Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Національна еліта · “Для Харкова завдання повернути людей, викинутих війною з рідного міста, є мало не національною ідеєю”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

“Мене не викреслите… з історії ніяк”

Слово Просвіти, №21–22 за 2026 рік

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України 29-30 травня у Сковородинівському університеті – наукова конференція “Просвітницька спадщина Христини Алчевської в контексті освіти дорослих та сучасної педагогіки”. 185! “Пізнають” видатну національну діячку просвітницького руху підневільної тоді України. Дещо призабуту й недооцінену. Неймовірної сили і таланту шляхетну жінку, блискучу педагогиню, організаторку недільних шкіл, зачинательку і творчиню “освіти дорослих”, збирачку в ті смутні години розкиданої тонкошарової національної інтелігенції навколо високої цінності – Тараса Шевченка. Вона залишилася незламною попри всі імперські заборони валуєвських та емських циркулярів, незважаючи на той гнітючий стан етноциду, коли, за свідченням сучасників, до українців московити ставилися гірше, ніж до євреїв. Тоді цю людську якість оберігати було далеко не просто. Як писав побратим по праці, земляк, її щирий і безкомпромісний опонент Б. Грінченко, у нас школи рідної нема, бо в нас московськая тюрма. “Не було, немає і не буде” – шовіністичний чорносотенний міт, який висів над Україною із часів пєтра і валуєвщини. Проте вона всілякими способами в умовах жорстокого табуювання української мови прагнула своєю творчою працею і практикою недільної школи, яку очолила 21-річною, донести до молоді ідеали і красу рідного слова, “пропонуючи” Шевченка, Котляревського, Квітку0Основ’яненка, Франка, Лесю Українку, Грабовського, Федьковича, Олеся, Стефаника, Коцюбинського, Карпенка0Карого, Нечуй0 Левицького… Долаючи цензуру, завдяки світоглядній концепції Алчевської, зміст освіти збагачувався знаннями історії, географії, літератури України, викладанням за Букварем П. Куліша, вивченням не менше 300 відомих українських пісень, неформальною позакласною україномовністю. Навіть Грінченко визнавав, що в цих школах “школярі знали, що вони українці, знали історію й географію України”. Віддана справі народної освіти, Алчевська навчала всіх і вся (через її душу, руки і серце “пройшли” понад 17 тис. дівчат) негаласливим трудом найважливішої Шевченкової науки – “Хто ми? Чиї сини?”. У листі до І. Франка вона зазначала: “…у кожної людини є свій пункт божевілля. Моїм пунктом – навчити грамоті якомога більше жінок”. Хоча в ту смутну пору заборонними були не стільки політичні права жінок, скільки Шевченко та українці, з болем пізнаючи гірку правду національного уярмлення, п’ючи “з московської чаші московську отруту!” Ця політика супроводжувала Алчевську, на жаль, упродовж життя. 1910 року навіжений україноненависник міністр столипін видає наказ, який забороняв діяльність будь-яких інститутів інородців, передовсім українців та євреїв, незалежно від їхніх цілей. Справді, імперія боялася українства більше, аніж усіх рухів разом узятих, особливо коли повстане українська літературна мова, вважаючи, що вона розколе ненависну імперію. Шевченко для них був найгрізнішою зброєю з його закличним і величним зверненням: “Борітеся!..”. Мабуть, ця духовна наснага віри в пророчу Волю нуртувала серця цієї славної родини Алчевських, які сотворили найблагороднішу справу – поставили в Харкові (1899 р.) перший в Україні пам’ятник Великому Тарасу. Після дворічної напруженої творчої праці біломармуровий бюст Поета з “Кобзарем” представив родині видатний український художник, педагог В. Беклемішев, що був активним членом Шевченківського товариства, творцем “Шевченкіани”, ініціатором конкурсів проєктів пам’ятника Кобзарю в Києві, ставши серед найкращих кандидатів навіть ректором Академії мистецтв у петербурзі. Його друг Опанас Сластіон у “Київській старині” (1899), описуючи цю знакову подію, згадував авторське бажання, щоби цей твір розташовувався або в майбутньому Шевченківському музеї, або на могилі Шевченка, або в Товаристві його імені. Христина і Олексій Алчевські мали намір подарувати Поета своєму рідному місту Харкову. Та не судилося, оскільки Він вважався заборонним на своїй землі, захопленій і спаскудженій чужинцями. Проте восторжествувала таки правда. Сьогодні Шевченко Алчевських знаходиться в Національному музеї столиці. Його в царсько-більшовицькі часи свято берегла близько 30-ти років родина, не даючи, щоб “злії люде” глумилися над святістю української Нації. Очевидно, саме з такого етичного, високопатріотичного ставлення до найвищих цінностей Народу народжувалася духовна “педагогіка добра”. Алчевська була тією з небагатьох просвітительок у Європі, яка сповідувала високі Гердерівські ідеї народності, стверджуючи, що кожен Народ здатен мати свого “Гомера”. Україні в образі Тараса вона дарувала свого національного Мудролюба, Воїна, Пророка, надихаючи великою Правдою і Волею святою всіх (від учениць, педагогів і до Міхновського та Мацієвича), поставивши Пам’ятник біля власного дому. Так склалося, що саме в цей рік (1899) Христина Алчевська, написавши душею мудрі педагогічні праці, натхненна Шевченковою думою, яка чутливо линула до людей з її саду, нагороджувалася на Всесвітній виставці в Парижі золотими медалями за подвижництво і вершинний творчий педагогічний злет. Вона наповнювала професійну освіту цінностями свого народу, роблячи її не технократичною, а вартісно-аксіологічною, усвідомлюючи, що школа без цінностей – то “горіх без ядра”. Її праці, зокрема тритомники “Книга для дорослих”, “Що читати народу?”, вивчалися і рецензувалися відомими вченими на чолі з Д. Багалієм, презентувалися в Антверпені, Брюсселі, Чикаго і Парижі, понад 40 разів перевидавалися впродовж 18 років. Славна сторінка української родини Алчевських, коли в одній сім’ї зростились велети. Олексій (чоловік Христини) – “фанатичний українець”, що вкладав душу в українську справу, зокрема до “глибини кишені”, українолюб, економічний геній, зазвичай багатьма забутий. Біда, що все життя нас намагалися “вчити”, хто такі нувориші рябушинські чи юз, тільки не Алчевський, фальшуючи про “русскій” Донбас. Однак саме його розумом створено першу (на жаль, в імперії) фінансово-промислову групу, торговий, іпотечний, земельний банки, торгову біржу й саме місто Алчевськ та металургійний комбінат, як і в Маріуполі. Це він зумів за п’ять років у кінці ХІХ ст. у 25 разів збільшити випуск металу, значно випередивши Урал. У Маріуполі по праву мав би називатися комбінат не богопротивним “іллічем”, а “Олексієм Алчевським” – славним хлопцем із Сумщини. Однак хіба колись зайди зважали на тих, хто любить Шевченка? Ти або “служиш”, або вбитий. Така доля бездержавних українців. Не оминула ця трагедійність і велику родину Алчевських. Але, як переконано говорила Христина, “мене не викинути з історії”. Правдиво, совісно й справедливо. Бо ці благородні й шляхетні люди своєю звитяжною працею “творили” Народ, любили ту Україну, що житиме з Шевченком не “заборонним”, а вільним, близьким і дорогим кожному українському Серцю. Оце побачене, відчуте, спів-пережите не в змозі стерти навіть безперервні повітряні сирени, ракетно-кабові та шахедні удари, що супроводжують Харків упродовж п’ятого року війни, знищуючи багато житлових будинків, шкіл, університетів і лікарень, культурно-історичних пам’яток. Бо тут ні на мить не припинялося звичне життя з усіма його радощами і тривогами, злетами душі і людськими болями. Центральна Сумська вулиця, яка завжди в українських прапорах і наповнена якоюсь незримо незборимою енергією, виводить на такі близькі для всіх написи – “Ми разом, ми харків’яни!” та “Харків – місто героїв!”. Насправді це не формальні гасла, адже в них суть буття цього славного міста-трудівника, в якому особливо відчутно, що Харків живе Україною, а Україна Харковом. Оця нерозривна жила наповнена сьогодні “чистою козацькою кров’ю” і силою відданості своїй землі та ненависті до рашистів-душегубів. Тут кристалізується людська чеснота, яка ще “вчора” була малопомітною, а нині вона зродилася вірою, що народ вистоїть, здолає. Вона відчутна навіть у притаманному для харків’ян тонкому гуморі. Бо хіба не викликає оптимістичної емоції яскраве оголошення на авто харків’янина – “міняю московського орка на солярку!” Таке воно, місто зі своїми пошанованими Героями (скрізь, де заставала мене ранішня 9-та година, люди хвилиною мовчання вшановували полеглих Героїв!), добрими, освіченими, гуморними людьми, відремонтованими дорогами, впорядкованими парками, працюючими музеями і навчальними закладами, затишними кав’ярнями та безкоштовним(!) для всіх комунальним транспортом і метро… Для Харкова завдання повернути людей, викинутих війною з рідного міста, є мало не національною ідеєю. Не віриться, бо війна продовжує безустану оперізувати містян виттям “тривог”, в яких знівельовані початок і відбій. Проте відвідавши сакральні місця видатних українців, все більше переконуєшся, що “по-московському” вже ніколи в Україні не буде. Бо тут, у центрі Харкова, в дуже охайному і доступному суспільному просторі постають Марко Кропивницький, Микола Хвильовий, Петро Гулак0 Артемовський, Сергій Васильківський… Трохи далі навічно спочивають: Г. Квітка0Основ’яненко, Дмитро Багалій, Микола Сумцов, Олександр Потебня, Олексій Бекетов, Христина Алчевська, її донька Христина Алчевська… Надгробок педагогині викарбуваний гідним написом- “Просвітителька народу”. А в центрі міста височить достойний пам’ятник Олексію Алчевському (людині, що поставила на цій землі першого в Україні Шевченка), хоча місце праху цього генія економіки й українського мецената невідоме, “завдяки” царям, псарям і більшовикам. Але саме його “обійстя з Шевченком” стало в роки московської сатрапії справжнім центром культурного, духовного і політичного українського життя. Не перелічити всіх, хто по праву має знаходитися в пантеоні української слави. Справедливо, що більшість із них перебувають у світлому публічному просторі. Бо велика прикрість, коли “пантеони” пробують формувати десь на окраїнних місцинах, яругах і болотах. Скажімо, такого найпочеснішого місця давно вже потребує столиця держави Київ. Адже народ, нездатний належно пам’ятати і вшановувати своїх Героїв, захищати їхню честь, рано чи пізно буде затертий іншими. Тому пам’ять у слові і чині про Великих українців, які розкидані по світах, має стати для сущих моральною чеснотою. На Всеукраїнській науковій конференції “Просвітницька спадщина Христини Алчевської” презентувався також 10-й том Ольги Кобилянської, переданий у дарунок професором Чернівецького Федьковичевого університету В. Антофійчуком Сковородинівському в Харкові. У цьому виданні 2026 року вперше надруковані листи Буковинської письменниці до Христини (молодшої), знайомство яких спричинилося відкриттям пам’ятника Котляревському в Полтаві 1903 р. Це був своєрідний символічний знак соборності, який заквітчував високим пломенем дух дійства, що відбувався в Харківському будинку вчених за участю і родини Алчевських (Олена Рофе0Бекетова, яка очолює нині Благодійний фонд “Харків з тобою”). Доземний уклін сковородинівцям, очолюваним ректором Юрієм Бойчуком, що, зібравши воєдино багатьох шляхетних людей, одержимо й натхненно продовжують відкривати нові ідеї в галактиці славного Роду Алчевських! Віват Університету! Шана соборній землі Слобожанщини, Харкову, що народили і зростили духовні обереги українськості! Слава Україні! Незборимий Харків. У будь-яку пору, попри всіляку причинність відвідин цього неповторного міста, тут завжди витає якась незрима й відчутно душевна присутність його “найпочеснішого” громадянина – Григорія Сковороди. Він, ніби скликаючи з усіх земель і часів сюди людей, нагадує всім сущим про чесноту шанування правди не з примусу, а з власної волі, без якої не пізнати його рідну Україну. Оте вічно живе “Пізнай себе” означає для кожного українця зрощування доброго і мужнього серця, щоб не стати чужим для свого Роду, тією “пшеницею, що може час від часу вироджуватися…”.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин