Погляд · “Без Угорщини бачило своє майбутнє Закарпаття із осені 1938 року, коли там почала відновлюватися українська державність”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
Відірвавшись від “русского мира”, вони підтримують його
Слово Просвіти, №20–21 за 2022 рік
Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світо* вого українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор В інформаційному просторі поширені різноманітні версії щодо несхитної по* зиції Угорщини в протидії накла* дення економічних санкцій Єв* росоюзу на Російську Федерацію за її широкомасштабне збройне вторгнення в Україну. Крім чисто економічних мотивів, є чимало і конспірологічних припущень щодо залежності політиків цієї країни від Москви, вказується йна зацікавленість нашого півден* но*західного сусіда в анексії За* карпаття за обставин воєнного часу тощо. Але чомусь ніхто не згадує про те, що угорці можуть мати й під* спудний, невидимий на око, ціл* ком природний солідаризм з ро* сіянами й співчувати їм, адже во* ни історично набагато ближче споріднені, ніж ми чи інші їхні європейські сусіди. Просто сьо* годні мало хто пам’ятає, що бать* ківщина нинішніх угорців – не придунайська рівнина, а степи між Волгою й Уралом, звідки во* ни вимандрували з кінця ІХ сто* ліття. Тобто, предки угорців, як і нинішніх росіян, — це угро*фін* ські племена, котрі розселялися від Балтики до Уралу, і з середо* вища яких вони вийшли ще за* довго до формування там мос* ковського етносу. Зрештою, щоб у цьому переконатися, необхідно порівняти лексику угорців і таких приуральських племен, як хантів, мансів, пермяків… Очевидно, знайдуться якісь спільні ознаки ів культурі мещори, іжори, вепсів, корелів, фінів чи чухоні. Відтак ті понад 1100 років, які колишні угри перебувають на ро* дючих придунайських землях, ще не означають, що вони під впли* вом хліборобства вже абсолютно змінили свій вироблений в умо* вах мисливсько*рибальського й скотарського способів матеріаль* ного виробництва менталітет і зовсім втратили первинну його сутність, яка полягає в постійно* му розширенні територій для свого існування. А агресивність Росії протягом останніх років та* кож може розпалювати бажання творення Великої Угорщини за рахунок теренів сусідніх держав, котрі постійно застерігають з цього приводу. Так, предки нинішніх угорців багато взяли від хліборобів*руси* чів, коли переходили через наші землі, на яких і понині залиши* лися їхні топоніми на Київщині, в Прикарпатті. А от на Закарпат* ті, де оселилися на постійно, роз* громивши Великоморавську дер* жаву, вони підкорили й східнос* лов’янське плем’я білих хорватів, про розселення яких свідчать іс* торичні назви нинішніх угор* ських міст, зокрема Доброчин (Дебрецен).
Ці придунайські терени були в сфері впливів Русі, але після смерті київського князя Володи* мира Великого угорський воло* дар Стефан І поступово закріпив їх за собою. Сприяло цьому й те, що династії руських Рюриковичів та угорських Арпадовичів постій* но пов’язувалися спільними шлюбами. Скажімо, дочка Воло* димира Великого Предслава була дружиною угорського короля Во* лодислава Лисого, а його син Андрій І (Андраш) одружився з дочкою Ярослава Мудрого Анас* тасією й обійняв батьківський престол. Можна додати, що й дочка Володимира Мономаха Євфимія вийшла заміж за короля Коломана І. У подібних стосунках харак* теризується й доба Галицько*Во* линського князівства як держави українського народу, коли угор* ські князі могли претендувати на галицький престол, а українські – на угорський. Наприклад, син Данила Галицького Лев І аж до кінця ХІІІ століття поширив свої володіння на Закарпаття, а його внуки Андрій і Лев навіть канди* дували на угорський престол. Після остаточного падіння в 1349 році держави Романовичів вона стала ареною боротьби між поля* ками й угорцями, відтак поступо* во перші оволоділи Прикарпат* тям, а другі – закарпатськими землями. Однак, залишившись відірва* ними від матірних земель, укра* їнці Закарпаття не втрачали спо* дівань на зв’язок з Наддніпрян* щиною. Особливо вони посили* лися тоді, коли за карпатськими перевалами почали з’являтися наші козаки, яких наймали на службу місцеві можновладці чи австрійські монархи. Цілком оче* видно, що з метою порятунку від насильницької мадяризації через окатоличення українські правос* лавні Закарпаття 1646 року укла* ли союз з Римом за прикладом Берестейської унії. Для тамтеш* ніх українців з’явилася можли* вість увійти в духовний зв’язок з братами на Великій Україні, що об’єднувало б наших предків у здійсненні віковічного прагнен* ня – відродження власної держа* ви на всіх етнічних землях. Підлеглість Закарпаття на той час угорським князям, призвела до передачі нових греко*като* лицьких парафій представникам Риму, що опікувалися угорськи* ми католиками. А це, зрозуміло, протягом багатьох років переш* коджало процесу єднання укра* їнських уніатів з обох боків кар* патського хребта, хоч ці прагнен* ня виникали раз*у*раз у середо* вищі обох гілок українського уні* атства. Духовний батько цього краю Олександр Духнович, кот* рий постійно намагався пробуди* ти серед своїх земляків націо* нальну гідність, у 1869 році писав в оді “Голос радости”: Бо свої то за горами – не чужі; Русь єдина, мисль одна у всіх на душі. То і Пастир, что для всіх там єсть Отцем, Помнить, что ми также братя – Русь жиєм. Але коли на Берестейських переговорах у 1918 році делегація УНР спробувала порушити пи* тання про українськість Закар* паття, то представник Австро*
Угорщини граф Чакі відмовився в будь*якій формі обговорювати його. Водночас по закарпатських поселеннях розпочалися стихійні зібрання українців, на яких ухва* лювалися рішення про відірван* ня від Угорщини. Перше таке ві* че відбулося в Любовні 8 листо* пада 1918 року, на якому утворю* ється Руська Народна Рада. Подібні тенденції поширювалися по всьому Закарпаттю – від Спи* ша до Рахова. Марамороський народ, писала 24 листопада 1918 року угорська газета “Герег Като* лікуш Семле”, “за винятком ду* хівництва й інтелігенції, рішуче об’єднується. Більш радикальні (долина р. Ріка, с. Теребля) навіть у галузі релігії хочуть порвати з теперішніми порядками, а в полі* тичному відношенні бажають приєднатися до Русі (України. – В. С.), помірковані елементи в церковному відношенні тягнуть до Львова, а в політичному – до Великої України”. А як тільки українців спробу* вали навернути до Угорщини, то вони устами своїх представників на соборі Мараморощини – спо* конвічної української землі – 18 грудня 1918 року заявили: “Не треба нам нічого од мадьярів, най живе Україна, до України, ідемо до України”. І це особливо проя* вилося 21 січня 1919 року в Хусті, де було проголошено про возз’єд* нання українців Закарпаття з Ве* ликою Україною. Коли ж цього не судилося, то українці Закарпаття воліли піти на союз із Чехо*Словаччиною, але не захотіли повертатися в угорську неволю, хоч з Будапеш* та тоді обіцяли всілякі блага. Без Угорщини бачило своє майбутнє Закарпаття і з осені 1938 року, коли там почала від* новлюватися українська держав* ність. Необхідно було готувати збройну оборону від майбутніх зазіхань, у першу чергу Угорщи* ни. Українська Центральна Рада, яка постала в жовтні 1938 року за почином прем’єра*міністра її уряду Августина Волошина, не* гайно взялася організовувати в Ужгороді “Карпатську Січ”. Вона взяла на себе місію вишколювати власних військовиків, які своїм здвигом 22 січня 1939 року в Хус* ті засвідчили про народження власної збройної сили. Треба наголосити, що на до* помогу карпатським січовикам прийшли добровольці з багатьох західноукраїнських регіонів. Зро* зуміло, найбільшу увагу приділи* ла закарпатським подіям ОУН, яка делегувала сюди багатьох своїх підпільників, насамперед з Галичини. Одним з дієвих керів* ників “Карпатської Січі” став Роман Шухевич, якого в штабі знали під псевдо “Щука”. Однак у планах європейських політиків було розшматувати За* карпаття. Вони не тільки погоди* лися віддати українську етнічну територію Пряшівщину Словач* чині, а й на так званому Віден* ському арбітражі підтримала пе* редачу Ужгорода й Мукачевого з околицями Угорщині. “Відірван* ня споконвічних наших городів Ужгороду й Мукачева від Карпат* ської України, – заявляв 3 листо* пада 1938 року прем’єр*міністр Августин Волошин, – це зранен* ня нашої Батьківщини. Але в цій важкій хвилі пам’ятаймо те, що коштом цієї рани здобуто україн* ську державну самостійність. Цей важкий удар, який стрінув нас, не захитає нашої волі сповнити те велике завдання, яке оце поста* вила перед нами історія”. Проте Угорщина запланувала й подальшу окупацію Карпат* ської України. Перед загрозою її агресії, Августин Волошин від* правив телеграму протесту до Берліна, в якій заявив натхнен* никам окупації Закарпаття, що українці „будуть боротися проти кожного нападу, навіть проти об’єднаних польських і мадяр* ських сил...”. А коли після цього представ* ник Німеччини порадив Воло* шину не чинити опору, то закон* но обраний у лютому 1939 року Сойм Карпатської України про* довжив процес конституційного державотворення, проголосував* ши за самостійність. І в той же день, 15 березня 1939 року, Воло* шин написав листа до будапешт* ського професора Йосифа Іліша, дід якого був священник*украї* нець, що Карпатська Україна як самостійна держава звертається до сусідньої Угорщини в справі переговорів щодо визнання. Ко* ли Угорщина визнає ці умовини, то переговори можуть розпочати* ся негайно. Однак угорська влада відпові* ла, що військова акція не може зупинитися і що вона має на меті насамперед окупувати Закарпат* тя. Це вже було, мовляв, домов* лено з Гітлером... Тобто, перед закарпатськими українцями постала проблема вибору: скоритися перед угор* ським окупантом чи захищати свою незалежність. Українство вибрало збройну боротьбу — до цього покликав державницький чин Августина Волошина. Відтак на Закарпатті пролилася кров, що скроплювала щойно проголо* шену українську самостійність на найдальшій південно*західній окраїні нашого етнічного розсе* лення. Тобто, українці першими стали на прю з агресором, тож для них задовго до 1 вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна. І це коштувало багатьом їм жорстоких катувань у застінках угорських спецслужб, після чого трупи українських патріотів ма* сово пливли Тисою. А скільки бе* зіменних могил січовиків з’яви* лися тоді в Карпатах… Тож цілком можливо, що по* зицію й реальні дії Угорщини в 1939 році щодо Закарпаття також мав на увазі секретар РНБО Ук* раїни Олексій Данілов, коли різ* ко висловився про політику цих сусідів з початком широкомас* штабного збройного вторгнення Росії на нашу землю в лютому 2022 року. Бо й справді тут не тільки відіграють роль економіч* ні фактори, а й історичний мен* талітет, і та закономірна природ* на солідарність, що пов’язується зі спільним походженням двох братніх народів – угорців і росі* ян. Інша справа, що при цьому угорці забувають про “братні” танки в Будапешті в 1956 році, які долю свого комуністичного вождя Бела Куна – після вірного служіння Кремлю на всіх фрон* тах і посадах – у 1938 енкаведис* ти його показово катували, а по* тім розстріляли під Москвою…
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
