Листи з мережі · “Ця війна не лише московсько українська, вона вирішує долю світу”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
Сад перемоги
Слово Просвіти, №20–21 за 2022 рік
Галина ПАГУТЯК
Сусіди скопали землю під моїм вікном, де все затіняють дерева, посаджені одним добрим чоловіком. Вони захищають наш будинок від вітру й пекучого сонця. Я колись пробувала садити – висмикнули мою ружу з корінням того ж дня недобрі люди. Але світ повільно змінюється на краще. Кожного дня я купую на базарі якусь рослинку і саджу. Часом поливаю я, часом сусіди. М’яту, розмарин, базилік, лаванду,
Ірина ЦІЛИК
Прокинулася і читаю, що моє рідне місто сьогодні вночі зазнало ракетних ударів. 5 чи 6. Вся моя френдстрічка пише про це і про свист ракет над їхніми головами. Я чула цей страшний чорний свист одного разу у Львові: ми з сином сиділи на підлозі, шибки тремтіли, стіни теж, а над нами неслася смерть. Потім рахували “прильоти” – один, два, три, чотири... Спросоння я уявила собі Москву, яка слухає цей свист. Чи бажаю я їм такого? Це питання без простих відповідей. Але я точно знаю, що ті люди, в чиї міста жорстоко прилітало на їхній пам’яті, говорять “ніколи знову”, а не “можемо повторити”. А ще я знаю, що Москва, тобто ширше – радянська імперія, не була покарана свого часу за злочини XX століття і тому тепер із такою легкістю чинить їх у XXI. Відтак я зловила себе на тому, що думаю про новий фільм Лозниці, про який вам не розповіла. Я подивилася “Природну історію руйнувань” на Каннському кінофестивалі, бо цей фільм входив до документальної програми, яку я мусила оцінювати. Не писала про нього раніше, бо мала дуже розмиті непевні враження. А сьогодні вранці захотілося ними поділитися. Цей фільм знятий за мотивами однойменної книжки німецького письменника Вінфріда Георга Зебальда і переважно розповідає про бомбардування німецьких міст британською та американською авіацією. Ідея нібито проста – хто з мечем прийде, той від меча і загине. Пазл талановито складено з архівних кадрів: монтаж, звук, музика – все зроблено дуже майстерно. Але, водночас, фільм залишає мутнувате липке відчуття, що деякі акценти проповербену… І все воно тримається землі, як тримаємося ми своєї України, – щосили, терпляче. У затоптаній скам’янілій землі, в яку щодня може впасти смертоносне залізо. Старенька жінка після інсульту садить крихітну яблуньку, яку виростила із зернятка. Довкола ростуть горіхи, яблуні, черешні, вишні, які вона посадила колись. Вона мені розповідає історію кожного дерева. А наступного дня сіє ще петрушку. Люди повертаються на закинуті дачі, засаджують клаптики ще не окупованої землі. Причому думають, що зможуть поділитися урожаєм з сусідами, бо хто знає, що буде восени. Тільки не думайте, що я малюю ідилію, описуючи все це. Я чудово поінформована в тому, що відбувається. Надвечір боти вкидають істеричні прогнози на ніч, щоб ми вигорали і від нас лишався попіл. Я вже вивчила цей алгоритм. Тому краще посадити одну рослинку і дивитись як вона росте, цвіте, а не тремтіти і боятись. Страх знесилює. Все найгірше вже трапилось з тисячами українців. І може трапитися з нами. Будь-коли. Тому так важливо прокидатися вранці і почувати себе живим після сто першої ночі, після восьми років війни. Ця війна не лише московсько-українська, вона вирішує долю
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
