Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №21 за 2025 рік

16 с. · 34 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 21 (1304), 29 травня — 4 червня 2025

Ігор ЗОЦ Фото з Фейсбук-сторінки Національного музею літератури України 21 травня в Національному музеї літератури України відбулося вручення Народної премії імені Тараса Шевченка. Авторитетний комітет на чолі з Павлом Мовчаном, визначним поетом, державним і громадським діячем, головою Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, за доброю традицією відзначив відомих митців за вагомий внесок у розвиток української культури, відродження історичної пам’яті, формування національної свідомості та утвердження української мови. Радо вітали у номінації “Поезія” Наталку Фурсу за збірку “Вернигора”; у номінації “Проза” – Володимира Шовкошитного за роман-трилогію “Кров – свята”; Сергія Файфуру – за створення авторських пісенних програм і режисуру відеокліпів поеми Тараса Шевченка “Сон”; Івана Дерду – за виконавську майстерність і поширення пісенної творчості на вірші Тараса Шевченка. Кожен із лавреатів отримав не тільки нагороду, а й почув щире, професійне, добре слово від представників комітету і шанувальників. Зокрема, лавреатка Національної премії імені Тараса Шевченка Любов Голота розповіла, як відкрила для себе поетесу Наталку Фурсу. Відомий кінорежисер, Шевченківський лавреат Леонід Мужук, представляючи Володимира Шовкошитного в номінації “Проза”, зазначив, що в історичній трилогії “Кров – свята” він прочитав суть, задля чого письменник Володимир Шовкошитний прийшов у літературу. “Це слова “Я – українець!”. Дякую за вашу працю, за те, що ви – українець!” – сказав Леонід Мужук, звертаючись до нового лавреата Народної премії імені Тараса Шевченка. У своєму слові у відповідь письменник розповів, що його молодший син військовослужбовець ЗСУ Георгій Шовкошитний загинув на Запорізькому напрямку, а всі герої, про яких він пише і підтримує, – перебувають на передньому краї російсько-української війни. “Тут присутні захисники України Зеник Рівняк та Олексій Лужковий, який зараз у відпустці і чию книгу я буду видавати”, – сказав письменник і фундатор видавництва “Український пріоритет”. Володимир Шовкошитний певну частину своєї премії передав на підтримку видання “Слово Просвіти” – щиро дякуємо! Перший заступник голови ВУТ “Просвіта” Георгій Філіпчук представив народного артиста України Івана Дерду, якому премія присуджена за виконавську майстерність і поширення пісенної творчості на вірші Тараса Шевченка. “Саме Шевченкове безсмертне “Свою Україну любіть!” – сутність митця Івана Дерди”, – зазначив Георгій Філіпчук. Іван Дерда подякував високому журі за високу оцінку його творчості і виконав кілька пісень на слова Тараса Шевченка. А ще артист і громадський діяч, нещодавно обраний очільником Чернівецького обласного об’єднання “Просвіта”, розділив свою премію навпіл – одну офірував на підтримку тижневика “Слово Просвіти”, другу — на ЗСУ. До привітань народному артисту відразу ж долучилися його земляки. Ось що написала на Фейсбуці Тамара Каленяк із села Зарожан:
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Народну премію – достойним!

“Коли Господь щедро торкається долі людини, він дарує їй не просто Талант – він наділяє Місією. Місією – нести світло там, де темно від байдужості. Місією – берегти голос нації тоді, коли світ змішує правду з порожнечею. Саме такою місією – пройти шляхом гідності, високого служіння і щоденного духовного чину — наділений Іван Михайлович Дерда. Педагог, артист, оберіг українського духу, Кавалер Лицарського хреста заслуги Канади, лавреат численних премій, знаковий голос культурної Буковини – сьогодні він іде в нове коло слави. Шевченкова премія – не просто нагорода. Це – печатка часу. Це – визнання від імені України. Від предків. Від сучасників. Від майбутніх поколінь. У кожному жесті Івана Михайловича – шляхетність. У кожному його виступі – трепет української душі. У кожному проєкті – тиха самопожертва заради культури, заради мови, заради пісні, слова, гідності. Він несе в собі код України — без пафосу, а з тією внутрішньою гідністю, яку не заглушити... Многая літа вам, великий служителю Українського слова й сцени! Хай Шевченкове слово світить Вам завжди, а людська любов – буде нагородою, що сяє дужче за всі ордени!” Представляючи присутнім Сергія Файфуру, співголова Народної премії імені Тараса Шевченка, член головної ради ВУТ “Просвіта”, доктор філософії Микола Голомша сказав: “Творчість і життєва дорога Сергія Файфури – вірна спадкоємність духу Великого Кобзаря. Він – відомий український артист авторської пісні, режисер, поет, доброволець, патріот і улюбленець народу. Його ім’я добре знане не тільки серед шанувальників сучасної української культури, а й серед захисників нашої державності, тих, хто тримає не лише мікрофон, а й зброю, коли цього вимагає совість. Його творчість – це голос нації. Його пісні – глибокі, щирі, пройняті любов’ю до України й болем за її рани. Його вірші в пісні – це віншування Шевченкового слова: не музейного, не застиглого – а живого, дійового, небайдужого. Його режисерські роботи – про гідність, правду, історію, яку не спотворено. Це митець, який не просто знає Кобзаря, – він носить його в серці. Він говорить з ним через пісню, розмовляє з ним на передовій, читає його не в пам’ятні дати, а в момент найбільшої потреби – коли потрібне Слово, що тримає. Доброволець не тільки мистецький – ай справжній. Коли над Україною згущалася темрява, він не залишився осторонь. Став добровольцем, став на захист не лише рідної землі, а й сенсу, який цю землю наповнює. Його пісня – з фронту. Його поезія – з окопу. Його Україна – не в образі, ав дії. Улюбленець народу, син народу, голос народу. Його знають у містах і селах, його цитують без підказки, його пісні звучать у волонтерських центрах, в окопах, на сцені і в серцях. Саме тому ми щиро, з повагою і гордістю підтримали його висунення на Народну премію імені Тараса Шевченка”. Звертаючись до учасників зібрання, лавреат Народної премії імені Тараса Шевченка Сергій Файфура сказав: “Шановні друзі, я як творець і як людина, труди якої так високо і так щедро оцінюють, сердечно Продовження на стор. 3
Національна еліта · “Наші історія, культура, ідентичність, державність є значно давнішими злотворної недоімперськості московщини”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

школи, в якій навчався свого часу Миколайчук, з промовистою назвою “Білий птах Буковини” (про родовід видатного Українця). Там засвідчено передусім шану Матері, яка ростила, годувала, колисала, вчила, лікувала, ткала й вишивала, молилася й співала, “витягувала зі скрині “Кобзаря” і читала дітям вголос”. А їх було аж десятеро. Не дивно, що коли в голодний (1947) рік Фрозина (старша сестра) одружувалася, то найбільше запам’яталося з її весілля те, що малий Іван тоді заспівав гостям “Ще не вмерла Україна…”. Тоді батько, жартуючи, сказав – “сина більше обдарували, ніж молодих в голодний рік”. Очевидно, саме з таких “вишиваних” свят, із тих Книг “з мурашками по спині”, з невмирущих пісень і творилася невмируща сила та духовна невигасність роду. Бо кажуть старі мудрі люди, що коли родина до родини, то твориться Народ. Мені пощастило бувати в різні часи на Івановому обійсті в Чорториї, яку називають ще “брамою Карпат”. Якось у 90-ті роки, їдучи на день народження до його матері Катерини, моя тітка Сандина мені й каже: “Візьми та й подаруй мамі Івана оцю дорогу для мене святкову “павунку””. Не відаю, чому саме ця думка осінила її тоді. Як і невідомо, чи збережений цей заквітчаний буковинський “шалок”, зате й досі бережу в своїй домашній “скрині” дарунок “навзаєм” від Іванової Матері – вишитий пасхальний рушник і світлину про цю щемну мить… Мабуть, цей незбагненної краси край, ця вишита червоними і чорними нитками духова аура буття роду, незрівнянне ні з чим народне мистецтво зрощували Іванову душу, наповнюючи її добром і талантом генія. Народна артистка, солістка незабутнього тріо “Золотих ключів” Валентина Ковальська в “Пісенному древі Івана Миколайчука” згадує вислів відомого польського режисера Януша Несфетера: “Щоб виник такий фільм (“Білий птах”), потрібно добре знати свій народ, бути з цього народу. Таку картину ніхто б у світі не поставив, крім українського митця”. Справді, він із серцевини того Народу, що вишиває красою Світ. Бо праворуч підеш – музей-садиба знаменитого Майстра вишивки Григорія Гараса з Вашківців, трохи далі – відома в Європі вишивальниця Ксенія Колотило та родинне гніздо Творця пісенної музи Назарія Яремчука, що захоплював людей не тільки Піснею, але й дивовижної краси барвами вишивки, яку сотворювала також для “Смерічки” і “Червоної Рути” талановита художниця Алла Дутківська. Чого тільки варті неперевершені Вижницька, Косівська, Яворівська мистецькі школи з їх унікальними майстрами, педагогами та учнями, які, здається, спроможні заквітчати всю Землю… А ліворуч від Іванового обійстя – “мала та рідна батьківщина” знаменитих глинницьких музик, від енергії природного дару яких (хто пам’ятає) ходуном ходила земля і крутилася голова, коли вони грали в круговерті танцюючих і співаючих, розодягнутих в неймовірно вишиване різнобарв’я сорочок, кептарів, горботок, баєрків та герданів. А неподалік через Прут зрощувався славний Дмитро Гнатюк, Іванів сусід з Мамаївців, що пішов у світ “незнаними шляхами” у своїх вишиванках зі знаменитою піснею О. Білаша і Д. Павличка: …Сорочку мати вишила мені Червоними і чорними, Червоними і чорними нитками. По-особливому доповнює цей вінок, зітканий з імен та творінь, чарівна Іванова дружина – Марічка Миколайчук, незрівнянна в народній пісні та в рідних для неї витилівських, кіцманських, заставнівських вишиваних “пацьорками” сорочках... Сьогодні, на превелике щастя, в архівах “Української кінохроніки” збережено безцінну річ – “читання Сковороди” Іваном Миколайчуком (1972 рік). Верховинна Емоція Правди, яку не можна ні забути, ні передати словом. Бо величним дзвоном лунає через роки святозаповітна Заповідь Сковороди, відтворена пристрасним голосом Івана: “Кожен мусить пізнати свій Народ…”
Національна еліта · “Наші історія, культура, ідентичність, державність є значно давнішими злотворної недоімперськості московщини”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Верховина Української Душі

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Київ – Івано-Франківськ. Початок освітньо-мистецького форуму “Вишиванка: освіта, мистецтво, традиції, Ідентичність” у національному Стефаниковому університеті Івано-Франківська “увінчався” шахедно-ракетною атакою московитів. Такі жорстокі реалії сьогодення. Очевидно, що прибулих на конференцію науковців, викладачів вишів, митців з Чернігова, Сум, Києва чи Харкова важко здивувати цим ординським варварством. Єдине бажання, що западало в їхні душі, як і представників із університетів Львова, Луцька, Хмельницького, Чернівців, Рівного, – пам’ятати і не прощати. Тому попри всю змістову парадигму цього дійства, в якому брали участь відомі громадські діячі, науковці з Австралії, Канади, США, Італії, Естонії, Польщі, – в святошно вбраній залі Університету нуртувало головне запитання: якими мають бути нині освітні стратегії, яка першочергова місія української Науки, Педагогіки, Вчительства в часи екзистенційної боротьби зі своїм одвічним ворогом за власну Державність, Ідентичність, Суверенність. Аксіома – пам’ятати про своє “Я”! Свого часу визначний український Поет, Воїн, Оборонець національного духу Юрій Липа, будучи активним учасником національно-визвольних змагань, висловив майже пророчі й актуальні для часів нинішніх слова, які мусять бути збережені в нашій національній пам’яті: “Вільна Україна буде не після звільнення Києва, а після знищення москви”. Сам символ української вишиванки впродовж століть і багатьох поколінь став для Народу не лише значущим оберегом пам’яті, культури, ідентичності гідності і краси національного буття. Цей своєрідний генетичний код Нації, який живе в “душі і тілі” українства, якому не 6, 60 чи 600, а, мабуть, 6 тисяч років. Часи Трипільської доби нагадують нам про нашу буттєву окремішність, духовну суверенність, історичну тяглість від віку до віку, національну гідність, а ще – незбагненну естетичну й моральну красу незборимого Народу, що зветься Українцями. Оця незнищенна сув’язь краси, пам’яті, гідності, віковічної традиції і є тією справжньою Силою, на відміну від фарисейської політики, яка попри всі трагедії і негаразди буде утверджувати правдивий клич Нації, обрамлений не тільки закликом Хвильового, але передусім застережним Словом Т. Шевченка, світоглядом і чином Ю. Липи, М. Міхновського та інших національних достойників. Останній з приводу вибуху біля пам’ятника пушкіну в Харкові 31 жовтня 1904 р. (понад 120 років тому!) напише в листівці те, що зберігає стовідсотково донині свою значущість: “…заявляємо, що літератор, який підло-брехливо змальовував нашого патріота Гетьмана Івана Мазепу… не має собі місця на Україні… Бо Шевченко є наш Великий Поет. Становіть їх (пушкіних), панове москалі!, у себе і не несіть їх нам на очі”. Тож клич “геть москву!” лунав Україною навіть у найлютіші часи репресій, голошений кращими представниками українських “передніх” рядів, які закликали “до помсти! Кров за кров! Не несіть, москалі, до нас своєї культури огнем і мечем… Бо скуштуєте на своїй шкурі шаблі нових Гонті Залізняків!”. У смутний бездержавний період цей славний син України закликав (і сам так чинив) виполювати чортополох московщини звідусіль, пам’ятаючи “всіх мучеників, що стратили собі життя від московських катів за Україну”. І коли професорка із Сум Лариса Корж( Усенко демонструвала в своїй доповіді “Національно-патріотичне виховання молоді очима видатних українських педагогів” вишиванкові портрети І. Франка, Лесі Українки, Б. Грінченка, Олени Пчілки, М. Драгоманова, Є. Чикаленка, то це лише посилювало сутнісне розуміння, що вишиванка для них була передусім виявом ідентичності, українськості, історично-культурної традиції, гідності й водночас протестної позиції щодо чужинських зазіхань на власне національно-культурне “Я”. Справді, цей унікальний національний скарб нині сприймається не тільки як естетичний феномен, якому, без перебільшень, немає рівних у світовому просторі, а виокремлюється в часи війни як символ, знамено Нації, її сакральний генетичний код. Таке сприйняття невіддільне від фронту, українських Воїнів – найвищої цінності нашої життєствердності, які боронять рідну землю від кровожерного ворога. Тому в душах кожного свідомого українця карбуються події, коли, наприклад, бійці 10 гірсько-штурмової бригади вітали Українців з Днем Вишиванки, символізуючи тим самим нашу ідентичність, єдність, віру в духовну силу; коли перед великою війною (23 травня 2019) Віталій Козубовський зійшов у вишиванці на найвищу вершину світу під гаслом “Ми – українці і ходимо на Еверест”; коли в прифронтовому Краматорську пам’ятник Тараса Шевченка одягли у вишиванку; коли в Черкасах витворили бойову вишивану сорочку; коли відомі українські майстрині вишили сорочку Степана Бандери; коли прекрасний своєю лірикою, автентичністю, народністю Поет Богдан Томенчук подарував воюючій Нації свій творчий доробок “Вишийте, Мамо, бронежилет”; коли світ побачив уже в часи війни оригінальні мистецькі, науково-просвітницькі роботи, присвячені історії української вишиванки, зокрема і моїх знаменитих земляків Григорія Гараса, Ксенії Колотило, а також сучасної просвітниці Ксенії Воронюк, яка в ці дні демонструє культурні надбання української вишиванки аж у центрі Нью-Йорка. А за редакцією голови Національної спілки народного мистецтва України Євгена Шевченка та сприяння чернівецьких музеїв, Українського інституту модерного мистецтва Чикаго (США), на матеріалах приватних колекцій Івана Снігура художниця Настасія Марусик видала оригінальну ілюстровану книгу-альбом “Стародавні буковинські вироби з бісеру”, висвітливши тему традиційного герданоплетіння Буковини. Незвичайні, незбагненно вишукані творіння. Ми – неперевершені! Певен, що подібних художніх виробів у Європі не створено. Очевидно, варто згадати і те, що цей своєрідний вид мистецтва зароджувався багато тисячоліть тому, торкаючись періодів Стародавнього Єгипту, розквіту бісерної вишиванки у Венеції, особливо в чеській Богемії. Однак нині і цей феномен нам слід розглядати крізь оптику війни, яку жорстоко й підступно веде проти нашої національної пам’яті московія. А тому культурні надбання українства треба завжди розглядати світоглядно, історично, екзистенційно, адже в пластах тієї ж трипільської культури археологами знайдено чимало артефактів (намиста з протоскла), що тим самим розбиває вщент не лише імперські “уваровські” виплоди, але й сьогоднішню дику брехню путіно-мединської “історичної школи”. Бо наша історія, культура, ідентичність, державність містяться в наших глибинних витоках. Вони є значно давнішими цієї злотворної недоімперськості московщини. Так усвідомлюють свою культурну значущість, традицію і національну пам’ять та відповідно чинять ті Нації, які ведуть перед у цивілізаційному поступі. “Чим довше ви дивитися назад, тим далі ви можете осягнути те, що попереду”, — говорив у розпалі війни (1944 р.) В. Черчилль, виступаючи в королівському коледжі. Тому українська вишиванка є водночас нашою традицією, культурною чеснотою та історичною пам’яттю. Мабуть, ми єдині, які створили унікальну мистецьку мапу-вишиванку, зіткану багатобарвною розмаїтістю історично-культурних українських земель. Вона в її багатообразності завжди була невід’ємним складником багатьох національних мистецьких творів, вивершуючи їх до рівня світової класики. Згадаймо хоча б знаменитий кінофільм “Білий птах з чорною ознакою”, в якому Іван Миколайчук чи не вперше досяг незвіданих досі висот, творячи гармонійну єдність Муз, народного мистецтва. Народна пісня, танець, музика, слово тут глибоко переплелись з візією художніх образів, зображального етнопростору, уміщених в костюми, вишивку, традиційне вбрання, символіко-міфіологічні знаки. Фільми за участю Миколайчука стали кращими у світовому кіно саме завдяки чистим джерелам народної творчості, мистецтву, які були суттю його духовного начала, його роду і народу. Вишиванка супроводжувала його все життя, починаючи з рідної хати в Чорториї, уквітчаної рушниками. Бо коли переглядаєш світлини Івана та його братів і сестер (десятеро дітей !), то з ранніх років для всіх них вишиванки були святошною річчю. Бо в них було вплетено те втаємничене, закодоване, про що малі діти не здогадувалися. “Бог”, завжди писаний з великої літери, “Україна”, “Воля” – слова, від яких “в усіх ішли мурашки по спині”. А ще найпошанованіша книга “Кобзар”, яку читали вечорами, згадувала сестра Фрозина, при щільно “завішуваних вікнах темними хустками”, а також витягували зі схованки Біблію, надіючись, що люди таки колись навернуться до своєї віри і правди. Бо при різних колонізаціях – від австро-угорської до московсько-совєтської – тебе переслідували за слово, книжку, коляду, музику, вишиванку… Лише за те, що волієш бути Українцем. Мабуть, із цих непомітних і буденних, але твердо усталених традицій народжувався той незупинний клекіт народного протесту й водночас прагнучої волі, що торує дорогу до правди. Про все це сьогодні ми дізнаємося не тільки з архівних матеріалів, а, на щастя, і з учнівських дослідницьких робіт. Напередодні повномасштабної війни мені вдалося прочитати конкурсний учнівський твір з Брусницької
Національна еліта · “Живе і житиме покоління за поколінням Шевченкове слово і чин”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

з ними. Адже Сократа також “невдячно” стратили за Істину. Проте найважніше в іншому вимірі. Духовні велети Франкової криці зуміли, свято оберігаючи символ Вишиванки, кувати ідейну зброю нашої Ідентичности, національної Пам’яті, Державности, перетворюючи цей естетичний скарб в Красу, Правду і Силу, в незнищенний код Буття Українського Народу. Ця цінність нині з нами і серед нас. Вишиванка, яку так поціновуємо ми і люто ненавидять ординська московія та доморощені зрадники й колаборанти, сьогодні в умовах війни гідно, з високою поставою крокує Світом, нагадуючи сущим і тим, хто століттями воліє поцупити силою нашу національну історію, що перша художня школа Вишиванки в Київській Державі діяла ще в ХІ столітті, коли здичавілі московити скніли на болотах… Настають нові дні, в серцях і голові рояться нові надії, мрії, не полишають нашу Землю трагедії. Невпинний марш часу… Травневі Шевченкові Дні. У Національному музеї літератури України – нагородження цьогорічних лавреатів Народної премії імені Тараса Шевченка: Володимира Шовкошитного, Наталки Фурси, Івана Дерди, Сергія Файфури. У Каневі на Чернечій Горі українці традиційно вшановують Будителя і Пророка Нації. А Київ відзначає свій День в умовах невщухаючих сирен і московитських бомбардувань. Такими видаються будні війни і “миру”… І Вишиванка, природно вписуючись у контент цього вершинно світоглядного ренесансу, огортає українство вірою і душевною чистотою. Такі окремі думки, асоціації, обдаровані емоційними спогадами, певними професійними та громадянськими повинностями, з’являючись, “то виринали, то потопали” під час і після завершення дводенного міжнародного марафону, присвяченого нашому національному скарбу – Українській Вишиванці, яка в ошатних залах Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника світилася красою, добром і любов’ю, переливаючись у найрізноманітніших барвах, формах і образах, у словах і почуттях. Віват Університету та організаторам цього високодуховного дійства, що вже вшосте зібрали “українського цвіту по всьому світу” задля Єдності, Соборності, Незборимості, закликаючи поетичним словом Націю, мандруючу світами: Одягни вишиванку і нею пишайся, Українець же ти, краю рідного син! Будь гідним народу свого намагайся, Одягни вишиванку і йди до вершин!.. Слава Нації! Слава Україні! P. S. Коли передаються ці рядки в “Слово Просвіти”, на Житомирщині знову страшна біда – в неділю, 25 травня, від ракетної атаки путіно-гундяєвських варварів загинуло троє дітей з однієї сім’ї… Яких ще доказів потрібно, скільки жертв ще треба “віддати” кремлівському молоху, щоби “співчуваючий” світ усвідомив, нарешті, що для цих катів-московитів має бути якнайшвидше уготована лише одна дорога – в пекло?!
Національна еліта · “Живе і житиме покоління за поколінням Шевченкове слово і чин”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Народну премію – достойним!», с. 1

Народну премію – достойним!

Великий Митець, пізнаючи свій народу розмаїтті культурно-історичного буття, нестримно розпізнавав себе – у народній традиції, вірі, пісні, рідній мові, вишиванці й хатніх узорах, у пробудному Слові національного Славня “Ще не вмерла…” Він пам’ятав сковородинське правило, що “все добре на своєму місці й своєю мірою…” У ті жорстокі й немилосердні до нього часи він чесно “перекладав” цю етику життя на свій лад, сповідуючи природний закон власного буття — якщо ти Українець, то будь Ним. Мабуть, коли сутнісно й почуттєво вникати в цей незбагненний світ краси народної творчості, тоді якось інакше й доступніше сприймається філософія життя народу і народів, спасенність яких напряму залежить від “відсотка культури на душу населення” (за Якутовичем). Тоді зрозумілішими стають умовиводи знаного філософа культури Гердера (сучасника Г. Сковороди), який в “Ідеях до філософії історії людства” закликав світ вивчати своєрідності всіх національних культур, запевняючи, що справжня культура, високий естетичний смак формується не при дворі меценатів, “високих” товариствах, а лише в Народі, бо в “кожного народу є свої поети, рівні Гомеру”. Саме вони здатні виховувати Думку, Серце і Душу. Ідеал Миколайчука – творити Красу і Розум, однак не в неволі-ярмі. Бо застерігав та нагадував нам своїм пророчим Словом Тарас, що “На чужому полі / Не співають веселої” (Давидові псалми). Так і вишиванка, зіткана нашою драматичною і героїчною історією, вона сама творить її невидимим кодом національної генетики, слугуючи оберегом і натхненням, пам’яттю і гідністю, любов’ю плекаючи Український Світ. Сьогодні Вишиванка в Декалозі Українця знаходиться в передньому ряду національних святощів, поруч із десятьма священними заповітами Нації – Україна, Український Воїн, Прапор, Герб, Гімн, “Заповіт”, “Молитва за Україну”, українські Мова, Церква, Пісня. Тому, особливо нині, в українській педагогіці, освіті, культурі, науці на найвищий п’єдестал уваги варто ставити українознавчі цінності, формуючи правдиво вартісну систему знань про Україну, Народ, його минувшину, сьогодення і будучину. Національна пам’ять для “живих і ненарожденних”. Маємо передусім опиратися на Своє, на Своїх, щоб не збиватися на манівці. Читаймо, вивчаймо, слухаймо Сковороду, Шевченка і Франка, бо зобов’язані наблизити “себе” до власних витоків. Ці знакові постаті Нації своєю життєтворчістю показують дорогу до вічно нуртуючих джерел Правди, яка, нарешті, таки перестане бути “гнаною”. Для цього ніби багато й не треба, а лише “Чути себе Українцями!” Тому дух та образ вишиванки так чутливо проникав у всі життєві пори родини Івана Франка, який став своєрідним “законодавцем” вишиванкової європейської моди. Він був серед того “переднього” українського ряду, який серцем сприймав значущість Вишиванки для збереження святості отчої хати і “батьківської криниці”, для виховання в дітей біблейської пошани до Матері й Батька, свого Роду, Народу, України, закладаючи вишиваними узорами надійний підмурівок для українськості, патріотичності, шляхетності, “олюднюючи” Людину етично, естетично, культурно-історично, роблячи її внутрішньо “охайною”. Мабуть, для Франка вишивана сорочка була найціннішим дарунком. Знаючи це, ними його обдаровували найшляхетніші українські жінки – О. Пчілка, Х. Алчевська, Н. Кобринська, У. Кравченко, Є. Бохенська… Однак доля, як і час, є невблаганними. Колись у такі ж травневі дні відбувались похорони (28 травня 1916 р.) Івана Франка, якого за іронією долі випроводжали в останню дорогу в “чужій” вишиванці Герміни Шухевичової. Не дивина, оскільки таким вердиктом часто наповнена життєва історія великих, коли справедливість та фарт “дружить” не Закінчення. Поч. на стор. 1 дякую усім високодостойним членам нагородного комітету. Особлива подяка людині, яку я глибоко шаную з юних своїх літ, — Павлу Михайловичу Мовчану, моєму великому другові, істинному державнику і мудрому мислителю Миколі Ярославовичу Голомші, поважному просвітителю, академіку Георгію Філіпчуку, дорогому науковцю, професору Сергію Присухіну, світлочуйному великому землякові, народному художнику України Валерію Франчуку і всім присутнім. А ще цю нагороду і премію як визнання я присвячую святій своїй дружині Ірині Файфурі. Адже саме вона в постійному творчому упряжі того життєвого воза, якого ми так непросто, але котимо вперед, саме вдвох”. Сергій Файфура теж долучився до підтримки “Слова Просвіти”, передавши половину коштів премії, – щиро дякуємо! Урочистості викликали багато позитивних емоцій в усіх присутніх. За словами вченого і письменника, заступника голови Комітету Національної премії імені Тараса Шевченка Дмитра Чистяка, багатьом запам’ятаються посутні, проблемні, наснажливі виступи лавреатів, а також Любові Голоти, Георгія Філіпчука, Миколи Голомші, Валерія Франчука, Леоніда Мужука і незабутнє спілкування з людьми, які літа за літами працюють для української справи. – Нехай же цій шляхетній нагороді стелиться довгий і поважний шлях – на добру наснагу, попри всі випробування. Так, як – попри всі випробування – живе і житиме покоління за поколінням Шевченкове слово і чин. Працюємо далі, тримаймося Світла, – сказав пан Дмитро Чистяк. Підготував Ігор ЗОЦ Фото з Фейсбук&сторінки Національного музею літератури України
Спогади добровольця · “Наше історичне минуле має лишитись в нашій пам’яті, навіть якщо не залишиться жодної матеріальної згадки про нього”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Наш батальйон “Свобода” Обличчя нашого підрозділу

Олександр ВАКУЛЕНКО Фото автора Поступово знайомлюся з хлопцями, з якими мене звела доля в батальйоні “Свобода”. Відчувається колосальна відмінність, неначе бездонна прірва, між нашими бійцями і вбивцями та мародерами з російської армії, що прийшли на нашу землю вбивати та грабувати. Українців повномасштабна російськоукраїнська війна натомість згуртувала, розкрила їхні позитивні якості. Кожен боєць, волонтер, медик робить свій внесок у протистоянні із силами зла. Обличчям добровольчого батальйону “Свобода” є люди, які полишили свої домівки, роботу, незавершені справи і взяли до рук зброю. Чимало творчих задумів було і в 23-річного студента Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури Олександра Леня “Мунка”, але війна змусила відкласти плани. Олександр Лень Молодий митець Олександр Лень зазначає: – Зараз Україна переживає унікальний час, адже протягом 30 років ми живемо в умовах незалежності. Це сприяло формуванню нового свідомого покоління. Ці діти виростали у вільній Україні, вони чули про жахи радянщини від батьків, знають про несприйняття росіянами незалежності України. І саме зараз ми маємо можливість покласти край віковічному російському шовінізму. Незважаючи на те, що росія вкотре намагається зламати нашу волю, а російські нелюди знову показали, який вони братський для нас народ. Творити зараз, у часи страшної війни, не на часі, я бачу жахи російського вторгнення, ґвалтування, вбивств, знущань, і, відклавши пензлі, тримати в руках можу тільки зброю. Українське мистецтво буде після, і про нього дізнається увесь світ. А зараз першочергово є захист нашої держави. Олександр Лень у своїй творчості наслідує практику і метод, відомий завдяки художнику та педагогу Віктору Зарецькому. Теми для робіт черпає із соціальних проблем, в них особливо відчувається настрій меланхолії й почуття суму. Останній період творчості Олександр присвятив вдосконаленню творчих навичок, пошуку засобів вираження. Але зараз уявляє своє місце тільки серед захисників України, адже любить свою Батьківщину, творить і живе заради неї. – Загравання із загарбником протягом років незалежності призвели до сьогоднішньої реальності. Найстрашніше – спроби винищити нашу культуру, нашу історію. Винищити намагаються не тільки свідоме населення, а й зрівняти із землею міста, зруйнувати історичні будівлі, вивезти культурні цінності в росію, аби не лишилось матеріальних згадок про українців, щоб потім переписати історію знову. Наше історичне минуле має лишитись в нашій пам’яті, навіть якщо не залишиться жодної матеріальної згадки про нього. Кажуть, що пам’ять коротка, проте ми маємо завжди пам’ятати звірство російського загарбника і передати цю пам’ять наступним поколінням. Історія циклічна, і ми маємо стати завершальним циклом для російської імперії. Наші онуки мають бути свідомими, а наша ненависть до окупанта – вічною, – продовжує Олександр Лень. Із таким молодим поколінням Україну чекає велике майбутнє, адже люди з подібним мисленням здатні захистити Україну під час руйнівної російсько-української війни, яка вирує в нашій країні. Недаремно високо оцінив батальйон “Свобода” генерал Збройних Сил України, командир нашого сектору оборони Києва, який після ознайомлення з підрозділом зазначив: “Так у вас тут справжня військова частина”. У цей тривожний час наступ на Київ тривав із різних боків, і один із наших підрозділів прикривав Броварський напрямок. А коли відпала потреба нести бойову службу в бліндажах, нас перевели на блокпости Оболоні. Ми тримали блокпости “Колобок”, “Сонце” та “Місяць”. Дещо змінився склад нашого відділення. Задіяні на Броварському напрямку “Адвокат” та “Шнур” потрапили в інше відділення. До волонтерської діяльності повернувся “Домінік”, який почувався в цій сфері набагато кориснішим. Не прижився у нас і “Мародер”. До нас натомість долучився “Ме-ля”. Трагічною виявилася доля Павла Грабчака, який недовго перебував у нашому відділенні, але потім повернувся на роботу в митницю. (Вже влітку, 12 червня 2022 року Павло Грабчак, повертаючись на своєму автомобілі з Вінниці, не впорався з керуванням і загинув в автомобільній аварії). Тим часом українські війська перехоплюють стратегічну ініціативу й починають відтісняти ворожі сили від Києва. Формується спецгрупа батальйону, яка долучається до визволення Ірпеня, Бучі та Гостомеля, міст, які особливо постраждали під час окупації. Один із командирів цієї спецгрупи “Тетріс” зазначає, що в її склад увійшли ідейно загартовані добровольці, які, визволяючи Ірпінь, бачили геноцид, влаштований окупантами в цьому багатостраждальному місті. “Тетрісу” також запам’яталася непунктуальність російських військових, які одного разу збиралися розпочати обстріл українських позицій після 6-ї ранку, а розпочали тільки після 8-ї. І таким чином боєць отримав поранення на дві години пізніше. Про це він згадує з гумором. Хоча поранення – річ небезпечна. Його заступник “Скіф” додає, що бійці, визволяючи Ірпінь, Гостомель, проявили неабияку стійкість, намагаючись якнайшвидше вибити ворога. Змогли захопили російського корегувальника вогню, але самі потрапили під обстріл, тож дове- Нас чекає фронт лося вже їх виводити з небезпечної зони. Ретельно обстежували навколишнє середовище на наявність мінування, виявляючи при цьому цілі комплекти боєприпасів ворога, а міни знаходили навіть у дитячих садках. Але головне, що бійці здобули необхідний бойовий досвід. Один із найдосвідченіших бійців батальйону, який пройшов східний фронт у 2015–2017 роках у батальйоні оперативного призначення НГУ імені генерала Кульчицького, “Гора” зазначав, що в ті часи воювати було значно важче. Тоді не було тієї підготовки, яку маємо нині, не було такого потужного озброєння, як зараз. Не вистачало й бойового досвіду. Під час нинішнього етапу війни “Гора” брав участь у визволенні села Лук’янівка Броварського району, яке вдалося відбити внаслідок контратаки. Його побратим “Варвар” додає, що їхній підрозділ наносив удари по ворожих колонах, проводив зачистки навколишньої місцевості й пройшов Київщину, Чернігівщину, Сумщину, зайшов в історичне місто Конотоп і дійшов до кордону з Курською областю. Після цього бойового рейду повернувся на місце дислокації. Після Великодня рота батальйону “Свобода”, вже у складі НГУ, вирушає на фронт, де її бійці в пекельно тяжких умовах стримують танкові та піхотні атаки противника. А українським піхотинцям воювати на передовій особливо важко. Тонни заліза летять на наші позиції: ворожі ракети, снаряди, міни, авіабомби все змітають на своєму шляху, перетворюючи будинки на руїни. Залишають на землі після вибухів глибокі прірви. Трапляється, коли міни все ближче лягають до укріплень, наші військові перебігають в інший бік бліндажа, а їхнє попереднє місце з виючим свистом накриває міна. Здіймаються вгору грудки землі й темно стає навколо, неначе в пеклі. Командир 3-го батальйону “Свобода” 4-ї бригади оперативного призначення імені Героя України сержанта Сергія Михальчука Національної гвардії України Петро Кузик “Апостол”, відповідаючи на запитання, як долучитися до підрозділу, зазначає: “Записуєтесь, проходите вишкіл, долучаєтесь до підрозділу в складі НГУ – і воюємо разом на найнебезпечнішому напрямку в найскладніших умовах, без достатньої кількості всього, але в драйвовому, безстрашному колективі. Якщо по духу і по серцю воїн, то вам тут сподобається. Якщо думаєте про кар’єру, УБД чи медальки, тоді це не до нас”. Справді, в батальйоні лише свідомі бійці, які вселяють впевненість у перемогу. Досвідчений воїн “Гора” Відбивають ворожі атаки завдяки бойовому духу та, на жаль, ціною власного життя. Адже війна невпинно забирає побратимів по зброї, які полягли в боях за Україну. 28 квітня внаслідок артилерійського обстрілу загинули 34-річний Юрій Горовий із позивним “Ево” та 26-річний Максим Літвінов “Льова”, а 5 травня не стало Олександра Єфімчука “Єфіма”, який лише десять днів не дожив до свого 28-ліття. 10 серпня загинули завжди спокійний та врівноважений 34-річний Андрій Губанов “Привид” та енергійний і рішучий 21-річний Максим Олійник “Мінор”. 12 листопада війна вирвала зі свободівської родини досвідченого воїна та зразкового командира 26-річного Андрія Шияна “Гору”. Окрасою батальйону є чарівні дівчата. Квіти та автомат нині є стихією українських дівчат. Кухар за фахом “Мала” приєдналася до підрозділу, наслідуючи приклад свого брата “Джина”. Тут у дівчини з’явилося чимало друзів, готових захищати нашу землю і спокій співвітчизників до перемоги. Її подруга “Руда” здобувала педагогіч- “Руда”: квіти та автомат — стихія сучасних дівчат ну освіту, навчаючись на вчителя музичного мистецтва. Хоча її душа потребувала чогось більш енергійного, і у неї навіть з’явилося бажання потрапити в Державну прикордонну службу України. Але війна змінила всі плани, і вона взяла до рук автомат. Батьки спочатку були схвильовані таким рішенням доньки. Але нічого не вдієш, коли війна прийшла у наш дім і гинуть невинні люди. “Руда” почала освоювати навики військової справи. “У нас дуже сильні жінки, і це вселяє надію на наше майбутнє. Все одно перемога буде за нами”, – із впевненістю говорить українська захисниця “Руда”. У розпачі були дівчата, які, пройшовши ґрунтовну підготовку в ДФТГ “Свобода”, до батальйону у складі НГУ не потрапили. Адже підрозділ був задіяний на найнебезпечніших ділянках фронту, де йшли особливо тяжкі бої. Та, проявивши неабияку наполегливість, до нацгвардійців були зараховані санінструктори “Мара” та “Струм”, які разом із заступницею командира батальйону “Свобода” “Марго” гідно проявили себе на російсько-українському фронті. Далі буде.
Події, факти, коментарі · “Україна має знати своїх героїв. І має говорити про них”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

Колишній народний депутат України Борислав Береза в дописі на Фейсбуці запитує у Президента України Володимира Зеленського: “Чому ми не били по Москві на 9 травня, а рашисти б’ють по Києву в День міста? А по інших об’єктах чому не били 9 травня? До речі, зараз вже ж не 9 травня? То, може, віддасте наказ нанести удар по Москві ракетами, які вже виготовлені з обіцяних вами 3000 ракет до кінця 2025 року? Якщо Україна виробляє по 250 ракет на місяць, у нас вже є 1250 ракет. Чи вони лише у ваших фантазіях, як і Татаров, що вбивав чеченців у Києві на початку повномасштабного вторгнення? Чи це інше? А може, тоді провести ще один “Саміт миру? Це точно допоможе. Чи ні? Ой, стільки всього незрозумілого...” Росія, влаштувавши масований обстріл України 25 травня, продемонструвала, що вона не зацікавлена у мирних переговорах. Потрібно відмовитися від цієї нав’язливої ідеї – вирішити щось за допомогою переговорів – а замість цього “озброїти до зубів” Збройні Сили України та ввести проти російського режиму максимально суворі санкції. Про це заявив конгресмен від Республіканської партії США Дон Бейкон. Таким чином він відреагував на новини про російські масовані атаки на Україну, зокрема ракетний удар 25 травня. “Настав час для чесності. Мирні переговори не мають жодного впливу на Путіна… Його мета — домінувати над Україною, і він не зупиниться, доки не зрозуміє, що не може перемогти”, – цитує конгресмена українське видання “Телеграф”. Відомий український журналіст Віталій Портников у своєму блозі прокоментував заяву сергія лаврова, який пообіцяв, що кремль не допустить, щоб “те, що залишиться від України” після припинення вогню, “жило за тими законами, які вони ухвалювали” й щоб в Україні й далі “забороняли людям розмовляти російською мовою”. “Ця заява вчергове нагадує, якою є справжня мета цієї війни для путіна. Хай навіть у нього не вистачає сил окупувати всю Україну, він буде докладати зусиль для того, щоб перетворити й неокуповану територію на “русскую улицу” із російською мовою, культурою, історією і церквою і із маргіналізацією та знищенням всього українського. На окупованих путіним українських землях добіжить кінця не функціонування Української державності, а існування українського народу”, – написав пан Портников. Командир 12-ї бригади спеціального призначення “Азов” Національної гвардії України полковник Денис Прокопенко заявив, що серед тисячі українських військовополонених, яких повернули в межах великого обміну з Росією, не було жодного військовослужбовця його підрозділу. Про це він написав на своїй сторінці у Facebook. “Жодного азовця. Серед однієї тисячі українських військовополонених, яких сьогодні обміняли, немає жодного азовця, – наголосив він. – Це як знущання над тими, хто четвертий рік перебуває під нелюдським тиском у російському полоні, в найгірших умовах. Над їхніми рідними, близькими й побратимами”. За його словами, ці люди мають бути в пріоритеті, адже свідомо здалися в полон за наказом вищого командування під час оборони “Азовсталі”. Росіяни змогли диверсифікувати виробництво БПЛА Shahed, через що знищити весь потенціал виготовлення цих безпілотників майже неможливо. Про це в етері Еспресо розповів майор запасу НГУ, ветеран російсько-української війни Олексій Гетьман. “Зменшити виробництво БПЛА Shahed в Росії шляхом ударів по підприємствах буде вкрай складно. Річ у тому, що такі виробництва в Росії є високотехнологічними і вони диверсифіковані. Тобто росіяни можуть збирати ці БПЛА не у двох чи трьох місцях, ав понад 100 локаціях. Ми вже так робимо, наші БПЛА збираються в багатьох місцях. Фактично, місця виробництва БПЛА Shahed розкидані по всій країні. Тому стверджувати, що ми можемо якимось чином знищити повністю все виробництво цих БПЛА в Росії, не можна”, – пояснив Гетьман. Народні депутати зареєстрували проєкт постанови Верховної Ради №13309 про підтримку Всеукраїнської гри “Сокіл” (“Джура”). Народні обранці вважають, що її схвалення забезпечить національно-патріотичне виховання дітей. Про це повідомили у парламентському комітеті з питань молоді і спорту, передає “Рубрика”. Як пояснили, метою проєкту постанови є надання рекомендаранку. Ворог кинув у бій усе: мотоцикли, квадроцикли, дрони-камікадзе та коригувальники. Ситуація загострювалась щогодини, однак захисники тримали оборону до вечора. У цей час, за погодженням із вищим командуванням, бійці виконали тактичний маневр – відступили на попередні позиції та спробували зайти з флангу. цій уряду, іншим органам виконавчої влади та місцевого самоврядування для забезпечення оптимального функціонування Всеукраїнської дитячо-юнацької військово-патріотичної гри “Сокіл” (“Джура”). Вказується, що 32 автори цього документа наголошують: гра об’єднує 150 тисяч учасників, однак потерпає від кадрового дефіциту, відсутності фінансування та координації. Насправді твердження про те, що наразі столиці України близько 1500 років, – це міф, який був поширений ще за часів Радянського Союзу. Про це розповіла наукова співробітниця “Музею історії Києва” Наталія Пінчук в інтерв’ю “РБК-Україна”. Вона зазначила, що Київ не старший за Париж і Лондон. “Наша столиця сформувалася в останній чверті IX століття. А Париж був закладений ще до нашої ери, Лондон — у першому столітті нашої ери”, – наголосила вона. Водночас, як зауважила експерт, вік у 1500 років був приписаний Києву ще за часів СРСР, адже тодішня влада хотіла дати місту визначну дату заснування. Для цього з бюджету виділили мільйон рублів, а рішення про “1500-й вік” Києва ухвалили на рівні ЮНЕСКО. Проте таке рішення було виключно політичним. Письменник і просвітянин зі Слов’янська Валерій Романько написав у своєму блозі, що військові подають надію мешканцям його рідного міста уже тим, що на місцевих ринках купляють розсаду помідорів, перцю… “Бабусі радіють: значить, Слов’янськ будуть тримати! Весна пробуджує в українця, де б він не був, бажання щось посадити, виростити. Любов до землі – в наших генах, то закодовано. Є клаптик землі – чи це на блокпосту, чи в приватному секторі, де зупинилися військові, чому б не виростити петрушку чи помідора, а там ще й бурячок посіяти. Хазяйновиті у нас воїни – колишні робітники, інженери, трактористи, а сьогоднішні захисники України. Гарних вам врожаїв! А все-таки головне – миру, перемоги, живими та здоровими повернутися до родин”, – написав пан Романько з Донеччини. За кордоном виявили невідомий раніше власноручний Шевченків автограф вірша “Мені однаково, чи буду…” – відповідну експертизу провели в Інституті літератури імені Тараса Т. Г. Шевченка. Про це йдеться в академічному журналі “Слово і Час” №2 (740) 2025 року. Заступник директора з наукової роботи Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, член-кореспондент НАН України Олександр Боронь отримав світлини рукопису ще у 2022 році. До інституту звернувся закордонний букініст із проханням на основі фотографій оглянути видання “Кобзаря” 1860 р. зі вклеєними до нього рукописними матеріалами. Знайдений окремий аркуш-автограф вірша “Мені однаково, чи буду…” датований 22 січня 1858 року, Нижній Новгород. Він повністю написаний рукою Шевченка та раніше не був відомий у шевченкознавстві — згадки про нього дослідникам також не траплялися. Російськомовна літераторка українського походження Марія Ґаліна відмовилася від літературної премії “Дар”, яку їй присудили за книжку “Возле войны. Одесса. Февраль 2022 – лютый Ми теж застосовували все, що було: автомати, кулемети, гранатомети. На той момент медична машина вже була розбита ворогом, тож довелось викликати авто евакуації безпосередньо по радіостанції. “Нас засікли дрони, почали активно “засипати” скидами. У бліндажі залишатися було неможливо. Ми рухались далі, прикриваючи один одного. Хто виходив з укриття – ризикував життям, або бути пораненим”, – згадує “Бандер”. Для евакуації використовували дві машини “Міцубісі L-200”. Всього на той момент було близько 35 поранених. За три рейси вдалося вивезти більше 15 бійців. Частину – своїми силами. Ключову роль зіграв потужний комплекс РЕБ (радіоелектронної боротьби), встановлений на одному з авто: він частково “глушив” ворожі дрони, дозволяючи прори- 2023”. Про це повідомляє Радіо Свобода. Премію створив російський письменник Міхаїл Шишкін, який понад 30 років живе у Швейцарії, з метою “підтримки російськомовної літератури – незалежно від країни, в якій вона твориться”. Марія Ґаліна, членкиня українського ПЕН, назвала причиною відмови як політичні обставини, так і принципову незгоду з ідеєю підтримки російськомовної культури в умовах війни. У заяві про відмову вона написала: “Я, звісно, вагалася, чи варто мені взагалі давати згоду на участь в русофонній (російськомовній) премії, навіть якщо вона спонсорується Швейцарськими фондами. Кінець кінцем все ж таки дала згоду, і мотивація тут дуже проста. Я хочу, щоб щоденник першого року вторгнення, написаний свідком подій, які зламали життя безлічі народу, прочитало якомога більше людей – зокрема тих, хто не читає українською; в різних країнах, різними мовами. (…) Тобто, якщо книга, що проклинає російську агресію і росію взагалі, отримує певну увагу медіа завдяки премії, яка має підтримувати російськомовну літературу, хоча б і діаспори, це звісно, гірка іронія, але що є, те є. Бо якраз я не вважаю, що російськомовна література потребує підтримки. Окремі літератори, мабуть, так. Але, ще починаючи з радянських часів, російська література, як і мова, була тим інструментом м’якої сили, що сформувала в певних колах привабливий образ росії – і це мабуть вплинуло на мотивацію світової спільноти, коли вирішувалася доля України. Взагалі я гадаю, що світова роль російської літератури трошки перебільшена”. До Дня Києва в Національному музеї історії України відбулося відкриття унікальної виставки – Китаївського скарбу з Мишаловки. 7 червня 1896 року він був знайдений Єфремом Терновим в історичній місцевості Мишаловка – частині Китаївського археологічного комплексу, площею 75 гектарів, що складається з укріпленого городища, поселення, курганів. Про це пише “Рубрика”, посилаючись на Міністерство культури та стратегічних комунікацій. Ця пам’ятка X–XII ст., ймовірно, є літописним давньоруським містом Пересічин – єдиним збереженим містом в Середньому Подніпров’ї, яке досі не знищили під багатоповерхівками. Підготував Ігор ЗОЦ ватися під вогнем. “Машина залітала просто в пекло. По нас били, по медиках били. Ворожі сили вже заходили з іншого боку. Ми відстрілювались з усього, що було. Поповнювали боєкомплект із позицій наших 300-х. Це був справжній бій на виживання”, – розповідає боєць. З настанням темряви українські сили відійшли, облаштували запасну позицію на висоті. Звідти відкривалась видимість на балку, яку до того контролював ворог. Ця перевага дала змогу стабілізувати оборону та перейти до нової фази тактичної боротьби. Україна має знати своїх героїв. І має говорити про них, адже цей епізод – лише одна з історій де в умовах постійної загрози, нестачі ресурсів і високих ризиків наші захисники не просто ведуть бій, а рятують життя своїх побратимів, повідомляє медіа з Тернополя “Наш день”.
Події, факти, коментарі · “Україна має знати своїх героїв. І має говорити про них”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Подвиг у пеклі

Четверо військовослужбовців 85 батальйону 105 окремої бригади територіальної оборони стали героями масштабної евакуаційної операції на одному з найгарячіших напрямків фронту. Попри масований штурм російських військ із використанням дронів, мотота квадротехніки, їм вдалося врятувати десятки поранених українських бійців. Ці герої – звичайні хлопці з Кременця, історія яких – це подвиг, приклад нашої важкої боротьби за незалежність України. Їхню історію розповів Юрій Кульпа, начальник відділення комунікацій 105 окремої бригади ТРО. “Нам надійшов наказ висунутися до наших хлопців, щоб допомогти їм відійти”, – згадує один з учасників операції, боєць з позивним “Бандер”. Штурм розпочався з самого “Зайшли, провели розвідку боєм, поклали трьох загарбників, але були змушені відійти через щільний вогонь”, – каже військовий. Паралельно з утриманням оборони вони організували евакуацію своїх поранених та бійців із сусіднього підрозділу. Перестрілки не припинялися.
Спадщина · “Пам’ятаймо їхній високий Чин в ім’я прийдешніх поколінь!” · с. 6сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

кий хрест темно-червоного граніту. Скульптор Микола Малишко, лавреат Шевченківської премії. Зібрані документи, Батькові листи з тюрми, світлини, українські історичні листівки лягли в основу 41 тому Літопису УПА: “Кирило Осьмак – президент УГВР (документи і матеріали).” Видавництво “Літопис УПА”. Торонто-Львів. 2004. Тепер можу розповісти про Дрогобиччину в долі Кирила Осьмака. На допиті 6 квітня 1948 року (це був ніби результуючий допит, 201-й з початку слідства) Кирило Осьмак свідчив: “25 вересня 1943 року я з родиною, дружиною і донькою виїхали з Києва до Львова. У Львові я зустрівся з членом ГП ОУН Володимиром (Мирославом Прокопом, членом похідної групи, з яким познайомився в Києві на початку літа 1942 року)”. Насправді ми виїхали до Львова за місяць після завершення ІІІ ВНЗ ОУН. Збір своїми постановами засвідчив відхід від принципів тоталітарного і вождистського націоналізму до демократичного. Головним рушієм тих демократичних процесів став Роман Шухевич, на той час Головний командир УПА. Роман Шухевич був нащадком роду, який сприяв українському національному відродженню. З роду Шухевичів вийшла когорта політичних, культурно-громадських та військових діячів, що формували модерну українську націю та боролися за її державність. Роман Шухевич добре розумів, що лише Держава дасть можливість українській нації зберегти і утвердити себе. Делегатом Збору був наддніпрянець Кирило Осьмак і його виокремили з поміж делегатів Збору ОУН, як очільника майбутнього державницького органу, що дістав назву УГВР. Мирослав Прокоп та інші члени ОУН вже почали діяльність по створенню УГВР. Кирило Осьмак, за фахом агроном, обійняв посаду директора окружного товариства “Сільський господар” в Стрию з грудня 1943 року. Ця посада давала можливість вільно їздити, не викликаючи підозри у німецької окупаційної адміністрації і знайомитися з краєм, як майбутній очільник державницького органу. У кінці жовтня 1943 року Кирило Осьмак мав зустріч з видатним політичним і церковним діячем митрополитом Андреєм Шептицьким і одержав від нього благословення на боротьбу з російським ворогом за Українську Самостійну Соборну Державу. Свідчення. Завдяки своїй по( саді я мав можливість вільно їз( дити теренами, відвідувати філії
Спадщина · “Пам’ятаймо їхній високий Чин в ім’я прийдешніх поколінь!” · с. 6сторінка оригіналу ↗

“Меч нації створи з етнічної руди!”

Під таким гаслом відбулася урочиста академія, присвячена 135-й річниці від дня народження президента УГВР Кирила Осьмака та Дню Українських Героїв, яку ініціювала та модерувала старша наукова працівниця відділу історії Марія Головкевич. Марія ГОЛОВКЕВИЧ Фото Ігоря ФЕЦЯКА Захід проходив на території Історико-меморіального комплексу “Тюрма на Стрийській”, адже саме там, у стінах колишньої Дрогобицької катівні, з 1944 до 1948 років перебував під слідством та був ув’язнений президент Української Головної Визвольної Ради Кирило Осьмак. Велелюдне дійство, яке зібрало насамперед студентську та учнівську молодь, Воїнів російсько-української війни, представників влади, патріотичну громадськість, розпочалося хвилиною мовчання за полеглими. Молитвою за Україну та її Героїв поблагословив учасників академії отець о. Олег Кекош. Потужна постать Кирила Осьмака – громадського та політичного діяча українського національного відродження, одного із засновників Української Центральної Ради, члена Української Національної Ради, вченого-енциклопедиста, вченого-аграрія, Президента УГВР, тривалий час була невідома не лише широкому загалу, але й самим учасникам національно-визвольної боротьби в часи Другої світової війни: політична ситуація в Україні вимагала глибокої конспірації, і тому навіть націоналістичне підпілля не знало про трагічну долю президента УГВР. Пройшовши тернистими шляхами свого батька, відвідавши місця його каторги, вивчивши сотні томів кримінальних справ, дочка президента УГВР Наталія Осьмак відкрила його для України. На жаль, за станом здоров’я Наталія Кирилівна не змогла бути присутньою на академії, тож присутні мали можливість почути її щире вітальне аудіозвернення до дрогобичан. У той день про героїчну постать Кирила Осьмака розповідали не вчені-історики, а учнівська молодь – представники Української Держави, яким Кирило Осьмак заповідав Україну. “Наша мета – Українська Самостійна Соборна Держава на українських етнографічних землях. Будемо боротися за те, щоб Ти, Український Народе, був володарем на своїй землі. На вівтар цієї боротьби кладемо свою працю і своє життя!” Ці слова Присяги Президента УГВР, виголошені ним на Першому Великому Зборі УГВР у Сприні, і стали епіграфом до пам’ятного буклету “Кирило Осьмак – Президент УГВР”, виданого музеєм “Дрогобиччина” з нагоди 135-річчя від дня народження Кирила Осьмака. Буклет було презентовано устами юних читців та роздано всім учасникам заходу. З вітальним словом та молитвою до учасників академії звернувся отець Олег Кекош, який передав слова вітання від Преосвященного Владики Ярослава, Єпископа УГКЦ СДЄ. З промовами до краян, насамперед до молоді, звернулися міський голова Дрогобича Тарас Кучма, народний депутат України Олег Синютка, начальник Управління культури та розвитку туризму Володимир Ханас. З нагоди 135-річчя від дня народження Кирила Осьмака музей “Дрогобиччина” зініціював для присутніх ще один сюрприз – представлення конверта і марки “Кирило Осьмак”. Автор цього ювілейного видання, керівник славнозвісної “Козацької Пошти” Андрій Пилюх власноруч, разом із представниками влади та молоддю, провів спецпогашення цих пам’яток. В подяці за збережену Україну, вшановуючи пам’ять полеглих Героїв, Воїни на чолі з військовим капеланом, Народним Героєм України отцем Тарасом Коцюбою до пам’ятного хреста поклали синьо-жовту квіткову гірлянду. Також квіти та лампадки до Хреста Пам’яті поклали представники влади та численна учнівська та студентська молодь. Низький уклін і подяка кожному Українському Захиснику і Захисниці – Воїнам честі і безприкладного героїзму в їх боротьбі за Українську Соборну Самостійну Державу, за яку боровся і яку заповідав нам Кирило Осьмак і тисячі Українських Героїв! Пам’ятаймо їхній високий Чин в ім’я прийдешніх поколінь! Про це словами пісні “Герої не вмирають” і промовляв до присутніх юний Андрій Гриценко, вихованець Палацу дитячої та юнацької творчості міста Дрогобича. Нехай вічно живуть у нашій пам’яті Герої, які зберегли і бережуть Українську Соборну Самостійну Державу! Дякуємо за участь: ВСВ АТО Дрогобиччина, відділу освіти виконавчих органів Дрогобицької міської ради, Ліцею № 1 імені Івана Франка, Петру Косу, Івану Сеху, Василю Шпілці, Ігорю Федуніву. Подаємо аудіозвернення Наталії Осьмак до учасників академії. Дрогобиччина в долі і чині Кирила Осьмака Дорогі краяни! Звертаюся до вас від імені 3-річної дівчинки, яка опинилася з Мамою на Дрогобиччині в гірському селі Підбуж у вересні 1944 р. Її оточували гори, дві ріки, ліси з ягодами грибами і буковими горішками. Але це не було ідилією, бо саме тоді, тут і на всій Західній Україні “устанавливалась саветская власть”, тобто російська окупаційна влада. Ми мешкали і не знали, що за 30 кілометрів від Підбужа в Дрогобичі, столиці мого дитинства і юності, в обласній слідчій тюрмі НКВД карався мій Батько – Кирило Осьмак. При арешті мав лише довідку від сільради села Дорожів на ім’я Івана Пилиповича Коваля. Дрогобицька слідча тюрма НКВД, на Стрийській, 3, було останнім місцем на Дрогобиччині де був Кирило Осьмак, бо Іван Коваль, це був саме він. Про долю Батька ми з Мамою не знали довгих 10 років, аж поки у березні 1954 року, через рік після смерті Сталіна, не прийшов лист від Батька з Владимирської тюрми, з Росії. Відтоді почалося листування – один лист на місяць. Раніше можна було посилати лише один лист на пів року. Батько окремо писав Мамі, російською мовою (бо цензор не знав української мови), мені – українською. Ми багато дізнавалися з цих листів. Були ретельні закреслення цензора, але де-які вдавалося відчитати. Зокрема вдалося відчитати, що його посадили в тюрму на 25 років. Влада це засекречувала. Мама зберегла всі листи, і я їх оприлюднила. Але з листів не можна було дізнатися, що ж з ним було протягом цих років і за що йому дали 25 років тюрми. Про долю Батька я почала дізнаватися лише тоді, коли Україна проголосила свою незалежність. В 1992 році я на Майдані незалежності, де продавали на гранітних парапетах книжки, звернула увагу на невелику книжку в зеленій обкладинці з назвою “Українська Головна Визвольна Рада”. Книга І. Видавництво Літопис УПА. – Торонто. – 1980. Львівське видання 1992. Розгорнувши її, я прочитала: “Присвячуємо цей том Літопису УПА про діяльність Української Головної Визвольної Ради в 1944–1945 роках тим членам УГВР, які загинули в цьому періоді часу: Президентові УГВР Кирилові Осьмакові…”. Так я вперше побачила надрукованим ім’я мого Батька. Від хвилювання мало не знепритомніла. Але що таке УГВР – я не знала. Як практично нічого не знала про життя Кирила Осьмака. Мама мені нічого не розповідала, з конспіративних міркувань. У 1986 році Мами не стало і я відчула себе сиротою в цьому світі. Дізнаватися про свого Батька я почала в1994 рокі після святкування 50-ліття УГВР. Дізнаватися для себе, для своєї душі. Серед листів був один Батьків трагічний лист до мене від 14 листопада 1958 року. Він описав частину свого життя, репресії, яких зазнав від влади СССР. Цей лист став дороговказом. Відкривала Батька для себе, а відкрила для держави для історії важливу сторінку боротьби за Українську Державу, за її героів. Київ, Москва, Владімир (Росія), Рязань (Росія). Архіви, бібліотеки. Слідчі справи, студентські справи, статті в газетах і журналах. Познайомившись з тюремними і іншими архівами, змогла відтворити його життєвий шлях, походила по тих стежках, де ходив він. Знайшла його, не могилу, а місце поховання на Князь-Владимирському цвинтарі у Владімирі (цвинтар межує з тюремною стіною), а у 2004 році перевезла його прах до Києва. Тепер він спочиває в українській землі під українським небом на Байковому цвинтарі в Києві. Ділянка 49А. На могилі – козаць- Учасники урочистої академії на території меморіального комплексу “Тюрма на Стрийській”
Пошта “СП” · “Слава кожному Янголу Перемоги, хто виборов і виборює наше життя і Україну!” · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

вольна боротьба проти всіх зай( манців і гнобителів українського народу. Будемо боротись за те, щоб Ти, Український Народе, був волода( рем на своїй землі. На вівтарі цієї боротьби кладе( мо свою працю і своє життя. 15 липня 1944 р. Після обрання Президентом УГВР Кирило Осьмак переходить в підпілля і разом родиною переїздить зі Сколе, де мешкали від березня 1944 року, на Старосамбірщину в с. Недільня. Там стояли 4 сотні УПА і Головний штаб УПА на чолі з Дмитром Грицаєм. На початку серпня президент УГВР, Командир ГШ УПА вирушили в інспекторську поїздку теренами, де базувалися відділи УПА. Перед цим Кирило Осьмак відправив свою родину, дружину і доньку, тобто мене вс. Тур’є Горішнє. Це було востаннє, коли він був з нами. 5 серпня 1944 року на Турківщині, між селами Свидник і Ластівка, в урочищі Сиґли відбулася перша присяга УПА за текстом, ухваленим УГВР. Проводив церемонію першої збірної (3 сотні і дві охоронні чоти, всього 520 вояків) присяги Іван Белейович- “Дзвінчук”, поручик, командир ВО 5. Приймали від вояків присягу Президент УГВР К.О. і Командир ГШ УПА Дмитро Грицай. 23 (25) серпня 1944 року охоронна чота референта пропаганди (30 вояків), з якою йшли на схід на з’єднання з Романом Шухевичем Кирило Осьмак і Дмитро Грицай, прийняла бій з частиною Червоної армії біля с. Орів (Ямельницький Діл). Багато вояків загинуло, Кирило Осьмак одержав поранення, втратив багато крові. Був переправлений до Дорожева на лікування. 12 вересня 1944 року в Дорожеві сталася облава – “чекистско-войсковая операция”. Разом з іншими заарештували старшого чоловіка, який порався в садибі на подвір’ї. Відвезли у Дрогобич, в слідчу тюрму на Стрийську, 3. 2,5 роки слідства, 53 зареєстровані виклики на допити. Не змогли його розшифрувати. На подальше катування етапували до Київської слідчої тюрми МГБ УССР на Володимирську, 33. 12 серпня 1957 року Батько мені прислав з тюрми лист-заповіт. Кохана, люба Донечко! Найдо& рожча Наталочко! Моє останнє і повсякчасне бажання тобі: бути завжди здоровою, розважною і розумною. Навчись завжди поважно працювати для загального добра. Люби свій рідний край, люби Україну ів житті міцно тримайсь заповітів великого Кобзаря. Завжди пам’ятай про маму, про її здоровля та добробут. З останнім віддихом буду згадувати про тебе. Не зі своєї вини не зміг допомогти тобі дійти до ліпших умов життя, коли б ти змогла провадити широку працю. Бажаю тобі просторого й широкого життєвого шляху. Цілую щирим батьківським цілунком. Твій увесь Та& тусь 12.VІІІ.57 Цей заповіт дарую вам.
Пошта “СП” · “Слава кожному Янголу Перемоги, хто виборов і виборює наше життя і Україну!” · с. 7сторінка оригіналу ↗

Пам’ятаймо про наших новітніх Героїв

СГ, а також Хліборобські вишко( ли молоді. Навчаючи молодь ве( денню сільського господарства, була можливість розвивати мо( лодь в політичному і військовому напрямках. Я виступав з допові( дями перед селянами в селах нав( коло Стрия: Дуліби, Гірське, Ко( нюхів, Комарів, на з’їзді філій то( вариства СГ в м. Ходорів. При кожному виступі я підкреслював необхідність підготовки до бо( ротьби з російським ворогом – Червоною армією. В січні 1944 року разом з Григо( рієм Дуліним, референтом при Стрийському окружному товарис( тві СГ, виїздили в села Журавне і Яйківці, де базувалася сотня під командуванням сотенного “Черем( шини”. В Яйківцях протягом двох ночей відбувалися збори команди( рів і членів УПА, на яких ми з Ду( ліним виступали з доповідями про боротьбу з російським ворогом. Мої поїздки Стрийським округом і участь в офіційних нарадах, які відбувалися з дозволу німецької адміністрації, я використовував для того, щоб знайомитися з діяльністю УПА. У лютому 1944 р. я виїздив в м. Долину Станіславівської області, звідки разом з директором філії СГ Микитиним виїздили в с. Перегинське, Калуського району, де в горах зустрічалися з сотнею УПА “Павлюка”. В березні 1944 р. разом з Дулі( ним виїздили в район Болехова біля Гошівського монастиря, де була розташована сотня сотенно( го “Гонти”, а в травні 1944 року на запрошення директора школи на прізвище Щур я виїздив в с. Гре( бенів, де розташовувалася чота УПА. 20 квітня 1944 року разом з членом Проводу ОУН Миросла( вом Прокопом відвідав з інспек( торською метою старшинський вишкіл “Олені” в урочищі “Під Магурою” в Карпатах на Станіславівщині. 11–15 липня біля села Сприня Самбірського повіту під охоро( ною 4-х сотень УПА відбувся Ве( ликий збір УГВР, який обрав Ук( раїнську Головну Визвольну Раду (УГВР), підпільний парламент і підпільний уряд воюючої Украї( ни. Головою президії – президен( том був обраний Кирило Осьмак, головою Генерального Секретарі( ату – Роман Шухевич. Відтепер всією національно-визвольною боротьбою керувала УГВР. Роман Шухевич. Врочиста ти( ша запанувала на залі нарад, коли голова Президії УГВР станув пе( ред головою Великого Збору УГВР, поклав руку на україн( ський державний герб та почав повторяти слова присяги… То присягав президент України пе( ред усім українським народом…” Ми, Українська Головна Визвольна Рада, присягаємо Тобі, Ук( раїнський Народе: Наша мета – Українська Са( мостійна Соборна Держава на ук( раїнських етнографічних землях. Наш шлях – революційно(виз( Конверт і марка “Кирило Осьмак” 23 травня Україна вшановувала День Героїв – день пам’яті та пошани до всіх, хто боровся і бореться за нашу Україну та свободу. Це свято бере свій початок щез 40-х років ХХ століття, коли українське підпілля вирішило вшановувати провідників визвольної боротьби – Євгена Коновальця, Симона Петлюру, які загинули у травні. Та сьогодні значення цього дня набуло нової, ще глибшої суті – ми вшановуємо всіх, хто став на захист України від російської агресії. Ми живемо в час новітніх Героїв. Про них ще напишуть книги і знімуть фільми, а сьогодні Українські Герої виборюють Україну на політичній карті світу. 23 травня ми вшановували Захисників, які не допустили ворога до столиці, які заплатили власним життям, щоб плани ворожої росії не втілилися в життя, щоби українці вистояли і жили. На території об’єкту культурної спадщини “Поле бою: Битва за Мощун” Національного музеюзаповідника української військо- Євген БУКЕТ У День Героїв вп’яте було оголошено імена лавреатів відзнаки “Вікімеч” імені Олега “Raider” Ковалишина, що вручається за внесок у Перемогу України в інформаційній війні. Засновниками нагороди є ГО “Інститут Національного Розвитку” та Київське обласне об’єднання “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Відзнаку отримали найдостойніші, на думку журі, редактори української Вікіпедії: Дмитро Карпій та Користувач:TR101. Дмитро Карпій – український журналіст і активіст громадського руху “Відсіч”, військовослужбовець ЗСУ. Член “топонімічної” комісії Броварської міської ради, активний редактор української Вікіпедії з 2008 року. А користувач:TR101, справжнє ім’я якого не оголошується, написав пової звитяги відбувся особливий захід. Тут, на землі, яка стала символом незламності під час оборони Києва у лютому-березні 2022 року, ми вшанували пам’ять про новітніх Героїв. Разом із родинами, військовими та волонтерами до вшанування долучилися і представники державних та місцевих органів влади – заступники голови Київської ОДА Руслан Олійник та Жанна Осипенко, заступник міністра у справах ветеранів України Фархад Фархадов, заступник міністра молоді та спорту України Віталій Лавров. Родинам загиблих воїнів були вручені символічні знаки пам’яті – невеликі металеві пластини, кожна з яких містить QR-код, що веде на сторінку з історією конкретного Героя. Це не просто знак, це – місце зустрічі з пам’яттю, спосіб передати історію далі, зберегти її живою. Сюди приїхали рідні захисників з усієї України, адже в обороні Києва брали участь сміливі воїни, добровольці з різних регіонів України. Виборювали Київ такі військові формування й частини: 112 окрема бригада територіальної оборони, 72 ОМБр імені Чорних Запорожців, ГУР МО, курсанти Житомирського військового інституту, спецпідрозділ “Омега”, батальйон Сергія Кульчицького, батальйон “Азов”, а також “Рубіж”, “Буревій”. Коли земля під ногами волає, ти стоїш в колі родин, які одна за одного горою, а з неба ллються краплини сліз, все стає іншим, особливішим, інтимнішим. Так пройшла наша зустріч в Мощуні. Сльози від втрат, щирі усмішки від радості зустрічі та надії на краще майбутнє, тихі голоси від розуміння святості події. Завдяки спільним старанням сім’ї героїв, що тримали Мощун та Київ, отримали цифрові коди пам’яті про своїх близьких, що стало початком довгої та тернистої, але необхідної дороги зі збереження історії. А пам’ять – це не момент, а вічність, яку потрібно підтримувати. По закінченню всього дійства, що було оповито смутком та надією, – вся велика родина Мощуна мала змогу “сісти за один стіл”, пом’янути рідних Героїв та спробувати кашу з найсмачнішої польової кухні, яку тільки готують в цьому світі. Слава Героям! Слава кожному Янголу Перемоги, хто виборов і виборює наше життя і Україну! Підготували Ірина ГОЛОВАЙ, викладачка Коледжу, наставниця ІТА ЮНПРЕС КПДЮ, Олександр ШИНКАРЕНКО, студент Коледжу, юнкор
Пошта “СП” · “Слава кожному Янголу Перемоги, хто виборов і виборює наше життя і Україну!” · с. 7сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Нові лавреати відзнаки “Вікімеч”

над 250 статей про учасників російсько-української війни. “Вікімеч” засновано у 2021 році як символ вдячності українським вікіпедистам, які своєю працею підтримують інформаційний спротив – на сторінках Вікіпедії – вільної інтернет-енциклопедії створюють україномовний контент про нашу країну та доносять правду про світ українцям. Відзнака заснована на честь Олега “Raider” Ковалишина, редактора української Вікіпедії, учасника Революції Гідності і добровольця батальйону “Донбас”. Він загинув у бою під Карлівкою в День Героїв, 23 травня 2014 року, захищаючи суверенітет і територіальну цілісність України. Ініціатор відзнаки – Микола “Крук” Кравченко – кандидат історичних наук, ідеолог Азовського руху, учасник російсько-української війни з 2014 року, редактор української Вікіпедії, співзасновник батальйону “Азов” і підрозділу ТРО “Азов-Київ” (з якого постала ІІІ окрема штурмова бригада). “Крук” загинув внаслідок російського обстрілу з БМ-21 “Град” в с. Горенка на Київщині.
Письменники і час · “Азербайджан є братньою для України країною, а подібні заходи в Києві є проявом поваги до азербайджанської культури”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Вшанували Аббаса Абдуллу – поета і дипломата

заходи в Києві є проявом поваги до азербайджанської культури, мови та традицій. Київський адвокат Шамсі Магеррамов, за підтримки якого відбувся захід, зазначив: “Аббас Абдулла був одним із тих, хто поєднав Україну та Азербайджан міцною культурною ниткою. Він будував мости між нашими народами через слово, через повагу та глибоке розуміння обох культур. Я як український азербайджанець вважаю своїм обов’язком бути частиною тих ініціатив, які ще більше зближують Україну та Азербайджан, і пам’ятати тих, хто присвятив своє життя цій великій справі”. В рамках заходу виступили українські колективи, які виконали азербайджанські танці та пісні. Київська школа українського танцю “Барвіночок” виконала азербайджанський танець з гавалами і танець “Аг чічек”, а вокальний ансамбль народної пісні “Веселад” – пісню “Sen gelmez oldun” та композицію Самі Юсуфа на основі газелі Насімі. Також на бандурі прозвучали гімн Азербайджану та азербайджанські мелодії у виконанні Марини Вишневської. Прозвучали вірші Аббаса Абдулли у виконанні активістки Поліни П’ятниці, яка вивчає азербайджанську мову на факультативі Українсько-Тюркського центру (факультатив діє за підтримки Шамсі Магеррамова). Кураторка заходу, співзасновниця Українсько-Тюркського Центру Марина Гончарук розповіла, що за високохудожні переклади української літератури азербайджанською мовою Аббас став лавреатом Літературної премії імені М. Т. Рильського у 1984 році. “Аббас полюбив українську культуру, і хоча згодом його кар’єра стрімко розвивалася, він став не лише одним з найвидатніших поетів, перекладачів, літературознавців Азербайджану, але й впливовим громадським, політичним діячем, проте справою його життя все ж залишилася Україна. Він став автором понад 200 робіт і кількох монографій про азербайджансько-українські літературні зв’язки протягом 1840- 1940 років, написав розвідки про азербайджанську “Шевченкіану” та про діяльність дореволюційного українського товариства “Просвіта” в Баку. У його творчому доробку кілька збірок авторських поезій, зокрема “Отчий поріг” (1970), “Чорно-білий світ” (1980), “Обличчям до світанку” (1984) та “Караван, що йде у вічність” (1987). У цих книжках також можна знайти цикли “Українські візерунки” – вірші, присвячені українській тематиці або натхненні Україною. Як перекладач і упорядник Аббас доклав значних творчих зусиль до створення двох антологій української поезії – “Знамено і сонце” (1978), “Мости”, а також до збірок поезій Тараса Шевченка “Думи мої, думи мої” та збірки української прози “Золота пшениця” (усі – 1979). У Аббасовому перекладі вийшли “Наталка Полтавка” Івана Котляревського, збірки “Русалка” Лесі Українки, “Жага” Максима Рильського, “Протуберанці серця” та “Вірші й поеми” Івана Драча. Українською мовою окремі твори Аббаса переклали Микола Мірошниченко, Павло Мовчан, Дмитро Павличко, Петро Перебийніс та інші”, – розповіла Марина Гончарук. За її словами, в Баку зберігся особистий робочий кабінет Аббаса Абдулли з унікальною українсько-азербайджанською бібліотекою, рукописами і дослідженням поета, тож важливо створити дім-музей Аббаса Абдулли в Баку. Це дасть можливість широкій аудиторії ознайомитися з інформацією про унікальні сторінки відносин між на- У Києві в Дипломатичній академії України імені Геннадія Удовенка при Міністерстві закордонних справ відбувся літературно-мистецький вечір, приурочений до 85- річчя з дня народження азербайджанського поета, перекладача української літератури, дипломата Аббаса Абдулли (1940–2019). Організаторами виступили Посольство Азербайджану в Україні, Українсько-Тюркський центр за підтримки адвоката Шамсі Магеррамова. Кураторка заходу – співзасновниця Українсько-Тюркського Центру Марина Гончарук. Як зазначають організатори, Аббас Абдулла був найвидатнішим та найбільш плідним азербайджанським перекладачем і дослідником української літератури, досконало володів українською мовою на високохудожньому рівні, перекладав українську літературу з оригіналу, знав українську культуру, історію, ментальність і традиції. На початку заходу було зачитано лист від Міністерства культури та стратегічних комунікацій України до організаторів і учасників події, в якому відзначено вагомий внесок Аббаса Абдулли у розвиток українсько-азербайджанських зв’язків, цінність його перекладацької спадщини та важливість вшанування пам’яті митця. З вітальним словом виступив Надзвичайний і Повноважний Посол Азербайджану в Україні Сеймур Мардалієв. Він наголосив на значенні розвитку культурного діалогу між Україною та Азербайджаном, актуалізації сторінок історії двосторонніх відносин, вивчення літературної спадщини видатних особистостей, які присвятили себе культурній дипломатії між нашими країнами, зокрема Аббаса Абдулли. Народний депутат України, член міжпарламентської групи дружби з Азербайджаном Сергій Нагорняк висловив вдячність азербайджанському народу та президенту Ільхаму Алієву за послідовну підтримку територіальної цілісності та всебічну допомогу Україні. Він зазначив, що Азербайджан є братньою для України країною, а подібні Українські письменники зустрічають азербайджанського поета на київській землі Павло Загребельний та Аббас Абдулла шими народами, між нашими літераторами. Також гості заходу ознайомилися з фотовиставкою, на якій було представлено світлини яскравих сторінок життя Аббаса Абдулли, пов’язаних з Україною. Учасників літературно-мистецького вечора пригощали азербайджанським чаєм та солодощами. На заході були присутні представники Міністерства закордонних справ України, посольств інших держав, друг Аббаса Абдулли – український перекладач, поет, Надзвичайний і Повноважний Посол Сергій Борщевський, викладачі та студенти Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Київського національного лінгвістичного університету, Державного університету “Київський авіаційний інститут” та інших вишів. З віршів Аббаса Абдулли Лист батькові Планета Земля, до запитання Це світ: одне лице ясне, а друге – чорне. Не зупинить мені ходу його тверду. За караванами, що їхній слід загорне Піском, я не біжу. Я вічно батька жду. Я жду. Але – хто був, той більше не приходить, Мов треба за життя життям платити подать; І наш маленький сад від горя смуток родить, – Печальна вістка нам здаля несла біду. Моя душа – твій гріб. Там пломінь палахкоче. Твоєї смерті я ровесник, рідний отче, Ми – смертю і життям поєднані в роду. Я цілий вік плекав несамовиту мрію – Тебе побачити! І досі ще лелію Ту думку; світові на вірю – батька жду. Переклав Дмитро Павличко Гіркотний світ Валерію Марченку І гуляти не гуляв я у днях пречудовних, І блукати не блукав я у ночах предовгих, І в морозах та спекотах я не був бездомним – О бездушний, о бездашний, світе бідолашний, де ти?! Обтужила б мене, мамо, – заявись до мене! Зворожила б мене, мила, – обізвись до мене! Збережи-но мене, Боже, – схили вись до мене! О бездушний, о бездашний, світе бідолашний, де ти?! Золотавою жорствою став би я для тебе, Сновидінням, сон-травою став би я для тебе Чи водою річковою став би я для тебе, О бездушний, о бездашний, світе бідолашний, де ти?! Ти є море – через тебе не перебрести нам. Ти є човен… А де весла? Не переплисти нам. Ти будівля, чиї стіни вщент не рознести нам. О бездушний, о бездашний, світе бідолашний, де ти?! Переклав Микола Мірошниченко *** Пам’яті А. Кримського Далекі стали близькими, Чужі – крівними. Але якщо крівні стають чужими – Що цьому горю дорівнює?! Переклав Микола Мірошниченко Підготувала Галина ДАЦЮК
Добрі події · “Хочу, щоби ми скоріше розмінували поля соняшників, які, як голуб’ячі гнізда, стануть сонячними батареями”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Крилаті квіти мінного поля

У США завдяки Національній федерації державних поетичних товариств (National Federation of State Poetry Societi- es) Сполучених Штатів Америки побачила світ міжнародна поетична антологія “Sunfiowers Rising”: Peace Poems Antho- logy: by Poets for Peace. – Printed in the United States of America by Bus- ter Bodhi Press, LLC Ormond Beach, FL, 2025. – 210 p. з передмовою “Крилаті квіти мінного поля” Ігоря Павлюка, серед 173 авторів якої українські поети: Олександр Вертіль, Михайло Жайворон, Ірина Зелененька, Юрій Лазірко, Олександр Мамай, Ігор Павлюк, Людмила Павлюк, Матвій Смірнов. Пропонуємо вашій увазі передмову Ігоря Павлюка, поета, професора кафедри української преси Львівського національного університету ім. І. Франка, провідного наукового співробітника Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, яка подана в Антології українською та англійською мовами. “Дивоструни” з Острова (керівниця Лариса Атаманчук). Власн. інф. Фото Георгія Лук’янчука та з відкритих джерел турний фронт. Це підтвердило: українське слово звучить попри виклики часу, стаючи мистецьким опором і джерелом сили. Організатори висловили щиру вдячність усім, хто долучився до події, і наголосили на важливості підтримки національної культури в складні часи, повідомляє видання “Вечірній Київ”. сільний обряд на Поділлі. Гостя свята – Світлана Скиба з Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні – зворушила присутніх розповіддю про українських воїнів, живих та загиблих, гідних своїх матерів. Саме свідомі українці, виховані в сім’ї з любов’ю до Батьківщині, чесні та порядні, виборюють свободу України у тяжкій боротьбі з російським ворогом. Пам’ятаємо про них! Вшановуємо їх кожного дня хвилиною мовчання! Талановита учениця Київської дитячої школи мистецтв №8 Рената Бакаєва, клас естрадного вокалу Наталії Максимчук, звернулася до слухачів з вокаль- Соняшник, національний символ України, був обраний символом для цієї не менш яскравої та динамічної антології. Її 169 поетів повертають обличчя до Сонця, щоб створити єдину пісню, в нотах якої звучать заклинальні, поминальні та молитовні мотиви, магія зі сліз, усмішок, іскор земних вогнищ та недосяжних зір. Різноманітні за формою, ритмом, римою і без рими вірші про мир, що увійшли до збірки, є емоційно-енергетичними матрицями духовно-душевного світу людини. Ці Поети – віддалені один від одного простором, часом, релігією, ідеологією, матеріальним достатком, статтю, кольором шкіри, мовою – тим не менш, єдині у вічності і нескінченності. Вроджений Поет вловлює поезію в усьому. Ця візія, з її кольорами, звуками, запахами і дотиками, миттєво приносить у його твори акустичні сигнали, які передаються людям планети і космосу, а також у часі, майбутнім поколінням. Так ми поетизуємо світ. Під час війни енергетичновібраційна щільність ноосфери – інформаційно-музичного поля колективного людства – драматично зростає, розкриваючи справжню сутність людей і народів. Емоційною історією цієї сутності є поезія, в її різноманітних формах і матричних проявах. Вірші, написані під час війни і про війну, подібні до скрипок, які найкращі майстри виготовляють у мирний час з дерев, у які колись влучила блискавка, але які органічно прагнуть цвітіння, пташиних гнізд на гілках, плодів... щастя, яке можливе лише в мирний час. Війна – це антипоезія, вона стирає півтони. Саме тому справжні Поети є благословенними миротворцями, як стверджує ця міжнародна антоною композицією, піснею Катерини Комар “Прохання до неба” – “ з миром у серці змінити весь світ, дати спокій у душі та захистити нашу землю”. У концерті прозвучали пісні Тетяни Димань: “Колискова”, на слова Наталки Поклад, “Моїм батькам”, на слова Олександра Білаша, “Україно моя”, на слова Дмитра Луценка у виконанні вокального дуету “Орнамент” у складі Людмили Верети та Тетяни Димань. Фортепіанні п’єси виконали учні школи: лавреатка музичних конкурсів Таїсія Нестеренко презентувала два твори – “Ой у полі жито” та “Голосіївський вальс” на музику композилогія від організації “Поети за мир”. Звичайно, одна справа – спостерігати за війною з відстані часу-і-простору, а інша – жити в її епіцентрі, як багато українських поетів, представлених у цій антології. Саме тому я, від імені восьми поетів з України (включно зі мною), щиро дякую за можливість представити наші вірші на ваших щедрих умовах: безплатно і з доданими біографіями. Поезія, виражена-складена-ми літерами (а не фарбами чи цеглинами), має виразні національні особливості і потребує перекладу. І чим тонший поет, тим важче його перекладати. Справжня мова душі не може бути передана словами – тільки Логосом, і найкраще перекладається мовчанням. І все ж добрі Поети перекладають добрих Поетів. І це добре. Сердечна подяка перекладачам (які також є Поетами) україномовних віршів, представлених у цій антології: Анастасії Волік, Віолеті Виштак, Костянтину Зотову, Вікторії Мамай та Матвію Смірнову. І глибока подяка поетам Національної федерації державних поетичних товариств (NFSPS), які зібрали значні кошти для Будинку Сироти в моєму рідному регіоні (Волинська область). За рахунок гонорарів та прибутків від цієї книги вони продовжать свою підтримку дітей-сиріт в Україні. Це найефективніша колективна Поезія всіх часів і народів, головним читачем якої є сам Бог, який, як відомо, прагне милосердя, а не жертовності. Хочу, щоби ми скоріше розмінували поля соняшників, які, як голуб’ячі гнізда (символи миру), стануть сонячними батареями для наших душ, виробляючи поетичну гармонію, а отже – мир, любов і свободу на нашій планеті і у всьому всесвіті. Хвилина мовчання... торки, а п’єсу “Їхав козак на війноньку” мелодійно та виразно озвучила Каріна Хомич. Концертну програму доповнили вірші українських авторів – Анатолія Костецького, Василя Симоненка та Віктора Геращенка у виконанні ведучої. Свято в затишній залі Національного музею літератури України відбулося у теплій дружній атмосфері. Мамине слова, як зерно у полі, завжди проростає до нас добром, любов’ю та вірою у справедливість, дає сили подолати життєві випробування. Тетяна ДИМАНЬ, композиторка, ведуча свята
Добрі події · “Хочу, щоби ми скоріше розмінували поля соняшників, які, як голуб’ячі гнізда, стануть сонячними батареями”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Не забули – пом’янули

22 травня, у день перепоховання Тараса Шевченка, до пам’ятника Пророкові в Києві прийшли просвітяни, письменники, митці та інші небайдужі люди. Народний художник України Валерій Франчук демонстрував свою картину з Шевченком, хор “Просвіта” виконував українські пісні, а кожен із присутніх мав змогу висловитись. Під час заходу виступили, зокрема, колишні народні депутати України, громадські діячі Василь Куйбіда, Євген Лупаков та інші. У цей пам’ятний день до тернопільської “Просвіти” завітали бандуристи з тріо “Червона калина” (м. Львів). Як розповів голова Тернопільського обласного об’єднання Петро Шимків, керівницею цього колективу впродовж багатьох років є Марія Сорока з Тернопільщини. Вона була учасницею першого історичного походу “Останнім шляхом Кобзаря” у травні 1991 року. Захід проходив у краєзнавчому музеї (директор Ярема Шатарський). Співорганізатором свята була також обласна спілка кобзарів (голова Марія Євгеньєва), яка запросила для участі зразковий ансамбль бандуристів
Добрі події · “Хочу, щоби ми скоріше розмінували поля соняшників, які, як голуб’ячі гнізда, стануть сонячними батареями”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Рекорд у РІДхрамПОЕЗІЇ

У Києві на Майдані Незалежності та в РІДхрамПОЕЗІЇ відбувся унікальний культурний марафон, під час якого понад 100 українських поетів встановили рекорд України в номінації “Найтриваліше безперервне прочитання поетами власної авторської поезії”. Ця подія, що тривала добу – з 25 по 26 травня, стала справжнім символом незламності українського мистецтва, адже проходила під звуки вибухів, сирен та роботи ППО в День Києва. Про це повідомили у спільноті РІДхрамПОЕЗІЇ. Ідея та реалізація рекордного поетичного марафону належить натхненній поетесі та психологині Ірені Слуті, яка об’єднала митців навколо спільної справи. Її підтримали співорганізатор Ігор Дідковський та громадська організація “РОДОВІДсвіт”. Незважаючи на складні обставини та термінові зміни у форматі заходу, зокрема вимогу проводити читання наживо навіть у комендантську годину, організаторам вдалося реалізувати задум без перешкод. Учасники заходу, які приїхали з різних куточків України, читали власні вірші вдень і вночі, об’єднуючи голоси в потужний куль-на вірш Лесі Українки, музику Тетяни Димань у чудовому виконанні Людмили Семененко, народної артистки України, під акомпанемент авторки музики. Прекрасний проникливий голос співачки заповнив залу і вразив гостей своєю майстерністю, налаштував на позитив. Виступ Наталки Поклад, відомої поетки, громадської діячки, членкині Національної спілки письменників України, зацікавив розповіддю про видану книжку “Маньківське весілля”. Матусині розповіді, тривалі та поступові, записані рукою доньки зберегли для нас традицію українського народу – древній ве-
Добрі події · “Хочу, щоби ми скоріше розмінували поля соняшників, які, як голуб’ячі гнізда, стануть сонячними батареями”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Все починається з мами

Так писав поет Анатолій Костецький. Саме під таким гаслом відбувся музично-літературний вечір до Дня матері та Дня сім’ї в Національному музеї літератури України. У житті кожної людини найдорожча і найдобріша людина – мати. Вдень свята ми дякуємо нашим мамам за їхню любов і турботу. Головний мотив вечора – роль матері у розвитку дитини, роль сім’ї у становленні людини та прищепленні духовних та культурних традицій. У Національному музеї літератури України свято матері розпочалося піснею “Давня весна”
Письменники і час · “Побудувати “соціалізм з людським обличчям”, одразу ж розчавлений совєтськими танками”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

принаймні однією з провідних європейських мов. І саме таку книгу, як “Сад Гетсиманський”. Мине десяток літ невпинної копіткої праці, нещадної політичної боротьби і боротьби в лікарняних палатах з власними недугами (адже був тяжко хворий), поки нарешті Багряний у листі до свого молодшого друга, теж українця на чужині, що опікувався долею книги, Данила Завертайла 6 квітня 1961 року напише: “Я аж сам не вірю, що книжка вийшла, хоч вона ось лежить у мене на столі (франц. Le Jardin de Gethsemani. – О. Ш.). Це так трудно в наших умовах, та ще у Франції, та ще в такім ворожім кільці (більшовики, білогвардійська пакость, совєтська агентура й свої дурні)… Заінтересовання французького видавця українським письменником – це річ, подиву гідна...”. А переклав роман відомий на той час політичний і громадський діяч єврейської національності Григорій Алексінський, емігрант, але російський. Він видавав газету “Освобождение”, теж у Новому Ульмі, де розташувалося й видавництво “Україна”. Власне, видавництво було одне – “Українські вісті”, що друкувало відому однойменну (й авторитетну!) газету, а вже при ньому під різними назвами з’являлися інші: “Україна”, “Прометей”, “На горі”, “Імені М. Хвильового” тощо, видаючи книжки, альманахи, журнали, альбоми, підручники, збірки для дітей, календарі. Це був 1961 рік – початок славнозвісних 60-х років. (Маємо всі підстави вважати, що на чолі шістдесятників, хоч і по той бік залізної заслони, стояв саме він, Багряний). Роман “Сад Гетсиманський” читали вже не тільки українською, а й французькою. Ще 21 березня 1962 року Багряний писав уже згадуваному адресатові: “Є німецьке видавництво, яке хоче видати мій “Сад Гетсиманський”, але я поставив умову, щоби переклад було зроблено з української (виділено Багряним. – О. Ш.) мови, тобто з оригіналу, оскільки переклад з перекладу віддалює зміст і не гарантує від різних перекручень…” Згодом, 17 серпня 1962 року: “Справа з перекладом посувається повною парою. Тільки, кажучи правду, я зовсім закрутився з тим, бо перекладачка (буковинська німка) знає українську мову західну нашу, але не знає підсовєтської, з її безліччю новотворів і специфічних термінів, особливо в цій книзі, де відображається дійсність, на слова й поняття якої немає пояснень в жодних світових словниках (виділено нами. – О. Ш.). І я все те мушу пояснювати їй листовно. Всі оті ВЧК, ОГПУ, УГВ, ЦЕРАБКОПИ, “чорні ворони”, стукачі, сексоти, корпуса, оперативники і т. д. і т. д. Уявляєте, яка це робота, коли в книзі 560 стор. і всі вони повні незрозумілих слів! Ось над чим я розбиваюсь…”. Знаємо, що колишня буковинка Марія Ольга фон Стреков закінчила була перекладати “Сад Гетсиманський” німецькою мовою, навіть надсилала його текст Багряному на авторецензію, але подальша доля цього рукопису, на жаль, невідома. У Німеччині 1961 року аж трьома накладами вийшов інший твір І. Багряного “Тигролови” (у перекладі “Das Gesetz der Taiga” – “Закон тайги”), потрапивши до каталогу найкращих видань для шкільної молоді.
Письменники і час · “Побудувати “соціалізм з людським обличчям”, одразу ж розчавлений совєтськими танками”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Книга, яка мала б застерегти людство Не вивчені уроки від Івана Багряного

Олександер ШУГАЙ “Людина – це найвеличніша з усіх істот. Людина – це найнещасніша з усіх істот. Людина – це найпідліша з усіх істот. Як тяжко з цих трьох рубрик вибрати першу для доведення прикладом”, – ці слова взято з роману “Сад Гетсиманський”. З твору, який поряд з романом “Тигролови” (як відомо, І. Багряний спочатку написав “Тигролови”), без перебільшення, став справжнім вироком тоталітарній системі і знаковим твором в українській літературі. Хоча не тільки в українській. Нагадаємо: обидва твори було перекладено іншими мовами. Іван Багряний показує страхіття слідства, через криваві кола якого пройшли мільйони наших співвітчизників у сталінських катівнях, конвеєр допитів, якого не витримували навіть мужні борці з царським режимом, герої громадянської війни. Бо такою була політична орієнтація “будівничих нової доби”, такою була філософія охлосу, який захопив владу. “Не розраховуйте ні на яке милосердя, бо людина є пшик. Ви жорстоко помиляєтеся, якщо думаєте, що з вами хтось тут буде панькатись. Нам нема коли панькатись. Вас – і не тільки вас персонально, а всіх там, – тут роздавлять, як муху, і ніхто не жалітиме. І оком не змигне. В СРСР людей вистачить!” – таким було мислення підручних сталінської диктатури, які робили ганчірку з підозрюваного, перетворювали невинних людей на “ворогів народу” і в ліпшому разі поповнювали ними мільйонне юрбисько рабів у концтаборах. На превеликий жаль, уроки (попередження і застереження) від Івана Багряного людством поки що не вивчено і не засвоєно як слід. Замість колишнього сталінського режиму, на його ж “підмурках” і постулатах, в нинішній росії за десятиліття узурпації влади підступним чекістом з’явився кривавий путінський режим, що прагне світового реваншу, тобто повернення, за влучним висловлюванням президента США Рональда Рейгана, імперії зла – СРСР. Саме з цією метою одинадцять років тому було розв’язано небачену досі в історії за своїми руйнуваннями, грабунками і масовими вбивствами війну проти незалежної, суверенної України – однієї із засновниць світової Організації Об’єднаних Націй. По суті, після минулої Другої світової війни і перемоги над гітлерівським нацизмом розпочато Третю світову. Адже від цього лиха нікому не сховатися: ні в Європі, ні в Азії, ні за океаном… У романі справді багато автобіографічного. Адже Іван Багряний не з чужих слів знав, що таке конвеєр у слідчому ізоляторі і як почувається людина в “єжових рукавицях” (був такий верховний садист на прізвище Єжов) – сам пройшов через ці кола пекла і дивом зостався живий. Але не варто ототожнювати головного героя Андрія Чумака з автором. Бо “Сад Гетсиманський” – явище доволі специфічне в українській літературі. То, як зазначив літературознавець Григорій Костюк, симбіоз “сюжетного твору й мемуарного репортажу”. Тож у письменникові борються дві стихії – розкута творча уява, з одного боку, і переобтяженість надмірними деталями з власної тюремної “практики” – з другого. Відчувається намагання автора зберегти автентичність оповіді, але водночас створити нову реальність – естетичну. І все-таки людина – найвеличніша з усіх істот. І коли вона живе вірою і правдою, коли закорінена душею в рідну землю, коли шанує звичаї своїх батьків, тоді жодне зло не може взяти над нею верх. По суті, таку особистість в образі Андрія Чумака і подає нам за взірець автор “Саду Гетсиманського”. Прислухаємось до застережень і побажань Івана Багряного. Вони не втратили актуальності. Та ось біда: і сам автор, і видавництво з такою промовистою назвою “Україна”, де роман 1956 року вперше побачив світ (написаний у 1948–1950 рр.), перебували далеко від рідної землі. Аж за двома кордонами, як за двома глухими замками. Точніше – на чужині, у вигнанні. У німецькому містечку Новий Ульм, що на Дунаї. І, на перший погляд, тільки ця неспокійна річка, здавна оспівана українським народом, отже, духовно споріднена з ним, зв’язувала Багряного – в переносному і прямому розумінні – з Україною. На титульній сторінці роману “Сад Гетсиманський” стояло вельми важливе застереження автора: “Всі прізвища в цій книзі, як то прізвища всіх без винятку, змальованих тут, працівників НКВД та тюремної адміністрації, а також усі прізвища в’язнів (за винятком лише кількох змінених), – є правдиві”. Не приховував свого прізвища і він, Багряний. Уже на той час добре відомий в еміграції (і не лише в еміграції, адже Багряного знали, за ним полювали ті ж таки енкаведисти з Москви і Києва, тому він змушений був носити зашиту в одіж ампулу з ціаністим калієм) політичний діяч і письменник. Власне, його прізвище стало популярним ще 1946 року, в розпал репатріації. Саме тоді з’явився памфлет І. Багряного “Чому я не хочу вертатись до СРСР?” Написана протягом добив холодній кухні табірного бараку, невелика – розміром з долоню, на 38 сторінок, ця книжечка вперше дала переконливу відповідь на поставлене сакраментальне запитання, піднявши з колін і вселивши почуття гідності в серця вчорашніх утікачів із Совєтської імперії, заляканих, переслідуваних і тут, на чужині. Відтак, коли представники військової, зокрема, американської адміністрації, що за Потсдамською угодою тісно співпрацювали з совєтською репатріаційною комісією, запитували про національність, здавалося б, звичайна брошура була для кожного з них на взірець паспорта. Ба більше, своєрідною охоронною грамотою: “Нам світ може не повірити! Добре! То нехай нам влаштують суд. Нехай нас судять, але в Європі, перед лицем цілого світу. Нехай нас обвинувачують в чому хочуть, але нехай нас судять представники цивілізованого світу (…) Але на такий суд Сталін не піде!” Призвідцю жахливої війни проти України, кремлівському людожеру путіну, до речі, теж виписано ордер до Міжнародного суду в Гаазі, але внаслідок забутих народами і насамперед їхніми провідниками-державцями колишніх уроків справа повертається так, що з ним навіть ведуть якісь перемовини (про що?) і тиснуть обагрені українською (хоча не тільки українською) кров’ю руки. І це діється вже в першій чверті XXI століття! Чи не божевілля?! Але тоді, в 40-х роках XX століття, нищівний документ “Чому я не хочу вертатись до СРСР?”, одразу ж перекладений іншими мовами – англійською, французькою, іспанською, безумовно, мав свій вплив на свідомість західного світу. І ось услід за ним – нова фундаментальна книга – “Сад Гетсиманський”! Щодо обсягу – 560 сторінок. А щодо змісту… Який фоліант зміг би вмістити стільки праведного болю багатомільйонного рідного народу, розташованого в самісінькому центрі Європи і винищуваного протягом століть, а надто ж в останні, більшовицькі десятиліття з такою методичною послідовністю, з таким сатанинським завзяттям, за мовчазного потурання всієї світової спільноти? Вражаюча переконливість роману “Сад Гетсиманський”, на нашу думку, не тільки в майстерному зображенні потужної сталінської машини свавілля, деспотії та беззаконня, яка нищила людину морально й фізично (на що вказували інші дослідники); не в докладних описах тюремного побуту, допитів і тортур (хоч ці проникливі, з документальною точністю описи засвідчили, що твір значною мірою автобіографічний); навіть не в протистоянні силам зла могутнього, майже фантастичного духу та волі, що не дають зламатися в’язневі просто-таки в нелюдських умовах. Ні! Усе це було б, мабуть, не таким викривальним і дошкульним, якби письменник не дійшов (першим орючи цю тернисту ниву!) простого й водночас геніального висновку, даного вустами катованого садистами головного героя роману Андрія Чумака: “Один – то може бути ворог народу. Два – може бути. Тисяча – також може бути. Але сотні тисяч! Але мільйони!! То вже не вороги народу. То є народ. Народ (виділено Багряним. – О. Ш.). Ви розумієте? Чи не знаєте математики? То народ!” Вчитаймося в ці слова сьогодні. І вдумаймося в них. А що ж навколишній світ? Як на це реагує він? Чи помудрішав, чи подобрішав? Чи прислухався до застережень українського письменника? Багряний дуже точно, майже афористично формулював те, що хотів сказати світові. Так, в іншому його романі “Людина біжить над прірвою”, написаному в 1948–1949 рр., але виданому вже посмертно, приматом філософського думання стала людина як одиниця, як частка народу. Саме та, важлива, сказати б, атомарна, елементарна частка, з якої і складається жива речовина будь-якого етносу. Чи може індивід почуватися вільним, допоки підневільним, упослідженим, переслідуваним є його народ? Людина біжить над прірвою… Тому-то ця, втілена в яскравий художній образ, багрянівська теорія універсальної демократії, незалежно від того, чи знали про її автора, і стала основою мислення та соціальної перебудови країн повоєнної Європи. А в Східній, зокрема, в колишній Чехословаччині, пізніше було зроблено спробу побудувати “соціалізм з людським обличчям”, одразу ж розчавлений совєтськими танками. Згадаймо спробу народної революції проти московського диктату в Угорщині 1956 року. І чим це тоді закінчилося в її столиці Будапешті: безліччю трупів тих, хто вийшов на мирний протест проти військової експансії СРСР. І вже через десятки років у тій же європейській столиці (чи не парадокс?) найвищими уповноваженими особами, президентами Росії, США, Великої Британії і Франції, до яких потім приєдналася КНР, було підписано так званий (по суті, фальшивий!) Будапештський меморандум про гарантію безпеки вільної і незалежної України. А натомість забрано в неї ядерну зброю, яка насправді могла надійно гарантувати недоторканність національних кордонів перед будь-яким підступним і жорстоким агресором, зокрема таким, як путінська росія… Тільки-но роман “Сад Гетсиманський” вийшов з друку, автор надіслав його В. Винниченкові, творами якого захоплювався ще юнаком у рідній Охтирці на Сумщині. Але тепер Винниченко, колишній прем’єр уряду УНР, так само перебував в еміграції – у Франції. Не зволікаючи, відповів автору (досі вони ніколи не листувалися і особисто не зналися): “Вельмишановний Іване Павловичу, велике спасибі Вам за присилку книги і за книгу. Вона – великий, вопіющий і страшний документ (…) Але хотів би Вас запитати: чи робиться ким-небудь що-небудь для оголошення цього документа перед світовою опінією? Чи робляться закиди про переклад її на чужинні мови? Я зроблю все, що сила моя буде, для Вашої великої книги і для істини”. Винниченко добре усвідомлював, як багато важить перекласти книгу українського автора
Слово многоцінне · “Детектив є найдосконалішим літературним жанром, а поціновувачі його отримують ще й “гімнастику для мізків”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Власник “Золотого пістоля” живе в Козовій

Любов МАЛЕЦЬКА, м. Тернопіль Детективна література – це більше, ніж просто жанр. Це мистецтво заплутаних сюжетів, несподіваних розв’язок та інтелектуальних ігор між автором і читачем. Сучасний детектив змінився: від класичних історій про геніальних слідчих до психологічних трилерів, що досліджують глибини людської свідомості. Але головне залишилося незмінним – напруга, інтрига та бажання читача дізнатися правду. І поки хтось говорить про те, що в українській літературі вкрай мало талановитих авторів, які пишуть добротні гостросюжетні тексти, – прихильники жанру залюбки читають та колекціонують найкращі українські трилери нашого краянина Олексія Волкова: “Вовчий місяць”, “Виконавець”, “Подорож у безвихідь”, “День відбуття”, “Амністія для хакера”, “Переможець отримає все”, “Лікарня на відлюдді”, “Слід на воді”, “Емісар”, “Мертві квіти”… Захопливі, моторошні, містичні історії не дають занудьгувати ні на хвилину. Ці детективи давно завоювали прихильність серед книголюбителів, а кожне нове видання стає подією в літературному світі. Цьогоріч знаний письменник відзначає ювілей – гарна нагода згадати його творчий шлях, найвідоміші твори та вплив на жанр детективної літератури. Що робить книги Олексія Волкова особливими? Чим вирізняються його детективи? Як він поєднує традиції жанру з новими тенденціями? Про це та багато іншого – у цій ювілейній статті. Олексій Михайлович Волков – український лікар і письменник. Майстер детективного жанру та поет-пісняр. Член Національної спілки письменників України. Випускник Тернопільського медичного інституту. Хірург. Почав писати ще під час студентських років, друкуватися – з 2001 року. Медична кар’єра Волкова тісно переплітається з його літературною діяльністю і є яскравим прикладом того, як професійний досвід може збагачувати літературну творчість. Олексій Волков черпає сюжети для своїх детективів із власної професії та особистих спостережень, тому в його текстах так достовірно відстежено глибоке знання людської психології та медичних аспектів. У романі “Лікарня на безлюдді” правдиво показані реалії лікарень, проблеми, від яких потерпає медицина, і які рідко висвітлюють засоби масової інформації; роман “Шпиталь” розгортає події в стінах старого монастиря, переобладнаного під лікарню, де персонал закладу розкриває таємниці минулого… У багатьох творах автора наявні сцени з описами різних медичних випадків, які, ймовірно, були насправді. Попри хибні уявлення, що детективно-гостросюжетні історії народжуються переважно із фантазії, кожна книжка Олексія Волкова в тій чи іншій мірі базується на реальних праобразах, які проходять через фільтр авторської уяви. Він майстерно розкриває внутрішній світ своїх персонажів, що робить їх живими та багатогранними. Герої детективів пана Волкова – це не лише слідчі чи злочинці, а й звичайні люди з власними страхами, сумнівами та конфліктами. Їхні мотиви часто виходять за межі звичайного, демонструючи глибину людської природи та драматизм людських стосунків. Слід зазначити, що стовідсотково позитивних дійових осіб у Олексія Волкова нема, він не ідеалізує персонажів, а навпаки, через недоліки розкриває їхні типажі. Беручи до уваги складну психологію героїв, письменник будує і непрості сюжетні лінії: від цікавих заплутаних історій та неочікуваних сюжетних поворотів іще більш несподіваних розв’язок неможливо відірватися. Вже з першого речення на читача очікує напружена інтрига, яка миттєво захоплює і створює атмосферу тривоги: “Околиця невеликого містечка. Сутінки. Чоловік у пом’ятій роздертій піжамі біг, не розбираючи шляху…” (початок роману “Лікарня на відлюдді”) або “Їх було троє проти нього одного. Розташувавшись півколом, вони пружинили на напівзігнутих ногах, готові будь-якої миті кинутися вперед...” (початок роману “День відбуття”). У такому композиційно-смисловому вступі закладені стиль, тон, тематику, жанрові рамки та ефект загадковості. Розв’язка часто має філософське чи моральне підґрунтя, що змушує замислитися над природою добра і зла. Окрім захопливих пригод, любовних ліній, викриття суспільних проблем, притаманних художньому тексту, детективи Олексія Волкова побудовані на складній логічній багатогранній конструкції, де всі елементи повинні наприкінці зійтися з архітектурною точністю. На думку пана Волкова, детектив є найдосконалішим літературним жанром, а поціновувачі його, окрім банальних читацьких задоволень, отримують ще й “гімнастику для мізків”. Про такий складний та неочікуваний сюжет, якого не можна спрогнозувати, свідчить і роман “Подорож у безвихідь”, в якому випадкове знайомство Андрія та Ліни в електричці перетворюється на небезпечну пригоду, сповнену несподіваних поворотів і моральних виборів. Автор змушує замислитися над тим, наскільки тонкою є межа між професійним обов’язком та особистими почуттями. Детективам Олексія Волкова притаманні гарна, неспрощена мова, оповідна манера, тонкий авторський гумор і широка палітра художніх засобів. Аналізуючи детективні трилери письменника, варто детальніше зупинитися на такій особливості художнього почерку автора, як елементи містики. Вона у багатьох його творах стає рушійною силою, впливає на дії персонажів і розвиток подій. Автор використовує надприродні елементи, щоб підкреслити психологічні стани героїв, створити атмосферу напруги та невизначеності. Реальність і сновидіння переплітаються – іноді важко зрозуміти, де правда, а де ілюзія. Цей прийом посилює психологічну напругу й створює ефект “розмитої свідомості” – стану між двома світами. Містичні події, які не завжди мають однозначне пояснення, відображені у творах “Чужа мішень” (детективне розслідування, що протягнулось від заходу України аж до далекого Уренгою і супроводжується символічним образом чорного пса); “День відбуття” (у підземному світі, на рубежі двох тисячоліть, під час дослідження карстових печер відбуваються загадкові події, які важко пояснити з позиції реальності); “Вовчий місяць”, “Мертві квіти”, “Виконавець”, “Не проси пощади у тіні” (романи, де гостра захоплююча інтрига, карколомні пригоди, минуле переплітаються із сучасним, а містичні елементи додають глибини та напруги сюжету). Природа в романах Волкова теж нерідко набуває містичного звучання: ліс, ніч, стара будівля, туман – усе це не лише тло, а й чинники, які занурюють читача в похмуру, а іноді й гнітючу атмосферу розслідування і додають гостроти сюжету. Неодноразово в художньому творі наявні мисливські мотиви – романи “Чужа мішень”, “Сліди на воді” (очевидно, для автора мисливство не просто захоплення чи спосіб відпочинку, а розуміння законів співіснування людини з природою). Часто твори побудовані на екскурсах у минуле – романи “Шпиталь”, “Емісар”. Любовна лінія тісно переплетена з кримінальною в романі “Переможець отримає все”, де читач опиняється в атмосфері 90-х років – у часи бандитських розбірок, рекету, незаконних оборудок на кордоні, автомобілів і автомобільних перегонів. Волков інтегрує у свої твори важливі соціальні питання, такі, як корупція, несправедливість, моральний вибір і психологічний тиск у сучасному суспільстві. Завдяки цьому, його книги резонують з реальністю та стають ще більш актуальними. У Олексія Волкова читач виступає повноправним учасником дійства. Автор дає йому ті ж факти (реальні чи вигадані), що й детективу. І тепер вони удвох можуть скласти логічний ланцюжок, щоби вказати на вбивцю. Але так було б занадто просто. Тому автор часто пропонує читачеві факти, які вигідні йому і дають поціновувачу гостросюжетних трилерів можливість спробувати самому відгадати таємницю, випередити героя-детектива. Проте потім читач розуміє, що його пустили хибним шляхом, тому що все, насправді, інакше. Такі перипетії розгортаються і в гостросюжетному психологічному детективі “Амністія для хакера” (рукопис книги здобув першу премію Міжнародного літературного конкурсу “Коронація слова- 2005” у номінації “Романи”). Почерк вбивці у творі очевидний, усюди він залишає послання “Тут був Хакер”, але слідство ходить по колу, усюди спізнюючись на кілька хвилин. Майстерно закручений сюжет та напружена дія поєднались із яскравими персонажами та глибоким психологізмом. Головний герой перекваліфікувався з комп’ютерного новачка на хакера, вийшов на слід великих грошей, викрив злочинців, знайшов справжнє кохання та врешті відновив справедливість. Несподівана розв’язка непередбачувана. Ще один знаковий твір Олексія Волкова – роман “Вовчий місяць”. Сюжет, насичений різноманітними подіями, розгортається дуже стрімко. Богдан Варибрус – колишній вчитель історії, “чорний археолог”, віднайшовши унікальну знахідку в українських лісах, змушений протистояти цілому світу. Проти нього – безжальна корумпована система, готова в будь-який момент знищити непокірну людину. Опинившись на перехресті трьох інтересів, він стоїть під прицілом поліції, аргентинської мафії і давнього шкільного ворога, який теж не проти звести свої порахунки... Подібні сюжети цінні не лише тим, що невинно звинувачений тікає від погоні, а й передусім бажанням втікача самому знайти вбивцю. Персонажі в романі окреслені чітко та яскраво. Волков майстерно створює образи, що запам’ятовуються надовго: від головного героя до таємничих антагоністів. Але найцікавіше, як автор розкриває психологічні мотивації персонажів. У центрі роману – боротьба не тільки із зовнішнім ворогом, але й із власними страхами. Ця книга наштовхує задуматися над питанням: що змушує людину йти проти системи, знаючи, що шансів на перемогу майже немає? Рукопис роману “Вовчий місяць” нагороджено спецвідзнакою Міжнародного літературного конкурсу “Гранд-Коронація слова – 2015”. До слова, Олексій Волков – власник багатьох відзнак, серед яких ще не згадані: Гран-прі Всеукраїнського конкурсу “Золотий бабай” за рукопис роману “Пес”, що вийшов під назвою “Виконавець” (2000). Лавреат обласної премії імені Богдана Лепкого в номінації “Література”. За вагомий внесок у розвиток сучасного українського гостросюжетного роману у 2013 році отримав премію “Золотий пістоль”. А ще нещодавно побачив світ його новий твір – історичний роман “Відкинуті Богом”, який здобув гран-прі від “Гранд-Коронації слова-2021”. У ньому змальована історія двох викрадених татарами підлітків з подільського села. Після років поневірянь один з них опиняється у Нідерландах, що перебувають під владою імператора Карла V Габсбурга, де стверджується як мореплавець, митець та воїн. Інший високо возноситься над ватажком середземноморських піратів, котрий служить турецькому султану Сулейману І. Жорстоке протистояння двох імперій руйнує мрії земляків та спрямовує обох до найвідомішої морської битви епохи, де, втративши усе, вони отримують примарну надію повернутися додому... “Відкинуті Богом” – перша і напрочуд вдала спроба майстра детективного жанру створити справжній історичний роман, зазирнути в сиву давнину початку XVI століття і перевтілитися в людину іншої епохи. Також у творчому доробку Олексія Волкова – збірник оповідань “Останній крижень” та кіносценарій “Лікарня”, що підтверджують різножанрову багатовекторність творчості. Як стверджують літературні критики, твори нашого краянина мають яскраво виражену кінематографічність. Його описи дуже наочні: читач легко “бачить” сцени, ніби кадри у фільмі. Він майстерно використовує динамічні діалоги, точні деталі, зрозумілі для українців образи, зміни ритму оповіді, що створює ефект присутності – ніби ти опиняєшся серед героїв. Переконана, що той, хто прочитав бодай одну книгу Волкова, назавжди змінить свої уявлення про детектив, адже творчість нашого маестро інтелектуального детективу вирізняється багатогранністю та глибоким психологізмом. Його романи поєднують динамічний сюжет, містичні елементи, філософські підтексти, простір для роздумів і власних інтерпретацій та емоційну напругу, що утворює унікальний стиль автора. Герої творів – завжди неоднозначні, а добро й зло не мають чітких меж. Містика в його романах не лише атмосферна, а й філософська, часто пов’язана з темами віри, провини, вибору та внутрішніх страхів. Тож хочеться зазначити і наголосити: твори Олексія Волкова – це не просто розважальні детективи, а глибокі, багатошарові історії, які порушують вічні питання і залишають слід у свідомості читача.
Святині · “Очевидно, історичні факти походу Ігоря активізували міфологічні образи й асоціювалися з відомими з Ірану переказами”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Див – іпостась Велеса чи “зовнішня душа” співця.чаклуна Бояна?

Юрій МОСЕНКІС, заслужений діяч мистецтв України, доктор філологічних наук Див – праслов’янське язичницьке божество У “Слові” Див згаданий у двох місцях: а) дивъ кличетъ връху древа – коли Ігор вирушає в похід, але природа подає йому недобрі знаки, і б) уже връжеса дивь на землю – коли Ігор був розбитий і взятий у полон. Ці рядки викликали безліч дискусій, зокрема, на чиєму боці Див – русів чи половців? Якщо Див співвідносний із давньоукраїнським дивий “дикий”, то може йтися про міфологічну істоту на зразок лісовика (лішь “лісовий, лісовик” – прикметник від лісъ “ліс”, як *хоршь “хороший” – прикметник від Хорсъ). Тоді дивь у другому фрагменті може бути не помилкою переписувача, а збірним поняттям (наприклад, “дике птаство”). Елпідифор Барсов (у підробленнях фольклору не помічений) наводить “народний опис дива”: це віщий птах, що сидить на сухому дереві й укає, свище позміїному, кричить по-звіриному, з носа іскри, з вух дим. Відповідники Дива є у південних слов’ян. Самодиви в болгарських піснях живуть на деревах і кричать. Соловій-розбійник билини й особливо української казки схожий на дивського старійшину сербської пісні. Відповідність Дива “Слова” болгарським самодивам і сербському дивському старійшині дозволяє припускати праслов’янське джерело імені й образу. Античного грифона в перекладах називають дивъ. Інший варіант розуміння Дива – бачити в ньому іранське слово на позначення злого демона (давньоперське дев, середньо-та новоперське див). Контекст – іранське походження Хорса, Симаргла, загального позначення бог і навіть сакральної формули бога ради. Зв’язок імені й образу Дива з Іраном припускали ще в ХІХ ст. Можливо, це запозичення з іранських мов до праслов’янської. Давньоруського Семаргла з давньоіранським Симургом та Дивом “Слова” вперше ототожнив Антоній Петрушевич. Див і билинний Соловей(розбійник – іпостасі Велеса Слов’янський Див чи іранський – у “Слові” він виступає міфологічним уособленням (можливо й хазяїном) дикої природи. Близьку функцію виконує скотій бог Велес (означення якого пов’язували не тільки з назвою худоби, а й із грецьким скотос “темрява”). Звуковий контекст обох фрагментів “Слова”, де фігурує Див, дозволяє замінити Дива на Велеса й отримати нові суголосся, що підтверджують реконструкцію: *кличь пътичь убуди въ небесе, свистъ звіри въ стаи зби въ лісі, Велесъ кличе врьху древесе, Вели чюти земли чюже, Поморию и Волозі… *сънесеся хула на хвалу, треснуся волость на волю, вьржеся Велесъ на землю. З другого боку, Див на верхівці дерева нагадує билинного Солов’я-розбійника, що сидить на кількох дубах (їх зіставляли ще в ХІХ столітті). Соловей має пташиний вигляд: ім’я, сидіння на дубах, літання, наявність гнізда та крил, Ілля кладе його во тороки – у ремінну сітку, як дичину. У билині про Іллю Муромця (первісно Моровця з Морова-Моровійська-Морівська на Чернігівщині) Соловей свистить по-солов’їному, кричить по-звіриному. (Подібні звуки видає й фольклорний лісовик, співвідносний із Велесом як лешь “лісовик”, буквально “лісовий”: Велешь “Велесів”). Водному з варіантів билини Соловей-розбійник прямо названий чудом чудним, дивом дивним. Соловей літає, видає звуки змія, звіра й навіть собаки (про останній образ ітиметься нижче). Звуки Солов’я нагадують стан природи (птахів, звірів) перед появою Дива у “Слові”: у потрійній формулі він свистить по-солов’їному, шипить по-зміїному та реве по-звіриному. Але, якщо тричастинна формула “Слова” (птахи – звірі – Див) відповідає тричастинній формулі билини (солов’їний свист, зміїне шипіння, звірине ревіння), то Див відповідає змієві, тобто Велесові. Реакція природи на Солов’я в билині (трави упліталися, темні ліси до землі приклонилися) описана висловами, близькими до “Слова”. Падіння билинного Солов’я з дерева (дуба) на сиру землю ідентичне падінню Дива “Слова”. І якщо коріння Дива шукають у давньоіранській міфології, то ім’я Солов’я за звучанням близьке до назви злодія у фінно-угорських мовах (від угорської до саамської). Див і Соловей-розбійник на деревах виглядають як шаманські божества. У “Сказанні про Мамаєве побоїще” серед богів-покровителів Мамая поряд із Перуном, Гурсом (Хорсом), Мокошем (так) названий Салават або Соловат. У билині “Ілля і син”, де вбачають іранський мотив бою богатиря з сином, ворог Іллі – Соловников або Соловник – має желты кудри (половый – половьць?) і падає на сиру землю подібно до Дива і Солов’я-розбійника. Однак, зважаючи на версію про прихильність дива до русів, а не до половців, можна співвіднести Дива й із “зовнішньою душею” або мандрівною шаманською душею Бояна. (Порівняймо в українських казках: чарівник вдарився об землю і перетворився. Зовнішню душу має казковий Кощій). З душами тісно пов’язаний найближчий родич Велеса в балтійській (литовській та латиській) язичницькій міфології. Та й у “Слові” реконструюємо третю (приховану пізнішим редактором) згадку про Велеса саме у зв’язку з душею князя-чарівника Всеслава: *Аже и Велешя душа Въ къняже телесе суща… Такі порівняння відкривають несподіваний аспект Велеса – не тільки змія (згадаймо билину про перемогу Добрині над водяним змієм у київській річці Почайні), а й птаха. Цим Велес нагадує інше іранське божество в язичницькому пантеоні Володимира Великого 980 року – собаки-птаха Симаргла. Не виключено, що відсутність Велеса у Володимировому пантеоні можна пояснити не тільки тим, що його ідол стояв не на Старокиївській горі, а на Подолі, а й присутністю Велеса в іншому вигляді – як Симаргла. Казковий Кощій має не тільки зовнішній скелет (згадаймо зображення кісток, нашиті на одязі північних шаманів), а й зовнішню душу, заховану у тваринах та птахах. Зовнішньою душею може виявитись і билинний Соловей-розбійник на дубах, і Див “Слова” на дереві (образ душі як птаха – архетип). За цими образами може стояти Велес, пов’язаний із душами в балтійському язичництві. Так віднаходяться паралелі чарівної (магічної) казки, билини, літописних богів та “Слова”, змушуючи визнати літописного Волоса прототипом казкового Кощія. Таким чином, Див “Слова” – іпостась Велеса (і, можливо, також Симаргла), пов’язана з міфологічними образами лісовика, птаха та зовнішньої душі. Реконструкція однозначно показує, що Див – на боці русів. Див у давньоіранській поезії Цілу низку точних паралелей до “Сло- “Будівля потребує певного відновлення. Є проблеми з однією зі стін. А оскільки це історична пам’ятка, це вимагає не лише коштів, а й великої кількості дозволів, експертиз і бюрократичних процедур”, – зауважила пані Ігошина. Відповідна переписка триває роками, констатує музейниця, орієнтовний кошторис на консерваційні роботи, який обрахували до вторгнення РФ, уже втратив актуальність. “Поки все затверджувалося, пошкодження збільшувалися, тобто потрібно робити нову експертизу і новий кошторис. Зараз ми на черговому колі цієї процедури”, – говорить Тетяна Ігошина. “Нині експозиція не працюватиме. Але в одній з квартир ми облаштовуємо приміщення для проведення різноманітних заходів. До 2022 року в цьому приміщенні в нас працювали гуртки для дорослих і дітей. Ми зацікавлені в тому, щоб знайомитися з місцевою аудиторією, взагалі з громадою. Відвідували навчальні заклади, мистецьку школу, бібліотеку, молодіжний хаб – дізналися, на яку аудиторію вони орієнтуються і що пропонують. Щоб знати запити від громади, як громада бачить музей і чого б від нього хотіла”, – цитує музейницю Укрінформ. ва про Ігорів похід” знаходимо в поемі “Шах-наме” Фірдоусі. Легендарний шах Кей-Кавус вирішує піти в похід на Мазендаран (південне узбережжя Каспійського моря, куди ходив Олег Віщий) після того, як до шаха приходить див (злий дух) у подобі співця, який співає про соколів на по( люванні (як Боян не десять соколовъ пускав). Шах закликав союзника приєднатися, “розум відточивши” (як Ігор истягну умъ кріпостью, ... ждетъ мила брата Всеволода). Ідеться про похід в інший, чарівний світ, де мешкають диви. Шах виголосив промову про зброю (порівняймо промову Ігоря про його бажання копья приломити) та славу (порівняймо у “Слові” князю – славы) і вирушив, як тільки промені сонця розігнали туман (порівняймо у “Слові” зоря&світъ запала, мгла поля покрыла). На початку походу схвилювалися диви (як потривожений Див “Слова”). Шах зробив привал біля гори (як у “Слові” уже за шеломянемъ єси), згодом військо шаха накрила темрява, наслана дивом (порівняймо затемнення сонця у “Слові”), і шах зі своїм військом потрапив у полон (як Ігор). Див пересувається, випереджаючи біг сонця (подібно до Всеслава). У полоні шах заходився тлумачити сни (як Святослав). Богатир Ростем убиває головного (Білого) дива, ударивши ним об землю (порівняймо връжеса дивь на землю), як Ілля Солов’я в деяких варіантах билини. Кров’ю вбитого дива Кей-Кавус та його воїни вилікувалися від сліпоти. Перед битвою та під час битви диви ревуть (порівняймо звуки природи перед появою Дива у “Слові” й звуки Солов’я-розбійника). Сталь дива жне голови (подібний образ у “Слові”). Ростем насаджує дива на спис, як птаха на рожен (порівняймо пташині риси Солов’я-розбійника). Мечі мечуть вогонь, наче блискавки вночі, палиці стукають по шоломах, наче злива. Шах повертається до Ірану – крик радощів сягає сонця, сходить юний місяць (порівняймо повернення Ігоря). Далі відбувається похід шаха Кей-Кавуса на Хамаверан, котрий уважають за дублет походу на Мазендаран. Шах перемагає противника, одружується з його дочкою, їде в гості до тестя й потрапляє в полон – паралелі з Ігорем, його сином Володимиром та Кончаком, незважаючи на деякі відмінності подій, очевидні. Вірний шахові богатир перемагає ворогів, шах повертається в Іран – і диви ярилися, потіснені шахом (порівняймо зби Дивъ кличеть връху древа). Уваги заслуговують два ключові моменти. По-перше, у “Шах-наме” йдеться про осліплення шаха та його дружини дивом у поході на Мазендаран, у “Слові” – про затемнення сонця. По-друге, в обох текстах полон правителя асоціюється з ве( сіллям. Очевидно, історичні факти походу Ігоря активізували міфологічні образи взагалі й асоціювалися з відомими з Ірану переказами зокрема. Важливість паралелей підсилюється зіставністю іранської міфологічної династії Кеянідів, до якої належить Кей-Кавус (назва походить від індоіранського каві “священний співець” праіндоєвропейського походження) і назви Києва. Київ давно пов’язували з Кеянідами, що варте уваги в контексті сарматського коріння легенди про Кия та його братів. У поемі “Іскендер-наме” Нізамі (1201 р.) руси використовували дива, описаного як лісовик або неандерталець. Це чи то людина, чи то звір, кошлата істота, яку тримають на ланцюзі. Такі істоти сплять на деревах, подібно до великих птахів, водночас нагадуючи змія; його порівнюють із дивом. Він може довго спати, страшно реве. На Русі його кругом водять на ланцюгу й показують людям, які дають гроші й харч. На наше переконання, походження цих паралелей має бути фольклорним, а не літературним, що засвідчує глибину зв’язків з іранськомовним світом як у праслов’янський, так і в києворуський періоди.
Святині · “Очевидно, історичні факти походу Ігоря активізували міфологічні образи й асоціювалися з відомими з Ірану переказами”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Повернулись до Хоткевича

У садибі-музеї Гната Хоткевича у селищі Високий Харківського району нещодавно провели толоку – почали впорядковувати територію після трирічної перерви в роботі. Про це повідомила кореспондентці Укрінформу заступниця директора Харківського літературного музею Тетяна Ігошина. “Попри те, що був великий дощ, частину запланованої роботи нам вдалося зробити. Приємно вражені, що були волонтери не лише з громади, а й приїхали з Харкова. Коли погода покращиться, продовжимо впорядковувати прибудинкову територію”, – повідомила пані Ігошина. За її словами, перерва в роботі садиби, яка є структурним підрозділом літмузею, пов’язана не лише з повномасштабним вторгненням Росії, а й зі станом будинку.
Незабутні · “Дар – знайомство з людиною, яка жила за Божою заповіддю – люби ближнього”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

університетів. На сцені був виставлений портрет ювіляра (збільшена в кілька разів світлина методом ксерокопії, наклеєна на картон з рамкою кольорового паперу), прикрашений вишитим рушником і квітами. Концерт був записаний на аудіокасету. Касету відправила ювіляру в Київ з проханням після прослуховування передати її в Музей шістдесятників, що він і зробив. Мені пан Валерій прислав лист: “Дякую Вам за привітання з моєю ювілейною датою і за Вашу увагу до моєї скромної персони і то аж таку, що організували вечір у мою честь, що стало для мене цілковитою несподіванкою. Дай Боже сили і енергії Вам у Вашій пропаганді українського слова – святе діло чините, схиляюсь тут перед Вами”. Останній лист, на який я не отримала відповіді, – від 11 січня 2022 року (раніше такого ніколи не було). Подумала, може лист загубився. Неабияк зраділа, коли в тижневику “Слово Просвіти” (8–14 серпня 2024 р.) побачила статтю “Необарокові філософування Валерія Шевчука”, якою друзі вітали письменника з ювілеєм. Знову надіслала лист 20 серпня 2024 р., але він повернувся за відсутністю адресата по вказаній поштовій адресі. Вогненною стрілою пробило моє серце повідомлення у тижневику “Слово Просвіти” (8–14 травня 2025 р.) про відхід у вічність українського письменника, лавреата Шевченківської премії Валерія Олександровича Шевчука. Царство Вам небесне, пане Валерію! А я схиляюсь перед Богом, що дав мені такий дар – знайомство з людиною, яка жила за Божою заповіддю – люби ближнього. була реалізована шляхом зміни назви ву( лиці Пушкіна на вулицю Є. Чикаленка ще за життя Юрія Васильовича, то втілити вжиття встановлення пам’ятника Є. Чика( ленку – символу українського відроджен( ня, зі словами “Легко любити Україну до глибини душі. А ви спробуйте любити її до глибини кишені”, завадило широкомас( штабне вторгнення рашистських військ у лютому 2022 року… Ю. В. Гнаткевич – кандидат педагогічних наук, доцент, автор понад 50 наукових публікацій, зокрема монографії “Навчання лексичного аспекту чужоземної мови у вищих навчальних закладах” (1999 р.). Автор книг: “За святу українську справу”. – ВЦ “Просвіта”, 2005 р.; “Чи злетить птах у синє небо (нариси про русифікованих і русифікаторів)”. – ВЦ “Просвіта”, 2009 р.; Словник-Антисуржик. Посібник для українців, що спілкуються російською мовою, бо соромляться своєї засміченої української…, 2016 р. (4-те видання!). За активну громадську і політичну діяльність Ю. Гнаткевич нагороджений орденом “За заслуги” ІІІ ступеня та іншими відзнаками. Вічна пам’ять щирому українському патріотові, який все своє життя присвятив відродженню національної пам’яті і рідної мови української нації. Підготував Георгій ЛУК’ЯНЧУК, колишній помічник народного депутата України Юрія Гнаткевича Просвітяни глибоко сумують у зв’язку зі смертю Юрія Васильовича Гнаткевича. Співчуття рідним покійного і всім, хто знав подвижника.
Незабутні · “Дар – знайомство з людиною, яка жила за Божою заповіддю – люби ближнього”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Прощальний спогад

Анна СТОЛЯРОВА, почесна членкиня Національної спілки краєзнавців України і ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Валерій Шевчук – один із найцікавіших українських письменників сучасності, працював у різних жанрах – романи, повісті, оповідання, історичні та літературознавчі наукові розвідки, статті, переклади стародавньої поезії, прози та літописів. З цих характеристик видно, що він талановитий письменник, але складно уявити, якою він був людиною. У радянські часи доволі часто передавали радіопостановку “У зеленім світі” за оповіданням Валерія Шевчука. Мені вона подобалась, я стала шукати його книги, невдовзі знала, що це класик сучасної української літератури. Була ниточка, яка об’єднувала нас цікавістю до життя і творчості Г. Сковороди. У м. Ровеньках Луганської області в газеті “Вперед” була надрукована моя стаття “Григорій Сковорода в Ровеньках”. У мене був сумнів щодо вислову Г. Сковороди “мій жребій з голяками”. Вирішила послати статтю В. Шевчуку і попросила пояснити цей вислів. Це був мій перший лист від 28 липня 1998 р. Мало сподівалась на відповідь, розуміла, що класик української літератури і якась Анна з Харкова, яка щось написала і просить роз’яснити та прислати відгук, – це різні величини. О, як я помилялась! Прийшов лист і подарунок – монографія “Ідея прос- Члени Чернівецького обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка з глибоким сумом сприйняли звістку про те, що на 72-му році життя відійшов у вічність Юрій Дмитрович Фантух – активний просвітянин, патріот-лицар України, талановитий режисер, який понад 40 років пропрацював у Чернівецькій обласній телерадіокомпанії. Юрій Дмитрович залишив яскравий слід у серцях тих, хто мав честь знати його та насолоджуватися його творчістю. Його телевізійний просвітницький проєкт “Сільські вечори” став джерелом мудрості, культури та глибокої любові до рідного краю. Він дарував людям не лише свій режисерський талант, а й душевне тепло, відкриваючи красу української традиції. Ми, просвітяни Буковини, зі смутком схиляємо голову перед пам’яттю митця, який прожив життя з любов’ю до людей та своєї телевізійної справи. Нехай його спадщина продовжує жити в серцях поколінь, а пам’ять про нього буде світлою і вічною. Висловлюємо щирі співчуття членкині нашого Товариства, заслуженій діячці мистецтв України, дружині Антоніні Павлівні, синові Андрію Юрійовичу та всім, хто знав і любив Юрія Дмитровича. Царство небесне! Світла пам’ять Юрію Дмитровичу Фантуху! Нехай його душа знайде вічний спокій, а його добрі справи залишаться в серцях людей назавжди. Поділяємо скорботу з усією телевізійною родиною й молимося за упокій його душі. Іван ДЕРДА, голова ЧОО “Просвіта”, народний артист України, професор ЧНУ імені Юрія Федьковича тоти в елітарному світогляді Г. Сковороди”, де було все пояснено. Почалось довголітнє листування. Ми не зустрічались жодного разу, спілкувались листовно. Пізніше пан Валерій напише мені: “Гарна Ваша думка, що минає епоха культурного листування. Що б ми знали про Г. Сковороду, коли б не було його листування?”. Ми були з Валерієм Олександровичем майже однолітки, тому зверталися одне до одного по імені. Листування було не часте, але плідне. Надсилала йому рукописи своїх книжок, і він давав благословення до друку, дав “добро” на книжку “Харківська весна Лесі Українки”, сказав: “Це у вас розлоге дослідження”. Книга надрукована, отримала премію Імені Дмитра Багалія за краще краєзнавче дослідження. Невдовзі отримала листівку від пана Валерія: “Щиро вітаю Вас з Різдвом Христовим! Добра Вам і щастя, і того ж запалу в праці задля української національної ідеї, яка Вас завжди зігрівала і надихала. Вітаю з відзначенням Вашої праці про Лесю Українку”. А я відповідала пану Валерію, що щиро вдячна і за моральну підтримку, і за критичні зауваження щодо краєзнавчих досліджень, і за твори. “Я прочитала “Срібне молоко” – це музика слів, поезія життя, краса природи, дивовижні людські душі, я сміялась і плакала водночас”. На що пан Валерій відповів: “Приємно мені, що моє “Срібне молоко” прийшло Вам до смаку. Ця книжка в критиці здобула діаметрально різку оцінку: від захоплення до цілковитої негації. Один критик написав, що це “Скисле молоко” і фальшиве срібло, чим мене розсмішив”. Мені пощастило: придбала фактично енциклопедію української літератури XVI–XVIII ст. – “Муза Роксоланська” удвох книгах В. Шевчука. Написала пану Валерію, що ми з моїм дружиною увесь час думали: невже, крім “Повісті минулих літ” і “Слова о полку Ігоревім”, в українській літературі нічого не було? На що пан Валерій пише в листі: “Приємно, що до Вас дійшли томи “Музи Роксоланської”. Це моя багаторічна праця, яка по-своєму підсумувала мої розмисли про українські Ренесанс і Бароко, і додаток до неї — чотири томи “Слово многоцінне”. Тут безліч текстів маловідомих чи й невідомих, найновіше подано образ літератури тих епох”. Багато листовних розмов було про творчість Г. Сковороди. Знаючи, що я родом з Ровеньок, пан Валерій запитував, чи є якісь сліди в місті про перебування філософа. Відповідала, що, на жаль, зберігся тільки пейзаж – Гримучий дубовий ліс, Гримуча балка, понад якою жили ті ровенники, про яких згадує Г. Сковорода у притчі “Убогий жайворонок”, я, представниця одного з ровенників; існує садиба на вулиці понад балкою, яку заснував наш предок, запорозький козак Наумець, на якій живе восьме його покоління, і Монашкина криниця. Надсилала пану Валерію світлини. Мене цікавило ставлення Г. Сковороди до жінок, навіть написала дослідження. Цій праці пан Валерій дав таку оцінку: “Дякую Вам за брошуру “Асхань Григорія Сковороди”. Я її прочитав, Ви на правильному шляху. Сковорода був одружений, але його жінка була не матеріальною епостасею, а духовною. Сковорода був духовного, а не плотського Чину. Через це дочки його – його твори”. Моя розвідка про життя Г. Сковороди на Слобожанщині отримала таку оцінку пана Валерія: “Дякую Вам за надіслану книжечку “Пильнувати я буду дороги свої”. Ідея книжки видалась мені дуже цікавою, бо, наскільки знаю, коло знайомих Г. Сковороди ніхто спеціально не розглядав, а воно визначає, значною мірою, і скерування розмислів філософа! Гратулюю за таке дослідження!”. В нагороду я отримала від найкращого дослідника-сковородознавця Валерія Шевчука працю всього його життя – “Пізнаний і непізнаний сфінкс Григорій Сковорода сучасними очима” з дарчим написом: “Вельмишановній п. Ганні Столяровій для популяризування пам’яті Г. Сковороди в місцях його діянь”. До 70-ліття класика сучасної української літератури я організувала літературно-музичний вечір, який відбувся в серпні 2009 р. в приміщенні Українського культурного центру у Харкові. Попри канікули, прийшло багато студентів харківських
Незабутні · “Дар – знайомство з людиною, яка жила за Божою заповіддю – люби ближнього”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Пам’яті Юрія Гнаткевича

На 86-му році життя після важкої хвороби пішов у засвіти громадсько-політичний діяч, народний депутат України трьох скликань Юрій Васильович Гнаткевич. Український вчений, громадський діячі політик Юрій Гнаткевич народився 4 квітня 1940 р. в селі Добривода на Рівненщині. Пройшов шлях від працівника Корчуватського цегельного заводу до завідувача кафедри німецької мови Київського політехнічного інституту. У травні 1990 р. обраний народним депутатом України 1-го скликання. Заступник голови Комісії з питань народної освіти і науки, входив до Народної Ради. Як голова Київського крайового об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта”, заступник голови та в. о. голови Української партії “Єдність”, а згодом голова Київської міської організації УРП “Собор”, член Центрального проводу УРП “Собор”, Юрій Гнаткевич проводив активну діяльність з українізації освітнього та інформаційного простору України. З 17 жовтня 2006 року стає народним депутатом України 5-го скликання, а згодом – 6-го скликання Верховної Ради від “Блоку Юлії Тимошенко”, працював на посаді голови підкомітету з питань жертв політичних репресій, етнополітики, упередження національних конфліктів, біженців, міграції та у зв’язках з українцями, які проживають за кордоном, Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. Все своє свідоме життя Юрій Гнаткевич займався громадською та науковою діяльніс( тю, зокрема був головою Київського бла( годійного фонду імені Олекси Гірника “Українським дітям – українське слово”, один із фундаторів Премії ім. Олекси Гір( ника (з 2004 р.), голова Просвітницького Центру національного відродження ім. Єв( гена Чикаленка (з 2016 р.), ініціатор пе( рейменування однієї з центральних вулиць столиці України на честь Євгена Чикален( ка та встановлення достойного пам’ятника творцю Української революції 1917–1921 рр., котрий ростив ідеї і свідомість її про( відників. (P. S. Якщо ідея перейменування
Спадщина · “У його житті все траплялося, “як в кіно”. Наче зірка з іншої галактики увірвався він у кінематографічний світ”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Двічі народжений

Володимир СКРИНЧЕНКО 29 травня в широкий прокат повертається оновлена версія кінострічки “Тіні забутих предків” режисера Сергія Параджанова з нагоди 100-річчя від дня його народження. Дистриб’ютором картини стала “Kinomania Film Dis- tribution”. Це не просто фільм. Це кіно, що змінило долю нашої української культури, справжній скарб – збережений, відреставрований, і тепер знову відкритий для молодого покоління глядачів ХХІ століття. Але спочатку було поетичне слово письменника – Михайла Коцюбинського, який в історії української літератури залишився неперевершеним майстром слова, тонким стилістом і найкращим імпресіоністом, а лебединою його піснею та шедевром українського письменства стала повість “Тіні забутих предків”. Закоханий у карпатський край письменник відтворив казковий колорит Гуцульщини, з її дивовижним духом гірської природи і загадковим народом, його таємничим душевним світом та віковічним досвідом далеких предків. “Цей дикий, співучий край багато хто пробував описувати, – зазначав критик Максим Богданович, – але ніхто не зробив цього з такою досконалістю, як Коцюбинський”. Через пів століття поетичне слово письменника ожило на кіноекрані завдяки Сергію Параджанову, який створив один із найвизначніших шедеврів світового кінематографа, що приніс її творцю численні премії та нагороди на престижних міжнародних форумах. З цього фільму почалася доба українського поетичного кіно. Проте нелегка доля спіткала обох митців. Свою гуцульську казку Михайло Коцюбинський завершив лише за два роки до смерті: передчасно пішов він з життя внаслідок тяжкої недуги. А Сергію Параджанову довелося до останньої краплини випити гірку чашу страждань та подолати свій хресний шлях, що вмістив терміни ув’язнення і численні роки творчого простою. Та причарував їх дивовижний карпатський край, його легенди і казки, де перетнулися колись шляхи творчі. Легенди й казки Карпатського краю “Найбільша драма мого життя – це неможливість присвятити себе цілком літературі”, – писав Михайло Коцюбинський. Більшість своїх творів мусив видавати він за кордоном Російської імперії – в Австро-Угорщині, де його знали й шанували Іван Франко, Василь Стефаник та інші видатні діячі українського літературного зарубіжжя. Адже для багатьох в Чернігові Михайло Коцюбинський був лише чиновником губернського земства, який мав дружину, четверо дітей і власний будиночок на вулиці Сіверянській… Розпочиналося життя Коцюбинського у Вінниці, де й народився 17 вересня 1864 року. Замріяний хлопчик, улюбленець усієї родини, зростав воістину щасливою дитиною. Він мріяв про університет, але не збулося: осліпла мати та пішов із родини батько. Скрутне матеріальне становище змусило 19-річного юнака стати главою родини та її годувальником, заробляти на прожиття приватними уроками. Крім репетиторства, розпочинає Михайло свої перші кроки на літературній ниві. Проте виникало чимало проблем з виданням творів, адже на теренах російської імперії українська література вважалася “літературою другого сорту”. Поїздка до Львова у травні 1890 року започаткувала постійну співпрацю письменника в західноукраїнських виданнях. Проте найбільшого значення для нього набуло знайомство з Іваном Франком, яке переросло згодом у велику дружбу та сприяло кристалізації творчого таланту обох письменників. Обидва митці не тільки активно листувалися, але й неодноразово зустрічалися у Львові та на відпочинку у Карпатах, в гуцульському селі Криворівня, що набуло той час слави “Українських Афіша до кінофільму “Тіні забутих предків” (худ. Г. Якутович) Афін”, де збиралися представники літературно-мистецької еліти України. Лише влітку 1911 року вдалося Коцюбинському завітати до Карпат, здійснити свою давню мрію, про що й свідчать його слова: “Хочу набутися”, тобто натішитися красою природи і таємничим світом Гуцульщини. Відчуття казковості карпатського життя, бажання написати про “незвичайний казковий народ” – гуцулів, не полишає письменника. Він вивчає їх життя, звичаї й побут, проймається духом гірської природи, проводить увесь час у мандрівках у горах, повертаючись з полонин з оберемками квітів, знайомиться з місцевими жителями. Ось так народжувалися його знакові “Тіні забутих предків”. І не дивно, як правдиво відтворив він мову, культуру й побут Гуцульщини – неначе народився і виріс серед Карпатських гір. Але письменник прагне до розкриття внутрішнього світу своїх героїв, їх психології, що виявляється в Сергій Параджанов нюансах їх переживань. Це споріднює його творчі пошуки з найкращими традиціями європейського письменства того часу – імпресіонізмом. У глибокому реалізмі і силі типізації Коцюбинського переконується кожний, хто побував на Гуцульщині навіть через пів століття після автора “Тіней забутих предків”. І першим, хто осягнув це та відтворив поетичне слово Коцюбинського на кіноекрані був великий український режисер Сергій Параджанов. Біля витоків поетичного кіно У його житті все траплялося, “як в кіно”. Наче зірка з іншої галактики увірвався він у кінематографічний світ своїм фільмом “Тіні забутих предків”, а потім – світова слава й утиски збоку влади, роки ув’язнення та заступництво світової еліти, фанати і прихильники навколо нього, екстравагантні вибрики. Гідно подиву, як спроможна була прожити ця епатажна й невгамовна людина усе своє життя усупереч здоровому глузду та загальноприйнятним нормам поведінки. Непослух у мисленні, він творив усупереч канонам соцреалізму та зовнішнім обставинам. Непересічна особистість Сергія Параджанова. Його батьки, вірменські біженці з Туреччини, опинилися у Грузії, де й народився він 9 січня 1924 року. Тривалим був шлях його до кіномистецтва: розпочинався у Тбілісі, а потім у Москві, у ВДІКу, куди перейшов з Московської консерваторії. За спогадами Георгія Якутовича, усе почалось з Київської виставки Федора Манайла, самобутнього художника з Ужгорода. Режисер захопився твором Коцюбинського і відкрив для себе незнаний світ Карпат. Гідно подиву, як Сергій Параджанов, вірменин за походженням, був спроможний на глибоке занурення в органіку українського національного характеру. Непослух у мисленні він творив усупереч канонам соцреалізму та зовнішнім обставинам. Той час він вже визрів до якісно іншого мистецтва, до естетичного відкриття свого кінематографа. Хвиля суспільної активності збіглася з художніми можливостями, рівнем обдарування і честолюбством багатьох митців, що згуртувалися навколо ідеї екранізації “Тіней…”. Це Юрій Іллєнко, Лариса Кадочникова, Іван Миколайчук, Лідія Бестаєва, Іван Чендей, Георгій Якутович, Мирослав Скорик, Спартак Багашвілі та інші. Фільм народжувався важко, навіть драматично, адже для відтворення феєричного твору Коцюбинського мовою кіно потріб- Іван та Марічка (кадр із кінофільму “Тіні забутих предків”) но було віднайти нові екранні метафори, які б допомогли створити нове мистецьке явище. І це зрозуміло: надто незвичний був матеріал, надто високо було поставлено планку естетичного осягнення першоджерела, надто неординарний зібрався творчий ансамбль. До того ж роботу ускладнювали суперечки між режисером і оператором Юрієм Іллєнком. Конфлікт, що виник між ними, базувався, певно, не лише на ґрунті творчих розходжень, а й на вибухових темпераментах двох неординарних особистостей. У масові сцени запросили зніматися винятково гуцулів, які принесли в картину відповідний типаж, достеменність поведінки і одягу. Особливе місце посідає новаторська робота з кольором завдяки операторському мистецтву нофестивалях (із них 24 grand prix) у двадцять одній країні. Це був тріумф Сергія Параджанова, мабуть, останній за весь час творчого життя на Київській кіностудії. Однак професійні ідеологи соцреалізму відчули у “Тінях…”, напевно, “класово чужий” дух. Це був зародок майбутніх ідеологічних нападок не лише на “Тіні…”, але й на інші твори українського поетичного кіно. Так трагедія починала тихцем стукати у двері долі Сергія Параджанова… До нової краси Михайла Коцюбинського не стало 12 квітня 1913 року. Доля поставилася до нього безжалісно – усього 48 років судилося прожити. Газета “Рада” повідомляла, що у скорботній процесії взяло участь понад три тисячі людей. Видатному митцеві присвятив Олександр Олесь свої натхненні поетичні рядки “Над могилою М. М. Коцюбинського”. …Прем’єра “Тіней забутих предків”, що відбулася у вересні 1965 року з нагоди 100-річного ювілею Михайла Коцюбинського у кінотеатрі “Україна”, обернулася на політичну акцію, очолювану письменником Іваном Дзюбою та підтриманою журналістом В’ячеславом Чорноволом і молодим поетом Василем Стусом. Вони й закликали присутніх у залі до протесту проти політичних репресій у СРСР. (За спогадами Івана Дзюби у надрукованій ним 2013 року документальній повісті “Не окремо взяте життя” цей політичний демарш у кінотеатрі “Україна” він організував за власною ініціативою, навіть не попередивши про це Сергія Параджанова, а згодом відчув свою провину перед режисером). Проте “режисером скандалу” влада вважала саме Параджанова, якого звинуватила в усьому. Вона й помстилася режисерові потім – на початку 70-х… Сергій Параджанов помер 21 липня 1990 року у Єревані. Його поховали в місцевому пантеоні між могилами композитора Арама Хачатуряна і письменника Вільяма Сарояна. А потім доля наче схаменулася й принесла митцеві численні нагороди, зокрема звання народного артиста України у рік смерті, а рік по тому – Шевченківську премію. На фасаді 8-поверхового київського будинку, що на Берестейському проспекті, 1, з’явилася меморіальна дошка з написом: “Тут жив великий український режисер Сергій Параджанов, 1962–1974”. А звідти легко дістатися до кіностудії ім. О. П. Довженка, щоб покласти квіти до бронзового Майстра – пам’ятника на мармуровому постаменті. У скульптурній композиції – дуга з головою Сергія Параджанова, а під нею – обличчя знаменитих героїв “Тіней…” Івана і Марічки… Михайло Коцюбинський Юрія Іллєнка. Однак чи не найбільше значення мала надзвичайна органічність у фільмі Івана Миколайчука – виконавця головної ролі. У перші ж секунди зйомок Іван перевернув уявлення про образ головного героя. “Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом”, – згадував Сергій Параджанов. Ось так режисер-вірменин створив кінематографічний пам’ятник гуцульській культурі. Із виходом на екран фільму Сергія Параджанова “накрила” всесвітня слава, а “Тіні…” почали збирати врожаї визнання, зокрема отримали нагороду на міжнародному кінофестивалі в Мар-дель-Плата (Аргентина). До Києва надходили повідомлення про нові нагороди: у Римі (фестиваль фестивалів) – Кубок фестивалю, приз Британської кіноакадемії 1966 року за найкращий зарубіжний фільм, в Салоніках – золота медаль за найкращу постановку, почесні дипломи в Мельбурні та Сіднеї. Жоден фільм у світі на сьогодні не здобув такої кількості призів, медалей і дипломів. (Загалом “Тіні…” отримали 39 міжнародних нагород, 28 призів на кі-
Арт!калейдоскоп · “В театрі існує різне – як веселий балаган, так і драматичні стосунки”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

вати. Він тактовна та інтелігентна людина. У другому складі мого персонажа мав грати один із наших акторів, але не склалося. І коли до прем’єри залишалося менше двох тижнів, у виставу прийшов Артем Каратаєв. З ним теж було приємно працювати. Ми можемо обмінюватися поглядами на свого персонажа, ділитися досвідом спілкування у запропонованих обставинах. Це дуже цінно, коли ти можеш спілкуватися зі своїм партнером і при цьому не думати, хто з вас кращий. Ми разом шукаємо, разом намагаємося зробити виставу кращою. Існування в такому матеріалі приносить величезне задоволення. Я можу в нього зануритися, приміряти на себе. Хоча оцінку роботи, безперечно, має давати глядач. Вся команда працювала неймовірно. Це на сцені ми вдвох з Атаманюком, а за лаштунками працює ще багато людей – монтувальники, помічники режисера, звукорежисери, художник зі світла. Там вирує життя. Я продовжуватиму працювати над образом свого персонажа. Вистава створюється не тільки у репетиційному залі, вона створюється на глядачеві. Коли ти виходиш до глядача, то починається фінальний етап формування вистави. Він може тривати довго, навіть роками. Приміром, вистава “Льовушка” йде у театрі вже більше десяти років, а актори намагаються вносити щось нове, живе, що пульсуватиме. Впевнений, що з Артемом Атаманюком у цій виставі ми будемо існувати так само. Артем Атаманюк, виконавець ролі Кіппса: – Над цією виставою було дуже цікаво працювати, бо тут нові для мене персонажі, нові характери. Чесно кажучи, вони в мене ще не до кінця відбулися, як я хотів би. Сподіваюся, що до десятої вистави все складеться. У мене немає дітей, а весь прецедент полягає в тому, що мій персонаж пережив страшні речі з втратою дружини і дитини. Мені, слава Богу, це незнайоме. Але я пробував це зрозуміти гіпотетично і передати суть переживання. Закордонні режисери завжди обережні з акторами, дуже толерантні, довіряють оточення Мазепи, фактично був автором наративу про козацьку історію, що заперечувала право Москви на спадок Київської князів& ської держави. З тих мір росія не втомлюється зазіхати на Київ і на всю Україну. Протидіяти цьому потрібно зброєю, дипломатією та зусиллями культурних інститу& цій”, – сказав Микола Точицький під час відкриття виставки. Міністр закликав музеї здійснювати подальші сміливі проєкти, які зміцнюють сприйняття України як країни, що боролася з росією та рухалася європейським шляхом. Виставка охоплює ключовий період української історії кінця XVII – початку XVIII століття, презентуючи понад 180 унікальних артефактів з фондових колекцій семи провідних музеїв України. В експозиції – оригінальні документи, стародруки, предмети побуту, зброя, коштовності, вбрання козацької старшини, твори мистецтва і культури, що демонструють акторам. Андреас дослухався до всіх наших побажань, і це було дуже приємно. Він театральний художник, візуал. Ми багато чого привносили, пропонували. Він відкритий у цьому плані. Виставу створювали всі разом. Для Андреаса як для режисера надзвичайно важливо, що він має бездоганний смак у костюмах, мізансценах. Це нам неабияк допомагало в роботі. Якщо говорити про мого персонажа, то він неоднозначний. Кіппс приходить за допомогою. Але у фіналі все прокляття і вантаж, який має герой, він передав іншому. І в цьому фатум. Ми запитали в режисера, в чому полягає ідея вистави, її мораль. Він відповів: “Дуже важливо, коли люди вміють позбутися своїх проблем, якихось психологічних моментів. Можливість розповісти про них іншому важлива для кожної людини”. У виставі показується, що люди, які не вміють цього робити, є заручниками своїх страхів, своїх трагедій. І позбуватися своєї трагедії можна лише тоді, коли ти про неї комусь розповів. У такій парі ми з Євгеном Ковирзановим уперше. Що таке актор на сцені? Це завжди робота з партнером. Вдячний режисерові, що з’єднав нас у виставі. Мені було цікаво працювати з Євгеном, я відкрив для себе багато речей. Це корисний досвід як для театру, так і для нас, акторів. Це тандем двох полярних за своєю природою та психологією людей. Але вони настільки класно зійшлися. Мені була дуже важлива допомога і підтримка Євгена. У нас із ним було мало часу для роботи над виставою, а в Артема Мяуса та Артема Каратаєва, які грають ці ролі в іншому складі, – ще менше. Тому їм ще складніше. Думаю, вони зроблять цю виставу по-своєму в тих рамках, тих малюнках, які створили ми. І це буде теж цікаво. Загалом вистава вийшла лише за рахунок того, що всі (звук, світло, костюмери, реквізит) захопилися цією історією. Продовжували про неї говорити й після репетицій. Всі нею надихнулися, адже сподобалася сама п’єса. Важливий ансамбль всіх цехів, а режисер зумів їх захопити. Так буває не завжди. масштаб політичних, військових та культурних ініціатив доби Мазепи. Загальна вартість експонатів перевищує 300 мільйонів гривень. Експозиція “Мазепа. Стратегія європейської України” розміщена в семи залах 4-го корпусу Лаври – у приміщенні келій соборних старців. Вона структурована за тематичними блоками, що висвітлюють політичну культуру та правові традиції, боротьбу за державний суверенітет, зовнішню політику козацької держави, феномен Мазепиного бароко, щоденне життя української еліти, а також духовно-релігійні уявлення того часу. Під час урочистого відкриття відбулася кураторська екскурсія, яка дозволила гостям глибше осмислити джерела європейських цінностей в історії України та місце Мазепи як реформатора, дипломата і культурного лідера. Ключовим ідейним акцентом експозиції стала Конституція Пилипа Орлика – один із перших європейських правових актів, що підтверджував демократичну ідентичність козацької держави. Із сайту МКСК
Арт!калейдоскоп · “В театрі існує різне – як веселий балаган, так і драматичні стосунки”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Таємниці жінки в чорному

У Київському академічному драматичному театрі на Подолі представили театральну адаптацію відомого роману Сьюзен Гілл від Стівена Маллатратта “Жінка в чорному”. Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із соціальних мереж Цей текст полюбляє кінематограф та сцена, і хоча в Україні важко назвати його популярним, Театр на Подолі підготував ексклюзивний спектакль із вражаючими спецефектами. Для постановки запросили режисера і художника з Німеччини – головного художника Німецького фестивалю з десятилітнім досвідом роботи з театральними технологіями Андреаса фон Шліппе: – Мені п’єса сподобалася, бо в ній цікаві ролі для двох акторів. А ще неординарне рішення “театр у театрі”, історія в історії, двозначні моменти, зміна персонажами своєї ідентичності. І п’єса читається як детектив – хочеться швидше дізнатися, що ж буде на наступній сторінці. Все відбувається на порожній сцені або в репетиційній залі. Мінімум декорацій – кілька стільців і, здається, все. Але, звісно, світло, відео, а особливо звуковий ряд відіграють неабияку роль. Для себе я знайшов у цій історії глибокий сенс – розкриття людської трагедії, викликаної патріархальним суспільством. У новій виставі використали потенціал сцени театру сповна: голограми, світлові ефекти, неочікувані сценічні рішення та чітке відчуття присутності чогось потой& бічного. Ця вистава змушує глядачів зата& мувати подих, а декого навіть повірити, що привиди існують. Переклад українською мовою здійснила завідувачка літературно-драматичної частини театру Оксана Прибіш: – Перекладаю я лише для свого Театру. Мій досвід театрального перекладу почався з “Продавця дощу” Річарда Неша, були “Марсіанські хроніки” Рея Бредбері, які Віталій Малахов, на жаль, не встиг поставити. Переклад – це щоразу дослідження географії, культури, звичаїв. Тому довелося поцікавитися англійськими затоками, погодою, особливостями місцевості. Це допомагає точніше перекласти. Добре, коли працюєш, мати час у запасі, бо інколи пошуки займають вечір, а результат – більш влучне слово для перекладу. Однак це завжди подорож до світу автора. Якщо все складеться, Андреас працюватиме над постановкою “Момо” за Міхаелем Енде, але там я буду швидше як редактор, оскільки є чудовий переклад роману Євгенії Горевої, який стане основою для інсценізації. Ми поспілкувалися з акторами, які гра& ють у цій виставі. Євген Ковирзанов, виконавець ролі Ак( тора: – Хоча виставу ставив режисер із Німеччини, але репетиції відбувалися в доволі звичному режимі. Він давав нам свободу в акторських пошуках. Визначав певну тему, в якій ми існували самостійно, відштовхуючись від своїх шкіл і навичок. Загалом репетиції проходили досить комфортно. Андреас фон Шліппе – людина неймовірного такту. Вміє створити навколо себе таку атмосферу, де кожному акторові хочеться щось додати, аби вийшла хороша вистава. Андреас дозволяв це робити не тільки акторам, а й освітлювачам, звукорежисерам, художникам. Він на нас покладався. За його словами, це була перша постановка, де ніхто ні з ким не посварився. Режисер прийшов до нас зі своєю ідеєю, певним відчуттям вистави. І разом з усім театром її допрацьовував. Його вміння створити таку атмосферу дуже цінне. Якщо говорити про мого персонажа, то це актор, відображення театрального світу. У чомусь цинічного, у чомусь – занадто іронічного, у чомусь – зверхнього ставлення до людей, які не виходять на сцену. Але незважаючи на таке ставлення, він досі живе театром, любить його, намагається в ньому щось творити. Історія, яку йому приносить Артур Кіппс, запалює його внутрішні відчуття, внутрішній театральний інстинкт і дає йому сили розповідати історію замість Артура. У фіналі він стикається з Жінкою в чорному. І це тому, що театр став для нього настільки живим, болючим, пульсуючим, що це вилилося для нього у зустріч зі справжньою примарою, сповненою ненависті, бажання помсти, болю й відчаю. Це така алегорія театру. Бо в театрі існує різне – як веселий балаган, так і драматичні стосунки. Він починає з балагану і приходить до повного розуміння театру. Створюючи цей образ, я думав, а що було б, якби до мене прийшла людина, сповнена якоїсь незрозумілої болючої історії, що веде цю людину. Було цікаво взяти участь як акторові у виставі “Жінка в чорному”, так і в історії, що її приносить Артур Кіппс. З одного боку, мій герой іронічний і прагматичний, але водночас у ньому присутні ентузіазм та наснага. А це мої власні риси. Це вже не перший досвід спільної роботи з Артемом Атаманюком. Але такий плідний, відвертий і цікавий вперше. Я вражений Артемом. Людина математично (як він сам казав) приходить до душевного болю, переживань. Його фінальний монолог просто дивовижний. Він довго не показував всього, що може дати в цьому монолозі. А на прем’єрному показі, коли розповідав історію Кіппса, як померла його дружина, він раптом відкрив для мене щось таке, що я рідко зустрічав у театрі. Він з нуля може “застрибнути” в таку складну, болючу емоцію. Це мене вражає. Щоразу дивлюся цей фінал не як актор, а як глядач. З Артемом комфортно працю-кий наголосив на тому, що виставковий проєкт має важливу роль у відновленні історичної правди. “Важливо знати свою історію і ніколи не віддавати право на її інтерпретацію у не& безпечні руки Москви. Мазепа розумів цей виклик. Пилип Орлик, автор першої україн& ської Конституції, один з блискучих людей з
Арт!калейдоскоп · “В театрі існує різне – як веселий балаган, так і драматичні стосунки”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Виставка у співпраці семи музеїв

23 травня в Національному заповіднику “Києво-Печерська лавра” стартувала масштабна історико-культурна виставка “Мазепа. Стратегія європейської України”. Спільний проєкт семи музеїв та заповідників присвячений постаті гетьмана Івана Мазепи та його ролі у зміцненні діалогу України з країнами Європи. Основними організаторами виставки є Національний заповідник “Києво-Печерська лавра” і Національний музей історії України, у партнерстві з Національним архітектурно-історичним заповідником “Чернігів Стародавній”, Чернігівським обласним історичним музеєм ім. В. В. Тарновського, Національним заповідником “Хортиця”, Національним історико-культурним заповідником “Гетьманська столиця”, Центральним державним історичним архівом України. Відкриваючи захід, міністр культури та стратегічних комунікацій Микола Точиць-
16 Цікаво знати “Даруймо любов, добро, радість одне одному”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Норвегія – щаслива країна!

– дипломата посольства Норвегії Карла Накена, відповідальної особи Посольства з гуманітарних питань. Програма вразила наших гостей обізнаністю учні школи про їхню країну. Вони з цікавістю сприйняли та підтвердили факти, про які дізналися та презентували учні, разом з дітьми та вчителями здійснили мандрівку цікавими сторінками історії та здобутків Норвегії, були здивовані та раді яскравим подарункам від українських школярів. Під час заходу учні 4-х та 8-х класів натхненно розповіли про Норвегію. Учні 5-го класу інсценували норвезьку народну казку “Як троль шукав своє Щастя…”. Дітям дуже сподобалось живе спілкування з гостями. До речі, це була ще й практика спілкування англійською. Гостей також вразила творчість молодших школярів – макет “На Схід від Сонця, на Захід від Місяця” як результат колективного читання норвезької казки. Звісно, лейтмотивом проєкту і фінального заходу для поважних гостей є співпраця України з іншими щасливими країнами. Подія, що відбулася у школі, стала важливим кроком учасників проєкту для розширення курсу України на європейську інтеграцію. На згадку про захід гості, діти і вчителі отримали безліч яскравих фото. Гостям були вручені на добру пам’ять як символ вдячності українців норвежцям за підтримку в скрутну годину сувеніри, зроблені руками творчих особистостей школи. Обмінюючись сувенірами, ми обмінялися часточками тепла та вдячності. Даруймо любов, добро, радість одне одному, бо саме цього ми потребуємо понад усе! Вручення творчої композиції “Норвегія” 23 травня у ЗЗСО №138 Шевченківського району міста Києва відбулась непересічна подія – до школи завітав представник Посольства Норвегії, країни, яка послідовно і щиро допомагає Україні від початку повномасштабного вторгнення “сусіда”. 17 травня – День Конституції Норвегії. Тому в цей сонячний травневий день учасники освітнього процесу школи щиро привітали представників цієї країни зі святом. Цій події передувала робота вчителів і учнів у межах авторського проєкту Вікторії Андрієвської “Happy Ukraine”. Завдяки проєкту учні дізналися про рейтинг щасливих країн. Норвегія кілька років входить до десятки найщасливіших країн світу. У 2024 та 2025 роках Норвегія – країна номер сім за цим міжнародним рейтингом. Цей проєкт надав можливість учням провести пошукову роботу про країни, визнані найщасливішими у світі. Учні різних класів створили макети з прапорами країн, які вони за результатами жеребкування досліджували, та презентували ці країни на шкільній конференції. А в межах міжшкільних заходів районного проєкту “Happy Ukraine” учні та педагоги школи вивчали північну щасливу країну Норвегію. Кульмінацією проєктної роботи стала презентація результатів роботи представникам дипломатичного корпусу Норвегії. Підготовлені плакати, банери, подарункові вироби приємно вразили гостей школи. Цим заходом школа привітала Норвегію з Днем Конституції через її представника Фото на згадку Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. Діти-артисти з гостями та педагогами Наталія ВЕСЕЛИЦЬКА, членкиня НСЖУ Світлини надано авторкою І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 жемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж.
16 Цікаво знати “Даруймо любов, добро, радість одне одному”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом мо-
16 Цікаво знати “Даруймо любов, добро, радість одне одному”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин