Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Про події з вшанування пам’яті Тараса Шевченка в Каневі та інших містах читайте на стор. 2
ОЛЕСЯ ТОМЕНКО
ЛЕСЯ БОНДАРУК
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Завершення навчального року відбувається крізь гуркіт ворожої рашистської канонади і безперервних ракетних обстрілів. Щоденні трагедії, від яких затерпає і німіє душа. Нині – Харків. Але Україна живе. Попри сирени тривог продовжують животворити освітні заклади – думкою, словом, душею і серцем…
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Нещодавні університетські та просвітянські конференції, форуми, “круглі столи” лише засвідчують, що навіть в умовах великих потрясінь, спричинених війною, людей не полишає думка, що змінювати життя нинішнє і майбутнє (у ХХІ столітті) будуть все-таки наука, освіта, культура, просвітництво. Справжнє життя там, де є діти, молодь. Але людьми не народжуються, а виховуються. Саме ця думка не покидала мене впродовж велелюдної та високої за своєю громадянською затребуваністю презентації поетичної книжки Богдана Томенчука “Вишийте, мамо, бронежилет”. Уже саме місце проведення цього дійства – Свято¦ Михайлівський Собор, що в самому серці Києва, є ознакою суспільної значущості озвученого й вимоленого, зболеного й натхненного Богданового Слова. Сакральна святошність, де не велено говорити напівправдою, де негоже бавитись совістю, де вічними на постаменті для кожного сущого українця є лише дух і віра славних предків та поклик крові. Ось уже десяте сторіччя не перестає намолюватися цей святий простір, насичений багатобарвним Буттям народу, сплетений з усіх людських чуттєвостей, не оминаючи ні звитяг, ні трагедій і зрад, ні верховин духовних злетів, героїки, ні святотацтва руйнівників величної національної пам’ятки. 23 травня в урочистій залі Духовної Академії Православної Церкви України Богдан, здавалося, не просто емоційно, зі щемом читав свої найболючіші вірші про Воїнів, Матерів, Людей, закоханих у таку зболену й неповторно прекрасну Україну. Відчувалося, ніби Він тримав іспит своєї життєтворчості перед знавцями (і не зовсім), перед людьми відомими й незнайомими, перед Києвом – поводирем нашої Історії, Україною. Філософічний за своєю людськістю й українськістю, ліричністю і громадянськістю – Поет, Педагог, Просвітник. Кілька надшвидких годин лунав, як дзвін Собору, патетично й водночас дуже лірично, елегійно Богданів голос. Опісля ділився я враженнями від почутого, побаченого, співпережитого з відомими письменниками, вченими і трохи політиками. Єдиний знаменник суджень – правдиво, глибинно, по-творчому автентично й захоплююче. Клич до перемоги в цій вічній війні з московитом наскрізно, чутливим протягом пронизував переповнену стоячи-сидячим народом залу. Оте закличне “нищити!” (московію) у виконанні Олексія Паламаренка Богданових віршів на повну силу переростало в справедливу ненависть до зайд – геть москву! Перемога через україноцентричне виховання Нації! “Якщо їхні матері народжують вбивць, – стверджує Богдан, – то наші мають народжувати (виховувати) людей честі, гідності із залізною психологією захисника”. Головні виховники – Сім’я, Школа, Церква, Україна. А ще – такі одержимі й жертовні будителі, просвітники, навчителі, як Богдан Томенчук. Воїн українського гарту. Шляхетний і гідний. Він не потребує надмірної уваги й компліментарності. Він просто йде і чинить добро. Лише презентаціями книги “Вишийте, мамо, бронежилет” Богдан зібрав для ЗСУ пів мільйона гривень, ніби сповідуючи Святе Письмо, в якому сказано, що лише за чин твій на твоїй дорозі буде твоя заплата. Своїм правдивим і талановитим Словом, що несе свої витоки від “Отче наш…”, Поет називає Народ: “Піднімем мечі… І опустим забрала…” Дяка і шана тобі, Друже Богдане! За слід, за біль і велич духу, залишені Людям для спалахування Української Душі.
Продовження на стор. 4–5
12–13
ПЕРЕДПЛАТА—2024 До 20 червня на друге півріччя! Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу видань України" на 2024 рік (стор. 24). Вартість є такою: 1 міс. — 60 грн. 3 міс. — 180 грн. 6 міс. — 360 грн.
Будьмо, друзі, разом!
Святині · “Його “Борітеся – поборете! Вам Бог помагає…” гартує дух кожного з нас”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ *** “Шевченківські імперативи” – під таким гаслом учасники конференції в інформаційній агенції “Наголос” ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка говорили про творчий спадок Пророка і про те, чи виконуються його заповіти під час екзистенційної війни з рашизмом. Запрошені до слова лавреати Національної премії імені Тараса Шевченка Павло Мовчан, Леонід Мужук, Дмитро Ломачук, Анатолій Франчук, лавреати Народної премії імені Шевченка Василь Куйбіда, Юрій Нагулко, Кирило Стеценко та інші громадські діячі, вчені, митці, письменники висловили своє бачення ситуації в освіті, науці, культур та інших сферах, що зазнають великих руйнувань у ході російсько-української війни. Узагальнив думки присутніх художник Юрій Нагулко закликом “Робити свою роботу!” Своєю чергою голова НСПУ Михайло Сидоржевський зауважив, що “ми не можемо створити політичну силу, але будуть нові сили, і ми з нашим державотворчим досвідом можемо до них долучитися”. Думками про “Шевченківські імперативи” також поділилися Ігор Ліховий, Георгій Філіпчук, Іван Заєць, Валерій Асадчев, Володимир Семистяга, Олександр Ковалів, Петро Чернега, Сергій Мельничук, Володимир Ніс, Віталій Юрченко та інші. Власн. інф.
*** У Каневі відбулися урочистості з нагоди 163-ї річниці перепоховання Тараса Шевченка, в яких, крім місцевої влади, взяли участь делегації просвітян на чолі з Павлом Мовчаном і письменників на чолі з Михайлом Сидоржевським. Глибоко символічно, що удень повернення Тараса Шевченка в Україну на Тарасовій Горі в музеї відбулася презентація унікального видання “Шевченковий блокпост” – першої антології воєнної лірики сучасних українських митців, чия поезія суголосить шевченківськими мотивами. Серед них є ряд і тих, що зі зброєю в руках воюють за рідну землю, і ті, хто, на жаль, поповнив небесне вічне військо. Видання присвячене 210-й річниці від дня народження Поета. Авторка ідеї та укладачка – відома письменниця, очільниця Шевченківського національного заповідника Валентина Коваленко. Видавець – Ігор Степурін, чия креативність, живосильна енергія добротворчості не може не вражати. За короткий час цей чоловік зі своєю командою зробив неймовірне! Символічна обкладинка – мозаїка націєтворчих майданних подій, що складається в образ батька Тараса. Її автор – заслужений діяч мистецтв України Юрій Гармаш. Передмова – від Євгена Нищука, голови Шевченківського комітету. У презентації антології взяли участь ряд відомих майстрів слова на чолі з головою НСПУ Михайлом Сидоржевським, зокрема лавреати Національної премії імені Тараса Шевченка Любов Голота та Павло Мовчан, поети Петро Засенко, Микола Гриценко, Інна Ковальчук, Борис Пономаренко… Емоційно, енергетично, потужно підсилили захід піснею на слова Кобзаря – славнозвісний хор імені Г. Верьовки та заслужена артистка України Наталка Мамалига. А ще вразило неперевершене читання поезій Т. Шевченка Героєм України Анатолієм Паламаренком. За інформацією сайту Шевченківського національного заповідника
*** Наступного дня після урочистостей в Каневі щойно презентована книга пішла до читачів. Так, у столичній бібліотеці № 13, що в Солом’янському районі, поетеса Інна Ковальчук влаштувала онлайн-презентацію видання. Вона представила “Шевченковий блокпост” та зачитала влучні рядки патріотичної поезії, серед яких і її вірш “Шевченкові”. “Колектив бібліотеки щиро вдячний Інні Георгіївні за презентацію та подарований патріотично-поетичний примірник,
який займе почесне місце у фонді бібліотеки і стане актуальним для наших читачів”, – повідомляється на Фейсбук-сторінці книгозбірні.
*** У Києві традиційно 22 травня до пам’ятника Пророку в столичному парку прийшли небайдужі українці. Мистецьку частину вшанування забезпечила Київська “Просвіта” на чолі з народним артистом України Кирилом Стеценком, який порадував присутніх своїм натхненним виступом. Так само і хор “Просвіта”. Приємно, що до ветеранів долучилася молодь. – Я надзвичайно рада, що мої учні – здобувачі освіти 8-Б класу Гімназії-інтернату № 13 м. Києва – були сьогодні на особливому відкритому уроці, де Шевченкове слово звучало з особливою силою! – сказала про своїх вихованців Ольга Ходацька, вчителька і заступниця голови Київської “Просвіти”. Власн. інф.
*** 21 травня у Національному музеї літератури України відбувся літературномистецький захід “Учи неложними устами сказати правду…”, присвячений Дню перепоховання Тараса Шевченка на Чернечій горі в Каневі. Акцію було організовано спільно з НСПУ в рамках музейної програми “Борітеся – поборете!” На урочисту подію завітали відомі українські письменники, громадські діячі, співаки, волонтери, школярі, шанувальники творчості Українського Генія, зокрема голова НСПУ Михайло Сидоржевський, генеральний директор Національного музею літератури України Галина Сорока, заслужений діяч мистецтв України, поет-пісняр Вадим Крищенко, український громадський діяч у галузі інформаційно-комунікаційних технологій, культури та освіти Юрій Пероганич, а також Дмитро Чистяк, Віталій Павловський, Борис Пономаренко, Тетяна Фольварочна, Станіслав Шевченко, Інна Ковальчук, Юлія Бережко-Камінська, Ніна Шаварська, Раїса Сеннікова, Тетяна Череп-Пероганич, Микола Гриценко, Олександр Скороход, Владлен Ковтун, Роман Барановський, В’ячеслав Гук, Ярослав Ткачівський, а також учні початкових класів Спеціалізованої школи № 92 імені Івана Франка і музиканти камерного ансамблю бандуристів “LiRA”. Михайло Сидоржевський зауважив, що не було б цієї жахливої війни, якби дітям іще змалечку прищеплювали любов до рідної мови й культури, повагу до батьківщини, до роду, до героїчної і славетної історії пращурів. Також він підкреслив, що тут дуже багато залежать від батьків, від директорів шкіл, які мають бути взірцем для дитини. Голова НСПУ прочитав вірші Тараса Шевченка – “Косар” (із циклу “В казематі”) і “Минають дні, минають ночі…” і подякував керівництву Національного музею літератури України за співпрацю. Письменник і перекладач Дмитро Чистяк, зокрема, зазначив: “День народження та день перепоховання Тараса Шевченка давно стали для українців символічними. У нашій українській історії з ними пов’язано чимало і хороших, і сумних подій. Були часи, коли за бажання стати в такі дні біля пам’ятника Великому Генію українського народу арештовували, звільняли з роботи, виключали зі студентів… Шевченкове слово стало молитвою, до якої зверталися в усі часи. А з часом слово Великого Тараса набирає ще більшої сили. Нині, в час російсько-української війни, Шевченкове слово стало потужною зброєю у боротьбі з ворогом, зброєю, якої так сильно боїться ворог, що намагається цілити навіть у пам’ятники Великому Українцеві. “Кобзар” читають наші воїни на передовій. Його вірші звучать з уст наших маленьких українських патріотів – наших дітей. Його “Борітеся – поборете! Вам Бог помагає…” гартує дух кожного з нас”. На вечорі лунали невмирущі рядки Тараса Шевченка, а також патріотична поезія сучасних українських письменників. Зокрема виступили: Вадим Крищенко, Станіслав Шевченко, Ніна Шаварська, Микола Гриценко, Борис Пономаренко, Юлія Бережко-Камінська, Інна Ковальчук та інші. У програмі заходу була виконана літературно-мистецька композиція “Вінок слави для Тараса Шевченка” – дарунок від учнів початкових класів Спеціалізованої школи № 92 імені Івана Франка для всіх шанувальників Українського Генія, а також прозвучала композиція “Шевченко і музика” – дарунок від музикантів камерного ансамблю бандуристів “LiRA” Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського (художня керівниця – доцентка кафедри бандури Галина Савчук). Школярі зворушливо читали твори Тараса Шевченка, а також співали пісень на його вірші. Пресслужба НСПУ
На часі · “Справа залишається за тим, щоби з нами була ще й українська влада та увесь пострадянський правлячий клас”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Кажуть, що війна є продовженням політики, а я би ще додав – і досить небезпечним інструментом геополітики, яким намагаються оперувати і маніпулювати основні геополітичні гравці. Та при всій сукупності впливів на хід війни, що, безумовно, є доволі суттєвими, на третьому році екзистенційної битви між Україною та росією усе ж таки вирішальним став так званий офісно-партійний політичний вплив. Вибори, сер!
Володимир СТЕЦЮК, журналіст, блогер
Як би не намагалися військові експерти прогнозувати хід російсько-української війни за суто військовими складниками, як свідчать сучасні реалії, пов’язані безпосередньо з театром бойових дій і театром світової політики навколо війни в Україні, ситуацію на полі бою визначають не стільки воєначальники, рівень озброєння й боєздатності армій, як політики та політичні кола з їхніми явними й прихованими інтересами та владними амбіціями. І 2024 рік у цьому аспекті став показовим. Отже, головні політичні події 2024 року – президентські вибори на росії, в США і завершення в травні каденції нині діючого українського президента, а відтак і його легітимності. Тож на виборчих ігрових полях ставки суттєво зросли, а на поле бою прийшли додаткові форс-мажорні обставини. Адже сама війна та пов’язані з нею питання забезпечення фронту необхідним озброєнням і ресурсами автоматично стали спекулятивним додатком до виборів. Саме в цьому й полягає феномен офісно-партійного впливу на хід війни. І те, що за останні пів року ситуація на полях театру бойових дій суттєво змінилася і не на користь України, свідчить про відсутність в офісно-партійних виборчих планах і розкладах амбітних ставок саме на українську перемогу. Причому за результатами роботи офісно-партійних центрів вимальовується досить контраверсійний висновок відносно суттєвого впливу московського офісу партії путіна на роботу, скажімо, вашингтонського офісу партії Трампа і Київського офісу партії Зеленського. Таке враження, що київський і трампістська частина вашингтонського офісу часом ніби координують свої дії з офісом московським, послабляючи українське військо. Принаймні, якщо подивитись на хронологію подій, починаючи з 7 жовтня минулого року, коли атакою ХАМАСу на Ізраїль було фактично відкрито другий фронт з боку так званої осі зла на підтримку кремлівських рашистів, і з 10 жовтня, коли почався масований російський наступ в районі Авдіївки, багато чого стане зрозумілим...
Вашингтонський офіс: від політичного божевілля до перемоги 18 жовтня стало відомо про комплексний пакет військової допомоги Україні, Ізраїлю та країнам Індо-Тихоокеанського регіону, включаючи Тайвань, який президент США Джо Байден мав передати Конгресу для забезпечення двопартійної підтримки щодо його ухвалення палатою представників як відповідного закону. Однак з моменту заходу даного пакету в Конгрес відразу ж починається його блокування трампістами під гаслом “ні цента допомоги Україні”. Невдовзі генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг заявив, що блокування США допомоги Україні вже впливає на поле бою, а президент США Джо Байден можливе припинення допомоги Україні назвав божевіллям. Однак це божевілля тривало в Конгресі понад пів року – доки, стікаючи кров’ю, захисники України відстрілювалися від рашистів останніми снарядами і патронами, трампісти заявляли в Конгресі, що давати зброю Україні – це зло. Йшлося про надання Україні військової допомоги на понад 60 мільярдів доларів. Для порівняння слід зазначити, що незважаючи на санкції, у 2023 році лише з продажу нафти путінський злочинний режим отримав 550 млрд євро. І все-таки закон про надання додаткової військової допомоги Україні Конгресом США нарешті було ухвалено. Це сталося 20 квітня 2024 року – лише після того, як з боку осі зла відбулася чергова атака на вільний світ, коли 13-14 квітня Іраном було нанесено масований ракетний удар по Ізраїлю. Тож ухвалення Конгресом очікуваного рішення, доленосного для України, що воює не лише з рф, а й усією віссю зла, було названо історичним. У світовому політикумі цей факт розцінили як корінний перелом у жорсткому протистоянні між прибічниками демократії та авторитаризму. І це розглядалося американцями, як особиста поразка пропутінського Трампа і його республіканського крила, названого американською партією путіна. Однак офіс путінської партії в США – явище не поодиноке. Подібний офісно-партійний фактор, який суттєво впливає на хід війни в Україні, є на політичних полях інших країн, й на українському теж.
Київський офіс: вдалося здійснити практично неможливе На відміну від вашингтонського, на політичному полі київського офісу за цей же піврічний період суттєвих проривів на користь ЗСУ, на жаль, не відбулося. Проте українському військово-політичному керівництву вдалося здійснити практично неможливе для армії ворожої, яка б на такий здобуток сама ніколи не спромоглася. Саме в період розгортання рашистами наступальних дій по всьому фронту виключно політичним і командно-адміністративним шляхом в Україні було заблоковано основні ланки українського оборонного механізму. Зокрема так і не запрацював процес мобілізації, фактично було провалено створення ефективної системи захисних фортифікаційних споруд і виведено з системи управління військами усе вище командування ЗСУ у складі майже двадцяти досвідчених генералів на чолі з головнокомандувачем Валерієм Залужним. Тобто йдеться про військову еліту – бойових генералів, які фактично врятували країну на першому етапі війни і мали колосальний досвід управління військами в бойових умовах, але були викинуті з військ як непотріб. Понад те, як повідомляють українські захисники безпосередньо з районів бойових дій, у військах навіть почалася зачистка від прибічників і симпатиків екс Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного серед командного складу нижчого рівня. Мали місце непоодинокі факти розформування (під здебільшого надуманими приводами) найбільш мотивованих і боєздатних військових підрозділів і вибіркового переведення їхнього особового складу до інших. Тож на додаток до кричущих для ЗСУ проблем додалася ще й проблема дезорганізації та демотивації.
Гра в свої ворота На тлі украй руйнівної в прямому і переносному значенні війни, яку веде рашистський агресор на повне знищення України та українців як нації, незрозуміла поведінка київського офісу мала би видаватися не те, що дивною, а взагалі злочинною. Адже в борні за опанування політичних висот, геополітичних майнових плацдармів, грошових потоків і досягнення політичної та військової перемоги офісні політичні гравці чомусь переплутали, за яку саме команду вони грають, і під свист трибун, ворожих куль, снарядів і ракет несамовито женуть м’яча здебільшого у власні ворота. І під бурхливі овації кремля на додаток до прикрого м’яча, забитого союзниками в українські ворота під назвою “військова допомога”, таки влупили в свої ж ворота ще три “сухі” м’ячі під не менш гучними назвами “мобілізація”, “фортифікація” і “вище командування ЗСУ”. А це означає, що й без того виснажену в безперервних боях українську армію обіграли “на суху”, позбавивши одночасно озброєння, заздалегідь підготовленого поповнення, надійної системи фортифікаційних захисних споруд і навіть відзначеного високою довірою в військах вищого командування. Тепер, коли в ході масштабного російського наступу після взяття супротивником важливого стратегічного укріпрайону Авдіївка та цілої низки населених пунктів на авдіївському напрямку, в районі Часового Яру, коли агресор продовжує успішно діяти й на харківському напрямку, і вже точаться бої за місто Вовчанськ іна підступах до Харкова, на адресу київського офісу в кремлі напевно все ще лунають бурхливі оплески. Й особливо гарячими були кремлівські овації, коли під час нещодавнього візиту до Пекіна московський диктатор доповідав диктатору пекінському про успішне завоювання життєвого простору по осі світового зла. Саме в цей період суттєвого послаблення українських військ в умовах гострої нестачі військового озброєння, боєприпасів та особового складу російський наступ вдається утримувати лише завдяки неймовірним зусиллям, бойовій звитязі і значним жертвам з боку захисників України.
Як свідчать українські бійці, в бойових підрозділах протягом пів року не було жодного поповнення й лишилася приблизно п’ята частина особового складу, а реальне співвідношення сил на окремих ділянках фронту – 1 до 10 на користь ворога по легкій бронетехніці й 1 до 20-30 по особовому складу. Як говорять ті, хто тепер на передку, навіть якщо прийде нарешті затримане американцями озброєння, стріляти з неї вже буде нікому. Зокрема в нещодавньому інтерв’ю ZN.UA український військовослужбовець з позивним “Ронін” зазначив: “...якщо поповнення не буде, то фронт впаде, тому що нам просто не буде ким воювати”. Якщо порівняти умови теперішнього російського наступу і минулорічного українського контрнаступу, у який штовхали ЗСУ українське офісно-президентське керівництво і західні союзники, коли під шаленими ворожими артобстрілами та постійними атаками з повітря наступаючим українським підрозділам доводилося долати величезні мінні поля і неприступні добре укріплені ворожі позиції – так звані “лінії Суровікіна”, не важко усвідомити усі переваги офіснопартійного фактора впливу на хід війни перед фактором суто військовим. Особливо коли офіснопартійний фактор працює в основному на ворога.
Чи спрацює офісно-партійна формула миру? Ось така склалася ситуація завдяки офісно-партійному фактору війни. І поки в даних офісах триває ця небезпечна гра, у світовому інформаційному просторі розганяється інформація про нібито катастрофічне становище України й чи вистоїть вона у протистоянні з путінською ордою? І як цілком логічне у даному контексті, звісно, в чергове закидається питання й щодо необхідності мирних перемовин між росією й Україною та про можливі територіальні поступки з боку України для укладення миру. Вже готуються мирні конференції та інші міжнародні миротворчі форуми. Про мирні перемовини заговорив і російський диктатор, посилюючи при цьому свої наступальні дії. Активно просуває свою “мирну” програму і один із основних геополітичних гравців, союзник російського агресора – комуністичний Китай, що вважається лідером так званої авторитарної осі зла, до якої входять росія, Іран та Північна Корея. Як повідомляють світові ЗМІ, в одному з варіантів китайської мирної програми є положення й щодо можливості переходу України на певних “пільгових” умовах під вплив росії. Отже, як і в питаннях війни, офісно-партійний фактор починає активно працювати і в питаннях миру. І тут пальму першості знову ж таки тримає київський офіс, який ініціював проведення міжнародного форуму миру і разом зі Швейцарією готує на червень Глобальний саміт миру, на якому просуватиме українську формулу мирного врегулювання щодо умов завершення жахливої війни у центрі Європи. Хоча наперед відомо, що російського диктатора українська формула миру жодним чином задовольнити не може. То чим саме зрештою збираються задовольнити агресора, який припиняти бойові дії в Україні поки що не збирається? Тож на що розраховує чинна українська влада на чолі з президентом Володимиром Зеленським у разі досягнення згоди на мирні перемовини з путінською росією: на збереження територіальної цілісності і державної незалежності України, отримання прийнятних умов для входження до складу рф чи створення автономії на кшталт новоросії під протекторатом рф і відповідно рятівної посади намісника в цій автономії? Розуміючи, що відповіді на ці риторичні запитання ніхто не дасть — окрім належним чином озброєних і забезпечених ЗСУ, як і наші попередники, що виборювали в лавах національного визвольного руху омріяну багатьма українськими поколіннями Вільну Україну, маємо й тепер лише одну відповідь: “Воля або смерть”.
Історично зумовлені завдання й обнадійливі запевнення союзників Поки що за умов, які наразі мають місце на полі бою, і відповідно за існуючих міжнародних позицій, на яких перебуває Україна, на перемовинах про мир усе ж таки все залежатиме від позиції основних геополітичних гравців – США, Китаю, Євросоюзу і, звісно, росії. А Україна, яка, на жаль, ще не позбулася становища заручниці у чужій грі, разом з тим має усе ж таки виконати на цьому етапі цілу низку своїх історично зумовлених життєво важливих завдань, без чого її подальше існування як держави навряд чи можливе. Найперше – це збереження державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету, звільнення від колоніальної залежності від росії і присутності потужної російської п’ятої колони, глибоко вмонтованої в державну систему і вкоріненої в суспільно-культурне і правове поле України. І як логічне завершення комплексних змін – системне здійснення цілої низки реформ, які б дозволили їй позбутися тієї пострадянської системи, прошитої кримінальноолігархічною основою, і стати сучасною державою. На підтримку саме такого курсу з боку США та інших західних союзників Україна усе ж таки може розраховувати. Принаймні заява держсекретаря Сполучених Штатів Ентоні Блінкена, зроблена під час нещодавнього візиту до Києва, дає на це надію. Закликаючи Україну не стати схожою на росію, Ентоні Блінкен зазначив: “Я знаю, що зараз дуже, дуже важкий час… Але ви повинні знати: з вами США, більшість світу з вами. Вони (українські військові. – Ред.) воюють не лише за Україну, але й за вільний світ. І вільний світ – теж із вами”. Справа залишається за тим, щоби з нами була ще й українська влада та увесь пострадянський правлячий клас, який десятиліттями корумпувала злочинна система тоталітарної росії. Тож тепер замість того, щоби поборювати Україну, цей клас має зробити неможливе – перебороти самого себе.
Від першої особи · “Науковці стоять значно ближче до пізнання законів природних і суспільних, а тому здатні правдивіше змоделювати завершення війни і будучину світу”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Закінчення статті «“Чужий розум думає за себе”», с. 1
Закінчення. Початок на стор. 1
Згадується, як ще напередодні війни цю впевненість посилило в мені майже аксіоматичне ствердження, народжене знайомством із книгою Мічіо Кайку “Фізика майбутнього”, яка стала сучасним бестселером. Не дивно, що епіграфом до неї обрано саме вислів визначного діяча минулого століття Вінстона Черчилля: “Імперії майбутнього будуть імперіями розуму”. Хоча вважаю, що навіть такий відданий воїн Британської імперії в період ренесансу й життєрозквіту свого життя мав на увазі “благоговіння” перед імперськістю колоніальної моделі. Мабуть, у цьому словотворі містилася якісно інша чеснота, притаманна нинішній геополітиці, прогнозуючи ідеал формування “планетарної цивілізації”. Адже світ, зокрема Європа, ще з середини ХІХ століття заявили про неприйнятність імперськості для людського Буття, могутньо засвідчивши це вибухом “весни народів” 1848–1849 років. Тоді Головна Руська Рада у Львові своїм маніфестом ствердила: “Будьмо Народом!”. А національні будителі й просвітники протестно заявили про несумісність абсолютизму зі свободою і справедливістю. В. Падолинський пише в ті часи “Слово перестороги”, а Тарас Шевченко “воює” водночас із трьома імперіями – Оттоманською, Австро-Угорською та найбільш ненависною – московською. На щастя, дві перших вже давно сконали, а на нещастя залишилась ще скніти найбільш злотворна, що на болотах, яку Україна і світ зобов’язані таки добити. Очевидно, на відміну від футурологів, фантастів, знахарів, блогерів і політиків, науковці стоять значно ближче до пізнання законів природних і суспільних, а тому здатні правдивіше змоделювати майбутнє, завершення війни і будучину світу. Мусимо за будь-яких обставин визнавати силу науки, вірити, що світова спільнота “якісно” змінюватиметься, “переписуючи” по-новому світопорядок, прогнозуючи, а що відбуватиметься з людством, вибравшись на нові орбіти опанування штучним інтелектом, нанотехнологіями, комп’ютерними інфотехнологіями, біотехнологіями, розвиваючи квантові теорії. Хочеться також вірити, що пізнання нових нерозвіданих широт і глибин (а не війн) ставатиме знову й знову закономірною дією живої матерії, опираючись на Сковородинську філософію еволюції від “невидимого до видимого”. Однак нинішня планетарна ситуація, зокрема її трагедійний вимір на рівні війни в Україні, свідчить про нагальну необхідність для безпеки й розвитку не тільки “квантових”, а й людинотворчих теорій. Адже, пройшовши шлях довжиною в сотню тисяч років від “людини печерної” до сучасної, “оцифрованої”, переконуємося, що її природа, мозок, етика зазнали істотно менше еволюційно-анатомічних змін, аніж її матеріальна культура, сотворена нею. Згадуваний вище нами автор, поспілкувавшись із понад 300-ма провідними науковцями, мислителями і творцями, опираючись на фундаментальні закони природи, показав складні тисячолітні шляхи Людини пізнання й перетворення світу. Від стартового пункту спостерігача за “танцем природи” до “хореографа”, що коригує її закони, а далі – до статусу “господаря” над нею. Здавалося, осідлавши (як господар) природу, ставши над нею завдяки “розуму”, можна буде втішатися таким цивілізаційним досягненням. Одначе. Саме ця епоха “володаря” і стала найбільш уразливою, хиткою і загрозливою, оскільки людство надмірно (часто до катастрофічного рівня) перегинало палицю, пануючи над природним світом. Наступив період антропоцену, нової геологічної епохи, коли будь-які сутнісні зміни на планеті (клімат, фауна і флора, голод, хвороби, мир і війна) визначаються, найперше, людським чинником. Матеріальна культура значно випередила духовну, етичну. Науково-технологічні досягнення перетворили людину в надлюдину, роблячи її все більш “обезлюдненою”. Річний коефіцієнт експлуатації людиною природи склав понад 160%. Борг перед планетою Земля став руїнним, при цьому цінності “благоговіння перед життям” чи “відповідальності за все живе” (за Швейцером) сучасна цивілізаційна політика замінила на фетиш користі, наживи, прибутку, нетерпимості та ненависті. Але навіть за таких загроз та викликів вселенського масштабу щодо захисту і зміцнення життєвої ніші екосистем вона видається не першорядною проблемою, оскільки небачені досі противоборства цивілізаційних систем, війни і масові людиновбивства повністю заполонили світ. Рівень нетерпимості до “іншого”, агресія, людиноненависництво, які були притаманні “печерній” людині, набрали нині безпрецедентного масштабу, “випередивши” своєю агресивністю всі досі відомі історичні віхи, зважаючи передусім на те, що більша частина людства стала володіти ядерною, хімічною, біологічною зброєю. Як писав європейський філософ ХХ століття Е. Фромм, могутня індустріальна епоха не зуміла виконати своїх обіцянок. Поруч із цивілізацією настійливо, часто випереджаючи, марширувала(є) варваризація. У тенетах науково-технічного прогресу заплуталась людська мораль, совість і навіть божі заповіти. Спрощено це має такий вигляд: штучний інтелект (розум) на порядки обігнав громадську мораль і культуру. Людина освічена так і не змогла трансформуватися в людину культурну. Тому, якщо і можна буде досягнути в перспективі так званого “статусу цивілізації типу І”, то це далеко не означатиме цивілізаційної перемоги, коли не вдасться подолати в самій людині хаос і безумство, злотворність і ненависть, дегуманізацію і вандалізацію у взаєминах із природою, “іншою” людиною і самим собою. Найвища наука, найдосконаліші технології та інтелектуальні відкриття не є запорукою прогресу і безпеки, коли на обрії Буття бовванітиме в єдиному образі аморальний варвар і надінтелектуальний супермен. Мають рацію ті дослідники й мислителі, нагадуючи всім, що “наука – двосічний меч: вона створює стільки ж проблем, скільки й розв’язує, але завжди на вищому рівні”. Історія володіє достатньо показовими прикладами, коли гинули найрозвинутіші на той час цивілізації, володіючи майже божественною владою, саме тому, що упослідженою ставала не їхня матеріальна культура, наука, а їхня “мораль”. Тож сучасна наука, яка здатна прогнозувати (підтверджує досвідом) чимало важливих еволюційних напрямів розвитку, спроможна забезпечити суспільства і держави найдосконалішою технологією, не повинна викидати на узбіччя таку значущу життєсферу, як людинознавство. Адже наука спроможна як зрощувати спільноти, такі розривати її суспільну матрицю, сприяючи появі тих засобів, знарядь, технологій, які слугують нищенню та вбивству живої й неживої матерії, як на землі, так і, на жаль, в космосі. Місія сучасної науки, освіти, культури полягає передовсім у тому, щоби “олюднювати” людину, не даючи варварству вириватися назовні, в соціокультурне середовище націй і народів, мудро орудуючи “мечем” добра, розуму, сповідуючи найвищий етичний принцип – “благоговіння перед життям”. Тому коли та чи інша держава, нація в силу різних причин та обставин “недобачають” визначальної ролі науки та освіти для існування та розвитку людського капіталу, їх конкурентоспроможності, то цим самим вони закладають такою недалекоглядністю підвалини для суспільної стагнації, регресу і власного соціально-економічного та культурного занепаду. Пониження рівня науковості буття чи освіченості мас обов’язково вплине (негативно) на інші життєсфери, зокрема безпекову. У другій половині ХІХ ст. цю проблему чітко огранив філософ Ф. Ніцше. Головне місце в його педагогічній філософії посідали “вища” культура і “справжня” освіта. Називаючи тодішню культуру філістерською, мета якої – за будь-яку ціну залишити все по-старому, він визначив сутнісну причинність цієї біди. Вона полягала втому, що наукову (освітню) думку часто спрямовують люди без перспективи та ініціативи. Освіта перетворюється тоді на неживий процес. Іншу причину кризи він вбачав у падінні рівня лінгвістичної освіти, що спричиняє гальмівні процеси думання, коли навіть учений втрачає здатність логічно висловлювати власні думки, формувати висновки в переконливій формі. Тому центральним місцем в освіті для нього була Мова! Ця концепція сформульована Ніцше в п’яти лекціях для студентів Базельського університету. У лекції “Про майбутнє нашого інституту освіти” (1872) філософ стверджував, що освіта губиться, коли намагаються ослабити її зміст та знищити культуру, а замість розвитку власних здібностей та критичного мислення учня, студента зобов’язують наслідувати спущені зверху штампи і зразки. Ці окремі обґрунтування зберігають актуальність і для нашої освіти, оскільки стрижневим у ніцшеанській філософії освіти є розвиток “істинної” культури, яка зрощуватиме повноцінні Особистості. Бо тільки завдяки “людині культурній” суспільство, держава здатні збирати значимі для загального блага плоди. Ці уроки минулого та ідеали наукової європейської думки необхідно нам засвоювати, адже донині нічого нового немає під сонцем. Тому що, коли стагнація культури, включно з освітою, відбувається завдяки поклонінню матеріальному комфорту, нівеляції цінностей, тоді освіта стирає не лише індивідуальність, заставляючи однаково (поза критичною оцінкою) мислити, оцінювати зовнішній світ, але й витолочує духовність цілого народу. Позаяк Людина мусить бути спроможною самостійно вирішувати ціннісні орієнтири буття, не опираючись лише на догматичну, часто хибну традицію. Якщо, скажімо, складалося так, що держава (влада), значна частина українського суспільства ігнорували, нехтували національними цінностями, то й освіта, під якою розуміють розвиток і прогрес, ставала безглуздою. Тому не можна сприймати усталено хибну тезу – яке суспільство (держава), такою є освіта. Бо тоді ніколи не став би вільним український народ, упокорений двома імперіями, якби всупереч політиці тих держав не вибудовувалася своя “національна школа”, “Просвіта”, культура й українська література, оберігалася рідна Мова. Тому сучасна українська освіта мусить бути такою, щоби не плентатись в обозі мертвих ідей “сильних світу цього”, а бути здатною і налаштованою виховувати як мотивацію людини до цінностей, так і відновлювати волю суспільства зробити те саме. Завдання сучасної освіти – формування громадянської культури “вільних особистостей”, гідних Українського роду і народу, виховання “аристократії духу й інтелекту”. Безперечно, для цієї благородної справи маємо пам’ятати й виконувати Шевченкове заповітне слово “і чужому научайтесь”. Але передусім необхідно живитися своїми джерелами й витоками. За сторіччя до Ніцше великий національний мислитель Г. Сковорода “навчав” рідний народ “зрощувати дух людини, її думку і серце”. Запропонувавши природовідповідну методику – “потрібне зробити легким, а важке непотрібним”, цей життєвий ідеал для нього став головним полем битви за людину. Філософія його педагогіки торкалася найшляхетнішої мети загальнолюдськості – живити дух, благородство серця і помислів, бо негоже, коли “голова” життя полягає в задовільненні черева, для інших – очей, ніг, а ще для інших ціллю є потреба в усяких бездушних речах”. Сковорода як справжній син України, не маючи і не прагнучи матеріальних статків, щедро роздавав своєму народу цінності духу і мудрості істини. Був свідомим того, що нічого не зрушити з місця, якщо не здатний оволодіти найвищою чеснотою – відданістю рідній землі і рідному народу. Тож звідки черпав цю вічну снагу до знань, освіченості, ріднолюбства цей любомудр, визнаний ЮНЕСКО найвидатнішим (у п’ятірці) мислителем світу всіх часів і народів? Очевидно, із джерел староукраїнської наукової традиції, національного письменства, християнського вчення, Київської Академії, європейської освіти, зі стародруків і збірників бібліотек братств, народної мудрості. Маємо визнати, що прогрес потребує не тільки критичного й креативного ставлення до дня сьогоднішнього, але й поваги до минулого. Щоби Україна ставала все більш помітною на науковій карті світу, необхідно робити освіту на всіх рівнях високої якості й стандартів. Війна остаточно переконує, що післявоєнний період має стати переломним у мисленні “переднього” ряду стосовно політики у сфері освіти та науки. На жаль, для України впродовж усього періоду відновленої Незалежності культивувалася політика вилучення з першочергових загальнодержавних пріоритетів чинника “наука”. На цю галузь бюрократія намагалася “витрачати” дедалі менше коштів і ресурсів. Задовго до початку повномасштабної агресії росії в державному бюджеті частка від ВВП на розвиток науки становила всього 0,16–0,23%, хоча, наприклад, чимало країн (високорозвинених) виділяли для цього 4–7%. За таких умов вітчизняній науці було не до пристрасті пізнання законів Всесвіту, тут би проіснувати, вижити від року до року. І справа не тільки в економічно-фінансовій неспроможності й слабкості, а передусім у “культурі” та хибному світобаченні багатьох владних зверхників щодо значущості й ролі Людини – головної цінності країни,
Від першої особи · “Інтелект, освіченість націй завжди закладали підвалини оптимізму для цивілізаційного поступу”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
оскільки саме людський капітал у структурі національного багатства є визначальним. Корінною суперечністю цих часів був значний вплив (негативний) на державну політику олігархату, який домінував не лише в економічній, фінансовій сферах, але й монополізував інформаційний простір, партійне будівництво, гуманітарну сферу і навіть церкву. Нині саме на рівні існуючої політичної культури вкрай важливі якісні зміни, адже в цій ніші приймаються всі доленосні для країни і нації рішення, а бюджетні показники є лише дзеркальним відображенням моральних, інтелектуальних, світоглядних чеснот владного “олімпу”. Свого часу видатний фізик Фр. Жоліо- Кюрі доволі промовисто й переконливо висловився щодо історичних перспектив таких народів і країн: “Наука і освіта по* трібні народу. Якщо вони не розвиваються, то ця держава перетворюються в колонію”. Суть проблем перебуває далеко не в площині простого “збереження” наукових академічних інституцій чи планових дисертаційних захистів, кількості формальних “скопусних” статей чи науково-метричних цитувань. Більш нагальна річ – зберегти і, нарешті, якісно модернізувати університетську науку, яка в багатьох країнах вважається дуже вагомим складником суспільно-економічного розвитку. Інша “вічна” тема для адекватної дії, не для глибоких роздумів, – катастрофічна “втеча мізків”. Було б помилкою, якби цю проблемну сторінку в історії нашої науки прив’язували лише до нинішньої трагедії війни. Мову слід вести про загальну тенденцію цієї наукової “демографії”. Адже поруч із різким зменшенням за останні десятиліття мільйонів учнів у школах, сотень тисяч студентів, десятків тисяч професорсько-викладацького складу, також суттєво погіршилися й умови для самореалізації вчених, особливо молодих. “Берегти кожний талант, як зіницю ока” – заклик, спрямований ні до кого, радше перетворився в дотепну фразу, аніж у загальнодержавний пріоритет. Незважаючи на низку унікальних наукових здобутків наших учнів, студентів на світовому рівні, та ж Мала академія наук, як й Інститут обдарованої дитини зі своїми скромними ресурсами, звуженими (“селекційними”) функціями, малопублічним характером діяльності неспроможні бути оберегом, захистом та зростом для молодих талантів, які б виховувалися як найдорожчий “людський капітал”, слугуючий у недалекому майбутньому Україні. Дуже хочеться вірити, що цю крихку нішу не опанує фетиш комерції на кшталт “футбольної торгівлі”, а інвестиція в цю сферу стане загальнонаціональною справою. Жодним чином не можна “радіти” з того, що різко зменшиться кількість бажаючих здобувати вищу освіту, легше “дихатиметься” бюджету. Але прагнучи в європейський дім, варто орієнтуватися на більш гуманні освітні концепції. Для прикладу візьмемо Шотландію, з якою часто порівнюють Україну. Так ось, там університетська освіта для шотландців (які для громадян з ЄС) є безплатною. Безпрограшна й обнадійлива інвестиція для прогресу шотландської нації! Ми, на жаль, “прамцуємо” в трохи інший бік, пропонуємо то грантоїдство, то заяложену модель “гроші біжать за студентом”, як “бігають” вони сьогодні за хворим пацієнтом. Цивілізаційна модель “освіта впродовж життя” не спрацює за будь-яких реформ, якщо не вирішуватиметься головний рушій освіченості – мотивація. Безперервно вчитися й удосконалюватися – лозунг, написаний на воротах багатьох університетів, означає, що ним мають перейматися всі – учень, студент, учитель і професор. Мусять себе самотворити всі учасники процесу, держава зобов’язана створювати оптимальне соціокультурне, правове, економічне середовище, щоби хотілося безперервно навчатися, розуміючи перспективу. Але яким чином народжуватиметься мотивація, коли зубожілість переслідує і доконує платність, яка є повивальною бабкою для “освітніх послуг”. Тому з цього тупика слід шукати оптимальніший вихід. Яким робом появляться науково-технологічні прориви, включно і в мілітарній сфері, коли звужуватиметься (кількісно і якісно) університетська освіта й наука, а кращі мігруватимуть. Даруйте, але це нагадує уподібнену ситуацію “народження” найвищих досягнень Олімпійських Ігор. Адже важко сподіватися (за рідким винятком) на “олімпійське золото” країнам, де не розвивається масова фізична культура, не впроваджується культ здорової (у даному випадку освіченої) нації. Бо чемпіони, як і визначні науковці, виховуються, зазвичай, у придатному й сприятливому для розвитку середовищі. Очевидно, оскільки ті країни, які впродовж останніх десятиліть за міжнародним рейтингом якості знань PISА посідають місця в десятці найкращих, демонструють дещо інші підходи до освіченості своїх націй. Скажімо, у Фінляндії вищу освіту здобувають 2/3 випускників середніх шкіл. Що вища якість освіти та знань учнів, то більша вмотивованість отримувати університетську освіту, продовжувати навчатися. Нині Україна, яка вже двічі (2018 і 2022 рр.) бере участь у цьому авторитетному світовому рейтингу, отримала можливість на основі результатів тестувань 15-річних школярів більш об’єктивно оцінити реальний стан рівня національної освіти, визначити в дуже непростих умовах війни важливі завдання в контексті реалізації завдань “Нової української школи”, опираючись на традиційну тріаду: якість викладання; якість дидактично-виховного інструментарію; якість соціокультурного середовища. Так, 2018-го наші вихованці (5998 учнів) на загальносвітовому рівні (80 країн) тестувалися з трьох напрямів – культура читання, природничі дисципліни, математика. За оцінюванням Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) Україна тоді відставала від середнього показника відповідно на 23, 22 і 39 балів. Варто зазначити, що міжнародними експертами оцінюється відставання чи випередження в межах 30 балів, як 1 рік навчання в загальноосвітній школі. Таким чином напередодні повномасштабної агресії українська школа “відставала” щодо якості знань на рівні базових предметів приблизно на один навчальний рік. Іншою чутливою проблемою для сучасної української освіти є загрозлива й усталена тенденція наростаючої різниці в якості знань між міською та сільською школами. Адже якщо середній бал школяра великого міста становив 499 балів, середнього – 480, то села – 420(!), отримавши різницю (відставання) приблизно в 2,5 року навчання. Тож аналіз у цьому контексті рельєфно окреслив дві проблеми загальнонаціонального характеру: а) низький рівень грамотності, особливо з математики; б) украй нерівний доступ до якісної освіти. Останній індикатор “доступності” є дуже соціально чутливим, оскільки засвідчує не тільки “етичний” прояв несправедливої й негуманної політики державного управління, але й неконституційність такої освітньої сегрегації нашої молоді. Подібні факти, результати, тенденції озвучуються не для зайвого розворушення наболілих тем, що “проростають” для людини, суспільства, держави тривожними викликами і становлять реальну загрозу національній безпеці. Маємо зважати, що недаремно провідні держави світу розглядають освіту не просто як 4-й пріоритет (серед 17-ти) глобального розвитку, але відносять науку та освіту до найважливіших складників національної безпеки. “Мислячі” уряди та парламенти зреагували б, мабуть, на ці виклики адекватно суспільним інтересам, у нас – нібито й нічого не відбувається. Даремно. Оскільки стан справ не покращується, оскільки жахлива війна лише кратно добавила труднощів та загроз. Постала нова реальність, яка тільки ускладнить вирішення задавнених проблем, пов’язаних із якістю освіти. Адже проведене наступне тестування PISA-2022 вже у жовтні 2022 року, в якому брали участь 3876 учнів із 18 областей України, засвідчило не зовсім утішні результати. Так, можна констатувати, що українці отримали (в надскладних умовах війни) навіть кращі результати, аніж їх ровесники з Болгарії, Молдови, Грузії. Однак зафіксовано значно нижчі показники якості знань у порівнянні з сусідніми Польщею та Словаччиною. Абсолютно відстаємо, наприклад, і від колишньої пострадянської Естонії, школярі якої з математики отримали 510 балів (Україна – 441); природничих наук – 526 (Україна – 450); читання – 511 (Україна – 428). Таким чином, якщо застосувати вже згадуваний 30-бальний міжнародний критерій (1 рік навчання), то наше понад 70-бальне відставання від естонського учня засвідчує, що ці загрозливі негаразди щодо якості знань мусять (зобов’язані) вийти, нарешті, за межі відомчих кабінетів, призвичаєних до формальних закликів громадських рад та “одноголосуючих” колегій та президій. Адже на кону стоїть значно вагоміша й значуща тема – освіченість (або навпаки) Нації. А тому проблеми освіти мають стати загальнодержавним, загальнонаціональним пріоритетом, не фразою, а дією програмного завдання вищих органів влади. Пригадуються часті високого рівня поїздки “за досвідом” то у Фінляндію, то вкраїни Балтії, однак “якби ми вчились так як треба”. Бо й донині низку стратегічних завдань не зрушено з місця. Тому й відкритим є питання, а чому в Естонії острівний чи хуторний школяр володіє такими ж знаннями й компетентностями, що і його ровесник в Таллінні чи Тарту, а в нас різниця в роки. А, насамперед, тому, що інформаційно-технологічна, дидактична, соціальна забезпеченість “периферійних” закладів освіти стала дорівнювати міським, а відповідна підготовка, статус, якість педагогічної освіти і коефіцієнт оплати праці сформували там позитивне мотиваційне педагогічне середовище. Не менш об’єктивує нині національну освіту і такий індикатор, як українська книга. Бо коли ті, кому це належить, десятиліттями неспроможні на рівні культурно-освітньої політики відповідно реагувати на згубну тенденцію, друкуючи на одного українця лише 0,5(!) книги (разом з підручниками), то негоже “парадувати” (за Франком) фразами про європейськість. Адже ті ж турки друкують на одну людину більше 5 книг, а європейці — 10. Усе це, як й інші (не)сприятливі фактори, нуртують на поверхні і навіть не потребують вироблення якихось незвичних концепцій та програм. Проте знадобиться політична воля, професійність бачення науково-освітнього світу, етика відповідальності за людину. Українську Людину. Війна сьогодні оголила всі чутливі суспільні нерви, заставила зовсім по-іншому бачити перспективу буття Нації і Держави, сповна усвідомлюючи, що перемога над кровожерною московією кується добротною Освітою, яка має ставати дедалі більше інтелектуальною, гуманною, національною. У це варто свято вірити. Правдиво колись сказав Президент США Д. Ейзенгауер: “Песимізм ще ніколи не вигравав війни”. Інтелект, освіченість націй завжди закладали підвалини оптимізму для цивілізаційного поступу. Історія засвідчує, що освіта, наука, культура слугували надійним оберегом державності, чинником суспільного прогресу й військової могутності, консолідатором народів і націй. Недарма Фрідріх Великий, видатний полководець ХVІІІ ст., у листі до Вольтера напише, що створення Прусської академії наук та художньої літератури є його найблискучішою перемогою. Показово, що латинські девізи, які прикрашають герби кращих університетів світу (західної і східної інтелектуальних традицій), містять цінності, викарбувані словами просвітництва: істина, світло, свобода, знання, книга… Якщо девізом Гарвардського університету є “Істина”, Стендфордського – “Нехай зростають знання, нехай збагачується життя”, Гейдельберського – “Книга знань завжди відкрита”, Сінгапурського – “Великі справи досягаються важкою працею”, то і на вході до університету в Анкарі виписано слова Ататюрка – “…істинним дороговказом є знання й наука”. А ще, незважаючи на глобальний характер освіти, варто згадати, що видатний Я. Коменський називав університети “майстернями людей”, що закликають не тільки зрощувати інтелект, але й любов до своєї країни. Згадуються ці загально-формальні речі передусім для того, щоби, інтегруючись у цивілізований світ, сформувалася імперативна й однозначна суспільно-державна позиція щодо ролі і місця освітньо-наукової сфери в нашому Бутті – визначального складника національних інтересів. Адже саме нації Англії, Німеччини, Франції, США, Японії.., які творили культ науки, культури, освіченості, праці, зуміли здійснити грандіозні відкриття й прогрес, заклавши підмурівок для світового лідерства. Безперечно, що не можна жити тільки добрими прикладами з минулого (пам’ять), як і не можна сприймати світ лише сподіваннями (очікування) на добре майбутнє, бо в них більше ірраціонального, аніж реального. Реальністю є теперішнє, наш час і наше життя, в якому слід відповідально розібратися, ставлячи на верховинні щаблі ціннісної ієрархії суспільства освіченість і культурність української Людини і Нації, завжди пам’ятаючи, що варто “думати своїм розумом, бо чужий розум думає за себе”.
Георгій ФІЛІПЧУК
Від першої особи · “Інтелект, освіченість націй завжди закладали підвалини оптимізму для цивілізаційного поступу”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Наталя ГУМНИЦЬКА
Цьогоріч Україна відзначила 163-тю річницю повернення в рідну Україну її великого Поета, народного Кобзаря, Пророка, Учителя, Творця Української Біблії, Мислителя, Філософа Тараса Шевченка. Чи замислилися ми над вагою цієї події для української нації? Чи зрозуміли і оцінили мудрість друзів Тараса Шевченка, які в той далекий, непростий час 1861 року доклали неймовірних зусиль, щоб виконати заповітну мрію Поета – повернутися в рідну Україну? Великий біль, що посмертно… Проте вони розуміли, що виконують не лише заповіт, а повертають Україні її Серце, Душу, Надію та Майбутнє. Повертають її Віру у Воскресіння вільної України. Про цю стратегічну мету свідчать, зокрема, прощальні слова Пантелеймона Куліша: “З’явися, батьку, серед рідного краю під своєю червоною китайкою! Та згромадь навкруги себе сліпих, глухих і без’язиких: нехай вони із мертвих уст твоїх почують твоє слово безсмертне та нехай, помиляючись, почнуть говорити непозиченою мовою!”. “Наш єси, поете, ами народ твій і духом твоїм ми дихатимемо вовіки і віки…”. Чи можемо ми уявити сьогодні, у час лютої геноцидної війни рф проти України, що було б з могилою Тараса Шевченка на Смоленському кладовищі у Санкт- Петербурзі? А що було б з нами без нашого Поета в рідному Каневі, який став місцем паломництва для мільйонів українців впродовж усіх буремних років виборювання нашої Незалежності? Сакральним місцем, де утверджувалася і гартувалася українська самосвідомість, національна гідність і прагнення волі. Де досі ми чуємо Послання Поета: “І мертвим, і живим / І ненарожденним землякам моїм / Моє дружнєє посланіє…”. Тож вслухаймося, вчитаймося, зробімо реальні кроки до виконання Його заповітів. Зрозуміймо, що в особі Тараса Шевченка і його непроминальному Кобзарі маємо і в часі, і в просторі Учителя античного взірця, творчість якого є взірцевими життєвими орієнтирами для всіх часів і народів.
Подвижники “Просвіти” · “Тривало це доти, аж поки не ставало відомо про державно+самостійницьке прагнення просвітян”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Василь ГУБАРЕЦЬ, заслужений журналіст України, член НСПУ
Своєю всепроникливістю, високим інтелектуальним рівнем, винахідливістю просвітяни не тільки приємно вражали тих, хто начебто прийшов як “визволитель”, а й по-справжньому дивували одвічних ворогів-агентів – сталінських енкаведистів. Свідчення цьому – спогади учасників далеких подій і пожовклі сторінки радянських архівних документів. Один із них з позначкою “Цілком таємно”, датований 12 травня 1943 року, є нічим іншим, як детально виписаною доповідною наркома держбезпеки УРСР С. Савченка начальникові Українського штабу партизанського руху Т. Строкачу про діяльність групи українських націоналістів у Харкові, очолюваної Володимиром Доленком. Хто ж ця людина (за визначенням наркомівської доповідної, “давній запеклий український націоналіст”), яка у час німецької окупації міста винесла на собі тягар об’єднавчих зусиль патріотів для спротиву ворогу? У Харкові Володимира Доленка знали давно, адже Слобожанщина – його батьківщина, він тут народився, вивчився на юриста в університеті і працював адвокатом у селянських справах, захищаючи людей з народу. Ще в молоді роки дружба і співробітництво з Миколою Міхновським, основоположником українського самостійництва, вплинули на формування його світоглядних позицій. Харків’яни бачили й чули Доленка в горнилі революційних подій 1917 року, де він виступав одним з організаторів місцевого самоврядування, редагував газету “Рідне слово”, обирався повноважним представником міста до Центральної Ради в Києві. У подальші роки національно-визвольних змагань Доленко був активним членом Українського національного комітету в Харкові, головою політичної комісії Слобожанської ради, а ще – організатором Української радикально-демократичної партії. Однак військова інтервенція радянської Росії й окупація Харкова в 1919 році змусили його застосувати інші способи боротьби: працюючи офіційно в колегії адвокатів, він став керівником Харківського підпільного центру – нелегальної антибільшовицької організації, об’єднавши навколо себе групу національно свідомих українців. У характері цієї людини було багато щирої любові й відданості рідній нації і не менше лютої ненависті до споконвічних ворогів – московитських загарбників. Більшовицьким нишпоркам вдалось щось пронюхати – і вже наступного ранку Доленко опинився у в’язниці. Допомогло його адвокатське вміння захищатися: провину не було доведено. Через якийсь час Володимир Доленко очолив підпільну Українську мужичу (селянську) партію й активно взявся за її розбудову. Діячі партії вважали, що саме завдяки селянству, яке чинило запеклий опір окупантській владі, можна було повалити більшовицький режим методами політичної боротьби і відновити Українську Народну Республіку. Але чекісти дізналися про підпільників і весь провід партії, велику кількість активістів було заарештовано (керівництво вислали на Соловки, а інших – в середньоазіатські та уральські табори). Під час процесу у справі “Спілки визволення України” більшовицькі судді з прокурорами згадали і про селянську партію, і всі її провідники (заочно і додатково) дістали нові терміни ув’язнення. Доленку як голові оголосили вирок: 10 років… Відбувши термін ув’язнення і з’явившись у Харкові ще до окупації німцями, він почав збирати навколо себе багатьох однодумців, спільно обговорювати, що і коли треба робити далі. Ось як це звучить в енкаведистській доповідній: “Коло старих зв’язків висунуло фігуру Доленка як керівника українських націоналістів м. Харкова. Приступивши в умовах окупації м. Харкова до організації української націоналістичної громадськості, Доленко з самого початку діяв дуже обережно й обачливо. Не в приклад львівським, а потім київським націоналістам, Доленко напівофіційно створює в якості організуючого центру не центральну раду, а так званий “Громадський комітет””. У цьому наркомівському донесенні чітко подано не лише характеристику і зміст діяльності Доленка, а й структуру комітету, названо прізвища його керівного
Василь Дубровський складу, у подробицях викладено методи прийому в організацію, де, коли і з якою метою комітет засідав. Далі 25-сторінковий документ радянської розвідки повідомляє таке: “Легальні зібрання відбувалися в будинку “Національної культури” і були досить багатолюдними. Збиралося до 100 і більше осіб. Офіційно оголошувалось, що це збори “Просвіти””. За всіма ознаками, такі та всі інші дані для доповідної міг зібрати і передати дуже досвідчений агент радянської розвідки, якому, очевидно, вдалося проникнути вряди комітету, а може, навіть у керівну верхівку. Деякі публікації називають його ім’я – Кіндрат Полуведько, стверджуючи, що “під час організації “Просвіти” кадровий радянський розвідник К. Полуведько, який офіційно працював у міській управі Харкова, передавав німецьким властям списки людей, відданих ідеї самостійної України”.
Своїм господарям-чекістам пересилав набагато більше: окрім списків, очевидно, розмови у вузькому колі, настрої, плани “Громадського комітету”. Згадує про нього у своєму “Щоденнику” воєнного часу і письменник Аркадій Любченко, який у роки окупації працював у харківській газеті “Нова Україна”: “…в міській управі заарештовано секретаря управи Полуведька (він колись за Скрипника був сеaкретарем комісії з українізації)”. Серед 26 найактивніших членів “Громадського комітету” в доповідній наркома держбезпеки ця особа посідає 9-те місце і характеризується як викладач німецької мови, котрий після вступу Червоної армії в західні області певний час працював у Львівському сільськогосподарському інституті… Німецьке командування заарештувало Полуведька приблизно на початку 1942-го. А хто ж тоді постачав інформацію радянській розвідці аж до травня наступного року (доповідна датована 12 травня)?.. Можна висловити здогад, що в середовищі харківських патріотів-націоналістів енкаведисти мали ще якісь джерела точної інформації, щоб так впевнено і в такому обсязі оперувати нею за три місяці до звільнення міста від окупантів. У руках радянської розвідки опинилися не лише програмні й тактичні настанови “Громадського комітету”, а й дані про те, що його існування не було офіційно дозволено німецькою владою, яка згодом заборонила проводити будь-які зібрання активістів цієї організації. Передбачаючи такий хід подій, Володимир Доленко разом з однодумцями ще в перші дні окупації взявся за налагодження діяльності “Просвіти”. За його лідерства формувався керівний склад, підбиралися люди, які могли забезпечити важливі ділянки роботи, розроблялася програма та конкретні плани. Тому природно, коли “Громадський комітет” перестав існувати, його функції абсолютно в усьому перебрала на себе “Просвіта”. Німцям була добре відома заборона “Просвіти” більшовицькою владою, і вони з початком окупації досить поблажливо сприймали відновлення діяльності її організацій. Тривало це доти, аж поки не ставало відомо про державно-самостійницьке прагнення просвітян, які в Харкові спиралися переважно на рекомендації й поради досвідченого політика Володимира Доленка. Ті поради чітко зафіксовані в документі радянської розвідувальної служби: “Доленко в своїх виступах підкреслював: “Українцям необхідно навчитися по-державницьки мислити і по-державницьки вирішувати всі питання. Треба дипломатично, по-єзуїтськи, обдумано і навіть підступно, зціпивши зуби, діяти в інтересах українського народу… Доленко у своїй практичній роботі виявляв особливу обережність до політики німців на Україні і рекомендував своїм однодумцям: “Терпіти, не налаштовувати німців проти себе, але водночас побільше виривати прав”. Очевидно, саме такі настанови та зважений підхід дали змогу харківській “Просвіті” періоду Другої світової війни легально розпочати свою діяльність, гуртуючи навколо себе все більше й більше людей. За рекомендацією Доленка головою ради “Просвіти” було обрано його найближчого соратника, професора історії Василя Дубровського, якого знали як відомого фахівця музейної справи, перекладача з тюркських мов, захисника пам’яток культури України. У 1930-х роках його було схоплено і відправлено в концтабір за традиційно вигаданими звинуваченнями “в контрреволюційній і антирадянській діяльності”. Повернувшись із заслання до Харкова лише напередодні війни з німцями, Дубровський швидко здружився з Доленком, став його правою рукою: разом міркували над майбутнім, формували “Громадський комітет”, а паралельно планували й організовували “Просвіту”. Якщо у “Громадському комітеті” були створені відділи (народної освіти, промисловий, торговельний, кооперативний, сільськогосподарський, технічний та інші), то в “Просвіті” існували комісії (правнича, науково-філософська, видавнича, соціального забезпечення, шкільна, історична, фінансово-господарська, мистецька, кооперативна, промислово-індустріальна, церковно-богословська). Через ці комісії, різноманітні гуртки, організації української молоді та жінок-українок здійснювалася вся робота “Просвіти” в умовах німецької окупації. Вже одні назви комісій визначили їхню спрямованість й основну сферу щоденних турбот. Василь Дубровський сам очолив правничу комісію, до якої постійно зверталися не лише харків’яни, а й мешканці навколишніх сіл та містечок. Від цієї просвітянської структури люди отримували моральну і ділову підтримку через юридичні поради щодо ставлення до німецьких законів, а здебільшого – правові рекомендації в земельних справах. Особливо відповідальною і вкрай важливою для багатьох мешканців Харкова стала комісія соціального забезпечення. Очолювана заступником голови ради “Просвіти” Зоєю Сапицькою, вона діяла спільно з профільними адміністративними органами, дбаючи про влаштування людей на роботу, допомагаючи їм у господарстві, в організації конкретної справи. Ця комісія мала завдання відшукувати сім’ї, які залишилися без годувальників через криваві репресії більшовицької влади, забезпечувати їх найнеобхіднішим: продуктами, матеріальною допомогою, сприян-
Володимир Доленко ням в облаштуванні житла. На принципах самодопомоги (здебільшого забезпечення харчами, одягом, паливом, грішми) у важкі часи воєнного лихоліття працювали також фінансово-господарська, кооперативна, промислово-індустріальна комісії, хоча всі вони мали ще й інші важливі обов’язки. Суто просвітницьку роботу виконували історична, шкільна, видавнича, науково-філософська, мистецька комісії. Досить діяльною виявилась шкільна комісія, якою керував професор педагогіки Олександр Попов, людина вельми авторитетна й шанована в освітянських колах. Практично всі його пропозиції, рекомендації й побажання активно підтримував і здійснював завідувач відділу народної освіти міської управи Петро Дрига. Вони спільно підбирали і висували керівниками шкіл досвідчених, перевірених у роботі вчителів-патріотів, які забезпечували навчання дітей рідною мовою, а не мовою окупанта, подавали історичні знання про Україну об’єктивно й правдиво, відкидаючи імперсько-більшовицькі брехливі тлумачення. Цікаво організували школу-курси для підлітків, після закінчення якої майже всіх учнів перевели одразу до агрономічної школи. Комісія у видавничих справах, що працювала під керівництвом професора Дмитра Солов’я, зуміла оперативно налагодити роботу невеликого видавництва “Українська книжка”, випускаючи просвітянські брошури, навчальну літературу для шкільних потреб. Не маючи власного періодичного органу, комісія зуміла добитися свого впливу на газету “Нова Україна”, в якій тоді працювали письменники Олекса Варавва, Аркадій Любченко, Анатоль Гак, Олекса Веретенченко, історик Олександр Оглоблин. Важливу роль при цьому відіграв Володимир Доленко, гостро критикуючи зміст і форму публікацій газети, що змусило редакцію звернутися в “Просвіту” з проханням рекомендувати “Новій Україні” професійних авторів, які могли б пожвавити висвітлення на її сторінках важливих питань, зокрема просвітянських. Масові заходи успішно орга-
Завжди, особливо у важкі часи, надійними помічниками й оборонцями українців ставали організації “Просвіти” зі своїми провідниками. Найкраще це відчули харків’яни у Другу світову війну, коли в окупованому німцями місті майже два роки активно й багатогранно діяла, допомагала людям виживати, підносити національну свідомість розгалужена мережа просвітянських структур.
Суспільство · “Перше, що роблять росіяни на окупованих територіях, – це заборона будь+яких національних символів України, нашої мови, Церкви”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
нізовувала мистецька комісія, створивши театральний, хореографічний, вокальний гуртки, члени яких постійно брали участь у народних святкуваннях, відзначенні Різдва, пасхальних днів, у концертах для населення. Ця ж комісія відповідала за проведення мистецько-політичних виставок, залучення міської молоді до театральних дійств. Повчальною і послідовною була робота церковно-богословської комісії, яка координувала просвітянські заходи з Єпархіальним управлінням. Ще “Громадський комітет” змусив керуючого Харківською і Полтавською єпархіями визнати автокефалію української церкви, а член “Просвіти” отець Васьківський розширив і поглибив її вплив на населення. Будучи керівником церковно-богословської комісії і маючи помічниками таких авторитетних людей, як Потієнко, Єгерський, Червінський, Лебединський, отець Васьківський, а отже, й “Просвіта”, сприймалися вірянами дуже тепло, оскільки церковні проповіді були близькі й зрозумілі людям. Радянські розвідники чітко визначили і зуміли передати донесення через лінію фронту, яка проходила десь поблизу м. Калача Воронезької області, що “діяльність “Просвіти” загалом і кожної комісії зокрема перебували під безпосереднім керівництвом Доленка та його найближчих помічників (називаються імена професорів Василя Дубровського, Олександра Попова, Дмитра Солов’я, Бориса Порай- Кошиця, дочки священника Зої Сапицької)… Доленко завів такий порядок, що після кожного засідання голова комісії зобов’язаний був з’являтися до нього для інформації і затвердження рішень, прийнятих комісією”. Голова міської управи О. Крамаренко (виявлений і розстріляний гестапо як радянський агент) разом зі своїм оточенням в’їдливо називали “Просвіту” обкомом партії, а Володимира Доленка – секретарем обкому. Не випадково й прихильники міського голови доносили в гестапо на Доленка як “підбурювача і керівника петлюрівськосамостійницької організації з більшовицькою методологією”, який начебто готує повстання проти німців. Хоча окупанти вдавали, що не звертають уваги на ці нашіптування, все-таки гестапо уважно придивлялося до діяльності “Просвіти”, яка швидко завойовувала авторитет, зростала кількісно: її членами стали майже 600 осіб. Харківський просвітянський центр спеціально відряджав своїх інструкторів у райцентри та великі селища для створення і розгортання діяльності осередків “Просвіти”. У різних формах (хори, гуртки, просвітянські клуби) вони з’явилися і почали діяти в Богодухові, Валках, Вовчанську, Дворічному, Куп’янську, а також Охтирці, що перед війною адміністративно відійшла до Сумської області. Зовсім не від доброго життя і не з великої любові до української культури й освіти доводилось німцям все це терпіти. Якщо сталінських енкаведистів харківська “Просвіта” дивувала своїм умінням швидко відроджуватись, кількісною згуртованістю і націленістю на конкретну корисну справу, то гітлерівських гестапівців явно лякала прагненням до державного самостійництва, політизацією усіх сфер окупаційного життя. Німецький режим висловив незадоволення з приводу вшанування “Просвітою” пам’яті Симона Петлюри, оскільки той, мовляв, виступав проти присутності в Україні кайзерівських військ у 1918 році. Іншого разу на підготовлену просвітянськими активістами виставку “Україна під більшовицьким ярмом” було накладено піврічну заборону. Лише згодом, після багатьох прохань професора Василя Дубровського, прискіпливих переглядів експонатів та зміни назви на “Геть більшовизм!” німецька влада дала дозвіл на проведення виставки, яка мала широкий резонанс. Про неї в післявоєнний час поет і журналіст Богдан Кравців так написав в “Енциклопедії українознавства”: “Багатогранну діяльність (на основі самодопомоги, гол. харч.) у 1941–43 рр. розвинула “Просвіта” у Харкові з В. Дубровським на чолі…, навколо якої скупчилося все українське громадсько-суспільне життя. Вона серед іншого влаштувала успішно виставку “Геть більшовизм!”, з експонатами і документами совєтського терору”. Гестапівські документи того часу дедалі частіше фіксували далеко не в усьому прийнятну для німецьких властей діяльність харківських просвітян: побоювалися не тільки впливу “Просвіти”, а й її намагання і вміння обходити наглядові рогатки поліції безпеки та охоронних служб. І все ж на організаторів окупанти мали таємні досьє, отримуючи з різних джерел досить точні й об’єктивні дані. Скажімо, про Володимира Доленка знали і нотували у своїх матеріалах те, як він у вузькому колі висловлювався щодо існування об’єднання “Просвіта”, метою якого була “не тільки боротьба з большевизмом і підтримка німецьких збройних сил до перемоги, а й боротьба проти німців для усунення німецького впливу”. Насторожувало гестапо і сказане українським патріотом в іншому місці, де “Доленко недвозначно говорив, що вже тепер необхідно створювати склади озброєння і боєприпасів”. Подібні відомості німці збирали і щодо інших українських патріотів, зокрема, керівного ядра “Просвіти” — професорів Василя Дубровського, Олександра Попова, Дмитра Солов’я та ін. Здогадуючись про це, просвітяни за складних умов постійного нагляду, під громами і блискавками окупаційного контролю, намагалися в усьому діяти обережно, маневрувати між дозволеним і потрібним українській справі, допомагати людям, які опинилися в окупації. Все важче і складніше доводиться жити і працювати, обравши за мету незалежність і позбавлення чужинських впливів. Вже з весни 1942 року окупанти шаленіють, розпочавши арешти націоналістів-самостійників, зокрема просвітян, у різних українських містах: у Краматорську схопили 10 активістів, у Маріуполі – голову “Просвіти” Ірія, у Дніпропетровську – 15 найактивніших осіб. Харківська “Просвіта”, використовуючи легальні можливості, проіснувала до кінця німецької окупації. Володимир Доленко, рятуючи українських патріотів від неминучої загибелі в умовах радянщини, чітко спланував і через надійних людей у різних організаціях та владних німецьких структурах добився виїзду на еміграцію всіх, хто бажав, з числа місцевих інтелектуалів і політиків.
ди при міськраді. Багато зробив для відновлення історичної пам’яті, топоніміки українського промислового міста, став фундатором музею в НВК № 1, де викладав. Багато його книжок присвячено землякам, патріотам України, зокрема “Таїни землі” (2015), “Нотатки педагога” (2017), “Покровськ і Покровщина” (2020), “Письменники Покровщини”(2021). По гарячих слідах, одним із перших, він написав про події так званої “русской весни” 2014 року і її причини в книжці “Скельця калейдоскопа” (2014). Автор припускав, що російська агресія може спалахнути з новою силою. Так і сталося. Наступного після 24 лютого 2022 року дня Петро Євгенович записався до територіальної оборони міста, але за станом здоров’я пробув там недовго. Згодом йому, як і більшості жителів Донеччини, довелося залишити рідний край. До останнього дня він працював за фахом, готував матеріал для нової книги, дописував і популяризував тижневик “Слово Просвіти”. Не тільки вірив у переможне майбутнє України, а й наближав його. Світла пам’ять Петру Євгеновичу Гайворонському, не забудемо.
Краєзнавці, письменники та просвітяни з Донеччини
Суспільство · “Перше, що роблять росіяни на окупованих територіях, – це заборона будь+яких національних символів України, нашої мови, Церкви”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Раптово й передчасно на 66- му році життя пішов у засвіти Петро Євгенович Гайворонський, учитель, член Національних спілок краєзнавців, письменників, журналістів України, Почесний краєзнавець Донеччини та України, голова Покровської краєзнавчої організації “Оберіг”, лавреат всеукраїнських премій імені М. Петренка, імені М. Чабанівського. Все його життя пов’язано зі сходом України: у Лисичанську народився, майже все трудове життя провів у Покровську на Донеччині. Працював у педагогічному училищі, школах, був одним із керівників громадської ра-
Ярослава РІЗНИКОВА
Ми знаємо, яким є важливим кожен голос адвокації України у різних куточках світу. Ще один такий потужний голос прозвучав у Римі під час 79-ї Генеральної Асамблеї Єпископської Конференції Італії, що відбулась 20-23 травня. “Україна потребує підтримки демократичного світу”, – закликав владика Михаїл Бубній – екзарх Одеський та голова Патріаршої комісії у справах монашества, який за дорученням Блаженнішого Святослава був делегатом від Української греко-католицької Церкви. У зверненні до італійського єпископату владика Михаїл подякував за “постійну підтримку України, зокрема за співпрацю з УГКЦ та сприяння у душпастирських і гуманітарних проєктах УГКЦ”, за опіку над сотнями українських біженців, та закликав “бути голосом правди про Україну”. Розповідаючи про війну в Україні, владика Михаїл зазначив: “На жаль, передбачуване швидке завершення цього жахливого повномасштабного вторгнення Росії на територію незалежної
Покровськ Світлій пам’яті Петра Гайворонського
Його називали всі Гришине, Потім назва мінялась не раз. Тепер є Покровськ. Хай залишиться – Славен рід козаків ще не згас.
Важкою, постійною працею Створювались у місті дива. Виросла із простої станції Залізнична вузлова.
А кругом піднімалися шахти, Наче сосни у давніх лісах. Підпирали копри, як Атланти, Тихі, мирні, ясні небеса.
Тут Прокоф’єв і метр Леонтович Починали свій зоряний шлях. Слава їх та героїв військових Пломеніла у наших серцях.
Та життя перервалось привітне, Наступила година страшна. У Покровську сади лиш розквітли, Прогриміла проклята війна.
Налетіла злодійка зі сходу – П’яна, люта російська орда. Руйнувала здобутки, природу, Все, що рід козаків зберігав.
Та не зможуть ракети і дрони Україну святу подолать, З нами всі волелюбні народи, З нами Бог. І ми будем стоять!
Віталій Павловський
Суспільство · “Перше, що роблять росіяни на окупованих територіях, – це заборона будь+яких національних символів України, нашої мови, Церкви”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
держави України не справдилося. І вже третій рік Україна великою ціною і жертвою тисяч її громадян, які полягли на полі бою чи були просто невинно вбитими, виборює свою незалежність і право на існування як окрема держава зі своєю мовою, традицією та культурною спадщиною, водночас захищаючи демократичні європейські цінності та принципи у Східній Європі”. Він вказав на ідеологію “русского міра” як на джерело геноцидної війни проти українського народу. Також він розповів про закриття греко-католицьких храмів на окупованих територіях та переслідування священників. “Дехто з вас, у тому числі Його еміненція Кардинал Дзуппі, відвідали Україну в час війни і на власні очі побачили це жахіття, яке несе із собою нова, штучно створена в Росії ідеологія, так звана “доктрина русского міра”, що пропагує у ХХІ столітті нову російську імперію з елементами месіанства на засадах поглинання національних меншин, насадженням своєї мови, культури і релігії. Дозвольте навести конкретний приклад наслідків цієї ідеології в моєму екзархаті. Перше, що роблять росіяни на окупованих територіях, – це заборона будь-яких національних символів України, нашої мови, Церкви аж до заборони харитативних організацій, зокрема Карітасу Україна та Лицарів Колумба. Я вже не кажу про громадські організації, які плекають українську мову та культуру...”, – сказав владика Михаїл. Владика закликав присутніх зрозуміти, що “сьогодні в Європі народжується новий Гітлер. Росія роззброювала Україну понад 30 років, аж поки 24 лютого 2022 року розпочала повномасштабне вторгнення. На початку 2022 року російський уряд запевнив нас, що не нападе на Україну. І що сталося через місяць? Вночі він запустив ракети. Ми свідомі цього, що не можемо вірити жодному слову нинішньої російської влади”. Він розповів, що в умовах війни, незважаючи на виклики, кожна парафія та душпастирський осередок УГКЦ перетворилися на гуманітарні центри допомоги людям, на місця, де кожен може знайти місце для молитви і підтримки. Завершуючи свою промову, владика Михаїл сказав: “Від імені Його Блаженства Святослава, насмілюся просити вас, дорогі співбрати у єпископстві та учасники цієї асамблеї, бути адвокатами України, говорити правду про війну в Україні, відважно стати на захист тих, хто страждає і кого вбивають”. Потужні й мудрі слова!
Пошта “СП” · “Кожне місто – це Всесвіт, у котрому переплітаються долі людей та країни”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
викладачі державного університету “Житомирська Політехніка”. “Кожне місто – це Всесвіт, у котрому переплітаються долі людей та країни. Хто жив, творив, писав, розповідав про Житомир іу Житомирі, ми дізнавались на екскурсії. Хтось відкривав для себе нове, хтось почув знайомі імена. Багато локацій. Та це не все. Житомир – славний своїми людьми. Бо без людей, котрі жили, живуть та будуть жити в ньому, він перетвориться на бездушне поле мовчазних будинків. Читаймо Житомир, як книгу. Бо в ній заховані скарби пам’яті народу”, – поділилась враженнями на сторінці у Фейсбуці письменниця Лариса Паламарчук. Пішохідна екскурсія є частиною однойменного урбаністичного літературного проєкту, який реалізується Житомирським обласним краєзнавчим музеєм, зокрема відділом “Житомирський обласний літературний музей”, Державним університетом “Житомирська політехніка”, Обласною бібліотекою для дітей та юнацтва та Житомирською обласною організацією НСПУ. Робота над проєктом триває.
Пошта “СП” · “Кожне місто – це Всесвіт, у котрому переплітаються долі людей та країни”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Євген БУКЕТ
23 травня, в День Героїв, громадська організація “Інститут національного розвитку” та Київське обласне об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка оголосили імена лавреатів відзнаки “Вікімеч” імені Олега “Raider” Ковалишина “за внесок у Перемогу України в інформаційній війні”. “Вікімеч” вручається з 2021 року щорічно як своєрідна подяка від громадянського суспільства українським вікіпедистам, які роблять великий внесок у боротьбу з окупантами, створюючи через українську Вікіпедію інформаційний контент про українців для світу і про світ для українців. Лавреатами 2024 року стали активні редактори української Вікіпедії: Максим Огородник – за пері¦ од широкомасштабного росій¦ ського вторгнення започаткував понад 1200 статей, значна части¦ на з яких присвячена подіям і учасникам російсько-української війни, зокрема, військовослуж¦ бовцям, які отримали звання “Ге¦ рой України”; Максим Гаврилюк – який має лося? За новими ринковими відносинами мали б прийти нові власники, здатні домогтися підвищення рівня економіки, збільшення виробництва. Почалася приватизація державного майна, в якій відзначились директори підприємств, колишня партноменклатура, представники влади. У ході її проведення національні інтереси не були враховані повною мірою. Тому й виникли рейдерські захоплення підприємств, доведення їх до банкрутства і ще інші непередбачені ускладнення. За всіма цими комерційними оборудками крилася вигода окремих осіб, які знайшли місце для своїх капіталів у іноземних банках. А де нині національний капітал, спрямований на розширення виробництва, нові технології, які підвищують продуктивність праці, а за ними й гідну її оплату? Адже приватизація відкриває широке поле діяльності в нашій економіці, з’являється конкуренція умови для виробництва добротних товарів. Чи є у нас урядовці, які розуміють роль і значення національного капіталу в розвитку країни? Що вони зробили для його появи і утвердження в комерційних операціях? Де ви, майстри, інженери, підприємці, здатні провести економічні перетворення вкраїні, оновити заводи, фабрики, піднести виробництво до світових стандартів? Щоправда, тут вони можуть навести буденне спростування: а хто ставив перед ними такі завдання, контролював їх виконання, вживав необхідних заходів,
значний внесок у висвітлення звитяги українських Героїв у ро¦ сійсько-українській війні, вша¦ нування пам’яті загиблих воїнів; користувач Долинський, який створив та постійно редагує багато статей про учасників Визвольних Змагань (Армія УНР, УСС, УГА, УВО, ОУН, Карпатська Січ, УПА), а також про учасників нинішньої війни.
Довідково: Олег “Raider” Ковалишин (18.08.1978 – 23.05.2014), в пам’ять про якого заснована відзнака, – учасник змагань з історичної реконструкції та боїв із застосуванням середньовічної зброї, редактор української Вікіпедії, учасник Революції Гідності і доброволець батальйону “Донбас”. Загинув у бою під Карлівкою в День Героїв, 23 травня 2014 року. Ініціатор відзнаки – Микола “Крук” Кравченко (20.05.1983 – 14.03.2022) – кандидат історичних наук, ідеолог Азовського руху, учасник російсько-української війни з 2014 року, редактор української Вікіпедії. Загинув внаслідок ворожого обстрілу з БМ-21 “Град” в селі Горенка Бучанського району Київської області.
щоб не перетворити цю генеральну лінію нашого розвитку на недосконале випробування. Дилетантські уявлення, не має значення, від кого вони випливають, протипоказані економічним відносинам і заявляють про себе банкрутствами і втратами. Якщо немає законності і правопорядку, відсутня фінансова дисципліна, там самочинно і безперешкодно визрівають безлад і хаос. У такому разі нічого путнього не чекай, там процвітають крадіжки, шахрайство, хабарництво. Та є у нас і окремі підприємства, агрофірми, де господарство ведуться уміло й грамотно, все організовано належним чином, і зарплати у працівників пристойні. Одним словом, все налагоджено професійно, без порушень і марнотратства. Бо там керівники думають не тільки про власні досягнення, а й про людей, які у них працюють і є творцями матеріальних цінностей. От би поширити цей досвід повсюдно, і тоді б країна швидко змінилася б, стала такою, як лише в мріях окреслювалося. Нині у нас війна, воєнний стан – це надзвичайні події, вони вимагають мобілізації всіх наших сил, діяти з кращими результатами, виходячи з національних інтересів. З плином часу настрій людей змінюється. Виникає розуміння того, що окрім самих нас, ніхто не прийде й не візьметься поліпшувати умови й обставини нашого життя, долати перешкоди, які виникають в суспільстві. І об’єднати наших громадян може спільна мета – щоб Україна стала могутньою державою.
Пошта “СП” · “Кожне місто – це Всесвіт, у котрому переплітаються долі людей та країни”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Людмила ЛОБАЧОВА Фото Лариси Паламарчук
Житомирці вперше долучились до пішохідної екскурсії “Читати Житомир”, яка відбулась у рамках святкування Дня музеїв. Учасники мандрівки змогли побачити та відчути місто через призму авторських текстів письменників, які в ньому жили та описали в своїх творах. Дізналися більше про митців слова, їхню творчість і зв’язок з Житомиром. Двогодинну прогулянку почали з фонтану на Першому Бульварі, пройшли вісім локацій. Кожна з зупинок присвячена письменнику, його твору та місцю, де розгортається дія. Серед названих імен одне звучало найчастіше – Микола Васильович Хомичевський, який увійшов у літературу під псевдонімом Борис Тен. Доля пов’язала його з Житомиром. “Це була велика людина мого рідного міста... Коли кажемо “Житомир”, то першою асоціацією в мене постає Борис Тен”, – читаємо у спогадах іншого відомого житомирянина, письменника, лавреата Шевченківської премії Валерія Шевчука. – “Читати Житомир” і не згадати ім’я людини з іменем Дніпра неможливо. Він — просвітянин, релігійний діяч, поет-перекладач, мистецтвознавець, педагог. Влітку 1917 року Хомичевський увійшов до Ради Товариства “Просвіта” у Житомирі, а після Другої світової війни тридцять один рік перекладав із давньогрецької на українську “Одіссею” та “Іліаду” Гомера, за неповторний переклад отримав премію ім. М. Рильського. Він об’єднав навколо себе житомирців, відкривав нові імена та багатьом дав дорогу у майбутнє. Гортаючи твори місцевих авторів, ми знаходимо згадки про Миколу Васильовича. Геній його людяності вплинув на становлення того чи іншого автора, про це написано в їхніх біографіях. Саме тому в екскурсії “Читати Житомир” ми знову ізнову повертаємось до імені видатного українця, – зазначила екскурсовод та просвітянка Людмила Заліщук. Зацікавились літературною прогулянкою бібліотекарі, вчителі, ліцеїсти 6-9 класів, студенти та
Пошта “СП” · “Кожне місто – це Всесвіт, у котрому переплітаються долі людей та країни”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Олександр ГРОМОВ, м. Київ
У кожної нації є національна ідея, у нас вона давня, як і наша історія, – це будівництво національної держави українського народу. Незважаючи на несприятливі часи, жорстоке переслідування в недавньому минулому, їй ніколи не випадало забуття. А після Революції Гідності ця ідея виходить на рівень державної політики. Ставлення до національної ідеї неодмінно характеризує як спільноту, так і будь-яку особистість. Початок широкомасштабної війни Росії проти України Президент України Володимир Зеленський зустрів так, як і належить керівникові держави. Миттю відійшли в минуле запевнення, що все буде добре, зникла згадка, що не варто хвилюватися, а думати про вільний час. Усе це відпало, треба швидко ухвалювати невідкладні рішення, відвернути загрозу, що нависла над країною. Його звернення до народу стали чіткими й зрозумілими, він сповістив, що у нас є сили і воля дати відсіч ворогові. Наша мета – свобода і демократія, і нікому не вдасться похитнути нашу рішучість до спротиву. Нещодавно в Києві в Будинку письменників, де виник задум створити Народний Рух України, було відкрито меморіальну дошку на честь цієї події. Виступаючи на установчому з’їзді цієї всенародної організації 8 вересня 1989 року, відомий письменник Олесь Гончар сказав: “З трибуни з’їзду, сподіваємось, до народу промовлятиме сама безкорислива правда життя, пекучі його проблеми, високі почуття громадянської відповідальності, розуміння обов’язку, справжнє вболівання за долю перебудови, за наше спільне майбутнє”. І далі він окреслив ці проблеми – національні, соціальні, економічні. Саме в такій послідовності їх і треба вирішувати, щоб досягти успіху. Якщо ж порушити цю послідовність, виставити наперед соціальні чи економічні проблеми, а національні відкласти на якийсь період, то в результаті отримаємо те, що маємо сьогодні в Україні. Тупцюємо на місці не один десяток років, діючи вибірково, і все з’ясовуємо, як, чому, через що так незугарно виходить і хто в цьому винен. Вживаючи неякісну, забруднену воду, можна й захворіти. Тоді, щоб одужати, кидаємось шукати ліки, діставати їх за високими цінами. Та чи не краще відмовитись від такої води, знайти перевірену, чисту, придатну для всіх потреб? Життєдайне джерело народної мудрості доносять до нас українські письменники, діячі культури, історики. Чи прислухаємось ми до них, людей талановитих, освічених, правдивих, чи сприймаємо їхні поради? Свого часу на виборах до Верховної Ради України Олесь Гончар мовив схвальне слово про одного з кандидатів у народні депутати, якого добре знав. Одначе обрали зовсім іншого, нічим не примітного, з невідомими здібностями. Буває й так, що людина відома, з активною життєвою позицією, має на своєму рахунку вчинки, корисні для суспільства й гідні наслідування, але її поведінка залишається ніби втаємниченою, прихильність громадськості дістається іншому. Через це у владі зустрічаємо тих, кого й на гарматний постріл не можна до неї допускати. Мало того, опісля, коли хибний крок не заперечити, починають лунати гнівні розпачі, звідки така оказія виникла. Чому так трапилося, що обрали чоловіка, який мав би служити людям, а він виявився причетним до якихось зловживань? Яка політика правильна? Та, що є виваженою й обґрунтованою, відповідає прагненням людей, передбачає завтрашній день. А нині, в умовах російсько-української війни, вимоги до тих, кого приваблює така діяльність, зростають. Задля оборони країни потрібні військова техніка та різне спорядження, їх повинні виготовляти наші підприємства. І це в той час, коли чимало кваліфікованих працівників опинились за кордоном. Як їх повернути? Адже ці люди влаштувалися там на роботу, мають змогу порівнювати зарплату з тією, яку вони отримували вдома, і вбачають значну різницю. Відомо, що на час проголошення незалежності України в 1991 році ми входили в число країн з найбільш розвинутою економікою. Куди ж все це поді-
Про-читання · “Це шлях до усвідомлення себе як нації, окремої від нації окупанта, розвінчання імперських міфів про вигадану “єдність”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Олеся ТОМЕНКО, кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри культури та соціально-гуманітарних дисциплін Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури
Стаття присвячена розгляду та аналізу обраних розділів книги “Летіли дзвони” Миколи Томенка, що є продовженням наукового дослідження тетралогії “Трудова книжка матері”, розпочатого в попередніх публікаціях. Обсяг поетичної спадщини М. Томенка значний, проте вершиною його творчості стала саме “Трудова книжка матері”, яка писалася поетом протягом трьох десятиліть. Тетралогія складається з 4-х книг: книги першої – “Трудова книжка матері”, книги другої – “Летіли дзвони”, книги третьої – “Трагічні етюди” (Голодомор. Геноцид в Україні (1921—1922, 1932–1933, 1937, 1947, 1949 рр.), книги четвертої – “Як ми любили вас, мамо!” (Поезії. Вірші в прозі. Синівська сповідь Матері, Україні). У статті ми продовжуємо досліджувати розділи поеми “Летіли дзвони”, а саме: “В’язка соломи”, “Летіли дзвони”, “Покара за бездітне”. Ці розділи, як і попередньо проаналізовані, розкривають трагічну історію українського народу. Цінність поетичного слова полягає не лише в історично-правдивій фіксації знущань і наруги над українським народом радянською системою, але і в образній метафоричній системі, яку творить автор і яка закарбовується в пам’яті не сухими цифрами і датами, а емоційним, образним відтворенням дійсності. Насправді, назвати ті роки під окупацією радянської влади дійсністю чи просто життям важко, це було справжнє пекло. Кожен розділ поеми, як ми зазначали в попередніх дослідженнях, можна назвати своєрідним архетипом доби, оскільки в ньому зафіксовано злочини кремлівського режиму, які мають стати сталою складовою історичної пам’яті українського народу. Наголошується: як сьогодні фіксуються злочини Кремля під час повномасштабного вторгнення через обстріли, руйнування, вбивства, насильство, катування, фільтрацію, каліцтво, так само Миколою Томенком зафіксовано і поетично відтворено злочини Кремля, які відбувалися 90 років тому. Сьогодні більшість науковців і доходять висновку, що злочини, які чинилися кремлем в Україні в ХХ столітті, лишилися непокараними, як наслідок виросли нові кати і знову нищать нашу державу. Тому, на мою думку, аналіз і вивчення цього твору є надактуальним. Треба зазначити, що дослідження “Трудової книжки матері” Миколи Томенка проводилося нами в наукових публікаціях, проаналізована вона в дослідженнях літературознавців М. Жулинського та М. Наєнка, а також П. Засенка, Е. Бабчук, Д. Білоуса, М. В. Томенка, К. Мотрич. Проте об’єктом детального, всебічного, всеохопного аналізу тетралогія ще не стала. Тому нами приділяється особлива увага до історичних витоків написання книги, емоційно-образної системи віршування, до деталей та матеріалів, які знаходяться лише в родинному архіві письменника і є унікальними для дослідження творчості поета. У даній статті в цьому контексті досліджуватимуться розділи поеми “Летіли дзвони”, а саме: “В’язка соломи”, “Летіли дзвони”, “Покара за бездітне”. Так, у розділі “В’язка соломи” автор поетично осмислює один із листів слухачів, в якому розповідається про двох маленьких дівчаток, які несли засніженим степом серед ночі по в’язочці соломи. Для читачів XXI століття цей архетип видається дивним, але 90 років тому, щоб вижити самому і прогодувати худобу в українському селі, затиснутому в лабети комуністичної машини, доводилося працювати, але нічого не отримувати за свою працю. Тому посилали дітей за соломою, яка, вже гнила, не була потрібна нікому, бо урожай був давно зібраний і відправлений в державне жерло. А в хаті від холоду замерзала навіть вода, і тою соломою можна було протопити в хаті. Виникає запитання: а чому посилали дітей? Бо дорослого, який хоча б щось, навіть мерзлу солому, ніс додому з колгоспного поля, чекала тюрма. Але поетичне слово карбує інший нелюдський вчинок і виводить образ такого собі дядька Василя, можливо, сусіда, але якого наділили совіти владою над простими людьми: Із коня розпашілого злазить, По снігу до дітей тих побрів. – Не беріть у нас, дядьку Василю, Замерзає у хаті вода… Рученята простягують сині, За плечима не в’язка – біда… …Не забрав Підпалив він солому, За плечима котра в малишні. І помчав крізь завійні хутречі – Не давав відпочити коню. І лизали, гойднувшись, за плечі Язики палахкого вогню… Вже не діти були – смолоскипи (перед ними ми в вічнім боргу). Такий нелюдський вчинок вразив поета, бо невинна і беззахисна дитина не могпалин Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Автор понад 150 наукових праць. Член Донецького відділення Наукового товариства імені Тараса Шевченка. Учасник проєкту “Українська гірнича енциклопедія”. Активно займається олійним живописом, є автором понад 40 пейзажів і жанрових робіт. Днями В. Г. Суярко відзначає своє 75-річчя. Просвітяни з Донеччини долучаються до привітань побратиму.
ла протистояти тій системі, а отакі містечкові, свої “дядьки Василі” вислужувалися перед начальством, продавали душу комуністичній системі. Епітети та метафори підсилюють трагізм ситуації: “важка, морозяна ніч”, “вікна сумні”, “завійні хуртечі”, “палахкий вогонь”, “каторжні дні”, “білим аркушем стелиться поле”. Розділ “Летіли дзвони” створений поетом на основі листа радіослухачки Зінаїди Рябової з Житомирської області, яка описувала, як у їхньому селі розбирали церкву, дзвіницю. Дзвонів не могли зняти, тому вони падали і розбивалися, а церковну утвар просто палили. Українці не розуміли, чому відбуваються такі безбожні речі, в голову не вкладалося, як можна палити ікони і руйнувати церкви в цивілізованому світі. Але якщо подивитися на ці дикі вчинки в історичному ракурсі, то можемо навести факти, як, зокрема, ще в 1620 році Московія палила Учительне Євангеліє Кирила Транквіліона Ставровецького. Тож “традиція” залишилася. І, як зазначає Тарас Ярослав, у грудні 1927 року на XV з’їзді ВКП(б) виступ Й. Сталіна обернувся резолюцією “Про релігійний рух і антирелігійну пропаганду”, яка з’явилася 30 червня 1928 року і в якій наголошувалося “на необхідності посилити наступ проти релігії”. Уже в 1928 р. антирелігійна кампанія в Україні набирає нових обертів: йде масове закриття монастирів, храмів, вилучення церковного майна, широкомасштабні репресії проти духовенства. За неповними даними, в Україні в 1929 р. було закрито 136, у 1930 р. – 234, а на кінець 1932 р. — 1000 молитовних будинків. У своєму дослідженні “Руйнування Української церкви – складова голодоморної стратегії” Т. Ярослав якраз наводить факти, які сприяють розумінню, що саме відбувалося по українських селах і містах. Церкви підпалювали, нищили фізично, змінювали зовнішній вигляд сакральної споруди, використовували для господарських потреб, клубів, комор тощо. Комуністична система реально розуміла, що церква для українця — це оплот національного духу, який потрібно було знищити. Церква завжди мала домінуюче значення в сільській забудові та довкіллі, тому метою комуністів було осквернення сакрального місця та приниження релігійних почуттів віруючих. Ці історичні факти Микола Томенко передав в емоційно-образній системі поеми. Поет починає розділ з напруженої психологічної характеристики нелюдської події метафорою: Бажаючих закинути зашморг На тоненьку шию хреста, Аби зачепити І потягнути трактором, Не було… Бо насправді знайти виконавців, які погодилися б брати участь у такому вандалізмі, було вкрай важко, адже віряни нізащо не підняли б руку на святе. Але, як каже поет, “пігмеї” знаходилися: А на вершині церкви, Біля самого хреста, Тим часом Вовтузилося двоє пігмеїв, Ницих душею… Повзали, мов щурі, там, угорі… І раділи, що петлю наділи… За зрізані дзвони – відро самогону Дадуть за “чисту роботу”. А трактор впирався, Аж вигріб яму…
Хрест не стримався – здався. Летів – мов на плаху – Сірим птахом. Система внутрішнього римування підсилює напругу сприйняття цього злочину, бо дзвони летіли по всій Україні, яка “ще не вмерла, // яку ще не вбили голоду жерла”. Автор вивів сильний образ дзвону, який летить, немов сірий птах, і крик цього дзвону відчувався у кожній клітині українця, який спостерігав за злочинами Кремля. Образ простої жінки, яка ховає, обпікаючись, обгорілу ікону під фуфайку, неймовірної сили, бо поет розуміє силу, вірність, духовність української жінки: Ікони кидали в кострища, А ті сільські жінки, посивілі матері, Що стояли до вогню ближче, Обпікаючись, ікони виймали, Під поли куфайок ховали… На нашу думку, власне оце протистояння системі, нескореність, духовність, захист своєї землі, своєї культури, віри, традицій і формує українську ідентичність, яка так яскраво проявляється саме сьогодні, в час повномасштабного вторгнення, коли загарбники руйнують, бомблять наші музеї, церкви, викрадають дітей, знущаються над українцями, створюють новий геноцид нашої нації. Образ посивілої матері, яка ховає обгорілу ікону Божої Матері під куфайку – це образ нескореної України, яка відбудує, збереже і понесе в майбутнє дух і міць України. Микола Томенко не дожив до повномасштабної війни, але у своїй “Трудовій книжці матері” пророче закликав вивчати уроки історії, засудити злочини Кремля, які він скоїв у минулому столітті на землях України. Розділ “Покара за бездітне” — ще один розділ-вирок сталінсько-кремлівській системі, яка вигадала молодим дівчатам, яким заледве виповнилося 18 років, платити податок за те, що вони не мали дітей. І за це їх заганяли в холодну катівню і били! Цей розділ так само написаний автором на основі листа радіослухачки Катерини Головацької з Обухівщини, яка сама пережила такі знущання. Жоден народ світу, як каже поет, не додумався до такого злочину, коли земля була зруйнована війною, мільйони чоловіків були вбиті або репресовані, відбудовувати Україну мали жінки і дівчата, яких ще й принижували морально. “Такого цинізму й зневаги щодо нас як великого геніального народу, наголошує поет, не зустрінеш ніде”. Молоді дівчата, які ще не зустріли своє кохання, мають платити сатанинській державі “бездітне”: Аж соромно чути оте “бездітне”, Воно ображає народ мій, націю, І коле, як сухі голки акації, В самісіньке серце… І, власне, Микола Томенко поетичним словом створює образ катів, “виконавців ідолової волі, душепродавців, в серцях яких нічого немає святого… // Вам скажуть: “убий” уб’єте, // “закатуй” закатуєте, // Бо ви ж атрофованими серцями // своїми уже нічого не чуєте…” Таких надлюдських податків було щонайменше 12, і на кожен знаходилися свої “збирачі”. А найголовніше, на нашу думку, у цьому розділі поеми поет дає визначення своєї нації як нації працьовитої, моральної, гостинної, неагресивної, яка ніколи не зазіхала на своїх сусідів, “але вміла боронить свою землю // від агресивно настроєних варварів”. Цікаве римування додає емоційності образу: “Україна – це та межа, // де живуть без ножа”. Як зазначає літературознавець Михайло Наєнко, “поетична мова материної трудової книжки Миколи Томенка…рвана-поламана і це надає їй щемливої драматичної напруги та трагічного колориту”. Проаналізований матеріал свідчить, що вивчення уроків історичного минулого, зокрема через призму поетичного слова, через емоційно-психологічне прочитання архетипних образів, виведених у поемі “Летіли дзвони”, зокрема таких, як: діти із в’язкою соломи, яка палає за плечима; спалені ікони та скинуті дзвони, які рятують селяни; побиття молодих дівчат за бездітне – це шлях до усвідомлення себе як нації, окремої від нації окупанта, розвінчання імперських міфів про вигадану “єдність”.
Про-читання · “Це шлях до усвідомлення себе як нації, окремої від нації окупанта, розвінчання імперських міфів про вигадану “єдність”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Інформація про професора Василя Григоровича Суярка на сайті Костянтинівської військової адміністрації розміщена в розділі “Донеччани-державотворці”. І це справді так, адже в 1967 році він долучався до акції “Український прапор над Дніпропетровськом” і зазнав переслідувань радянських каральних органів. Був активним учасником антирадянських мітингів у Києві та на Донеччині, став одним із засновників Демократичної партії України і головою її Бахмутської організації в перші роки відновлення Незалежності. Був активним автором просвітянських видань, які заснував у Бахмуті Іван Бірчак. У 2004 році Василь Суярко – активний учасник Помаранчевої революції в Харкові та Києві. У 2013 році – учасник Революції гідності в Харкові. Все своє життя Василь Григорович присвятив вивченню та дослідженню земних надр, працюючи старшим та провідним науковим співробітником у профільних вищих навчальних закладах. Будучи професором та завідувачем кафедри, писав і видавав наукові праці та підручники, навчав студентів геології і любові до рідної землі. З 2012 року і по теперішній час Василь Григорович працює професором кафедри мінералогії, петрографії та корисних ко-
Тільки в “СП” “Леонтій на подвір’ї батька збудував цілий палац”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Олег ГОЛУБ, онук Леонтія Никифоровича Голуба
17 травня 1938 року, м. Умань, каземати місцевого відділу НКВД …Весняний вечір поступово переходив у травневу теплу ніч, наповнену квітковим ароматом. У сусідньому сквері заливалися піснями соловейки, оберігаючи та розважаючи своїх метушливих обраниць, які турботливо насиджували своє гніздечко. Леонтій щовечора прислухався до тих пташиних переспівів та імітував тихенько їхні голоси, вміючи це робити ще зі своєї юності, та не відаючи, чи подарує Господь новий день і можливість дослухати ті пісні. Завжди в такі хвилини повертався подумки в часи юності та закоханості, пригадував, як вперше цілував та пригортав свою зеленооку Ївгу, що проживала на сусідній вулиці в тому наймилішому селі в центрі рідної Вкраїни, яке потопало в морі вишневих садків та величавого прадавнього лісу, що майже зусібіч огортав село, немовби ховаючи його від злого ока. Якщо глянути на село з пагорба на в’їзді з боку Вільшани, можна одразу вгадати його назву – Діброва! Так, саме Зелена Діброва і ніяка інша не може так влучно охарактеризувати цей шматочок раю в центрі великої країни. Леонтій легко міг із заплющеними очима обійти всі вулиці і закутки, бо ще малим хлопчаком зі своїми рідними та двоюрідними братами босоніж щодуху літали з одного кутка села в інший, з Кушнірівки наввипередки бігли аж до Хеликової гори або від Циганського дуба до самого виїзду з села в бік Товстої. Сільська родина Голубів була велика, та й родовід сягав не одного століття. Подейкують, що прапрапрадід Лука із самим Максимом Залізняком ляхам “заливав смальцю за шкіру”… …Дзвінкий ляскіт дверного засуву відірвав Леонтія від спогадів. – І чого б це, невже знову когось терміново на допит? У цих антихристів-більшовиків все не так, як у людей. Як тільки вечір, так і допити. Чи, може, когось підселять у вже дощенту переповнену та смердючу кімнатку в приміщеннях колишньої Уманської взуттєвої фабрики з одним нашвидкуруч заґратованим віконцем та триповерховими дерев’яними лежаками. – Шалдєнка Афанасій Наумич, с вєщамі на вихад і паживєй! – гаркнув рудопикий вартовий-москалик так, що аж до Леонтія долетів перегар сивухи впереміш з тютюном. Ну і куди того небогу повели? Ще ніхто з вечірніх допитів не повертавсь, немов з того світу, та не розповів, що і як там… Таки в Звенигородському тюрподі було ліпше, та й знайомих більше і новини які не які з села долітали. Хоча ліпше б їх було не чути: он арештували і невідомо куди відправили на десять років молодших за Леонтія односельців – Василя Красицького, Артема Нечитайла і зовсім ще юного Никона Майбороду. Та навіть поважного старого царського офіцера Захара Нечитайла, до порад якого прислухалося все село, – і того не помилували. Гребуть усіх, хто хоч раз колись щось не так сказав про совітську владу або не радіє її “досягненням”. А з чого радіти? Вже “раділи” 20 років тому з лозунгів московського Ульянова-Лєніна – “Фабрики – робітникам, землю – селянам”. І що з того вийшло? Скільки українців полягло з вірою в комуністичне світле майбутнє? А волі і землі селяни так і не дочекались. На початку 20-х років чекісти-продзагонівці та їхні посіпаки – місцеві активісти вигрібали все з селянських комірчин, змушуючи селянина-господаря голодувати. А про кінець 20-х років взагалі моторошно згадувати – новий більшовицький вождь Сталін оголосив тотальну колективізацію на селі. Тобто все, що ти заробив за довгі роки своїми мозолями, і всю ще дідівську землю разом із реманентом та худобою здай в комуну, а сам з дітьми вмирай з голоду. Для чого ж ви, більшовички лукаві, в 1922 році запровадили НЕП і вселили в душі селян надію на справедливість? Напевно, щоби остаточно приспати той норовливий та непокірний вільно-селянський дух, який ніяк не хотів сприймати нової влади! Людям хотілося працювати на землі, за яку пролито стільки безневинної крові. Селянам хотілось працювати і мати достаток, щоби ростити своїх діток, та й самим не бідувати. Де те обіцяне комуністами райське життя? Вкотре селянство потрапило в пастку. Як тільки зменшили податок, трударі відчули полегшення та якийсь достаток від тяжкої праці. Хто не лінувався, навіть хати нові хутенько збудували. Леонтій на подвір’ї батька Никифора в 1925 році збудував цілий палац на той час – велику хату з двома світлицями в центрі села, ще й покрив цинковим залізом замість звичної соломи. А що ж: сім’я велика, діток аж шестеро надбали з дружиною, та й батькова хата вже давно по вікна в землю вгрузла. Як там старому віка доживати? На подвір’ї звели нову клуню та велику комору, теж криту новеньким цинковим залізом, щоби було де сільськогосподарський реманент сховати та урожай зберігати. Вже було міркували, чи не відкрити знов бакалійну крамничку, в якій, будучи вже в поважному віці, так хвацько в центрі села торгував ще батько Никифора – дід Йов Павлович Голуб. Може, то й правда, що люди торочать у селі, буцімто в Йова єврейська кров, а може, тільки від заздрощів. Бо на єврея Йов Павлович був не схожий – статечної фігури чолов’яга з пишною сивою бородою та кумедно закрученими догори вусами. Такому би коня та шаблю в руки – справжнісінький був би запорожець! Умів читати та писати не гірше за церковного дяка із сільської Свято-Миколаївської церкви, любив одягати жилетку з дорогого сукна та одного на все село модного кашкета. Ото вже був природжений комерсант і завжди поважно научав Леонтія торгової справи. Малий хоч і не пручався науці, вчився рахувати та писав, як казав дідусь, “каракулі”, допомагав розливати гас односельцям у їхню посудину та різав мотузки старезною зламаною козацькою шаблею, але все одно Леонтія найбільше вабила земля. Завдяки дідусевому капіталу його нащадки ще за життя отримали у спадок по декілька десятин орної землі, які Йов потихеньку поскупляв у збіднілих односельчан, а то і просто в ледарів. Де взяв старий Йов кошти на відкриття самої крамниці, Леонтій ніколи й не цікавився, може, від прадіда Павла Івановича спадок дістався, а може, й сам пращур Лука з походів козацьких якийсь статок привіз. Хто вже про те довідається? Але як Леонтій радів, коли батько Никифор дозволяв попрацювати біля плуга, насолоджувався, як рівненько йде борозна, а скиби свіжої землі своїм терпким ароматом додавали сил і натхнення. А споглядати, як поступово наливається колосся, а потім зріле збіжжя разом з трьома братами косити та молотити. Гени селянина-хлібороба ніяк не приховаєш! Так у спогадах непомітно заснув…
18 травня 1938 року За сільською звичкою Леонтій завжди прокидався вдосвіта, і навіть три місяці перебування в тюремних казематах під слідством не змінили цю звичку. Він лежав, дивлячись в нікуди, і картав свою лукаву долю. – А зараз би запрягти у віз свого улюбленого баского коня Барона та гайнути на весняний сінокіс. І працювати, працювати до сьомого поту, аж поки мала донька первісточка Тетянка з братиком Степаном не принесуть таткові обід в череп’яних горнятках-двійнятках. Ох і смачнючий борщ із молодої кропиви варила його дружинонька Ївга, а пшоняна каша, заправлена підсмаженим сальцем, доповнювала всю цю нехитру трапезу особливим таїнством. Під час такого пізнього робочого сніданку Леонтій завжди з ледь помітною усмішкою спостерігав, як дітки уважно дивляться на татка, тихцем ковтаючи слинку. Він знав, що голодних дітей дружина ніколи не відправить в дорогу, але те, що їм довелось пережити в роки війни та голоду 1922 року, назавжди закарбувалось у дитячій голівці. Нині вони, угледівши якусь страву, були схожими на голодних лисенят. Леонтій ніколи їх за це не картав, а завжди залишав у горщиках їжі й хліба та спостерігав, як малеча з апетитом торохтить дерев’яними ложками і плямкотить смачною стравою. – Ух, помічники вже підростають, – гладив мозолястою рукою їхні голівоньки. Он Тетянці вже 11 рочків, Степан на рік меншенький. Коли татко повернувся додому після чотирирічного австріяцького полону, вони ховались, мов руді миші по кутках, бо не знали, що то за дядько ще, крім діда Никифора, з’явився в їхній і так тісній хатинці. Але швиденько освоїлись і днями не злазили з таткових рук. Та незабаром довелось поступатись місцем ще двом сестричкам та двом братам. – Добре, що вхідчини в новий великий будинок цього року таки влаштуємо. Покличемо місцевого попа, освятимо за всіма старими народними звичаями, щоб не гірше, як в людей! Хоч нинішня влада і каже, що Бога немає! Місця тепер для всіх вдосталь буде. Батька й матір заберу до себе, вони он стільки за свій вік натрудились та діток моїх бавили, поки яна німців примусово батрачив. Брати вже теж у своє пір’я вбрались – живуть окремо. Ех, земельки б ще пару десятин орендувати та реманенту прикупити – то через рік можна було б і крамничку знову відкрити, та й була би батькові забава, як у старі добрі роки… Від приємних спогадів Леонтія відірвав стогін одного з арештантів. Два дні, як його напівживого вкинули до цієї кімнати-камери. Досі ніхто не знає, хто він і звідки. Місцеві енкаведисти з арештантами не церемонились, зізнання отримували навіть з ні в чому невинних. …Вже добряче розвиднилось на вулиці, бо й метушливі горобці давно затіяли свою тріскотню за вікном. Леонтій піднявся з нар, повернувся до вікна, як колись до ікони Пречистої діви Марії у власній садибі, і перехрестившись почав читати “Отче наш”. Він, як і всі його діди-прадіди, був людиною глибоко віруючою, і навіть влада більшовиків-атеїстів не змінила його ставлення до релігії. Допоки в селі існувала церква, Леонтій разом з батьком, дружиною та старшими дітьми не пропускав жодної недільної або святкової служби. Від тебе, Господи, одержуємо ми всі дари благі, Благослови сім’ю нашу, нехай будуть усі члени Сім’ї нашої до вподоби Тобі, Хай царює в ній Мир і любов християнська. Амінь. А в цих сірих казематах молилися тихцем усі, бо в часи тяжкі, коли людина відчуває близький кінець або жорстоку несправедливість до себе, єдине спасіння
— це була молитва. …Помолившись, Леонтій витер давно неголене та змарніле обличчя брудною ганчіркою, яка колись була невеликим вишитим рушничком, що його перед арештом поклала до кишені дружина. Навіть попрощатись не встигли по-людськи. Обоє мали надію, що це якесь непорозуміння і чоловіка незабаром відпустять додому. Вже ж і так все, що можна було, влада забрала. Та вже 26 лютого, після пред’явлення перших звинувачень і показів свідків, стало зрозуміло, що нічого доброго з цієї справи не дочекаєшся. Леонтій часто себе картав та вкотре переварював в голові одні і ті ж думки: де і в який час він зробив помилку в житті. Одну він давно зрозумів – не хотів знову брати зброю до рук та воювати, а хотів мирно працювати на своїй землі. Після тривалого полону він просто не міг ніяк збагнути, за кого було воювати. За царя – навоювався, отримав важку контузію та аж 4 роки в полоні пробув. А опісля, повернувшись додому в 1919 році, опинився в пеклі протистоянь на Вкраїні милій. Голова йшла обертом від подій! До кого приєднуватись, за кого воювати? Влада змінювалась на селі по 10 разів на місяць, люди лягали спати при одній владі, а прокидались при іншій. Брат Григорій загинув ще в 1917 році на фронтах світової війни, Петро, хоч і не добровільно, але воює десь за більшовиків, найстарший Пилип гуляє по степах з батьком Махном, брат дружини Андрій Цьопа кликав до лісу в загін місцевого ватажка козаків-повстанців Семена Гризла. У кожного була своя правда й віра, кожен воював за якусь ідею. Кров лилась рікою, палали хати, страждали діти. Що зброя і кров – це не добре, Леонтій зрозумів ще в окопах у 1915 році, коли новоспечених вояків, у яких ще, як кажуть, молоко на губах не обсохло, після двомісячної муштри кинули в саме горнило страшної світової війни. Коли на очах гинули зовсім молоді земляки, з якими юнаком пас корів під Козачанським лісом та бігав до дівчат, відраза до війни надовго закарбувалась у психіці простого селянина-хлібороба. Після тяжкої контузії чотири довгих роки полону. Хоча хто знає, що чекало Леонтія, якби не отой клятий снаряд, який розірвався прямо в його окопі. Леонтій саме отримав листа від дружини та дізнався, що скоро вдруге стане батьком. – Отакої, а що ж робитимеш ти, моя голубко, якщо я не повернусь живим додому, як сама діток роститимеш? Оце і все, що встиг обміркувати після прочитаного. Потім оглушливий вибух і темрява. Прийшовши до тями, зрозумів, що він в лазареті не царської армії, але не міг ніяк здогадатись, для чого його лікують ці кайзерівці, якщо вчора він був для них ворогом. Та після того, як встав на ноги і потрапив у загальний табір для військовополонених, зрозумів, що педантичні німці зайвою робочою та ще й дармовою силою не розкидаються. Під наглядом вартових полонених щодня використовували на різних казенних роботах – то в сільському господарстві, то на взуттєвій фабриці, то на будівлі якогось нехитрого об’єкту… ...У коридорі каземату стало гамірно. Відчинилося маленьке віконце у дверях камери і подали сніданок. Хоча важко було назва-
Матеріал Олега Голуба про свого діда Леонтія Голуба не тільки про трагедію однієї селянської родини – це розповідь про долю цілого покоління українців, яких винищувала московитська орда в минулому столітті. Матеріал написано на основі архівних даних тільки про одну людину, а скільки таких справ ще чекають своїх небайдужих дослідників... Минають роки, а той самий ворог за наказом з москви продовжує вбивати українців. У нас немає іншого виходу, як вистояти і перемогти заклятого сусіда. Матеріал написано на основі архівних справ, що зберігаються в Державному архіві Черкаської області та архіві обласного відділу СБУ.
Тільки в “СП” · “Знаю, що і ти без діла не сидів, провіанту не жалів для козаків, навіть сам до лісу підвозив”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ти кухлик каламутного окропу та кусень чорного черствого хліба сніданком. – Хто знає, чи доведеться ще коли сісти за сімейний великий стіл, вкритий вишитою скатертиною та заставлений смачними сільськими стравами? – із сумом подумалось в’язню-хліборобу. – За що мені така доля випала? Чому страждаю? Напевно, за свою впертість і принциповість. За те, що не скорився ні червоним, ні білим. Не став улесливо прислужуватись ніякій владі, та ще й батько в додачу настанови давав: – Ми, сину, люди сільські та маленькі, і наша справа – то земля і мирна праця. Але останнім часом навіть старий Никифор зрозумів, як гірко він помилявся у своїх постулатах. Бо ніякого терпіння не вистачить дивитись на те, як знущається зі свого народу нинішня влада. Никифор ще якось тримався, коли, як не продзагонівці в 1919–1920 роках вигрібали зерно із комори, то денікінці, то своїм козакам допомога потребувалась. Але коли більшовики у 1927 році почали створювати комуни на селі, так звані колгоспи, де працьовитий хлібороб повинен був ділитися своєю землею, сільськогосподарським реманентом та худобою, всім тим, що надбав за своє наповнене важкою працею життя, з тими ледарями та гульвісами, які, не маючи нічого за душею, крім транспарантів про всеперемагаючий комунізм, з отими комсомольцями, які вчора не висихали від запоїв біля шинку, а сьогодні взялися з нічого та за чужий рахунок будувати якесь “світле майбутнє”. Не витримало серце старого хлібороба. Так і помер зі сльозами на очах… Леонтій теж не сприймав ідей більшовизму і в колгосп не квапився. Он недавно разом з шваґром Сергієм Цьопою придбав нову кінну молотарку та крупорушку. За роки НЕПу господарство Голубів відродилось та міцно стало на ноги, вся сім’я від старого до малого працювала і, звісно ж, мала дохід. Дружина Ївга була з родини знаних на селі господарів. Її батько Пилип Кіндратович Цьопа мав своє міцне господарство та шість десятин орної землі. Для чого їм було іти в колективне і незрозуміле? На кого працювати та що із цього будуть мати він і його діти? Але ненаситна більшовицька влада на догоду їхньому кривавому вождю Сталіну заганяла селян у ті колгоспи. Хто не вступив добровільно, отримав непосильні податки. У разі їх невиконання, господарство боржників відбиралось та підлягало розпродажу в рахунок оплати за непогашений борг. Набирала обертів класова боротьба з куркульством на селі. Всі, хто бажав, мав чим і біля чого працювати, визнавались куркулями та підкуркульниками. Під такі криваві жорна потрапило і господарство Леонтія. З сумом і болем він згадував, як в кошмарному сні, пізню осінь 1931 року, коли в його подвір’я, мов шуліки, залетіли місцеві активісти-комсомольці з міліціонерами з Вільшани. Як викинули його з дружиною та шістьма дітьми з власного будинку майже голих і босих. На додаток ще й пригрозили Леонтію висилкою в невідомі краї. Він вже чув про це від односельців. Але жодної звістки про долю тих арештантів не було. Знав, що хто кмітливіший – втікали: хто на Донбас, а хто і в інші краї. Не став довго міркувати і Леонтій. Під покровом ночі він з усією сім’єю дійшов до залізничної станції у Цвітковому та тихцем забрались в товарний потяг, який завіз їх аж у Воронеж. …Не надто солодко жилося і в чужому краї: спочатку жебракували, а згодом таки відшукали далеких родичів, які і допомогли біженцям з житлом та роботою, щоби діти не пухли з голоду. У Воронезькій губернії такого голодного лиха, яке зробили більшовики в рідному країв 1932–1933 роках, не було. Леонтій згадував, як змінював роботи, як вже майже остаточно прижились у нових краях, та навіть пашпорт отримав у 1935 році. Але сум за рідним селом не давав спокою. – Ех, і для чого я того листа написав брату Петру? – картав себе Левко. Але ж гнітила думка: що там коїться в рідному селі, чи жива-здорова його рідня? Та ще й розповів брату, як тут добре живеться, що навіть білий хліб останнім часом щодня дітки їли. А воно он як вийшло недобре для самого Леонтія. Тому що лист до адресата не дійшов, бо не було вже до кого. Голодної весни 1933 року брат Петро з дружиною і дітки їхні всі померли з голоду. А листа листоноша та сільський активіст Зосим Завгородній доправили до сільської ради. Кмітливий, хоч і не місцевий, голова Мельник відразу навів довідки про біженця Леонтія і написав відповідь: “Дорогий земляче Левку. Брат Петро тобі поки відповісти не може. Але з радістю чекаємо тебе на батьківщині. У нас теж все добре. Є робота і білий хліб! Якщо не будеш гаятись, то простимо тобі всі гріхи та навіть хату повернемо”. Скільки Леонтій потім картав себе за оту легковірність! З якими світлими надіями повертався в рідне село, уявляв, як його діти знову заживуть у рідній хатині. Та не так сталося, як гадалося. Село зустріло пусткою. Після важкого 1933 року вижити вдалося тільки чверті жителів рідної Зеленої Діброви. На більшості вулиць стояла гнітюча мертва тиша! На тих кутках, де Левко з хлопчаками бігали щедрувати, росли високі бур’яни. Почорнілі небілені хати наганяли жах своїми вибитими шибками. Зате будинок, який Левко збудував разом із батьком, як і раніше, височів у центрі села та виблискував дахом з оцинкованого заліза. А шматок зблідлої червоної ганчірки, яка слугувала для керманичів прапором, знову нагадав прибульцям, що тут розташовується контора сільської ради.
– Ой, Левку, та віддамо ми тобі ту хату, здалась вона тобі прямо зараз! – лукаво промовляв голова сільради. – Іди, он з боку Товстої цілі дві вулиці вільні. Селись у будьяку хатину і радій життю. Але щоби через день був з усією родиною в колгоспі. Роботи зараз багато, а людей катма! І дякуй, що наша пролетарська влада пробачає тобі старі гріхи. Іди, спокутуй, так би мовити, ударною працею! До того ж головою колгоспу зараз твій молодий та хвацький земляк – ветфельдшер Артем Семенчук-Нечитайло. Слухайся його та допомагай піднімати господарство і план виконувати, який наша ленінська партія до виконання надала! Оселився Леонтій із сім’єю в крайній хатині під почорнілою соломою, яка ще хоч якось збереглась серед великих горіхів на самому горбочку при виїзді з села. Два дні прибирали в хаті та навколо неї, щоби хоч якось повернути занедбану споруду до життя. Леонтій зі своєї сім’ї вийшов першим на роботу. Голова колгоспу доручив підвозити худобі корм з поля на ферму. І який же був подив у Левка, коли він у худому та згорбленому колгоспному конику впізнав свого Барона! – Господи, на кого ж ти, мій старий друже, подібний став у цій комуні – худий та горбатий, – ледь не заплакав Леонтій. – Нічого, головне, що тепер ми знову разом, я тебе швиденько відгодую, – обіймав за шию худобу, яка теж впізнала колишнього господаря та не менш зраділа зустрічі, радісно б’ючи копитами об суху землю… – Чого такий засмучений, земляче? – відволік Леонтія від спогадів кремезний чолов’яга із сусіднього села Топильно Федір Прудиус, котрий теж проходив по кримінальній справі за антирадянщину і був колись сусідом Левкової тітки Юлії Йовівни, яка вийшла заміж за місцевого збіднілого нащадка польських шляхтичів Григорія Вертелецького. – Ти все Богу молишся та плекаєш надію, що в червонопузих прокинеться милість до нас? – продовжував розмову земляк. – А я ж казав тобі ще в 1920 році: кидай свої вила та гайда з нами червоних рубати! А тобі до землі заманулось, праці мирної? То тепер чекай подяки від цих господарів життя. Мені хоч не шкода помирати, он скільки я того сміття нарубав за чотири роки. Якби не були ви всі ошуканими дурнями та разом взялись до зброї, то не сиділи б нині в оцих казематах, мов худоба в загоні перед забоєм. Хоча і я, дурний, повівся на їхню амністію, добре, хоч не одразу антихристи дізналися про мої колишні справи. – Так, ти маєш рацію, Федоре. Та що вже поробиш? Всі ми в руках Божих! – із сумом видавив із себе Леонтій. – Знову на Бога? А чому ж не взяв зброю в руки та не захистив своє господарство, коли заганяли селян у колгоспи? Он твої однолітки Сергій Боровик та Данило Клименко з Боровикового теж довго чекали, але ж їх терпець урвався в 1927 році, що аж голову сільради на ножі пустили. Шкода, що не вбили зовсім. Та і твої ж односельці Роман Мороз, Олексій Анчевський та Василь Годований теж місцевих комсомольців за горло брали. На що ж ти чекав, Леонтію? – дорікав Прудиус. Леонтій не мав що сказати у відповідь, та й не хотілося. Тільки важко зітхнув. – Годі, не тримай зла на мене. Знаю, що і ти без діла не сидів. Казав наш топильнянський сотник Опанас Колісник, ще коли ми з ним разом у загоні Гризла із зайдами за Вкраїну воювали, що ти провіанту не жалів для козаків, навіть сам до лісу підвозив. Та і брат твоєї дружини Андрій Цьопа тебе завжди захищав. Добрий був козак. Шкода, що невідомо де згинув. Семена, командира нашого, теж дуже шкода. Вистежили таки іроди, загнали, мов скажені пси, десь під Новоселицею. А потім ще й наругу в Звенигородці над мертвим замерзлим тілом чинили, задля остраху населення, допоки ми з місцевими козаками не підпоїли охорону та не викрали отамана. Поховали тихцем на міському цвинтарі, сховавши тіло в чиюсь свіжу могилу, без священника і нарядів, щоби ніяка більшовицька собака не змогла відшукати нашого отамана. Добре, що ще й хурделило несамовито в ту ніч та замело всі наші сліди і стежки, – поринув у спогади Федір. – Де був наш Бог, Леонтію? Чому допустив до влади катів і антихристів? Чому і зараз з нами поводяться, як із худобою? Чому ми всі, дурні, довірились милості більшовиків та повелись на їхню амністію, склавши зброю? Вірили, що все минеться іза працею біля землі забудуться всі кривди і протиріччя. А потім нас по одному витягували ще теплими з домашнього ліжка, когось забирали до в’язниці, а з кимось на місці все вирішувалось. Он в Оксеня Юрченка та Григорія Назаренка з нашої Топильни знайшли вдома нездану стареньку зброю, то відразу запроторили до буцегарні на 10 років, щоби решті односельців наука була. – Так, у нас теж в Івана Майбороди знайшли стареньку гвинтівку та відправили на заслання. А в мого батька в коморі знайшли уламок старої шаблі, якою я ще малим різав мотуззя в дідусевій крамниці, то ледь не запроторили старого до буцегарні. Зважили на його вік та хворобливий стан, махнули рукою, – підтримав розмову Левко. …З ляскотом засову відчинилися двері каземату, і все той же вартовий з рудою пикою голосно проволав: – Заключьонний Фьодор Прудіус к начальніку! Да побистрєй, морда кулацкая! Леонтій примітив, як заскреготів зубами Федір та неквапливо пішов на побачення до знавіснілих катів. Хоча останнім часом їх на допити вже не водили, а чого водити, як і так все підписали, навіть у більшості те, чого ніколи й не робили. А спробуй не підписати в того ката – лейтенанта міліції Гришки Петрова, який по два дні не давав навіть присісти та здоровенними кулаками так бив у живіт, що аж хрускіт зламаних ребер було гулко чути в тій тісній і смердючій кімнаті, куди ці бузувіри зганяли по 30 осіб… Але Федора останнім часом викликав до себе хитрий та підприємливий начальник місцевої тюрми Соломон Абрамовіч, який тихцем, незважаючи на заборону від вищого начальства, використовував дармову робочу силу то на земельних ділянках сільгоспінституту, і за те мав багато вдосталь продуктів та вина, то у взуттєвих та ремісничих майстернях. В одній такій столярній майстерні-кімнаті і підробляв Федір. Аніж сидіти днями в камері, ліпше проводити час у роботі. Кожен із таких трударів подумки розраховував на сяку-таку амністію або заміну смертного вироку на заслання. Леонтій, хоч і мав хист до взуттєвої справи, якою оволодів у Воронезькому краю, але навідріз відмовився працювати на цих катів, та й не так давно він у цій буцегарні – тижнів три. То в підвалі Вільшанського відділу НКВД тримали місяць, то в Звенигородському тюрподі. А опісля провального суду по першій обвинувальній справі, коли місцевий суддя так і не зміг довести провини Левка, оскільки свідків Гайдая і Завгороднього не змогли допитати, бо ті прибули на суд в тяжкому нетверезому вигляді, а ще свідок Хивренко втік прямо із залу суду, – Леонтія перевели в Уманський відділ НКВД, де вже приписали участь у контрреволюційній організації, яка ставила собі за мету повалення радянської влади збройним повстанням. Далі буде.
Леонтій Никифорович Голуб (1894—1938), його дружина Ївга Пилипівна Голуб (Цьопа) (1893—1977) і їхня найстарша з шести дітей донька Тетяна (1914—2002)
На перехрестях історії · “За його біографією можна зняти блокбастер і можна вивчати історію України у ХХ столітті”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ 70 років тому, 16 травня – 26 червня 1954 р. в Казахстані відбулося Кенгірське повстання. Політв’язні зуміли зламати хребет тоталітарного насилля в концтаборах. Омелян Суничук тривалий час був відомим лише як член комітету політичних в’язнів під час Кенгірського повстання політичних в’язнів ГУЛАГу. Але завдяки відкритому доступу в Україні до архівів радянських спецслужб, в архіві СБУ Волині знайшлася кримінальна справа щодо Омеляна Суничука – члена ОУН і УПА, священника, політв’язня ГУЛАГу. У часи незалежності був неговірким, адже мешкав у місті Комсомольськ (нині Горішні Плавні) на Полтавщині, де бандерівців згадували в контексті радянської пропаганди як “ворогів народу”. Велике інтерв’ю записав дослідник Кенгірського повстання Микола Формозов, але дозволу на публікування за життя Героя не отримав. За його біографією можна зняти блокбастер і можна вивчати історію України у ХХ столітті. Уперше написати біографію Суничука вдалося завдяки архівним документам та уривкам неопублікованого інтерв’ю-спогаду.
Леся БОНДАРУК, кандидатка історичних наук, співробітниця УІНП
Cемінарист Омелян народився 1 січня 1923 р. у селі Більче Демидівського району на Рівненщині. Батьки були середнього достатку. Мати Ксенія – селянка, батько Сила – офіцер російської царської армії часів Першої світової. У сім’ї виховували троє дітей – старший
Омелян Суничук, Луцьк, 1947 р.
Володимир із 1921 року, молодша Ольга народилася у 1930 р. Омелян закінчив у червні 1941 р. місцеву середню школу. У цей час став членом Організації Українських Націоналістів, яка вела боротьбу за здобуття Україною незалежності. На початку німецької окупації у селі відбулися збори. Селянам дозволили обрати серед своїх членів допомогову поліцію. Хтось запропонував Омеляна, громада підтримала. Хлопець погодився на службу за порадою товаришів із ОУН – потрібно було використати нагоду для прикриття вишколам – навчатися військової справи, щоб справа боротьби за Україну була реальною. Через 2-3 місяці ці хлопці з поліції захоплювали нацистську зброю та боєприпаси і переходили в ліси. Створювали перші відділи самооборони, що потім стали основою Української Повстанської Армії. Омелян у поліції служив лише два тижні. Він мріяв вчитися, тож поїхав у Луцьк. Вступив в учительську семінарію. Проте училище скоро закрили, і він перейшов на матуральні курси, які очолював член ОУН Іван Білецький. Суничук був слухачем гуманітарного відділення. Через місяць у Луцьку відкрилися богословсько-пастирські курси і Омелян перейшов туди. Ці курси заснував єпископ Полікарп Сікорський – тимчасовий адміністратор Православної Автокефальної Церкви на звільнених землях України, призначений митрополитом УАПЦ Діонісієм. Нацисти почали вивозити молодь на роботу в Німеччину. Протоієрей Маюжинський довідувався через знайомих про можливі облави й попереджував семінаристів. Не раз їм доводилося втікати під час навчання до річки
Стир, а нацисти нікого не заставали в аудиторіях. Омелян Суничук став свідком, як гітлерівці знищували євреїв з луцького гетто. – У Луцьку було 28 тисяч євреїв, 23 тисячі розстріляли, – згадував Омелян Суничук в інтерв’ю історику Миколі Формозову в 2006 році. – Їх вивозили десь близько 8 км за Гнідавою і там розстрілювали у великих ямах. Сам не бачив, але бачив, як вели їх. Чоловіки середнього віку зібралися і кинулися на конвой, який їх оточував. Частково їх постріляли, але багатьом вдалося втекти.
Повстанець У жовтні 1942 р. Омелян повернувся в рідне Більче, допомагав батькам по господарству. Саме в цей період активно формувалися сотні Української повстанської армії для боротьби з окупантами. Друзями Омеляна були брати Казвани – Дмитро і Микола із сусіднього села Охматків Демидівського району. Вони пішли в УПА. Восени 1942 р. на пропозицію сотника УПА Миколи Казвана Омелян Суничук пішов в УПА,
обравши собі псевдо – “Білий”. Влітку 1943 р. пройшов вишкіл ус. Красне Млинівського району на Рівненщині, де став політичним виховником вояків УПА. Керівником цього вишколу був колишній мешканець Красного Олексій Шиманський – політвиховник обласного проводу ОУН. “Після навчання був політвиховником у сотні “Калини”, – згадував Омелян Суничук. – Діяли проти нацистів на Рівенщині. У 1943-му поляки палили наші села на Грубешівщині та по всій Холмщині. Довелося з ними воювати, бо ревно служили німцям проти українців. “Береза” (Іван Федорович, родом із східних областей) керував у нашій сотні УПА артилерією. Влітку 1943 р. ми під його керівництвом захищали від поляків наші села”. Село Панська Долина Острожецького району налічувало понад півсотні хат, з них кілька було українських, решта – польські. Під час німецької окупації тут була база польської самооборони. Як свідчать архівні документи, 21 серпня поляки з села Панська Долина за підтримки загону під командуванням З. Кульчицького на псевдо “Ольгерд” напали на село Надчичі, де замордували старосту, а наступного дня забрали 6 осіб із села Ледухівка (нині – Новоукраїнка). Захищаючи українське населення, повстанці сім разів нападали на Панську Долину. Однак, окрім спалення польських хат, людських жертв не було. Омелян Суничук наприкінці 1943 р. брав участь в одному з таких походів на Панську Долину. Згодом із сотнею “Гірняка” Суничук перейшов у Тернопільську область. У бою з нацистами був поранений в ліву ногу. Лікувався в шпиталі УПА у с. Красне Демидівського району. Та невдовзі поблизу з’явився загін радянських партизанів і лишатися було небезпечно, відтак поранених розташували по різних селах. 14 січня 1944 р. Омелян повернувся до батьків у с. Більче. Навесні 1944 р. Омелян разом з іншими повстанцями вирушив у похід через кордон у Чехословаччину. Проте через зрадника потрапили у засідку НКВД. Були оточені й виходили з бою по одному – кому як вдавалося. Багато воїнів УПА загинуло в лісі. Омелян, відступаючи, підірвався на
Омелян Суничук в Кенгірі міні, але отримав легке поранення. Вдома у батьків лишатися було небезпечно – радянська влада на всю розгорнула масові репресії проти місцевого населення, яке підтримувало УПА. Взявши довідку про закінчення богословсько-пастирських курсів, Суничук вирушає до Луцька.
Священник-бандерівець Разом із товаришем-священником, Омелян, одягнутий в рясу послушника, 25 кілометрів цілу добу добирався в Луцьк. Пішки йшли ночами, вдень було небезпечно. Однак єпископа не застали. Дали посвідку, з якою треба було звернутися у Богоявленський монастир у Кременці. Сівши на попутну машину, Суничук добрався у обитель, що була в 1941–1943 рр. резиденцією глави Автономної Православної Церкви в Україні. Лишився при монастирі послушником, через два тижні став дияконом. За два місяці Омеляна було висвячено у священники. Таке поспішне посвячення було спрямоване на порятунок людей, наближених до церкви, від мобілізації в радянську армію. Так і Омелян, як служитель церкви, отримав у воєнкоматі відтермінування від військової служби. Деякий час Омелян із монастиря їздив у Луцьк: купляв парафін, а там давав виробляти свічки для потреб обителі. У Кременці він відновив зв’язки з націоналістичним підпіллям і отримав завдання легалізуватися для продовження боротьби. У 1944 р. Суничук оженився на лучанці Леоніді, молодшій за нього на два роки. Переїхав жити у Луцьк. У 1945 р. в їх сім’ї народилася донька. У Луцьку Омеляна Суничука викликали у СМЕРШ – відділ контррозвідки, що вів боротьбу з націоналістичним підпіллям. Запропонували співпрацювати, працюючи священником у волинських селах, збирати інформацію, щоб виявляти бандерівців і тих, хто їм допомагає. Він пообіцяв дати відповідь за два тижні. За цей час зустрівся з товаришами з ОУН і УПА та розповів їм про цю пропозицію. Друзі порадили погодитися на співпрацю і вести подвійну гру: здавати лише ту інформацію, яка вигідна націоналістам, і таким чином допомагати підпіллю. Суничук так і зробив. Зустрічі в Луцьку зі СМЕРШ були рідко, а та інформація, яку їм подавав, не шкодила людям – вона стосувалася або загиблих повстанців, або тих, що вже відійшли за кордон. Із жовтня 1946 року Омелян Суничук був священником у селах Затурці та Семереньки Лока-
На перехрестях історії · “За його біографією можна зняти блокбастер і можна вивчати історію України у ХХ столітті”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Просвітницьке онлайн-зібрання до 70-річчя Кенгірського повстання влаштував Український інститут національної пам’яті (УІНП). На офіційному Ютуб-каналі УІНП провели онлайн-захід “Танки проти жінок. До 70-річчя Кенгірського повстання”, присвячений повстанням у таборах ГУЛАГ. Також співробітники Інституту означили чимало подій, які дають можливість провести паралелі із сучасною російсько-українською війною за незалежність України. Кенгірське повстання тривало 42 дні – від 16 травня до 26 червня 1954 р. в Казахстані. Воно розкололо моноліт СРСР – імперії страху. Тисячі беззбройних в’язнів повстали проти беззаконня і нелюдського існування. Понад 40 днів вони диктували Москві свої вимоги. Більшість організаторів і учасників цього повстання були українцями. Їм цього не пробачили і вчинили жорстоку розправу. Попри те, що повстання було придушене, повстанці Кенгіра здобули перемогу, яка своїм значенням перевищувала жертви. Після повстань була здійснена повна реорганізація системи: протягом кількох років звільнили дві третини ув’язнених, виправно-трудові табори (ВТТ) скасували, а в’язнів з ВТТ перемістили до колоній, особливо небезпечних – до тюрем. Представники УІНП наголосили, що цьогоріч на державному рівні вшановується пам’ять учасників Кенгірського повстання, а представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар розповів про життєві стежини борця за незалежність Омеляна Суничука і висловився за увічнення його пам’яті в Горішніх Плавнях: “Настав час створити тематичний куточок у міському краєзнавчому музеї й назвати вулицю на честь Героя”.
Просвітницьке онлайн-зібрання завершилося переглядом/трансляцією ролика з інформаційного курсу “ГУЛАГ. Історія боротьби”, присвяченого історії боротьби українського народу проти радянської каральної системи – концентраційних таборів ГУЛАГ.
За матеріалами офіційного Ютуб-каналу УІНП
На перехрестях історії · “Сьогодні Омелян Суничук має всі підстави бути реабілітованим. Повернути людині чесне ім’я ніколи не пізно”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
чинського району. Будучи священником, підтримував зв’язки з членами ОУН, допомагав збором коштів і продуктів для УПА. У документах КГБ, зокрема, є довідка, що на території Затурцівського району в той час діяли члени ОУН “Сагайдачний” – Романюк Володимир Дем’янович, 1923 року народження, родом із с. Затурці. Ліквідований у березні 1947 р. Затурцівським РО МГБ. А також діяв “Калина” – Лапушинський Михайло Васильович, 1913 року народження, родом із Галичини, мешканець села Семеренки. Ліквідований 12 березня 1949 р. “самими бандитами за підозрою у зв’язках із МГБ”. Омелян Суничук, працюючи в Локачинському районі, проживав у Луцьку. У будинку № 13 на вулиці Коцюбинського жила його дружина Леоніда і донька Лариса, а також рідна сестра Омеляна – Ольга. Старший брат Володимир жив у Ковелі.
У 1949 р. Суничука переводять на парафію у с. Пірванче Горохівського району. Однак працювати довелося недовго. За кілька тижнів, під час його приїзду до сім’ї в Луцьк, 1 квітня 1949 р. Омеляна арештовує УМГБ. Його батьків на Рівненщині також піддали репресіям. Батько помер, а мати лишилася одна. Після арешту Омеляна, до неї з Луцька переїхала донька Ольга.
Політв’язень У кримінальній справі № 8997, що зберігається сьогодні в архіві СБУ Волинської області, йдеться, що Суничук, будучи священником, мав виразну антирадянську позицію, яку не приховував від своїх прихожан у селах Затурці та Семереньки Локачинського району. Про це свідчать протоколи допитів багатьох селян, які розповідають, що він висловлювався проти колгоспів, любив співати українські патріотичні пісні, пропагував віру в Бога і Україну. Радянська система вирішила знищити Омеляна Суничука за його політичну позицію. На слідстві в Луцьку його били й жорстоко катували. До звинувачення у справі дошивається все, що могло погіршити його становище. Попри лише двотижневе перебування Омеляна в допоміжній поліції у червні 1941 р., йому інкримінують участь в арештах нацистами “радянсько-колгоспного активу”. Найголовнішим же звинуваченням є участь в Українській Повстанській Армії, вказується навіть, яку зброю використовував у боях проти ворогів.
Церква в Затурцях
Окремою сторінкою звинувачення йде участь у нападі на поляків. Суничуку інкримінують на різних сторінках кримінальної справи убивство від 3 до 10 тисяч поляків села Панська Долина Острожецького району. Це при тому, що у селі налічувалося лише понад 50 хат і там фізично не змогло б проживати навіть пів тисячі поляків! (А згодом, у 1956 році, Острожецька районна рада надасть довідку слідчому КГБ за підписом М. Чалого і печаткою, що “Села Панська долина в Острожецькому районі не було і немає”). Особливо уїдливим є ще одне звинувачення – про дворушництво. Чекістів обурювало, що Суничук не виконав обіцянку співпрацювати з органами радянських спецслужб, давав їм нецінні повідомлення, дезінформував на користь УПА, з якою продовжував спільну боротьбу проти радянської влади, проводив активну антирадянську агітацію, будучи священником у Локачинському районі. Після оголошення обвинувального висновку, слідчий відділ Волинського МГБ 20 липня 1949 р. постановив засудити Омеляна Суничука на 10 років ув’язнення. Однак із КГБ Києва надійшла вказівка відправити справу Суничука на розгляд Особливої Наради МГБ СРСР з клопотанням про засудження на 25 років ув’язнення. 24 вересня 1949 року це клопотання підтримали. Омеляна Суничука відправили відбувати найвищий термін покарання, який називали “бандерівський стандарт” у табір особливого режиму утримання – “Степлаг” у Казахстані. Невідомою лишилася доля дружини Леоніди, у касаційній скарзі Омелян згадав лише, що донька лишилася сиротою. Подальша доля дитини – невідома.
Бунтар ГУЛАГу У січні 1950 р. Омеляна Суничука привезли відбувати ув’язнення в Степлаг. Цей табір – один із 4 у Казахстані (із 12-ти організованих в 1948 р. особливих місць позбавлення волі з наджорстким режимом утримання в системі ГУ- ЛАГ СРСР) був одним із найбільших. На початку свого існування табір мав 9 відділень, розкиданих на величезній території в Караганді, Джезказгані, Байконурі, Екібазтузі та Балхаші. Деякі відділення знаходились від управління табору на відстані 800 і 2400 км. Тут одночасно утримувалося до 25 тисяч ув’язнених, серед яких значну частину становили українці. “Нас привезли у січні, коли було 45-50 градусів морозу, – згадував Суничук. – Наші намети були пусті. Матраци, набиті стружкою, повністю замерзлі. Думав, що кінець мені буде. Але тут підходять хлопці знайомитися. Розпитують: хто звідки прибув? І я зустрів Антонюка – бургомістра Холма. Я з ним познайомився в Луцьку. Він приніс миску рибного супу і хліба. Цим поділився зі своїми хлопцями-західняками. Хоч якось підкріпилися. Бо нам ще нічого не давали – не заробили”. Омеляна відправили працювати у кам’яний кар’єр. Коли він сидів у тюрмі під слідством, то політв’язні, які їхали з Воркути на переслідство, навчали: “Не вздумай працювати! Якщо будеш працювати – загинеш. За ті 350- 400 грам їжі не зможеш працювати. Але зможеш жити і більше нічого, зате не помреш”. У напарники Омелян взяв із собою теж волинянина, разом їздили 12 км на кам’яний кар’єр. “Перший і другий день працювали. А потім склали куб із каменю – і все. Це було перше хрещення – відмова від роботи. Заставити політичних працювати не мав права і сам бригадир. А бригадирами стали ті, які всіх попередніх зарізали – за місяць 73 людини”, – розповідав Суничук. Політичні в’язні на початку 50-х рр. виграли жорстку війну з кримінальними злочинцями, яку називали “рубиловка”. Закріпивши свої позиції, вико-
Богоявленський монастир у Кременці
Омелян і Раїса Суничуки, 2005 р.
ристовували методи “італійських страйків” – відповіддю на порушення й так поганих умов утримання в’язнів були сидячі протести, сповільнена й непродуктивна праця, невиконання плану при формальному виході на роботу. Як одного з найнепокірніших, Омеляна з сотнями таких самих бунтарів перевели у 3-тю зону концтабору в Кенгірі. Табірна влада вважала, що ізоляція бунтарів погасить їхній опір. Насправді непокора поширювалася в інших місцях ув’язнення. Із 16 травня до 26 червня 1954 р. тривало Кенгірське повстання. Тисячі беззбройних в’язнів повстали проти беззаконня і нелюдського існування. Вигнали табірну адміністрацію, об’єднали дві чоловічі й жіночу зону й висунули ряд вимог до влади, вимагали приїзду комісії з Москви. Омелян користувався авторитетом у політв’язнів, не раз у колі земляків розповідав історію України. А під час повстання вони запросили його у комітет, щоб від імені повстанців вів переговори з московським начальством. Серед багатьох вимог про гідне ставлення і людські умови утримання, було й звільнення неповнолітніх та інвалідів, але найголовніше – перегляд справ засуджених і зменшення їм термінів ув’язнення. Влада вела переговори, залякувала повсталих, навіть задовольнила деякі вимоги. А побачивши, що кенгірці налаштовані боротися за права людини до кінця, вирішила придушити повстання силою. Вночі 26 червня у зону ввели п’ять танків і озброєних солдатів із собаками. Проливши ріки крові від сотень невинних жертв, Кенгірське повстання зупинили. Омелян Суничук вижив. Сидів у тюрмі, проходив слідство. І як тисячі в’язнів того часу писав численні звернення з проханням переглянути його справу. Хоч Кенгірське повстання придушили, бунти й надалі тривали у таборах, але вже менших масштабів. Зрештою, систему ГУЛАГу було реформовано. У 1955 р. розпочалися перегляди справ засуджених. І в цьому перемога повстанців Кенгіра!
Вигнанець У червні 1956 р. справу Омеляна Суничука переглянули і термін ув’язнення скоротили. Після 21 липня настало довгоочікуване звільнення. Відправили на поселення у Хабаровський край на острів Бандарина. Через два тижні Омелян довідався, що є дозвіл повернутися додому, але не було на це грошей. Земляки, які й там підтримували один одного, спільно зібрали Суничуку кошти на квиток до Луцька. На Волині у 1956 р. ще тривала боротьба НКВД проти ОУН і УПА. І повернення Суничука, колишнього повстанця, не сподобалося владі. Через два дні міліція дала йому 24 години, щоб покинути Луцьк. Погрожували, що може загинути хтось із свідків у його справі, і тоді він сяде на новий термін за вбивство. Омелян зрозумів, що небезпека реальна, тож зголосився на роботу в Джезказган у Казахстані. І виїхав. Працював на шахті. Одружився на місцевій дівчині Раїсі. У сім’ї виростили доньку Ларису. У 1958 р. під час аварії на шахті Омелян Суничук отримав важку травму голови і став інвалідом ІІ групи. У 80-х роках Омелян Суничук із дружиною переїхали у місто Комсомольськ (нині – Горішні Плавні) Полтавської області. Тут їм купили квартиру їхні донька і зять. У 1994 р. у Москві відбулася конференція “Спротив у ГУЛА- Гу”. За запрошенням у ній взяв участь Суничук. Побачився із багатьма друзями по неволі, згадав важке концтабірне минуле. Після повернення додому звернувся у Волинську обласну прокуратуру за реабілітацією, але отримав відмову. Скрутні умови існування у 90-х, важкі хвороби змусили Суничука у 1997 р. вдруге звернутися за реабілітацією на Волинь. “Я жертва сталінсько-комуністичного режиму. Колишній священник, а нині інвалід, нікому не потрібний”, – йшлося у листі-зверненні. Однак 12 лютого 1998 р. знову отримав відмову. Важко хворіючи, він дожив свій вік на Полтавщині. Помер 3 січня 2011 року в м. Горішні Плавні, де й похований. Не визнаний, невідомий. Але – нескорений. І лише сьогодні, за новим законом України про реабілітацію, Омелян Суничук має всі підстави бути реабілітованим. Повернути людині чесне ім’я ніколи не пізно.
Арт-калейдоскоп · “Під час кривавої війни з російським агресором ми відроджуємо, відновлюємо, створюємо нові осередки культури”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
голови Михайла Нетяжука. Тепер у галереї представлені твори як знаних і заслужених українських художників, а саме: Ігоря Мельничука, Сергія Позняка, Олександра Ольхова, Івана Красного та Тетяни Красної, Василя Федорука, Людмили Мітченко, Філіпа Чорноброва, Олександра Рожкова, Олександра Назаренка, Олександра Морозова, Василя Копайгоренка, Анатолія Буртового, Леоніда Маадира та Анатолія Марчука, так і митців молодшого покоління — Марії та Сергія Полякових, Анни Миронової, Світлани Грамм, Святослава Базюка, Марини Ольхової та Інни Пантелеймоної. Принагідно хотів би подякувати голові Національної спілки художників України Костянтину Чернявському за підтримку моїх мистецьких проєктів та допомогу, щодо створення нової галереї. Також вдячний всім, хто долучився до цієї справи. До речі, Фастівська картинна галерея перша в Україні, яка була заснована з початку повномасштабного вторгнення. Про це мені повідомили журналісти одного з телевізійних каналів. Цей факт став відкриттям. Я зателефонував Костянтину Чернявському, і він підтвердив цю інформацію. Саме під час кривавої війни з російським агресором, який нищить наші музеї, галереї, бібліотеки, школи, намагається знищити українську ідентичність, мову, нашу націю загалом, ми відроджуємо, відновлюємо, створюємо нові осередки культури. – Хотілося б привітати вас з присвоєн* ням почесного звання “Народний художник України”. А що ви можете відповісти тим, хто вважає творчі спілки і різноманітні звання пережитком радянського минулого? – За двадцять років я зі своїми виставками об’їздив мало не всю Європу. Творчі спілки є в кожній країні. Також є різноманітні звання, нагороди, відзначення митців. Національна спілка художників України – на сьогодні це громадська організація, яка чим може, підтримує професійних художників нашої країни. Це стосується і організації та проведення всеукраїнських художніх виставок, надання майстерень, творчого спілкування. Також сьогодні Спілка активно допомагає Збройним Силам України, проводить аукціони, а всі зароблені на них кошти йдуть на потреби нашої армії. Нещодавно відбулася виставка “Художники на захисті України”, на якій представлені роботи художників, котрі захищають Україну, і які загинули на фронті. Я до цієї виставки намалював портрет Героя України Дмитра Коцюбайла (позивний “Да Вінчі”). Тож НСХУ сьогодні працює на Перемогу! А якщо говорити про звання, то це визнання держави за визначні заслуги перед Україною. – А що можете сказати щодо творчих планів? – Продовжую працювати над серіями “Шляхами Тараса”, “Святині Києва в офортах та малюнках Анатолія Марчука”, “Квіти України – квіти Перемоги”. Маю багато й інших планів. Дай Боже втілити їх у життя!
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО
Арт-калейдоскоп · “Під час кривавої війни з російським агресором ми відроджуємо, відновлюємо, створюємо нові осередки культури”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ – Як виникла ідея створення Макарів* ської картинної галереї? – У Київській області донедавна було 25 районів і лише п’ять картинних галерей. Коли я їздив Європою, мене вразило, що такі галереї там створюються навіть у маленьких селах, як свідчення, що у людей високий рівень культури. Я перейнявся і захопився цією темою – чому так багато галерей, приміром, у Німеччині і так мало на Київщині. Прийшов із пропозиціями до керівництва Макарівського району. Тоді район очолювали педагоги, і мені було легко зними знайти спільну мову. Мою ідею підтримав голова районної державної адміністрації Анатолій Гербут. Особливу ініціативу тоді проявив заступник голови районної ради Анатолій Соломенко, який знайшов приміщення у районному будинку культури для картинної галереї і кошти на ремонт цього приміщення. Відкрили галерею до 80-річчя Макарівського району у 2003 році. Все почалося з того, що я подарував 80 творів 60-ти відомих українських художників зі своєї власної колекції, які до цього збирав багато років. Потім колекція галереї поповнювалася завдяки картинам, створеним на пленерах “Макарів та околиці”. Важко навіть перерахувати митців з усіє України, які протягом цих років брали участь. Були й зарубіжні гості. Принагідно хотів би згадати Олександра Іващенка, який тоді був селищним головою Макарова і всі ці роки підтримує наші пленери. До початку повномасштабної війни галерея нараховувала понад 400 творів, виконаних багатьма авторами. Тут представлені твори видатних українських художників – Георгія Якутовича, Олександра Губарєва, Василя Лопати, Миколи Стратілата, Володимира Куткіна, Андрія Чебикіна, Василя Чебаника, Наталії Ніколайчук, Миколи Кочубея та багатьох інших знаних митців. Їхні роботи виконані в різноманітних мистецьких техніках, колекція має великий художній діапазон. Від олійного, темперного та акварельного живопису, малюнку та літографії до шовкодруку, лінориту, ксилографії, монотипії та офорту. Скульптурні твори виконані в бронзі, дереві, пісковику, вапняку, граніті, базальті, гіпсі, кераміці. Експозиція галереї розпочиналася з графічного портрета Святителя Димитрія Ростовського (Дмитра Тупала), виконаного відомим українським графіком та каліграфом, заслуженим діячем мистецтв України Віталієм Мітченком. Галерею також прикрашали графічні і скульптурні портрети Героя України, народного артиста Анатолія Паламаренка, створені Анатолієм Марчуком та скульптором Олександром Мацюком, відомого композитора Віктора Степурка (твір А. Марчука). Образ самого засновника галереї відтворив у бронзі Володимир Щур. Завдяки місцевим меценатам були видані два мистецькі альбоми-каталоги – “Художники Макарівщини” (2003) та “Макарівська картинна галерея” (2008), що зберігаються в бібліотеках Макарівщини і всієї України. Макарівська картинна галерея була занесена до багатьох туристичних довідників та енциклопедичних видань, зокрема, до 18-го тому “Енциклопедії сучасної України. Новий мистецький заклад швидко став популярним осередком культурного життя району. У галереї регулярно проводилися художні виставки, заняття з учнями дитячої школи мистецтв, круглі столи та інші заходи. Окрім колекції картин в галереї збиралася мистецька бібліотека, впорядковувалася бібліографія та наочні матеріали. Галерею відвідували поважні гості з Польщі, Німеччини, Франції, Великобританії, Австрії, Болгарії, Канади, США, Австралії. Свої враження у книзі відгуків залишили третій президент України Віктор Ющенко, народні артисти Ніна Матвієнко, Богдан Бенюк, Олександр Трофімчук, Людмила Маковецька, Володимир Лукашев, заслужений діяч мистецтв, поет-пісняр Микола Луків, відомий громадський діяч, шевченкознавець Ігор Ліховий, голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський, представники керівництва Національної спілки художників України. Нещодавно Макарівська картинна галерея відзначила своє двадцятиліття, для галереї це поважний вік. Хочу наголосити, що це не комерційна галерея, і картин з експозиції ми не продаємо. Насправді некомерційних галерей в Україні обмаль. – На жаль, не оминула галерею жорсто* ка війна. – У Макарові тривали криваві бої. Два снаряди потрапили у приміщення, де знаходилася галерея. Над будинком культури згорів дах. Деякі картини було знищено, але нам вдалося зберегти основну частину колекції, зараз вона перебуває в безпечному місці. Маю надію, що Макарівська картинна галерея відродиться і буде саме в точарства вже зберігається понад 2000 шедевральних творів, значна частина яких презентована на ексклюзивних виставках 2009–2022 років. Нині в Опішному відкрито новий масштабний виставковий проєкт під назвою “Шедеври художньої кераміки в колекції Національного музею гончарства”. Експозицію складають понад 250 робіт учасників Національних виставок-конкурсів художньої кераміки “КерамПІК у Опішному!” (2009–2014), ІНТЕРСимпозіумів кераміки в Опішному (2010–2014), а також Українського, І та ІІ Міжнародного Бієнале художньої кераміки імені Василя Кричевського (2017, 2019, 2022). Авторами цих творів є видатні керамісти, переможці національних та міжнародних конкурсів кераміки, а також молоді мистці, які впевнено демонструють творчу харизму і рішуче крокують до вершин художньої майстерності. Вони представляють різні напрямки сучасної художньої кераміки, які розвиму приміщенні, де була до Великої війни. А поки що районний будинок культури потребує капітального ремонту. Також сподіваюся, що з часом галерея перетвориться на Державний музей образотворчого мистецтва. До речі, багато мистецьких галерей, приміром, всесвітньовідомий Лувр у Парижі, а також Національний художній музей України, Національний музей “Київська картинна галерея” та Музей Ханенків починалися саме з приватних збірок. – Макарівська картинна галерея була лише початком. – Загалом я вже встиг заснувати три картинні галереї. Вже через п’ять років з’явилася Колонщинська картинна галерея у селі Колонщина тодішнього Макарівського, району. З такою пропозицією я тоді звернувся до Юлії Пелишок, яка була сільським головою. Вона з радістю відгукнулася на мою ідею. Галерея знаходиться на третьому поверсі сільської школи, в її колекції близько 100 картин. – А як з’явилася галерея у Фастові? – Після адміністративно-територіальної реформи перестав існувати Макарівський район, а моє рідне село Козичанка, де знаходиться Будинок творчості “Садиба Анатолія Марчука”, стало частиною Фастівського району. Подумав: що я можу зробити корисного для цього району? У вересні 2022 року у Фастівському державному краєзнавчому музею відкрилася моя велика персональна виставка, на якій я представив біля ста своїх полотен з серій “Пам’ятки архітектури, виконані в техніці офорту”, “Земля із небом гомонить” (акварель, пастель) та олійні роботи. Виставка тривала протягом півтора місяця, на переконання багатьох відвідувачів, вона стала помітною подією у культурно-мистецькому житті не лише Фастівського району, а й усієї Київщини. Також за моєї ініціативи у 2022 році у Фастові вперше провели професійний живописний пленер, у якому взяли участь десять художників з усієї України. Серед них – Філіп Чорнобров, Сергій Позняк, Костянтин Чернявський та інші. Найкраще зі створеного під час пленеру вони подарували цьому місту. На початку минулого року відбулася ще одна знакова подія – відкриття нового мистецького осередку — Фастівської картинної галереї. Того дня я подарував громаді Фастова 30 творів з власної колекції. На сьогодні збірка нараховує більше 50 картин. Вже відбулося два пленери “Фастів живописний”, а створені на них роботи увійшли до нової колекції. Будемо робити все для того, аби цього року відбувся третій пленер у Фастові за підтримки міського ваються у Вінниччині, Донеччині, Закарпатті, Запоріжжі, Івано-Франківщині, Київщині, Львівщині, Одещині, Полтавщині, Харківщині, Черкащині, АР Крим. Надзвичайно цінними в музейній збірці є роботи художників-керамістів інших держав – Бразилії, Домініканської Республіки, Єгипту, Китаю, Латвії, Республіки Польща, США, Туреччини, Хорватії, Японії. Унікальність виставки в тому, що вона дозволяє осягнути провідні тенденції розвитку сучасної художньої кераміки України та інших держав світу за останні 15 років. У цій часовій проєкції можна побачити найбільш динамічний розвиток кераміки початку ХХІ століття, найдосконаліші ідейні знахідки й образотворчу майстерність авторів.
Жанна НЕВКРИТА, інформаційна служба Національного музею гончарства Фотофрагмент експозиції Юрка Пошивайла
Відомий український митець Анатолій Марчук нещодавно отримав високе державне звання “Народний художник України”. Ще однією знаковою подією у житті митця стало двадцятиріччя заснування ним Макарівської картинної галереї. Саме ця неординарна подія стала приводом для нашої розмови.
Арт-калейдоскоп · “Під час кривавої війни з російським агресором ми відроджуємо, відновлюємо, створюємо нові осередки культури”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Понад тридцять років Національний музей-заповідник українського гончарства є провідним закладом зі збереження, дослідження й популяризації феномену гончарної культури нашої Держави. Це унікальний у Європі й найбільший в Україні музейний комплекс, який потужно генерує виставкові й культурно-мистецькі події, покликані продовжувати творення новітньої історії української кераміки. Упродовж останніх 15 років Музей-заповідник постав загальнонаціональним виставковим подіумом для творчості багатьох художників-керамістів України та інших держав. Одним із найважливіших здобутків цього часу стало музеєфікування кращих творів, а отже, збереження вершинних досягнень світової кераміки початку ХХІ століття. У колекції Національного музею гон-
Театр · “Вистава відбувається не одразу, вона росте, як живий організм. Зростає з твоїм акторським безсонням, з твоїми думками”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
запропонувала свою версію нашій режисерці Ірині Кліщевській. Це самотня жінка, добра і проста. Моє бачення сподобалося Ірині Яківні. З Петром Мироновим та Людмилою Рудницькою я раніше переважно працювала як режисерка. З ними і цього разу було комфортно працювати, на сценічному майданчику панувала творча атмосфера, були хороші партнерські стосунки. Про наші акторські роботи судити глядачеві, а ми будемо далі працювати над своїми образами, шукати щось нове. Постійно з’являються якісь знахідки. Це вже буде повсякденна акторська робота. Мені здається, що глядачам вистава сподобалася. Я чула багато теплих слів після прем’єри і про саму виставу, і про акторські роботи. Її вже встигли показати на фестивалі в Ужгороді. Було досить незвично, бо грали там на великій сцені, а в Києві ставили на малій. Продовжую плідно працювати з дітками у театрі “Коло-арт”. Нещодавно возили на фестиваль до Мукачева нашу виставу “Чайка на ім’я Джонатан”. Там свої роботи представляли театри з Рівного, Одеси, Харкова. Виставу моїх вихованців досить високо оцінили. Працюємо над новими проєктами. Кожна вікова група займається своїми виставами. Серед нових постановок – “Ромео і Жасмін”. Зараз у пошуку нового матеріалу для театру “Колесо”. Усі говорять про комедію”. Петро Миронов, виконавець ролі Петра: “Працюю в театрі “Колесо” вже чотири роки. За цей час увівся в багато вистав, а це моя перша повноцінна прем’єра. Коли прочитав п’єсу Олександра Володарського, то був у захопленні, матеріал мені дуже сподобався. З Олександром ми давні друзі, вже багато років плідно спілкуємося. Відразу ж погодився на роботу в цій виставі. Ірину Кліщевську не можу виокремити як людину і як режисерку. Вже багато років у нас чудові стосунки. Ми спілкуємося на “ти”, обіймаємося при зустрічах. Рідні люди. Таке ставлення до Ірини Яківни було завжди. Проте коли почалися репетиції, мені було дуже важко, бо ми по-різному бачили матеріал. Було відчуття, що в мене повністю відсутній талант (усміхається). Я приходив додому розбитий, але збирався і знову йшов на репетиції. Врешті ми зійшлися на спільних позиціях, а результат нашої роботи побачив глядач. Я переконаний, що без себе нічого не вийде. Якщо актор повністю відокремлений від персонажу, то цей персонаж не відбудеться. Тому, що він не буде насичений кров’ю актора. Я в собі знаходив риси, притаманні цій особі. Людмила Рудницька – гарна партнерка. З нею добре працювати і в ангажементі, і в постійному репертуарі. І коли вона прийшла у цей матеріал, то я був радий. Тому що вона цінує мене як партнера на сцені, а я ціную її. Кілька років тому я увівся у виставу “Блаженний острів”. Марія Грунічева там зі мною працювала як режисерка. До того ми спілкувалися на зйомках. Потім разом грали у виставі “Одеса. Шалена кохання” як партнери. Отож, знаю Марію з різних сторін. У нас під час роботи над новою виставою теж склалися гарні стосунки. Вистава відбувається не одразу, вона росте, як живий організм. Зростає з твоїм акторським безсонням, з твоїми думками. Але основне, що я хотів висловити своєю роллю, я вже сказав. А уточнення завжди будуть. Також будуть якісь імпровізації, не можна спланувати всіх нюансів. Під час другого показу вистави в однієї жінки в першому ряду спрацював мобільний телефон. Ау мене монолог, я зупинився. Крізь завісу глядача не видно, став дивитися в тому напрямку, звідки лунає дзвоник. Виявилося, що жінка не вміє вимикати звук телефона. Зробив велику паузу, бачу, що дзвінок не припиняється. Тоді спрямував у її бік слова своєї ролі: “Хай у їхній ж… пір’я повиростає”. Зал мені зааплодував. Крім роботи в “Колесі”, з 2019 року плідно співпрацюю з театром “Маскам рад”. Вдячний цьому театру, адже там я не тільки актор, а ще й режисер. Деякі п’єси Інни Гончарової написані безпосередньо для мене. У наш час такого майже не буває”. Людмила Рудницька, виконавиця ролі Ліди: “Раніше я працювала в Чернігівському театрі імені Тараса Шевченка, театрі “Золоті ворота”, Малому українському драматичному театрі. А шість років тому запросили до театру “Колесо” на роль у виставі “Місяць у селі”. Потім була Мама у виставі “Одеса. Шалене кохання”. Роль за роллю і я лишилася в цьому театрі. Дуже подобається атмосфера. Цей театр став, мов рідна сім’я. Театр “Колесо” створила Ірина Кліщевська, вона підтримує театральні традиції. Тут добре підібраний акторський склад. Відчуваю велике задоволення від гри в цьому театрі. Мій персонаж – це українська жінка з досить емоційним характером. Вона і плаче, і сміється, готова зі зброєю захищати Україну. Чоловіка любить по-своєму, трішечки його сварить. Це дуже багатогранна натура. Отака вона – українка. З Петром Мироновим раніше грала в антрепризній виставі “Жінка на мільйон”, там він виконував роль мого чоловіка. Петро прекрасний актор, дуже талановита людина. Пише чудові вірші, трепетно ставиться до театру, своєї роботи. З ним завжди дуже комфортно разом працювати. У виставі “Одеса. Шалене кохання” Марія Грунічева грає мою доньку Риту, вона ж і поставила цю виставу. А у виставі “Пристрасті дому пана Г.-П.” Марія виконує роль моєї сестри Варвари. Вона дуже різноманітна, характерна, талановита, яскрава актриса. А ще – чудова людина. Створюючи образ, я живу на сцені. Думаю, що риси, які притаманні моїй героїні, притаманні і мені. Вона чимось схожа на мене характером. Коли почалася повномасштабна війна, то я хотіла записатися до тероборони, щоправда мене не взяли. Люблю образи, які еволюціонують. Саме такий образ Ліди. Протягом вистави з агресивного до більш доброго змінюється її ставлення до сусідки Галі. Спочатку вона заперечує саму думку, що можна вбивати людей, а потім сама бере до рук зброю. Як відомо, вистава – це живий організм. Ми дивимося, як її сприймає глядач. Образи дуже добре прописані автором. Тож кардинально щось змінювати у своїй героїні не збираюся, але, можливо, з’являться нові нюанси”.
Театр · “Вистава відбувається не одразу, вона росте, як живий організм. Зростає з твоїм акторським безсонням, з твоїми думками”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ У Київському академічному театрі “Колесо” відбулася прем’єра вистави “В Португалії зараз тепло” за п’єсою Олександра Володарського.
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Едуарда МЕЖУЛА
Театр “Колесо” відкриває глядачам сучасну українську драматургію, бере до репертуару нові п`єси, твори українських і закордонних драматургів, що не йдуть в інших театрах України. Одне з головних творчих завдань театру – першопрочитання п’єс. Наразі в театрі “Колесо” граються 40 вистав, 27 із них були вперше представлені в Україні. Олександр Володарський – відомий сучасний український драматург, який працює в різних жанрах. У 2023 році написав трагікомедію “В Португалії зараз тепло” – життєву п’єсу про війну, сьогодення України, історію життя сільських сусідів – подружжя Шпаків і їхньої сусідки Галі. Комічний і щирий сюжет п’єси сприймається зі сміхом та сльозами, торкається глибин наших сердець. Це п’єса про сьогодення українців з гумором і сумом, про те, як ми існуємо вдома і що відчуваємо, переконані в театрі. – Після початку повномасштабної війни вистави за моїми п’єсами вже ставили в Україні та Німеччині, – зазначив Олександр Володарський. – А перше прочитання трагікомедії “В Португалії зараз тепло” відбулося у театрі “Колесо”. Ще не бачив цієї вистави, але сподіваюся, що все вийшло добре. Спочатку в моїй уяві постав епізод з півнем, а потім навколо цього закрутився сюжет п’єси. До її створення мене спонукали події, що зараз відбуваються в Україні. Зазвичай свої п’єси я пишу досить швидко, а потім довго правлю, виправляю. Мені треба побачити фініш. Коли він вже є, то я продовжую переробляти. Так було й цього разу. У кожну виставу режисер намагається вкласти якусь свою думку. Як автор я прагнув знайти відповідь на запитання: чи можна стріляти, чи можна вбивати? Ліда запитує свого чоловіка: “Ти що, будеш вбивати? Там же чиїсь сини” Дійсно, питання дуже непросте. Намагався передати саме ту мову, якою говорять жителі Київщини. Люди розмовляють не літературною мовою. Як чую, так і пишу. Читаю багато сучасної драматургії. Молоді драматурги часто використовують неологізми, наша мова продовжує формуватися. Раніше я писав свої п’єси російською мовою, деякі з них потім перекладав на замовлення театрів. А цього разу вперше відразу написав українською і мені це було легко. У створенні вистави участі не брав. Мені один мій друг режисер якось сказав: “Ти написав п’єсу, а тепер дозволь людям зробити своє, не заважай”. Хоча буває звертаються, просять щось дописати, змінити, або щоб я уточнив, що саме мав на увазі. Тоді йду назустріч. Але ніколи не втручався у репетиційний процес і не планую цього робити надалі. Свого часу я починав як естрадний автор зі студентського театру мініатюр. В усіх моїх п’єсах є гумор. Врешті прийшов до жанру трагікомедії. Саме в цьому жанрі написав свої нові п’єси. Вважаю, що це найбільш життєвий жанр, мені в ньому цікаво працювати. Сьогодні викликати у людини сльози не важко, а для мене важливо, щоб у залі лунав сміх. Кажуть, що люди сміються під час вистави “В Португалії зараз тепло”. Це мене тішить. Зараз я мешкаю у Німеччині. Хочу, аби нову постановку побачили і тут. Це була б подія – показати українську виставу за кордоном. – З письменником Олександром Володарським я знайома вже багато років, – продовжила режисерка-постановниця, народна артистка України Ірина Кліщевська. – Одна з вистав за його п’єсою – “Селфі зі Склерозом” – була показана в Українському форматі фестивалю камерних вистав “Андріївський фест”, який проводив наш театр. Драматург тоді висловив побажання, аби виставу за його твором поставили у “Колесі”. Вже під час війни зателефонувала Олександру і запитала чи є в нього нові п’єси для постановки. Він мені дав прочитати дві, обидві на тему існування під час війни. П’єсу “В Португалії зараз тепло” Володарський написав у 2022–2023 роках. Коли прочитали, то відразу зрозуміли, що це саме той матеріал, який сьогодні потрібен нашому театру. Під час читання на очах з’являлися сльози і, водночас, було смішно. Недаремно ж це трагікомедія. Поставили виставу дуже швидко. Для всіх трьох акторів – Марії Грунічевої, Петра Миронова та Людмили Рудницької – це нові, характерні ролі. Актори різні, але схожі в сприйнятті, відчувають одне одного. Події вистави відбуваються у перші місяці повномасштабної війни. Костюмами та декорацією ми прагнули досягти достовірності. Коли дивишся на акторів, то здається, що це люди з села. Загалом автор писав про Бучу, але не захотіли згадувати місто, бо це страшно. Назвали Калинівка. Таке село дійсно є неподалік від Бучі. Глядачів і акторів розділяє тюль. Це немов прозора стіна. І через цю стіну люди дивляться на те, що відбувається в їхній домівці. Вже встигли показати цю виставу на І Всеукраїнському театральному фестивалі “Драма сьогодення” в Ужгороді. Загалом на цьому фестивалі свої роботи представили шість театрів. А в нашому театрі триває робота над виставою за повістю Леопольда Захера-Мазоха “Місячна ніч”. Зараз робимо інсценізацію. Якщо все складеться добре, то прем’єра відбудеться восени. А ось що розповіли самі актори: Марія Грунічева, заслужена артистка України, виконавиця ролі Галі: “Це моя перша нова роль зпочатку повномасштабного вторгнення. Такою я побачила Галю і
16 Національна еліта · “Ілюстрації не лише віддзеркалюють слово нашого Генія, а й потужним світлом підсилюють його, проєктуючи ці образи на категорію вічності”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
запросторовими координатами. Тому ілюстрації Валерія Франчука не лише віддзеркалюють слово нашого Генія, а й потужним світлом підсилюють його, проєктуючи ці образи вже на категорію вічності. Це не просто ілюстрації, а своєрідна навись, яка сукупно складається з міріадів смислових еквівалентів — того художнього явища, яке можна йменувати смисловим згустком, маревом, привидом, що існують не лише в географічному просторі України, а й в її позаматеріальних вимірах, тобто в метафізичному часопросторі духу. Щось вище, безмежне і неосягнуте проступає в ілюстраціях Франчука, які виломлюються з вузько історичного, переходячи в зону безмежності. Немовби за цими звичними обріями відкривається сама галактична необмеженість... ніби історично-часове поволі розчиняється в уявному позачассі. На наших очах поєднується текст з малюнком, змінюючи звичну систему координат, і ми занурюємося не просто в архаїку, а в часи доісторичного нашого існування, в часи формування самого світу, але вже національно означеного, в певне доісторичне Трипілля, з уже сформованими глиняними артефактами, з усім нам зрозумілими кольорами і символами, для розшифрування яких не потрібні додаткова оптика чи обґрунтування: це – твоє! Твоє. Твоє... Бо ти споріднений чуттями, а не логікою, не псевдоаргументами, а найвиразнішим почуттям любові до свого, відгукливістю на своє, сприйняттям свого. Саме свого, яким є Слово Тараса Шевченка. Композиції Валерія Франчука є найпереконливішим аргументом, що “Кобзар” – найнасущніша книга нашого національного буття. Ця книга потрібна тепер, як ніколи. Кожному українцеві, аби сповнився “Заповіт”, – “І вражою злою кров’ю волю окропіте!”
16 Національна еліта · “Ілюстрації не лише віддзеркалюють слово нашого Генія, а й потужним світлом підсилюють його, проєктуючи ці образи на категорію вічності”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Павло МОВЧАН
На моє глибоке переконання, не може існувати національно вияскравленої постаті в українській культурі, яка не була б намагнічена енергією творчості Тараса Шевченка. Ще в 1961 році (ювілейному) видатний український поет Євген Маланюк зазначив, що наші відносини з Тарасом Шевченком є таємничими, як є таємницею і сама постать Шевченка: “А що постать його – і в історії нашої літератури, і в історії нашої Батьківщини – є таємнича – згодиться більшість земляків”. Ця таємниця супроводжує кожне покоління дійсно українських митців і особливо тих, хто сформувався за так званої “совкової доби”, коли чи не єдиним джерелом нашої духовності був саме “Кобзар” – усічений, пересипаний маком крапок, супроводжуваний передмовами фальшивих академіків, які нібито возвеличували “сім’ю вольну, нову”, в якій нам “пощастило і жити, і діяти”. “Кобзар” був для нас, як і для наших попередників, і національною історією, і кодексом честі, і політичною програмою дій на майбутнє. Втім, від Шевченка ми могли взяти лише те, на що були спроможні: невеличку шопту від загального огрому національного космосу Господньої запрограмованості на свій, український шлях... І лише з роками, все глибше занурюючись у нурти Шевченкового слова, ми приходили до усвідомлення, що Шевченко – не складова літературної історії, не календарне відзначення, а щоденна і насущна потреба. Ось чому кожен непересічний талант у літературі чи малярстві неодмінно навертається і до образу нашого Пророка, і до українського Євангелія – “Кобзаря”. Щоранку, зустрічаючись поглядом зі світлом Шевченкових очей, відчуваю, як підзаряджається моє єство від образу, відтвореного неперевершеним майстром – Валерієм Франчуком, і завдяки творінню якого я згармонізовую свій внутрішній стан всупереч сиренам і вибухам. Налаштовую свою душу на світле, гармонійне, врівноважене і духоповне... Це мій, майже щоденний ритуал, від якого, я певен, кванти позитивної енергії допульсовують і до самого Франчука, бо це саме він 30 років тому подарував мені портрет Т. Г. Шевченка, писаний золотою фарбою, на тлі якої джерелують блакитні очі Пророка, а з його вуст випромінюється, за визначенням Євгена Маланюка, “вогняна, вулканічна, страшна в своїм національнім демонізмі поезія – і до цього часу
– тільки вона одна і ніяка інша (Євген Маланюк, Київ, “Дніпро”, 1997 р. Стор. 115). Валерій Франчук прийшов до необхідності сотворити свого “Кобзаря”. Відроджена “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка свою видавничу діяльність у новітній історії розпочала з видання “Кобзаря” в оформленнях відомих українських митців: Опанаса Сластіона, Василя Касіяна, Миколи Стороженка, Василя Лопати, Володимира Гарбуза та інших. У цей ряд цілком логічно вписується лавреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка, художник Валерій Франчук, чиї ілюстрації до “Кобзаря” виходять за межі поетових сюжетів. Спонукуваний пошуками надзмісту того чи іншого твору, Франчук дає волю своїй творчій уяві і кожна епізодична подія – драматична чи трагедійна – стає і для художника, і для нас очевидною, нагальною, триває в нашому часі. Художник переконаний, що та чи інша подія, той чи інший образ, зафіксований у слові, транслюється в лініях і фарбах, у будь-яких художніх засобах і техніках – вічний, бо дійсно триває і вчора, і сьогодні, і завжди. Наприклад, трагічні уманські події, зображені словом Шевченка, ніколи не припиняються: боротьба триває вже не в лінійному часі, ав позачассі, отже, і в позапросторі; не лише в Україні, а й за по-
16 Національна еліта · “Ілюстрації не лише віддзеркалюють слово нашого Генія, а й потужним світлом підсилюють його, проєктуючи ці образи на категорію вічності”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Фолітарчук Анатолій Васильович — 250 грн. 2. Бондарчук Андрій Іванович — 1000 грн. 3. Ситник Віктор Тимофійович — 500 грн. 4. Черняхівський Олексій Іванович — 1000 грн.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Національна еліта · “Ілюстрації не лише віддзеркалюють слово нашого Генія, а й потужним світлом підсилюють його, проєктуючи ці образи на категорію вічності”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ