Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “Це шлях до усвідомлення себе як нації, окремої від нації окупанта, розвінчання імперських міфів про вигадану “єдність”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Архетипні образи українців як маркери ідентичності

Слово Просвіти, №21 за 2024 рік

Олеся ТОМЕНКО, кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри культури та соціально-гуманітарних дисциплін Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури Стаття присвячена розгляду та аналізу обраних розділів книги “Летіли дзвони” Миколи Томенка, що є продовженням наукового дослідження тетралогії “Трудова книжка матері”, розпочатого в попередніх публікаціях. Обсяг поетичної спадщини М. Томенка значний, проте вершиною його творчості стала саме “Трудова книжка матері”, яка писалася поетом протягом трьох десятиліть. Тетралогія складається з 4-х книг: книги першої – “Трудова книжка матері”, книги другої – “Летіли дзвони”, книги третьої – “Трагічні етюди” (Голодомор. Геноцид в Україні (1921—1922, 1932–1933, 1937, 1947, 1949 рр.), книги четвертої – “Як ми любили вас, мамо!” (Поезії. Вірші в прозі. Синівська сповідь Матері, Україні). У статті ми продовжуємо досліджувати розділи поеми “Летіли дзвони”, а саме: “В’язка соломи”, “Летіли дзвони”, “Покара за бездітне”. Ці розділи, як і попередньо проаналізовані, розкривають трагічну історію українського народу. Цінність поетичного слова полягає не лише в історично-правдивій фіксації знущань і наруги над українським народом радянською системою, але і в образній метафоричній системі, яку творить автор і яка закарбовується в пам’яті не сухими цифрами і датами, а емоційним, образним відтворенням дійсності. Насправді, назвати ті роки під окупацією радянської влади дійсністю чи просто життям важко, це було справжнє пекло. Кожен розділ поеми, як ми зазначали в попередніх дослідженнях, можна назвати своєрідним архетипом доби, оскільки в ньому зафіксовано злочини кремлівського режиму, які мають стати сталою складовою історичної пам’яті українського народу. Наголошується: як сьогодні фіксуються злочини Кремля під час повномасштабного вторгнення через обстріли, руйнування, вбивства, насильство, катування, фільтрацію, каліцтво, так само Миколою Томенком зафіксовано і поетично відтворено злочини Кремля, які відбувалися 90 років тому. Сьогодні більшість науковців і доходять висновку, що злочини, які чинилися кремлем в Україні в ХХ столітті, лишилися непокараними, як наслідок виросли нові кати і знову нищать нашу державу. Тому, на мою думку, аналіз і вивчення цього твору є надактуальним. Треба зазначити, що дослідження “Трудової книжки матері” Миколи Томенка проводилося нами в наукових публікаціях, проаналізована вона в дослідженнях літературознавців М. Жулинського та М. Наєнка, а також П. Засенка, Е. Бабчук, Д. Білоуса, М. В. Томенка, К. Мотрич. Проте об’єктом детального, всебічного, всеохопного аналізу тетралогія ще не стала. Тому нами приділяється особлива увага до історичних витоків написання книги, емоційно-образної системи віршування, до деталей та матеріалів, які знаходяться лише в родинному архіві письменника і є унікальними для дослідження творчості поета. У даній статті в цьому контексті досліджуватимуться розділи поеми “Летіли дзвони”, а саме: “В’язка соломи”, “Летіли дзвони”, “Покара за бездітне”. Так, у розділі “В’язка соломи” автор поетично осмислює один із листів слухачів, в якому розповідається про двох маленьких дівчаток, які несли засніженим степом серед ночі по в’язочці соломи. Для читачів XXI століття цей архетип видається дивним, але 90 років тому, щоб вижити самому і прогодувати худобу в українському селі, затиснутому в лабети комуністичної машини, доводилося працювати, але нічого не отримувати за свою працю. Тому посилали дітей за соломою, яка, вже гнила, не була потрібна нікому, бо урожай був давно зібраний і відправлений в державне жерло. А в хаті від холоду замерзала навіть вода, і тою соломою можна було протопити в хаті. Виникає запитання: а чому посилали дітей? Бо дорослого, який хоча б щось, навіть мерзлу солому, ніс додому з колгоспного поля, чекала тюрма. Але поетичне слово карбує інший нелюдський вчинок і виводить образ такого собі дядька Василя, можливо, сусіда, але якого наділили совіти владою над простими людьми: Із коня розпашілого злазить, По снігу до дітей тих побрів. – Не беріть у нас, дядьку Василю, Замерзає у хаті вода… Рученята простягують сині, За плечима не в’язка – біда… …Не забрав Підпалив він солому, За плечима котра в малишні. І помчав крізь завійні хутречі – Не давав відпочити коню. І лизали, гойднувшись, за плечі Язики палахкого вогню… Вже не діти були – смолоскипи (перед ними ми в вічнім боргу). Такий нелюдський вчинок вразив поета, бо невинна і беззахисна дитина не могпалин Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Автор понад 150 наукових праць. Член Донецького відділення Наукового товариства імені Тараса Шевченка. Учасник проєкту “Українська гірнича енциклопедія”. Активно займається олійним живописом, є автором понад 40 пейзажів і жанрових робіт. Днями В. Г. Суярко відзначає своє 75-річчя. Просвітяни з Донеччини долучаються до привітань побратиму. ла протистояти тій системі, а отакі містечкові, свої “дядьки Василі” вислужувалися перед начальством, продавали душу комуністичній системі. Епітети та метафори підсилюють трагізм ситуації: “важка, морозяна ніч”, “вікна сумні”, “завійні хуртечі”, “палахкий вогонь”, “каторжні дні”, “білим аркушем стелиться поле”. Розділ “Летіли дзвони” створений поетом на основі листа радіослухачки Зінаїди Рябової з Житомирської області, яка описувала, як у їхньому селі розбирали церкву, дзвіницю. Дзвонів не могли зняти, тому вони падали і розбивалися, а церковну утвар просто палили. Українці не розуміли, чому відбуваються такі безбожні речі, в голову не вкладалося, як можна палити ікони і руйнувати церкви в цивілізованому світі. Але якщо подивитися на ці дикі вчинки в історичному ракурсі, то можемо навести факти, як, зокрема, ще в 1620 році Московія палила Учительне Євангеліє Кирила Транквіліона Ставровецького. Тож “традиція” залишилася. І, як зазначає Тарас Ярослав, у грудні 1927 року на XV з’їзді ВКП(б) виступ Й. Сталіна обернувся резолюцією “Про релігійний рух і антирелігійну пропаганду”, яка з’явилася 30 червня 1928 року і в якій наголошувалося “на необхідності посилити наступ проти релігії”. Уже в 1928 р. антирелігійна кампанія в Україні набирає нових обертів: йде масове закриття монастирів, храмів, вилучення церковного майна, широкомасштабні репресії проти духовенства. За неповними даними, в Україні в 1929 р. було закрито 136, у 1930 р. – 234, а на кінець 1932 р. — 1000 молитовних будинків. У своєму дослідженні “Руйнування Української церкви – складова голодоморної стратегії” Т. Ярослав якраз наводить факти, які сприяють розумінню, що саме відбувалося по українських селах і містах. Церкви підпалювали, нищили фізично, змінювали зовнішній вигляд сакральної споруди, використовували для господарських потреб, клубів, комор тощо. Комуністична система реально розуміла, що церква для українця — це оплот національного духу, який потрібно було знищити. Церква завжди мала домінуюче значення в сільській забудові та довкіллі, тому метою комуністів було осквернення сакрального місця та приниження релігійних почуттів віруючих. Ці історичні факти Микола Томенко передав в емоційно-образній системі поеми. Поет починає розділ з напруженої психологічної характеристики нелюдської події метафорою: Бажаючих закинути зашморг На тоненьку шию хреста, Аби зачепити І потягнути трактором, Не було… Бо насправді знайти виконавців, які погодилися б брати участь у такому вандалізмі, було вкрай важко, адже віряни нізащо не підняли б руку на святе. Але, як каже поет, “пігмеї” знаходилися: А на вершині церкви, Біля самого хреста, Тим часом Вовтузилося двоє пігмеїв, Ницих душею… Повзали, мов щурі, там, угорі… І раділи, що петлю наділи… За зрізані дзвони – відро самогону Дадуть за “чисту роботу”. А трактор впирався, Аж вигріб яму… Хрест не стримався – здався. Летів – мов на плаху – Сірим птахом. Система внутрішнього римування підсилює напругу сприйняття цього злочину, бо дзвони летіли по всій Україні, яка “ще не вмерла, // яку ще не вбили голоду жерла”. Автор вивів сильний образ дзвону, який летить, немов сірий птах, і крик цього дзвону відчувався у кожній клітині українця, який спостерігав за злочинами Кремля. Образ простої жінки, яка ховає, обпікаючись, обгорілу ікону під фуфайку, неймовірної сили, бо поет розуміє силу, вірність, духовність української жінки: Ікони кидали в кострища, А ті сільські жінки, посивілі матері, Що стояли до вогню ближче, Обпікаючись, ікони виймали, Під поли куфайок ховали… На нашу думку, власне оце протистояння системі, нескореність, духовність, захист своєї землі, своєї культури, віри, традицій і формує українську ідентичність, яка так яскраво проявляється саме сьогодні, в час повномасштабного вторгнення, коли загарбники руйнують, бомблять наші музеї, церкви, викрадають дітей, знущаються над українцями, створюють новий геноцид нашої нації. Образ посивілої матері, яка ховає обгорілу ікону Божої Матері під куфайку – це образ нескореної України, яка відбудує, збереже і понесе в майбутнє дух і міць України. Микола Томенко не дожив до повномасштабної війни, але у своїй “Трудовій книжці матері” пророче закликав вивчати уроки історії, засудити злочини Кремля, які він скоїв у минулому столітті на землях України. Розділ “Покара за бездітне” — ще один розділ-вирок сталінсько-кремлівській системі, яка вигадала молодим дівчатам, яким заледве виповнилося 18 років, платити податок за те, що вони не мали дітей. І за це їх заганяли в холодну катівню і били! Цей розділ так само написаний автором на основі листа радіослухачки Катерини Головацької з Обухівщини, яка сама пережила такі знущання. Жоден народ світу, як каже поет, не додумався до такого злочину, коли земля була зруйнована війною, мільйони чоловіків були вбиті або репресовані, відбудовувати Україну мали жінки і дівчата, яких ще й принижували морально. “Такого цинізму й зневаги щодо нас як великого геніального народу, наголошує поет, не зустрінеш ніде”. Молоді дівчата, які ще не зустріли своє кохання, мають платити сатанинській державі “бездітне”: Аж соромно чути оте “бездітне”, Воно ображає народ мій, націю, І коле, як сухі голки акації, В самісіньке серце… І, власне, Микола Томенко поетичним словом створює образ катів, “виконавців ідолової волі, душепродавців, в серцях яких нічого немає святого… // Вам скажуть: “убий” уб’єте, // “закатуй” закатуєте, // Бо ви ж атрофованими серцями // своїми уже нічого не чуєте…” Таких надлюдських податків було щонайменше 12, і на кожен знаходилися свої “збирачі”. А найголовніше, на нашу думку, у цьому розділі поеми поет дає визначення своєї нації як нації працьовитої, моральної, гостинної, неагресивної, яка ніколи не зазіхала на своїх сусідів, “але вміла боронить свою землю // від агресивно настроєних варварів”. Цікаве римування додає емоційності образу: “Україна – це та межа, // де живуть без ножа”. Як зазначає літературознавець Михайло Наєнко, “поетична мова материної трудової книжки Миколи Томенка…рвана-поламана і це надає їй щемливої драматичної напруги та трагічного колориту”. Проаналізований матеріал свідчить, що вивчення уроків історичного минулого, зокрема через призму поетичного слова, через емоційно-психологічне прочитання архетипних образів, виведених у поемі “Летіли дзвони”, зокрема таких, як: діти із в’язкою соломи, яка палає за плечима; спалені ікони та скинуті дзвони, які рятують селяни; побиття молодих дівчат за бездітне – це шлях до усвідомлення себе як нації, окремої від нації окупанта, розвінчання імперських міфів про вигадану “єдність”.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин