Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Тільки ця міцна й справжня любов дала нам сили все витримати”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «ОБРАЗ НІЖНИЙ», с. 12

ОБРАЗ НІЖНИЙ

Слово Просвіти, №21 за 2007 рік

Т. І. Луценко. Київ. 2003 р. втрату. Відгукнулося першим ін+ фарктом. А потім один за одним — аж вісім. Ось яке добре, чутливе, сповнене любові серце мав поет. Гіркий потік своїх сліз перели+ вав у поезію. “Незакінчена соната” — поема з присвятою: “Світлій пам’яті незабутньої Ларочки”, ви+ кресана за тиждень, зразу після похорону: Я без вагань на вірну смерть піду, Прийму найтяжчі покарання й муки, Щоб знов тебе зустріти у саду, Поцілувать твої тендітні руки. Притиснути до серця в забутті, Щоб вогником твій погляд заіскрився, Бо я на тебе, донечко, в житті, Як на весняний цвіт, не надивився… Отак і день, і ніч. Не встаючи з ліжка, пив тільки мінеральну воду і ліки, вихлюпував своє горе на па+ пір. А потім ці поезії переливались у чудові пісні: “Осінній вечір”, “Зо+ риночка”, “Тебе шукаю”, “Неспо+ кій” і ще десятки пісень, написані після важкої розлуки з донечкою. Дуже тяжко було пережити всім наше велике горе. Одинадцятиріч+ ний Сергійко, втративши сестру, зневірився в щасті на землі. Сьо+ годні Сергій так нагадує мені свого батька добротою, щирістю та сер+ дечністю, ніколи не забуває відві+ дати мене і попіклуватися про ме+ не. А те горе ми змогли пережити саме тому, що порівну його ділили, підтримували один одного щири+ ми й теплими почуттями. Не зали+ шали нас наодинці з тугою наші друзі, за що їм велика подяка. Уже в цей час мали і гарну квартиру, і машину, і добробут, і незрадливу любов, — а стали нев+ тішною, сумною парою. Оживали наші душі тільки тоді, коли порина+ ли спогадами в роки незахмарено+ го щастя, хоча прожили їх дуже бід+ но і в напівтемній прохідній кімнаті, зате в мирі й злагоді, і донечка бу+ ла з нами… Рятувало те, що син Сергійко потребував батьківських турбот, тож потроху “приходили в себе”, звикали жити з постійною тугою і болем у серці. Дмитро поринав у роботу, пи+ сав нові пісні про Україну, про маму, яку дуже любив, про своє рідне село, про друзів і, зви+ чайно, про любов. А також виплекав свій гімн Києву, пісню “Києве мій”, яка стала візитною карткою міста. — Тамаро Іванівно, а як створювалася пісня “Ма' мина вишня”? Знаю, що дуже тяжко писався цей твір і було аж 20 варіантів пісні. Точніше, не тяжко, а дуже вимогливо і відпові' дально до себе, так. — Справді, це так. Писа+ ли пісню у нас вдома. Пер+ ший варіант створився під впливом розповіді компози+ тора Анатолія Пашкевича, який згадав свою маму, яка перед смертю сказала, що помиратиме тоді, коли за+ цвітуть тюльпани. Так і ста+ лося. Та все щось не те. А потім Дмитро Омелянович згадав, як ходив на могилу своєї мами, вона похована на Байковому кладовищі, прихилив голову, а зверху вишенька струшує свої білі пелюстки, ніби прилетіла з рідного села Березової Руд+ ки. О, яка знахідка — поду+ мав Дмитро. “Плаче тепер білим цвітом мамина вишня в саду”. Пісня, яка вже стала народною, яку часто ми чуємо по радіо у виконанні незабутньої Бе+ регині української пісні Раїси Кири+ ченко. До речі, Дмитро Омеляно+ вич дуже хотів, щоб цю пісню співа+ ла саме Рая, яка так переконливо і душевно передавала задум цих та+ лановитих митців. — Оце, мабуть, і є те велике щастя поета, коли пісні стають народними, їх знає і співає на' род, які так чарують людську ду' шу, адже, як говорив Дмитро Омелянович, українець без піс' ні, наче круглий сирота. — Це правда. Пісня, до речі, має сильний виховний момент, але як прищепити любов до пісні справжньої, української, коли вона зараз, як кажуть “не в форматі”. Дедалі більше перевагу надаємо прагматизму, а де ж душа? А душі немає, не будимо її. Тягнемося до закордону, забуваючи заповідь Та+ расову — свого не цуратись. І тому мені після смерті чоловіка так хо+ четься, щоб і його пісні, і чудові піс+ ні інших авторів частіше звучали на радіо, на концертах, на телебачен+ ні, бо без справжньої української пісні не буде майбутнього у нашої держави. Як цікаво спілкуватися з цією мудрою, чудовою жінкою. Навіть не віриться, що їй 85 років. Вона живе пам’яттю про свого любого чоловіка, вона знає майже всі його вірші напам’ять і наспівує всі його пісні, не падає духом, а дивиться на світ з надією на краще. І каже — поспішайте жити і любити, бо жит> тя таке прекрасне… Побільше б таких людей, то й життя наше стало б набагато кра> щим. Нещодавно Тамара Іванівна стала прабабунею, її єдина онука Марічка народила сина, якого наз> вали Дмитриком. Рід Луценків про> довжується. Тож побажаємо Тама> рі Іванівні Луценко і її родині добра і тепла, здійснення їхніх задумів. Міцного здоров’я, творчого нат> хнення, Божої любові та благодаті на довгі, довгі роки. Ми всі Вас лю> бимо і шануємо, як Берегиню до> машнього вогнища. Спілкувалася журналіст Лідія ЛУЦЕНКО

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин