руйнування житла й інфраструктури міст і сіл, пограбування, відмова в наданні медичної допомоги тяжко пора* неним, відсутність води і їжі, теп* ла й світла, неможливість похова* ти убитих, створення нестерпних умов життя (3); бомбардування пологових будинків, убивство породіль і новонароджених не* мовлят (4); розлучення дітей з матерями, вивезення багатьох ти* сяч дітей з окупованого Маріупо* ля та інших міст України на тери* торію віддалених районів РФ, по* міщення їх у концтабори, приму* сова русифікація в школах (5). Яких ще фактів не вистачає євро* пейським невірам, щоб визнати дії російської армії геноцидом? Це щодо сучасної російсько* української війни. А як щодо ми* нулого? Саме українці можуть іс* торично засвідчити, що росіяни (московити) здійснювали акти геноциду проти русичів*україн* ців, що тривають періодично вже понад 800 років (якщо почати з розгрому Києва й Вишгорода суздальським князем Андрієм Боголюбським у 1169 р.). Причо* му цей геноцид не лише фізич* ний, а й етнокультурний. За виз* наченням Рафала Лемкіна, пра* вознавця з Польщі, нерідко зас* тосовують “знищення національ* них зразків поневоленої групи та насадження національних зраз* ків поневолювачів на корінне на* селення чи на території після усу* нення поневоленого населення”. Суттєве формулювання! Адже аг* ресором знищено сотні пам’ят* ників, музеїв, спалено бібліоте* ки, зруйновано школи й дитячі садочки, пограбовано й вивезено в РФ музейні скарби українсько* го народу. Мародерство – звичне росій* ське заняття. Адже Московія, а пізніше Російська імперія робила це на українських землях впро* довж восьми століть. Здається, ці історичні факти відомі всім укра* їнцям. Та згадати їх треба, бо, як ми переконуємось щодня, для де* яких громадян вони досі є terra incognita. Вірю, що після війни їх обов’язково вивчатимуть наші ді* ти в кожній українській школі. Отже, найголовніші з них: ви* лучення й спалювання україн* ських книг і заміна їх москов* ськими (1626, 1627, 1662, 1667, 1672, 1678, 1689, 1690 та ін.); за* борона під страхом смертної кари друкувати книжки українською мовою (указ царя Алєксєя 1667), знищення книг, “не сходных с книгами московскими” (наказ патріарха Іоакима 1677); створен* ня московської цензури “специ* ально для изданий малорусской печати” (1689)... І так ціле століт* тя. Далі – більше. У 1713 р. за на* казом Петра І відбулась одна з наймерзенніших крадіжок: при* власнення Московією нашої дер* жавної назви Русь (грецькою мо* вою – Росія), накази царя “ос* мотреть и забрать древние жало* ванные грамоты и другие курти* озные письма оригинальные, а также книги исторические, руко* писные и печатные”. По всій Ук* раїні почалося знищення україн* ських шкіл, книжок, натомість впроваджено викладання росій* ської мови в усіх навчальних зак* ладах. У 1750 р. після скасування гетьманської Канцелярії у Глухові з неї вилучено та перевезено до Росії документи архіву Запорозь* кої Січі. Це саме те, що Р. Лемкін наз* вав “знищення національних зразків поневоленої групи” та на* садження національних зразків Російської імперії. Я переконана, що Європа цього не знає і не хоче знати. Але, якщо це не геноцид, то це справжнісінька довготрива* ла інформаційна війна чи дивер* сія, спрямована на підміну по* нять, перетворення історії Руси* України на історію Росії, а укра* їнців – на “росіян”. Коли моя приятелька з Чехії, яка, як мені здавалося, розуміла, для чого ро* сіяни в 1968 вводили свої танки в Прагу, раптом пише мені: “укра* инские нацисты расстреливают народ ДНР” – то стає очевидною успішність інформаційних ди* версій кремля щодо всього люд* ства! Далі: 1763–1764 рр. увійшли в історію України ганебним указом Катерини II про заборону викла* дати українською мовою в Киє* во*Могилянській академії та Інс* трукцією цариці князеві О. Вя* земському щодо нагальної “руси* фікації України, Прибалтики, Фінляндії та Смоленщини” (за матеріалами, зібраними відомою просвітянкою, професоркою Ні* ною Вірченко). Таких фактів більше ніж достатньо, і якби всі вони 30 років вивчалися на уро* ках історії, української мови, на* родознавства, етнології, політо* логії, правознавства в школах і ВНЗ на всіх рівнях, то ми не мали б цієї війни! А що робить наше Міністерство освіти і науки? За якоюсь сатанинською логікою цілеспрямовано скасовує або урі* зає кількість годин на всі гумані* тарні дисципліни, ліквідовує від* повідні кафедри: філософію, ети* ку, естетику, релігієзнавство, ет* нологію, історію України, мову, літературу, культурологію! Чому? Не лише щоб приховати не всім приємні факти, а й для того, щоб убити бажання думати й аналізу* вати, шукати істину й уміти про* тистояти негативним явищам суспільного й міжнародного жит* тя! То хто тоді керує цими устано* вами? Кожен громадянин нашого українського суспільства пови* нен бути обізнаним з цими фак* тами культурного геноциду. Особливо згадаймо ХVIII–ХІХ ст., що позначені спалюванням великих українських книгозбі*
Суспільство · “Українці багатьох парафій прозрівають і розривають пуповину з Московським патріархатом”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

пропонується ліквідувати, бо: “название не может быть сохра* нено в качестве титула никакого полностью денацифицированно* го государственного образова* ния”. Такі документи є зразком російської хуцпи! Якщо переваж* ній більшості українців з цим ав* тором усе зрозуміло, то до нашої влади виникає дуже багато пи* тань: як цей російський фашист міг стільки років працювати в Ук* раїні й розробляти політтехноло* гії для багатьох олігархів, партій, нардепів, ба, навіть президентів (Кучма, Яценюк, Пінчук, Дер* кач, Тимошенко, Луценко, Яну* кович, Коломойський та ін.)? Цю денацифікацію України Росія робить уже сотні років. Ця кривава війна, злочини якої вже не вдасться ні спалити в пересув* них крематоріях, ні приховати чи спотворити в постановочних ві* досиках, демаскує для світу іс* тинне рило рашистських нелюдів (вибачайте за грубість). Бо “об* личчя”, яке нібито треба “спаса* ти”, втрачене назавжди й безпо* воротно, і цілком можливо, що людським воно ніколи й не було. Ми – мирна нація хліборобів, яка ніколи не затівала війн із су* сідніми народами, але в разі по* треби повставала на захист рідної землі від зовнішніх ворогів. І ні* кому не дамо права нас денаци* фікувати чи демілітаризувати. Ця війна виникла не зненацька, це насправді екзистенційна війна, боротьба за саме існування нації! Вона доведе світові, що ми укра* їнський народ, з рідною мовою й вірою, власною культурою є ок* ремою самодостатньою нацією, живемо споконвіку на своїй Бо* гом даній землі серед різних і рів* них народів світу. А московити (так звані росіяни) не є й ніколи не були спадкоємцями Київської Русі. Вже знаємо, що нема ніякого безмежного лінійного “прогре* су”, як нас вчили комуністи й глобалісти, – світ змінюється циклічно, це закон природи й суспільного розвитку, який був відомий людству ще задовго до створення “універсальних”, “за* гальнолюдських”, “мультикуль* турних” ідеологій чи релігійних систем. Неспроможність системи міжнародної колективної безпе* ки зупинити агресора, що загро* жує всьому живому на планеті, переконує кожну націю, що не* обхідно насамперед створювати свій власний локальний захист і об’єднуватися з тими, хто розуміє сутність і масштаби загрози. Фу* туристичні прогнози такі, що скоро глобальні тенденції зміню* ватимуться пріоритетами націо* нального, етнокультурного, ло* кального! Поділ людства на раси і нації є закономірним природним яви* щем, отже, його можна вважати божественною творчістю. А от змішування, зміна чи підміна, різні асиміляції й депортації на* родів, тим паче денацифікації – завжди і всюди є штучними про* цесами, якими керують ті чи інші групи, клани чи якийсь, умовно кажучи “глобальний предиктор”. Отже, вони є злочинними. У кри* зові періоди історії людство за* стоює певні уроки. Вже чимало справжніх лицарів Міжнародно* го Леґіону піднялися на боротьбу з пекельним звіром, стали в один стрій разом з українськими вої* нами. Треба сподіватися, що зло* чини Росії, викриті на території України в ході цієї війни, навчать Європу і світ цінувати життя, справедливість, любов і дружбу, добрі традиції й тепло рідного до* му. А наш дім – уся Україна. І переможе Правда!
Суспільство · “Українці багатьох парафій прозрівають і розривають пуповину з Московським патріархатом”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Час остаточно звільнитися з духовного рабства Московського патріархату

Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка Фото з відкритих джерел Неймовірний рейвах зчи* нили Московський пат* ріарх Кіріл, митрополит Онуфрій в Україні та їхні вислуж* ники й поплентачі, маніпулюючи правдивими історичними факта* ми і подіями, що, мовляв, причи* ною сучасної російської війни проти України є створення по* місної Православної Церкви Ук* раїни і надання їй Вселенським Патріархом Варфоломієм Томосу. Московські батюшки на весь світ галасують: єдиною канонічною Церквою в Україні є Українська Православна Церква (відкинув* ши слова “Московського патрі* архату”), замовчуючи, що Укра* їнська Православна Церква Мос* ковського патріархату – це філія Московської (Російської) пра* вославної церкви, яка є одвічним ворогом української національ* ної духовності. Щоби зрозуміти суть пробле* ми і розвінчати кіріло*онуфріє* путінську отруйну брехню, по* трібно детальніше розповісти іс* торичну Правду. Київська митрополія кано* нічно та історично, з моменту свого створення після хрещення давньоукраїнської держави Русь (988 р.), майже 700 (698) років бу* ла Автономною Помісною Цер* квою під омофором Вселенсько* го Константинопольського патрі* архату, що канонічно є Церквою* матір’ю для Української (Руської) Православної Церкви. Проте цей статус був порушений 1686 року. Що цьому передувало і як це ста* лось?! Після татарської навали, за* гального занепаду та втрати неза* лежності давньоукраїнською дер* жавою Русь (вона відома за най* новішими архівними даними з 838 р.) Київська митрополія опи* нилася на території трьох держав – Великого Князівства Литов* ського, Корони Польської та Московського князівства, яке з дозволу золотоординського суве* рена постало у 1277 р. (на 439 ро* ків пізніше від Русі) і було зви* чайним улусом, підвладним ди* настії Чингізидів на заліських просторах Північно*Східної Єв* ропи. І вже з початку XIV ст. Московське князівство, яке жор* стокими, розбійницькими мето* дами “собирало Русь”, претенду* вало на контроль над Київською митрополичою кафедрою. У 1448 р. князь Василій Тем* ний скликав церковний собор, який самочинно висвятив на митрополичу кафедру єпископа Іону. Його було рукоположено як митрополита “Московського”, якого довгий час у православно* му світі не існувало. У такий не* канонічний, маніпулятивний спосіб без благословення Царго* рода була утворена нова Москов* ська митрополія (через 460 років після Київської). Київська ж ка* федра залишилася у підпорядку* ванні Константинопольського патріархату: її єпархії перебували тоді у володіннях Польщі та Лит* ви. У той час Московська кафед* ра не вважала ці єпархії своєю “канонічною територією”. У 1458 р. Константинополь* ський патріарх реорганізував Київську митрополію. Тоді до митрополії входило 11 єпар* хій: Київська, Брянська, Смоленська, Полоцька, Ту* рівська, Луцька, Володимир* Волинська, Берестейська, Перемишльська, Галицька та Холмська. Новому митропо* литу Григорію II Патріарх на* дав новий титул – Митропо* лит Київський, Галицький та всієї Руси. Цей титул глави Київської митрополії носили аж до підступного підпоряд* кування Української (Русь* кої) церкви Московському патріархатові 1686 р. Як же був створений Московський патріархат? Влітку 1588 р. царгородський Святогірська лавра під “захистом” “руського міра” ріархату. Це маніпулятивне твер* дження виродили наступні поко* ління московських світських і церковних блудників. І нинішні батюшки – вірні слуги кремлів* ських канібалів – улесливо обду* рюють вірян, медоточиво нав’язуючи постулат, що Україн* ська (Руська) Православна Цер* ква не канонічна, а, мовляв, єди* ною канонічною церквою в Ук* раїні є православна церква Росії. Московські патріархи вдава* лися до найпідступніших спосо* бів, щоби підпорядковувати собі Українську (Руську) Православ* ну Церкву. Кульмінаційний мо* мент переслідування припав на 1685 р. коли Московський патрі* арх, пославшись на псевдостаттю Переяславської угоди (1654 р.) про підпорядкованість митропо* лита Київського патріархові Московському, без згоди Царго* рода призначив митрополитом Київського єпископа Гедеона Святополка*Четвертинського. Це означало фактичне підпоряд* кування Київської митрополії Москві всупереч канонічній за* бороні втручання у справи іншої церковної сфери. Нововисвяче* ному митрополитові дали титул “Митрополит Киевский, Галиц* кий и Малыя Росии”. Особливо важким ударом по Українській (Руській) Церкві було переведен* ня Київської митрополії до Мос* кви. Фатального 1686 року Кон* стантинопольський патріарх Діо* нісій, перебуваючи у сильній ма* теріальній скруті, за надану мос* ковським царем фінансову допо* могу зрікся зверхності над Київ* ською митрополією, буквально продав Українську (Руську) цер* кву*доньку Московському патрі* архатові “за три сорока соболів і двісті червоних”. Неканонічність цього акта визнав уже наступного року собор Константинополь* ської церкви, який покарав пат* ріарха Діонісія позбавленням патріаршої влади. Однак резуль* патріарх Єремія II Транос із суп* роводом прибув до Москви про* сити допомоги, “милостині”. Цим вирішив скористатися дале* коглядний Борис Годунов. Гостей прийняли достойно, забезпечили їх гарним утриманням (“харча* ми”). Але навколо них відбували* ся дивні речі. Високих гостей не зустрічав Московський митропо* лит, їм не дали можливості спіл* куватися з ієрархіями, служити разом у церквах. Константино* польських ієрархів майже не ви* пускали на вулицю. Єремію вша* новували не як патріарха, а як митрополита. І навіть не запро* сили до царського столу, як це бу* ло заведено. В атмосфері таких моральних утисків Борис Годунов звернувся до Єремії з “проханням” створи* ти тут і зараз же Московський патріархат. Через серйозні кано* нічні перепони Єремія не хотів і не смів задовольнити бажання Москви. Впродовж багатьох мі* сяців московити тримали грець* ких ієрархів під домашнім ареш* том, ходили за ними по п’ятах, відкрито стежили за кожним сло* вом, змушували підписувати до* кументи церковнослов’янською мовою, якої ті не знали. Патріар* ху Єремії, старій, хворій людині, недвозначно загрожували довіч* ною висилкою до Володимира. Зрештою, Єремія погодився пос* тавити на патріаршество Мос* ковського митрополита Іова. На церемонію інтронізації Єремію вперше привели до Успенського собору і там він уперше побачив Московського митрополита, від 27 січня 1589 р. – патріарха. Наголошую: на час утворення підступними методами Москов* ського патріархату (1589 р.) землі теперішньої України не входили до складу Московії, а православ* ні єпархії на цих землях підпо* рядковувалися Київській митро* полії. Тому не могло бути (і не бу* ло!) мови про те, що це “каноніч* ні території” Московського пат* татом ганебної оборудки стало перейменування Московської церкви у Руську (з 1721 р. – ро* сійська) та, відповідно, москові* ти почали відлік історії своєї цер* кви від часів Хрещення Русі. Їх* ньому злодійству досі немає меж. Для Української (Руської) Пра* вославної церкви у 1686 р. скін* чилася 700*річна незалежність в юрисдикції Царгорода. Віра бага* тьох українців у православність росіян відіграла зловісну роль: жодна військова сила не змогла б позбавити свободи український народ, але єдина православна ві* ра з моксельцями*московитами* москалями*кацапами*росіянами впродовж сотень років отруювала свідомість українців, позбавляю* чи їх національної гідності, рід* ної української мови, культури, звичаїв, традицій. Морально*духовне прагнення і боротьба національно свідомих українців за відновлення неза* лежності канонічної Української Православної Церкви від злово* рожої Москви увінчалася геопо* літичною подією тисячоліття, у здійсненні якої визначальну роль відіграв п’ятий Президент Украї* ни П. О. Порошенко. 15 грудня 2018 р. відбувся Об’єднавчий Собор представни* ків УПЦ Київського патріархату, УАПЦ та групи Єпископів УПЦ Московського патріархату, які заснували об’єднану Православну Церкву України. 5 січня 2019 р. у храмі Св. Георгія на Фанарі Все* ленський Патріарх Варфоломій підписав Патріарший і Сино* дальний Томос про надання ка* нонічно Автокефального церков* ного устрою Православній Церк* ві України. 6 січня 2019 р. тут же Варфо* ломій, милістю Божою Архієпис* коп Константинополя, Нового Риму і Вселенський Патріарх під час співслужіння Святої Боже* ственної Літургії вручив Томос Блаженнішому Митрополиту Київському і Всієї України Епі* фанію. Неприємно згадувати, але правду не можна сховати, прав* дою гріх ігнорувати: ще до свого президентства Володимир Зелен* ський чомусь назвав Томос тер* мосом. Можливо, йому було важ* ко вимовляти це сакральне для українців Слово. Саме завдяки Томосу Поміс* на канонічно автокефальна Православна Церква України та Греко*Католицька Церква Укра* їни є нині життєдайною духов* ною силою у боротьбі з росій* ськими терористичними загарб* никами, звірства яких не засу* джують ні Кіріл, ні Онуфрій, ні сотні московських батюшок. Досі у володінні промосков* ських блудників Києво*Печер* ська, Почаївська лаври та сотні українських національно*куль* турних цінностей. Дуже добре, що українці бага* тьох парафій прозрівають і роз* ривають пуповину з Москов* ським патріархатом. Ці високо* духовні вчинки парафіян покли* кані активно підтримати депута* ти Верховної Ради України і по* вернути українцям споконвічно українські національно*релігійні пам’ятки – Києво*Печерську та Почаївську лаври, законодавчо заборонити антиукраїнську воро* жу діяльність промосковських священників, монахів і мона* хинь.
З роси й води! · “Наше слово – це і щире вітання, і розповідь про виразну особистість, яка стала для волинян взірцем дієвого патріотизму”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

““Л Лііттаа ііддууттьь –– ддууш шаа ж ж ттаа ссаааммаа””

Ніна ГОРИК Славна волинянка Леся (Олеся) Григорівна Ко* вальчук, добре відома чи* тачам “Слова Просвіти” як ав* торка яскравих матеріалів з істо* рії просвітянського руху, “Опові* док зі школи антикомуністично* го виховання” та інших цікавих публікацій, нині має поважний 80*літній ювілей. Перегортаючи ошатну збірку її поезій “Барвінок у снігу”, натрапляю на слова, котрі озвучують філософічність моменту: “Літа ідуть – душа ж та сама”. Така ж небайдужа, схви* льована, так само трепетно ози* вається на красу і гостро – на неправду й недосконалість нашо* го світу… Щира і зболена україн* ська душа, яка стільки вміщає в собі, що сказати про все буде складно. Наше слово – це і щире вітан* ня, і розповідь про виразну осо* бистість, яка стала для волинян взірцем дієвого патріотизму і не* настанної праці для загального добра. У її долі відлунює історія цілого покоління патріотів*шіст* десятників, які зазнали кагебіст* ського свавілля, але не втратили снаги і віри в українську правду. До її думки, до місткого, точного й мудрого слова прислухаються освітяни й науковці, громадсько* політичні діячі; її публіцистичні виступи на сторінках преси, на радіо й телебаченні знаходять відгук у серцях краян. При цій нагоді доречно на* вести слово про ювілярку профе* сорки Волинського національно* го університету імені Лесі Україн* ки Світлани Богдан, яка цитує Володимира Гоморака (з листа до Стефаника): “є дуже багато лю* дей таких, що їх можна шанува* ти, а дуже мало таких, що їх мож* на любити”. Наша Леся Григорів* на має безсумнівно багато чеснот, за які її можна шанувати. Але не менше тих, за які я її люблю. По* перше, за її всюдисущість і скрізьприсутність (і причетність) до всього, де пульсує український національний нерв, де нуртує на* ціональне життя. По*друге, за прямостояння, що є осердям її особистості, подібно до інших лицарок*шістдесятниць (шістде* сятництво – це, кажучи словами Ліни Костенко, не список, це стан душі, “високовольтна лінія духу”). По*третє, за любов до рід* ного слова, до України. Зрештою, для мене особисто сама вона уо* соблює Україну – мудру, красиву, шляхетну, волелюбну, ту, на яку взорують учні й друзі, ту, на яку рівняються споріднені душею, ту, з якою не можуть не рахуватися недоброзичливці й навіть воро* ги”. Потужна праця невтомної трудівниці на ниві національної освіти, культури, громадського життя пошанована присуджен* ням обласної мистецької премії імені Агатангела Кримського та премії імені Бориса Грінченка Всеукраїнського товариства “Про* світа”. За своє подвижництво на* городжена орденом княгині Оль* ги третього ступеня, відзначена грамотами й подяками місцевої влади. При тім людина вона – скромна, безвідмовна до самоза* буття. Найбільше її хвилює те, як змогти, встигнути, сказати, зро* бити! Наснагу черпає у велетнів духу, життя і творчість яких гли* боко знає й популяризує, а шко* лою честі для неї стали і власна родина, і той життєвий контекст, який супроводжував змалку до зрілості. Мала батьківщина ювілярки – с. Томахів Гощанського району на історичній Волині. Народити* ся 17 червня 1942 року їй суди* лось в родині, де найвищими цін* ностями були книга й Україна. Як згадує сама Леся Григорівна, раннє дитинство минало в часи важких випробувань для Західної України: “Розправи над розрізне* ними силами УПА, насильниць* ка колективізація, депортація в Сибір… У ті чорні дні не стало мого батька, чотирьох дядьків, двоюрідного брата – усіх за при* четність до повстанського руху поглинули катівні НКВС. У 1949 році наша сім’я складалася із двох молодих вдів (моєї мами і дядини) та двох дошкільнят – ме* не та молодшого братика Дмит* ра”. З далекого часу проривається в пам’ять бабусине причитання над фотографіями загиблих си* нів: “Ой Боже, Боже, скільки тій Україні вас треба!”. “Правда, й співали в той моторошний час не менше, ніж плакали, – розпові* дала Леся Григорівна. – Одначе і спів той був схожий на ридання. Наречена повстанця виповідала піснею, що “у лісі під дубом зеле* ним висока могила стоїть”. Бать* ко скаржився, що закатували ні в чому не винного сина: “Зверху сі* ном притрусили ще й зверху сі* ли…”, мати втішала хлоп’я: “По* кинь, мій синочку, ридати, хай сліз твоїх ворог не п’є. Почуєм ми рідні гармати, угледимо військо своє…”. Таким згадується те тра* гічне повоєння, просякнуте чор* ним смутком утрат і непоборніс* тю національного духу. Тоді ж мама й тітка знищили велику родинну бібліотеку, бо чи* тані*перечитані книжки з поміт* ками на полях викликали підозри в частих гостей із НКВС. Вцілілі рештки розкішної книгозбірні ді* да Тимофія, священника за осві* тою і вчителя за покликанням, на все життя освітили душу малої Лесі, названої на честь великої Українки. Той духовний зв’язок з постаттю і творчістю геніальної патронеси триває упродовж усьо* го життя, дає наснагу і відвагу, ве* де за собою. З учасниками науково0краєзнавчої конференції Ця спорідненість проявилася і в любові до рідного слова, у виборі життєвого шляху – після школи Леся Ковальчук вирушила до Луцького педінституту імені Лесі Українки, дев 1962–1966 роках навча* лась на історико*філо* логічному факультеті. Краща студентка*від* мінниця, вона ревно працювала над собою, була лідером молодіж* ного наукового товари* ства і подумки готувала* ся до наукової діяльнос* ті. Однак виявилася для тодішньої системи не* безпечною особою… І доля послала випробу* вання на міцність. 1 ве* ресня 1965 року управ* ління КДБ по Волин* ській та Івано*Франків* ській областях порушило кримінальні справи проти Вален* тина Мороза та Дмитра Іващен* ка. До групи “особливо небезпеч* них злочинців”, котрі Карним Кодексом УРСР звинувачували* ся в антирадянській діяльності, належала й Леся Ковальчук, одна з активних учасниць літстудії, де під керівництвом старших колег* викладачів і народжувалися зга* дані “злочини”. Згодом, коли в незалежній Україні розпочалося активне пе* реосмислення подій минулих де* сятиліть, було створено науково* документальну серію книг “Реа* білітовані історією”, тож до од* ного з томів увійшли й спогади Лесі Ковальчук, колишньої диси* дентки, під назвою “Нас було се* меро”, в якій вона виклала власні достеменні свідчення: “При виключенні з комсомо* лу у протокол записали: “за спри* яння в поширенні націоналістич* ної літератури”. Так, я часом за* бувала гостро актуальні вірші Си* моненка, Ліни Костенко, Бориса Мозолевського, Івана Драча в чи* тальному залі або ж разом з ціка* вими номерами “Комсомоль* ської правди” пропонувала окре* мим студентам заховані між її сторінками самвидавські статті. Викривальні публіцистичні мате* ріали надходили в основному зі Львова (постачав Валентин Мо* роз) або з Києва (привозив Сте* пан Забужко)… І хоч до ув’язнен* ня було засуджено лише старших за віком із того львівсько*луцько* го блоку – Михайла та Богдана Леся (Олеся) Григорівна Ковальчук Горинів, Дмитра Іващенка і Ва* лентина Мороза, ми, молодші, ще довго почувалися, як у незамк* неній тюрмі…” Була вимога виключити “на* ціоналістку” з вузу, та обійшлися позбавленням комсомольського квитка, знущанням на екзаменах і направленням на роботу в дале* ке поліське село “на перевихо* вання” – без диплома. Десять місяців допитів, схи* ляння до співпраці з КДБ, психо* логічний тиск, шельмування… І 25 років принижень на різних на* радах, зустрічах, курсах, конфе* ренціях! Та в той же час – постій* на підтримка окремих незрадних друзів, викладачів інституту, ко* лег та учнів. Дочці активної просвітянки та загиблого борця за Україну не* легко довелося постійно виборю* вати місце під сонцем – опіка невсипущого КГБ постійно нага* дувала про те, що “незамкнена тюрма” діє. Школа в поліському селі Во* рокомле Камінь*Каширського району на десять років стала для Олесі й омріяною аспірантурою, і професорською кафедрою. Тут, серед розкішної поліської приро* ди, в оточенні романтичних Ма* вок та Лукашів (ім’я в селі було на диво поширене), розквітнув її пе* дагогічний талант, який у 1991 році був пошанований званням заслуженого вчителя України. Час від часу писалися вірші, ва* била наука. У 1970*му Леся Ко* вальчук склала два іспити за програмою кандидатського міні* муму, готувалась до останнього. Однак… Документи нібито “загу* билися” – і вікно аспірантури, а отже й наукової діяльності перед нею щільно зачинилося. Рятува* ла улюблена праця. Сформували* ся власний педагогічний стиль і манера викладання. Уроки вра* жали майстерністю, учнів і колег захоплювала широка ерудиція, обізнаність з науковою літерату* рою, досконале знання текстів, читання усіх без винятку поезій – напам’ять! Випускники йшли вслід за вчителем на філологічні факультети, а улюблений учень, доктор філологічних наук Лукаш Скупейко став відомим в Україні літературознавцем. Спраглість інтелектуальної діяльності вилилась у співпрацю з фаховим журналом “Українська Виступ у Лесиному саду під час фольклорно0етнографічного свята в Колодяжному та в урочищі Нечимному
«Просвіта» сьогодні · “Статті Лесі Ковальчук, її посібники стали орієнтиром для філологічної думки, взірцем професіоналізму”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

мова і література в школі” (нині “Дивослово”). Редакторка відділу методики літератури цього ви* дання, світлої пам’яті Раїса Віт* ренко свого часу згадувала: “З се* ла Ворокомле почали надходити статті, цікаві, неординарні, з особливим баченням художнього твору і нестандартним підходом до роботи з дітьми. У них виразно відчувався демократизм мислен* ня авторки, вміння заглянути у глибини тексту й авторського за* думу”. Згодом авторка стала постій* ним членом редколегії видання. Статті Лесі Ковальчук, її посіб* ники стали орієнтиром для філо* логічної думки, взірцем професіо* налізму для вчителів*словесни* ків. Постійне шантажування при схилянні до співробітництва з ор* ганами КДБ не вплинуло на її чітку позицію, хоч це й перекрес* лило шлях до наукової і творчої кар’єри, до університетської ка* федри. І вона сама стала університе* том. Чверть століття перебуваючи на посаді заступника директора з навчально*виховної роботи Жи* дичинської школи, що біля Луць* ка, встигала вести авторські кур* си при Волинському інституті післядипломної педагогічної ос* віти та читати лекції для педагогів області, результативно працюва* ла з обдарованими дітьми при Волинській обласній Малій ака* демії наук. Її виступи на крає* знавчих та наукових конференці* ях, зокрема в у стінах ВНУ імені Лесі Українки – окраса інформа* ційного потоку. Так само потужно звучить її слово звучить на велелюдних зіб* раннях з нагоди пошанування національних світочів, на акціях, присвячених відзначенню зна* менних дат і подій національно* просвітницького характеру, зок* рема ювілеїв Олени Теліги, Сте* пана Бандери, Тараса Шевченка, Лесі Українки. Докладено нею й багато зусиль для розбудови й жвавої діяльності Волинської крайової організації Всеукраїн* ського товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка, Всеукраїн* ського жіночого товариства імені Олени Теліги. Вона – учасник ба* гатьох медійних проектів. За цикл публікацій патріотичного та морально*етичного спрямування в обласній газеті “Волинь*нова 2014 року О. Г. Ковальчук удосто* єна звання лауреата обласної журналістської премії імені Полі* карпа Шафети. Вагомих зусиль Олеся Григо* рівна доклала до утвердження престижності і культури україн* ської мови: виступала з лекціями відповідної тематики в учнів* ських і студентських аудиторіях, на радіо, телебаченні, десятиліт* тями вела рубрику “В обороні рідного слова” у Ківерцівській районній газеті “Вільним шля* хом”. Важливою справою стало й написання розділу “Знамено чес* ті українства”, уміщеного в книзі “Національний пантеон “Ко* зацькі могили” (2003). Окрема і вкрай важлива сто* рінка діяльності Л. Г. Ковальчук – участь у громадському житті свого села, в розбудові україн* ської церкви Жидичина, який славиться історичним минулим, цікавими традиціями, постатями й подіями. Переймаючись сього* денням рідного краю так само, які долею власних дітей та онуків, вірить, що Україна таки буде гар* монійною та успішною. …Не знаю довкола іншої лю* дини, яка б була такою спраглою до читання. Усе нове, цікаве і важливе, що з’являється в книж* ковому, інформаційному просто* рі, вона хоче знати й осмислюва* ти, схвильовано ділиться вражен* нями. Бо й сама має неабиякий поетичний талант, через зрозумі* лі обставини не зреалізований сповна. Проте поетична збірка “Барвінок у снігу” (2008 р.) ско* лихнула читачів, стала фактом лі* тератури й історії, бо ж високоху* дожні вірші у ній – відлуння ду* ховної неволі і боротьби україн* ців за своє визволення, свідчення гідності і честі людини, готової до самопожертви заради найсвяті* шого – свого народу і його висо* ких ідеалів. У 2006 році Волин* ською державною телекомпанією було створено документальний фільм про Л. Г. Ковальчук, назва якого промовиста – “На поклик ідеалу”. Фільм посів призове міс* це у Всеукраїнському конкурсі. В одному з численних ін* терв’ю ювілярка зізнавалася: “Цей непереборний потяг щось робити для загального добра – то як родинний спадок, генетичний код. Змалечку чула, як оцінку людині складали з огляду на її відданість українській справі. Вся рідня “при Польщі” була задіяна в “Просвіті”, Союзі українок, ОУН, Пласті, в аматорських хо* рових і театральних колективах. Після 1945*го вижили одиниці, які постійно обмінювалися спо* гадами про тих, кого замучили совєти за Україну”. З Україною й сьогодні – всі її думки, тривоги, уболівання за долю нашого стражденного наро* ду, яскравою іскоркою якою зав* жди була і нині є вона – Леся Григорівна Ковальчук. Пошли їй, Боже, щасливе і плідне многоліття! Зустріч у Музеї Сучасного мистецтва Корсаків (була добре знайома з М. Слабошпицьким, багато зробила для вшанування пам’яті Івана Корсака)
«Просвіта» сьогодні · “Статті Лесі Ковальчук, її посібники стали орієнтиром для філологічної думки, взірцем професіоналізму”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Випробування українського духу

Марія ГУЦОЛ: Позиція Івано!Франківського міського об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка в російсько!українській війні – кожен на своєму місці прагне на! близити перемогу над рашистами. – Пані Маріє, мав нагоду прочитати ваші вірші. Запали в душу такі рядки: “Кажуть, справедливість вкрита трупами, і живої правди не знайти”. Угледів філософський, навіть, сказав би, прогностичний зміст у тих двох ваших поетичних рядках, хоча вірш не про війну, а про філософію життя людини, котра повинна боротися за верховенство правди і справедливості... – Цей вірш справді має дві змістові площини. У першій ідеться про круту й тернисту стежку, яка не одному із нас випа* дає в житті. Людина думає собі: от піднімусь на ще один пагорб, а після спуску відкриється рівний битий шлях. Проте, зазвичай, так не буває на призначеній Господом земній дорозі. У другій змістовій площині вірша ця метафора – до* рога долі – екстраполюється вже на весь український народ. Хоч у 1991 році Україна здобула омріяну незалежність мирним шляхом, але її доводиться виборювати ці* ною великої крові. Згадаймо події Революції Гідності на столичному Майдані, Героїв Небесної Сотні, а після того розпочалася російсько* українська війна... Позиція “Просвіти” у цій на* родно*визвольній війні українців проти московії – як завжди, пат* ріотична й усвідомлено грома* дянська: кожен із нас на своєму місці прагне наближати перемогу над ворогом. Молодші просвітя* ни, призвані до ЗСУ й Націо* нальної гвардії, і добровольці в складі формувань територіальної оборони безпосередньо беруть участь у боях. Ми з відповідаль* ним секретарем міського об’єд* нання Наталією Синицею, Марі* єю Турчин, іншими активістами у ці дні постійно працюємо в об* ласному Народному домі “Про* світа”. Разом зі студентами ІФНМУ організовуємо сортуван* ня й пакування зібраної на Івано* Франківщині гуманітарної ме* дичної допомоги для відправлен* ня її на передову і цивільному на* селенню, яке ще залишається в зоні бойових дій. У НД “Просві* та” шиють необхідні для воїнів речі. Тут же приймають внутріш* ньо переміщених осіб із різних регіонів України й допомагають їм знайти помешкання для про* живання в часі війни. Облашту* вали в одному з приміщень і не* велику тимчасову кухню, де жін* ки готують страви для волонтерів та переселенців. Ці конкретні справи задля наближення пере* моги над рашистським агресо* ром, які в ці дні члени нашого то* вариства й усі небайдужі до пот* реб військових та переселенців франківці роблять в будинку об* ласної “Просвіти”. – Пані Маріє, понад 20 років тому ви прийшли працювати викладачкою кафедри мовознавства в тодішньому Івано-Франківському медичному інституті. Чим вас, філолога за фахом, привабив виш, який готує лікарів? – Мене запросили влитися у професорсько*викладацький ко* лектив. І цей медінститут став для мене домом і родиною. Я викладаю латинську мову. Маю навчити майбутніх лікарів розуміти й самим писати нею не тільки рецепти ліків для пацієнтів, а й діагнози захворювань. Контактую ж я зі сту* дентами не лише під час лекцій і практичних за* нять. Про дівчат і хлоп* ців, які сидять у мене на парі, стараюся на перерві у невимушених розмовах дізнатися якнайбільше – звідки і з яких вони ро* дин, чим займаються на дозвіллі, які у них захоп* лення. І з’ясовую, що се* ред цих молодих людей є немало дуже обдарованих, заці* кавлених у тому, щоб подарувати своє мистецтво – вокальне, тан* цювальне – глядацькій аудиторії. То була їхня ініціатива, яку я під* тримала, – дати концерт в облас* ному Народному домі “Просві* та”, потім ще не раз майбутні лі* карі тут виступали, зриваючи оп* лески зали. Я не тільки їхня вик* ладачка, але й голова первинного просвітянського осередку ІФНМУ. Написала вже понад сотню сце* наріїв культурно*просвітницьких заходів, приурочених до держав* них і великих християнських свят, до ювілеїв і річниць борців за волю України, наших духовних світочів. – Ви досі очолюєте ще й університетський осередок “Просвіти” попри те, що позаторік у липні вас обрали головою міського об’єднання товариства? – Все через те, що затягнула* ся пандемія коронавірусу і ми не могли провести збори просвітян вишу. Але я охоче передам комусь молодшому свою громадську по* саду голови університетського осередку “Просвіти”, який очо* люю з жовтня 2011 р. – Посада голови міського об’єднання товариства так само громадська, але вельми авторитетна. Хто знайомий з історією “Просвіти”, заснованої у грудні 1868 р. у Львові, той, напевно, знає про плідну діяльність у цьому товаристві жінок-берегинь. Чи ви, пані Маріє, готові відігравати таку роль як очільниця міської “Просвіти”? – Образ берегині нашого пат* ріотичного товариства імені Та* раса Шевченка уявляється мені таким: це жінка з великим життє* вим досвідом за плечима, у внут* рішній суті якої немає чогось сто* роннього, наносного і яка не припускається помилок, бо впро* довж усього свого життя активно працювала у “Просвіті” і її сус* пільну значущість осягнула ду* шею і розумом. Вона достеменно знає, яких цілей у діяльності то* вариства хотіла б домогтися ра* зом зі своїми однодумцями, як зберегти все найцінніше із духов* ної і мистецької спадщини укра* їнського народу. Тож я, чий про* світянський “стаж” налічує лише кільканадцять років, ще просто не можу вважати себе берегинею нашого товариства. Для цього мені потрібно ще дуже багато зробити. Це дуже серйозне й від* повідальне завдання, здійснити яке, зрештою, одній людині не під силу. Той, кого обрали на посаду керівника громадської організа* ції, має повсякденно відчувати за своїми плечима потужний тил, який власне і працює на репута* цію. Такий тил у мене має бути іна основній роботі, і в родині. Зважте також на те, що не всі мо* жуть бути керівниками. Учасни* ки позачергової конференції об* рали не тільки мене головою міської “Просвіти”, але і її прав* ління, члени якого несуть на сво* їх плечах основний тягар просвіт* ницької роботи серед населення міста, а тепер – і всієї Івано* Франківської міської територі* альної громади. І я як голова зві* тую про зроблене передовсім правлінню. Ясна річ, всіляко сприяю просвітянським активіс* там в організації тих чи інших ма* сових заходів, а нерідко й сама організовую і веду їх. “Просвіта” є оберегом усього того, чим пишаються українці, – нашої мови, прапора, герба, гім* ну, звичаїв, обрядів, традицій. Ба* чу неоціненну роль “Просвіти” у пропагуванні й прищепленні на* шим співгромадянам, насампе* ред молоді, пошанівку до всього українського, у кристалізації на* ціональної ідеї, а це, на мій пог* ляд, не якась одномоментна дія, а процес перманентний, що врахо* вує суспільно*політичні зміни. Бачу нашу національну ідею са* мобутньою, яку не порівняти з тими, що виробили для себе й ке* руються у своєму повсякденні ін* ші народи. Це власне є завданням нашої громадської організації на нинішній час і на ближчу пер* спективу. У ці дні й тижні ескала* ції московією збройного протис* тояння з Україною просвітяни міста вбачають свою мету пере* довсім у тому, щоб підтримувати словом і ділом патріотичний дух як наших бійців на фронті, так і цивільного населення, зокрема й переселенців із зон бойових дій. У цій ситуації позиція місько* го об’єднання товариства чітка й однозначна, воно звертається до франківців: усі ставаймо до бо* ротьби з путінською ордою, за волю й незалежність нашої Віт* чизни! Тяжкі випробування війною вимагають від нас усіх згуртова* ності й організованості. І члени міської “Просвіти” беруть актив* ну участь у волонтерських і полі* тичних акціях, кожен її осередок став частинкою народного спро* тиву рашистам. Працюймо у “Просвіті” і для “Просвіти”, у цій щоденній праці виховуймо в собі високе почуття відповідаль* ності за Українську державу. Слава Україні! Героям слава! Розмовляв Іван ГАВРИЛОВИЧ, член НСЖУ і НСПУ
Листи з мережі · “Ті, хто тобі в біді простягнув руку допомоги, – найшляхетніші і найдобріші за всіх”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Трохи конспірології на призьбі

Олеся ІСАЮК Кілька разів довелося натрапити на тезу: “люди втікали від війни, не всі повернуться, треба щось робити”. І от що цікаво – то це пропозиції, що ж робити. Починаючи від “держава має щось запропонувати” (угу, “гасударство далжно”) і закінчуючи ідеєю реукраїнізувати усі мільйони нащадків вивезених у Сибір українців і ще тих, хто переселявся туди у пошуках вільної землі чи довгого рубля. Ідея, як на мене, десь по сусідству з мільярдом дерев. Думаю, не варто аж надто розлого пояснювати, чому. Вистачить згадати нашу рідну “вату”, яку ніяк не українізуємо, та гарне українське прислів’я “Не так тії турки, як ті потурнаки”. А в цей же час від рівних за глобальністю ініціатив страждають групи людей, чиї компетентності мають критичне значення для підтримки у належному стані ряду галузей науки та сфер економіки. Тому що замість прописати чітко і предметно, що, як, кому та куди – аби було зручно всім настільки, наскільки це взагалі можливо – питання вирішили “глобально” – прописали однакові умови рішуче для всіх. З невеликими варіаціями там, де не зауважити ідіотизму було б зовсім уже за гранню. А на всі зауваги щодо очевидних проблем відповідь одна – “такі часи”. Або “такий закон”. Зрозуміло, до чого я? До того, що наші лідери думок, активісти та урядовці у питаннях, які стосуються соціуму загалом і конкретних груп людей, страждають подиву гідною сліпотою щодо конкретних рішень з майбутнім предметним результатом. Сліпота виявляється у поєднанні розлогих ідей загального рівня і повного невідчуття, а як саме у реальності має виглядати результат і що саме конкретно треба зробити. Що ж – ще одне свідчення того, що посттоталітарні деформації та інерція совка не минають нікого і ніколи. Включно з розумними людьми. Бо і механізми, які тут працюють, дуже мало залежні від рівня інтелекту. Отже, що маємо? А маємо явні ознаки типового для “русского интеллигента” Алла БОЙКО – Ну, добре! Переночуємо тут, у селі. Поїдемо в Київ завтра вранці! – вирішили ми 23 лютого 2022 року. А вранці почалась ця жахлива війна. До цього часу не усвідомлюю, що вона триває вже понад 100 днів! Здається, все було як учора! Син майже 9 годин їхав 50 км від столиці України. Плакала, коли він розповідав, що траса була забита автівками, по стежкам йшли люди з валізами і дитячими візочками; на зупинках сиділи бабусі і, як птахи, розкинув руки, прикривали ними онуків. У наш невеликий будиночок, як у рукавичку з казки, набилась купа народу. Всіх треба було нагодувати, розмістити, послухати... Розпач був шалений, але навіть плакати не було часу. І раптом згадали, що за київською звичаю продукувати глобальні рішення для всіх питань, включаючи строго практичні проблеми, і тотально ігнорувати рішення прості і практичні. Враховуючи тривалість перебування України під політичним контролем і впливом Москви, наш освічений клас не міг цього не набратися просто в силу процесів суспільної дифузії. Але колоніальний тиск, а потім ще й реальність репресій у совку неабияк цьому посприяв. У російській реальності така звичка є наслідком двох обставин: 1. системного усування освіченого класу зі сфери прийняття рішень на користь спеціально навчених чиновників; 2. постійне вибудовування соціальної сфери згідно з єдиним ідеальним планом, поєднане з загрозою репресій для кожного, хто зверне увагу на те, що план у конкретній ситуації, виявляється, не працює. Ці ж обставини давали у зворотному ефекті зверхність і презирство з боку “интеллигенции” до майже всіх, хто мав справу з безпосереднім адмініструванням щоденності. Поминаючи питання якості і рівня освіти російського чиновництва (яке солідно шокувало, зокрема, підданих найяснішого цісаря у 1914–1915 роках), сама по собі така манера виглядає класичним знеціненням де-факто недосяжної речі — яка в нормальних умовах, поза російським ідеократизмом, є просто частиною щоденності. Рекомпенсація, як вона є. У нашій реальності ця рекомпенсація виявляється також у “киданні колод під ноги” адміністративними методами людям і групам (ті ж волонтери), які на щодень з власної ініціативи змінюють щось на рівні щоденності. Тут ще й імітування тактики російської ж влади – за тим же принципом мімікрії. У реальності підлеглої Москві України засвоєння освіченим класом цієї манери було частиною тактики виживання і найзвичайнісінької мімікрії під агресора-завойовника. І більш вишуканою формою тактики “я не пхаюся в політику”. І от зараз це все вилазить у формі як стогонів над тим, як все зле, так і – передусім! – у формі загальних і місцями фантастичних ідей, які за духом нагадують “как нам обустроить...”, навіть якщо автор ідей – цілком патріот душею і тілом. Підказка – інколи треба просто: 1. максимально чітко і детально прописати норми за участю зацікавлених груп; 2. просто дати людям простір і можливості – вони самі собі все облаштують, щоб воно працювало. Так, я в курсі, що в описаній мною неусвідомленій парадигмі це виглядає буденно, нецікаво і, навіть, недостойно великих умів. Але тут уже питання також до дисоціації з простором, де живеш. Тобто таким цікавим і страшним наслідком життя в умовах репресій банально на рівному місці, на щодень, коли внаслідок концентрації на виживанні і звуження емоційних реакцій втрачається чутливість до навколишнього простору і вміння облаштовувати його з користю для себе без зайвої шкоди для того ж таки простору. *** Фактично, наш президент солідно вляпався з громадянством для Нєвзорова. На тлі купи інших сумнівних рішень це виглядає вишенькою на тортику. Тим часом, уже є приклади дивних збігів у рішеннях, які просто специфікою як бюрократії в цілому, так і бюрократії вітчизняної зокрема – не дуже поясниш. Надто вже видно послідовність, яка вкладається у певну логіку. І давайте не будемо всерйоз розраховувати на те, що за перші тижні війни наш президент раптом докорінно переродився. Ставлення до України, як цінності, в нього, може, й помінялося, стало ясно, що за душею він щось усе-таки має. Але от, наприклад, суто управлінських і політичних компетентностей там більше не стало. Це не “світло вічних істин”, яке сходить в момент морального переродження. Тому всю роботу за нього продовжує робити шеф його адміністрації. А за ним уже пишним шлейфом тягнеться реноме фактично ворожого агента впливу. Можна дискутувати, наскільки це правда, але золотих верб уже росте достатньо, аби це реноме було дуже важко всерйоз підважити. І от дивіться, яка цікава річ. У перші дні Зеленський залишився на місці. “Не втік”. Зараз з цього сміються. Але він всетаки президент країни і головнокомандуючий. Якби втік – що було б з системою управління? Прийняття і передачі рішень? І на цю втечу, либонь, таки ж розраховувала Москва. (Тут хочеться усміхнутися – з чим, з чим, а з втечами вони солідно прораховуються – Ящур у них втік, хоч не мав, Зеленський не втік, хоч, імовірно, мав – у їхніх планах). Коротше, “зелений” підклав своєю несподіваною стійкістю солідну свиню москалям. Тому перш ніж сміятися з “боневтік” – згадайте, наприклад, що епітет “сивочолий гетьман” відносно Порошенка з великою ймовірністю запустила Москва. А зараз штука в тому, що всі сумнівні рішення, придумані Єрмаком, битимуть по Зеленському. Отже, і по Президентові України. По репутації і легітимності першої особи у воюючій країні. Наслідки уявляєте? Отож. Нагадую: свої перемоги Москва часто здобувала не силою насилля, а силою підлості.
Листи з мережі · “Ті, хто тобі в біді простягнув руку допомоги, – найшляхетніші і найдобріші за всіх”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Українці гралися в “какаяразніца”, а московія діяла

Ірина РУБАНОВА Ми так б е з д а р н о втратили 30 років за тим б а ж а н н я м “не травмувати, не ламати, не примушувати і не ущємляти російськомовних”... Як колишня абсолютно російськомовна маю право це писати. Мене, котра росла в росії, яка не вчила українську в школі, котра була народжена, вихована і досі проживає в російськомовному місті і середовищі “порвало” у 2012 – коли спостерігала, як чєчєтови “развєлі іх как катят” – відверто, підступно і брутально тягнули закон про “захист російськомовних”. Я, як “ісконно російськомовна”, отетеріла тоді від брехливості казок про необхідність захисту, бо я з 2004 хотіла якось навчитися української, але не мала де і як, бо все навколо було російськомовне, буквально не було де просто почути нормальну, розмовну побутову українську, щоби хоч трохи вчитися. Я прозріла тоді про те, кого насправді “ущємляют” і яка мова потребує насправді захисту в Україні. І зрозуміла, що тільки самотужки. І тільки починаючи з себе. І що як я і інші не станемо на бік скривдженої, упослідженої, нищеної рідної мови, то рано чи пізно вони її таки знищать. А держава гралася в толерантність. А українці гралися в “какаяразніца”. А московія діяла. Вливала мільярди, полоскала інфантильним довірливим українцям мізки про “чєм больше язиков ти знаєш, тєм больше ти чєлавєк”, “культурний чєлавєк пєрєходіт на язик собєсєдніка”. Але чомусь в цей перелік “язиков” ніколи не входила українська, а російськомовні не переходили на мову українськомовних, і я не переходила. Перед Миколаєм до мене у крамниці ласощів підійшла малеча років 10 і українською запропонувала долучитися до акції для дітей-сиріт, а я не могла відповідати їй українською... мене це гризе досі. Комусь навіть зараз не доходить, наскільки важлива для України і нашої державності українська мова. Наскільки вона об’єднує і захищає. Я не знаю, що ще має статися, щоби люди зрозуміли. ті і безпородні, шукали собі господарів. У школі і сільраді жили люди – їхні будинки розбомбили. Ми приносили їм одяг, шампуні, їжу, іграшки і книжки. Слухали їх розповіді. Але не могли дивитись їм в обличчя. Що було в тих очах, я не можу навіть сказати. Проте ніколи не забуду той вираз очей, у всіх – однаковий. Потім прийшла звістка про “розстрільні списки” – АТОшники, працівники СБУ, громадські діячі, деякі голови сільрад, священники ПЦУ. Усі, хто не приховував проукраїнських поглядів. Активність у соцмережах теж була причиною для того, щоб потрапити в ці списки. 100 днів страшного мороку, смертей, злочинів, горя – і подвигів, щирості та доброзичливості, любові до людей і безкорисливості. Мусимо писати власні історії війни, занотовувати всі подробиці і деталі, передавати дітям і онукам. Щоб не замовчували, не забували, не губились в пам’яті всі ці моменти. Кажуть, що вдячність – це риса шляхетних людей. Але ж ті, хто тобі в біді простягнув руку допомоги, – найшляхетніші і найдобріші за всіх. Маємо знати і пам’ятати. Назавжди!
Листи з мережі · “Ті, хто тобі в біді простягнув руку допомоги, – найшляхетніші і найдобріші за всіх”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Вдячність – це риса шляхетних людей

звичкою всі гроші – на банківських картках, а в сільських крамницях продають усе лише за готівку... Усі наші запаси зникли за два-три дні. Адже розраховували на одну кількість їдоків, а їх виявилось значно більше. До того ж, зникло світло на довгих три тижні. А ще відсутність води, інтернету, мобільного зв’язку. Коштів теж не було... І тут трапилось диво! Селяни приходили і приносили нам, “дачникам”, молоко, сир, яйця, вершки, картоплю, овочі, борошно, тушонку, крупи тощо. – Будут гроші – заплатите. Ні, ну то хай так буде. Ми ж бачимо, скільки у тебе людей мешкає. Ще й “гості” приходять щодня. Як ти їх усіх годуєш? – питали сусіди. І приносили, хто що може. Ніколи не забуду цього, ніколи! Завжди вдячна і буду дякувати кожному, хто допомагав у ті скрутні часи. У перші ж дні війни чоловік і син пішли в тероборону. Одного проводжала, іншого – зустрічала. Вдень і вночі. Не спала більше місяця, адже наш цегляний будинок здригався від вибухів і канонад – на трасі йшли запеклі бої. Небо було червоним від вогню – горіли будинки в сусідніх селах. А тривога за найближчих просто вибивала всі сили. Ніколи не забуду автівки з надписом “Д І Т И” (тоді ще не знали, що загинуть стільки малюків і підлітків, навіть уявити собі не могли варварство і жорстокість цих покидьків!). А коли вже ЗСУ відкинули ворога від Києва і нам стало трохи легше, які щасливі були люди! Як радісно вітались, як посміхались. Здається, ось вона – перемога! Навіть світло з’явилось! Потім прийшло усвідомлення, що наше село знаходиться в 20 хвилинах від Макарова і що до Бучі їхати менше, ніж півгодини... Те, що ми всі були за кілька кроків від убивць, ґвалтівників, мародерів. Але про себе вже не думали. Якийсь страшенний чорний біль накрив усіх. І відчай! По вулицях ходили корови і коні. Нічиї. Адже розбомбили ферму в сусідньому селі. І конюшні – теж. Тварини шукали прихистку. Прибивались до дворів пси – породис-
Листи з мережі · “Ця війна не лише московсько українська, вона вирішує долю світу”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

світу, який завдяки безумству можновладців і байдужості загалу скотився на край прірви. Війна цивілізації проти дикунства. Багато років тому покинута бабуся у притулку для старих сипала на підвіконня для пташок крихти хліба. Бо мати їй заповідала: “Годуй птичок”. І вона все життя ділилася хлібом зі створіннями небесними. Найголовніший закон Всесвіту, казав останній гуманіст ХХ століття Альберт Швейцер: “Я – життя серед інших життів, які хочуть жити”. Тобто живи сам і давай жити іншим. А все інше від лукавого. Наші воїни садять в окопах свої сади перемоги – редиску, цибулю, кріп. Вони можуть не дочекатися не те, що яблуня вродить, а навіть коли вродить редиска. Але хіба про це варто думати? Нам не дано зазирнути в майбутнє навіть на хвилину. І що з того? Життя було до нас і буде після нас. Ми не заберемо його з собою на той світ, залишимо тим, хто зможе кожного дня зустрічати сонце і радіти чистому окультуреному світові, а не здичавілим хащам, заваленим сміттям чи випаленій землі.
Листи з мережі · “Ця війна не лише московсько українська, вона вирішує долю світу”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Сад перемоги

Галина ПАГУТЯК Сусіди скопали землю під моїм вікном, де все затіняють дерева, посаджені одним добрим чоловіком. Вони захищають наш будинок від вітру й пекучого сонця. Я колись пробувала садити – висмикнули мою ружу з корінням того ж дня недобрі люди. Але світ повільно змінюється на краще. Кожного дня я купую на базарі якусь рослинку і саджу. Часом поливаю я, часом сусіди. М’яту, розмарин, базилік, лаванду, Ірина ЦІЛИК Прокинулася і читаю, що моє рідне місто сьогодні вночі зазнало ракетних ударів. 5 чи 6. Вся моя френдстрічка пише про це і про свист ракет над їхніми головами. Я чула цей страшний чорний свист одного разу у Львові: ми з сином сиділи на підлозі, шибки тремтіли, стіни теж, а над нами неслася смерть. Потім рахували “прильоти” – один, два, три, чотири... Спросоння я уявила собі Москву, яка слухає цей свист. Чи бажаю я їм такого? Це питання без простих відповідей. Але я точно знаю, що ті люди, в чиї міста жорстоко прилітало на їхній пам’яті, говорять “ніколи знову”, а не “можемо повторити”. А ще я знаю, що Москва, тобто ширше – радянська імперія, не була покарана свого часу за злочини XX століття і тому тепер із такою легкістю чинить їх у XXI. Відтак я зловила себе на тому, що думаю про новий фільм Лозниці, про який вам не розповіла. Я подивилася “Природну історію руйнувань” на Каннському кінофестивалі, бо цей фільм входив до документальної програми, яку я мусила оцінювати. Не писала про нього раніше, бо мала дуже розмиті непевні враження. А сьогодні вранці захотілося ними поділитися. Цей фільм знятий за мотивами однойменної книжки німецького письменника Вінфріда Георга Зебальда і переважно розповідає про бомбардування німецьких міст британською та американською авіацією. Ідея нібито проста – хто з мечем прийде, той від меча і загине. Пазл талановито складено з архівних кадрів: монтаж, звук, музика – все зроблено дуже майстерно. Але, водночас, фільм залишає мутнувате липке відчуття, що деякі акценти проповербену… І все воно тримається землі, як тримаємося ми своєї України, – щосили, терпляче. У затоптаній скам’янілій землі, в яку щодня може впасти смертоносне залізо. Старенька жінка після інсульту садить крихітну яблуньку, яку виростила із зернятка. Довкола ростуть горіхи, яблуні, черешні, вишні, які вона посадила колись. Вона мені розповідає історію кожного дерева. А наступного дня сіє ще петрушку. Люди повертаються на закинуті дачі, засаджують клаптики ще не окупованої землі. Причому думають, що зможуть поділитися урожаєм з сусідами, бо хто знає, що буде восени. Тільки не думайте, що я малюю ідилію, описуючи все це. Я чудово поінформована в тому, що відбувається. Надвечір боти вкидають істеричні прогнози на ніч, щоб ми вигорали і від нас лишався попіл. Я вже вивчила цей алгоритм. Тому краще посадити одну рослинку і дивитись як вона росте, цвіте, а не тремтіти і боятись. Страх знесилює. Все найгірше вже трапилось з тисячами українців. І може трапитися з нами. Будь-коли. Тому так важливо прокидатися вранці і почувати себе живим після сто першої ночі, після восьми років війни. Ця війна не лише московсько-українська, вона вирішує долю
Листи з мережі · “Ця війна не лише московсько українська, вона вирішує долю світу”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Про руйнування Києва і новий фільм Лозниці

нують нам несподівану оптику для погляду на ті чи інші речі. Ми всі чудово розуміємо, що монтаж тих чи інших архівних кадрів – це завжди вибір автора, тобто за будь-яким документальним фільмом завжди стоїть авторський погляд. І от ми, наприклад, бачимо в цьому фільмі доволі несимпатичних британців: Вінстон Черчилль виступає з черствою промовою, в якій серед іншого говориться про те, що якщо цивільне населення Німеччини не хоче, щоб його бомбили, воно має переїхати з міст “to the fields”. Або один із британських бомбардувальників каже про те, що “бомбардування буде цікавим експериментом”. Або є ще епізод про те, як один із представників вищих військових чинів Великобританії зустрічається з робітниками фабрики і знову й знову жартома повторює про те, як добре бачити їх обличчя, як чудово знати одне одного в лице тощо. Звісно, бомбити тих, кого ти не знаєш “в лице”, – інша справа. Натомість, в цьому фільмі ми дуже мало бачимо обличчя нацистської Німеччини (лише в одній закадровій промові одного з німецьких ключових діячів ми чуємо про необхідність “контр-терору”). Зате переважно бачимо спокійне життя мирного населення. Відчуття саспенсу посилюють безкінечні кадри підготовки боєприпасів, літаків тощо. А потім перед нашими очима постають епічні картини (з не менш епічною музикою) руйнувань: союзники завдають безкінечних жорстоких ударів по прекрасних містах Німеччини, і ось уже безтурботні пекарі та чоботарі перетворюються на м’ясо, німецькі жінки шаліють від жаху, ана бруківці лежать трупи німецьких дітей. Висновки робіть самі, ніби каже автор. А я дивлюся і ловлю себе на дивному відчутті – здається, я маю жаліти зараз цих жертв війни, які є “просто цивільними людьми”? Але чому ж мені їх не шкода? Я не знаю, що саме хотів сказати автор, в цьому фільмі немає прямолінійних послань. Але відчуття лишаються дещо химерні. Не лише в мене, ми обмінювалися думками з різними професійними глядачами. “А уявіть собі, що котрийсь із глядачів, наприклад, юних, не знає контексту? – сказала одна з моїх співрозмовниць. – Уявіть, що ми не знаємо добре історії. Що саме нам пропонується тут відчувати? Я не знаю. У мене частина єврейської родини загинула у концтаборах, і я відчуваю щось інше”. І наостанок ще один цікавий момент. Є питання, на яке я не знайшла відповіді. У програмі Каннського кінофестивалю цей фільм Лозниці заявлений як фільм від України. Лише одне слово – Ukraine. Але в титрах я не побачила українських виробників чи українських авторів (якщо помилилася, підкажіть, будь ласка). Фільм створено німецьким продакшеном у копродакшені з Литвою і Нідерландами, але чомусь ці країни не були вказані як країни-виробники стрічки у програмі. Не коментуватиму, що я думаю з цього приводу, висновки робіть самі. На фото: кадри з фільму Ірини Цілик “Земля блакитна, наче апельсин”
Пряма мова · “Ми мусимо мати потребу в такій спільній пам’яті, частиною якої є совість, відповідальність і гідність”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ті”, а при тому ще й жовківчани* на, майже всі рідні якого були розстріляні гітлерівцями. Тільки в 2017 році я взнала, що півтора року прожила в домі, розташованому за 80 м від зруй* новного будинку Лаутерпахтів. Під час Голокосту гітлерівці зни* щили приблизно 4500 жовків* ських євреїв. Про це все я теж ді* зналася вже у дорослому віці. Про трагедію у Бабиному Яру я не мала власних родинних спога* дів. Перші книжки, які я прочи* тала про Голокост, були поль* ською мовою. У мене не було “рамки”, епістеми щодо Голокос* ту, Голокост завжди був і залиша* ється для мене “єдиносутнім” з Голодомором і Волинською тра* гедією. Тепер Голокост став для мене “єдиносутнім” із геноцидом українців у цій війні, бо навіть якщо цей геноцид не буде реалі* зований остаточно всюди так, як це сталося в Маріуполі, в Бучі, він був проголошений. Путіністи озвучили ці слова – про “оста* точне вирішення українського питання”. У такий спосіб ця книжка об’єднує для мене дві війни. Хочу підкреслити, що Бабин Яр уві* йшов у моє життя через потребу “пригадати” те, чого я не знала і не могла “пам’ятати” з родинно* го знання, з переказів, з усної пам’яті нащадків загиблих у Ка* тастрофі. У той же спосіб я “при* гадувала” інші речі. Я завжди від* чувала, що маю обов’язок пам’ятати. Я весь час робила сві* доме і цілеспрямоване зусилля, щоб мати власне судження про складні, тяжкі, нестерпні, гра* ничні події, бо зрозуміла, що не зможу нічого зробити для своєї традиції, для України, якщо не пройду складною дорогою пі* знання доброго і поганого, бо ро* зуміння і називання добра і зла є важливим для української полі* тичної нації. Я вирішила зрозумі* ти історії народів, які становлять цілість історії моєї землі. Здат* ність мати таке судження Арісто* тель у “Нікомаховій етиці” нази* ває словом “фронезис”. “Бабин Яр. Голосами” – це, власне, один
Пряма мова · “Ми мусимо мати потребу в такій спільній пам’яті, частиною якої є совість, відповідальність і гідність”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Важливо не лише те, чи є пам’ять, а й те, яка вона

Маріанна КІЯНОВСЬКА Незабаром я маю сказати півтори сотні слів із вели* кої сцени в Гданську. Спо* діваюся, доїду. Але півтори сотні слів не вмістять навіть подяки кожному, без кого мене не було б, без кого я не мислю досвідів, без кого не було б думок і проживань – або вони були б зовсім іншими. Я буду представляти не тільки Україну, не тільки Львів, а й усіх тих, кому я завдячую здатністю бути собою. Це моя сім’я, мої друзі, а також середовища і інсти* туції, які мене формували. Адам Поморський, перекладач збірки “Бабин Яр. Голосами”, Анджей Менцвель, Оля Гнатюк, Богуміла Бердиховська, Адам Відеман, Еу* геніюш Ткачишин*Дицький, Анета Камінська, Ришард Кри* ницький, Адам Загаєвський, Бог* дан Задура, як і всі інші, кого я перекладала, були і є моїми поль* ськими вчителями. Лесьмян і Міцкевич – завжди були і є серед тих, хто вчив знати Росію, але не довіряти Росії. Дуже хотіла б назвати тут своїх українських вчителів, і це тривало би багато годин, тому назву тільки одну людину і чоти* ри середовища. Людина – це мій дідусь, доцент Іван Височан* ський. А середовища – це Укра* їнський Католицький Універси* тет і Києво*Могилянська Акаде* мія. Я не вчилася ні в “Могилян* ці”, ні в УКУ, але люди цих уні* верситетів усе життя є моїми друзями і співрозмовниками, рідними мені по духу. Ще два се* редовища – Мистецький центр “Дзига” – “дитя” Маркіяна Іва* щишина і “Видавництво Старо* го Лева”, “дитя” Мар’яни Сав* ки. Хочу з вдячністю згадати тут також Український ПЕН, видав* ництво “Дух і Літера”, і особли* во Леоніда Фінберга і Костянти* на Сігова, а також польські куль* турні інституції, зокрема проект “Гауде Полонія”. Якби не “Гауде Полонія”, якби не польські зу* силля довкола історичної пам’яті, я би набагато менше ро* зуміла і про Голокост. Колись я про Бабин Яр взагалі не знала. У моєму дитинстві вдома не гово* рили про євреїв, про Катастро* фу. Про Голодомор, зрештою, теж. Я закінчувала радянську школу, а Жовква – місто, де я на* родилася і виросла, у ті роки не пам’ятало ані своїх євреїв, ані своїх поляків. “Східно*Західна вулиця” Філіпа Сендса була ви* дана українською в 2017 році – саме тоді я вперше почула про Герша Лаутерпахта – юриста, учасника розробки статуту Нюрн* берзького процесу, автора по* няття “злочин проти людянос* зі слідів мого читання Арістотеля і К’єркегора. Різні “київські” сюжети пам’яті, як не дивно, поєднала в моїй свідомості постать Корчака (Генрика Гольдшмідта), чиє жит* тя у 1915*му, а потім у 1917–1918 роках безпосередньо пов’язане з Києвом. Нині я думаю, що якби у моєму житті не було Януша Кор* чака і Болеслава Лесьмяна, крізь долі яких я, власне, прожила “свій” Київ, я би не мала мен* тальної карти цього міста (в яко* му завжди орієнтувалася дуже по* гано), відтак трагедія Бабиного Яру залишалися б для мене не вписаними у простір. А потім вір* ші з книжки “Бабин Яр. Голоса* ми”, парадоксальним чином, вписалися в час і стали прямим, безпосереднім, живим (і страхіт* ливим) досвідом мого життя. Я їх прожила тілом, свідомістю, всією собою. Пишучи їх, я прожила війну, зараз я всією собою прожи* ваю війну ще раз. У Корчака є книга “Сам на сам з Богом. Мо* литви тих, які не моляться”. Мо* литва за когось – це також і робо* та пам’яті. “Бабин Яр. Голосами” виявляється, хоч це і жахливо, роботою пам’яті також і заради невинно вбитих в ці дні в Україні. Війна в Україні міняє сьогод* ні не лише Україну, а й усю Євро* пу. Тому важливо не тільки те, чиє пам’ять, а й те, яка вона. Зараз формується пам’ять Європи, ве* ликої “родинної Європи”, за Мі* лошем. Кожен українець сьогод* ні вписує Голокост у власні досві* ди. Джеффрі Хартман, німець за походженням, який у Єльському університеті створив відеоархів для свідчень про Голокост, сказав якось: “Мовчати чи не мовчати – це завжди рішення”. Але вже за* раз його формула звучить для ме* не ще й так: “Пам’ятати чи не пам’ятати – це завжди рішення”. Тому що головна складова для пам’яті – це спрямована волею, чи принаймні наміром робота уяви. Пам’ятати – це одна з ключо* вих складових фронезису, тобто навіть не етики, а практичного знання, здорового глузду. Хоча етики, безумовно, теж. Я ніколи не розділяла моря крові – для ме* не це не різні моря. Ми, європей* ці, поєднані – як цивілізація цих земель, ще з часів України*Руси – одною уявою. Уява і пам’ять – дві бездонні сполучені посудини, і не буває так, щоб одна була пов* на, а інша порожня. Тому пам’ять у нас, в євреїв, поляків, україн* ців, у людей Європи, цівілізації, світу також значною мірою одна, і дні, які ми зараз спільно прожи* ваємо, є новим спільним досві* дом цієї пам’яті. 70 років тому професор Дмит* ро Чижевський писав про непов* ноту української літератури. За* раз ми, українці, долаємо непов* ноту своєї пам’яті, але водночас ми долаємо і неповноту пам’яті Європи і світу про нас. Ми твори* мо когнітивні інструменти, епіс* теме, наративи, щоби нарешті за* говорити “повною мовою”. Бо аж дотепер мова української полі* тичної нації (мова як “домівка буття”), коли йшлося про трагедії і злочини такого масштабу, була неповною і безвідповідальною. Зараз наша мова набуває пов* ноти, “дорослішає”. І одночасно з нами “дорослішає” мова цілої політичної Європи, яка багато десятиліть замість того, щоб чіт* ко розрізняти як основоположні для людини категорії “добро” і “зло”, осмислювала півтори сот* ні відтінків сірого. Європа, ціла європейська цивілізація повертає собі гідність говорити про гено* циди XX ст. не просто як про “мо* ря крові”, а як про страхітливі наслідки нищівного для всього людства періоду руйнування фронезису, коли сотні мільйонів, навіть мільярди людей остаточно втрачали здатність розрізняти у своїй повсякденності, у своїх на* віть найдрібніших вчинках добро і зло, живучи абсолютно за межа* ми здорового глузду. Зигмунт Бауман у 1986 році писав, що насамперед технології (залізниця, бюрократія, адмініс* трування, автоматизм чинов* ницьких рішень) уможливили настільки масове знищення євре* їв. Натомість я переконана, що настільки масове знищення євре* їв уможливила насамперед уява, властиво те, як технології розши* рили межі уяви, вийшовши у та* кий спосіб за грань можливого. Я думаю, сучасна політична реаль* ність Росії, рашизм, побудований на уяві, яка витіснила роботу пам’яті. “Травмуюче зло” бере поча* ток з уяви. І тепер задля нашого спільного блага ми мусимо мати потребу у такій спільній пам’яті, частиною якої є совість, відпові* дальність і гідність. Пам’ять існує заради нащадків, тому що пам’ять – це завжди якоюсь мі* рою Ноїв ковчег. І тому що тіла жертв масових розстрілів у Баби* ному Яру – це тіла євреїв, які жи* ли в Києві, моїх співвітчизників, а значить – українців. А декотрі з*поміж тіл українців, що загину* ли від рук окупантів по всій Укра* їні, зокрема у Львові, є тілами єв* реїв. Ми живемо в епоху конку* руючих інтелектуальних техноло* гій. Пам’ять, забування і прига* дування належать до тих найдав* ніших. Є енергозберігаючі техно* логії, а є “життєзберігаючі” – наприклад, плекання своєї і спільної пам’яті як “турбота про себе”. “Життєзберігаючими” ни* ні є, зокрема, уроки Аушвіца і Ба* биного Яру – але за умови, що ми будемо про них пам’ятати, а не просто їх пригадувати. Путін – забув. Російська Федерація – за* була. Немає такого “кінця істо* рії”, який був би кращий, ніж ін* ші. Прихід Гітлера до влади по* чався з того, що Німеччина стала мислити себе як певний “еталон* ний світ” – світ досконалих, кра* сивих, високоморальних людей. Та щоб існував такий досконалий світ, десь мусили бути “гірші” люди. А значить, десь мусили бу* ти євреї*смертники в газових ка* мерах чи в розстрільних ямах. Десь мусили вбивати за п’ять ко* лосків матір опухлих від голоду дітей. Для Путіна “гіршими” людь* ми є всі не*росіяни, а значить, та* кож і поляки, литовці, фіни, всі народи всіх континентів. А потім деінде мали бути упосліджені “селяни” на “полях смерті” в Камбоджі тощо. Всякий образ у всякій культурі відсилає до нас* тупного образу. Голодомор відси* лає до Кампучії, Бабин Яр – нап* риклад, до розстрільних ям у так званих ДНР і ЛНР, до траншей із трупами під Черніговом. Мені страшно думати, до чого відсила* тимуть після 2022 року ядерні ви* бухи над Хіросімою і Нагасакі. І хоча Стівен Пінкер раз по раз повторює, що насилля у світі стає дедалі менше, що агресія каналі* зується через інтернет, я схильна вірити радше Джарону Ланьє, який компетентно застерігає: ін* тернет (у тому числі соцмережі), віртуальна реальність загалом пе* ретворилася нині на середовище, де формується відчуття внутріш* ньої катастрофи у тому числі на підставі “не пережитого” (і “не існуючого”, за Джеффрі Хартма* ном, досвіду). І ось це відчуття внутрішньої катастрофи стає сьогодні осново* положним для двох*трьох мі* льярдів людей, а значить, до від* чуття катастрофи прирощуються два*три мільярди особистих, ко* лективних, культурних травм. Моріс Бланшо написав колись: “Катастрофа завжди відбувається після того, як відбувається”. Ка* тастрофи Аушвіца, Бабиного Яру, Треблінки – незагойні, саме тому вони непередбачувано, неминуче проявляються в житті людей у майбутньому. Ми, в Україні та в світі, зранені Бабиним Яром, а зараз ще й цією страшною вій* ною. Катастрофа з нами вже ста* лася – стається щомиті зараз, і якщо ще рік тому ця катастрофа була закорінена в “не пережито* му”, в самому триванні мислення як досвіду, то зараз вона відбува* ється проявлено, і це підтверджує аргументацію Бланшо. Тим біль* ше, що розвиток цифрової еко* номіки (судячи з нинішніх тен* денцій) за якісь десятиліття здат* ний привести до формування но* вого “еталонного світу” – де “аб* солютно моральні” багаті паци*
Пряма мова · “Ось так моє покоління й доживе своє життя – з відчуттям постійної причетності до великої спільної роботи”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

фісти зможуть безконечно “вдос* коналювати” себе за допомогою біотехнологій, нанотехнологій тощо, і де неминуче виникнуть кластери “гірших” (або навіть “зайвих” чи “шкідливих”, бо без* робітних і абсолютно не корис* них в епоху розквіту робототехні* ки) людей. Цих кластерів може бути дуже багато, і вони можуть виявитися різними. А геноцид навіть не конче має виявитися масовим вбивством у буквально* му розумінні. Геноцидом може стати цілеспрямована відсутність доступу абсолютної більшості на* селення найбідніших країн до питної води – тому що це “гірші” люди. Зараз Путін, залякуючи світ загрозою глобального голоду, прямує саме цим шляхом. Війна голодом – як Голодомор. Геноцид – як Голокост, але також і як ма* сова депортація киримли. Росія бачить себе центром, ядром май* бутнього “еталонного” світу, “пригадуючи” собі щось про Другу світову, але не пам’ятаючи про неї. Головний і болісний урок іс* торії в тому, що найбільші сус* пільні катаклізми стаються в епо* хи, коли найсильніше змінюєть* ся мислення. Маршалл Маклюен ствердив, що Велика Французька революція (до речі, з її багатьма мільйонами жертв) була здійсне* на “новими літераторами і юрис* тами”, причому гомогенізація французької нації сталася за до* помогою друкованого слова. Своєю чергою, гітлерівська про* паганда не була би такою успіш* ною, якби не технології радіо та кіно. Нинішні цифрові технології атакують насамперед не наші на* ративи, не власне*слова, а уяву і пам’ять, всі мислені нами образи, а відтак замість “нових літерато* рів і юристів” – “архітектори” зі сфери ІТ і збудовані ними нові медіа й соцмережі. Тому ми, щоб не стати “біомасою” соцмереж, повинні безнастанно плекати свою і спільну пам’ять, підтриму* вати свободу волі та уяви, зцілю* вати їх (тобто буквально – робити цілими). Бабин Яр і Маріуполь – це не окремішні файли (без дискурсу, без контексту), це страшні для нас сторінки історії, в безперерв* ній тяглості й переплетенні міль* йонів обірваних життів, в триван* ні життів нащадків жертв Голо* косту і кожного, хто вирішує пам’ятати – і берегти спільну пам’ять як основоположне над* бання цивілізації. Голокост для людини західної цивілізації (мова не тільки про євреїв) був “каска* дом досвідів”, і всі, хто вижив, так чи інакше відповідальні, що Голокост виявився можливим. Так само – з цією війною. Всі, хто виживе, всі ми – а не тільки громадяни, ціле суспільство краї* ни*агресора – будемо відпові* дальними за цю війну. Іноді я се* бе запитую: а коли, власне, по* чався Голокост? Про це можна думати по*різному. Можливо, ідея Голокосту бере початок в по* яві теорій соціального дарвінізму в 1890*х? Чи, може, Голокост по* чався в бурхливі та невідрефлек* совані 1920*ті, коли стався вибух антисемітських настроїв по всій Європі, що супроводжувався по* громами і вбивствами? Чи власне* Голокост почався з приходом до влади Гітлера? Чи формально – коли було підписано документ про “три етапи вирішення єврей* ського питання”? Що з переліче* ного можна назвати першою без* поворотно перейденою межею у “каскаді досвідів”? А може, все почалося з поняття “арійська ра* са”, з самої расової теорії, приду* маної де Гобіно? Так чи інакше, в процесі, який зрештою призвів до “оста* точного вирішення єврейського питання”, в перебігу цього про* цесу впродовж щонайменше шести десятиліть брали участь десятки мільйонів “ні в чому не винних людей”: видавці, які дру* кували книги, що вивищували “арійську расу”, газетярі, які пи* сали антисемітські фейлетони, звичайні обивателі, котрі крадь* кома наживалися на погромах, машиністи потягів, що прибува* ли до концтабору “Аушвіц”, дос* тавляючи в табір смерті десятки тисяч євреїв… Перелік причетних до нелюд* ського злочину і співвідповідаль* них за нього у цьому випадку – нескінченний. Але мені важли* вий не перелік. Моє питання – коли почалася війна Російської Федерації проти України? Коли російське суспільство сприйняло як прийнятну саму ідею про “три етапи вирішення українського питання”? (Свідомо пишу: “ро* сійське суспільство”, бо в росій* ському суспільстві всі – від філо* софів до машиністів – відпові* дальні за цю війну. Це суспільство в цілому дозволило своїй уяві ста* ти настільки інфантильною і без* совісною, а пам’яті – настільки безвольною). Що стало першою “червоною лінією” в “каскаді досвідів”, що передував анексії Криму? Тузла? Серпневий путч 1991, без якого, може, не було б проголошення Незалежності Ук* раїни – і який, водночас, очевид* но став одною з передумов цієї війни, бо легітимізував “безвід* повідальність” і навіть, я б сказа* ла, “соціальну зневагу” росій* ської влади до кожного, хто є “гіршим”, ніж “кращі” і ніж “свої”. І зараз неспівчутлива, не* віддана, неуважна, безсила і без* відповідальна Росія вважає “гір* шими” цілу західну цивілізацію, Європу, мілошевську “родинну Європу”: нас, котрі намагаються бути співчутливими, відданими, сильними і відповідальними. Польща в ці дні здобуває особли* ве місце в Європі, здобуває мо* ральне право на особливе місце в Європі. Недавно Віталій Портников сказав, що “головним україн* ським героєм” цієї війни є весь український народ. У той же спосіб весь польський народ – насамперед польський, хоча Ук* раїна в ці дні вдячна за підтрим* ку практично всім країнам світу, – є “головним європейським ге* роєм” емпатії, людяності, довіри до людей і до світу. Польський народ здійснює сьогодні велику роботу творення нових сенсів нової європейської довіри, при тому що саме довіра (і віра як та* ка) на наших очах стає головним ресурсом майбутнього, одним зі способів “зцілення” (повернен* ня до цілості, цілісності) Євро* пи, нашої цивілізації, світу. Мені не подобається поняття “глоба* лізований світ”. Краще мислити про місце, в якому ми мислимо і існуємо, як про “цілий світ”, “весь світ”, “повний світ”. А ще Польща сьогодні повторює за папою*поляком Яном Павлом II: “Не бійтеся!” Ці слова, поряд із Христовою заповіддю любові до ближнього, – перший, як на ме* не, бар’єр божевіллю самозни* щення. Заради нашої повсякден* ного людяного співіснування, заради дотримання прав люди* ни.
Пряма мова · “Ось так моє покоління й доживе своє життя – з відчуттям постійної причетності до великої спільної роботи”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

У мене є дім, скалічений, болісний, але мій кожною своєю молекулою

Катерина КАЛИТКО Тиждень тому я сиділа на гейті в аеропорту Риги й намагалася не заплакати. Люди круглими очима розгляда* ли мій синій паспорт із позоло* ченим тризубом і ніби весь час хотіли щось сказати, але стриму* валися. Ховати паспорт принци* пово не хотілося. Моя травма хо* тіла натомість різко відповісти їм усім: мені не потрібне ваше співчуття, мені взагалі нічого ні від кого не потрібно. Я тут лише на кілька днів, по роботі, і по* вертаюся додому, там у мене ще більше роботи. Так, у мене є дім, скалічений, болісний, але мій кожною своєю молекулою. Просто мені незатишно зараз бу* ти тут, і ще я потрапила під дощ, і все не так, як має бути, але у мене є дім, і ось я зовсім скоро туди повертаюся. Але що таке дім, що таке ця крихка уявна шкаралупка? Маю* чи кілька годин у Ризі, я пішла пішки під дощем у так зване Лат* гальське передмістя. Мій дід був латгальцем. Моя мама, відповід* но, наполовину, а я – на чверть. Там, у передмісті, уже лишилося не так багато автентики, але де* не*де ще можна погладити старі дерев’яні стіни й уявити, ніби щось чуєш. Латгальці – один з корінних народів Латвії, східний уламок древнього автохтонного етносу латгалів, який заклав під* валини цілої держави й дав їй назву. Розкололо етнічну цілісність Альтмаркське перемир’я 1629 ро* ку, і після того латгальці на своїй території були завжди адміністра* тивно відділені від західних лат* галів, як і від куршів, земгалів, се* лів – решти латвійських автохто* нів. До XVIII століття були части* ною Польщі, а після її ґвалтовно* го розподілу їх було долучено до Вітебської губернії, разом із біло* руськими землями. Ліфляндія та Курляндія – “Балтійські губер* нії” – мали особливий підхід ца* рату, формували латиську мову, інтенсивніше розвивалися, а от “польських інфлянтів” послідов* но русифікували, покріпачували, розбавляли російськими колоні* заторами. Після двох польських повстань і революції 1905 року стало ще гірше – наприклад, мої так опинилися в Сибіру. Після 1917 року, коли Курземе, Відземе і Латгале нарешті зібралися в од* ній державі, розлам лишився. Печально, наприклад, але те саме Латгальське передмістя Риги пев* ний час було відоме як Москов* ське. З ким я могла поговорити про це? Певно, що ні з ким. Особливо зважаючи на соціокультурний міф, буцімто успішніші латиші називають упосліджених латгаль* ців “полoвою”. За день до цього ми з Ією стояли під ризьким Мо* нументом Свободи, посталим на місці колишнього пам’ятника Петру І, і роздивлялися барельє* фи на ньому. Жартували, трохи на межі фолу. Нам це було пот* рібно. Ми не бачились дуже дав* но, і зустрілися ось аж на літфес* тивалі у Ризі. Я глибоко поважаю в Ії те, що вона сама сформулю* вала в одному з нещодавніх пос* тів як “тверезість у пеклі”. І поді* ляю це. Отже, ми жартували. За* липли на постаті довгокосого чо* ловіка, що душив неопізнану тва* рину. Я висловила припущення, що це Лачплесис, який долає вед* медя. Потім погуглила. Так воно й виявилося. Лачплесис – герой латиського епосу, виписаний Андрієм Пумпуром у XIX столітті на основі народних, власне, лат* гальських легенд. Важлива фігура для національної ідентичності: скажімо, 11 листопада відзнача* ють День Лачплесиса в пам’ять про полеглих за латвійську дер* жавність борців. Елементом поп* культу Лачплесиса є шапочки з ведмежими вухами. За легендою, цей герой був сином чоловіка й ведмедиці, а одним із подвигів, яким уславився, стало роздиран* ня ведмедя голими руками. Хи* мерна слов’янська варіація на те* му едипового міфу, пам’ятний подарунок розколотого етносу унітарному латиському народові. Що нам каже наша кров, куди нас веде? Мій дід народився у Сибіру. За кілька років потому його батько Авґуст упав з ришту* вань каплички, яку сам розпису* вав, і загинув, лишивши трьох синів і жінку. Ще за кілька років Анна, вдова, пішла на холодну річку прати білизну, застудилася й теж померла. Сусіди від’їли з родинної хати трьох малих, най* старшому з яких було сім. Хлопці взялися за руки й рушили уздовж залізниці світ за очі. Пережили всяке. Дід потім туманно згадував батьківський дім, материні ви* шивки, сири й ковбаси на мотуз* ках у коморі – це була працьови* та родина, вони нормально жили, поки жилося. Дід жартома прока* зував “Патер ностер” латиною і хрестився відкритою долонею – він не вірив у бога після всього пережитого, і я його розумію. І постійно повертався до моменту, коли вони з братами, взявшись за руки, бредуть уздовж залізниці, ав спини їм дме вітер. Часто ду* маю, що це від нього в мені це відчуття неприкаяності, бездом* ності, відчуття порятунку тільки в дорозі. А зараз і в ній немає ря* тунку. Наприкінці дороги немож* ливо пояснити себе навіть люди* ні, яка здається тобі настільки ж близькою, як частина власного тіла. Тепер є тільки вітер у спину. Врешті, я мала з кимось про це поговорити. Цим кимось вия* вився таксист, що віз мене в аеро* порт. Синдром випадкового по* путника, авжеж. Старший чоло* вік з милицею, він запитав мене, звідки я. Сказав, що досконало знає російську, але більше до цьо* го факту не повертався. Ми гово* рили англійською. Він сказав, що Україна обов’язково переможе, і запитав, як мені Рига і Латвія. Чомусь я сказала, що у мені є лат* гальська кров. Цікаво, сказав во* дій. Латгальці – католики, а ми – протестанти, але все ж це не зава* жає нам уживатися разом, сказав водій. В аеропорту я купила собі магнітик – керамічну фігурку жінки в етнічному строї Латгалії. Він був такий один, інші регіони були представлені у кількох ек* земплярах, а цей – єдиний, ніби дочекався мене. Цілу дорогу я пе* ревіряла, чи не розбилася фігурка у рюкзаку. Уявляла, чи носила щось таке моя прабаба Анна, якої я ніколи не бачила, навіть на фо* то. Чи взагалі могла вона щось та* ке носити у тому Сибіру. Перед виходом на посадку пе* реписувалася у телеграмі з В., за яким дуже скучила – і він саме озвався, ніби відчувши, як пот* рібна мені зараз рідна енергія. Зізналася, що сиджу й плачу в ризькому аеропорту, що мені зле, що не вміщаюся в цей впорядко* ваний простір зі своєю бідою, з нашою великою спільною бідою. Він відписав, що мав подібне і в своїй закордонній поїздці: хоті* лося хапати людей за плечі й пи* тати, як вони можуть просто спо* кійно жити. Але наша війна – все одно тільки наша. Завершувалася ця розмова вже у Варшаві. Ми мріяли поїхати в Одесу, планували це ще до повномас* штабного вторгнення. Мій вар* шавський готель виявився поруч із залізницею. Знову це відчуття безпритульного руху. Гуркотіли поїзди, станційні обхідники лун* ко стукали по колесах, перевіря* ючи ходову частину. Мене завжди заспокоювала велика, безупинна, спільна людська, нічна робота при залізниці, відчуття, що світ ідалі рухається, поки ти спиш – ніч або вічність. І сни під заліз* ничні звуки сняться мені зазви* чай якісь петлюрівські. Чи, точ* ніше, УНР*івські. Але цього разу я подумала, що ось так моє поко* ління й доживе своє життя – з відчуттям постійної причетності до великої спільної роботи, на* віть вві сні. З притлумленим від* чуттям безпритульності. І під зву* ки металу.
Шевченкіана · “Братство тарасівців обстоювало органічну єдність України в її етнічних межах”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Мусій Кононенко: “Москву покинем… Кожен буде на рідній мові говорить…”

Автор розповідає про великого українця, письменника, педагога і громадського діяча Мусія Кононенка, який усе життя присвятив Україні, розкриває його ставлення до гетьмана Івана Мазепи, показує спасенну роль Кобзаря в історичній боротьбі з Московщиною. У 2022-му минає 100 років з часу смерті Мусія Кононенка. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка “Як знайомили мене з Т. Г. Шевченком” Розділ із такою назвою є в “Спогадах” Мусія Кононенка1. У ньому він хвилююче зафіксував як у 12–13 років служив узимку в Києві “козачком” у генеральші Фриц. У той час уже були прочитані Шевченкові “Тополя”, “Наймичка”, а поему “Катери* на” Мусій знав напам’ять і декламував її всій двірні не раз і не двічі. Хлопчику стра* шенно захотілося побачити Шевченка, подивитися, який він з себе та розпитати його, що було написано в тих рядках, де в тексті стояли крапки: “Про моє бажання побачити Шевченка знали в дворі всі, але ніхто не міг мені сказати, що Шевченка на світі уже немає”. Зате кучер генеральші пообіцяв таки познайомити його з омрія* ним Шевченком, якщо навчить його гра* моти – читати й писати. Мусій успішно впорався з своєю першою просвітницькою місією, а кучер взамін привів його на Ве* ликодні свята в якийсь підвал на Бібіков* ському бульварі (з 1919 року – бульвар Та* раса Шевченка) недалеко від Пушкінської та Хрещатика. Його господар зізнався, що він і справді Шевченко, але зовсім непись* менний: “Гаряча кров покотилася по моє* му тілу. Я раптом зрозумів, що кучер обду* рив мене… Такої тяжкої образи я не знав і не переживав ніколи”. А невдовзі хлопець дізнався, що його батько… Втім, читаємо: “…Батько мій ба* гато розповідав мені про справжнього Та* раса Шевченка, якого він знав особисто і бачив його не раз то в Яготині у князя Рєп* ніна, то в Сокиринцях у Галагана”. Які подробиці для художньої розповіді! Мені здається, що було б дуже цікаво й ко* рисно, найперше для дітей, написати по* вість про те, як наприкінці ХІХ – на по* чатку ХХ століть знайомилися з творами Тараса Шевченка сільські хлопчаки, май* бутні письменники, які стали гордістю Ук* раїни. Скажімо, Григорій Косинка згаду* вав: “”Щоб не почув хто, не побачив” чи* тав “Кобзар” у бур’яні…” Василь Минко в автобіографічній повісті “Моя Минківка” докладно розповів, що першою його влас* ною книгою був Шевченків “Маленький Кобзар”, і він десятирічним читав уголос односельчанам “Катерину”, наприкінці “почали плакати всі”… Григорій Косинка пронизливо написав про духовну Шевчен* кову присутність у селянській хаті, де не* змінними були портрет Кобзаря і книжеч* ка з його віршами… Повчальна може бути розповідь для дітей віртуального світу… Кононенко Мусій Степанович (1864–1922) народився в селі Турівка При* луцького повіту Полтавської губернії (те* пер Згурівський район Київської області). Прославлене місце народження! В Турівці мав маєток, в ньому з 1830 року жив і пи* сав “Історію Малоросії” (в п’яти томах) український історик і письменник, Шев* ченків знайомий Микола Маркевич, який і помер тут у 1860 році. Шевченко побував у цих краях у 1843 році й на початку 1844* го. А в 1863 році в селі Турівка народився майбутній ідеолог державної самостійнос* ті України, правник, поет і публіцист Ми* кола Міхновський, яким став добрим при* ятелем Кононенка. Сім’я Мусія за переказами походила від запорозьких козаків, але була вкрай бідною. З цих причин навчання в школі тривало недовго. Пізніше, прагнучи стати народним учителем, Мусій Кононенко відвідував педагогічні курси в Новозибко* ві Брянської губернії, але звідси його за* брали у 1885 році на військову службу, що тривала п’ять років. Зізнався в спогадах: “Отже не судилося мені стати народним учителем. З цього боку мені не щастило. Я бажав бути або лікарем (хірургом), або шевцем, або учителем, але не досяг жодно* го з цих бажань”. Освіту Мусій Степано* вич опанував фактично самостійно. У 1890*х – на початку 1900*х років працював в Управлінні Південно*Західної залізниці, дослужився до високої посади начальника пасажирського відділу. У 1913–1917 роках – службовець Кооперативного споживчо* го товариства в Лубнах. А 1917 року Мусія Кононенка було обрано членом (з 1920 ро* ку – голова) правління Полтавського сою* зу кредитових та ощадно*позичкових то* вариств у Києві, Лубнах, Полтаві. Автор збірок віршів “Ліра” (1885), “Струна” (1908), п’яти поетичних книг, об’єднаних загальною назвою “Хвилі” (1917–1918), віршованих казок для дітей, повістей із життя інтелігенції (“Між народ”, 1894; “На селі”, 1898 та ін.), оповідань, незакін* ченого роману “Свобода”, комедійно*по* бутових драм, одноактівок. Окрім поезій, які згадані в цій статті, Мусій Кононенко видав “Оповідання про Т. Шевченка (з народних вуст)” (1892), на* писав нарис “На Шевченковій могилі” (1894), працював над перекладами Шев* ченкової повісті “Близнецы” українською мовою, переклав вірш польського поета Е.*В. Желіговського “До брата Тараса Шевченка” та ін. У передмові до першої збірки згадано* го п’ятикнижжя “Хвилі”, поет, який у 1905–1914 роках перебував під поліційним наглядом із забороною працювати на дер* жавній службі, зізнався: “Не мав я тоді на* лежного досвіду, що таке цензурні пазурі, але швидко зазнав їх і, випустивши… де* кілька невинних книжечок, замовк. Прав* да, дещо друкував у галицьких часописах під різними псевдонімами (Школиченко М., Вівтірок, Ш*ко Мусій, М. К. та ін. – В. М.), але ж у себе на Вкраїні мовчав… Бог удостоїв діждатись великої святої волі, і це спонукає мене пустити в люди і все друко* ване, і недруковане, що довгими роками вилежувалось…” Втім, як відомо, “свята воля” невдовзі закінчилася, в 1919 році Кононенка було заарештовано більшови* ками, і хоча через кілька місяців звільни* ли, він вийшов фізично недужим. Відомий полтавський історик і краєзнавець Петро Ротач писав: “Загострення туберкульозу, що прикував поета до ліжка, ймовірно, врятувало його від чекістських репресій, які прокотилися Полтавою в 1920–21 рр… ” Але тяжка хвороба й голод швидко звели поета в могилу. У лютому 1922 року Коно* ненко зізнався в листі до доньки: “Діла на* ші тяжкі. Вже ми почали голодати… Вихід єдиний: справити нас обох (з дружиною. – В. М.) до лікарні – там будемо умирати…). Мусій Кононенко відійшов у засвіти в черв* ні 1922 року у Нових Санжарах, а через Мусій Кононенко. Фото півроку померла в Полтаві його дружина. Не маю можливості та й потреби зану* рюватися в докладний життєпис і творчу біографію Мусія Кононенка. Про це роз* повідають цікаві публікації дослідників Алли Диби, Надії Левчик, Тетяни Они* щенко, Володимира Погребенника, Петра Ротача, Анатолія Чернова та ін. Зосере* джуся лиш на кількох епізодах видатного доробку поета, пов’язаного з іменем Тара* са Шевченка. Річ не лише в тому, що цього вимагає тема нашого проєкту, на мій погляд, шев* ченкознавчий аспект є визначальним і найбільше креативним у дослідженні жит* тя та творчості Мусія Кононенка. Той ав* тор, який підготує ґрунтовну наукову мо* нографію про нього в шевченкознавчій царині, приречений на творчий успіх. Ме* ні подобається сучасна максима: “Мусій Степанович Кононенко був людиною, яка сама себе створила”. Втім, я додав би – з Шевченкового ментального замісу. Він був ще гарячим опісля відходу Кобзаря в засві* ти. А Мусій Кононенко – чи не найпер* ший український письменник, який наро* дився на зорі післяшевченкової доби. Та* кою працею можна не лише вияскравити, здається, скромну постать подвижника Шевченкового духу Мусія Кононенка, алей обвалькувати деякі щілини в осмисленні феномену Шевченка як духовної субстан* ції української нації, значить, і її видатних представників. Нагадаю, до речі, як і сам Мусій Коно* ненко означив замисел свого спеціального реферату про Тараса Шевченка: “Мета ре* ферату цього… дати стислий огляд всіх тих фактів та випадків в житті поета, які так або інакше виховували міцну духову по* стать Шевченка. Зробити це окремо від його творів неможливо, бо вони, головним чином, і дають нам той матерьял, по якому можна нам ясно побачити цю постать міц* ного духу”. Таким і має бути методологічний підхід до праці про самого Мусія Степановича, в якій необхідно показати Шевченкові під* валини, говорячи словами Кононенка, “на яких будувалась міць Духа з самого малеч* ку у нашому поетові”. “Люди нові, діло нове – гей, до стягу! В нову путь!” Такими словами Мусій Кононенко за* вершив свій вірш “Товаришам*“тарасів* цям””, написаний після того, як вступив до Братства тарасівців у Києві 1892 року. Втім, проголошене Братство було ще вліт* ку 1891 року студентами Харківського уні* верситету І. Липою, М. Байздренком, М. Базькевичем і студентом Університету св. Володимира в Києві В. Боровиком у Каневі на могилі Тараса Шевченка. Мусій Степанович про це не писав, але зупинюся, щоб згадати його вірш “Шев* ченкова могила”2, вона персоніфікована поетом, аби звернутися з питанням про са* мого Шевченка: Розповідай же нам, що міркує поет, Що в своєму він серденьку носить? А чи відає він, що Вкраїна його Стрепенулась, росте, оживає… …………………………………. Оповідай же нам, ти, могило німа, Чи про все оце батько наш знає? Та могила мовчить, тілько вітер шу! мить: “Він перевертнів там проклинає!” Особливо точно й вичерпно*стисло сказано про нову організацію в “Енцикло* педії Сучасної України”: “Братство тарасівців обстоювало орга* нічну єдність України в її етнічних межах, заявляючи, що завдяки моральній силі те* риторіально розчленованого народу “нас не можуть відірвати від галичан, ані гали* чан від нас”; послідовно обґрунтовувало потребу природного функціонування ук* раїнської мови, трактованої як “орган духу і виявляч психології народної” в усіх сфе* рах національного та суспільного життя; прагнуло такого “ідеалу людського ладу, в якому немає місця нації пануючій і нації поневоленій”…” У 1892 році В. Боровик організував та* расівський гурток у Києві, до складу якого поряд із Кононенком увійшли Є. Тимчен* ко, М. Міхновський, О. Черняхівський, Б. Грінченко, М. Вороний, В. Самійленко та ін. На початку вірша “Товаришам*“та* расівцям”” молодий Мусій Кононенко проголосив, що перед ними простягся по* лем, лісом і тернами шлях життя і бороть* би: І вступили ми на нього, Повні сили і надій, Повні палу молодого, Повні щирих, добрих мрій. …………………………….. Підем ми не за батьками Тишком!нишком, крадькома, Ні, свобідними слідами Нас веде душа сама. Так поет протиставив тарасівський гур* ток “Молода громада”, що мав за мету на* ціональне відновлення України, членам Старої київської громади, які, за його сло* вами, навіть говорили російською мовою, “поки молода українська громада, що зва* лася тарасівцями, не почала демонстра* тивно висміювати старих громадівців за їх російщину”. Написаний в емфатичній тональності, вірш “Товаришам*“тарасівцям”” закли* кав: Гей, товариші, до стягу! Волі прагне рідний край! Прагне виступити ясно, Не ховаючись за тин, Гей, ходімо ж явно, гласно, Виступаймо, як один! У спогадах Кононенка є така жорстка оцінка: “Мало чого помітного зробила Стара громада для українського народу, а ще менше зробила чого*небудь молода громада тарасівців”. Окрім того, що вона виявляє високу вимогливість Мусія Степа* новича до результатів роботи “свідомих українців” (таке поняття ввели саме “тара* сівці”), треба зауважити, що Кононенко, мимохідь зачепивши цю важливу тему, більше до неї в спогадах не звертався, тому висловлена характеристика залишилася дещо звуженою, неповною... Насправді, Братство тарасівців – таєм*
Шевченкіана · “Але що ж то ми на світі? З ким себе нам порівнять? Ми?.. Українці і… досить! Можем виразно сказать...” · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

на політична організація молодих україн* ських патріотів, яка діяла в Харкові, Києві, Чернігові, Одесі, Полтаві та ін., фактично стала предтечею політичних партій в Укра* їні. “Мені було шкода, що я зайшов до Куліша…” В абрисах портретів відомих україн* ських діячів, які Мусій Кононенко зали* шив у другій частині своїх “Спогадів”, мою увагу привернули три постаті, пов’язані з Тарасом Шевченком – Михай* ло Чалий, Олександр Кониський і Панте* леймон Куліш. У невеличкому нарисі про Михайла Чалого мемуарист відразу попередив: “Як звати Чалого, хто він і що з боку громад* ської діяльності, я зовсім не відаю…” Втім, це не завадило йому показати надмірну ба* лакучість автора першої біографічної кни* ги про Шевченка. Слухаючи його під час першої і останньої зустрічі, Кононенко тільки й думав: “І коли то він набалакаєть* ся?” Тож… Запрошував Михайло Корнійо* вич заходити до нього Мусія Степановича, “але я ні разу не набрався такої охоти, щоб ще раз слухати Чалого декілька годин під* ряд”. Не терпів, очевидно, Кононенко безплідні рацеї… З автором першої наукової біографії Тараса Шевченка, письменником, істори* ком Олександром Кониським поет Мусій Кононенко познайомився в 1891 році й з часом подружився. На зустріч нового, 1895*го, року в квартирі Кониського трид* цятирічний Кононенко прийшов із своєю знайомою Тетяною Сафоновою і після другої чарки зробив їй шлюбну пропози* цію, а Кониський благословив їхній шлюб, тоді ж призначений на 3 лютого 1895 року. За словами Кононенка, під час нападів грудної жаби у Кониського, той навіть до* віряв йому значні суми грошей на збере* ження: “Так жили ми лагідно та дружно декілька років”. Але після проведення в Києві 1897 року з ініціативи Кононенка установчого з’їзду Загальної української безпартійної організації за участю відомих українців, “які свідомо ставились до наці* ональних прав народу”, й обрання на ньо* му виконавчого органу – Ради, до якої Ко* ноненко ввійшов, а Кониський не потра* пив, їхні стосунки розірвалися. Кононенко розумів, що Кониський, який любив усякого роду пошани й покло* ни, часто підкреслював у розмовах свої заслуги перед Україною, був ображений не на жарт. Але ж він – Мусій – у чому вин* ний? А Кониський вважав, що молодий друг агітував проти нього на виборах у Ра* ду, і хоча через пару років Кониський при* силав до Кононенка знайомого, який по* відомив, що підозри ці були несправедли* ві, Мусій Степанович не пішов на прими* рення: “Більше у О. Я. Кониського я вже не бував. З того часу він помер для мене назавжди”. Особливо болісно Кононенко переніс те, що ідейний і заможний україн* ський діяч про розрив стосунків нароком повідомив вимогою негайно повернути йому борг у сумі 200 крб., яких у Мусія Степановича не було. За цими, здавалося дріб’язковими подробицями, таїлися у нього неабиякі узагальнюючі висновки про людей не простих, а вельбучних: “До речі, нехай буде сказано, що за час мого життя та знайомства з українськими діячами, особливо з письменниками, я завважив, що половина з них, а може, на* віть, і більше половини занадто високо ці* нує та ставить свою діяльність і вважає се* бе гетьманом від поезії або прози, чи взага* лі гетьманом від публіцистики, гетьманом в політичних або громадських справах іт. д. До категорії таких діячів треба віднес* ти і О. Я. Кониського”. От так Мусій Степанович! У саму сер* цевину письменницьких слабостей влу* чив! Але найбільше мене вразив спомин про “славнозвісного Пантелеймона Кулі* ша”, в якого Мусій Кононенко побував у Мотроновці без запрошення під час сол* датчини – у 1887 році неподалік були табо* рові маневри. Зайшовши до господи Куліша, “почи* наючий український письменник” одразу приступив до діла, по*молодечому зухвало звернувшись до “високого, красивого, ху* дого діда”, якому, до речі, ще не було й сім* десяти літ: – Чи не була б ваша ласка пояснити мені, чого ви так зневажливо стали відно* ситись до Тараса Шевченка, тоді як у 60*х роках возносили його до небес. – Це питання розбере колись і розсу* дить історія, – сказав у відповідь Куліш. – Історію роблять люди. Наша розмова з вами про Шевченка вже є шматочком іс* торії про вас і про Тараса Григоровича. – Так, може й так… А що Шевченкова муза була п’яна3, так це правда. – Коли б нам Бог послав найбільше та* ких “п’яних” муз, було б дуже добре, – від* важно відповів Мусій, осміхаючись… Це була зоряна мить у житті Мусія Ко* ноненка! Сам він, очевидно, на цьому ні* коли не наголошував, його біографи та* кож. Але для історії саме ця мить в його життєписові була справді важливою. Двад* цятитрилітній москаль, а саме так у той момент назвав себе єфрейтор 17*го піхот* ного Архангелогородського полку, захис* тив честь і достоїнство Тараса Шевченка перед великим українцем Пантелеймоном Кулішем! До речі, свідчень про незгоду з антишевченківськими випадами Куліша залишилося немало, але такої, висловле* ної йому безпосередньо в очі, тим більше, військовим імперської армії, більше не* має… Пантелеймон Олександрович перевів розмову на інше й почав лаяти всіх україн* ських діячів, назвавши їх захребетниками й нужою4 українською. Закінчив букваль* но такими словами: “Історія колись розбе* реться і докаже, що коли щось і зроблено для України, так це зробив Пантелеймон Куліш”. Власне, в найголовнішому історія ро* зібралася ще на початку 1880*х років і вис* ловила вустами геніального Івана Франка, тобто за життя Пантелеймона Куліша й до несподіваного візиту до нього Мусія Ко* ноненка: “Звісна річ, ми й не думали рів* няти талант Куліша з талантом Шевченка, не думали находити подобенство між гаря* чим, з під серця пливучим словом Тараса і правильно розміреним, вигладженим і хо* лодним словом Куліша”. У мене немає сумніву, що Мусій Степа* нович точно передав одверті висловлю* вання Пантелеймона Олександровича, це – стилістика й позиція Куліша, підтвер* джені багатьма іншими видатними україн* цями й історичними документами5. Свій спомин про зустріч з Пантелей* моном Олександровичем автор закінчив так: “Мені було шкода, що я зайшов до Ку* ліша, краще б я ніколи його не бачив, а знав тільки по літературі. Надзвичайна гордість Куліша вразила мене сильно. Та* ких гордих людей перед цим я ще не бачив ні разу”. Щодо цієї оцінки, то вона напевне пом’якшена. За словами самого Кононен* ка, сказаними в іншому подібному випад* ку, “наведений мною факт є правда, і не тільки не підкрашена, а, якщо признатись, то ще й затушована трохи…” Насправді серед великих українців не було іншої такої украй самозакоханої по* статі, як Пантелеймон Куліш. Його его* тизм, тобто надмірне переоцінення своїх позитивних якостей і можливостей, залюб* леність у самого себе – безприкладні. Цим він абсолютно, кардинально відрізнявся від Тараса Шевченка. Що й не проминув убивчо показати Мусій Кононенко… “Москва нам мізок закрутила… Отут1то й заковика нам!” Якби поет залишив нам один*єдиний вірш “Мазепа”, то його було б абсолютно достатньо, щоб осягнути душею й осмис* лити розумом історичне значення висо* ченної патріотичної позиції поета в націо* нально*визвольних змаганнях столітньої давності. Саме цим українським гетьманом Му* сій Кононенко повіряв і свою любов*вір* ність Україні: Москві припав не до смаку Оцей господар краю… Чи справді ж як Мазепа той І я свій край кохаю? Нагадаю, до речі, що здобута мною в Державному архіві Російської Федерації справа Відділення з охорони громадської безпеки і порядку в Москві при Управлін* ні московського градоначальника щодо всім відомого великого українця називала* ся “О руководителе мазепинского движе* ния профессоре Львовского университета Михаиле Сергеевиче Грушевском и др.”. Вона належить до тієї ж історичної доби, що й вірш Кононенка “Мазепа”… Мазепи ми… Коли б то всім Мазепами нам стати Коли б то кожен міг із нас За край свій помирати! Віра поета не була бездумною, сліпою, він вважав, що Мазепа “За Рідний Край ішов на все – / На хитрощі, на зваду!” Пев* но, більшість читачів уже давненько не зустрічали це надзвичайно ємке слово — звада, тобто, незгода, ворожнеча, сварка. У ньому поет умістив увесь спектр історич* них прорахунків і слабких сторін гетьмана. У своїй хвалебній поезії Мусій Коно* ненко зумів одним штрихом але вірно ві* добразити, сам того, певно, не відаючи, наукові висновки видатних українських вчених. Скажімо, Михайло Грушевський писав, що “взагалі погляди на Мазепу як на людину зісталися непохвальні і непри* язні, але як історичний діяч, як ідея – він був окружений високою почестю… україн* ські патріоти складали високу шану його пам’яті”. Мазепа як ідея! В такій іпостасі бачить його і Мусій Кононенко: “Да здрас* тують Мазепи! / Як символ волі це ім’я / Лунало б без упину…” Нарешті вірш “Ма* зепа” поет закінчив невідпорною впевне* ністю: “Тілько Мазепинська любов / Ук* раїні поможе!” Такий камертон історичної відпові* дальності за українську справу настроював поета і в оцінці конкретних, поточних по* дій, особливо пов’язаних із Тарасом Шев* ченком, надавав металевості його голосу. Є у Кононенка дошкульний вірш “Хар* ків’янам” (з приводу вечірки 7 марта 1913 року), сатиричне вістря якого спрямоване проти легковажно*невіглаських й підступ* но*брехливих небилиць про життя та твор* чість Тараса Шевченка. Йдеться в ньому про те, що псевдошанувальники поета, певно зросійщені українці й інші бездумні земляки, в день відкриття погруддя Шев* ченка переповідали примітивні вигадки про те, що нібито поет був “Неосвічений та темний, / Як осіння ніч темненька… / Так казали із любови / Та пошани до Шев* ченка”. Затим і заспокоювали себе, що та* ки мав він освіту і, хоча й “Пив горілку, та ніколи / Не валявся він п’яненький… / Так про генія казали / Із любові до Шевченка”. За цим невибагливим рефреном таївся глибинний біль за справжню темноту й не* освіченість людей, що віками насильно насаджувалися серед них імперськими навчителями та їхніми духовно мізерними, але послужливими лакизами з земляків, які намагалися чорнити світлий Шевчен* ків образ… А тим часом округ тебе Комашня дрібна плазує Та душі твоєї, творче І не знає, і не чує... Де ж кузявці зрозуміти Мироздання те високе, Геніальне те джерело Недосяжне та глибоке? Категоричне несприйняття “земляч* ків” (Шевченко), які не усвідомили спа* сенну роль Кобзаря в історичній долі Ук* раїни й плазували перед російщиною, на* буває неймовірної сили в іронічно*сати* ричному вірші “Землякам”, який, на мій погляд, є геніальним докором українській ментальній “заковиці”, тобто, перешкоді, перепоні, трудності в чому*небудь. Упер* ше по*справжньому почув його з вуст зна* ного літературознавця Сергія Гальченка в його радіопрограмі “Таємниці архівних манускриптів”, й одразу зрозумів, що роз* мовна лексема “заковика” у Мусія Коно* ненка походить від давнього народного слова “закомви”, тобто, кайдани, пута… Власне, тоді й народився задум цієї статті. Ми щирі слуги московщини... Ми, ми! – українські сини! І служим ми давно чужині, Та почали нас мучить сни: “Служили б, кажуть нам, Вкраїні, А не коханим москалям”… Чи справді ж слід служить руїні? – Отут!то й заковика нам! …………………………… Куди ж тепер нам прямувати Як рідне все своє кохать? Як нам самим собою стати І на народ свій працювать? А нас, сліпих, велика сила, Перевертнів широкий храм! Москва нам мізок закрутила... Отут!то й заковика нам! Москву покинем... Кожен буде На рідній мові говорить... Коли ж вона, нам кажуть люде, Мужича кажуть... Що ж робить? Оце б то треба принижатись, На глум вставати москалям? Чи може ні? Чи одцуратись? Отут!то й заковика нам! Ще в радянські часи критики зазнача* ли, що Мусій Кононенко “більше грома* дянин, ніж художник”, а його поезія “не дар мистецтву, а високе громадянське слу* жіння ідеї”. Він і сам розумів, що його прості, невибагливі, нехитрі вірші не зав* жди досягають поетичної висоти, але за* хоплювався саме такою небесною висо* тою. У вірші “О. Олесю” писав: Читач не спотикається, П’яніє, упивається – В чому ж, в чому секрет? А серце осміхається, Бо всякий догадається – Олесь – поет… Поет! Водночас вірші Мусія Кононенка час* то*густо залишаються недосяжними за сво* єю всебічною чіткістю, недвозначністю й гостротою вислову громадянської позиції, неймовірною щирістю, в яку неможливо не вірити, й особливою, безпосередньою близькістю до народного сприйняття. Насамкінець хочу нагадати кожному Українцю неперевершені й вичерпні ряд* ки Мусія Кононенка щодо нашої націо* нальної ідентичності, які конгеніальні за духом Шевченковим максимам (!): Але що ж то ми на світі? З ким себе нам порівнять? Ми?.. Українці і… досить! Можем виразно сказать… Незрівнянні Українці! Так виходить, хоч загинь! І промовили ми тихо, Не змагаючись: Амінь! ————————— 1 Кононенко М. Спогади. Полтава: Вид*во “Полтава”, 1998. 184 с. 2 Поезії цитую за виданням: Кононен* ко М. Хвилі. Збірка віршів. Київ: Смолоскип, 1994. 408 с. 3 Як відомо, Микола Костомаров, який-таки бачив поета п’яним, опублікував у 1880 році такий висновок: “Даремно п. Ку* ліш… презирливо облаяв музу Шевченка “п’яною”… вона… завжди залишалася чистою, благородною, любила народ, пе* чалилась разом з ним його стражданнями і ніколи не грішила неправдою і немораль* ністю”. 4 Нагадаю, що в тодішній народно*роз* мовній лексиці захребетник – це людина, яка живе за чужий рахунок, дармоїд, а ну* жа – воші, мухи. 5 Докладно див.: Мельниченко В. Под* робиці Шевченкового життя: 370 історич* них мініатюр, есеїв і начерків. Київ: Ли* бідь, 2021. С. 120–147.
Спогади · “Його життя – яскравий приклад незламності духу в умовах жорстокої сталінської епохи, перемоги мислячої людини над долею”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Історична скарбниця професора Степаненка

Ось так поетично звертається до читача Михайло Борисович Степаненко зі сторінок своєї останньої праці “Статті. Дослідження. Спогади”, яку слід вважати заповітом видатного українського митця, який відійшов у вічність. Ця праця Михайла Борисовича – своєрідне виявлення його палкої любові до рідної Батьківщини, до її національної історії та культури. Михайла Степаненка представляти не треба: видатний український композитор і піаніст, народний артист України, професор та багаторічний завідувач кафедри спеціального фортепіано № 1 Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського, у минулому – голова Національної спілки композиторів України. Безперечний внесок професора Степаненка в “історичну скарбницю” української музичної культури, людини, яка десятиріччями невтомно збирала унікальні свідоцтва про розвиток вітчизняної музики ще від доби стародавньої Русі до сьогодення. На 6 червня цього року припав 80-річний ювілей від дня народження видатного митця. Проте ця ювілейна дата відзначатиметься в умовах повномасштабної військової агресії Росії, яка посягає на нашу незалежність і територіальну цілісність, на саме існування українців як нації. І у єдиному строю із захисниками нашої рідної Батьківщини – її національна українська культура, яскравим представником якої завжди був Михайло Борисович Степаненко. Ця збірка історичних нарисів є своєрідний підсумок багаторічних досліджень митця і його невтомних пошуків у царині історії вітчизняної культури. На сторінках своєї праці Михайло Борисович Степаненко застерігає суспільство від зневажливого ставлення до національної культури: “Знищити культуру – це означає знищити Україну!” Володимир СКРИНЧЕНКО “Україно, це ти, Твоя доля і сила і слава, І минуле твоє і майбутнє, І вічність твоя... (М. Б. Степаненко) Фактологія як історична наука Універсальність обдарувань Михайла Степаненка була закла* дена в далекому дитинстві, коли любов до музики, мистецтва те* атру поєднувалася у нього зі спрагою читання й пізнання істо* рії. Його батьки – Борис Васи* льович Степаненко, балетмей* стер Київського театру опери та балету ім. Тараса Шевченка, і Марія Савеліївна Янголь, актри* са Київського українського дра* матичного театру ім. Івана Фран* ка, створили в родині творчу ат* мосферу. Музичну освіту здобу* вав у Київській музичній школі** десятирічці ім. М. В. Лисенка (клас Людмили Калішевської, учениці Костянтина Ігумнова), потім – у Київській консервато* рії, де закінчив фортепіанний (клас легендарного Всеволода Топиліна) та композиторський (клас Андрія Штогаренка і Бори* са Лятошинського) факультети. Про ці роки навчання у великих Майстрів Михайло Борисович завжди згадував з теплом. Саме вони виховували в ньому вірність у служінні мистецтву. Остання збірка історичних нарисів митця – лише свідчення неосяжної широти його наукових інтересів, адже історія – це його хобі, просто захоплення людини, яку не засмучують ані архівний пил, ані пожовклі сторінки ста* ровинних фоліантів. Професор Степаненко не є профільним іс* ториком, тому більш несподіва* ним є його інтерес у цьому видан* ні до таємниць життя й творчості непересічних особистостей укра* їнського мистецтва. Сумлінна праця митця допомагає нам сьо* годні у дослідженні “білих плям” в історії вітчизняної культури. Обпираючись на цінну фактоло* гію, Михайло Борисович сміливо використовував переконливі іс* торичні реконструкції, висував нові творчі ідеї, чим пробуджував дослідницьку думку читача. Та головне – професор Степаненко мав чудово розвинену “архівну інтуїцію”, тобто “нюх” на сенса* цію, несподівані відкриття, при* чому там, де ніхто й гадки не мав, що це можливо. Забуті імена української музики …Разом із Михайлом Борисо* вичем ми занурюємось у ХVІІІ століття, до Північної Пальміри. Там, у царських палатах Санкт* Петербурга, українські музикан* ти – лірники й лютністи, банду* ристи і співаки усолоджували слух примхливої імператриці Єлизавети Петрівни. Там розпо* чинав свою вокальну і придворну кар’єру Олексій Розумовський, хлопець*красень із українського села Лемеші, котрий став кохан* цем, а згодом і чоловіком імпе* ратриці Єлизавети. То був зоряний час Максима Березовського, Дмитра Бортнян* ського та інших творців україн* ського Ренесансу, вітчизняних композиторів, геніальність яких визнали в Європі. Неповторні образи, відтворені чудовими зву* ками їхньої музики, ще й досі хвилюють до сліз, виспівуючи вічні цінності й почуття. Чимало спільного було в долі Максима Березовського та Дмитра Борт* нянського. Обидва народилися в Глухові, адміністративному цен* трі Гетьманщини. Місце народ* ження визначило їхню подальшу долю. З давніх*давен уславилася Україна піснями та чудовими властивостями своїх голосів, ад* же пісня супроводжує українця від колиски до могили. Заснова* на у Глухові Співацька школа ма* ла щорічно поповнювати музи* кантами й співаками придворну співацьку капелу Санкт*Петер* бурга. Обидва вони, винятково обдаровані юнаки, опинилися в столиці Російської імперії та зго* дом – в Італії. Там Максим Бере* зовський навчався мистецтву контрапункту у падре Джованні Мартіні та склав іспит на звання maestro di capella (капельмейсте* ра) у Болонській філармонічній академії. Золотими літерами впи* сане ім’я Максима Березовського в історію вітчизняної музичної культури. Лише 32 роки довелося йому прожити, але він став пер* шим українським композитором – автором опери “Демофонт”, симфонії C*Dur, а також першого в історії вітчизняної музики інс* трументального твору великої форми – “Соната для скрипки й чембало до мажор”. Проте, від* шукати рукописну її копію вда* лося Степаненку лише у Парижі, у Музичному департаменті Наці* ональної бібліотеки. Як підсумок цих досліджень і невтомних по* шуків у царині історії вітчизняної музики ним був підготовлений комплект компакт*дисків “Укра* їнська інструментальна музика”, до складу якого входять також твори Дмитра Бортнянського – концертна симфонія, соната до мажор для фортепіано. Вшанували пам’ять Березов* ського та Бортнянського і на рід* ній Чернігівщині – у Глухові, бронзовими пам’ятниками ро* боти Інни Коломієць. Монумен* ти цим видатним композиторам* землякам стали визначним яви* щем мистецького життя Украї* ни. Навколо Калішевської Наприкінці життя кожному властиво згадувати його початок. Ось так, на сторінках своєї остан* ньої праці “Статті. Дослідження. Спогади” Михайло Степаненко перш за все, згадує школу*деся* тирічку ім. М. В. Лисенка, де вик* ладала Людмила Володимирівна Калішевська, видатний фахівець та особистість у своїй справі. З Калішевською познайомив Ми* хайла Степаненка Сергій Скрин* ченко, який навчався у неї той час. В її класі в різні роки крім Сергія Скринченка навчалися Володимир Бистряков, Людмила Різоль, Сергій Сильванський, Світлана Ляшенко та ін. У своїх спогадах Михайло Борисович вшановує її пам’ять, висловлює слова подяки цій видатній жінці й педагогу. Елегантна і струнка, наче анг* лійська леді, Людмила Калішев* ська була людиною надзвичайної волі та рішучості. Понад усе жит* тя прагнула вона бути господар* кою власної долі, та не завжди їй щастило у цьому. Молоді літа прийшлися на бурхливі роки гро* мадянської війни, коли вона, 20* річна студентка саратовської консерваторії стала нареченою вченого*патофізіолога Андрія Багдасарова, учня Олександра Богомольця (див. Дрозд В. “Рит* ми життя” – К.: Молодь, 1977. – С. 123, 124), з яким переїхала 1920 року до Москви. Там Люд* мила Багдасарова навчалася у Московській консерваторії класу Костянтина Ігумнова. Найближ* чі її друзі той час – видатні піа* ністи Лев Оборін, Володимир Софроницький та його дружина Ляля Скрябіна. На початку 30*х Людмила Во* лодимирівна – у Києві, де вдруге виходить заміж за вченого*пато* фізіолога Євгена Татарінова (теж учня Богомольця). Проте лиха доля й тут ламає їй життя: рапто* ва смерть чоловіка кладе її до лі* карні на тривалий термін. Після одужання розпочалася її плідна педагогічна робота у школі*деся* тирічці ім. М. В. Лисенка. Праг* нення наповнити своє існування ще новим духовним змістом на* дає їй другого подиху для подаль* шого життя. Навколо неї посту* пово формується своєрідний осе* редок її друзів*однодумців, інте* лектуалів, а її оселя на Липках стає центром культурно*мис* тецького життя музичного Києва. Крім учнів, у її вітальні – компо* зитори Віталій Кирейко, Валері* ан Довженко і Микола Сильван* ський. Там вона влаштовувала концерти з їх творів, а також зус* трічі з професором Володимиром Нільсеном, Лялею Скрябіною та засновником космічної медици* ни академіком Миколою Сиро* тиніним. З ностальгічним теплом зга* дує Михайло Борисович ці неза* бутні часи… Доля Всеволода Топіліна Серед видатних київських му* зикантів ХХ сторіччя увагу Ми* хайла Степаненка привертає тра* гічна постать його педагога і та* лановитого піаніста Всеволода Володимировича Топіліна (1908–1970). Син генерала білої гвардії, що загинув у боях з біль* шовиками, Всеволод Топілін змушений був усе життя прихову* вати своє походження. Отримавши в дитинстві по* чаткову музичну освіту у приват* них викладачів, Топілін стає сту* дентом фортепіанного факульте* ту Харківської консерваторії, яку закінчив по класу видатного ук* раїнського піаніста Павла Луцен* ка 1929 року. Отримана ним фа* хова підготовка і видатне вико* навське обдарування висунули Топіліна в перші ряди молодих піаністів України. З 1930 року по* чинаються його спільні концерти з Давидом Ойстрахом, про які із захопленням згадував Святослав Ріхтер. 1935–1936 роках Топілін записує на грамплатівки твори Й. С. Баха, Л. ван Бетховена, Р. Ваг* нера, П. І. Чайковського та ін., гастролює разом з Ойстрахом в Польщі, Німеччині, Швеції, кра* їнах Балтії, які проходять з вели* чезним успіхом, широко висвіт* люються пресою, стають подією в музичному житті Європи. У 1938 році Топілін поступає до аспірантури Московської кон* серваторії, до класу Генріха Ней* гауза, а згодом стає його асистен* том. Спільні погляди на фортепі* анне виконавство, спільна робота з учнями, глибока взаємоповага зробили їх однодумцями і друзя* ми на все життя. Світова війна зруйнувала життя Топіліна, як і життя міль* йонів інших людей. Він іде доб* ровольцем на фронт і вже восени 1941*го попадає у полон. Поневі* ряння у концентраційних табо* рах, де з тисяч полонених зали* шались одиниці, не зломили То* піліна, а щасливий випадок – ко* мендант одного з таборів був ме* ломаном і йому знадобився нас* троювач фортепіано – не тільки зберіг йому життя, але й дав змо* гу займатися музикою. У 1943 ро* ці Топіліна, зважаючи на його дворянське походження, профе* сію і магічну посаду – асистент Генріха Нейгауза, було звільнено з концтабору і дозволено жити у Німеччині на положенні остар* байтера. Опинившись у Берліні, Топі* лін працює органістом в одній із церков, має змогу відвідувати концерти Вільгельма Фуртвен* глера, Герберта фон Караяна, Вальтера Гізекінга. Наприкінці війни він повертається до Мос* кви, де його заарештовують “за співробітництво з німецькими окупантами” та засуджують до каторжних робіт у Сибіру. Там він працює лісорубом, потім фельд* шером та згодом керівником ор* кестру народних інструментів. Лише після смерті Сталіна йому дозволено було повернутись до Харкова, де мешкала його ста* ренька мати. Незважаючи на всі поневіряння долі, Топіліну вда* ється досить швидко відновити свій піанізм. Він працює у Хар* ківській консерваторії, а 1962 ро* ку його запрошують до Київської державної консерваторії імені П. І. Чайковського, де він очолю* вав кафедру спеціального форте* піано до останніх днів свого жит* тя. Для київських музикантів 60*х років Всеволод Топілін був най* вищим музичним авторитетом, людиною*легендою. На його майстер*класи з’їжджалися педа* гоги й піаністи з усієї України. За роки педагогічної роботи у Києві Топіліну вдалося створити власну фортепіанну школу, ви* ховати цілу плеяду видатних піа* ністів, які плідно працюють в різних країнах Європи і Амери* ки. Його життя – яскравий приклад незламності духу в умо* вах жорстокої сталінської епохи, перемоги мислячої людини над долею.
Гостя “СП” · “Тільки разом, згуртовано, кожен на своєму місці, ми будемо робити все від нас залежне, аби швидше прийшла Перемога”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

вих дій на Донбасі у 2014 році чимало ваших колег по сцені продовжували гастролювати Росією. А чи не пропонували такі гастролі вам? – Ні, не пропонували. Напевно, тому, що всім відома моя проукраїнська позиція і те, що вже більше 20 років я виконую пе* реважно український національний репер* туар. – А чи не замало, на вашу думку, творів українських композиторів сьогодні звучить у стінах Національної опери? – Звичайно, хотілося б, аби їх було більше. Ми чекали відновлення опери Миколи Лисенка “Тарас Бульба”. Але, як я вже говорила, всі плани зруйнувала війна. Також сподіваюся на постановку дитя* чої опери Юрія Шевченка “Кіт у чоботях”. Я тісно співпрацювала з цим прекрасним композитором, який, на жаль, нещодавно помер. До речі, у балеті “За двома зайця* ми” на його музику є 4 сольні номери, які, на прохання композитора, я виконувала, сидячи в оркестровій ямі. Ми насолоджу* валися прекрасною музикою, яка тонко передає неповторний колорит Києва і всі* єї України. Дуже сподіваюся, що цей балет також повернеться до репертуару театру. – У багатьох концертах можна почути ваш голос як ведучої. – Це теж почалося в студентські роки. Тоді керівництво телеканалу “ТЕТ” звер* нулося з пропозицією, аби я вела на кана* лі прогноз погоди. Сказала, що не знаю специфіки телебачення і не уявляю себе телеведучою. Все ж переконали спробува* ти. Там я працювала три роки. Напевно, ці роки не минули даремно. І сьогодні, якщо потрібно щось оголосити, провести концерт, назвати почесних гос* тей, звертаються до мене. Нещодавно за* писала оголошення, як діяти, якщо під час вистави почнеться повітряна тривога. Ця робота вже стала частиною мене. Буває, беру участь у створенні сценарі* їв концертів. Багато таких концертів відбу* валося минулого року, коли театр тільки виходив із карантину. – Напевно, маєте мрію. – Вивчила партію Єлизавети з опери “Дон Карлос” Джузеппе Верді. Сподіва* юсь, що прийде час, коли зможу її викона* ти. Раніше виконувала партію Баттерфляй в опері “Чіо*чіо*сан” Джакомо Пуччіні. Було б добре відновити цю партію у своє* му репертуарі. Також хочеться нових кон* цертів. І, безперечно, разом з усіма чекаю нашої Перемоги. – Що б ви хотіли сказати на завершення нашої розмови? – Усі солісти нашого театру щасливі, що змогли добратися до столиці, що може* мо підтримувати киян, бути разом із тру* пою. Тільки разом, згуртовано, кожен на своєму місці, ми будемо робити все від нас залежне, аби швидше прийшла Перемога. Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО
Гостя “СП” · “Тільки разом, згуртовано, кожен на своєму місці, ми будемо робити все від нас залежне, аби швидше прийшла Перемога”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

ННааттааллккаа ННИ ИККО ОЛЛААЇЇШ ШИ ИНН:: “Продовжувала співати навіть у найстрашніші дні”

– Як для вас почалася війна? – Добре пам’ятаю той день. Мене роз* будив чоловік і сказав: “Київ бомблять!” Неможливо словами передати той стрес. Ми слухали новини, але до останнього не вірили, що Росія може вдатися до такого жахливого кроку. Спершу залишалися в Києві. Біля нас не було жодного бомбосховища, і під час повітряних тривог ми ховалися в гаражах біля нашого будинку. Психіка мого вось* мирічного сина не могла цього витримати. Вирішили їхати, хоча не знали куди. Інтуї* тивно відчували, що потрібно їхати на за* хід країни. Коли виїздили з Києва, син по* чав плакати, бо забув підручники і кольо* рові олівці. Для нього це було найцінніше. Годинами стояли в чергах за бензином, бачили покинуті автівки, людей, які ку* дись ішли з клунками. Нарешті добралися до Прикарпаття. Я народилася в Івано*Франківську. На жаль, нікого з рідних у мене там не лишилося. Зупинилися у моїх далеких родичів у Тис* меницькому районі. Зізнаюсь: умови про* живання спершу здалися жахливими. Але ми раділи, що не чути звуків сирени, а ди* тина починає усміхатись. Минулого року я повернулася до ви* кладання в Національній музичній акаде* мії України, яку свого часу закінчила. Ра* ніше працювала тут на кафедрі сольного співу. І коли завідувачка кафедри камерно* го співу запропонувала знову викладати, я радо відгукнулася. Весь цей час була на зв’язку зі своїми студентками, намагалася їх підтримувати: одна з них – із Запоріжжя, друга – з Черні* гівщини. Щодня ми виходили на зв’язок. Без музичних інструментів, сидячи в селі, починали розспівуватися, виконували твори, які вчили раніше. Намагалася зму* шувати їх думати про те, що вони викону* ють. У мене ще дві студентки з Китаю. Коли почалася війна, вони виїхали на свою батьківщину. Ми весь час переписувалися, згадували нашу програму. І зараз я з ними на зв’язку. Продовжувала співати навіть у най* страшніші дні. Була рада запрошенню ке* рівництва рідного театру повернутися до Києва. Спланувала час так, аби вже 17 травня бути на репетиціях. – Вже багато років ви співаєте головну партію в “Наталці Полтавці”. А як створювалася ця постановка? – Для мене це знакова опера. Перша партія, яку виконувала в Оперній студії Національної музичної академії України, була саме Наталка Полтавка. Я дуже люб* лю народні пісні, загалом українську на* родну творчість. Деякі студентки хотіли одразу співати Россіні чи якогось іншого західного композитора. А я з радістю спі* вала Наталку, це моя улюблена партія. У 2000 р. керівництво Національної опери України звернулося до мене із запи* танням, чи не хотіла б я заспівати Наталку в їхньому театрі, бо виконавиця ролі захворі* ла. Звичайно, я погодилася. Це була не та постановка, що сьогодні йде в театрі. Це бу* ла опера на три великих дії з весільним об* рядом, багатьма вставними піснями. Режи* сером*постановником був Дмитро Гнатюк. Спершу співала як запрошена викона* виця, а потім запросили до театру на по* стійну роботу. Для мене це було найбіль* шим щастям. Нову постановку здійснив Анатолій Анатолійович Солов’яненко, оркестровку зробив Мирослав Скорик. Опера зазвуча* ла по*сучасному. Це світла й більш опти* містична постановка, для сімейного пере* гляду, цікава як для дорослого, так і ма* ленького слухача. Були скорочені деякі моменти, що додало опері динамізму. Мала щастя співати першу прем’єру оновленої “Наталки Полтавки” під ору* дою головного диригента нашого театру Миколи Дядюри. Яка це була радість! Ко* жен диригент привносить у постановку щось своє. Приміром, коли диригував Ми* хайло Карабиць, в оркестрі були бандури. Чимало цікавинок додали Іван Гамкало та Аллін Власенко. Зараз оперу диригують Герман Макаренко і Богдан Пліш. За ці роки моя Наталка змінилася. Ко* ли раніше виконувала роль дівчини, яка тужить за своїм коханим, то, можливо, не настільки переймалася цим образом, як зараз. Хоча намагаюся пропускати через себе кожну партію, додаю власні емоції. Але сьогодні сам текст звучить інакше. Час війни наклав відбиток на всіх нас. Думаю, що образ моєї героїні став більш глибоким і об’ємним. – Розкажіть про роль Одарки в опері Семена Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”. – Коли Анатолій Солов’яненко запро* понував мені цю партію, не могла уявити себе в цій ролі. А він мені: “Хто, як не ти? Ти вмієш добре перевтілюватися, перей* маєшся кожною партією. Спробуймо”. У мене на слуху були дуети Карася з Одар* кою. Ці пісні й раніше виконувала під час концертів. Зробила цю партію буквально за два тижні. Відкрила для себе, що мені подобають* ся такі ігрові ролі. Одарка завжди під’юд* жує Карася, постійно незадоволена його поведінкою. Але насправді вона його дуже кохає. Надзвичайно колоритний дует. Ко* ли Одарка дорікає своєму чоловікові, то навіть у думках не може припустити, що він її залишить. А Карась навмисне грає на її почуттях, коли говорить, що вже зару* чився з туркенею. Таке буває і в житті. Хо* ча насправді люди прагнуть, щоб у роди* нах панували мир і злагода. Нова постановка “Запорожця за Дуна* єм” створювалася, аби бути більш зрозумі* лою і для найменшого глядача. Деякі кар* тини трохи скорочені, натомість вся увага зосереджена на найяскравіших моментах. – А ще була опера “Ярослав Мудрий”. – Моя героїня в цій опері – Милуша, дівчина, яка бореться за своє кохання. Во* на загинула, намагаючись врятувати коха* ного. Особливо проникливо звучала сце* на, коли дівчина прощалася зі своїм ми* лим. Кожна партія, яку я виконувала, става* ла мені близькою. Так само і Милуші. На жаль, ця опера була в репертуарі театру не* довго. Сподіваюсь, її відновлять, так само, як і “Мойсея” Мирослава Скорика, де я співала Ліу. У цій опері був зворушливий ліричний дует, яскраво прописана лінія молодості, кохання. Ще була улюблена арія Мавки з опери Віталія Кирейка “Лісова пісня”. Цей твір в Оперній студії Національної музичної ака* демії поставив знаний режисер Валерій Курбанов. Він допоміг мені зрозуміти чис* ту душу цієї дівчини. Кілька років після за* кінчення Музакадемії мене запрошували виконувати цю партію і я з радістю погод* жувалася. Усіх моїх героїнь в українських операх об’єднує любов до рідного краю, бажання кохати і бути коханими. – Коли ви почали концертну діяльність? – Почалося все зі студентських років. Професор Національної музичної акаде* мії, народний артист України Святослав Литвиненко керував тоді оркестром на* родної та популярної музики Будинку зву* козапису Українського радіо. Він запросив мене на прямий ефір. Це було так зворуш* ливо і хвилююче. Я ще не знала специфіки цієї роботи і, зізнаюся, трохи боялася. По* тім запропонував ті твори, які я виконува* ла у прямому ефірі, записати для фондів Українського радіо. Загалом записали по* над 100 пісень. Михайло Пікульський, який нині керує цим оркестром, перейняв естафету, і ми про* водимо чудові концерти. Нині наше життя різко змінилося. Як і всі, мала безліч планів, але їх безжально перекреслила війна. Одне з чільних місць в усіх концертах посідають українські пісні. Вони назавжди залишаться зі мною. Запам’ятався тур з Національним академічним симфонічним оркестром України від орудою Володимира Сіренка, який відбувся два роки тому. Ма* ли 24 концерти, об’їздили всю Україну. Ду* же добре приймали нас як на заході, так іна сході країни. Я викону* вала українські пісні в об* робці Бориса Лятошин* ського, весільні пісні в об* робці Мирослава Скорика. Згадуються студентські роки. 2000*го року разом із паном Мирославом побу* вали в Австралії, де два мі* сяці подорожували з укра* їнською піснею. Першою поціновувачкою нашої творчості була українська діаспора. Українці Австра* лії приймали нас зі сльоза* ми на очах, настільки важ* ливим для них був контакт із нами. Ніколи не забуду, як одного разу до сцени під’їхала жінка на візочку і по* просила, аби я до неї доторкнулася. “Ви мене лікуєте. Я вже почуваюсь краще”, – зізналася вона. Це було надзвичайно зво* рушливо. Був час, коли я активно співпрацювала з Національним оркестром народних інс* трументів України під керівництвом Вік* тора Гуцала. Мали турне по всій Україні. Концерти складалися з творів Олександра Білаша. Тішуся, що була знайома з цим композитором. Разом із ним записали “Журавку”, “Веселу журбу”. Також виступала разом із Георгієм Майбородою. Концерти відбувалися в Бу* динку звукозапису, а у фондах Українсько* го радіо залишилися записи наших дуетів. Неодноразово брала участь у концер* тах Григорія Гаркуші, який нещодавно пі* шов із життя. Ніколи не забуду останній концерт у Національній філармонії Украї* ни Анатолія Борисовича Солов’яненка. Лише з часом можемо зрозуміти значення спілкування з такими творчими особис* тостями. Завжди з теплотою згадую мою викла* дачку в Національній музичній академії України Зінаїду Бузину – чудову співачку, надзвичайно чуйну людину, прекрасного педагога. Під час навчання мала можли* вість спілкуватися з Євгенією Мірошни* ченко, Галиною Туфтіною, Ларисою Оста* пенко, Костянтином Огнєвим, Миколою Кондратюком, Галиною Сухоруковою. Це було безцінне спілкування. – А які опери західних композиторів вам подобаються найбільше? – В Оперній студії співала Мікаелу в опері “Фауст” Шарля Гуно. Згодом вико* нувала цю партію в сучасній постановці, яку здійснили в Національній опері Украї* ни. Дуже різні вистави, але обидві мені до* рогі. Також в Оперній студії співала партію Недди в опері Руджеро Леонкавалло “Пая* ци”. Улюбленою була партія Адальджизи в “Нормі” Вінченцо Белліні. Вона дуже лег* ко лягла на мій голос. Також люблю оперу “Макбет” Джузеп* пе Верді, в якій співаю разом зі своєю по* другою Людмилою Монастирською. Вона співає Макбет, а я – її леді, даму. Дуже по* тужна, емоційна музика. Зазвичай ця опе* ра йде з аншлагами. – Ви згадали, що однією з улюблених для вас свого часу була партія Тетяни з “Євгенія Онєгіна”. А чи можуть сьогодні, на вашу думку, в українських театрах звучати твори російських композиторів? Дехто говорить, що культура не винна. – Культура не менш важлива, ніж полі* тика чи економіка. Це один із головних чинників впливу на людину. Сьогодні в Україні йде відторгнення російської куль* тури і всього, що з нею пов’язано. На мою думку, це правильно. – Після анексії Криму та початку бойо- Однією з перших після вимушеної паузи, спричиненої війною, в Національному академічному театрі опери та балету України імені Тараса Шевченка показали оперу Миколи Лисенка “Наталка Полтавка”. Вже багато років поспіль роль головної героїні виконує заслужена артистка України Наталка Николаїшин. Сьогодні пані Наталя – гостя “СП”.
16 Прем’єра · “Звучали і українська класика, і фольклорні твори, і стрілецькі пісні”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Перший концерт від початку війни

Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із соціальних мереж Валентина ДОНЧЕНКО- БУТКОВСЬКА, ведуча концерту, народна артистка України: “Ми вирішили, що це буде не просто концерт, а концерт-вистава. У такому випадку не можна просто виходити й оголошувати назви номерів та виконавців. Натомість я написала декілька сценок, у яких у вигляді гри подавалася інформація про Україну, наші звичаї, красу рідного краю. Одна з таких сценок присвячена вінку. Я не вийшла на сцену і не стала розповідати, що в Україні є 77 видів вінків і це один із найяскравіших символів України, а написала сценку з донькою, якій пояснюю, що таке вінок і що означає кожна квіточка. Наприклад, раніше, коли дівчина виходила на вулицю у вінку, то хлопець міг прочитати за вплетеними квітами її настрій, побажання. Коли ж дівчина була на виданні, то вплітала квіти вишні та яблуні. Це означало, що вона вже цвіте, як плодове дерево, і час виходити заміж. Якщо дитина одягала вінок із маками, це означало, що вона сирота. Тому я кажу на початку сценки: “Не одягай вінок з маками, бо всі думатимуть, що ти сирота”. Вінок мав ще й лікувальні властивості, наприклад, з ромашки знімав головний біль. Ав найкращий вінок потрібно вплести 12 видів квіток, за числом 12-ти апостолів, і колоски. Тільки в Україні створюють таку красу – це наш оберіг і корона. Люблю розшифровувати символи: що таке намисто, що таке вишиванка, що таке рушник. Одну зі сценок присвятила найвідомішому нашому символу – вишиванці. Саме за вишиванками українців пізнають у світі. Це символ здоров’я, щасливої долі та родової пам’яті. Мами вишивали дітям сорочки й рушники на щасливу долю, особливо коли ті йшли на війну. То були вишиті знаки-обереги. Концерт поділили на кілька частин. Спочатку звучали твори про щасливу долю України. Лунала музика українських класиків – С. Гулака-Артемовського, М. Лисенка, Б. Лятошинського, Н. Андрієвської на вірші Ліни Костенко, Василя Симоненка, Дмитра Павличка. Потім прозвучала прем’єра твору “До Марії” Ганни Гаврилець, яка нещодавно пішла за межу... А ще – вірші Наталки Поклад та Володимира Арєнєва. Дуже влучні поезії про російсько-українську війну, яку так важко пережити. Мені як виконавиці було надзвичайно складно їх читати, бо знову й знову доводилося переживати ті жахливі відчуття... Ми об’єднали класику й сучасність. А червоною ниткою через увесь концерт пройшла думка, що Україна неодмінно переможе. У жодному з концертів я не відчула стільки болю, скільки в цьому. Адже треба було говорити про рашистів. Навіть оркестранти потім зізнавалися, що під час концерту сиділи й плакали. А я стояла за лаштунками і переживала за кожну пісню, як її сприйме слухач, чи зрозуміє загальну канву нашої вистави-концерту. Здається, що зрозумів”. Любов ДОБРОНОЖЕНКО, заслужена артистка України: “Цей концерт раніше вже йшов на сцені нашого театру. Але зараз змінилася його концепція. Цього разу ми виконували більше української класики, співали без мікрофонів. Репетиції проводив головний диригент нашого театру Сергій Дідок разом із режисером Максимом Добролюбовим. Можна сказати, що це була зовсім нова програма. Центральний образ концерту – Україна як мати, як берегиня нашого народу. З минулого концерту у складі тріо я виконувала пісню “Якби я вміла вишивати”. А цього разу ще й пісню на музику Олександра Білаша “Журавка”. Емоції, які переживаємо зараз, нагадують про те, що довелося пережити у 2014 році. Тоді я змушена була виїхати з Донецька. Протягом останніх трьох місяців намагаюся, як можу, підтримувати своїх близьких та рідних. Мій чоловік пішов воювати, а син став добровольцем територіальної оборони Києва. “З Україною в серці!” – це наш перший концерт від початку війни. Вважаю, що він пройшов на одному подиху”. Тетяна ДІДУХ, солістка-вокалістка театру: “Словами не описати емоцій від такої довгоочікуваної зустрічі з глядачем та ще при нинішніх умовах повномасштабної війни… Дивно навіть вимовляти слово “війна”. Але це нові страшні реалії, в яких ми живемо понад три місяці. Якою радістю було побачитися з колегами у стінах рідного театру на репетиціях, які відбувалися за тиждень до концерту! Побачити, що люди живі і з ними все гаразд. Тому перше, що всі ми робили, – зі сльозами на очах міцно і довго обіймалися. Ще не з усіма колегами побачилися, бо не всі в Києві. Але маю велику надію, що незабаром ми знову об’єднаємося в нашу велику театральну родину з її творчим життям! Відбувся надзвичайно душевний та теплий концерт. Україна зараз у серці кожного українця з її болем, стражданнями, успіхами, сльозами, досягненнями, радощами. Усе загострилося до максимального рівня, всі почуття! Так само і в нашому концерті – усі українські твори, які виконувалися, ще більше, ніж раніше, пропускалися через душу, через кожну нашу клітинку! У концерті звучали і українська класика, і фольклорні твори, і стрілецькі пісні. Я виконувала пісню Наталки-Полтавки з однойменної опери Миколи Лисенка, а також прем’єру пісні “Ау тих багачок” Бориса Лятошинського та славнозвісний твір геніального Володимира Івасюка “Я піду в далекі гори” у дуеті з Віталієм Івановим в обробці Сергія Дідка. Хотілося показати через спів, наскільки наша нація сильна, яскрава, співуча та незламна. Вона переживає біль, але рухається далі, йде до Перемоги попри всі важкі обставини – як особисті, так і країни загалом. А фіналом нашого концерту, коли глядачі разом із артистами плакали та співали, стала пісня січових стрільців “Ой у лузі червона калина”. Надзвичайно цікаве аранжування цієї пісні зробив диригент концерту Сергій Дідок. Просто мурахи по шкірі від першого ж звуку. І в кінці – як завжди, оплески, за якими і ми, артисти, і глядачі так скучили! Боже, бережи Україну, кожного нашого воїна, який боронить нашу рідну землю, та кожного, хто докладає свої зусилля задля нашої Перемоги!” Концертом “З Україною в серці!” відновив свою роботу Київський національний академічний театр оперети. Прозвучали твори на музику українських композиторів, створені в різний час. Частина з них вже стала народними. Про те, як готувалася програма і пройшов концерт, – наша розмова з його учасницями. П П ЕЕ Р Р ЕЕ Д Д П П Л Л А А ТТ А А — — 22 00 22 22 ВВааррттііссттьь ппееррееддппллааттии ((зз ддооссттааввккооюю іі ппоошшттооввииммии ввииттррааттааммии))::
16 Прем’єра · “Звучали і українська класика, і фольклорні твори, і стрілецькі пісні”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Поштовий індекс — 30617. Сторінка у каталозі — 66 ннаа 11 ммііссяяццьь 28 грн 14 коп. ннаа 33 ммііссяяцціі 79 грн 42 коп. ннаа ппііввррооккуу 152 грн 84 коп. ннаа 1111 ммііссяяцціівв 276 грн 54 коп.
16 Прем’єра · “Звучали і українська класика, і фольклорні твори, і стрілецькі пісні”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

АНОНС

Шеф-редактор Павло МОВЧАН Відповідальна за випуск Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Павло МОВЧАН, Микола ТИМОШИК, Георгій ФІЛІПЧУК Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел./факс)
16 Прем’єра · “Звучали і українська класика, і фольклорні твори, і стрілецькі пісні”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Ви — зі “Словом Просвіти”, бо це — Ваша газета!

Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО 279-39-55 Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК, Володимир ЖИГУН Черговий редактор Едуард ОВЧАРЕНКО Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
Емблема «Просвіта»Просвітянин