Від першої особи · “Науковці стоять значно ближче до пізнання законів природних і суспільних, а тому здатні правдивіше змоделювати завершення війни і будучину світу”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті «“Чужий розум думає за себе”», с. 1
“Чужий розум думає за себе”
Слово Просвіти, №21 за 2024 рік
Закінчення. Початок на стор. 1
Згадується, як ще напередодні війни цю впевненість посилило в мені майже аксіоматичне ствердження, народжене знайомством із книгою Мічіо Кайку “Фізика майбутнього”, яка стала сучасним бестселером. Не дивно, що епіграфом до неї обрано саме вислів визначного діяча минулого століття Вінстона Черчилля: “Імперії майбутнього будуть імперіями розуму”. Хоча вважаю, що навіть такий відданий воїн Британської імперії в період ренесансу й життєрозквіту свого життя мав на увазі “благоговіння” перед імперськістю колоніальної моделі. Мабуть, у цьому словотворі містилася якісно інша чеснота, притаманна нинішній геополітиці, прогнозуючи ідеал формування “планетарної цивілізації”. Адже світ, зокрема Європа, ще з середини ХІХ століття заявили про неприйнятність імперськості для людського Буття, могутньо засвідчивши це вибухом “весни народів” 1848–1849 років. Тоді Головна Руська Рада у Львові своїм маніфестом ствердила: “Будьмо Народом!”. А національні будителі й просвітники протестно заявили про несумісність абсолютизму зі свободою і справедливістю. В. Падолинський пише в ті часи “Слово перестороги”, а Тарас Шевченко “воює” водночас із трьома імперіями – Оттоманською, Австро-Угорською та найбільш ненависною – московською. На щастя, дві перших вже давно сконали, а на нещастя залишилась ще скніти найбільш злотворна, що на болотах, яку Україна і світ зобов’язані таки добити. Очевидно, на відміну від футурологів, фантастів, знахарів, блогерів і політиків, науковці стоять значно ближче до пізнання законів природних і суспільних, а тому здатні правдивіше змоделювати майбутнє, завершення війни і будучину світу. Мусимо за будь-яких обставин визнавати силу науки, вірити, що світова спільнота “якісно” змінюватиметься, “переписуючи” по-новому світопорядок, прогнозуючи, а що відбуватиметься з людством, вибравшись на нові орбіти опанування штучним інтелектом, нанотехнологіями, комп’ютерними інфотехнологіями, біотехнологіями, розвиваючи квантові теорії. Хочеться також вірити, що пізнання нових нерозвіданих широт і глибин (а не війн) ставатиме знову й знову закономірною дією живої матерії, опираючись на Сковородинську філософію еволюції від “невидимого до видимого”. Однак нинішня планетарна ситуація, зокрема її трагедійний вимір на рівні війни в Україні, свідчить про нагальну необхідність для безпеки й розвитку не тільки “квантових”, а й людинотворчих теорій. Адже, пройшовши шлях довжиною в сотню тисяч років від “людини печерної” до сучасної, “оцифрованої”, переконуємося, що її природа, мозок, етика зазнали істотно менше еволюційно-анатомічних змін, аніж її матеріальна культура, сотворена нею. Згадуваний вище нами автор, поспілкувавшись із понад 300-ма провідними науковцями, мислителями і творцями, опираючись на фундаментальні закони природи, показав складні тисячолітні шляхи Людини пізнання й перетворення світу. Від стартового пункту спостерігача за “танцем природи” до “хореографа”, що коригує її закони, а далі – до статусу “господаря” над нею. Здавалося, осідлавши (як господар) природу, ставши над нею завдяки “розуму”, можна буде втішатися таким цивілізаційним досягненням. Одначе. Саме ця епоха “володаря” і стала найбільш уразливою, хиткою і загрозливою, оскільки людство надмірно (часто до катастрофічного рівня) перегинало палицю, пануючи над природним світом. Наступив період антропоцену, нової геологічної епохи, коли будь-які сутнісні зміни на планеті (клімат, фауна і флора, голод, хвороби, мир і війна) визначаються, найперше, людським чинником. Матеріальна культура значно випередила духовну, етичну. Науково-технологічні досягнення перетворили людину в надлюдину, роблячи її все більш “обезлюдненою”. Річний коефіцієнт експлуатації людиною природи склав понад 160%. Борг перед планетою Земля став руїнним, при цьому цінності “благоговіння перед життям” чи “відповідальності за все живе” (за Швейцером) сучасна цивілізаційна політика замінила на фетиш користі, наживи, прибутку, нетерпимості та ненависті. Але навіть за таких загроз та викликів вселенського масштабу щодо захисту і зміцнення життєвої ніші екосистем вона видається не першорядною проблемою, оскільки небачені досі противоборства цивілізаційних систем, війни і масові людиновбивства повністю заполонили світ. Рівень нетерпимості до “іншого”, агресія, людиноненависництво, які були притаманні “печерній” людині, набрали нині безпрецедентного масштабу, “випередивши” своєю агресивністю всі досі відомі історичні віхи, зважаючи передусім на те, що більша частина людства стала володіти ядерною, хімічною, біологічною зброєю. Як писав європейський філософ ХХ століття Е. Фромм, могутня індустріальна епоха не зуміла виконати своїх обіцянок. Поруч із цивілізацією настійливо, часто випереджаючи, марширувала(є) варваризація. У тенетах науково-технічного прогресу заплуталась людська мораль, совість і навіть божі заповіти. Спрощено це має такий вигляд: штучний інтелект (розум) на порядки обігнав громадську мораль і культуру. Людина освічена так і не змогла трансформуватися в людину культурну. Тому, якщо і можна буде досягнути в перспективі так званого “статусу цивілізації типу І”, то це далеко не означатиме цивілізаційної перемоги, коли не вдасться подолати в самій людині хаос і безумство, злотворність і ненависть, дегуманізацію і вандалізацію у взаєминах із природою, “іншою” людиною і самим собою. Найвища наука, найдосконаліші технології та інтелектуальні відкриття не є запорукою прогресу і безпеки, коли на обрії Буття бовванітиме в єдиному образі аморальний варвар і надінтелектуальний супермен. Мають рацію ті дослідники й мислителі, нагадуючи всім, що “наука – двосічний меч: вона створює стільки ж проблем, скільки й розв’язує, але завжди на вищому рівні”. Історія володіє достатньо показовими прикладами, коли гинули найрозвинутіші на той час цивілізації, володіючи майже божественною владою, саме тому, що упослідженою ставала не їхня матеріальна культура, наука, а їхня “мораль”. Тож сучасна наука, яка здатна прогнозувати (підтверджує досвідом) чимало важливих еволюційних напрямів розвитку, спроможна забезпечити суспільства і держави найдосконалішою технологією, не повинна викидати на узбіччя таку значущу життєсферу, як людинознавство. Адже наука спроможна як зрощувати спільноти, такі розривати її суспільну матрицю, сприяючи появі тих засобів, знарядь, технологій, які слугують нищенню та вбивству живої й неживої матерії, як на землі, так і, на жаль, в космосі. Місія сучасної науки, освіти, культури полягає передовсім у тому, щоби “олюднювати” людину, не даючи варварству вириватися назовні, в соціокультурне середовище націй і народів, мудро орудуючи “мечем” добра, розуму, сповідуючи найвищий етичний принцип – “благоговіння перед життям”. Тому коли та чи інша держава, нація в силу різних причин та обставин “недобачають” визначальної ролі науки та освіти для існування та розвитку людського капіталу, їх конкурентоспроможності, то цим самим вони закладають такою недалекоглядністю підвалини для суспільної стагнації, регресу і власного соціально-економічного та культурного занепаду. Пониження рівня науковості буття чи освіченості мас обов’язково вплине (негативно) на інші життєсфери, зокрема безпекову. У другій половині ХІХ ст. цю проблему чітко огранив філософ Ф. Ніцше. Головне місце в його педагогічній філософії посідали “вища” культура і “справжня” освіта. Називаючи тодішню культуру філістерською, мета якої – за будь-яку ціну залишити все по-старому, він визначив сутнісну причинність цієї біди. Вона полягала втому, що наукову (освітню) думку часто спрямовують люди без перспективи та ініціативи. Освіта перетворюється тоді на неживий процес. Іншу причину кризи він вбачав у падінні рівня лінгвістичної освіти, що спричиняє гальмівні процеси думання, коли навіть учений втрачає здатність логічно висловлювати власні думки, формувати висновки в переконливій формі. Тому центральним місцем в освіті для нього була Мова! Ця концепція сформульована Ніцше в п’яти лекціях для студентів Базельського університету. У лекції “Про майбутнє нашого інституту освіти” (1872) філософ стверджував, що освіта губиться, коли намагаються ослабити її зміст та знищити культуру, а замість розвитку власних здібностей та критичного мислення учня, студента зобов’язують наслідувати спущені зверху штампи і зразки. Ці окремі обґрунтування зберігають актуальність і для нашої освіти, оскільки стрижневим у ніцшеанській філософії освіти є розвиток “істинної” культури, яка зрощуватиме повноцінні Особистості. Бо тільки завдяки “людині культурній” суспільство, держава здатні збирати значимі для загального блага плоди. Ці уроки минулого та ідеали наукової європейської думки необхідно нам засвоювати, адже донині нічого нового немає під сонцем. Тому що, коли стагнація культури, включно з освітою, відбувається завдяки поклонінню матеріальному комфорту, нівеляції цінностей, тоді освіта стирає не лише індивідуальність, заставляючи однаково (поза критичною оцінкою) мислити, оцінювати зовнішній світ, але й витолочує духовність цілого народу. Позаяк Людина мусить бути спроможною самостійно вирішувати ціннісні орієнтири буття, не опираючись лише на догматичну, часто хибну традицію. Якщо, скажімо, складалося так, що держава (влада), значна частина українського суспільства ігнорували, нехтували національними цінностями, то й освіта, під якою розуміють розвиток і прогрес, ставала безглуздою. Тому не можна сприймати усталено хибну тезу – яке суспільство (держава), такою є освіта. Бо тоді ніколи не став би вільним український народ, упокорений двома імперіями, якби всупереч політиці тих держав не вибудовувалася своя “національна школа”, “Просвіта”, культура й українська література, оберігалася рідна Мова. Тому сучасна українська освіта мусить бути такою, щоби не плентатись в обозі мертвих ідей “сильних світу цього”, а бути здатною і налаштованою виховувати як мотивацію людини до цінностей, так і відновлювати волю суспільства зробити те саме. Завдання сучасної освіти – формування громадянської культури “вільних особистостей”, гідних Українського роду і народу, виховання “аристократії духу й інтелекту”. Безперечно, для цієї благородної справи маємо пам’ятати й виконувати Шевченкове заповітне слово “і чужому научайтесь”. Але передусім необхідно живитися своїми джерелами й витоками. За сторіччя до Ніцше великий національний мислитель Г. Сковорода “навчав” рідний народ “зрощувати дух людини, її думку і серце”. Запропонувавши природовідповідну методику – “потрібне зробити легким, а важке непотрібним”, цей життєвий ідеал для нього став головним полем битви за людину. Філософія його педагогіки торкалася найшляхетнішої мети загальнолюдськості – живити дух, благородство серця і помислів, бо негоже, коли “голова” життя полягає в задовільненні черева, для інших – очей, ніг, а ще для інших ціллю є потреба в усяких бездушних речах”. Сковорода як справжній син України, не маючи і не прагнучи матеріальних статків, щедро роздавав своєму народу цінності духу і мудрості істини. Був свідомим того, що нічого не зрушити з місця, якщо не здатний оволодіти найвищою чеснотою – відданістю рідній землі і рідному народу. Тож звідки черпав цю вічну снагу до знань, освіченості, ріднолюбства цей любомудр, визнаний ЮНЕСКО найвидатнішим (у п’ятірці) мислителем світу всіх часів і народів? Очевидно, із джерел староукраїнської наукової традиції, національного письменства, християнського вчення, Київської Академії, європейської освіти, зі стародруків і збірників бібліотек братств, народної мудрості. Маємо визнати, що прогрес потребує не тільки критичного й креативного ставлення до дня сьогоднішнього, але й поваги до минулого. Щоби Україна ставала все більш помітною на науковій карті світу, необхідно робити освіту на всіх рівнях високої якості й стандартів. Війна остаточно переконує, що післявоєнний період має стати переломним у мисленні “переднього” ряду стосовно політики у сфері освіти та науки. На жаль, для України впродовж усього періоду відновленої Незалежності культивувалася політика вилучення з першочергових загальнодержавних пріоритетів чинника “наука”. На цю галузь бюрократія намагалася “витрачати” дедалі менше коштів і ресурсів. Задовго до початку повномасштабної агресії росії в державному бюджеті частка від ВВП на розвиток науки становила всього 0,16–0,23%, хоча, наприклад, чимало країн (високорозвинених) виділяли для цього 4–7%. За таких умов вітчизняній науці було не до пристрасті пізнання законів Всесвіту, тут би проіснувати, вижити від року до року. І справа не тільки в економічно-фінансовій неспроможності й слабкості, а передусім у “культурі” та хибному світобаченні багатьох владних зверхників щодо значущості й ролі Людини – головної цінності країни,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
