Молода країна · “Витвір мистецтва повинен бути неповторним”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
«МИ — ЧУЖИНЦІ НЕВДАЛИХ АТАК»… НОВИЙ ПОСТУП МОЛОДОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ Спроба невимушеного діалогу
Слово Просвіти, №21 за 2009 рік
Іван РЯБЧІЙ, перекладач, письменник, автор і ведучий радіопередачі “Книжковий спалах” на УР21
Дмитро ЧИСТЯК, лауреат всеукраїнських і міжнародних кон2 курсів поезії, новелістики й художнього пе2 рекладу, премій Посольства Канади в Украї2 ні та НАН України
Іван Рябчій: Олесь Гончар у листі до Юрія Барабаша зазначає: “Справжнє мис2 тецтво, крім буквальної правди, завжди зна2 ло іще щось більше… На жаль, далеко не всі це розуміють, навіть ті, хто береться бути суддями в літературі. Декому з них, виявляється, важко збагнути, що є в мистецтві “неправильності”, істинніші за буквальну правду буденщини. А це розуміли художники та поети італійського Відродження. В наш час це звуть романтикою”. Якось Анатолій Дімаров звернув увагу на те, що сучасна письменницька юнь дуже нагадує йому мо2 лодих шістдесятників. Ліна Костенко, Ірина Жиленко, Павло Мовчан, Василь Голобо2 родько — і начебто не відома нікому (на той час) молода людина, а як пише! Ніби нізвідки виринає справжній майстер слова! Так і те2 пер сиплються, мов із діжі, нові яскраві іме2 на: Катерина Міщук, Назар Назаров, Тетяна Винник, В’ячеслав Гук, Тетяна Бондар, Хрис2 тя Венгринюк, Юхим Дишкант, Марія Сема2 шина… Перелік можна продовжувати ще довго. Отже, маємо смисловий ряд “Відрод2 ження — романтика — шістдесятництво”. Дмитро Чистяк: Як на мене, порівнюва2 ти романтизм із шістдесятництвом і тепе2 рішньою молодою поезією ризиковано. Ро2 мантизм — доба революційного зламу мис2 тецьких стереотипів, тому зводити її до сте2 реотипу — справа невдячна. Адже в її межах — єнський і гейдельберзький гуртки роман2 тиків, французький “Сенакль”, також — осіб2 но — творчість Дж.Н. Ґ. Байрона, Е. Т. А. Гоф2 мана, Г. Гайне, а ще —“пізні романтики” чи ранні символісти — Ж. де Нерваль, Ш. Бод2 лер… Шістдесятництво так само не вкладаєть2 ся в прокрустове ложе теорії: як, скажімо, співвіднести фантасмагоричну І. Жиленко з “Тишею і громом” В. Симоненка та “Відчи2 ненням вертепу” І. Калинця? Однак те, що єднає обидві ці мистецькі з’яви із молодою поезією — нове навернення до народної традиції та її трансформація в художній мові. Від “kindermаrchen” братів Ґрімм до “Орієн2 талій” і реформування олександрійського вірша В. Гюґо, від міфологічного фольклор2 ного світовідчування М. Вінграновського до “Двох кольорів” Д. Павличка, через нову ін2 терпретацію й авторську специфіку образот2 ворення простежується енергетика симво2 лічної метамови народної. Змальовуючи су2 часну молоду поезію, маємо констатувати, що поруч із “новою риторикою” (згадаймо невтішні наслідки попередніх “Великих Рито2 рів”) розпіарених “двотисячників” на кшталт Олегів — Романенка чи Коцарева, і більш постмодерних Богдана2Олега Горобчука і Ярослава Ґадзінського маємо цілу когорту авторів, які відійшли від меншовартісного копіювання віджилих західних зразків псев2 до2постмодерного письма і звернулися до синтезу українського й загальносвітового надбань. І.Р. Вибач, Дмитре, але що означає “народна метамова”? Хто може пояснити цю таємничу словосполуку? Чи треба долучати до цієї конструкції суржик, який домінує зараз у більшості міст України? Чи виключає “народна метамова” інтелектуальний дискурс? Двотисячники, постмодерні карпи2горобчу2 ки — це автори, які працюють на публіку. Ко2 лись Бальзак докоряв літературознавцеві Прудону за прагнення зменшити відстань між митцем і публікою (народом?). “Я стою на тому, що витвір мистецтва повинен бути неповторним. У кожному творі шукаю творчу особистість — в іншому разі він лишає мене байдужим. Я рішуче офірую людством зара2 ди митця. І на питання, що ж таке мистецтво, відповідаю так: це шмат дійсності, побаче2
Дмитро Чистяк ний крізь темперамент”. Оригінальність, не2 банальність, звісно, також можуть бути мод2 ними — скажімо, новаторська стилістика Ю. Андруховича у перших романах і загалом уся поетика ранніх “бубабістів”. Але у них не було такого загравання з публікою, як у Го2 робчука, Ушкалова чи Стронґовського. Д.Ч. Під “метамовою” я, услід за С. Мал2 ларме, розумію мову не прямої номінації (називання), а глибинної сутності предметів і явищ внаслідок синтезу звуку й ритму з ди2 намікою й абстракцією художнього образу. Народне мистецтво за природою символіч2 не: це прямий контакт із животворним ду2 хом, який проступає у знаках матеріальної культури. Ставлення до Слова в первісних суспільствах — побожне, називання тотожне діянню, одиничне і загальне, живе й неживе не розрізняються. Саме залишки такого син2 кретичного осягнення Космосу подибуємо в найбільших наших поетів — Т. Шевченка, П. Тичини, В. Свідзинського, В. Стуса. Але псевдо2постмодерний загал “дев’яностниц2 тва” й “двотисячництва” — це не лише руй2 нування стильової парадигми радянського мистецтва й квазімистецтва, заміна проме2 теївських міфологем діонісійством Андрухо2 вича. Страшно, що, проголосивши себе пос2 тмодерним, молодий український варіант постмодернізму насправді не дав у поезії зразків постмодерного письма європей2 ського рівня, не сформував своєї системи цінностей. Водночас маю ще раз наголоси2 ти: спостерігається тенденція спротиву ри2 торичній штучності образів2пустодзвонів (симулякрів) завдяки інтеграції українського світовідчуття з інтелектуальним чи ірраціо2 нальним досвідом найвищих зразків світової й насамперед європейської поезії у твор2 чості молодих. І.Р. Справді найбільше незаяложених талантів зараз саме у поезії — скромній, безпретензійній, та від того не менш стихійній і повносилій. Це покоління 19—302-літніх зде2 більшого провінційних поетів. Юний вік для поета, зрештою — не дивина, а правило. Як пише Володимир Даниленко, “сучасна пое2 зія рідко виходить за межі студентських ау2 диторій, тому вік сучасного українського по2
ета вимірюється п’ятьма роками університе2 ту і трьома роками аспірантури. Отже, пое2 тичний вік закінчується у двадцять шість. Два2три роки після університету — час апо2 гею поетичної творчості, коли поет пише найкращі вірші”. Є, звісно, винятки — скажімо, Ґьоте й Не2 руда; в українській поезії продовжують смі2 ливо писати Василь Герасим’юк і Тарас Фе2 дюк, вишукана філософська поезія вже не2 молодого Павла Гірника була цього року вшанована Шевченківською премією, а шіс2 тдесятниця Світлана Жолоб нещодавно пре2 зентувала книжку віршів “Із глибин”, що зму2 сила на кілька днів відкласти всі справи і заг2 либитись у вир похмурого і незбагненно прекрасного Стіксу. Україні конче потрібні не ті нинішні “літературні кумири”, що низенько вклонилися Заходу, забувши про рідне, а тверезий молодий розум, зрослий, зміцнілий на високоякісних зразках іноземної літератури, залюблений у найкращі взірці літератури української. Теперішні молоді поети прекрасно знаються на світовому письменстві і роблять чудові переклади — від латини й новогрецької (Назар Назаров) до китайської (Ярослава Шекера). Д.Ч. Коли йдеться про долю українсько2 го перекладацтва, є привід для оптимізму: поруч із численними покручами богуслав2 ських2черніїв2колодинських трапляється відповідальна до слова молодь, як2от сту2 дентка Ярина Черняк зі Львова, яка підготу2 вала до друку збірку поезій литовки Яніни Дягутіте, чи Дмитро Дроздовський, молодий редактор відділу критики і публіцистики жур2 налу “Всесвіт”, який знайомить читачів із що2 раз ширшим колом англійсько2 й іспансько2 мовних письменників. Поезія Олесі Мамчич, Тетяни Винник, Ка2 терини Міщук, Марії Семашиної, Арсенія Барзеловича осягає світ і себе в ньому крізь призму реалістичної, сюрреалістичної, сим2 волістської чи міфологічної парадигм у єд2 ності інтелектуальних пошуків постмодерної естетики, і водночас інтегрує їх з україн2 ським духовним досвідом. Заглибленість у літературну традицію відкриває обрії “київської школи”, “розстрі2
Іван Рябчій ляного відродження”, й аж до міфопоетики дохристиянських вірувань. Це, зокрема, ви2 казує образотворення поетів. Так, у молодої поетеси з Требухова Катерини Міщук поруч — “недобудови, що будують погляди вгору”, “фольга клавесинного ранку”, “синя син2 хронність”, у кримчанина В’ячеслава Гука — трагедії Першої світової війни актуалізують2 ся “південним вітром”, який “Розносить кульбаб насіння // Од сонної бухти все далі, ідалі й далі”, у киянки Олени Кобчінської — “Сізіфові сни опівдні” й “Плач неЯрослав2 ни”… І.Р. І все2таки досі вони лишаються чужи2 ми. Немає пророка у своїй вітчизні — цей зу2 житий вираз, на жаль, досі височить сумним гаслом над Україною. De profundis — чи не найпоширеніший образ серед молодих пое2 тів (Марія Семашина, Назар Назаров). Як О. Вайлд із глибин в’язниці обмислював во2 рожий хибний світ, так часом і теперішня по2 етична молодь сприймає навколишнє. Дуже виразно це проглядає у вірші Юлії Гладир з Кіровограда: “Я з підбитим крилом // долечу і проб’юся крізь ніч. // І жбурлятимуть люди // презирливий погляд в обличчя. // Ми для них — вороги, // ми чужинці невдалих атак”. “Київська школа” — яскравий приклад об’єднання, яке не зуміло втримати ціліс2 ність, а химерність, строкатість призвели до того, що тепер існує кілька версій того, як усе було, хто до об’єднання входив і навколо чого об’єднувалися. Звісно, Кордун, Вишенський, Голобо2 родько, Григорів і Воробйов — не чужі в ук2 раїнській літературі, але й повністю своїми їм стати не вдалося. З іншого боку, чи були “своїми” Рембо, Лотреамон, Рільке, Целян і Мілош? Тут не може бути однозначної відпо2 віді. Все2таки хочеться долучення молоді до певного процесу, адже Україні конче потріб2 на небанальна культурна стратегія, побудо2 вана не на “Останніх барикадах” і “Камеді клабах”, а на інтелектуальному синтезі мета2 мови і найкращих зразків світової культури. Кажучи про найкращі зразки, не маю на ува2 зі, до речі, перекладені Стронґовським Бу2 ковскі й Паланіка. Цікаво сказав молодий амбітний В’ячеслав Гук: “Мені подобаються молоді письменники, які власну творчість
Фото Євгена Букета Фото Євгена Букета
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
