Письменники і час · “Побудувати “соціалізм з людським обличчям”, одразу ж розчавлений совєтськими танками”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Книга, яка мала б застерегти людство Не вивчені уроки від Івана Багряного
Слово Просвіти, №21 за 2025 рік
Олександер ШУГАЙ
“Людина – це найвеличніша з усіх істот. Людина – це найнещасніша з усіх істот. Людина – це найпідліша з усіх істот. Як тяжко з цих трьох рубрик вибрати першу для доведення прикладом”, – ці слова взято з роману “Сад Гетсиманський”. З твору, який поряд з романом “Тигролови” (як відомо, І. Багряний спочатку написав “Тигролови”), без перебільшення, став справжнім вироком тоталітарній системі і знаковим твором в українській літературі. Хоча не тільки в українській. Нагадаємо: обидва твори було перекладено іншими мовами. Іван Багряний показує страхіття слідства, через криваві кола якого пройшли мільйони наших співвітчизників у сталінських катівнях, конвеєр допитів, якого не витримували навіть мужні борці з царським режимом, герої громадянської війни. Бо такою була політична орієнтація “будівничих нової доби”, такою була філософія охлосу, який захопив владу. “Не розраховуйте ні на яке милосердя, бо людина є пшик. Ви жорстоко помиляєтеся, якщо думаєте, що з вами хтось тут буде панькатись. Нам нема коли панькатись. Вас – і не тільки вас персонально, а всіх там, – тут роздавлять, як муху, і ніхто не жалітиме. І оком не змигне. В СРСР людей вистачить!” – таким було мислення підручних сталінської диктатури, які робили ганчірку з підозрюваного, перетворювали невинних людей на “ворогів народу” і в ліпшому разі поповнювали ними мільйонне юрбисько рабів у концтаборах. На превеликий жаль, уроки (попередження і застереження) від Івана Багряного людством поки що не вивчено і не засвоєно як слід. Замість колишнього сталінського режиму, на його ж “підмурках” і постулатах, в нинішній росії за десятиліття узурпації влади підступним чекістом з’явився кривавий путінський режим, що прагне світового реваншу, тобто повернення, за влучним висловлюванням президента США Рональда Рейгана, імперії зла – СРСР. Саме з цією метою одинадцять років тому було розв’язано небачену досі в історії за своїми руйнуваннями, грабунками і масовими вбивствами війну проти незалежної, суверенної України – однієї із засновниць світової Організації Об’єднаних Націй. По суті, після минулої Другої світової війни і перемоги над гітлерівським нацизмом розпочато Третю світову. Адже від цього лиха нікому не сховатися: ні в Європі, ні в Азії, ні за океаном… У романі справді багато автобіографічного. Адже Іван Багряний не з чужих слів знав, що таке конвеєр у слідчому ізоляторі і як почувається людина в “єжових рукавицях” (був такий верховний садист на прізвище Єжов) – сам пройшов через ці кола пекла і дивом зостався живий. Але не варто ототожнювати головного героя Андрія Чумака з автором. Бо “Сад Гетсиманський” – явище доволі специфічне в українській літературі. То, як зазначив літературознавець Григорій Костюк, симбіоз “сюжетного твору й мемуарного репортажу”. Тож у письменникові борються дві стихії – розкута творча уява, з одного боку, і переобтяженість надмірними деталями з власної тюремної “практики” – з другого. Відчувається намагання автора зберегти автентичність оповіді, але водночас створити нову реальність – естетичну. І все-таки людина – найвеличніша з усіх істот. І коли вона живе вірою і правдою, коли закорінена душею в рідну землю, коли шанує звичаї своїх батьків, тоді жодне зло не може взяти над нею верх. По суті, таку особистість в образі Андрія Чумака і подає нам за взірець автор “Саду Гетсиманського”. Прислухаємось до застережень і побажань Івана Багряного. Вони не втратили актуальності. Та ось біда: і сам автор, і видавництво з такою промовистою назвою “Україна”, де роман 1956 року вперше побачив світ (написаний у 1948–1950 рр.), перебували далеко від рідної землі. Аж за двома кордонами, як за двома глухими замками. Точніше – на чужині, у вигнанні. У німецькому містечку Новий Ульм, що на Дунаї. І, на перший погляд, тільки ця неспокійна річка, здавна оспівана українським народом, отже, духовно споріднена з ним, зв’язувала Багряного – в переносному і прямому розумінні – з Україною. На титульній сторінці роману “Сад Гетсиманський” стояло вельми важливе застереження автора: “Всі прізвища в цій книзі, як то прізвища всіх без винятку, змальованих тут, працівників НКВД та тюремної адміністрації, а також усі прізвища в’язнів (за винятком лише кількох змінених), – є правдиві”. Не приховував свого прізвища і він, Багряний. Уже на той час добре відомий в еміграції (і не лише в еміграції, адже Багряного знали, за ним полювали ті ж таки енкаведисти з Москви і Києва, тому він змушений був носити зашиту в одіж ампулу з ціаністим калієм) політичний діяч і письменник. Власне, його прізвище стало популярним ще 1946 року, в розпал репатріації. Саме тоді з’явився памфлет І. Багряного “Чому я не хочу вертатись до СРСР?” Написана протягом добив холодній кухні табірного бараку, невелика – розміром з долоню, на 38 сторінок, ця книжечка вперше дала переконливу відповідь на поставлене сакраментальне запитання, піднявши з колін і вселивши почуття гідності в серця вчорашніх утікачів із Совєтської імперії, заляканих, переслідуваних і тут, на чужині. Відтак, коли представники військової, зокрема, американської адміністрації, що за Потсдамською угодою тісно співпрацювали з совєтською репатріаційною комісією, запитували про національність, здавалося б, звичайна брошура була для кожного з них на взірець паспорта. Ба більше, своєрідною охоронною грамотою: “Нам світ може не повірити! Добре! То нехай нам влаштують суд. Нехай нас судять, але в Європі, перед лицем цілого світу. Нехай нас обвинувачують в чому хочуть, але нехай нас судять представники цивілізованого світу (…) Але на такий суд Сталін не піде!” Призвідцю жахливої війни проти України, кремлівському людожеру путіну, до речі, теж виписано ордер до Міжнародного суду в Гаазі, але внаслідок забутих народами і насамперед їхніми провідниками-державцями колишніх уроків справа повертається так, що з ним навіть ведуть якісь перемовини (про що?) і тиснуть обагрені українською (хоча не тільки українською) кров’ю руки. І це діється вже в першій чверті XXI століття! Чи не божевілля?! Але тоді, в 40-х роках XX століття, нищівний документ “Чому я не хочу вертатись до СРСР?”, одразу ж перекладений іншими мовами – англійською, французькою, іспанською, безумовно, мав свій вплив на свідомість західного світу. І ось услід за ним – нова фундаментальна книга – “Сад Гетсиманський”! Щодо обсягу – 560 сторінок. А щодо змісту… Який фоліант зміг би вмістити стільки праведного болю багатомільйонного рідного народу, розташованого в самісінькому центрі Європи і винищуваного протягом століть, а надто ж в останні, більшовицькі десятиліття з такою методичною послідовністю, з таким сатанинським завзяттям, за мовчазного потурання всієї світової спільноти? Вражаюча переконливість роману “Сад Гетсиманський”, на нашу думку, не тільки в майстерному зображенні потужної сталінської машини свавілля, деспотії та беззаконня, яка нищила людину морально й фізично (на що вказували інші дослідники); не в докладних описах тюремного побуту, допитів і тортур (хоч ці проникливі, з документальною точністю описи засвідчили, що твір значною мірою автобіографічний); навіть не в протистоянні силам зла могутнього, майже фантастичного духу та волі, що не дають зламатися в’язневі просто-таки в нелюдських умовах. Ні! Усе це було б, мабуть, не таким викривальним і дошкульним, якби письменник не дійшов (першим орючи цю тернисту ниву!) простого й водночас геніального висновку, даного вустами катованого садистами головного героя роману Андрія Чумака: “Один – то може бути ворог народу. Два – може бути. Тисяча – також може бути. Але сотні тисяч! Але мільйони!! То вже не вороги народу. То є народ. Народ (виділено Багряним. – О. Ш.). Ви розумієте? Чи не знаєте математики? То народ!” Вчитаймося в ці слова сьогодні. І вдумаймося в них. А що ж навколишній світ? Як на це реагує він? Чи помудрішав, чи подобрішав? Чи прислухався до застережень українського письменника? Багряний дуже точно, майже афористично формулював те, що хотів сказати світові. Так, в іншому його романі “Людина біжить над прірвою”, написаному в 1948–1949 рр., але виданому вже посмертно, приматом філософського думання стала людина як одиниця, як частка народу. Саме та, важлива, сказати б, атомарна, елементарна частка, з якої і складається жива речовина будь-якого етносу. Чи може індивід почуватися вільним, допоки підневільним, упослідженим, переслідуваним є його народ? Людина біжить над прірвою… Тому-то ця, втілена в яскравий художній образ, багрянівська теорія універсальної демократії, незалежно від того, чи знали про її автора, і стала основою мислення та соціальної перебудови країн повоєнної Європи. А в Східній, зокрема, в колишній Чехословаччині, пізніше було зроблено спробу побудувати “соціалізм з людським обличчям”, одразу ж розчавлений совєтськими танками. Згадаймо спробу народної революції проти московського диктату в Угорщині 1956 року. І чим це тоді закінчилося в її столиці Будапешті: безліччю трупів тих, хто вийшов на мирний протест проти військової експансії СРСР. І вже через десятки років у тій же європейській столиці (чи не парадокс?) найвищими уповноваженими особами, президентами Росії, США, Великої Британії і Франції, до яких потім приєдналася КНР, було підписано так званий (по суті, фальшивий!) Будапештський меморандум про гарантію безпеки вільної і незалежної України. А натомість забрано в неї ядерну зброю, яка насправді могла надійно гарантувати недоторканність національних кордонів перед будь-яким підступним і жорстоким агресором, зокрема таким, як путінська росія… Тільки-но роман “Сад Гетсиманський” вийшов з друку, автор надіслав його В. Винниченкові, творами якого захоплювався ще юнаком у рідній Охтирці на Сумщині. Але тепер Винниченко, колишній прем’єр уряду УНР, так само перебував в еміграції – у Франції. Не зволікаючи, відповів автору (досі вони ніколи не листувалися і особисто не зналися): “Вельмишановний Іване Павловичу, велике спасибі Вам за присилку книги і за книгу. Вона – великий, вопіющий і страшний документ (…) Але хотів би Вас запитати: чи робиться ким-небудь що-небудь для оголошення цього документа перед світовою опінією? Чи робляться закиди про переклад її на чужинні мови? Я зроблю все, що сила моя буде, для Вашої великої книги і для істини”. Винниченко добре усвідомлював, як багато важить перекласти книгу українського автора
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
