Сторінка · с. 14сторінка оригіналу ↗
Слово Просвіти, №21 за 1996 рік
Слово Просвіти, №21 за 1996 рік
" л- | Ля Ї рі б є АТ) - - кб - й з ке - ор оче "й вес Ук ти | умру ї М - » а я - і еле ч пу " «З й у о Зк. «СОТ А У і. и ТИР -- зр ние. - Й М - тб они б 2 УЛькДНИ гіпо Ср м РО бе і РН см - "т зу г « - 1 і 3 , я ії РР. пе | Ре Жі ле -б "Й ї Зри Р да б ач чеозніїо" Гу А р С і; Ті: Р ом ко хо ЗУФа ному Я Ро ЩІ А! пі |
ос--'-о
о
И ЧАСІ / ПРОСТОРІ СУЩІ
пн
чно іє теаварім художник має визнавати и ежнісСть,, що зветься синівською до рідної землі, відданістю гуманістичним ідеалам людства. ен освічені люди -- то неоцінений ни впродовж віків будували храми, церкви, школи, бібліотеки -- те, що можна назвати храмом душі. Чим більше таких людей, тим вища нація у своєму розвитку, тим вища її культура, тим врешті людяніше, гуманніше СУСПІЛЬСТВО. А як повелися у нашій країні з такими людьми? Як поводяться з ними зараз?
Як можна оправдати людину, що відмовилась від рідної мови? Людину темну, чеписьменну, затуркану, несвідому або свідому на печерному рівні? Що може виправдати (її невігластво. Але таких людей, здається, майже в нас нема. Ми всі освічені, всі з телевізорами радіоприймачами, з цими очима й вухами, які відкривають далекі, майже відсутні 8 нашій свідомості, далечизни, -- ми бачимо й чуємо, як росте й клекоче світ, ми вміємо аналізувати все побачене й почуте. Ми маємо бібліотеки, а хто й комп'ютери. Ми найкращі в світі читачі! Так звідки береться в нас нігілістичний щодо рідної мови настрій і дух?
Мабуть, в одного береться він зі страху, загнаного в душу ще сталінськими «інтернаціоналістами», в іншого йде він від жадоби зберегти кар'єру, не виказуючи своїх національних почувань, щоб утриматися на певному становищі, ще в іншого національна байдужість народжується як мода.
Кажуть, що ми народ мрійників. Може й так, бов я: десь хоч у ХХІ сторіччі, а таки буде відбудований ї Успенський собор Київської Денви і повержений вандалами Михайлівський золотоверхий, бо ці первинні здобутки одського духу неминуче мають повернутися в тя новітніх цивілізацій. Певне, настав уже -: щоб, ідучи від кореня академії Києво- Могилянської, створити нам спільний сучасний міжнародний центр української культури і науки, де українська нація зібрала б зі всіх усюд сили наукові й мистецькі, щоб до такого центру українства потяглися люди з багатьох європейських та інших держав.
Коли у кінці ХМ -- на початку ХМІЇ століть правлячі кола Речі Посполитої намагалися й духовно, й соціально, і національно поневолити народ України, то налерекір усім цим утискам пробуджується національна свідомість людей, розкриваються їх духовні сили, ПОСИЛЮЄТЬСЯ інтерес до власної історії, мови й культури, усвідомлюється необхідність розвитку власної освіти й науки. Багато талановитої української молоді навчається за кордоном -- у Краківському, Празькому, Падуанському та інших університетах 1 академіях. У списках студентів цих навчальних закладів уже в ХІМ ст. є українці. Їх можна впізнати по додатках до імені національної приналежності -- «бакалавр рутенської нації з Києва», «Національність рутенська з України», «Петро з Рутенії». У Краківському університеті українці навчалися з самого початку його заснування (1364 р.). В документах Сорбонського університету є запис: «Магістр Петро Кордован г його товариші з Рутенії», на інших -- «Іван з Рутені" (1369 р.). «Герман Вілевич... рутенської нації з Києва» І
Т.Д.
Ширилася г набувала розвитку освіта на Україні. Братства створюють школи Визначних успіхів за короткий час досягла Львівська братська школа. Її покровителями стали князь 8. К Острозький, молдавський господар Ієремія Могила, гетьман Петро Сагайдачний
Учителями у школі були відомі на той час письменники, вчені та громадські діячі - Стефан Зизаній, Лаврентій Зизаній, Іван Борецьким, вихідці із Греції -- Арсеній Еласонський, Антоній Грек. Ця школа відзначалася високим рівнем навчання, демократичністю статусу, боротьбою проти колонізації г окатоличування Пізніше такі уколи виникли по вСІЙ Україні. Завдяки цьому освіченість но Україні досягла високого рівня І охопила усі кола населення, що вразило арабського мандрівника, архидиякона Павла Длепського, який писав, що в Україні ВСІ, 3а винятком деяких, вміють читати, навіть жінки 1
сироти.
ож ин
ее ееаавин лоннйРАНННЯ
пр
Слово ПРОСВІТИ
Людмила ЛІСОВА,
яр п таршиий викладач кафедри української та російської мов Уманського державтого педагогічного пнституту
ім. П.Г. Тичини, голова міського осередку «Просвіта»
Народ, хоч би який багатий віт був матперіальто,
втрачаючи мову 1 пістю, найкращих людей, стає подібним до домашньої птиці, що має крила тільки для
тпого, аби давати з них тір'я для подушок і перит, та
прикриватися ними
З поодиноких осіб у справі утворення шкіл уславився князь Констянтин Констянтинович Острозький, що заснував кілька шкіл на Волині, а з його шкіл найбільш відома Острозька академія. Вона скупчила біля себе визначні наукові сили, дала освіту значній КІЛЬКОСТІ української молоді, і підготувала визначних діячів
Матеріально Острозьку академію забезпечила вперше Галшка Острозька. Знаменно, що аналогічний високопатріотичний вчинок зробила її тезка Галшка Василівна Гулевичівна. 15 жовтня 1615 року вона передала Київському братству землю під «школу детям, так шляхетским, яко и местским». На основі цього освітнього закладу та лаврської школи в 1632 році ї виникла славнозвісна Києво-Могилянська академія. Її створенню сприяли багато талановитих і освічених людей. Один з них Іі гетьман Іван Мазепа, який був не тільки державним діячем, політиком, дипломатом, воєначальником, а ще й великим будівничим української культури. Історія пам'ятає, як бурхливо розвивалося мистецтво в Україні за Мазепи. В архітектурі утвердився пишний урочистий стиль українського барокко, що гармонійно поєднувався з українською традицією. У цьому дусі будували й перебудовували культові й світські споруди. Так були оформлені Богоявленська церква на Подолі І! Всіх Святих на Екуномічній брамі Києво- Печерської Лаври, Миколаївський собор на Печерську. Стараннями гетьмана з'явилися нові бані, вівтарі, настінні розписи у Софіївському Соборі, Кирилівській церкві, Спаській церкві, Мгарського монастиря у Лубнах, з тими ж пишнотами нового стилю була зведена у Батурині й Мазепина палата, руїни якої у 40-х роках малював Тарас Шевченко.
Відомий Іван Степанович як меценат Києво- Могилянської академії. За нього заклад набув статусу академії, досяг високого розвитку. Мабуть, тому його часом називають Могиляно- Мазепинською академією. В її стінах у той час діяв активний осередок українських вчених і письменників. А гетьман відкривав школи, звідусіль, де б не бував, привозивкниги. Словом, усім серцем жадав Україні волі, світла, достатку. Отож вельми справедливо час Мазепиного гетьманування вважається другою «золотою» добою в українському мистецтві. Після Володимира Великого і Ярослава Мудрого.
Отже, школи в Києві були засновані Львівськими братчиками, Київ недаремно було обрано культурним осередком -- зважалося на давні традиції і на те, що тут була Києво- Печерська Лавра -- традиційний (пошуковий) центр, де наукові й культурні сили громадилися ще зчасів Київської Русі. Тут-таки було засновано друкарню й зібрано книжкові фонди, була тут і школа. Петро Могила зливає лаврську школу з братською і підпорядковує її опікунству київського митрополита, свідомо перетворюючи ї у вищий навчальний заклад українського народу. Через це в Києві маємо фактично дві академії, одна як навчальний заклад, а друга в сучасному розумінні цього слова, тобто, зосередження й зібрання вчених цілого народу поетів, філософів, істориків, астрономів, теологів, знавців мов та літератур, математиків. Дд що було це актом свідомим, то такий гурт називали «Дтенеєм», а самий Київ піДНОСИВСЯ символічно до грецьких Атен (Афін) -- МІСТА, де процвітали науки й мистецтва. Весь цей рух мав ознаки відродження давньої КМІВСЬКО! культурної традиції, недаремно Захарія Копистенський у СВОИ «Памінадії» нагадує сучасникам про Ярослава Мудрого ! його просвітню діяльність, ЦиТуючи давній київський літопис, а тсторики ХМІЇ століття тісно зв язують історію України з історією Київської Русі. В 30 х | 40-х роках ХМІЇ століття тут зібрано «вчену дружину», Яка групується довкола митрополита Петра Могили і яка називає себе «Києво- Могилянським Атенеєм». Сюди входили С. КОСІВ, філософ ИЙ. Кононович Горбацький, поети А Каньфойський, С. Почапський, Й Калион, П баєвський, Х. Євселевич Та ІНШІ, 9 найбільші заслуги 8 цьому ДІЛІ справедливо кладуться самому організаторові колегіуму Він обновив учбовий заклад власним коштом | ЗбІЛЬШИВ його навчальні засоби. Вибирав для цього наставників та вчителів Бо «Днтологіоні»,
шт
виданому У Києві в 1636 році, П. Могила пише «Я подбав у міру слабких своїх сил за рахунок належних мені родових маєтків обновити гімназію, тобто, Київські школи, частково занепалі й опустілі, я постачав, постачаю й сильно бажаю при небесній допомозі до кінця свого життя постачати школи книгами, учителями, засобами на утримання бідних студентів, співтоваришів ваших, та інших небхідним». Мрією Петра Могили було перетворити школу в академію, але польський уряд спротивився цьому, і привілеєм 14 березня 1633 року затверджено братську школу тільки як колегіум, Це не зупинило митрополита, І Він трактує свою школу таки як академію, засновуючи училишні колонії в Гощі та Вінниці, які були підпорядковані Київській колегії, а благословляючи в 1636 році Кременецьке братство, Петро Могила поставив вимогу, щоб кременецькі школи підлягали київському ректору -- цим самим колегіум прирівнювався неофіційно до академії, бо тільки академії в той час відали нижчими колепумами.
| от коли П. Могила посилає на Яський собор, як представників України І. Трохимовича, О, Старушича, Й. Кононовича -- Горбацького, вони показують себе «мужами, воістину достойними подиву і всілякими знаннями та мудрістю прикрашених». Інакше кажучи, вони засвідчили існування на Україні інтелектуальної еліти, яку вже не назвеш «дурними русинами». Вмираючи, П., Могила заповідає колегіуму чималі суми й прибутки, а саму школу доручає Інокентію Гізелю, який залишив по собі не меншу славу, ніж його патрон (він автор визначних філософських трактатів «Твір про всю філософію» та «філософські аксіоми», при його найближчому сприянні було написано знаменитий «Синопсис»).
В цей період повністю встановлюється система класів, за якою велося в колегії навчання. За тодішньою системою в навчальному процесі брали участь самі учні. З числа сильніших призначалися авдитори, які стежили за успішністю прикріплених до них школярів, авдитори самі виставляли оцінки. ЩО цікаво всі викладачі Ауадемії не отримували зарплати. Праця їх була благодійною.
У 1701 р. ректором Академії став Гедеон Одорський. За Одорського в Києві починає сходити яскрава зоря Феофана Прокоповича, який 1702 р. повернувся у Київ після навчання за кордоном, а в 1704-1705 роках читав уже поетику, оперту на поетиці Я. Пертана, але и цілком самостійну, -- ЦІЙ ПОетиці СУДИЛОСЬ справити величезний вплив як на сучасників, такінанащадків. Ф, Прокопович пише знамениту драму «Володимир» -- перший український драматичний твір на теми з рідної історії І з тріумфом виставляє її в стінах академії
Система викладання в Києвській академії вимагала від учителя, щоб він, Які учні, пІДІЙМаВСЯ по ступенях, тобто, з класів нижчих переходив у вищі, Для кожного нового предмета викладач писав власний трактат, чим зумовлювався творчий характер викладання в Київській академії. Саме це давало змогу таким вченим, як Феофан Прокопович, перебуваючи в академії, висловити своє новаторське слово не тільки в теорії поезії, але й у риториці ! філософії Збереглася звістка, що риторичним клас Феофана Прокоповича відвідувався студентами, як жодна з аудиторій інших викладачів. Окремий розділ цієї риторики присвячувався науці історіографії. Пізніше на засадах історіографії. що практикувалася в Києвській академії, побудував свій монументальний сигнопис Самійло Величко
Феофан Прокопович став визначним українським вченим, політичним І громадським діячем, письменником. Він виховувався у свого
нан зе п
дядька, колісника Братського монастиряй професора Київської академії Феофана Прокоповича. Навчався він у КИЇВСЬКІЙ академії, " в уніатській колепі Володимир-Волинського, а потім -- у Римській католицьким академії світлого; Дфанасія, де мав змогу корстуватися Ватіканською бібліотекою. Наийвизначнішими стали його лекції з філософії, які він читав у Київській академії. У своїх лекціях Ф. Прокопович, отшуче виступав проти середньовічної» схоластики, першим почав пропагувати філософію Декарта, Локка, Бекона, да
пояснення системи Коперника, І вчення Галілея" акого він називав «зіркою». р
Ф. Прокопович закликав учених да самостійного мислення, «ити не тільки шляхом, уторованим іншими вченими, а и простувати зай самостійними науковими переконаннями, котрій породжують солідну вченість, формують знавцівж а не крамарів науки». Діяльність Ф. Прокоповича" в Дкадемії наклала відбиток на викладання! майже всіх предметів, піднесла наукову думку на вищий щабель -
Отже, підсумовуючи, можна сказати, що ФІ Прокопович був однією з найвизначніших осіб своєї доби. У 40-х роках ХМІЇ ст. Академ збирає в своїх стінах гурт визначни індивідуальностей, які сторюють своєрідний культурно-науковий осередок і чи не йому мих завдячуємо, що в нашій культур! з'явивс Григорій Сковорода, котрий учився саме в цю пору. Йому належить почесне місце в Історії розвитку прогресивної філософської думки Григорій Савич Сковорода просвітитель" гуманіст, поет і філософ, один із талановитихі вихованців Київської академії. Різносторонняї творчість Сковороди як філософа -- мислителя, письменника, педагога, його суспільно» історичні, культурні й естетичні погляди! становлять важливий етап у розвитку вітчизняної» наукової й суспільно-політичної думки. Більшість" дослідників творчої спадщини Г. Сковородюм підкреслювали його самобутність. Він бу мислителем самобутнім і орипнальним. Він не. повторював сліпо думки і теорії свої» попередників, апереосмислював їх крізь призму свого свтоуявлення і вІДПОВІДНО ДО Самим ним поставлених перед філософією завдань. Він був справжнім сином часу свого І свого народу. Він відмовився від високої посади, від білих палат, | став мандрівником-філософом. Ходив Сковорода по Україні, писав прекрасні твори. Вчився народній мудрості, івчив народ мудрості. | за це його люблять, пам'ятають і шанують до цього часу.
Згадаймо безсмертний вислів М. Рильського: «Хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього, хто не відає про славу своїх предків, той сам не вартий пошани».
В усі часи, епохи, в усіх народів реальне буття й духовний розвиток тримаються на підмурку традицій народу, на стовпах власно! історії. То як же ми маємо просуватися вперед, до європейського та світового співтовариствав якщо відкинемо історичний, соціальний, культурний досвід попередніх поколінь? Ми ж загинемо безслідно! Нічого з нічого не береться Відродитися духовно, значить повернуть народові насамперед иого велетенську и слав історію, ті культурно-духовні, мистецькі» краєзнавчі надбання, що нам залишили кто
у вигляді фольклору, писемних давніх пам'ят історичних народознавчих надбань. А щетмена: Скільки їх, на жаль, стало для нас незнанимиї невідомими, скільки щирого золота наш прасторі, нашого славного поступу кинуто безпам'ять! Тож наш обов'язок повернути кожи ім'я народові, його культурі, час змушує багато: ще перечитати, опрацювати, заново переосмиб; лити й сказатичитачам слово Правди. За кожним з імен повновартісна сторінка нашої історії культури, нашого духовного надбання
і
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
