Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Листи з мережі · “Ті, хто тобі в біді простягнув руку допомоги, – найшляхетніші і найдобріші за всіх”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Трохи конспірології на призьбі

Слово Просвіти, №20–21 за 2022 рік

Олеся ІСАЮК Кілька разів довелося натрапити на тезу: “люди втікали від війни, не всі повернуться, треба щось робити”. І от що цікаво – то це пропозиції, що ж робити. Починаючи від “держава має щось запропонувати” (угу, “гасударство далжно”) і закінчуючи ідеєю реукраїнізувати усі мільйони нащадків вивезених у Сибір українців і ще тих, хто переселявся туди у пошуках вільної землі чи довгого рубля. Ідея, як на мене, десь по сусідству з мільярдом дерев. Думаю, не варто аж надто розлого пояснювати, чому. Вистачить згадати нашу рідну “вату”, яку ніяк не українізуємо, та гарне українське прислів’я “Не так тії турки, як ті потурнаки”. А в цей же час від рівних за глобальністю ініціатив страждають групи людей, чиї компетентності мають критичне значення для підтримки у належному стані ряду галузей науки та сфер економіки. Тому що замість прописати чітко і предметно, що, як, кому та куди – аби було зручно всім настільки, наскільки це взагалі можливо – питання вирішили “глобально” – прописали однакові умови рішуче для всіх. З невеликими варіаціями там, де не зауважити ідіотизму було б зовсім уже за гранню. А на всі зауваги щодо очевидних проблем відповідь одна – “такі часи”. Або “такий закон”. Зрозуміло, до чого я? До того, що наші лідери думок, активісти та урядовці у питаннях, які стосуються соціуму загалом і конкретних груп людей, страждають подиву гідною сліпотою щодо конкретних рішень з майбутнім предметним результатом. Сліпота виявляється у поєднанні розлогих ідей загального рівня і повного невідчуття, а як саме у реальності має виглядати результат і що саме конкретно треба зробити. Що ж – ще одне свідчення того, що посттоталітарні деформації та інерція совка не минають нікого і ніколи. Включно з розумними людьми. Бо і механізми, які тут працюють, дуже мало залежні від рівня інтелекту. Отже, що маємо? А маємо явні ознаки типового для “русского интеллигента” Алла БОЙКО – Ну, добре! Переночуємо тут, у селі. Поїдемо в Київ завтра вранці! – вирішили ми 23 лютого 2022 року. А вранці почалась ця жахлива війна. До цього часу не усвідомлюю, що вона триває вже понад 100 днів! Здається, все було як учора! Син майже 9 годин їхав 50 км від столиці України. Плакала, коли він розповідав, що траса була забита автівками, по стежкам йшли люди з валізами і дитячими візочками; на зупинках сиділи бабусі і, як птахи, розкинув руки, прикривали ними онуків. У наш невеликий будиночок, як у рукавичку з казки, набилась купа народу. Всіх треба було нагодувати, розмістити, послухати... Розпач був шалений, але навіть плакати не було часу. І раптом згадали, що за київською звичаю продукувати глобальні рішення для всіх питань, включаючи строго практичні проблеми, і тотально ігнорувати рішення прості і практичні. Враховуючи тривалість перебування України під політичним контролем і впливом Москви, наш освічений клас не міг цього не набратися просто в силу процесів суспільної дифузії. Але колоніальний тиск, а потім ще й реальність репресій у совку неабияк цьому посприяв. У російській реальності така звичка є наслідком двох обставин: 1. системного усування освіченого класу зі сфери прийняття рішень на користь спеціально навчених чиновників; 2. постійне вибудовування соціальної сфери згідно з єдиним ідеальним планом, поєднане з загрозою репресій для кожного, хто зверне увагу на те, що план у конкретній ситуації, виявляється, не працює. Ці ж обставини давали у зворотному ефекті зверхність і презирство з боку “интеллигенции” до майже всіх, хто мав справу з безпосереднім адмініструванням щоденності. Поминаючи питання якості і рівня освіти російського чиновництва (яке солідно шокувало, зокрема, підданих найяснішого цісаря у 1914–1915 роках), сама по собі така манера виглядає класичним знеціненням де-факто недосяжної речі — яка в нормальних умовах, поза російським ідеократизмом, є просто частиною щоденності. Рекомпенсація, як вона є. У нашій реальності ця рекомпенсація виявляється також у “киданні колод під ноги” адміністративними методами людям і групам (ті ж волонтери), які на щодень з власної ініціативи змінюють щось на рівні щоденності. Тут ще й імітування тактики російської ж влади – за тим же принципом мімікрії. У реальності підлеглої Москві України засвоєння освіченим класом цієї манери було частиною тактики виживання і найзвичайнісінької мімікрії під агресора-завойовника. І більш вишуканою формою тактики “я не пхаюся в політику”. І от зараз це все вилазить у формі як стогонів над тим, як все зле, так і – передусім! – у формі загальних і місцями фантастичних ідей, які за духом нагадують “как нам обустроить...”, навіть якщо автор ідей – цілком патріот душею і тілом. Підказка – інколи треба просто: 1. максимально чітко і детально прописати норми за участю зацікавлених груп; 2. просто дати людям простір і можливості – вони самі собі все облаштують, щоб воно працювало. Так, я в курсі, що в описаній мною неусвідомленій парадигмі це виглядає буденно, нецікаво і, навіть, недостойно великих умів. Але тут уже питання також до дисоціації з простором, де живеш. Тобто таким цікавим і страшним наслідком життя в умовах репресій банально на рівному місці, на щодень, коли внаслідок концентрації на виживанні і звуження емоційних реакцій втрачається чутливість до навколишнього простору і вміння облаштовувати його з користю для себе без зайвої шкоди для того ж таки простору. *** Фактично, наш президент солідно вляпався з громадянством для Нєвзорова. На тлі купи інших сумнівних рішень це виглядає вишенькою на тортику. Тим часом, уже є приклади дивних збігів у рішеннях, які просто специфікою як бюрократії в цілому, так і бюрократії вітчизняної зокрема – не дуже поясниш. Надто вже видно послідовність, яка вкладається у певну логіку. І давайте не будемо всерйоз розраховувати на те, що за перші тижні війни наш президент раптом докорінно переродився. Ставлення до України, як цінності, в нього, може, й помінялося, стало ясно, що за душею він щось усе-таки має. Але от, наприклад, суто управлінських і політичних компетентностей там більше не стало. Це не “світло вічних істин”, яке сходить в момент морального переродження. Тому всю роботу за нього продовжує робити шеф його адміністрації. А за ним уже пишним шлейфом тягнеться реноме фактично ворожого агента впливу. Можна дискутувати, наскільки це правда, але золотих верб уже росте достатньо, аби це реноме було дуже важко всерйоз підважити. І от дивіться, яка цікава річ. У перші дні Зеленський залишився на місці. “Не втік”. Зараз з цього сміються. Але він всетаки президент країни і головнокомандуючий. Якби втік – що було б з системою управління? Прийняття і передачі рішень? І на цю втечу, либонь, таки ж розраховувала Москва. (Тут хочеться усміхнутися – з чим, з чим, а з втечами вони солідно прораховуються – Ящур у них втік, хоч не мав, Зеленський не втік, хоч, імовірно, мав – у їхніх планах). Коротше, “зелений” підклав своєю несподіваною стійкістю солідну свиню москалям. Тому перш ніж сміятися з “боневтік” – згадайте, наприклад, що епітет “сивочолий гетьман” відносно Порошенка з великою ймовірністю запустила Москва. А зараз штука в тому, що всі сумнівні рішення, придумані Єрмаком, битимуть по Зеленському. Отже, і по Президентові України. По репутації і легітимності першої особи у воюючій країні. Наслідки уявляєте? Отож. Нагадую: свої перемоги Москва часто здобувала не силою насилля, а силою підлості.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин