Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Листи з мережі · “Ця війна не лише московсько українська, вона вирішує долю світу”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Про руйнування Києва і новий фільм Лозниці

Слово Просвіти, №20–21 за 2022 рік

нують нам несподівану оптику для погляду на ті чи інші речі. Ми всі чудово розуміємо, що монтаж тих чи інших архівних кадрів – це завжди вибір автора, тобто за будь-яким документальним фільмом завжди стоїть авторський погляд. І от ми, наприклад, бачимо в цьому фільмі доволі несимпатичних британців: Вінстон Черчилль виступає з черствою промовою, в якій серед іншого говориться про те, що якщо цивільне населення Німеччини не хоче, щоб його бомбили, воно має переїхати з міст “to the fields”. Або один із британських бомбардувальників каже про те, що “бомбардування буде цікавим експериментом”. Або є ще епізод про те, як один із представників вищих військових чинів Великобританії зустрічається з робітниками фабрики і знову й знову жартома повторює про те, як добре бачити їх обличчя, як чудово знати одне одного в лице тощо. Звісно, бомбити тих, кого ти не знаєш “в лице”, – інша справа. Натомість, в цьому фільмі ми дуже мало бачимо обличчя нацистської Німеччини (лише в одній закадровій промові одного з німецьких ключових діячів ми чуємо про необхідність “контр-терору”). Зате переважно бачимо спокійне життя мирного населення. Відчуття саспенсу посилюють безкінечні кадри підготовки боєприпасів, літаків тощо. А потім перед нашими очима постають епічні картини (з не менш епічною музикою) руйнувань: союзники завдають безкінечних жорстоких ударів по прекрасних містах Німеччини, і ось уже безтурботні пекарі та чоботарі перетворюються на м’ясо, німецькі жінки шаліють від жаху, ана бруківці лежать трупи німецьких дітей. Висновки робіть самі, ніби каже автор. А я дивлюся і ловлю себе на дивному відчутті – здається, я маю жаліти зараз цих жертв війни, які є “просто цивільними людьми”? Але чому ж мені їх не шкода? Я не знаю, що саме хотів сказати автор, в цьому фільмі немає прямолінійних послань. Але відчуття лишаються дещо химерні. Не лише в мене, ми обмінювалися думками з різними професійними глядачами. “А уявіть собі, що котрийсь із глядачів, наприклад, юних, не знає контексту? – сказала одна з моїх співрозмовниць. – Уявіть, що ми не знаємо добре історії. Що саме нам пропонується тут відчувати? Я не знаю. У мене частина єврейської родини загинула у концтаборах, і я відчуваю щось інше”. І наостанок ще один цікавий момент. Є питання, на яке я не знайшла відповіді. У програмі Каннського кінофестивалю цей фільм Лозниці заявлений як фільм від України. Лише одне слово – Ukraine. Але в титрах я не побачила українських виробників чи українських авторів (якщо помилилася, підкажіть, будь ласка). Фільм створено німецьким продакшеном у копродакшені з Литвою і Нідерландами, але чомусь ці країни не були вказані як країни-виробники стрічки у програмі. Не коментуватиму, що я думаю з цього приводу, висновки робіть самі. На фото: кадри з фільму Ірини Цілик “Земля блакитна, наче апельсин”

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин