Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Арт2калейдоскоп · “Найбільша розкіш була залишатися з його словом наодинці”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

«ХВИЛИНУ ТОМУ БУВ Я ЧАРОДІЙ…»

Слово Просвіти, №21 за 2009 рік

він робив: що писав, знімав, говорив. Не обходився увагою жо2 ден його вечір, мало того — кожен вечір ставав подією. Надто для нас — молодих і необтесаних. Як за2 раз бачу: сягнистою ходою він, мов той баский кінь, що мчить проти вітру, виходить на сцену. Постава — горда, очі — гарячі. Лицар нації. Уособ2 лення української гід2 ності. Носій несхитної правди. Щедро обда2 рований оплесками, він починає чародіяти словом, і від того дійства його слову стає затісно в залі. Воно мовби протинає стіни — здіймається до небес і розпросторюється на всі небокраї. На сцені — характерник, що привселюдно обертається в човен, у бджолу, в дерево, в квітку, в дощ, у чорта, у вечір та й у все, що є су2 щого на цьому Божому світі. На сцені — маг, що словом малює рід2 ні серцю краєвиди — Дніпро, степ, небо, зорю, ліс, водночас освячую2 чи їх такою любов’ю, від якої вони стають безмежно святими й перед ними хочеться вклякнути, як перед іконами. Але, звісно, найбільша розкіш була залишатися з його словом наодинці. Пам’ять нанизувала цілу вервечку слів, викладала з них уні2 кальну мозаїку неповторних “він2 гранізмів”, що потім будь2де й будь2коли могли зринати на гадку: “і хилитався човен до човниці”, “піввітру пахло ще теплом, йо2 генька ж половина ішла”, “коло те2 бенько я — дивись”, “один, як ніко2 линьки”. Напевно, в жодній літе2 ратурі світу немає схожого на ньо2 го поета… Хрестоматійний Шевченків ше2 девр “Садок вишневий коло хати” немов знаходить продовження в хрестоматійному шедеврі ХХ ст. “Ластівко біля вікна”, де своєрід2 ною заповіддю нації звучить суто вінграновське прагнення вдатися “в небо, Вітчизну і волю”. Надзвичайно людяна, тонка й зворушлива проза (“Гусенятко”, “Батько”, “Первінка”, “Манюня”, блискучий роман “Наливайко”, іс2 торичні есеї “Чотирнадцять сто2 лиць України”) — усе те писано ру2 кою Поета, і всіма тими творами він якось побожно й по2чоловічому шляхетно цілував “руку свойому народу”. То був його, вінгранов2 ський, вияв найвищої любові… Микола Вінграновський поки2 нув білий світ наприкінці весни 20042го, коли травень уже готував2 ся прочиняти віконце в літо. Чаро2 дій зійшов зі сцени, лишивши не2 видимим для стороннього ока свій останній краєвид. Що діялося в го2 рішньому небесному світі, коли зу2 пинилося серце Поета? Чи закала2 тали там дзвони, чи запала така ти2 ша, що було чути, як на дереві рос2 те новий листочок? І, либонь, у тій надтишній тиші його гучний голос перейшов на шепіт: Може бути, що мене не буде, Перебутній час я перебув, Але будуть світанкові губи Цілувати землю молоду… Атож, сталося непоправне — Поет перебув свій час. Його човен, по вінця повен земних радощів і страждань, перехопила течія часу іншого й понесла туди, де перебут2 тю немає кінця2краю. Течія, що за2 бирає навіть найкращих…

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин