Національна еліта · “Наші історія, культура, ідентичність, державність є значно давнішими злотворної недоімперськості московщини”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
Верховина Української Душі
Слово Просвіти, №21 за 2025 рік
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Київ – Івано-Франківськ. Початок освітньо-мистецького форуму “Вишиванка: освіта, мистецтво, традиції, Ідентичність” у національному Стефаниковому університеті Івано-Франківська “увінчався” шахедно-ракетною атакою московитів. Такі жорстокі реалії сьогодення. Очевидно, що прибулих на конференцію науковців, викладачів вишів, митців з Чернігова, Сум, Києва чи Харкова важко здивувати цим ординським варварством. Єдине бажання, що западало в їхні душі, як і представників із університетів Львова, Луцька, Хмельницького, Чернівців, Рівного, – пам’ятати і не прощати. Тому попри всю змістову парадигму цього дійства, в якому брали участь відомі громадські діячі, науковці з Австралії, Канади, США, Італії, Естонії, Польщі, – в святошно вбраній залі Університету нуртувало головне запитання: якими мають бути нині освітні стратегії, яка першочергова місія української Науки, Педагогіки, Вчительства в часи екзистенційної боротьби зі своїм одвічним ворогом за власну Державність, Ідентичність, Суверенність. Аксіома – пам’ятати про своє “Я”! Свого часу визначний український Поет, Воїн, Оборонець національного духу Юрій Липа, будучи активним учасником національно-визвольних змагань, висловив майже пророчі й актуальні для часів нинішніх слова, які мусять бути збережені в нашій національній пам’яті: “Вільна Україна буде не після звільнення Києва, а після знищення москви”. Сам символ української вишиванки впродовж століть і багатьох поколінь став для Народу не лише значущим оберегом пам’яті, культури, ідентичності гідності і краси національного буття. Цей своєрідний генетичний код Нації, який живе в “душі і тілі” українства, якому не 6, 60 чи 600, а, мабуть, 6 тисяч років. Часи Трипільської доби нагадують нам про нашу буттєву окремішність, духовну суверенність, історичну тяглість від віку до віку, національну гідність, а ще – незбагненну естетичну й моральну красу незборимого Народу, що зветься Українцями. Оця незнищенна сув’язь краси, пам’яті, гідності, віковічної традиції і є тією справжньою Силою, на відміну від фарисейської політики, яка попри всі трагедії і негаразди буде утверджувати правдивий клич Нації, обрамлений не тільки закликом Хвильового, але передусім застережним Словом Т. Шевченка, світоглядом і чином Ю. Липи, М. Міхновського та інших національних достойників. Останній з приводу вибуху біля пам’ятника пушкіну в Харкові 31 жовтня 1904 р. (понад 120 років тому!) напише в листівці те, що зберігає стовідсотково донині свою значущість: “…заявляємо, що літератор, який підло-брехливо змальовував нашого патріота Гетьмана Івана Мазепу… не має собі місця на Україні… Бо Шевченко є наш Великий Поет. Становіть їх (пушкіних), панове москалі!, у себе і не несіть їх нам на очі”.
Тож клич “геть москву!” лунав Україною навіть у найлютіші часи репресій, голошений кращими представниками українських “передніх” рядів, які закликали “до помсти! Кров за кров! Не несіть, москалі, до нас своєї культури огнем і мечем… Бо скуштуєте на своїй шкурі шаблі нових Гонті Залізняків!”. У смутний бездержавний період цей славний син України закликав (і сам так чинив) виполювати чортополох московщини звідусіль, пам’ятаючи “всіх мучеників, що стратили собі життя від московських катів за Україну”. І коли професорка із Сум Лариса Корж( Усенко демонструвала в своїй доповіді “Національно-патріотичне виховання молоді очима видатних українських педагогів” вишиванкові портрети І. Франка, Лесі Українки, Б. Грінченка, Олени Пчілки, М. Драгоманова, Є. Чикаленка, то це лише посилювало сутнісне розуміння, що вишиванка для них була передусім виявом ідентичності, українськості, історично-культурної традиції, гідності й водночас протестної позиції щодо чужинських зазіхань на власне національно-культурне “Я”. Справді, цей унікальний національний скарб нині сприймається не тільки як естетичний феномен, якому, без перебільшень, немає рівних у світовому просторі, а виокремлюється в часи війни як символ, знамено Нації, її сакральний генетичний код. Таке сприйняття невіддільне від фронту, українських Воїнів – найвищої цінності нашої життєствердності, які боронять рідну землю від кровожерного ворога. Тому в душах кожного свідомого українця карбуються події, коли, наприклад, бійці 10 гірсько-штурмової бригади вітали Українців з Днем Вишиванки, символізуючи тим самим нашу ідентичність, єдність, віру в духовну силу; коли перед великою війною (23 травня 2019) Віталій Козубовський зійшов у вишиванці на найвищу вершину світу під гаслом “Ми – українці і ходимо на Еверест”; коли в прифронтовому Краматорську пам’ятник Тараса Шевченка одягли у вишиванку; коли в Черкасах витворили бойову вишивану сорочку; коли відомі українські майстрині вишили сорочку Степана Бандери; коли прекрасний своєю лірикою, автентичністю, народністю Поет Богдан Томенчук подарував воюючій Нації свій творчий доробок “Вишийте, Мамо, бронежилет”; коли світ побачив уже в часи війни оригінальні мистецькі, науково-просвітницькі роботи, присвячені історії української вишиванки, зокрема і моїх знаменитих земляків Григорія Гараса, Ксенії Колотило, а також сучасної просвітниці Ксенії Воронюк, яка в ці дні демонструє культурні надбання української вишиванки аж у центрі Нью-Йорка. А за редакцією голови Національної спілки народного мистецтва України Євгена Шевченка та сприяння чернівецьких музеїв, Українського інституту модерного мистецтва Чикаго (США), на матеріалах приватних колекцій Івана Снігура художниця Настасія Марусик видала оригінальну ілюстровану книгу-альбом “Стародавні буковинські вироби з бісеру”, висвітливши тему традиційного герданоплетіння Буковини. Незвичайні, незбагненно вишукані творіння. Ми – неперевершені! Певен, що подібних художніх виробів у Європі не створено. Очевидно, варто згадати і те, що цей своєрідний вид мистецтва зароджувався багато тисячоліть тому, торкаючись періодів Стародавнього Єгипту, розквіту бісерної вишиванки у Венеції, особливо в чеській Богемії. Однак нині і цей феномен нам слід розглядати крізь оптику війни, яку жорстоко й підступно веде проти нашої національної пам’яті московія. А тому культурні надбання українства треба завжди розглядати світоглядно, історично,
екзистенційно, адже в пластах тієї ж трипільської культури археологами знайдено чимало артефактів (намиста з протоскла), що тим самим розбиває вщент не лише імперські “уваровські” виплоди, але й сьогоднішню дику брехню путіно-мединської “історичної школи”. Бо наша історія, культура, ідентичність, державність містяться в наших глибинних витоках. Вони є значно давнішими цієї злотворної недоімперськості московщини. Так усвідомлюють свою культурну значущість, традицію і національну пам’ять та відповідно чинять ті Нації, які ведуть перед у цивілізаційному поступі. “Чим довше ви дивитися назад, тим далі ви можете осягнути те, що попереду”, — говорив у розпалі війни (1944 р.) В. Черчилль, виступаючи в королівському коледжі. Тому українська вишиванка є водночас нашою традицією, культурною чеснотою та історичною пам’яттю. Мабуть, ми єдині, які створили унікальну мистецьку мапу-вишиванку, зіткану багатобарвною розмаїтістю історично-культурних українських земель. Вона в її багатообразності завжди була невід’ємним складником багатьох національних мистецьких творів, вивершуючи їх до рівня світової класики. Згадаймо хоча б знаменитий кінофільм “Білий птах з чорною ознакою”, в якому Іван Миколайчук чи не вперше досяг незвіданих досі висот, творячи гармонійну єдність Муз, народного мистецтва. Народна пісня, танець, музика, слово тут глибоко переплелись з візією художніх образів, зображального етнопростору, уміщених в костюми, вишивку, традиційне вбрання, символіко-міфіологічні знаки. Фільми за участю Миколайчука стали кращими у світовому кіно саме завдяки чистим джерелам народної творчості, мистецтву, які були суттю його духовного начала, його роду і народу. Вишиванка супроводжувала його все життя, починаючи з рідної хати в Чорториї, уквітчаної рушниками. Бо коли переглядаєш світлини Івана та його братів і сестер (десятеро дітей !), то з ранніх років для всіх них вишиванки були святошною річчю. Бо в них було вплетено те втаємничене, закодоване, про що малі діти не здогадувалися. “Бог”, завжди писаний з великої літери, “Україна”, “Воля” – слова, від яких “в усіх ішли мурашки по спині”. А ще найпошанованіша книга “Кобзар”, яку читали вечорами, згадувала сестра Фрозина, при щільно “завішуваних вікнах темними хустками”, а також витягували зі схованки Біблію, надіючись, що люди таки колись навернуться до своєї віри і правди. Бо при різних колонізаціях – від австро-угорської до московсько-совєтської – тебе переслідували за слово, книжку, коляду, музику, вишиванку… Лише за те, що волієш бути Українцем. Мабуть, із цих непомітних і буденних, але твердо усталених традицій народжувався той незупинний клекіт народного протесту й водночас прагнучої волі, що торує дорогу до правди. Про все це сьогодні ми дізнаємося не тільки з архівних матеріалів, а, на щастя, і з учнівських дослідницьких робіт. Напередодні повномасштабної війни мені вдалося прочитати конкурсний учнівський твір з Брусницької
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
