Спогади · “Його життя – яскравий приклад незламності духу в умовах жорстокої сталінської епохи, перемоги мислячої людини над долею”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Історична скарбниця професора Степаненка
Слово Просвіти, №20–21 за 2022 рік
Ось так поетично звертається до читача Михайло Борисович Степаненко зі сторінок своєї останньої праці “Статті. Дослідження. Спогади”, яку слід вважати заповітом видатного українського митця, який відійшов у вічність. Ця праця Михайла Борисовича – своєрідне виявлення його палкої любові до рідної Батьківщини, до її національної історії та культури. Михайла Степаненка представляти не треба: видатний український композитор і піаніст, народний артист України, професор та багаторічний завідувач кафедри спеціального фортепіано № 1 Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського, у минулому – голова Національної спілки композиторів України. Безперечний внесок професора Степаненка в “історичну скарбницю” української музичної культури, людини, яка десятиріччями невтомно збирала унікальні свідоцтва про розвиток вітчизняної музики ще від доби стародавньої Русі до сьогодення. На 6 червня цього року припав 80-річний ювілей від дня народження видатного митця. Проте ця ювілейна дата відзначатиметься в умовах повномасштабної військової агресії Росії, яка посягає на нашу незалежність і територіальну цілісність, на саме існування українців як нації. І у єдиному строю із захисниками нашої рідної Батьківщини – її національна українська культура, яскравим представником якої завжди був Михайло Борисович Степаненко. Ця збірка історичних нарисів є своєрідний підсумок багаторічних досліджень митця і його невтомних пошуків у царині історії вітчизняної культури. На сторінках своєї праці Михайло Борисович Степаненко застерігає суспільство від зневажливого ставлення до національної культури: “Знищити культуру – це означає знищити Україну!”
Володимир СКРИНЧЕНКО
“Україно, це ти, Твоя доля і сила і слава, І минуле твоє і майбутнє, І вічність твоя... (М. Б. Степаненко)
Фактологія як історична наука Універсальність обдарувань Михайла Степаненка була закла* дена в далекому дитинстві, коли любов до музики, мистецтва те* атру поєднувалася у нього зі спрагою читання й пізнання істо* рії. Його батьки – Борис Васи* льович Степаненко, балетмей* стер Київського театру опери та балету ім. Тараса Шевченка, і Марія Савеліївна Янголь, актри* са Київського українського дра* матичного театру ім. Івана Фран* ка, створили в родині творчу ат* мосферу. Музичну освіту здобу* вав у Київській музичній школі** десятирічці ім. М. В. Лисенка (клас Людмили Калішевської, учениці Костянтина Ігумнова), потім – у Київській консервато* рії, де закінчив фортепіанний (клас легендарного Всеволода Топиліна) та композиторський (клас Андрія Штогаренка і Бори* са Лятошинського) факультети. Про ці роки навчання у великих Майстрів Михайло Борисович завжди згадував з теплом. Саме вони виховували в ньому вірність у служінні мистецтву. Остання збірка історичних нарисів митця – лише свідчення неосяжної широти його наукових інтересів, адже історія – це його хобі, просто захоплення людини, яку не засмучують ані архівний пил, ані пожовклі сторінки ста* ровинних фоліантів. Професор Степаненко не є профільним іс* ториком, тому більш несподіва* ним є його інтерес у цьому видан* ні до таємниць життя й творчості непересічних особистостей укра* їнського мистецтва. Сумлінна праця митця допомагає нам сьо* годні у дослідженні “білих плям” в історії вітчизняної культури. Обпираючись на цінну фактоло* гію, Михайло Борисович сміливо використовував переконливі іс* торичні реконструкції, висував нові творчі ідеї, чим пробуджував дослідницьку думку читача. Та головне – професор Степаненко мав чудово розвинену “архівну інтуїцію”, тобто “нюх” на сенса* цію, несподівані відкриття, при* чому там, де ніхто й гадки не мав, що це можливо.
Забуті імена української музики …Разом із Михайлом Борисо* вичем ми занурюємось у ХVІІІ століття, до Північної Пальміри. Там, у царських палатах Санкт* Петербурга, українські музикан* ти – лірники й лютністи, банду* ристи і співаки усолоджували слух примхливої імператриці Єлизавети Петрівни. Там розпо* чинав свою вокальну і придворну кар’єру Олексій Розумовський, хлопець*красень із українського села Лемеші, котрий став кохан* цем, а згодом і чоловіком імпе* ратриці Єлизавети. То був зоряний час Максима Березовського, Дмитра Бортнян* ського та інших творців україн* ського Ренесансу, вітчизняних композиторів, геніальність яких визнали в Європі. Неповторні образи, відтворені чудовими зву* ками їхньої музики, ще й досі хвилюють до сліз, виспівуючи вічні цінності й почуття. Чимало спільного було в долі Максима
Березовського та Дмитра Борт* нянського. Обидва народилися в Глухові, адміністративному цен* трі Гетьманщини. Місце народ* ження визначило їхню подальшу долю. З давніх*давен уславилася Україна піснями та чудовими властивостями своїх голосів, ад* же пісня супроводжує українця від колиски до могили. Заснова* на у Глухові Співацька школа ма* ла щорічно поповнювати музи* кантами й співаками придворну співацьку капелу Санкт*Петер* бурга. Обидва вони, винятково обдаровані юнаки, опинилися в столиці Російської імперії та зго* дом – в Італії. Там Максим Бере* зовський навчався мистецтву контрапункту у падре Джованні Мартіні та склав іспит на звання maestro di capella (капельмейсте* ра) у Болонській філармонічній академії. Золотими літерами впи* сане ім’я Максима Березовського в історію вітчизняної музичної культури. Лише 32 роки довелося йому прожити, але він став пер* шим українським композитором – автором опери “Демофонт”, симфонії C*Dur, а також першого в історії вітчизняної музики інс* трументального твору великої форми – “Соната для скрипки й чембало до мажор”. Проте, від* шукати рукописну її копію вда* лося Степаненку лише у Парижі, у Музичному департаменті Наці* ональної бібліотеки. Як підсумок цих досліджень і невтомних по* шуків у царині історії вітчизняної музики ним був підготовлений комплект компакт*дисків “Укра* їнська інструментальна музика”, до складу якого входять також твори Дмитра Бортнянського – концертна симфонія, соната до мажор для фортепіано. Вшанували пам’ять Березов* ського та Бортнянського і на рід* ній Чернігівщині – у Глухові,
бронзовими пам’ятниками ро* боти Інни Коломієць. Монумен* ти цим видатним композиторам* землякам стали визначним яви* щем мистецького життя Украї* ни.
Навколо Калішевської Наприкінці життя кожному властиво згадувати його початок. Ось так, на сторінках своєї остан* ньої праці “Статті. Дослідження. Спогади” Михайло Степаненко перш за все, згадує школу*деся* тирічку ім. М. В. Лисенка, де вик* ладала Людмила Володимирівна Калішевська, видатний фахівець та особистість у своїй справі. З Калішевською познайомив Ми* хайла Степаненка Сергій Скрин* ченко, який навчався у неї той час. В її класі в різні роки крім Сергія Скринченка навчалися Володимир Бистряков, Людмила Різоль, Сергій Сильванський, Світлана Ляшенко та ін. У своїх спогадах Михайло Борисович вшановує її пам’ять, висловлює слова подяки цій видатній жінці й педагогу. Елегантна і струнка, наче анг* лійська леді, Людмила Калішев* ська була людиною надзвичайної волі та рішучості. Понад усе жит* тя прагнула вона бути господар* кою власної долі, та не завжди їй щастило у цьому. Молоді літа прийшлися на бурхливі роки гро* мадянської війни, коли вона, 20* річна студентка саратовської консерваторії стала нареченою вченого*патофізіолога Андрія Багдасарова, учня Олександра Богомольця (див. Дрозд В. “Рит* ми життя” – К.: Молодь, 1977. – С. 123, 124), з яким переїхала 1920 року до Москви. Там Люд* мила Багдасарова навчалася у Московській консерваторії класу Костянтина Ігумнова. Найближ* чі її друзі той час – видатні піа*
ністи Лев Оборін, Володимир Софроницький та його дружина Ляля Скрябіна. На початку 30*х Людмила Во* лодимирівна – у Києві, де вдруге виходить заміж за вченого*пато* фізіолога Євгена Татарінова (теж учня Богомольця). Проте лиха доля й тут ламає їй життя: рапто* ва смерть чоловіка кладе її до лі* карні на тривалий термін. Після одужання розпочалася її плідна педагогічна робота у школі*деся* тирічці ім. М. В. Лисенка. Праг* нення наповнити своє існування ще новим духовним змістом на* дає їй другого подиху для подаль* шого життя. Навколо неї посту* пово формується своєрідний осе* редок її друзів*однодумців, інте* лектуалів, а її оселя на Липках стає центром культурно*мис* тецького життя музичного Києва. Крім учнів, у її вітальні – компо* зитори Віталій Кирейко, Валері* ан Довженко і Микола Сильван* ський. Там вона влаштовувала концерти з їх творів, а також зус* трічі з професором Володимиром Нільсеном, Лялею Скрябіною та засновником космічної медици* ни академіком Миколою Сиро* тиніним. З ностальгічним теплом зга* дує Михайло Борисович ці неза* бутні часи…
Доля Всеволода Топіліна Серед видатних київських му* зикантів ХХ сторіччя увагу Ми* хайла Степаненка привертає тра* гічна постать його педагога і та* лановитого піаніста Всеволода Володимировича Топіліна (1908–1970). Син генерала білої гвардії, що загинув у боях з біль* шовиками, Всеволод Топілін змушений був усе життя прихову* вати своє походження. Отримавши в дитинстві по* чаткову музичну освіту у приват* них викладачів, Топілін стає сту* дентом фортепіанного факульте* ту Харківської консерваторії, яку закінчив по класу видатного ук* раїнського піаніста Павла Луцен* ка 1929 року. Отримана ним фа* хова підготовка і видатне вико* навське обдарування висунули Топіліна в перші ряди молодих піаністів України. З 1930 року по* чинаються його спільні концерти з Давидом Ойстрахом, про які із захопленням згадував Святослав Ріхтер. 1935–1936 роках Топілін записує на грамплатівки твори Й. С. Баха, Л. ван Бетховена, Р. Ваг* нера, П. І. Чайковського та ін., гастролює разом з Ойстрахом в Польщі, Німеччині, Швеції, кра* їнах Балтії, які проходять з вели* чезним успіхом, широко висвіт*
люються пресою, стають подією в музичному житті Європи. У 1938 році Топілін поступає до аспірантури Московської кон* серваторії, до класу Генріха Ней* гауза, а згодом стає його асистен* том. Спільні погляди на фортепі* анне виконавство, спільна робота з учнями, глибока взаємоповага зробили їх однодумцями і друзя* ми на все життя. Світова війна зруйнувала життя Топіліна, як і життя міль* йонів інших людей. Він іде доб* ровольцем на фронт і вже восени 1941*го попадає у полон. Поневі* ряння у концентраційних табо* рах, де з тисяч полонених зали* шались одиниці, не зломили То* піліна, а щасливий випадок – ко* мендант одного з таборів був ме* ломаном і йому знадобився нас* троювач фортепіано – не тільки зберіг йому життя, але й дав змо* гу займатися музикою. У 1943 ро* ці Топіліна, зважаючи на його дворянське походження, профе* сію і магічну посаду – асистент Генріха Нейгауза, було звільнено з концтабору і дозволено жити у Німеччині на положенні остар* байтера. Опинившись у Берліні, Топі* лін працює органістом в одній із церков, має змогу відвідувати концерти Вільгельма Фуртвен* глера, Герберта фон Караяна, Вальтера Гізекінга. Наприкінці війни він повертається до Мос* кви, де його заарештовують “за співробітництво з німецькими окупантами” та засуджують до каторжних робіт у Сибіру. Там він працює лісорубом, потім фельд* шером та згодом керівником ор* кестру народних інструментів. Лише після смерті Сталіна йому дозволено було повернутись до Харкова, де мешкала його ста* ренька мати. Незважаючи на всі поневіряння долі, Топіліну вда* ється досить швидко відновити свій піанізм. Він працює у Хар* ківській консерваторії, а 1962 ро* ку його запрошують до Київської державної консерваторії імені П. І. Чайковського, де він очолю* вав кафедру спеціального форте* піано до останніх днів свого жит* тя. Для київських музикантів 60*х років Всеволод Топілін був най* вищим музичним авторитетом, людиною*легендою. На його майстер*класи з’їжджалися педа* гоги й піаністи з усієї України. За роки педагогічної роботи у Києві Топіліну вдалося створити власну фортепіанну школу, ви* ховати цілу плеяду видатних піа* ністів, які плідно працюють в різних країнах Європи і Амери* ки. Його життя – яскравий приклад незламності духу в умо* вах жорстокої сталінської епохи, перемоги мислячої людини над долею.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
