На часі · “Справа залишається за тим, щоби з нами була ще й українська влада та увесь пострадянський правлячий клас”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
Партію путіна у США перемогли – чи переможемо в Україні? Офісно&партійний фактор війни і миру – прихована зброя, проти якої навіть армії та фронти безсилі
Слово Просвіти, №21 за 2024 рік
Кажуть, що війна є продовженням політики, а я би ще додав – і досить небезпечним інструментом геополітики, яким намагаються оперувати і маніпулювати основні геополітичні гравці. Та при всій сукупності впливів на хід війни, що, безумовно, є доволі суттєвими, на третьому році екзистенційної битви між Україною та росією усе ж таки вирішальним став так званий офісно-партійний політичний вплив. Вибори, сер!
Володимир СТЕЦЮК, журналіст, блогер
Як би не намагалися військові експерти прогнозувати хід російсько-української війни за суто військовими складниками, як свідчать сучасні реалії, пов’язані безпосередньо з театром бойових дій і театром світової політики навколо війни в Україні, ситуацію на полі бою визначають не стільки воєначальники, рівень озброєння й боєздатності армій, як політики та політичні кола з їхніми явними й прихованими інтересами та владними амбіціями. І 2024 рік у цьому аспекті став показовим. Отже, головні політичні події 2024 року – президентські вибори на росії, в США і завершення в травні каденції нині діючого українського президента, а відтак і його легітимності. Тож на виборчих ігрових полях ставки суттєво зросли, а на поле бою прийшли додаткові форс-мажорні обставини. Адже сама війна та пов’язані з нею питання забезпечення фронту необхідним озброєнням і ресурсами автоматично стали спекулятивним додатком до виборів. Саме в цьому й полягає феномен офісно-партійного впливу на хід війни. І те, що за останні пів року ситуація на полях театру бойових дій суттєво змінилася і не на користь України, свідчить про відсутність в офісно-партійних виборчих планах і розкладах амбітних ставок саме на українську перемогу. Причому за результатами роботи офісно-партійних центрів вимальовується досить контраверсійний висновок відносно суттєвого впливу московського офісу партії путіна на роботу, скажімо, вашингтонського офісу партії Трампа і Київського офісу партії Зеленського. Таке враження, що київський і трампістська частина вашингтонського офісу часом ніби координують свої дії з офісом московським, послабляючи українське військо. Принаймні, якщо подивитись на хронологію подій, починаючи з 7 жовтня минулого року, коли атакою ХАМАСу на Ізраїль було фактично відкрито другий фронт з боку так званої осі зла на підтримку кремлівських рашистів, і з 10 жовтня, коли почався масований російський наступ в районі Авдіївки, багато чого стане зрозумілим...
Вашингтонський офіс: від політичного божевілля до перемоги 18 жовтня стало відомо про комплексний пакет військової допомоги Україні, Ізраїлю та країнам Індо-Тихоокеанського регіону, включаючи Тайвань, який президент США Джо Байден мав передати Конгресу для забезпечення двопартійної підтримки щодо його ухвалення палатою представників як відповідного закону. Однак з моменту заходу даного пакету в Конгрес відразу ж починається його блокування трампістами під гаслом “ні цента допомоги Україні”. Невдовзі генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг заявив, що блокування США допомоги Україні вже впливає на поле бою, а президент США Джо Байден можливе припинення допомоги Україні назвав божевіллям. Однак це божевілля тривало в Конгресі понад пів року – доки, стікаючи кров’ю, захисники України відстрілювалися від рашистів останніми снарядами і патронами, трампісти заявляли в Конгресі, що давати зброю Україні – це зло. Йшлося про надання Україні військової допомоги на понад 60 мільярдів доларів. Для порівняння слід зазначити, що незважаючи на санкції, у 2023 році лише з продажу нафти путінський злочинний режим отримав 550 млрд євро. І все-таки закон про надання додаткової військової допомоги Україні Конгресом США нарешті було ухвалено. Це сталося 20 квітня 2024 року – лише після того, як з боку осі зла відбулася чергова атака на вільний світ, коли 13-14 квітня Іраном було нанесено масований ракетний удар по Ізраїлю. Тож ухвалення Конгресом очікуваного рішення, доленосного для України, що воює не лише з рф, а й усією віссю зла, було названо історичним. У світовому політикумі цей факт розцінили як корінний перелом у жорсткому протистоянні між прибічниками демократії та авторитаризму. І це розглядалося американцями, як особиста поразка пропутінського Трампа і його республіканського крила, названого американською партією путіна. Однак офіс путінської партії в США – явище не поодиноке. Подібний офісно-партійний фактор, який суттєво впливає на хід війни в Україні, є на політичних полях інших країн, й на українському теж.
Київський офіс: вдалося здійснити практично неможливе На відміну від вашингтонського, на політичному полі київського офісу за цей же піврічний період суттєвих проривів на користь ЗСУ, на жаль, не відбулося. Проте українському військово-політичному керівництву вдалося здійснити практично неможливе для армії ворожої, яка б на такий здобуток сама ніколи не спромоглася. Саме в період розгортання рашистами наступальних дій по всьому фронту виключно політичним і командно-адміністративним шляхом в Україні було заблоковано основні ланки українського оборонного механізму. Зокрема так і не запрацював процес мобілізації, фактично було провалено створення ефективної системи захисних фортифікаційних споруд і виведено з системи управління військами усе вище командування ЗСУ у складі майже двадцяти досвідчених генералів на чолі з головнокомандувачем Валерієм Залужним. Тобто йдеться про військову еліту – бойових генералів, які фактично врятували країну на першому етапі війни і мали колосальний досвід управління військами в бойових умовах, але були викинуті з військ як непотріб. Понад те, як повідомляють українські захисники безпосередньо з районів бойових дій, у військах навіть почалася зачистка від прибічників і симпатиків екс Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного серед командного складу нижчого рівня. Мали місце непоодинокі факти розформування (під здебільшого надуманими приводами) найбільш мотивованих і боєздатних військових підрозділів і вибіркового переведення їхнього особового складу до інших. Тож на додаток до кричущих для ЗСУ проблем додалася ще й проблема дезорганізації та демотивації.
Гра в свої ворота На тлі украй руйнівної в прямому і переносному значенні війни, яку веде рашистський агресор на повне знищення України та українців як нації, незрозуміла поведінка київського офісу мала би видаватися не те, що дивною, а взагалі злочинною. Адже в борні за опанування політичних висот, геополітичних майнових плацдармів, грошових потоків і досягнення політичної та військової перемоги офісні політичні гравці чомусь переплутали, за яку саме команду вони грають, і під свист трибун, ворожих куль, снарядів і ракет несамовито женуть м’яча здебільшого у власні ворота. І під бурхливі овації кремля на додаток до прикрого м’яча, забитого союзниками в українські ворота під назвою “військова допомога”, таки влупили в свої ж ворота ще три “сухі” м’ячі під не менш гучними назвами “мобілізація”, “фортифікація” і “вище командування ЗСУ”. А це означає, що й без того виснажену в безперервних боях українську армію обіграли “на суху”, позбавивши одночасно озброєння, заздалегідь підготовленого поповнення, надійної системи фортифікаційних захисних споруд і навіть відзначеного високою довірою в військах вищого командування. Тепер, коли в ході масштабного російського наступу після взяття супротивником важливого стратегічного укріпрайону Авдіївка та цілої низки населених пунктів на авдіївському напрямку, в районі Часового Яру, коли агресор продовжує успішно діяти й на харківському напрямку, і вже точаться бої за місто Вовчанськ іна підступах до Харкова, на адресу київського офісу в кремлі напевно все ще лунають бурхливі оплески. Й особливо гарячими були кремлівські овації, коли під час нещодавнього візиту до Пекіна московський диктатор доповідав диктатору пекінському про успішне завоювання життєвого простору по осі світового зла. Саме в цей період суттєвого послаблення українських військ в умовах гострої нестачі військового озброєння, боєприпасів та особового складу російський наступ вдається утримувати лише завдяки неймовірним зусиллям, бойовій звитязі і значним жертвам з боку захисників України.
Як свідчать українські бійці, в бойових підрозділах протягом пів року не було жодного поповнення й лишилася приблизно п’ята частина особового складу, а реальне співвідношення сил на окремих ділянках фронту – 1 до 10 на користь ворога по легкій бронетехніці й 1 до 20-30 по особовому складу. Як говорять ті, хто тепер на передку, навіть якщо прийде нарешті затримане американцями озброєння, стріляти з неї вже буде нікому. Зокрема в нещодавньому інтерв’ю ZN.UA український військовослужбовець з позивним “Ронін” зазначив: “...якщо поповнення не буде, то фронт впаде, тому що нам просто не буде ким воювати”. Якщо порівняти умови теперішнього російського наступу і минулорічного українського контрнаступу, у який штовхали ЗСУ українське офісно-президентське керівництво і західні союзники, коли під шаленими ворожими артобстрілами та постійними атаками з повітря наступаючим українським підрозділам доводилося долати величезні мінні поля і неприступні добре укріплені ворожі позиції – так звані “лінії Суровікіна”, не важко усвідомити усі переваги офіснопартійного фактора впливу на хід війни перед фактором суто військовим. Особливо коли офіснопартійний фактор працює в основному на ворога.
Чи спрацює офісно-партійна формула миру? Ось така склалася ситуація завдяки офісно-партійному фактору війни. І поки в даних офісах триває ця небезпечна гра, у світовому інформаційному просторі розганяється інформація про нібито катастрофічне становище України й чи вистоїть вона у протистоянні з путінською ордою? І як цілком логічне у даному контексті, звісно, в чергове закидається питання й щодо необхідності мирних перемовин між росією й Україною та про можливі територіальні поступки з боку України для укладення миру. Вже готуються мирні конференції та інші міжнародні миротворчі форуми. Про мирні перемовини заговорив і російський диктатор, посилюючи при цьому свої наступальні дії. Активно просуває свою “мирну” програму і один із основних геополітичних гравців, союзник російського агресора – комуністичний Китай, що вважається лідером так званої авторитарної осі зла, до якої входять росія, Іран та Північна Корея. Як повідомляють світові ЗМІ, в одному з варіантів китайської мирної програми є положення й щодо можливості переходу України на певних “пільгових” умовах під вплив росії. Отже, як і в питаннях війни, офісно-партійний фактор починає активно працювати і в питаннях миру. І тут пальму першості знову ж таки тримає київський офіс, який ініціював проведення міжнародного форуму миру і разом зі Швейцарією готує на червень Глобальний саміт миру, на якому просуватиме українську формулу мирного врегулювання щодо умов завершення жахливої війни у центрі Європи. Хоча наперед відомо, що російського диктатора українська формула миру жодним чином задовольнити не може. То чим саме зрештою збираються задовольнити агресора, який припиняти бойові дії в Україні поки що не збирається? Тож на що розраховує чинна українська влада на чолі з президентом Володимиром Зеленським у разі досягнення згоди на мирні перемовини з путінською росією: на збереження територіальної цілісності і державної незалежності України, отримання прийнятних умов для входження до складу рф чи створення автономії на кшталт новоросії під протекторатом рф і відповідно рятівної посади намісника в цій автономії? Розуміючи, що відповіді на ці риторичні запитання ніхто не дасть — окрім належним чином озброєних і забезпечених ЗСУ, як і наші попередники, що виборювали в лавах національного визвольного руху омріяну багатьма українськими поколіннями Вільну Україну, маємо й тепер лише одну відповідь: “Воля або смерть”.
Історично зумовлені завдання й обнадійливі запевнення союзників Поки що за умов, які наразі мають місце на полі бою, і відповідно за існуючих міжнародних позицій, на яких перебуває Україна, на перемовинах про мир усе ж таки все залежатиме від позиції основних геополітичних гравців – США, Китаю, Євросоюзу і, звісно, росії. А Україна, яка, на жаль, ще не позбулася становища заручниці у чужій грі, разом з тим має усе ж таки виконати на цьому етапі цілу низку своїх історично зумовлених життєво важливих завдань, без чого її подальше існування як держави навряд чи можливе. Найперше – це збереження державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету, звільнення від колоніальної залежності від росії і присутності потужної російської п’ятої колони, глибоко вмонтованої в державну систему і вкоріненої в суспільно-культурне і правове поле України. І як логічне завершення комплексних змін – системне здійснення цілої низки реформ, які б дозволили їй позбутися тієї пострадянської системи, прошитої кримінальноолігархічною основою, і стати сучасною державою. На підтримку саме такого курсу з боку США та інших західних союзників Україна усе ж таки може розраховувати. Принаймні заява держсекретаря Сполучених Штатів Ентоні Блінкена, зроблена під час нещодавнього візиту до Києва, дає на це надію. Закликаючи Україну не стати схожою на росію, Ентоні Блінкен зазначив: “Я знаю, що зараз дуже, дуже важкий час… Але ви повинні знати: з вами США, більшість світу з вами. Вони (українські військові. – Ред.) воюють не лише за Україну, але й за вільний світ. І вільний світ – теж із вами”. Справа залишається за тим, щоби з нами була ще й українська влада та увесь пострадянський правлячий клас, який десятиліттями корумпувала злочинна система тоталітарної росії. Тож тепер замість того, щоби поборювати Україну, цей клас має зробити неможливе – перебороти самого себе.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
