Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пряма мова · “Ось так моє покоління й доживе своє життя – з відчуттям постійної причетності до великої спільної роботи”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

У мене є дім, скалічений, болісний, але мій кожною своєю молекулою

Слово Просвіти, №20–21 за 2022 рік

Катерина КАЛИТКО Тиждень тому я сиділа на гейті в аеропорту Риги й намагалася не заплакати. Люди круглими очима розгляда* ли мій синій паспорт із позоло* ченим тризубом і ніби весь час хотіли щось сказати, але стриму* валися. Ховати паспорт принци* пово не хотілося. Моя травма хо* тіла натомість різко відповісти їм усім: мені не потрібне ваше співчуття, мені взагалі нічого ні від кого не потрібно. Я тут лише на кілька днів, по роботі, і по* вертаюся додому, там у мене ще більше роботи. Так, у мене є дім, скалічений, болісний, але мій кожною своєю молекулою. Просто мені незатишно зараз бу* ти тут, і ще я потрапила під дощ, і все не так, як має бути, але у мене є дім, і ось я зовсім скоро туди повертаюся. Але що таке дім, що таке ця крихка уявна шкаралупка? Маю* чи кілька годин у Ризі, я пішла пішки під дощем у так зване Лат* гальське передмістя. Мій дід був латгальцем. Моя мама, відповід* но, наполовину, а я – на чверть. Там, у передмісті, уже лишилося не так багато автентики, але де* не*де ще можна погладити старі дерев’яні стіни й уявити, ніби щось чуєш. Латгальці – один з корінних народів Латвії, східний уламок древнього автохтонного етносу латгалів, який заклав під* валини цілої держави й дав їй назву. Розкололо етнічну цілісність Альтмаркське перемир’я 1629 ро* ку, і після того латгальці на своїй території були завжди адміністра* тивно відділені від західних лат* галів, як і від куршів, земгалів, се* лів – решти латвійських автохто* нів. До XVIII століття були части* ною Польщі, а після її ґвалтовно* го розподілу їх було долучено до Вітебської губернії, разом із біло* руськими землями. Ліфляндія та Курляндія – “Балтійські губер* нії” – мали особливий підхід ца* рату, формували латиську мову, інтенсивніше розвивалися, а от “польських інфлянтів” послідов* но русифікували, покріпачували, розбавляли російськими колоні* заторами. Після двох польських повстань і революції 1905 року стало ще гірше – наприклад, мої так опинилися в Сибіру. Після 1917 року, коли Курземе, Відземе і Латгале нарешті зібралися в од* ній державі, розлам лишився. Печально, наприклад, але те саме Латгальське передмістя Риги пев* ний час було відоме як Москов* ське. З ким я могла поговорити про це? Певно, що ні з ким. Особливо зважаючи на соціокультурний міф, буцімто успішніші латиші називають упосліджених латгаль* ців “полoвою”. За день до цього ми з Ією стояли під ризьким Мо* нументом Свободи, посталим на місці колишнього пам’ятника Петру І, і роздивлялися барельє* фи на ньому. Жартували, трохи на межі фолу. Нам це було пот* рібно. Ми не бачились дуже дав* но, і зустрілися ось аж на літфес* тивалі у Ризі. Я глибоко поважаю в Ії те, що вона сама сформулю* вала в одному з нещодавніх пос* тів як “тверезість у пеклі”. І поді* ляю це. Отже, ми жартували. За* липли на постаті довгокосого чо* ловіка, що душив неопізнану тва* рину. Я висловила припущення, що це Лачплесис, який долає вед* медя. Потім погуглила. Так воно й виявилося. Лачплесис – герой латиського епосу, виписаний Андрієм Пумпуром у XIX столітті на основі народних, власне, лат* гальських легенд. Важлива фігура для національної ідентичності: скажімо, 11 листопада відзнача* ють День Лачплесиса в пам’ять про полеглих за латвійську дер* жавність борців. Елементом поп* культу Лачплесиса є шапочки з ведмежими вухами. За легендою, цей герой був сином чоловіка й ведмедиці, а одним із подвигів, яким уславився, стало роздиран* ня ведмедя голими руками. Хи* мерна слов’янська варіація на те* му едипового міфу, пам’ятний подарунок розколотого етносу унітарному латиському народові. Що нам каже наша кров, куди нас веде? Мій дід народився у Сибіру. За кілька років потому його батько Авґуст упав з ришту* вань каплички, яку сам розпису* вав, і загинув, лишивши трьох синів і жінку. Ще за кілька років Анна, вдова, пішла на холодну річку прати білизну, застудилася й теж померла. Сусіди від’їли з родинної хати трьох малих, най* старшому з яких було сім. Хлопці взялися за руки й рушили уздовж залізниці світ за очі. Пережили всяке. Дід потім туманно згадував батьківський дім, материні ви* шивки, сири й ковбаси на мотуз* ках у коморі – це була працьови* та родина, вони нормально жили, поки жилося. Дід жартома прока* зував “Патер ностер” латиною і хрестився відкритою долонею – він не вірив у бога після всього пережитого, і я його розумію. І постійно повертався до моменту, коли вони з братами, взявшись за руки, бредуть уздовж залізниці, ав спини їм дме вітер. Часто ду* маю, що це від нього в мені це відчуття неприкаяності, бездом* ності, відчуття порятунку тільки в дорозі. А зараз і в ній немає ря* тунку. Наприкінці дороги немож* ливо пояснити себе навіть люди* ні, яка здається тобі настільки ж близькою, як частина власного тіла. Тепер є тільки вітер у спину. Врешті, я мала з кимось про це поговорити. Цим кимось вия* вився таксист, що віз мене в аеро* порт. Синдром випадкового по* путника, авжеж. Старший чоло* вік з милицею, він запитав мене, звідки я. Сказав, що досконало знає російську, але більше до цьо* го факту не повертався. Ми гово* рили англійською. Він сказав, що Україна обов’язково переможе, і запитав, як мені Рига і Латвія. Чомусь я сказала, що у мені є лат* гальська кров. Цікаво, сказав во* дій. Латгальці – католики, а ми – протестанти, але все ж це не зава* жає нам уживатися разом, сказав водій. В аеропорту я купила собі магнітик – керамічну фігурку жінки в етнічному строї Латгалії. Він був такий один, інші регіони були представлені у кількох ек* земплярах, а цей – єдиний, ніби дочекався мене. Цілу дорогу я пе* ревіряла, чи не розбилася фігурка у рюкзаку. Уявляла, чи носила щось таке моя прабаба Анна, якої я ніколи не бачила, навіть на фо* то. Чи взагалі могла вона щось та* ке носити у тому Сибіру. Перед виходом на посадку пе* реписувалася у телеграмі з В., за яким дуже скучила – і він саме озвався, ніби відчувши, як пот* рібна мені зараз рідна енергія. Зізналася, що сиджу й плачу в ризькому аеропорту, що мені зле, що не вміщаюся в цей впорядко* ваний простір зі своєю бідою, з нашою великою спільною бідою. Він відписав, що мав подібне і в своїй закордонній поїздці: хоті* лося хапати людей за плечі й пи* тати, як вони можуть просто спо* кійно жити. Але наша війна – все одно тільки наша. Завершувалася ця розмова вже у Варшаві. Ми мріяли поїхати в Одесу, планували це ще до повномас* штабного вторгнення. Мій вар* шавський готель виявився поруч із залізницею. Знову це відчуття безпритульного руху. Гуркотіли поїзди, станційні обхідники лун* ко стукали по колесах, перевіря* ючи ходову частину. Мене завжди заспокоювала велика, безупинна, спільна людська, нічна робота при залізниці, відчуття, що світ ідалі рухається, поки ти спиш – ніч або вічність. І сни під заліз* ничні звуки сняться мені зазви* чай якісь петлюрівські. Чи, точ* ніше, УНР*івські. Але цього разу я подумала, що ось так моє поко* ління й доживе своє життя – з відчуттям постійної причетності до великої спільної роботи, на* віть вві сні. З притлумленим від* чуттям безпритульності. І під зву* ки металу.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин