Тільки в “СП” “Леонтій на подвір’ї батька збудував цілий палац”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
“За три дні до страти…”
Слово Просвіти, №21 за 2024 рік
Олег ГОЛУБ, онук Леонтія Никифоровича Голуба
17 травня 1938 року, м. Умань, каземати місцевого відділу НКВД …Весняний вечір поступово переходив у травневу теплу ніч, наповнену квітковим ароматом. У сусідньому сквері заливалися піснями соловейки, оберігаючи та розважаючи своїх метушливих обраниць, які турботливо насиджували своє гніздечко. Леонтій щовечора прислухався до тих пташиних переспівів та імітував тихенько їхні голоси, вміючи це робити ще зі своєї юності, та не відаючи, чи подарує Господь новий день і можливість дослухати ті пісні. Завжди в такі хвилини повертався подумки в часи юності та закоханості, пригадував, як вперше цілував та пригортав свою зеленооку Ївгу, що проживала на сусідній вулиці в тому наймилішому селі в центрі рідної Вкраїни, яке потопало в морі вишневих садків та величавого прадавнього лісу, що майже зусібіч огортав село, немовби ховаючи його від злого ока. Якщо глянути на село з пагорба на в’їзді з боку Вільшани, можна одразу вгадати його назву – Діброва! Так, саме Зелена Діброва і ніяка інша не може так влучно охарактеризувати цей шматочок раю в центрі великої країни. Леонтій легко міг із заплющеними очима обійти всі вулиці і закутки, бо ще малим хлопчаком зі своїми рідними та двоюрідними братами босоніж щодуху літали з одного кутка села в інший, з Кушнірівки наввипередки бігли аж до Хеликової гори або від Циганського дуба до самого виїзду з села в бік Товстої. Сільська родина Голубів була велика, та й родовід сягав не одного століття. Подейкують, що прапрапрадід Лука із самим Максимом Залізняком ляхам “заливав смальцю за шкіру”… …Дзвінкий ляскіт дверного засуву відірвав Леонтія від спогадів. – І чого б це, невже знову когось терміново на допит? У цих антихристів-більшовиків все не так, як у людей. Як тільки вечір, так і допити. Чи, може, когось підселять у вже дощенту переповнену та смердючу кімнатку в приміщеннях колишньої Уманської взуттєвої фабрики з одним нашвидкуруч заґратованим віконцем та триповерховими дерев’яними лежаками. – Шалдєнка Афанасій Наумич, с вєщамі на вихад і паживєй! – гаркнув рудопикий вартовий-москалик так, що аж до Леонтія долетів перегар сивухи впереміш з тютюном. Ну і куди того небогу повели? Ще ніхто з вечірніх допитів не повертавсь, немов з того світу, та не розповів, що і як там… Таки в Звенигородському тюрподі було ліпше, та й знайомих більше і новини які не які з села долітали. Хоча ліпше б їх було не чути: он арештували і невідомо куди відправили на десять років молодших за Леонтія односельців – Василя Красицького, Артема Нечитайла і зовсім ще юного Никона Майбороду. Та навіть поважного старого царського офіцера Захара Нечитайла, до порад якого прислухалося все село, – і того не помилували. Гребуть усіх, хто хоч раз колись щось не так сказав про совітську владу або не радіє її “досягненням”. А з чого радіти? Вже “раділи” 20 років тому з лозунгів московського Ульянова-Лєніна – “Фабрики – робітникам, землю – селянам”. І що з того вийшло? Скільки українців полягло з вірою в комуністичне світле майбутнє? А волі і землі селяни так і не дочекались. На початку 20-х років чекісти-продзагонівці та їхні посіпаки – місцеві активісти вигрібали все з селянських комірчин, змушуючи селянина-господаря голодувати. А про кінець 20-х років взагалі моторошно згадувати – новий більшовицький вождь Сталін оголосив тотальну колективізацію на селі. Тобто все, що ти заробив за довгі роки своїми мозолями, і всю ще дідівську землю разом із реманентом та худобою здай в комуну, а сам з дітьми вмирай з голоду. Для чого ж ви, більшовички лукаві, в 1922 році запровадили НЕП і вселили в душі селян надію на справедливість? Напевно, щоби остаточно приспати той норовливий та непокірний вільно-селянський дух, який ніяк не хотів сприймати нової влади! Людям хотілося працювати на землі, за яку пролито стільки безневинної крові. Селянам хотілось працювати і мати достаток, щоби ростити своїх діток, та й самим не бідувати. Де те обіцяне комуністами райське життя? Вкотре селянство потрапило в пастку. Як тільки зменшили податок, трударі відчули полегшення та якийсь достаток від тяжкої праці. Хто не лінувався, навіть хати нові хутенько збудували. Леонтій на подвір’ї батька Никифора в 1925 році збудував цілий палац на той час – велику хату з двома світлицями в центрі села, ще й покрив цинковим залізом замість звичної соломи. А що ж: сім’я велика, діток аж шестеро надбали з дружиною, та й батькова хата вже давно по вікна в землю вгрузла. Як там старому віка доживати? На подвір’ї звели нову клуню та велику комору, теж криту новеньким цинковим залізом, щоби було де сільськогосподарський реманент сховати та урожай зберігати. Вже було міркували, чи не відкрити знов бакалійну крамничку, в якій, будучи вже в поважному віці, так хвацько в центрі села торгував ще батько Никифора – дід Йов Павлович Голуб. Може, то й правда, що люди торочать у селі, буцімто в Йова єврейська кров, а може, тільки від заздрощів. Бо на єврея Йов Павлович був не схожий – статечної фігури чолов’яга з пишною сивою бородою та кумедно закрученими догори вусами. Такому би коня та шаблю в руки – справжнісінький був би запорожець! Умів читати та писати не гірше за церковного дяка із сільської Свято-Миколаївської церкви, любив одягати жилетку з дорогого сукна та одного на все село модного кашкета. Ото вже був природжений комерсант і завжди поважно научав Леонтія торгової справи. Малий хоч і не пручався науці, вчився рахувати та писав, як казав дідусь, “каракулі”, допомагав розливати гас односельцям у їхню посудину та різав мотузки старезною зламаною козацькою шаблею, але все одно Леонтія найбільше вабила земля. Завдяки дідусевому капіталу його нащадки ще за життя отримали у спадок по декілька десятин орної землі, які Йов потихеньку поскупляв у збіднілих односельчан, а то і просто в ледарів. Де взяв старий Йов кошти на відкриття самої крамниці, Леонтій ніколи й не цікавився, може, від прадіда Павла Івановича спадок дістався, а може, й сам пращур Лука з походів козацьких якийсь статок привіз. Хто вже про те довідається? Але як Леонтій радів, коли батько Никифор дозволяв попрацювати біля плуга, насолоджувався, як рівненько йде борозна, а скиби свіжої землі своїм терпким ароматом додавали сил і натхнення. А споглядати, як поступово наливається колосся, а потім зріле збіжжя разом з трьома братами косити та молотити. Гени селянина-хлібороба ніяк не приховаєш! Так у спогадах непомітно заснув…
18 травня 1938 року За сільською звичкою Леонтій завжди прокидався вдосвіта, і навіть три місяці перебування в тюремних казематах під слідством не змінили цю звичку. Він лежав, дивлячись в нікуди, і картав свою лукаву долю. – А зараз би запрягти у віз свого улюбленого баского коня Барона та гайнути на весняний сінокіс. І працювати, працювати до сьомого поту, аж поки мала донька первісточка Тетянка з братиком Степаном не принесуть таткові обід в череп’яних горнятках-двійнятках. Ох і смачнючий борщ із молодої кропиви варила його дружинонька Ївга, а пшоняна каша, заправлена підсмаженим сальцем, доповнювала всю цю нехитру трапезу особливим таїнством. Під час такого пізнього робочого сніданку Леонтій завжди з ледь помітною усмішкою спостерігав, як дітки уважно дивляться на татка, тихцем ковтаючи слинку. Він знав, що голодних дітей дружина ніколи не відправить в дорогу, але те, що їм довелось пережити в роки війни та голоду 1922 року, назавжди закарбувалось у дитячій голівці. Нині вони, угледівши якусь страву, були схожими на голодних лисенят. Леонтій ніколи їх за це не картав, а завжди залишав у горщиках їжі й хліба та спостерігав, як малеча з апетитом торохтить дерев’яними ложками і плямкотить смачною стравою. – Ух, помічники вже підростають, – гладив мозолястою рукою їхні голівоньки. Он Тетянці вже 11 рочків, Степан на рік меншенький. Коли татко повернувся додому після чотирирічного австріяцького полону, вони ховались, мов руді миші по кутках, бо не знали, що то за дядько ще, крім діда Никифора, з’явився в їхній і так тісній хатинці. Але швиденько освоїлись і днями не злазили з таткових рук. Та незабаром довелось поступатись місцем ще двом сестричкам та двом братам. – Добре, що вхідчини в новий великий будинок цього року таки влаштуємо. Покличемо місцевого попа, освятимо за всіма старими народними звичаями, щоб не гірше, як в людей! Хоч нинішня влада і каже, що Бога немає! Місця тепер для всіх вдосталь буде. Батька й матір заберу до себе, вони он стільки за свій вік натрудились та діток моїх бавили, поки яна німців примусово батрачив. Брати вже теж у своє пір’я вбрались – живуть окремо. Ех, земельки б ще пару десятин орендувати та реманенту прикупити – то через рік можна було б і крамничку знову відкрити, та й була би батькові забава, як у старі добрі роки… Від приємних спогадів Леонтія відірвав стогін одного з арештантів. Два дні, як його напівживого вкинули до цієї кімнати-камери. Досі ніхто не знає, хто він і звідки. Місцеві енкаведисти з арештантами не церемонились, зізнання отримували навіть з ні в чому невинних. …Вже добряче розвиднилось на вулиці, бо й метушливі горобці давно затіяли свою тріскотню за вікном. Леонтій піднявся з нар, повернувся до вікна, як колись до ікони Пречистої діви Марії у власній садибі, і перехрестившись почав читати “Отче наш”. Він, як і всі його діди-прадіди, був людиною глибоко віруючою, і навіть влада більшовиків-атеїстів не змінила його ставлення до релігії. Допоки в селі існувала церква, Леонтій разом з батьком, дружиною та старшими дітьми не пропускав жодної недільної або святкової служби. Від тебе, Господи, одержуємо ми всі дари благі, Благослови сім’ю нашу, нехай будуть усі члени Сім’ї нашої до вподоби Тобі, Хай царює в ній Мир і любов християнська. Амінь. А в цих сірих казематах молилися тихцем усі, бо в часи тяжкі, коли людина відчуває близький кінець або жорстоку несправедливість до себе, єдине спасіння
— це була молитва. …Помолившись, Леонтій витер давно неголене та змарніле обличчя брудною ганчіркою, яка колись була невеликим вишитим рушничком, що його перед арештом поклала до кишені дружина. Навіть попрощатись не встигли по-людськи. Обоє мали надію, що це якесь непорозуміння і чоловіка незабаром відпустять додому. Вже ж і так все, що можна було, влада забрала. Та вже 26 лютого, після пред’явлення перших звинувачень і показів свідків, стало зрозуміло, що нічого доброго з цієї справи не дочекаєшся. Леонтій часто себе картав та вкотре переварював в голові одні і ті ж думки: де і в який час він зробив помилку в житті. Одну він давно зрозумів – не хотів знову брати зброю до рук та воювати, а хотів мирно працювати на своїй землі. Після тривалого полону він просто не міг ніяк збагнути, за кого було воювати. За царя – навоювався, отримав важку контузію та аж 4 роки в полоні пробув. А опісля, повернувшись додому в 1919 році, опинився в пеклі протистоянь на Вкраїні милій. Голова йшла обертом від подій! До кого приєднуватись, за кого воювати? Влада змінювалась на селі по 10 разів на місяць, люди лягали спати при одній владі, а прокидались при іншій. Брат Григорій загинув ще в 1917 році на фронтах світової війни, Петро, хоч і не добровільно, але воює десь за більшовиків, найстарший Пилип гуляє по степах з батьком Махном, брат дружини Андрій Цьопа кликав до лісу в загін місцевого ватажка козаків-повстанців Семена Гризла. У кожного була своя правда й віра, кожен воював за якусь ідею. Кров лилась рікою, палали хати, страждали діти. Що зброя і кров – це не добре, Леонтій зрозумів ще в окопах у 1915 році, коли новоспечених вояків, у яких ще, як кажуть, молоко на губах не обсохло, після двомісячної муштри кинули в саме горнило страшної світової війни. Коли на очах гинули зовсім молоді земляки, з якими юнаком пас корів під Козачанським лісом та бігав до дівчат, відраза до війни надовго закарбувалась у психіці простого селянина-хлібороба. Після тяжкої контузії чотири довгих роки полону. Хоча хто знає, що чекало Леонтія, якби не отой клятий снаряд, який розірвався прямо в його окопі. Леонтій саме отримав листа від дружини та дізнався, що скоро вдруге стане батьком. – Отакої, а що ж робитимеш ти, моя голубко, якщо я не повернусь живим додому, як сама діток роститимеш? Оце і все, що встиг обміркувати після прочитаного. Потім оглушливий вибух і темрява. Прийшовши до тями, зрозумів, що він в лазареті не царської армії, але не міг ніяк здогадатись, для чого його лікують ці кайзерівці, якщо вчора він був для них ворогом. Та після того, як встав на ноги і потрапив у загальний табір для військовополонених, зрозумів, що педантичні німці зайвою робочою та ще й дармовою силою не розкидаються. Під наглядом вартових полонених щодня використовували на різних казенних роботах – то в сільському господарстві, то на взуттєвій фабриці, то на будівлі якогось нехитрого об’єкту… ...У коридорі каземату стало гамірно. Відчинилося маленьке віконце у дверях камери і подали сніданок. Хоча важко було назва-
Матеріал Олега Голуба про свого діда Леонтія Голуба не тільки про трагедію однієї селянської родини – це розповідь про долю цілого покоління українців, яких винищувала московитська орда в минулому столітті. Матеріал написано на основі архівних даних тільки про одну людину, а скільки таких справ ще чекають своїх небайдужих дослідників... Минають роки, а той самий ворог за наказом з москви продовжує вбивати українців. У нас немає іншого виходу, як вистояти і перемогти заклятого сусіда. Матеріал написано на основі архівних справ, що зберігаються в Державному архіві Черкаської області та архіві обласного відділу СБУ.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
