Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пряма мова · “Ми мусимо мати потребу в такій спільній пам’яті, частиною якої є совість, відповідальність і гідність”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Важливо не лише те, чи є пам’ять, а й те, яка вона

Слово Просвіти, №20–21 за 2022 рік

Маріанна КІЯНОВСЬКА Незабаром я маю сказати півтори сотні слів із вели* кої сцени в Гданську. Спо* діваюся, доїду. Але півтори сотні слів не вмістять навіть подяки кожному, без кого мене не було б, без кого я не мислю досвідів, без кого не було б думок і проживань – або вони були б зовсім іншими. Я буду представляти не тільки Україну, не тільки Львів, а й усіх тих, кому я завдячую здатністю бути собою. Це моя сім’я, мої друзі, а також середовища і інсти* туції, які мене формували. Адам Поморський, перекладач збірки “Бабин Яр. Голосами”, Анджей Менцвель, Оля Гнатюк, Богуміла Бердиховська, Адам Відеман, Еу* геніюш Ткачишин*Дицький, Анета Камінська, Ришард Кри* ницький, Адам Загаєвський, Бог* дан Задура, як і всі інші, кого я перекладала, були і є моїми поль* ськими вчителями. Лесьмян і Міцкевич – завжди були і є серед тих, хто вчив знати Росію, але не довіряти Росії. Дуже хотіла б назвати тут своїх українських вчителів, і це тривало би багато годин, тому назву тільки одну людину і чоти* ри середовища. Людина – це мій дідусь, доцент Іван Височан* ський. А середовища – це Укра* їнський Католицький Універси* тет і Києво*Могилянська Акаде* мія. Я не вчилася ні в “Могилян* ці”, ні в УКУ, але люди цих уні* верситетів усе життя є моїми друзями і співрозмовниками, рідними мені по духу. Ще два се* редовища – Мистецький центр “Дзига” – “дитя” Маркіяна Іва* щишина і “Видавництво Старо* го Лева”, “дитя” Мар’яни Сав* ки. Хочу з вдячністю згадати тут також Український ПЕН, видав* ництво “Дух і Літера”, і особли* во Леоніда Фінберга і Костянти* на Сігова, а також польські куль* турні інституції, зокрема проект “Гауде Полонія”. Якби не “Гауде Полонія”, якби не польські зу* силля довкола історичної пам’яті, я би набагато менше ро* зуміла і про Голокост. Колись я про Бабин Яр взагалі не знала. У моєму дитинстві вдома не гово* рили про євреїв, про Катастро* фу. Про Голодомор, зрештою, теж. Я закінчувала радянську школу, а Жовква – місто, де я на* родилася і виросла, у ті роки не пам’ятало ані своїх євреїв, ані своїх поляків. “Східно*Західна вулиця” Філіпа Сендса була ви* дана українською в 2017 році – саме тоді я вперше почула про Герша Лаутерпахта – юриста, учасника розробки статуту Нюрн* берзького процесу, автора по* няття “злочин проти людянос* зі слідів мого читання Арістотеля і К’єркегора. Різні “київські” сюжети пам’яті, як не дивно, поєднала в моїй свідомості постать Корчака (Генрика Гольдшмідта), чиє жит* тя у 1915*му, а потім у 1917–1918 роках безпосередньо пов’язане з Києвом. Нині я думаю, що якби у моєму житті не було Януша Кор* чака і Болеслава Лесьмяна, крізь долі яких я, власне, прожила “свій” Київ, я би не мала мен* тальної карти цього міста (в яко* му завжди орієнтувалася дуже по* гано), відтак трагедія Бабиного Яру залишалися б для мене не вписаними у простір. А потім вір* ші з книжки “Бабин Яр. Голоса* ми”, парадоксальним чином, вписалися в час і стали прямим, безпосереднім, живим (і страхіт* ливим) досвідом мого життя. Я їх прожила тілом, свідомістю, всією собою. Пишучи їх, я прожила війну, зараз я всією собою прожи* ваю війну ще раз. У Корчака є книга “Сам на сам з Богом. Мо* литви тих, які не моляться”. Мо* литва за когось – це також і робо* та пам’яті. “Бабин Яр. Голосами” виявляється, хоч це і жахливо, роботою пам’яті також і заради невинно вбитих в ці дні в Україні. Війна в Україні міняє сьогод* ні не лише Україну, а й усю Євро* пу. Тому важливо не тільки те, чиє пам’ять, а й те, яка вона. Зараз формується пам’ять Європи, ве* ликої “родинної Європи”, за Мі* лошем. Кожен українець сьогод* ні вписує Голокост у власні досві* ди. Джеффрі Хартман, німець за походженням, який у Єльському університеті створив відеоархів для свідчень про Голокост, сказав якось: “Мовчати чи не мовчати – це завжди рішення”. Але вже за* раз його формула звучить для ме* не ще й так: “Пам’ятати чи не пам’ятати – це завжди рішення”. Тому що головна складова для пам’яті – це спрямована волею, чи принаймні наміром робота уяви. Пам’ятати – це одна з ключо* вих складових фронезису, тобто навіть не етики, а практичного знання, здорового глузду. Хоча етики, безумовно, теж. Я ніколи не розділяла моря крові – для ме* не це не різні моря. Ми, європей* ці, поєднані – як цивілізація цих земель, ще з часів України*Руси – одною уявою. Уява і пам’ять – дві бездонні сполучені посудини, і не буває так, щоб одна була пов* на, а інша порожня. Тому пам’ять у нас, в євреїв, поляків, україн* ців, у людей Європи, цівілізації, світу також значною мірою одна, і дні, які ми зараз спільно прожи* ваємо, є новим спільним досві* дом цієї пам’яті. 70 років тому професор Дмит* ро Чижевський писав про непов* ноту української літератури. За* раз ми, українці, долаємо непов* ноту своєї пам’яті, але водночас ми долаємо і неповноту пам’яті Європи і світу про нас. Ми твори* мо когнітивні інструменти, епіс* теме, наративи, щоби нарешті за* говорити “повною мовою”. Бо аж дотепер мова української полі* тичної нації (мова як “домівка буття”), коли йшлося про трагедії і злочини такого масштабу, була неповною і безвідповідальною. Зараз наша мова набуває пов* ноти, “дорослішає”. І одночасно з нами “дорослішає” мова цілої політичної Європи, яка багато десятиліть замість того, щоб чіт* ко розрізняти як основоположні для людини категорії “добро” і “зло”, осмислювала півтори сот* ні відтінків сірого. Європа, ціла європейська цивілізація повертає собі гідність говорити про гено* циди XX ст. не просто як про “мо* ря крові”, а як про страхітливі наслідки нищівного для всього людства періоду руйнування фронезису, коли сотні мільйонів, навіть мільярди людей остаточно втрачали здатність розрізняти у своїй повсякденності, у своїх на* віть найдрібніших вчинках добро і зло, живучи абсолютно за межа* ми здорового глузду. Зигмунт Бауман у 1986 році писав, що насамперед технології (залізниця, бюрократія, адмініс* трування, автоматизм чинов* ницьких рішень) уможливили настільки масове знищення євре* їв. Натомість я переконана, що настільки масове знищення євре* їв уможливила насамперед уява, властиво те, як технології розши* рили межі уяви, вийшовши у та* кий спосіб за грань можливого. Я думаю, сучасна політична реаль* ність Росії, рашизм, побудований на уяві, яка витіснила роботу пам’яті. “Травмуюче зло” бере поча* ток з уяви. І тепер задля нашого спільного блага ми мусимо мати потребу у такій спільній пам’яті, частиною якої є совість, відпові* дальність і гідність. Пам’ять існує заради нащадків, тому що пам’ять – це завжди якоюсь мі* рою Ноїв ковчег. І тому що тіла жертв масових розстрілів у Баби* ному Яру – це тіла євреїв, які жи* ли в Києві, моїх співвітчизників, а значить – українців. А декотрі з*поміж тіл українців, що загину* ли від рук окупантів по всій Укра* їні, зокрема у Львові, є тілами єв* реїв. Ми живемо в епоху конку* руючих інтелектуальних техноло* гій. Пам’ять, забування і прига* дування належать до тих найдав* ніших. Є енергозберігаючі техно* логії, а є “життєзберігаючі” – наприклад, плекання своєї і спільної пам’яті як “турбота про себе”. “Життєзберігаючими” ни* ні є, зокрема, уроки Аушвіца і Ба* биного Яру – але за умови, що ми будемо про них пам’ятати, а не просто їх пригадувати. Путін – забув. Російська Федерація – за* була. Немає такого “кінця істо* рії”, який був би кращий, ніж ін* ші. Прихід Гітлера до влади по* чався з того, що Німеччина стала мислити себе як певний “еталон* ний світ” – світ досконалих, кра* сивих, високоморальних людей. Та щоб існував такий досконалий світ, десь мусили бути “гірші” люди. А значить, десь мусили бу* ти євреї*смертники в газових ка* мерах чи в розстрільних ямах. Десь мусили вбивати за п’ять ко* лосків матір опухлих від голоду дітей. Для Путіна “гіршими” людь* ми є всі не*росіяни, а значить, та* кож і поляки, литовці, фіни, всі народи всіх континентів. А потім деінде мали бути упосліджені “селяни” на “полях смерті” в Камбоджі тощо. Всякий образ у всякій культурі відсилає до нас* тупного образу. Голодомор відси* лає до Кампучії, Бабин Яр – нап* риклад, до розстрільних ям у так званих ДНР і ЛНР, до траншей із трупами під Черніговом. Мені страшно думати, до чого відсила* тимуть після 2022 року ядерні ви* бухи над Хіросімою і Нагасакі. І хоча Стівен Пінкер раз по раз повторює, що насилля у світі стає дедалі менше, що агресія каналі* зується через інтернет, я схильна вірити радше Джарону Ланьє, який компетентно застерігає: ін* тернет (у тому числі соцмережі), віртуальна реальність загалом пе* ретворилася нині на середовище, де формується відчуття внутріш* ньої катастрофи у тому числі на підставі “не пережитого” (і “не існуючого”, за Джеффрі Хартма* ном, досвіду). І ось це відчуття внутрішньої катастрофи стає сьогодні осново* положним для двох*трьох мі* льярдів людей, а значить, до від* чуття катастрофи прирощуються два*три мільярди особистих, ко* лективних, культурних травм. Моріс Бланшо написав колись: “Катастрофа завжди відбувається після того, як відбувається”. Ка* тастрофи Аушвіца, Бабиного Яру, Треблінки – незагойні, саме тому вони непередбачувано, неминуче проявляються в житті людей у майбутньому. Ми, в Україні та в світі, зранені Бабиним Яром, а зараз ще й цією страшною вій* ною. Катастрофа з нами вже ста* лася – стається щомиті зараз, і якщо ще рік тому ця катастрофа була закорінена в “не пережито* му”, в самому триванні мислення як досвіду, то зараз вона відбува* ється проявлено, і це підтверджує аргументацію Бланшо. Тим біль* ше, що розвиток цифрової еко* номіки (судячи з нинішніх тен* денцій) за якісь десятиліття здат* ний привести до формування но* вого “еталонного світу” – де “аб* солютно моральні” багаті паци*

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин