Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
ПАМ’ЯТІ СИМОНА ПЕТЛЮРИ
5,6,7
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ 27 травня у сквері між виходом із метро “Контрактова площа” (вул. Спаська) та пам’ятником Григорію Сковороді відкрилася вулична виставка, присвячена 120-річчю Київської “Просвіти”.
Євген БУКЕТ
Вона розповідає про історію першої легальної української громадської організації у Києві, яка стала одним із головних осередків формування модерної української нації та підготовки майбутніх творців української державності. Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров нагадав, що ідея створення “Просвіти” на теренах Наддніпрянської України, що перебувала у складі російської імперії, прийшла з Галичини – перша “Просвіта” була створена у 1868 році у Львові. “Просвіта” в Києві – це був виклик системі, який став можливим завдяки тому, що українська нація була збурена тут, у підросійській частині України. Перенесена “Просвіта” сюди, як аналогічні осередки, що відкривалися в Одесі, Миколаєві, Катеринославі, в інших містах, свідчила про те, що росія вже руйнувалася”, – наголосив Олександр Алфьоров. Голова Інституту також додав, що київська спільнота сприйняла появу “Просвіти” як початок радикальних змін у суспільному та державному ладі. Голова Подільської районної в місті Києві державної адміністрації та просвітянин Володимир Наконечний відзначив важливість сьогоднішньої роботи зі збереження національної пам’яті, зокрема перепоховання подружжя Андрія та Софії Мельників, як державний поступ у тих справах, які в умовах бездержавності відстоювала “Просвіта”. “Просвіта” – це український бренд, його треба берегти, оновлювати, запрошувати до товариства нових членів, омолоджувати й рухатися вперед згідно з викликами третього тисячоліття”, – додав Володимир Наконечний. Голова Київського міського осередку
“Просвіти” Кирило Стеценко зазначив, що нинішні просвітяни – нащадки великих провідників та засновників: Миколи Лисенка, Бориса Грінченка, Модеста Левицького, Лесі Українки. “Метою “Просвіти” була фактично українізація українців. І це завдання досі перед нами стоїть. Нашій країні важливо бути сильною економічно і військово, та надважливо – бути при цьому українською Україною. В цьому є величезне покликання “Просвіти”, – наголосив Кирило Стеценко. Ініціатором створення виставки є київський просвітянин Ігор Стамбол. Над текстами і наповненням виставки ми працювали з ним разом. Дизайнеркою виставки стала Анастасія Бас, концептуальна мисткиня з Криму, авторка мистецьких проєктів, направлених на зміцнення української ідентичності. За основу тла цих плакатів взято зразок орнаменту, створений Василем Кричевським, автором державного герба УНР. Бірюзовий колір – менш насичений аналог основного кольору сайту Київського столичного університету імені Бориса Грінченка, а шрифт – Kyiv Type – створений для альтернативної айдентики столиці, увібрав у себе мотиви українського авангарду. Створення виставки було б неможливим без участі архівістів, зокрема, роботи з оцифрування документів, що стосуються діяльності організації з Державного архіву Київської області. Директорка ДАКО Соф’я Каменєва розповіла про те, як відбувалася ця масштабна та клопітка робота. “Я думаю, що ця виставка – це перевірка того, що гасла “Просвіти” мають відгукуватися в душах і серцях наших співвітчизників”, – завершила свій виступ Соф’я Каменєва. Директор Національної історичної бібліотеки України Тарас Боровський відзначив, що був дуже радий долучитися до створення виставки, адже НІБУ на сьогодні володіє найбільшим депозитарієм книг про діяльність Київської “Просвіти”. Директорка Музею Бориса Грінченка Київського столичного університету імені Бориса Грінченка Юлія Голубнича¨ Шленчак розповіла про унікальну участь відомого українського мовознавця у створенні Київської “Просвіти”. “Борис Грінченко – це дійсно недооцінена постать у нашій історії. Кожен із нас робить усе можливе, щоб історія оживала на вулицях нашого міста, тому що я, поки чекала зібрання, звернула увагу, як люди підходять і питають: “А що це за виставка?” Читають, ознайомлюються з цим, тому видимість цієї роботи – це те, що закладав Борис Грінченко, коли створював Київську “Просвіту”. Організатори виставки: Український інститут національної пам’яті, Київське міське об’єднання Громадської організації “Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка”, Київське обласне об’єднання “Просвіта” імені Тараса Шевченка, Благодійний фонд імені Івана та Юрія Лип. Вона буде розміщена на Контрактовій площі до 11 червня, потім переїде в приміщення Національної історичної бібліотеки України, де 24 червня з нагоди ювілейної дати відбудеться круглий стіл.
ЕДУАРД ОВЧАРЕНКО
15,16
ПЕРЕДПЛАТА—2026
Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу медіа України" на друге півріччя 2026 рік (стор. 41).
Вартість є такою: 1 міс. — 71 грн. 3 міс. — 213 грн. 6 міс. — 426 грн. Будьмо, друзі, разом!
Добрі новини · “Влада не повинна стояти осторонь руйнівних для вітчизняного інформаційного простору процесів”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
кий виступ. Зокрема, Павло Мовчан сказав, що його дуже непокоїть зникнення друкованої преси в Україні, тоді як на Заході газети продовжують свій шлях до читача. За словами шеф-редактора “Слова Просвіти”, влада не повинна стояти осторонь руйнівних для вітчизняного інформаційного простору процесів. Торкаючись актуального наразі питання історичної пам’яті, Павло Мовчан розкритикував міського голову Києва за байдужість до увічнення в столиці пам’яті героїв української історії. “Було б справедливо, якби на бульварі імені Тараса Шевченка на місці знесених монументів з’явилися пам’ятники і Симону Петлюрі, і князю Київському Святославу Хороброму!” – наголосив Павло Мовчан. Зазначимо, що одному з лавреатів – Олександру Пономареву – мовознавцеві, журналісту, активному діячеві ВУТ “Просвіта” – відзнаку імені Симона Петлюри присвоїли посмертно.
Підготував Ігор ЗОЦ Фото з відкритих джерел
На завершення зустрічі для відвідувачів було організовано пізнавальний інтерактив – онлайн-вікторину про сторінки життя і творчості Тараса Шевченка, здебільшого запитання стосувалися вшанування пам’яті Кобзаря. Дякуємо всім дотичним та завжди відкриті для подальшої співпраці!
Добрі новини · “Влада не повинна стояти осторонь руйнівних для вітчизняного інформаційного простору процесів”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Цьогорічна “Журналістська весна”, яка зібрала разом студентів, викладачів, випускників і друзів Навчально-наукового інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, розпочалася з покладання квітів до пам’ятника Тарасові Шевченку та вшанування пам’яті всіх, хто віддав життя за свободу й незалежність України. Старт святкуванню дав виступ військового оркестру в холі Червоного корпусу. Урочисту частину відкрив виконувач обов’язків ректора КНУ Валерій Копійка. Він наголосив, що “Журналістська весна” не просто університетська традиція, а жива історія багатьох поколінь фахівців, які пов’язали своє життя зі словом, правдою та відповідальністю перед суспільством. Директор Навчально-наукового інституту журналістики Юрій Бондар у своєму виступі звернувся до 79-річної історії журналістської освіти в Університеті – від відділення журналістики й факультету журналістики до сучасного Інституту журналістики. Він наголосив на нерозривному зв’язку журналістської школи КНУ з університетськими традиціями та вшанував покоління викладачів, випускників і науковців, які творили українську журналісти-
Павло Мовчан ла багато років. Її коментарі цікаво пояснювали унікальність кожного строю. На свято Вишиванки були запрошені не тільки батьки учнів, а й члени громади, щоб разом відзначити це унікальне свято української культури. Для дітей проводили різноманітні творчі майстер-кляси, розписи пряників, малюнки на асфальті та вишивку хрестиком. Перекуску для дітей і гостей організувала Юля Даниловець, а спонсорами імпрези були члени управи Осередку В. Боднарук, Д. і Е. Томашоскі та Г. і В. Лісничі. Щира подяка всім учасникам свята.
ку. За словами Юрія Бондаря, саме пам’ять про попередників і спадкоємність поколінь роблять Університет справжнім місцем сили. Учасників свята вітали наживо і онлайн високопосадовці, представники ЗСУ, медіа та громадських організацій. Ділилися спогадами про роки навчання випускники КНУ – журналісти різних поколінь. Тепло згадували незабутніх викладачів Дмитра Прилюка, Олега Бабишкіна, Анатолія Москаленка, Анатолія Погрібного, Аллу Коваль, Олександра Пономарева... Оплесками і квітами привітали Нелю Петрівну Трошину, яка понад пів віку пропрацювала методисткою факультету/Інституту журналістики. Ще однією родзинкою свята стало вручення відзнак імені Симона Петлюри “Журналістика і Державність”. Один із засновників нагороди – громадський діяч, доктор історичних наук, професор КНУ Володимир Сергійчук – у своєму виступі зазначив, що
Олександр Клименко — автор фото В’ячеслава Чорновола чин державника Симона Петлюри особливо актуальний в ці роки боротьби України за свою Незалежність із тим самим ворогом, що і понад століття тому. Нагороди отримали: Павло Мовчан – голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, громадський та політичний діяч, літератор, журналіст; Михайло Коваль – генерал-полковник ЗСУ, доктор військових наук; Микола Герасименко – генерал-лейтенант СБУ, заслужений юрист України, дослідник історії держави та права України; Георгій Лук’янчук – журналіст, громадський діяч. Кожен з лавреатів мав коротроленка. Його представила співробітниця відділу “Україніка” ім. Т. Г. Шевченка Світлана Іванівна Овчинникова. Цей цифровий проєкт ґрунтовно висвітлює зв’язки Тараса Григоровича з Харківщиною, знайомить із шевченкознавчим доробком місцевих науковців та історією вшанування пам’яті поета в нашому краї.
Добрі новини · “Влада не повинна стояти осторонь руйнівних для вітчизняного інформаційного простору процесів”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Віра БОДНАРУК, культурно-освітня референтка Осередку імені святого Андрія (США) Світлини Віктора Лісничого
Нещодавно в Осередку імені святого Андрія в Норт Порті, Флорида, відбулося величаве відзначення Дня Вишиванки. Свято було організоване учителькою Української Школи при Осередку Іриною Левицькою, яка нещодавно прибула на Флориду з Буковини. У програмі брали участь діти Української Школи, вокальний ансамбль української баптистської церкви під керівництвом Наталії Ковальчук та учні музики Оксани Андрішко. Приємним і цікавим був показ стародавніх вишиванок з різних частин України з колекції Анни Росінської, які вона збира-
Добрі новини · “Влада не повинна стояти осторонь руйнівних для вітчизняного інформаційного простору процесів”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Світлана ОВЧИННИКОВА, Ганна СТОЛЯРОВА, м. Харків
26 травня в Салтівському територіальному центрі надання соціальних послуг міста Харкова відбувся захід “Повернення Тараса Шевченка в Україну: до 165-річчя з дня перепоховання Великого Кобзаря”. Ця подія стала черговою зустріччю, проведеною в рамках культурно-освітнього проєкту “Краєзнавчі балачки” для відвідувачів центру, який успішно реалізується вже другий рік за ініціативи відділу “Україніка” ім. Т. Г. Шевченка Харківської державної наукової бібліотеки ім. В. Г. Короленка. Зустрічі відбуваються за всебічного сприяння директорки закладу Тетяни Яценко та завідувачки денного відділення Тетяни Гури. Локація обрана невипадково,
адже Салтівка – один із районів Харкова, що найбільше постраждали від ворожих обстрілів та бомбардувань. Сьогодні тут перебувають на обліку не лише місцеві жителі, а й внутрішньо переміщені особи з багатостраждальних Куп’янська та Вовчанська. Такі заходи демонструють незламність духу харків’ян, які, попри постійні загрози та обстріли агресора, продовжують жити повноцінним життям, наповненим різноманітними науковими, літературними та культурно-мистецькими подіями. Перед відвідувачами центру виступила відома харківська дослідниця Ганна Петрівна Столярова, яка є почесним краєзнавцем України, членкинею Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка та товариства “Спадщина”, а також лавреаткою премії ім. Дмитра Багалія. Ганна Петрівна багато років досліджує зв’язки Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Євгена Гребінки та інших відомих особистостей зі Слобожанщиною. Зворушливо й детально краєзнавиця розповіла присутнім, яких колосальних зусиль доклала тогочасна українська громада для перепоховання поета. На знак глибокої пошани відвідувачі центру продекламували безсмертні Шевченкові вірші. Логічним доповненням зустрічі стала розповідь про віртуальний проєкт “Слобожанський уклін Кобзареві”, створений фахівцями Харківської державної наукової бібліотеки ім. В. Г. Ко-
Інформаційний простір · “Журналістика – це про любов до життя, до людей, до добрих справ, які вони творять і несуть суспільству”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
дини емігрантів до найвищих державних посад. Власний герб також має Сильвія Ольга Федорук – науковиця, яка долучилася до розробки перших технологій для лікування онкологічних захворювань, а також була відомою спортсменкою з керлінгу. У символіці її герба поєднані наука та українська спадщина.
Поліція Київщини притягнула до адміністративної відповідальності батьків двох неповнолітніх дівчат, які слухали російську музику і танцювали на Алеї Слави в Обухові. Як повідомили в поліції, інцидент стався 23 травня. Під час моніторингу соціальних мереж правоохоронці виявили відео, оприлюднене в одному з телеграм-каналів, на якому двоє дівчат перебувають на Алеї Слави та слухають музику російського виконавця, після чого танцюють. Відомості за цим фактом були зареєстровані в Єдиному обліку заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення та інші події. Поліціянти провели перевірку та встановили особи неповнолітніх – ними виявилися 13-річна місцева мешканка та 14-річна дівчина з Білоцерківського району. Ювенальні поліціянти склали адміністративні матеріали на батьків за частиною 1 статті 184 Кодексу України про адміністративні правопорушення. З неповнолітніми також провели профілактичну бесіду. Матеріали скеровано до суду для ухвалення рішення відповідно до законодавства, повідомляє сайт “Київщина 24/7”.
Підготував Ігор ЗОЦ
Інформаційний простір · “Журналістика – це про любов до життя, до людей, до добрих справ, які вони творять і несуть суспільству”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ 30 травня російські військові обстріляли Церкву Різдва Пресвятої Богородиці в Закітному на Донеччині. Про це повідомили у 81 окремій аеромобільній Слобожанській бригаді ДШВ ЗСУ, бійці якої змогли зафіксувати пожежу в будівлі після удару. Окупанти атакували церкву дроном, скинувши на покрівлю боєприпас із запалювальною сумішшю. За словами 81 бригади, саме таку зброю армія РФ використовує для ураження бліндажів та дерев’яних будівель. Частина церкви згоріла внаслідок удару. “Це другий випадок знищення церкви у Закітному. Вперше релігійна споруда піддалась антирелігійній кампанії радянською владою у 1930-х роках. Сучасна будівля спроєктована та побудована у 2009–2010 роках, а посвята храму відбулась 31 липня 2010 року”, – йдеться у повідомленні медіа “Точка Сходу”.
П’ятий президент України, лідер “Європейської солідарності” Петро Порошенко під час зустрічі з президентом України Во0 лодимиром Зеленським “нічого не просив”. Про це в ефірі Радіо Свобода заявила народна депутатка від “Європейської солідарності” Ірина Геращенко, відповідаючи на запитання, чи обговорювали під час зустрічі зняття санкцій з експрезидента. За її словами, основними темами зустрічі були війна і мир, європейська інтеграція України, роль парламенту та питання демократії. “Ключовими були питання війни і миру, євроінтеграції, парламенту та парламентаризму як інституції. Також йшлося про демократію. Порошенко нічого не просив…”, – сказала Геращенко
Алла КОБИНЕЦЬ, кандидатка філологічних наук, доцентка ННІЖ КНУ імені Тараса Шевченка
Днями студенти першого курсу Навчально-наукового інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка провели практичне заняття в незвичному для себе форматі – в редакції газети “Слово Просвіти”. Це видання – культурологічний просвітницький тижневик Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка – виходить вже понад 30 років. Його потужний авторський колектив, широка тематика, оригінальні публікації привертають суспільну увагу, оскільки вона працює на утвердження української державності, сприяє розвитку демократії та національної самосвідомості в сучасному вимірі. Виступаючи перед майбутніми журналістами, які опановують дисципліну “Друковані медіа”, головний редактор газети, випускник Шевченкового університету 1985 року, Ігор Зоц у своїй мінілекції розповів про рубрики видання, чільні публікації, назвав активних авторів із числа науковців, культурологів, письменників, мистців. Він наголосив на тому, що робота над кожним номером тижневика, який нині виходить на 16 шпальтах, – безперервний процес, який щодня вимагає великої уваги, відповідальності, зосередженості й невпинного творчого в ефірі програми Свобода Live. Водночас народна депутатка додала, що частина деталей зустрічі залишиться непублічною через попередні домовленості. “Ми завжди дотримуємося домовленостей із Банковою. І в парламенті колеги це підтвердять: було досягнуто домовленості, що певні деталі цієї зустрічі залишаться за кадром. Але ключовий акцент цієї зустрічі, яка, до речі, тривала майже дві години, на відміну від зустрічей із “Голосом”, “Батьківщиною” чи Бойком, полягав в обговоренні стратегічних для країни питань”, – зазначила пані Геращенко.
Керівниця британської розвідувальної служби GCHQ Енн Кіст0Батлер повідомила, що на війні в Україні загинули майже 500 тисяч російських військових. Про це пише The Guardian. Уперше високопосадовиця з Великої Британії підтвердила оцінку країни про втрати Росії на війні. Вона додала, що Путін “відступає на полі бою”. За її словами, Росія також нарощує гібридну діяльність, спрямовану проти Великої Британії та Європи, зокрема в морській, кіберта сфері критичної інфраструктури. Велика Британія перешкоджає спробам РФ у цьому процесі, повідомляє медіа “Бабель”.
Міністр освіти і науки Оксен Лісовий заявив, що в українських школах наразі налічується близько 1,7 тисячі вакансій учителів, однак про критичний дефіцит педагогічних кадрів не йдеться. За словами міністра, наведені дані є офіційними, хоча фактична кількість вакансій може бути більшою, оскільки не всі заклади освіти розміщують інформацію про потребу в працівниках. Найскладніша ситуація, як зазначив Лісовий, спостерігається у малокомплектних школах. У зв’язку з цим громадам необхідно переглядати мережу закладів освіти з урахуванням кількості учнів. Про це пише медіа “Судово-юридична газета”.
У Міністерстві економіки повідомили, що через збройну агресію РФ під загрозою зникнення опинилися понад 80 видів тварин. Серед них – великі ссавці, птахи та інші представники дикої природи, популяції яких продовжують скорочуватися через бойові дії та руйнування екосистем. Про це у відповіді на запит hromadske повідомили в Міністерстві економіки, довкілля та сільського господарства.
Херсонський проєкт зі збереження спадщини української художниці Поліни Райко здобув міжнародне визнання, ставши лавреатом престижної премії Eu- ropa Nostra Award. Ініціатива, присвячена порятунку пам’яті про мисткиню та її унікальний будинок-музей в окупованих Олешках, отримала нагороду за залучення громадян і популяризацію культурної спадщини. Про це повідомила кураторка ГО “Центр культурного розвитку
“ТОТЕМ”” Олена Афанасьєва, зазначає “Суспільне Херсон”.
Печатку князя Мстислава Володимировича, датовану першою третиною XI століття, власник музею родини Шереметьєвих подарував заповіднику “Чернігів стародавній”. Олексій Шереметьєв зробив це 29 травня під час відкриття виставки, присвяченої 990-річчю першої літописної згадки про Спасо- Преображенський собор. Як розповів власник музею, цю печатку демонструють вперше. Її унікальність у тому, що на ній князь зображений таким, яким він бачив себе. Також на виставці представлені інші артефакти. Про це повідомляє “Суспільне. Чернігів”.
У Канаді етнічні українці, які зробили значний внесок у розвиток держави, можуть отримати власний герб – офіційну почесну відзнаку, що надається від імені монарха через Канадське геральдичне управління. Про це пише “Патріот Донбасу” з посиланням на відео в мережі. Канадське геральдичне управління з 1988 року займається створенням і затвердженням гербів для громадян, які мають особливі заслуги перед країною. Розробка такого символу зазвичай триває від року до півтора. Серед володарів гербів є чимало відомих канадців українського походження. Один із них – Роман Гнатишин, який став першим генерал-губернатором Канади з українським корінням. Його герб символізує шлях ро-
Інформаційний простір · “Журналістика – це про любов до життя, до людей, до добрих справ, які вони творять і несуть суспільству”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
пошуку. А колектив редакції – всього чотири особи. Його підтримала літературна редакторка видання, відома в Україні журналістка і письменниця Галина Дацюк, творчість якої досить багатогранна. Зокрема, саме вона широко відкрила нашому суспільству непересічну постать великої просвітительки початку ХХ століття Софії Русової, дослідженням діяльності якої займалася багато років. Її перу належать численні нариси, які увійшли до книжки “Одна з нас”, унікального видання, що увібрало в себе історії 55 жінок, котрі творять інклюзивний суспільний простір України. Історії, які постають перед нами, оптимістичні, життєствердні. Усі героїні книжки були учасницями авторської передачі Галини Дацюк “Моя історія”, яка звучала в прямому ефірі “Радіо Культура”. – Журналістика – це про любов до життя, до людей, до добрих справ, які вони творять і несуть суспільству, до змін, співтворцями яких ми стаємо, – наголосила пані Галина перед студентською авдиторією. Майбутні журналісти ознайомилися з бібліотекою газети, відвідали дільницю верстки, переглянули низку номерів “Слова Просвіти”. До слова, наклад тижневика на початку ХХІ століття сягав 25000 примірників. Його постійні читачі – члени “Просвіти”, українська інтелігенція: вчителі, лікарі, бібліотекарі, працівники вищої школи, письменники. Газета активно співпрацює з регіональними відділеннями “Просвіти”, звідки черпає багато животрепетних тем, має розгалужену передплату по всій Україні. “СП”, за словами головного редактора Ігоря Зоца, і зараз отримують у прифронтових Слов’янську і Краматорську, які мужньо тримаються, незважаючи на щоденні жахливі обстріли від країни-терориста. Прикметно, що в 2011 році розпочалася співпраця редакторів української “Вікіпедії” і просвітян, а тижневик “Слово Просвіти” став першим в Україні друкованим виданням, яке дозволило використовувати свій архів на умовах ліцензії Creative Commons Attribution/Share-Alike 3.0. У процесі навчального заняття студенти відвідали також київський Головпоштамт, один із провідних структурних підрозділів національного оператора поштового зв’язку “Укрпошта”, зацікавилися марками періоду війни та поштівками, які відображають незламні українські міста.
Національна еліта · “Для Харкова завдання повернути людей, викинутих війною з рідного міста, є мало не національною ідеєю”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
29-30 травня у Сковородинівському університеті – наукова конференція “Просвітницька спадщина Христини Алчевської в контексті освіти дорослих та сучасної педагогіки”. 185! “Пізнають” видатну національну діячку просвітницького руху підневільної тоді України. Дещо призабуту й недооцінену. Неймовірної сили і таланту шляхетну жінку, блискучу педагогиню, організаторку недільних шкіл, зачинательку і творчиню “освіти дорослих”, збирачку в ті смутні години розкиданої тонкошарової національної інтелігенції навколо високої цінності – Тараса Шевченка. Вона залишилася незламною попри всі імперські заборони валуєвських та емських циркулярів, незважаючи на той гнітючий стан етноциду, коли, за свідченням сучасників, до українців московити ставилися гірше, ніж до євреїв. Тоді цю людську якість оберігати було далеко не просто. Як писав побратим по праці, земляк, її щирий і безкомпромісний опонент Б. Грінченко, у нас школи рідної нема, бо в нас московськая тюрма. “Не було, немає і не буде” – шовіністичний чорносотенний міт, який висів над Україною із часів пєтра і валуєвщини. Проте вона всілякими способами в умовах жорстокого табуювання української мови прагнула своєю творчою працею і практикою недільної школи, яку очолила 21-річною, донести до молоді ідеали і красу рідного слова, “пропонуючи” Шевченка, Котляревського, Квітку0Основ’яненка, Франка, Лесю Українку, Грабовського, Федьковича, Олеся, Стефаника, Коцюбинського, Карпенка0Карого, Нечуй0 Левицького… Долаючи цензуру, завдяки світоглядній концепції Алчевської, зміст освіти збагачувався знаннями історії, географії, літератури України, викладанням за Букварем П. Куліша, вивченням не менше 300 відомих українських пісень, неформальною позакласною україномовністю. Навіть Грінченко визнавав, що в цих школах “школярі знали, що вони українці, знали історію й географію України”. Віддана справі народної освіти, Алчевська навчала всіх і вся (через її душу, руки і серце “пройшли” понад 17 тис. дівчат) негаласливим трудом найважливішої Шевченкової науки – “Хто ми? Чиї сини?”. У листі до І. Франка вона зазначала: “…у кожної людини є свій пункт божевілля. Моїм пунктом – навчити грамоті якомога більше жінок”. Хоча в ту смутну пору заборонними були не стільки політичні права жінок, скільки Шевченко та українці, з болем пізнаючи гірку правду національного уярмлення, п’ючи “з московської чаші московську отруту!” Ця політика супроводжувала Алчевську, на жаль, упродовж життя. 1910 року навіжений україноненависник міністр столипін видає наказ, який забороняв діяльність будь-яких інститутів інородців, передовсім українців та євреїв, незалежно від їхніх цілей. Справді, імперія боялася українства більше, аніж усіх рухів разом узятих, особливо коли повстане українська літературна мова, вважаючи, що вона розколе ненависну імперію. Шевченко для них був найгрізнішою зброєю з його закличним і величним зверненням: “Борітеся!..”. Мабуть, ця духовна наснага віри в пророчу Волю нуртувала серця цієї славної родини Алчевських, які сотворили найблагороднішу справу – поставили в Харкові (1899 р.) перший в Україні пам’ятник Великому Тарасу. Після дворічної напруженої творчої праці біломармуровий бюст Поета з “Кобзарем” представив родині видатний український художник, педагог В. Беклемішев, що був активним членом Шевченківського товариства, творцем “Шевченкіани”, ініціатором конкурсів проєктів пам’ятника Кобзарю в Києві, ставши серед найкращих кандидатів навіть ректором Академії мистецтв у петербурзі. Його друг Опанас Сластіон у “Київській старині” (1899), описуючи цю знакову подію, згадував авторське бажання, щоби цей твір розташовувався або в майбутньому Шевченківському музеї, або на могилі Шевченка, або в Товаристві його імені. Христина і Олексій Алчевські мали намір подарувати Поета своєму рідному місту Харкову. Та не судилося, оскільки Він вважався заборонним на своїй землі, захопленій і спаскудженій чужинцями. Проте восторжествувала таки правда. Сьогодні Шевченко Алчевських знаходиться в Національному музеї столиці. Його в царсько-більшовицькі часи свято берегла близько 30-ти років родина, не даючи, щоб “злії люде” глумилися над святістю української Нації. Очевидно, саме з такого етичного, високопатріотичного ставлення до найвищих цінностей Народу народжувалася духовна “педагогіка добра”. Алчевська була тією з небагатьох просвітительок у Європі, яка сповідувала високі Гердерівські ідеї народності, стверджуючи, що кожен Народ здатен мати свого “Гомера”. Україні в образі Тараса вона дарувала свого національного Мудролюба, Воїна, Пророка, надихаючи великою Правдою і Волею святою всіх (від учениць, педагогів і до Міхновського та Мацієвича), поставивши Пам’ятник біля власного дому. Так склалося, що саме в цей рік (1899) Христина Алчевська, написавши душею мудрі педагогічні праці, натхненна Шевченковою думою, яка чутливо линула до людей з її саду, нагороджувалася на Всесвітній виставці в Парижі золотими медалями за подвижництво і вершинний творчий педагогічний злет. Вона наповнювала професійну освіту цінностями свого народу, роблячи її не технократичною, а вартісно-аксіологічною, усвідомлюючи, що школа без цінностей – то “горіх без ядра”. Її праці, зокрема тритомники “Книга для дорослих”, “Що читати народу?”, вивчалися і рецензувалися відомими вченими на чолі з Д. Багалієм, презентувалися в Антверпені, Брюсселі, Чикаго і Парижі, понад 40 разів перевидавалися впродовж 18 років. Славна сторінка української родини Алчевських, коли в одній сім’ї зростились велети. Олексій (чоловік Христини) – “фанатичний українець”, що вкладав душу в українську справу, зокрема до “глибини кишені”, українолюб, економічний геній, зазвичай багатьма забутий. Біда, що все життя нас намагалися “вчити”, хто такі нувориші рябушинські чи юз, тільки не Алчевський, фальшуючи про “русскій” Донбас. Однак саме його розумом створено першу (на жаль, в імперії) фінансово-промислову групу, торговий, іпотечний, земельний банки, торгову біржу й саме місто Алчевськ та металургійний комбінат, як і в Маріуполі. Це він зумів за п’ять років у кінці ХІХ ст. у 25 разів збільшити випуск металу, значно випередивши Урал. У Маріуполі по праву мав би називатися комбінат не богопротивним “іллічем”, а “Олексієм Алчевським” – славним хлопцем із Сумщини. Однак хіба колись зайди зважали на тих, хто любить Шевченка? Ти або “служиш”, або вбитий. Така доля бездержавних українців. Не оминула ця трагедійність і велику родину Алчевських. Але, як переконано говорила Христина,
“мене не викинути з історії”. Правдиво, совісно й справедливо. Бо ці благородні й шляхетні люди своєю звитяжною працею “творили” Народ, любили ту Україну, що житиме з Шевченком не “заборонним”, а вільним, близьким і дорогим кожному українському Серцю. Оце побачене, відчуте, спів-пережите не в змозі стерти навіть безперервні повітряні сирени, ракетно-кабові та шахедні удари, що супроводжують Харків упродовж п’ятого року війни, знищуючи багато житлових будинків, шкіл, університетів і лікарень, культурно-історичних пам’яток. Бо тут ні на мить не припинялося звичне життя з усіма його радощами і тривогами, злетами душі і людськими болями. Центральна Сумська вулиця, яка завжди в українських прапорах і наповнена якоюсь незримо незборимою енергією, виводить на такі близькі для всіх написи – “Ми разом, ми харків’яни!” та “Харків – місто героїв!”. Насправді це не формальні гасла, адже в них суть буття цього славного міста-трудівника, в якому особливо відчутно, що Харків живе Україною, а Україна Харковом. Оця нерозривна жила наповнена сьогодні “чистою козацькою кров’ю” і силою відданості своїй землі та ненависті до рашистів-душегубів. Тут кристалізується людська чеснота, яка ще “вчора” була малопомітною, а нині вона зродилася вірою, що народ вистоїть, здолає. Вона відчутна навіть у притаманному для харків’ян тонкому гуморі. Бо хіба не викликає оптимістичної емоції яскраве оголошення на авто харків’янина – “міняю московського орка на солярку!” Таке воно, місто зі своїми пошанованими Героями (скрізь, де заставала мене ранішня 9-та година, люди хвилиною мовчання вшановували полеглих Героїв!), добрими, освіченими, гуморними людьми, відремонтованими дорогами, впорядкованими парками, працюючими музеями і навчальними закладами, затишними кав’ярнями та безкоштовним(!) для всіх комунальним транспортом і метро… Для Харкова завдання повернути людей, викинутих війною з рідного міста, є мало не національною ідеєю. Не віриться, бо війна продовжує безустану оперізувати містян виттям “тривог”, в яких знівельовані початок і відбій. Проте відвідавши сакральні місця видатних українців, все більше переконуєшся, що “по-московському” вже ніколи в Україні не буде. Бо тут, у центрі Харкова, в дуже охайному і доступному суспільному просторі постають Марко Кропивницький, Микола Хвильовий, Петро Гулак0 Артемовський, Сергій Васильківський… Трохи далі навічно спочивають: Г. Квітка0Основ’яненко, Дмитро Багалій, Микола Сумцов, Олександр Потебня, Олексій Бекетов, Христина Алчевська, її донька Христина Алчевська… Надгробок педагогині викарбуваний гідним написом- “Просвітителька народу”. А в центрі міста височить достойний пам’ятник Олексію Алчевському (людині, що поставила на цій землі першого в Україні Шевченка), хоча місце праху цього генія економіки й українського мецената невідоме, “завдяки” царям, псарям і більшовикам. Але саме його “обійстя з Шевченком” стало в роки московської сатрапії справжнім центром культурного, духовного і політичного українського життя. Не перелічити всіх, хто по праву має знаходитися в пантеоні української слави. Справедливо, що більшість із них перебувають у світлому публічному просторі. Бо велика прикрість, коли “пантеони” пробують формувати десь на окраїнних місцинах, яругах і болотах. Скажімо, такого найпочеснішого місця давно вже потребує столиця держави Київ. Адже народ, нездатний належно пам’ятати і вшановувати своїх Героїв, захищати їхню честь, рано чи пізно буде затертий іншими. Тому пам’ять у слові і чині про Великих українців, які розкидані по світах, має стати для сущих моральною чеснотою. На Всеукраїнській науковій конференції “Просвітницька спадщина Христини Алчевської” презентувався також 10-й том Ольги Кобилянської, переданий у дарунок професором Чернівецького Федьковичевого університету В. Антофійчуком Сковородинівському в Харкові. У цьому виданні 2026 року вперше надруковані листи Буковинської письменниці до Христини (молодшої), знайомство яких спричинилося відкриттям пам’ятника Котляревському в Полтаві 1903 р. Це був своєрідний символічний знак соборності, який заквітчував високим пломенем дух дійства, що відбувався в Харківському будинку вчених за участю і родини Алчевських (Олена Рофе0Бекетова, яка очолює нині Благодійний фонд “Харків з тобою”). Доземний уклін сковородинівцям, очолюваним ректором Юрієм Бойчуком, що, зібравши воєдино багатьох шляхетних людей, одержимо й натхненно продовжують відкривати нові ідеї в галактиці славного Роду Алчевських! Віват Університету! Шана соборній землі Слобожанщини, Харкову, що народили і зростили духовні обереги українськості! Слава Україні!
Незборимий Харків. У будь-яку пору, попри всіляку причинність відвідин цього неповторного міста, тут завжди витає якась незрима й відчутно душевна присутність його “найпочеснішого” громадянина – Григорія Сковороди. Він, ніби скликаючи з усіх земель і часів сюди людей, нагадує всім сущим про чесноту шанування правди не з примусу, а з власної волі, без якої не пізнати його рідну Україну. Оте вічно живе “Пізнай себе” означає для кожного українця зрощування доброго і мужнього серця, щоб не стати чужим для свого Роду, тією “пшеницею, що може час від часу вироджуватися…”.
Національна еліта · “Війну виграють не тільки зброєю, а й духом свободи, правди і любові до Вітчизни у душі тих, хто тримає цю зброю”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
вані і поширені веред широких верств громадянства. Тільки тоді їх проведення матиме сенс, як дія спрямована на вдосконалення суспільної свідомості, а не науковий захід сам у собі. Власне, з такою метою і організовував громадські акції “Просвіти” й Руху, спрямовані на донесення до людей значення постаті Симона Петлюри та його діяльності, почавши у 1990 році з відзначення його дня народження, а у 1992 році заснувавши Петлюрівські читання, що продовжуються і по сьогодні. Для випуску двох останніх видань Полтавської Петлюріани ми, “Просвіта”, викуповували у видавництві свою частину примірників, а Краєзнавчий музей – свою. Надіюсь, що так буде і на цей раз та долучиться ще й педуніверситет. Іще одне найнайважливіше. Не можна перетворювати постать Петлюри на забронзовілий бовван, у результаті чого до нього збайдужіє молодь і взагалі більшість громадян. Його заповіти на довгі часи, а деякі й на віки. Вони завжди будуть будити сонних і окрадених до дії, до живого життя, до всепоглинаючої любові до України та українського народу. Аж допоки Україна не стане сильною демократичною державою, здатною захистити себе від будь-якого ворога, з пануванням Закону, без корупції, із суспільством, об’єднаним навколо своїх фундаментальних цінностей та інтересів, здатним перебороти усі руйнівні виклики як у державі, так і поза нею. На завершення. Усі свої виступи на Фестивалі, на Читаннях, на презентації нашого нового видання “Нескорені”, присвяченого 100-річчю паризької трагедії – убивства С. Петлюри, і на Фестивалі, і у бібліотеці ім. Котляревського, я закликав присутніх вимагати від Полтавської обласної ради та ОВА створення Музею літератури Полтавщини у колишньому кінотеатрі ім. Котляревського після його ремонту. Там же мають бути розміщені і кімнати, присвячені Симону Петлюрі та його соратникам і не тільки полтавцям, взагалі творцям і учасникам Великої Української Революції, серед яких полтавців-таки немало, але й немало блискучих постатей письменників, що завершили своє життя на вимушеній еміграції. Думаю, що з’являться твори наших хлопців з Полтавщини і про сучасну визвольну боротьбу. Треба просто писати листи на облраду і ОВА на підтримку цієї ідеї, поширювати різними способами скрізь і всюди і не допустити там створення чергового казино чи якогось генделика. Час не просто вимагає, він криком кричить про потребу культурних знань, літературних, історичних, мистецьких – усіх, бо тільки вони здатні сформувати відповідно до вимог часу національну та громадянську самосвідомість нації. Війну виграють не тільки зброєю, а й духом свободи, правди і любові до Вітчизни у душі тих, хто тримає цю зброю. Так і переможемо московську звірину. _____________ *…під паризьким мостом – алюзія на рядки Аполлінера “…Під мостом Мірабо тихо Сена пливе…”.
Національна еліта · “Війну виграють не тільки зброєю, а й духом свободи, правди і любові до Вітчизни у душі тих, хто тримає цю зброю”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ У Полтаві доволі широко і продумано вшанували 100-ліття трагічної загибелі в еміграції, на Паризькій вулиці Расін, вірного і незламного сина України Симона Васильовича Петлюри.
Микола КУЛЬЧИНСЬКИЙ Фото з відкритих джерел
Ці сім куль московського агента Шварцбарда в груди Симона Васильовича боліли мільйонам українців у рік його загибелі, коли Україна ще сподівалась із ним на чолі вирватись з московської неволі. Боліли і пізніше, тій “малесенькій шопті” українців, за словами Стуса, що мучилась і каралась по московських концтаборах і централах, але не ставала на коліна перед потворно хижою і жорстокою імперією, що прагнула нести свою неволю усьому вільному світові. Боліли ці сім куль і мені з ранньої юності та впродовж усього життя. Точнісінько так, як написала про це Наталя Лівицька-Холодна. Люблю цей її вірш, бо він відбиває почуття усіх тих, що розуміли значення Петлюри для України. Така ж скорб охоплює мене і від убивства імперією зла В’ячеслава Чорновола, і навіть ще більша, бо знав його. Та й від усіх інших убивств українців клятою московщиною – Коновальця, Бандери, наших героїв сьогодні. Чи ж будемо ми гідні їхньої жертви після того, як переможемо імперію і відбудовуватимемо Україну? Не один раз ставлю собі це запитання. Ось рядки з двох віршів Лівицької-Холодної. У серце вбиваються вістря ножів, Серце надвоє роздерте… Поможи мені, Господи, поможи! Не дай на розпуттях умерти! Кров’ю серця стікають уста, Кров’ю слова набрякають. Мужність, суворість і чистота… Так, я знаю, знаю! (Далі йдуть рядки про світову красу, приваби життя, а далі знов про Україну та її трагедію, убивство Петлюри). А мені по чужих світах …сниться все, що у Неї, там, Закривавились тяжко стопи. А мені під паризьким мостом* Чи в понурних шільйонських мурах все – о Боже! – вогненним хрестом: Rue Racine, Monparnasse, Петлюра. І другий вірш про вбивство Симона Васильовича: Сім літер, що палають у слові “Україна”, сім літер, що вогнем лягли на Монпарнас, і сім підступних куль на вулиці Расіна – призначення, мементо і наказ! Горять палким трикутником криваві сімки Над простором і над часом у хаосі й тьмі, і серце вгору йде все вище стрімко, стрімко шляхом твоїх голгоф, Народе, мій. Ще ніколи за всі роки нашої відновленої у 1991 році української державності так вдумливо не відзначалися дні народження та роковини смерті голови Директорії УНР, головнокомандувача її армії, нашого славетного земляка. Їх було немало і в Києві, і у нас, в Полтаві, і в Харкові та інших містах України. Я напишу лише про ті полтавські вшанування, у яких брав участь особисто. Почалися вони 22 травня, у день народження Симона Петлюри, біля пам’ятної дошки на стіні першого корпусу Сільськогосподарського університету, колишній семінарії, у якій він навчався та з останнього курсу якої був відрахований за українську революційну діяльність. Продовжилося вшанування на книжковому фестивалі “Пошук”, що тривав два дні іна якому, окрім продажу книг видавництвами та презентацій авторами своїх творів, можна було почути ряд глибоких лекцій про Велику Українську Революцію та діяльність Симона Петлюри, як у роки революції, так і до і після неї. Гаслом книжкового фестивалю були слова Головного Отамана армії УНР, тобто верховного головнокомандувача – “Наша сила в єдності”, що так само актуальні і сьогодні. Перші виступи були у переповненому актовому залі університету і мали успіх у слухачів. Я також заробив щирі аплодисменти у своїй темі “Симон Петлюра та українська революція”. І в організації вшанування біля пам’ятної дошки, і в організації книжкового фестивалю відчувалося повне розуміння значення постаті С. Петлюри та його заповітів для нашого часу в організаторів дійств. Біля дошки – це департамент культури та департамент інформаційної діяльності, а книжковий фестиваль вже вп’яте організовує департамент інформаційної діяльності на чолі з Вікторією Пилипенко, і організація його майже досконала. Враховуючи війну та можливі прильоти, кращого місця для проведення фестивалю годі й знайти. Наявність аудиторій, актова зала, охайні туалети, укриття, свіже повітря і тиша – все це мало значення для учасників. А ще ж слухачі – студентська молодь, що не могло не тішити. А ще ж і символізм який! – тут навчався Симон Петлюра. Єдина проблема – це літні люди, їм складно добиратися до Аграрного університету. Всім іншим тут ходу від центру 10-15 хвилин. У будь-якому разі кращого місця для втілення в життя усіх планів фестивалю в умовах війни, повторюю, годі було й знайти. Усіх заходів фестивалю не буду описувати, бо їх на дві сторінки. Це завдання департаменту, бо у сфері його діяльності не тільки інформаційна діяльність, а й комунікація з громадськістю. Найголовніше – це донести до якомога більшої кількості людей мудрі слова та ідеї, що пролунали на всіх заходах фестивалю. Щодо гасла фестивалю, яким стали слова Петлюри “Наша сила у єдності”. Я недарма цитував Наталю Лівицьку-Холодну. Оці слова її – “Мужність, суворість і чистота…” – це те, що плекав у собі Симон Петлюра і вимагав від соратників бути такими. Єдність суспільства, створення уряду національної єдності і має базуватись на чистоті помислів, на ідеї служіння Українському Народу. Це має торкатись насамперед влади, яка повинна припинити безглузде і злочинне переслідування п’ятого Президента Петра Порошенка і шукати порозуміння з опозицією, посилити боротьбу з корупцією, особливо у так званих органах правопорядку та армії, Міністерствах охорони здоров’я, освіти, енергетики тощо, працювати є над чим. Опозиції – не допускати у своїй діяльності переважання вузькопартійних інтересів над загальноукраїнськими та голосно говорити про серйозні проблеми, яких влада не бачить або не хоче бачити. Ось такий книжковий фестиваль “Пошук” має загальноукраїнський і зміст, і інтерес, тож я, належачи до опозиційної “Європейської Солідарності”, беру в ньому участь, бо він несе знання, що створюють нову українську свідомість без домішок совка та московщини і підносить наш дух, що так важливо у час тяжких випробувань української нації, коли московські рашисти прагнуть її повністю знищити. Так само вже три роки співпрацює наша “Просвіта” і в організації Петлюрівських читань із Краєзнавчим музеєм. Саме там 25 травня відбувся перший день Петлюрівських читань, а другий – у Педагогічному університеті за організації доктора історичних наук пані Людмили Бабенко. Перед Читаннями Олег Пустовгар, що очолює Полтавське відділення Українського інституту національної пам’яті, відкрив організовану ним виставку розповіддю про Петлюру, і слово його було пристрасним і змістовним. На Петлюрівські читання я не пішов, бо почувався через погоду вкрай погано, а сказав на виставці коротеньке слово до студентів. Про зустріч з ними я писав раніше. Як і у перший день у Краєзнавчому музеї, так і на другий день у Педуніверситеті склад промовців дуже вагомий. Знову ж таки: головне, щоб вони були надруко-
На перехрестях історії · “Він – з породи вождів, людина з того тіста, що колись у старовину закладали династії”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Олександр БУЛИГА, старший науковий співробітник Рівненського обласного краєзнавчого музею, член правління РОО ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка
З нами пройшли через муки й тортури, Як приклад великий, як жертва за вас Великі звитяжці – Мазепа й Петлюра, Петро Дорошенко, Богдан і Тарас. Пісня'марш “Чорними хмарами вкрита руїна” 25 травня 2026 р. виповнилося 100 років від дня загибелі видатного українського державного, військового та політичного діяча Симона Петлюри. 25 травня 1926 р.
Меморіальна дошка на честь Симона Петлюри (Здолбунівський залізничний вокзал)
його було смертельно поранено в Парижі. Ця загибель стала однією з найбільш резонансних подій української політичної еміграції міжвоєнного періоду. У сучасній історіографії це вбивство розглядається як одна з акцій радянських спецслужб, спрямованих проти діячів українського визвольного руху. Симон Петлюра належить до числа ключових постатей Української революції 1917–1921 рр. Як Головний Отаман військ Української Народної Республіки та Голова Директорії Української Народної Республіки (УНР) він став символом боротьби українського народу за власну державність. Академік, українофіл Федір Корш (1843–1915 рр.), знайомий з Петлюрою по його роботі в Петербурзі, про нього писав: “Українці самі не знають, кого вони мають серед себе. Вони гадають, що Симон Петлюра – видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Це все правда, але не ціла правда. Петлюра – безмірно вищий за те, що про нього думають. Він – з породи вождів, людина з того тіста, що колись у старовину закладали династії, а наш час демократичний час стають національними героями. Живе він при несприятливих умовах, не може виявити себе. Та хто знає, чи не зміниться все навкруги! А коли зміниться, буде він вождем українського народу”. Події 1919 р. стали одним із найбільш драматичних періодів Української революції 1917–1921 рр. та діяльності Симона Петлюри. Після втрати Києва уряд УНР був змушений переміщуватися територією Правобережної України, шукаючи можливості для продовження боротьби за державну незалежність. 17 березня 1919 р. Голова Директорії УНР Симон Петлюра повідомляв усі державні інституції: “Протягом двох тижнів група військ отамана Оскілка, поповнена молодим формуванням, несучи втрату людьми серед тяжких обставин, недостаючи в предметах постачання, часто без чобіт та одягу, але гарячою любов’ю до батьківщини увільнила від ворога майже всю Волинь”. Сучасники згадували атмосферу постійної тривоги й мобільності, у якій функціонувала тогочасна українська влада. Уряд жив у вагонах і переїздах, а фронт наближався швидше, ніж устигали розгортати державні установи. Найвідомішим народним висловом того часу був афоризм, який виник у 1919 р. через постійні переїзди уряду УНР залізницею: “У вагоні
– Директорія, під вагоном – територія”. Необхідно зазначити, що хоча Директорія втрачала столиці, але ніколи не втрачала державної ідеї. 25 березня Симон Петлюра прибув у Рівне. Він прийняв рішення: “Урядові, Директорії і цілому центру визначити місцем осідку м. Рівне як тимчасову столицю”. У місцевому часописі “Вільна Україна” була вміщена замітка “Розмова з Головним Отаманом”, у якій повідомлялось, що місто “зробиться силою самого факту на якийсь час не тільки базою всіх воєнних операцій на Придніпрянській Україні, але також на якийсь час… столицею краю. Тут прибувають всі міністерства з Директорією, тут розпочнеться наново організація всього нашого державного життя”. У цьому ж числі надруковано інформацію “Приїзд міністерств до Рівного: “31 березня до м. Рівного прибули міністерства – справ внутрішніх, закордонних, земельних, фінансів, торгу й промисловости, праці, освіти, народного господарства, харчових справ, юстиції, преси і інформації, здоров’я, культів, єврейських справ, морських справ і Державний контроль”. Також у пресі пояснювалося, що час їхнього тут перебування буде залежати від розгортання успішних дій українських військ на східному фронті. Наголошувалося: “Уряд в Рівному розпочне свою діяльність, яка, на жаль, з причин скорого наступу ворога мусіла на якийсь час з такою великою шкодою для краю припинитися”. Таким чином, наприкінці березня Рівне перетворилося на один із ключових політичних і військових центрів УНР. Особливого стратегічного значення тогочасній українській столиці надавала близькість до важливого залізничного вузла Здолбунова, який у добу Української революції став важливим осередком військової логістики та урядових комунікацій УНР. Тут, на залізничній станції розташовувався штаб дієвої армії, працювало Інформаційне бюро Армії УНР, де виходила газета “Дзвін”, що визначалася як його “Щоденник…”. У час перебування української столиці у Рівному, навесні 1919 р. Симон Петлюра проживав у вагоні на станції Здолбунів, координуючи діяльність військового та державного керівництва республіки, а засідання, згідно свідчень очевидців, Голова Директорії проводив у приміщенні теперішнього ліцею № 5, що розташований на вулиці Міцкевича. Зокрема, 11 квітня 1919 р. у Здолбунові Петлюра провів зовнішньополітичну нараду з питань зовнішньої політики. На порядку денному було питання перемир’я з більшовиками або ж укладення договору з поляками. Про перебування Симона Петлюри у Здолбунові свідчать меморіальні дошки на приміщенні залізничного вокзалу і ліцею. Відстань між Рівним і Здолбуновом, яка становила близько десяти кілометрів, в умовах революційної доби сприяла створенню єдиного військово-адміністративного простору, у якому поєднувалися урядові установи, штаби та стратегічний залізничний вузол УНР. Відомо, у яких тогочасних рівненських будівлях розташовувалися міністерства УНР. Державна канцелярія розмістилася на першому поверсі будинку Вігдоровича по вулиці Гоголівській (тепер вул. С. Петлюри, 17, Літературний музей Уласа Самчука, Музей бурштину). Міністерство закордонних справ перебувало також на цій вулиці, у будинку міської єврейської початкової школи імені Переця. Управа головного штабу – в будинку жіночої гімназії по вулиці Думській (тепер вул. Героїв поліції, Рівненське районне управління поліції). Канцелярія військового міністерства – в готелі “Версаль” по Шосейній (тепер Соборна). Міністерство юстиції — в приміщенні з’їзду мирових суддів. Міністерство освіти – в приміщенні колишньої реальної гімназії (тепер Краєзнавчий музей). Головна слідча комісія – в колишньому палаці Любомирських по вулиці Замковій. Чи не найвідомішим уенерівським міністром, що працював у Рівному, став знаний науковець Іван Огієнко – майбутній митрополит Іларіон. Івана Івановича було призначено міністром освіти, яке розмістилося у приміщенні навчального закладу міста, що розпочав свою роботу у 1839 р. З оголошень місцевої преси відомо, що “Прийом у п. Міністра проф. І. Огієнка щодня, крім свят, від 12 до 1 год”. Про зустріч із ним у стінах будинку міністерства освіти згадував Федір Пекарський, який спілкувався з міністром стосовно відкриття Рівненської української гімназії, яку він очолив 1923 р. Тоді міністр наголошував: “Гімназія у вашому місті з такими традиціями як Костомаров, Короленко має більші права, ніж яка інша…”. В пам’ять про роботу у колишньому приміщенні міністерства освіти УНР Івана Огієнка, 2019 р. на фасаді Рівненського обласного краєзнавчого музею було відкрито пам’ятну дошку. У квітні 1919 р., коли уряд Директорії перебував у Рівному, у будинку навпроти народної управи, що розміщувалася у приміщенні колишнього Земства (ріг сучасних вулиць Петлюри і Словацького, знаходилася редакція “безпартійної, демократичної” газети “Вільна Україна”. На той час в місті під гаслом: “Нехай живе Українська Народня Республіка!” виходив часопис “Надія України”. Його видавцем була Державна інспекція Північної групи Армії УНР. Одна з основних рубрик газети мала назву “Війна з Московщиною”. Симон Петлюра також подавав власні дописи до цього часопису. Перебування у Рівному урядових структур Директорії та Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри надало місту особливого статусу. Окрім міністерств, тут функціонували військові штаби, диплома-
Нарукавний знак (шеврон) 1529ї окремої єгерської бригади імені Симона Петлюри Збройних Сил України тичні та адміністративні установи, навколо концентрувалася українська армія. Рівне також стало важливим вузлом комунікації між Волинню, Галичиною та центральними районами України. Тоді політична ситуація залишалася надзвичайно складною. Армія УНР одночасно вела боротьбу проти більшовицьких військ, білогвардійських формувань та на той час мала напружені взаємини з Польщею. Тому діяльність уряду у Рівному відбувалася в атмосфері постійної військової небезпеки та нестабільності. Уряд Директорії на чолі з Сергієм Остапенком, на час прибуття його до Рівного, складався переважно з поміркованих політиків та безпартійних фахівців. Його головною метою був пошук компромісу з країнами Антанти для боротьби з більшовиками. Проте, як наголошував начальник Генерального штабу Дієвої Армії Андрій Мельник, відсутність у Рівному членів уряду деморалізуюче впливає на військо. 9 квітня у місті було сформовано новий уряд на чолі з Борисом Мартосом, який намагався нормалізувати ситуацію в державі, організувати адміністративний апарат та продовжити боротьбу проти більшовицького наступу. Одним з перших кроків нового уряду на чолі з Мартосом було оголошення 12 квітня у Рівному декларації, яку підписали члени уряду, а від Директорії — Симон Петлюра та Андрій Макаренко. Текст починався з нагадування про двох ворогів України – поляків та російських більшовиків, що одночасно атакували українські землі. Уряд закликав обороняти все трудове населення України й “простягав руку всім українським соціалістам та селянам і робітникам”. Надалі Петлюра у Рівному проводив наради з новим Кабінетом Міністрів, що стосувалися налагодження державного життя. Водночас політична ситуація залишалася вкрай напруженою через конфлікти всередині українського військово-політичного середовища. Кульмінацією подій стала спроба державного перевороту, здійснена отаманом Володимиром Оскілком 29 квітня 1919 р. у Рівному. Вона була викликана наказом Симона Петлюри про його усунення з посади командувача, оскільки він не виконав неодноразові накази вирушити на фронт. Оскілко пояснював свій виступ проти Петлюри тим, що вважав помилковим воювати на два фронти – проти більшовиків і поляків. Він був переконаним в необхідності укладання миру з Польщею і направлення усіх військових сил та засобів проти більшовиків. Також цей заколот позиціонувався як вимушений і рятівний крок патріотичних і державницьких сил проти руйнівного соціалістичного експерименту уряду Мартоса. Замість нього передбачалось “утворити коаліційній кабінет міністрів з усіх українських партій, як наддніпрянских, так і галицьких для консолідації усіх українських сил”. Заколотники заарештували Бориса Мартоса та частину урядовців у Рівному. Вони планували заарештувати і Головного Отамана Симона Петлюру, проте той перебував на залізничній станції Здолбунів у
Відкриття пам’ятника Симону Петлюрі у Рівному, 14 жовтня 2001 р. (фото А. Похилюка)
Пошта “СП” · “Пам’ять про Симона Петлюру є не лише даниною історії, а й нагадуванням про незламність української державницької традиції”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
своєму штабному вагоні. Надісланий Оскілком загін кінноти зустрів збройний опір петлюрівської охорони й не зміг виконати завдання. Симон Петлюра оголосив Оскілка поза законом та підтягнув до Рівного резерви, зокрема елітні частини Корпусу Січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця та республіканські бронепотяги. Місцеві залізничники підтримали Директорію і заблокували пересування оскілківських ешелонів. Побачивши рішучий наступ Січових стрільців та деморалізацію власних солдатів, Володимир Оскілко разом із начальником штабу генералом Всеволодом Агапієвим залишив свій штабі втік із Рівного. Вірні Директорії війська зайняли місто, безкровно звільнивши Бориса Мартоса та урядовців. Вже 1 травня 1919 р. звільнений уряд Мартоса продемонстрував повне відновлення контролю над тогочасною столицею, провівши у Рівному офіційну першотравневу демонстрацію під державними прапорами. Спроба перевороту провалилася, проте вона суттєво послабила внутрішню стабільність армії УНР в умовах наступу зовнішніх ворогів. 5 травня 1919 р. уряд УНР був змушений залишити Рівне через підхід впритул до міста більшовицьких бригад. Оглядаючись на ті історичні події, необхідно акцентувати на особливому значенні і символічному вимірі перебування Рівного у статусі української столиці. У квітні – травні 1919 р. місто стало одним із тих осередків, де українська державність початку ХХ ст. проявилася не лише декларативно, а через реальне функціонування національних інституцій влади. Саме тут ухвалювалися рішення військового й державного характеру, координувалася діяльність армії та урядових структур. У складних умовах війни та постійного відступу армії УНР, Рівне було не лише столицею держави, а й простором її функціонування. В місті та орбіті його впливу Симон Петлюра здійснював державне управління, вів переговори, координував дії армії, ухвалював рішення в умовах втрати тери-
Григорій ХОРОШКО, юрист Всеукраїнського агентства авторських прав
Якщо ви коли-небудь займались творчістю, то вам буде легко уявити те, як ви витратили місяці на створення, скажімо, серії картин. Уявіть, що ви вклали в них всю свою душу, час, гроші на матеріали, але в один момент ці самі роботи з’являються на якомусь сайті без дозволу, без підпису та без жодної виплаченої копійки на вашу користь. А трапляється ще більш болісна історія, коли хтось перепродав вашу роботу вдвічі дорожче, а ви навіть не знали про це. На жаль, більшості українських митців не потрібно уявляти дану ситуацію, оскільки їм довелось не раз переживати подібний досвід, і саме тут на допомогу приходить ВААП. Всеукраїнське агентство авторських прав (ВААП) – це громадська організація, заснована у 2004 році. З першого дня існування агентство мало на меті стояти на захисті всіх тих, хто присвятив своє життя творінню великого: від письменників і художників до видавців та музикантів. Засновниками ВААП стали відомі юристи, митці, видавці та громадські діячі, котрі відстоюють постулати справедливості та законності, як окремих суб’єктів права інтелектуальної власності, так і українського культурного виміру загалом, дотримуючись принципів максимального захисту інтересів своїх партнерів, постійного розвитку організації, поєднання досвіду засновників й енергії молодого покоління та відповідності загальновизнаним морально-етичним цінностям. Сьогодні ВААП, будучи вірним своїм традиціям, представляє інтереси всіх творців, чиї права на твори були порушені, як в контексті авторського права, так й у глибинній фактурі права промислової власності. Організація вже багато років слідує принципу відданого партнерства, тому активно співпрацює з рядом всесвітньо відомих та різноманітних українських творчих об’єднань. Діяльність агентства охоплює кілька торій, займався мобілізаційними питаннями, утримував дисципліну. Таким чином, весна 1919 р. стала і для Рівного часом великих політичних випробувань і водночас періодом, коли місто опинилося в епіцентрі боротьби за українську державність. Саме тут перебували урядові структури Української Народної Республіки та Головний Отаман військ УНР Симон Петлюра, який у складних умовах війни намагався зберегти українську державу. У зв’язку з подіями, пов’язаними з перебуванням уряду Директорії у Рівному, місто з провінційного населеного пункту перетворилося на один із центрів українського державотворення. Рівняни пам’ятали перебування керівника Директорії у Рівному, тому із сумом прийняли звістку про його загибель 25 травня 1926 р. від рук агента НКВС Шварцбарда. У храмах міста відбувалися панахиди за упокій його душі. Ця скорботна традиція продовжувалася у травневі дні протягом наступних років міжвоєнного часу. Тоді у Рівному неодноразово проходили заходи пам’яті Симона Петлюри. Один з них – Академія на його честь — відбувався у кінотеатрі “Новий світ” (тепер вулиця Поштова) та зібрав до 700 осіб. Учасниками торжества були волинський воєвода Юзефський і повітовий староста Богуславський. Після виступу хору села Глинськ, доповідь про Головного Отамана виголосив редактор тижневика “Українська нива” Петро Певний. Про жалобну службу Божу у Новому Корці з нагоди 10-ї річниці пам’яті Симона Петлюри 25 травня 1936 р., доповідав своєму керівництву комендант постерунка корецької поліції. Також до 10-ї річниці загибелі, у Рівному, Волинське Українське об’єднання випустило збірник “Волинь — Петлюрі”. Наступного року у Париж з Рівного на кладовище Монпарнас, до могили Головного Отамана виїхала делегація місцевих мешканців. Ось як про це повідомляв український часопис “Сонечко”: “Молодь Волині зложила поклін могилі Симо-
Могила Симона Петлюри на цвинтарі Монпарнас у Парижі на Петлюри. Відомо, що великий лавровий вінок містив 23 стрічки з написами на них від різних українських установ, серед яких Рівненська початкова школа імені Гетьмана Івана Мазепи й Рівненська українська гімназія”. У Бавнд-Бруці під Нью-Йорком є Пантеон – меморіальний комплекс, де поховані найвидатніші особистості української нації. Ініціатором його спорудження був патріарх УАПЦ Мстислав (Скрипник). У центрі цвинтаря стоїть високий (майже 10 метрів) білий гранітний хрест (проєкт Петра Холодного-молодшого). Він присвячений жертвам Голодомору 1932–1933 рр., борцям за волю України та воїнам. На ньому – державний герб України та військові відзнаки. Поруч, біля підніжжя хреста, лежить оригінальна могильна плита з паризької могили Симона Петлюри. Її перевезли з Парижа до Бавнд-Брука 1970 р. Це символічний елемент меморіалу. Таким чином пам’ять славного українця консолідує пам’ять тих, хто тут похований, воєдино. У роки Другої світової війни справу Симона Петлюри продовжив організатор УПА Бульба-Боровець, похований на цвинтарі у Бавнд-Бруці. Уродженець Бистрич (сучасна Березнівщина), згадував, що його старший брат був у петлюрівцях, після повернення додому він навчав місцевих хлопчаків воювати. Також Тарас Боровець наголошував, що після поразки визвольних змагань пішли в народні маси. В Україні їх було більше, ніж на еміграції. На прикладах їхньої боротьби зростало майбутнє покоління українців, серед якого був і сам майбутній генерал-хорунжий УПА – Тарас Бульба-Боровець. У радянський час пам’ять про УНР у Рівному довгий час була витіснена. Тільки із здобуттям незалежності місто розпочало повертати ці сторінки історії. 14 жовтня 2001 р. у місті відкрито перший в Україні пам’ятник Симону Петлюрі. Симон Петлюра і діячі УНР знову інтегруються у локальну історичну пам’ять рівнян. Сьогодні справу Головного Отамана продовжують сучасні захисники України. Це – 152-а окрема єгерська бригада імені Симона Петлюри Сухопутних військ ЗСУ. 6 грудня 2025 року бригада отримала почесну назву імені Симона Петлюри. У час, коли Україна знову виборює свою свободу й право на незалежне майбутнє у протистоянні з російською агресією, пам’ять про Симона Петлюру є не лише даниною історії, а й нагадуванням про незламність української державницької традиції, жертовність борців за волю України та відповідальність сучасних поколінь за збереження власної держави. Рівне, яке свого часу стало столицею Української Народної Республіки, дотепер зберігає цю історичну пам’ять, вшановуючи Симона Петлюру як символ боротьби за незалежну Україну.
хищати авторські права українців за кордоном, а також забезпечувати дотримання прав іноземних авторів вже на території нашої держави, згідно з двостороннім партнерством, котре будується на рівних засадах і взаємній повазі. Особливо важливим є те, що ВААП представляє інтереси діячів культури та мистецтва не лише у приватних суперечках, а й на системному рівні у взаємодії з державними інституціями та міжнародними структурами. Звичайно ж, якщо хтось тим чи іншим чином порушив ваші авторські права і ви бажаєте зареєструвати своє авторство на результати інтелектуальної творчої діяльності або якщо вас цікавить, як отримати виплати за droit de suite, тоді перший крок простий – зв’язатися з ВААП. Агентство розташоване в Києві за адресою: вул. Дніпровська набережна, 26-Ж, офіс 5. Телефон: [контакт приховано]. Електронна адреса: [контакт приховано]. Сайт організації: vaap.com.ua. На сайті можна знайти всю необхідну документацію, як для правовласників, так і для користувачів творів. Підбиваючи підсумки, варто зазначити, що мистецтво – це не просто хобі, як вважає більшість, і не просто бізнес, як це лунає у великих кінострічках. Мистецтво – це мова, якою художник розмовляє зі світом, і кожне його слово, кожна лінія й кожен колір належить своєму автору. Проте в реальному світі право без захисту виступає лише як красиве слово на папері. ВААП – це реальний механізм, який перетворює ваше право на дієвий інструмент. Це не бюрократична установа, котра просто виписує папірці, а команда людей, яка розуміє цінність творчості й щодня бореться за те, щоб дана цінність була визнана та захищена. Ми живемо в Україні, в країні, де навіть під час найважчих випробувань культура залишається живою і незламною, і тим більше важливо, щоб кожен творець знав і вірив, що є організація, котра стоїть поруч і не дасть нікому привласнити результати вашої плідної праці.
Пошта “СП” · “Пам’ять про Симона Петлюру є не лише даниною історії, а й нагадуванням про незламність української державницької традиції”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
напрямків, кожен із яких безпосередньо стосується митців. Говорячи про контекст захисту інтелектуальної власності загалом, варто навести чіткий приклад. Якщо вашу роботу використали без дозволу, наприклад, розмістили в інтернеті, надрукували в журналі, продали репродукцію, в такому випадку ВААП допоможе захистити ваші права. Агентство здійснює повний комплекс заходів від переговорів із порушником до судового представництва. Порушник авторських прав за законами України може отримати штраф, а незаконно використані матеріали підлягають конфіскації. Варто також наголосити на питанні реєстрації авторського права, адже це дуже важливий момент, про котрий багато хто не знає. В Україні реєстрація авторського права не є обов’язковою. Воно виникає автоматично в момент створення твору, проте якщо виникне судовий спір, тоді вам доведеться документально підтвердити факт свого авторства на ту чи іншу роботу, й саме тут реєстрація стає вашим козирем у спорі. В даному питанні ВААП супроводжує цей процес від початку і до самого кінця. Головне, що ви як правовласник не витрачаєте часу на бюрократичні лабіринти, бо агентство бере цю відповідальність на себе. Важливим елементом діяльності агентства виступає колективне управління правами. Організація збирає, розподіляє та виплачує винагороду за використання об’єктів авторського права. Це означає, що навіть якщо ваша робота відтворюється в рамках, дозволених законом, наприклад, з метою цитування чи публічної демонстрації, ви маєте право на справедливу компенсацію і захист цього самого права вам гарантує ВААП. Одним із найбільш унікальних і, мабуть, найважливіших досягнень ВААП для художників є запровадження в Україні механізму права слідування або, як його прийнято називати згідно з міжнародним правом, droit de suite. Чим є право слідування? Уявіть, що ви продали свою картину двадцять років тому за скромну ціну, оскільки тоді ваше ім’я ще не мало достатньої впізнаваності. Минув час і ваша творчість здобула визнання, тож тепер ця картина виставляється на аукціоні за суму, котра в десять разів, а може, й більше, перевищує початкову ціну. Чи справедливо, що ви не маєте жодної частки від цього приросту вартості? Звичайно ж, ні, як намі наголошує право слідування. Згідно з українським законодавством, автори оригіналів творів образотворчого мистецтва мають право на отримання частини суми від публічного перепродажу своїх робіт, і саме ВААП є організацією, яка акредитована державою для управління цим правом. Даний фактор певною мірою є революційним для українського арт-ринку, бо до появи ВААП такий механізм в Україні просто не існував, а тепер він є, і це безпосереднє досягнення організації. Звичайно ж, важливо звернути увагу на той факт, що всі ми живемо у часи, коли мистецтво не знає кордонів. Ваша картина може потрапити до колекції в Берліні, зображення вашої роботи може поширитися на платформах у США, а репродукція прикрасить певний офіс в Токіо, у зв’язку із чим виникає слушне запитання стосовно того, що ж відбувається з вашими правами в цих випадках. Як вже було зазначено, ВААП веде активне міжнародне співробітництво, представляючи інтереси українських митців на глобальному рівні. Агентство уклало договори з багатьма іноземними організаціями колективного управління, що дозволяє за-
Фестивалі · “Ми побачили, як можна тихо й віддано любити Україну, її слово, пісню, красу малої батьківщини”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ “Романівська весна” 2026 на батьківщині поета Максима Рильського у Романівці на Житомирщині – вже історія. Вона пролетіла травневою ластівкою, прозвучала музикою строф, викресала “іскри вогню великого” і залишила по собі незабутній слід у серці.
Галина ДАЦЮК, журналістка, Романівка – Київ Світлини Фестивалю
22 травня Україна підіймалася на найвищу духовну вершину – Тарасову Гору, щоб вклонитися Кобзарю. У суботу 23-го вона зібралася, щоб вшанувати великого поета Максима Рильського. Поети різних епох, доль, творчості, а в очах народу – світочі, об’єднані самопосвятою Батьківщині. У книжці споминів про батька син Богдан пригадує, що в день свого 65-ліття Максим Тадейович після багатьох виступів і привітань вийшов на сцену Київської філармонії і промовив на знак подяки одну-єдину фразу: “Свою Україну любіть!” І під шалені аплодисменти зійшов зі сцени. Не забуваймо, то був 1960 рік. “Гадаю, що словами Шевченка батько стисло й точно визначив глибинний сенс свого великого і многотрудного життя”, – написав син. На “Романівській весні” ми побачили, як можна тихо й віддано любити Україну, її слово, пісню, красу малої батьківщини, намолені місця батьківського дому. І з року в рік, майже пів століття поспіль, квітучого травневого дня достойно вшановувати свого видатного земляка.
Завдяки Максиму Рильському Романівку на Житомирщині знає світ. І ніжно любимо ми – київська частинка великої громади, яка зібралася на свято: онук Поета Максим Рильський, поетеса Тетяна Череп-Пероганич з чоловіком Юрієм Пероганичем і я, журналістка Галина Дацюк. Сценарій свята складався з кількох моментів. Насамперед вшанували на місцевому кладовищі батьків Максима Тадейовича – Тадея Розеславовича та Меланію Федорівну. Затим поклали квіти до пам’ятника Поетові біля музею-садиби. Зворушлива сторінка Фестивалю – екскурсія літературно-меморіальним музеєм-садибою родини Рильських. Відкритий 35 років тому в 4 кімнатах, дім береже тепло родинного затишку, щирих розмов і світло поетичних осяянь Максима Тадейовича. Тут було місце його творчої наснаги. Колись давно він тут учителював. У Романівську благодать він на крилах летів із Києва. Навіть коли вже мав власний дім у Голосієві, який теж дуже любив. Тут “домашні” світлини, книжки, документи, меблі, піаніно. Тут досі звучить музика. Пахне півоніями життя. Не вивітрився дух запашного чаю. Тут у вишитих рушниках “зимують соловейки”. Ті самі, оспівані поетом, що “їх мати вишивала”. Музей поповнюється. Романівці, які прийшли на екскурсію, показували нам свої подаровані музеєві скарби. Посуд, мисник, дерев’яні ночви,
Поезію М. Рильського читають учениці Ліцею праски-жарівні, “рублі” для прасування лляного одягу, картини, вишиті сорочки – це вже новітня сторінка життя музеюсадиби. Нові часи – нові виклики. В оновленого колективу багато цікавих задумів. Бо музей – не лише вмістилище експонатів, а Дім, який має жити повнокровним культурним життям. Шану і любов романівців до славетного Роду Рильських відчуваєш у кожній миттєвості, такі почуття не підробиш. А найсправдешнішими вони були у Максима Георгійовича. Який знає в Романівці кожен куточок, деревце, квітку, пташку і карася у місцевому ставку. Така от зворушлива любов до світу свого дитинства. До своїх великих предків, які мали за честь служити Україні і бути просто рідними людьми.
*** Почала готувати публікацію про славну “Романівську весну” увечері, сповнена свіжих вражень і захоплення, як раптом почалася повітряна тривога. І якби я писала допис про Фестиваль на папері та намагалася витерти ґумкою свої сумніви, то світився б мій зошит дірочками. А в мобілці їх не видно. Тому кожне слово світиться щастям. Проте я вкотре під страшні вибухи рашистських ракет вперто редагую свої почуття і прибираю світлини. Бо ніби соромно виносити радість у полум’я київської ночі. Затискуєш її між двох стін, літаючи від вікна в коридор, і тобі раптом спадає на думку поетове “Ластівки літають, бо літається…” І торкають сполохане вибухами серце шовкові суботні трави. І бачиш, як пробігає Максимовим садом вухастий заєць. І пахне мирром трьохсотлітня липа. І столітній млин огортає спокоєм. За його мурами, як за могутньою вежею. І плюскотить золотою лускою романівський ставок, куди хочеться пірнути, щоб не чути, як виє над головою болотяний дідько. І ти розумієш, що ця краса рятує і зцілює. Тому ворог і хоче її знищити дощенту. А тим часом у стрічку починають сипатися повідомлення з Романівки, Попільні, Житомира. “Як ви?..”. Люди, з якими лише вчора познайомилися, стають ріднею. Іти розумієш, що вони мають таке ж Золоте Серце, як їхній великий земляк. І зібралися ми на батьківщині поета Максима Рильського заради спільного світотворення. Щоб освітити радістю і обійняти любов’ю “во врем’я люте” рідну і прекрасну землю. Бо і ми, і вона потребуємо нині любові. Ми живимося від спільної артерії – духа і слова. “Поки житиму, буду приїжджати в Романівку!” – сказав на святі онук Поета Максим Рильський.
Максим Рильський, онук, дослідник життя і творчості поета Максима Рильського: – “Димом котиться весна…”. Деякі рядки з цього вірша Максима Тадейовича 1938 року, як і сама назва, виявилися пророчими. Гадаю, весняний дим сьогодні киянам коментувати не потрібно. Пророчими виявилися і слова “...не одна весна минула, не остання ж і прийшла...” Поет ніби передбачав, що в наступному столітті на його батьківщині в селі Романівка цього року пройде 49-те літературно-мистецьке свято “Романівська весна”. А його учасники вже мріятимуть про наступне, п’ятдесяте. Рік, що минув напередодні свята, виявився певною мірою революційним для меморіальної садиби родини Рильських. Свою першу романівську весну зустрів на цій землі Ярослав Яворський, новий директор Житомирського обласного краєзнавчого музею, на утриманні якого перебуває філія в Романівці. Оновився і склад музею. Завідувачкою стала романчанка Людмила Сапатюк, а науковою співробітницею Валентина Кошляк із сусіднього села Почуйки. Ще один новачок – Наталія Клименко. Сценарій, модерування свята, як і в новій редакції екскурсія, розвіяли попередні сумніви вже при перших зустрічах і розмовах. По-родинному тепло і затишно. І разом з тим урочисто і святково минула в суботу “весна”. Справжньою окрасою стала декламація віршів Рильського у виконанні учнів
Мальовничими місцями Романівки разом з онуком Поета Максимом Рильським
Літературномузичне дійство в меморіальному музеї Поета
Романівського ліцею Максима Рильського. Вражаючим виявився дует житомирянок Олени Васянович і Лідії Василець, яків імпровізованому дійстві читали вірші, уривки, співали, коментували. Іншу чарівну пару склали поетеса з Києва Тетяна Череп-Пероганич із чоловіком Юрієм. Письменниця і журналістка Галина Дацюк, як і автор цих рядків, розгорнули перед глядачами маловідомі сторінки із життя та оточення М. Т. Рильського. Оплесками привітали присутні виступ поетеси і журналістки Галини Ільєвої, спів Оксани Сергієнко, декламацію власного вірша журналістом Віктором Чуприною. Одним словом, букет квітів і подяки від музею до музею виявилися не марними. Правнук Назар Рильський скористався нагодою, щоб доглянути-полити свої підопічні рослини – приросток від “батьківської груші”, що загинула минулоріч. І поруч із нею – самосієнець шовковиці від гіллястого материнського дерева, що росте поруч на пагорбі .біля музею. Рослини поки, як сестри, живуть поруч в одній огорожі. Далі, мабуть, доведеться вибирати. Як завжди, за традицією, на завершення свята – переїзд до оспіваного поетом більш як столітнього млина, переобладнаного власником-підприємцем Василем Геращенком в готельно-оздоровчий комплекс. Традиційна юшка і милування липою Максима Рильського, пам’яткою природи, в затінку якої в 20-х роках минулого століття вчитель Максим починав перекладати “Пана Тадеуша” Адама Міцкевича.
Тетяна Череп¨Пероганич, поетеса: – Бувають дні, які залишають у душі особливий, теплий слід. Саме таким став для нас сьогоднішній день. На запрошення онука видатного українського поета Максима Рильського – теж Максима Рильського, ми з Юрієм Пероганичем та Галиною Дацюк мали за честь завітати до мальовничої Романівки на традиційний фестиваль “Романівська весна”. Хоч цей захід проводиться вже багато років, побували на ньому (як і в самому селі) вперше. Скажу вам, друзі, це місце, де поезія відчувається в усьому. Краєвиди такі, що відриватися від них і повертатися до міста зовсім не хотілося. В актовому залі музею зібралися місцеві жителі та гості. На святі традиційно були присутні онук поета Максим Рильський, який так багато робить для увіковічення пам’яті свого славного роду, та правнук поета – Назар Рильський. До заходу також долучилися директор Житомир-
Добрі новини · “Ворог може тривожити нас сиренами, але йому ніколи не знищити те, що живе в українських серцях”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Минулого тижня ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка в інформаційному агентстві “Наголос” (Хрещатик, 10-Б) провело круглий стіл “Давня українська мова”. Модерував роботу круглого столу голова ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Павло Мовчан. Головний доповідач – доктор філософських наук, знаний фахівець у галузі культурології, дослідник метафізичних вимірів української дохристиянської міфології Володимир Ятченко. Обговорили питання виникнення і розвитку слов’янської писемності, зокрема української мовленнєвої культури. Серед присутніх і активних учасників дискусії –
Добрі новини · “Ворог може тривожити нас сиренами, але йому ніколи не знищити те, що живе в українських серцях”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
ського обласного краєзнавчого музею Ярослав Яворський, представниця меморіального музею Максима Рильського у Києві, творчі особистості з Києва, Попільні та Житомира. Під час затишного концерту в центрі була, звісно, поезія Максима Тадейовича та спогади про нього, про що з любов’ю подбали працівники Літературно-меморіального музею-садиби родини Рильських в Романівці та місцеві освітяни. Коли на сцену вийшли ліцеїстки, простір навколо наче посвітлішав. Чому цей фестиваль важливий саме сьогодні? Бо постать Максима Рильського – не просто сторінки в підручнику літератури. Це величезний пласт нашої культури, жива історія та джерело національної гідності. Навіщо потрібні подібні подорожі та фестивалі зараз, під час важких випробувань, які долає наша країна? Відповідь проста – це те, що тримає нас разом і дає сили. Розуміння минулого допомагає чіткіше бачити майбутнє. А справжнє, чисте українське слово, яке плекав поет, і нині є нашою зброєю та щитом. Окремої уваги заслуговує й гостинність Романівки. Яка ж смачна юшка в готельному комплексі Василя Геращенка! Та й сам комплекс надзвичайно цікавий. Зовсім поруч та сама легендарна липа, під якою колись писав свої вірші Максим Тадейович. А ще водойма, де вже купається місцева дітвора. Щиро дякуємо організаторам та родині поета за запрошення, теплий прийом і можливість доторкнутися до справжнього. Коли ми виїжджали, пролунала повітряна тривога. Зараз пишу цей допис – ізнову лунає вона, клята. Ворог може тривожити нас сиренами, але йому ніколи не знищити те, що живе в українських серцях, маю на увазі культуру, пам’ять і незламність.
*** На завершення хочу навести ще одну емоційну домінанту. На “Романівській весні” я несподівано зустріла свого однокурсника, з яким закінчували у 1978 р. факультет журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка, – Віктора
Чуприну. Ми не бачилися 48 років. І ця зустріч з бузком у руках біля пам’ятника Максиму Рильському була зворушливим привітом з далекої юності. Журналіст Віктор Чуприна став поетом і на літературно-музичному святі читав свій вірш. А учасниця Фестивалю співачка Олена Васянович, тим часом, написала: “Надрукуйте, будь ласка, чудовий вірш вашого однокурсника Віктора про Романівку. Придумала вже мелодію до нього. Буде гімн Романівці в наступному році! Спасибі за ваше тепло”. Так розгортається у часопросторі історія легендарної “Романівської весни” з проєкцією у майбуття!
Віктор Чуприна Розганяють роки милих спогадів дим Розганяють роки милих спогадів дим, Але вірю, що знову і знову, На цім місці збиратиме Рильський Максим Земляків на душевну розмову.
Звідусіль, де б своє не знайшли джерело, Де сади наші й діти зростають, На “Романівську весну”, у рідне село Всі, як в рідну сім’ю, поспішають.
Ми постукаєм тихо у рідне вікно, І якщо голос мами почуєм, То наллється в саду виноград бурштином, І троянди під ним заквітують.
І не спинить життя невблаганністю час, Бо рвучи павутину розлуки, Про Максима, про наших батьків і про нас, Своїм дітям розкажуть онуки.
Щастя знати шляхетних і просвітлених людей. Дякую всім і кожному, кого тут зустріла, хто організував і взяв участь у Фестивалі. Дякую шановному Максиму Георгійовичу за запрошення і за унікальні дослідження життя і творчості свого діда Максима Рильського, якими він щедро ділився, скільки ми подорожували. Дякую поетесі Тетяні Череп-Пероганич за чудовий виступ і спільне благодатне Романівське веснування. І дай нам Боже дожити до 50-літньої Романівської весни та святкувати її у вільній щасливій Україні!
Валерій ФРАНЧУК, народний художник України, лавреат Шевченківської премії Світлина Ігоря ЗОЦА
Незважаючи на різні обставини, котрі заважали, пані Лідія це змогла. Вона осилила, вона перемогла! Проста подільська жінка, котра живе в селі, живе пам’яттю про свій рід, змогла видати книгу про те, що ми вже забули. Збираючи свої слова в рядки-ронделі, як невиплакані сльози невинно убієнних комунодияволом українських душ, Лідія Яцкова своїм вчинком вивищила себе над високими чинами, над їхньою безпросвітністю, безпам’ятністю і пихатою ницістю. От що може зробити лише одна людина, котра має совість, людяність і пам’ять. Тому коли до мене звернулася ця високого духу пані, я, висловивши подяку за її сердечний вчинок, щиро підтримав сповідь пані Лідії ілюстраціями своїх творів із циклу “Розгойдані дзвони пам’яті”, над яким працюю 36 років і все життя. Бо ще п’ятирічним хлопчиком дізнався про голод від мами, бо це і мій синівський уклін тим нещасним, які ні за що були викорчувані з життя совєтонечистю: Вони вже не скажуть ніколи нічого: Ні слова, ні стогону-звуку. Лякались найменшого стуку. Та вже не бояться нікого. Про що запитати у злиднях німого? Хто з мертвих подасть йому руку? Вони вже не скажуть ніколи нічого: Ні слова, ні стогону-звуку... “Кожен диптих – рондель і картина – як галерея епохи, як молитовний дзвін. Нехай торкнеться кожна буква і кожний змальований образ – і очей, і серця читача”, – написала членкиня НСЖУ та Асоціації поетів-ронделістів України Лідія Яцкова в передмові до своєї книги. Дуже прикро, що наклад збірки “Пієта двадцятого століття” мізерний, адже цей вагомий голос однієї людини мав би бути почутий в кожній українській школі, бібліотеці, університеті. Щоб хоч так, хоч
Анатолій Радзіховський, Юрій Мосенкіс, Олександер Ковалів, Петро Чернега, Валерій Франчук, Галина Дацюк, Ігор Зоц, Людмила Смолякова, Дмитро Ломачук, Роман Кухарук та інші запрошені гості. Мав нагоду виступити і я. Усі присутні радо привітали Павла Мовчана із заслуженою нагородою за внесок у розвиток документального кіно від Kinolоgos Festival, що відбувся у Празі (Чехія) 15-18 травня. Диплом і відзнаку передав учасник цього відомого фестивалю кіно Дмитро Ломачук.
Сергій ПРИСУХІН, доктор філософії, член Головної Ради ВУТ “Просвіта”
дотиком поетичного слова і художнього твору дійшов той біль до людських сердець. Тож нехай ця сльоза нагадає нам, що пережила українська нація лише у ХХ кривавому столітті, нехай в тому океані горя і сліз не буде втоплено наше людське сумління. А ще були цілі віки до цього, як нелюди з московії вбивали нашу ідентичність, нашу волю до свободи. Не минає нас ця лиха доля на початку ХХІ століття – Боже, Україну збережи! В материнських очах – стільки болю: Океан зі штормами, де темінь і плач, Сизі хмари розлук, сиві зливи невдач, І молитви за долю-недолю... Хто дозволив “начальству” сваволю? З хати вигріб усе вже партійний збирач. В материнських очах – стільки болю: Океан із штормами, де темінь і плач. Так написала Лідія Яцкова у своїй книзі. Я щиро вітаю її з виходом збірки і поділяю її віру в перемогу добра і справедливості.
Квіти до пам’ятника Максиму Рильському від організаторів та учасників Фестивалю
Такі вони, просвітяни · “Сьогодні музика Миколи Лисенка звучить особливо сильно”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Ольга ХОДАЦЬКА, заступниця голови Київської “Просвіти”
мантичну епоху, в час культурного й національного відродження України. Це були діячі нової української літератури на західноукраїнських землях, які здійснили справді рішучий і революційний переворот в ідеях та умонастроях галицьких українців, що тоді перебували під колоніальним гнітом Австрійської імперії. Емоційно підкресленим було слово голови Київської “Просвіти” про Шевченків “Кобзар” (1840 р.) та створення таємного політичного товариства Кирило- Мефодіївське братство, до складу якого увійшли українські інтелігенти-просвітителі, зокрема Тарас Шевченко, Микола Кос-
“Нам усім, як нації, ніщо не прийде задарма, нам ні від кого ніякої ласки не надіятися, тільки те, що здобудемо своєю працею, те буде справді наше придбання” (Іван Франко). Наші предки через усю історію формували дух людської і національної гідності, щоб збудувати міцні опори для національного самопізнання, щоб кожен із нас був справжнім сином свого народу і свого роду. Відомо, що для того, щоб правильно оцінити якусь добу, треба духом
Зліва направо: Л. Кадирова, С. Присухін, О. Ходацька, Є. Букет, К. Стеценко томаров, Пантелеймон Куліш. Згадав Кирило Вадимович і таємну культурно-освітню та громадсько-політичну організацію української інтелігенції “Стара громада” (М. Лисенко, Т. Рильський, М. Драгоманов та ін.), що діяла в Києві з кінця 1850-х (офіційно з 1861-1862 років) до 1876 року, лідером якої був В. Антонович. Вона і стала ядром українського національного відродження другої половини XIX століття. По-особливому говорив культуролог про створення “Просвіти” у Львові (1868 р.), яку очолив 28-річний випускник Віденського університету, композитор Анатоль Вахнянин. Во-перенестися в неї, щоб зрозуміти всі ті почування, всі ті думки, якими керувалися її керманичі. Саме про це йшлося на церемонії започаткування ювілею – літературно-музичному дійстві “Осяяння”, присвяченому 120- річчю Київської “Просвіти”, що відбулося 26 травня в Будинку-музеї Миколи Лисенка у Києві. Організаторами виступили: Київська “Просвіта” (голова КМО – Кирило Стеценко) і “Фонд Лисенка” (очільник – Микола Лисенко-молодший). Прологом до літературно-музичного дійства була музика Григорія Китастого “Гомін степів” у виконанні бандуриста, народного артиста України, професора Тараса Яницького. Урочистості відкрив голова Київської “Просвіти”, культуролог, композитор, відомий скрипаль, народний артист України та громадський діяч – Кирило Стеценко, який провів екскурс в історію становлення та розвитку Товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, що охоплює кілька драматичних історичних етапів, які чергувалися періодами активного національно-культурного відродження та жорстоких репресій з боку тогочасних політичних режимів. Так, він згадав перше видання “Енеїди” І. Котляревського у 1798 р., яка була написана живою українською мовою, та видання першого українського фольклорно-літературного альманаху “Русалка Дністровая” у 1837 році силами членів гуртка “Руська трійця” Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем. Вони творили в рона виникла як противага москвофільським течіям та колонізаторській політиці і ставила за мету культурний розвиток, підвищення національної свідомості та консолідації українського народу в Галичині. З надзвичайно цікавою інформацією про “Осяяння – 1906” (мета і шлях) виступив Євген Букет – відомий український краєзнавець, історик, журналіст, письменник і громадський діяч, голова “Просвіти” Київської області, який у деталях розповів і про книжку “Київська “Просвіта”. Нариси з історії”, презентація якої відбулася 30 травня на головній сцені XIV Міжнародного фестивалю “Книжковий Арсенал 2026”. Краєзнавець достеменно дослідив і ґрунтовно висвітлив чотири періоди Київської “Просвіти”: 1. Перший (дореволюційний): Заснування та заборона (1906–1910 рр.). Цей період розпочався на хвилі лібералізації після Революції 1905–1907 років у Російській імперії: - Офіційна реєстрація: Товариство заснували 26 травня 1906 року видатні діячі культури (Б. Грінченко, М. Лисенко, М. Старицька, Леся Українка, Олена Пчілка та інші). - Напрями діяльності: Просвітяни заснували власне видавництво, відкривали публічні бібліотеки, читальні, організовували лекції, літературно-музичні вечори та популяризували творчість Т. Шевченка та вшановували пам’ять про українського пророка. - Ліквідація: У 1910 році на тлі посилення імперської столипінської реакції та боротьби з “інородчеським” рухом Київську “Просвіту” офіційно закрила царська влада. 2. Другий: Доба Української революції та відродження (1917–1920 рр.). Після Лютневої революції 1917 року організація отримала новий потужний поштовх: - Масштабне відновлення: Товариство відновило роботу вже у березні 1917 року. Воно стало фундаментом для українізації шкіл, створення мережі
Спільне фото на згадку курсів української мови для дорослих та формування національних бібліотек; - Підтримка державності: організація активно підтримувала Українську Центральну Раду та допомагала формувати державні культурні інституції; - Прихід більшовиків: з остаточним встановленням радянської влади на початку 1920-х років більшовики спершу намагалися контролювати “Просвіту”, а згодом повністю ліквідували її, замінивши радянськими політосвітніми установами (клубами, хатами-читальнями); 3. Третій період: діяльність в умовах окупації (1941–1943 рр.). Спроба відновити легальну діяльність за часів Другої світової війни: - Культурний опір: восени 1941 року під час німецько-фашистської окупації Києва представники української інтелігенції знову згуртували Київську “Просвіту”; - Діяльність та репресії: вони намагалися відновити видання книжок та підтримувати українське культурне життя, проте нацистський режим швидко розпочав репресії проти членів організації (багато з яких були членами ОУН), змусивши “Просвіту” повністю припинити роботу. 4. Четвертий (сучасний): новітнє відродження (кінець 1980- х рр. – дотепер). Етап відновлення організації на шляху до відновлення державної незалежності: - Товариство української мови: у 1989 році виникло Товариство української мови імені Тараса Шевченка, яке згодом офіційно повернуло собі історичну назву “Просвіта”. - Сучасна місія: сьогодні Київське міське та обласне об’єднання “Просвіта” працюють у незалежній Україні, зосереджуючись на утвердженні української національної ідеї, розвитку мови та культури, відродженні історичної пам’яті, піднесенні духовності, а також у формуван-
Подарунок Кирилу Стеценку від просвітянки Зої Голоти ні національної свідомості та громадянського суспільства. Музичним підсумком вищезазначеного виступу була пісня “Шалійте, шалійте, скажені кати” (муз. Н. Вахнянина, сл. О. Колесси) у виконанні українського музиканта, мультиінструменталіста, кобзаря, композитора, актора, мандрівника, засновника і лідера гурту “Sviatoslav” та учасника гурту “Хорея козацька” – Святослава Силенка (кобза), яка щемливо відгукнулася кожному просвітянину. Присутнім надовго запам’ятається урочиста мить перерізання жовто-блакитної стрічки Миколою Лисенком (праправнуком), що знаменувало відкриття “Року Київської “Просвіти””(!). Подія 26 травня започатковує низку інформаційних та мистецьких імпрез на честь 120-річного ювілею Київської “Просвіти”, засновником якої під № 1 було зареєстровано композитора Миколу Віталійовича Лисенка. Церемонія відбувалася під звуки епічного твору “Бандуристе, орле сизий” у виконанні народного артиста України Тараса Яницького. Микола Віталійович Лисенко (молодший) – відомий український диригент і музикант, прямий нащадок (праправнук) славетного композитора Миколи Віталійовича Лисенка, який достойно продовжує музичну династію, поділився щемливими спогадами про видатного українського композитора і просвітянина: “Для мене це людина, яка своїм життям довела, що любов до України може звучати в музиці сильніше за будь-які слова. Микола Лисенко став основоположником української класичної музики, виховав ціле покоління митців і створив музичну школу, яка формувала національну свідомість. Його твори – це голос нашого народу, його біль, його боротьба і його надія. Сьогодні, коли Україна знову бореться за свою свободу, музика Миколи Лисенка звучить особливо сильно. Вона нагадує нам, хто ми є, звідки наше коріння і чому варто берегти свою культуру. Я пишаюся тим, що належу до його роду, і вважаю своїм
Постать · “Культурна постать її скрізь вносила облагороджуючого сенсу в громадсько9культурні справи”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
обов’язком продовжувати справу збереження його спадщини для майбутніх поколінь”. Лаконічною і вичерпною була промова про київську “Просвіту” Ігоря Гирича – провідного українського історика, джерелознавця, журналіста, дослідника києвознавства та історії політичної думки, доктора історичних наук, завідувача відділу Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України. У серці кожного залишив свій слід артистичний та емоційний виступ Лариси Кадирової – видатної української акторки театру і кіно, театрально-громадської діячки, педагога, народної артистки України та лауреатки Національної премії України імені Тараса Шевченка. Завершилася урочиста подія “Осяяння” святковим концертом, на якому виступили: Андрій Бондаренко (фортеп’яно) – “Епічний фрагмент”, муз. М. Лисенка; Микита Наумов (баритон) – пісня Миколи “Та немає в світі…” з музичної драми І. Котляревського та М. Лисенка “Наталка Полтавка”; Валерія Товста (сопрано) – романс “Смутної провесни” на сл. Л. Українки, муз. М. Лисенка; Олексій Слюсар (баритон) – “Арія Остапа” з опери М. Лисенка “Тарас Бульба”; Тарас Силенко (кобза) – “Весняний сонет”, сл. Б. Грінченка. Порадувала публіку драматична сценка за мотивами Лесі Українки і В. Винниченка у виконанні студенток Лариси Кадирової з Національної музичної академії України: Юліанії Канонік, Анни Кононенко та Варвари Ільїної. Натхненним і неймовірно захопливим був виступ очільника Київської “Просвіти”, народного артиста України, скрипаля-віртуоза Кирила Стеценка, який виконав “Козачок” і “Танець” на муз. Кирила Стеценка (старшого) та “Елегію”, муз. М. Лисенка (старшого), що викликало шквал оплесків. Партії фортеп’яно виконувала неймовірна Варвара Завидович. Завершальним акордом урочистої літературно-музичної події “Осяяння”, присвяченої 120- річчю Київської “Просвіти”, було спільне виконання Церковного гімну України “Боже великий, єдиний” на сл. О. Кониського під керівництвом відомого українського диригента і музиканта Миколи Лисенка (молодшого). Це було єднання українського духу в любові до рідної багатостраждальної, але незламної України! Подія “Осяяння” започатковує низку інформаційних та мистецьких імпрез “Року Київської “Просвіти”: 27 травня – урочисте відкриття експозиції фотографій і документів “Просвітлені” (Контрактова площа), 25 червня – “Народження Світла” – мистецька містерія, що відбудеться у Будинку вчених НАН України. Ми, просвітлені українці, через свідомий вибір, мову, культуру, історичну пам’ять маємо активно діяти задля національної і державної волі в ім’я сучасного ів ім’я майбутнього!
Постать · “Культурна постать її скрізь вносила облагороджуючого сенсу в громадсько9культурні справи”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Надія ЛЕВЧИК0КАМІНЧУК
Нещодавно в Національному музеї літератури України відбулася презентація колективної монографії Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка “Людмила Старицька-Черняхівська на тлі епохи: трагічна і героїчна постать нашої історії, грані таланту, родинне коло” (Київ: видавництво “Фоліант”). Таким чином було вшановано творчість і громадянський подвиг мисткині, доньки, громадянки. Презентація відбувалася в затишній залі Музею, прикрашеній квітами і світлиною родини Л. Старицької-Черняхівської. Символічно, що в цій кімнаті зберігається бібліотека Івана Франка, який одним із перших високо оцінив творчість письменниці. У статті “З останніх десятиліть XIX століття” він писав: “Силою слова, гарячим настроєм і гарною формою визначаються поезії Людмили Старицької, особливо її лірична драма “Сафо”, одна з перлин нашої літератури”. Модераторка заходу Надія Левчик-Камінчук у вступному слові нагадала присутнім, що книжка постала на матеріалі проведеної в Інституті літератури 26 вересня 2023 року Всеукраїнської наукової конференції до 155-річчя Л. Старицької-Черняхівської “Трагічна постать нашої історії, грані таланту, родинне коло”. Промоутером і куратором конференції виступив один із перших в Україні дослідників і популяризаторів творчості талановитої письменниці, перекладачки, літературознавиці, театрознавиці, мемуаристки, а також відомої громадсько-культурної й політичної діячки – директор Інституту літератури, академік Микола Жулинський. Рекомендована до друку у грудні 2024 року, книжка, попри вкрай несприятливі умови повномасштабної війни росії проти України, все ж вийшла друком у 2025 році – до 125-річчя доньки Людмили Старицької-Черняхівської, Вероніки Черняхівської, безневинно розстріляної у Києві 21 вересня 1938 року за постановою “трійки” НКВС і повністю реабілітованої у 1989 році. Заступник директора з наукової роботи Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, член-кореспондент НАНУ Олександр Боронь підкреслив важливе значення для розвитку вітчизняної наукової думки саме таких видань, як колективна монографія про Л. Старицьку-Черняхівську – не лише талановиту українську письменницю, а й активну громадсько-культурну і політичну діячку кінця XIX – першої половини XX століття – складного періоду у державо-і націєтворчому житті України. На думку О. Бороня, велику роботу, щоб ця книжка в умовах війни і хронічного недофінансування науки вийшла у світ, провела наукова редакторка і спонсорка видання Надія Левчик- Камінчук. Цінно також те, що монографії першій в Інституті літератури присвоєно цифровий ідентифікатор DOI, отже, вона є фаховим ґрунтовним виданням. Академік НАН України Ростислав Радишевський, відзначивши велику подвижницьку роботу наукової редакторки, упорядниці та спонсорки колективної монографії Надії Левчик-Камінчук, звернув також увагу на характеристику, високу оцінку діяльності Л. Старицької-Черняхівської ще її сучасниками. Схвальними оплесками зустріли присутні зацитовані Р. Радишевським рядки одного з документів ЦДАВО України: “Пішла по шляху батьківської (Михайла Старицького. – Н. Л.) праці й науки: стала великою українською патріоткою, видатним драматургом, і талановитим поетом, і тонким літературним критиком… Культурна постать її скрізь вносила облагороджуючого сенсу в громадсько-культурні справи… На голову цієї видатної жінки впав тяжкий хрест стати серед обжалованих проти совіт-
Надія Левчик9Камінчук і Олександр Боронь ської влади, але разом з тим і велика заслужена честь піти в ряди борців за визволення Українського народу. Коли і цій твердій духом українці судилося стати мученицею за волю свого народу і за боротьбу з неправдою, то хай прекрасна постать цієї видатної української громадянки послужить прикладом іншим українським жінкам, як треба вмирати за найсвятіше діло – за волю українського народу, за честь української нації і за самостійну українську державу в умовах тяжкого лихоліття ворожого замаху…”. Завідувач відділу класичної української літератури Микола Бондар висловив суголосні думці Р. Радишевського оцінки щодо постаті Людмили Старицької- Черняхівської й успішної роботи Надії Левчик-Камінчук як упорядниці й наукової редакторки. Він зауважив, що робота виконувалась у межах п’ятирічної науково-дослідної теми відділу “Розвиток української літератури XIX – початку XX ст.: формування національної самосвідомості, культурний контекст” і суттєво доповнила та конкретизувала її. Головна наукова співробітниця відділу Лариса Мороз зосередила свій виступ на питанні спадкоємності, її ролі у збереженні творчого потенціалу роду, родини, поколінь. На переконання Л. Мороз, саме родина, родинне коло відіграють важливу роль у формуванні світоглядних переконань особистості, її уподобань для майбутньої діяльності. Вона зауважила, що колективна монографія засвідчила два приклади такої взаємодії “батьки – діти”: творчий тандем письменника-класика Михайла Старицького і його доньки Людмили Старицької-Черняхівської, а також позитивний вплив родини Надії Левчик-Камінчук на формування творчого потенціалу і мотивації стати науковицею докторки філологічних наук Інституту літератури НАНУ Ольги Камінчук, пам’яті якої присвячена книжка. Л. Мороз високо оцінила новизну і концептуальність бачення талановитою молодою дослідницею еволюції і становлення літературних художніх систем другої половини XIX – початку XX ст., що послужило їй як науковій редакторці 7-го тому “Історії української літератури у 12 томах” канвою для організації матеріалу тому. До презентації онлайн доєдналася декан філології Бердянського державного педагогічного університету Марина Богданова разом зі своїми студентами, які за умов окупації Бердянська росією змушені працювати в Запоріжжі. Вона наголосила, що презентація колективної монографії про Л. Старицьку-Черняхівську є важливою, знаковою подією не лише для неї як співавторки видання, а й для багатьох студентів вишу. На її думку, монографія є не лише вагомим внеском у розвиток українського літературознавства. Вона зміцнює віру молоді в нашу Перемогу над силами зла і темряви, які принесла повномасштабна війна росії проти України. Громадянський пафос виступу Марини Богданової підтримала завідувачка відділу зарубіжної україністики Інституту літератури Світлана Лущій, яка свого часу сприяла науковцям Бердянського державного педагогічного університету доєднатися до конференції 2023 року й авторського колективу монографії, що презентується. Вона наголосила, що колективна монографія, до видання якої так багато доклалася Надія Левчик-Камінчук як наукова редакторка, упорядниця і спонсорка, об’єднала творчі зусилля не лише науковців академічного Інституту літератури, а й, що особливо важливо, науковців вищих навчальних закладів України, що сприяє залученню до наукової роботи студентської молоді – майбутніх аспірантів. Модераторка заходу Надія Левчик-Камінчук у завершальному слові підсумувала, що презентована книжка стала третьою колективною монографією Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, які вона уклала, підготувала до друку й опублікувала. На її думку, своєму успіху у світі науки колективна монографія найперше завдячує творчій потузі високопрофесійного авторського колективу, а також усім небайдужим, хто долучився до її створення. Окрема вдячність за допомогу в організації презентації книжки належить співробітникам Національного музею літератури України, повсякчасну увагу і доброзичливість яких уособлює заступниця генеральної директорки з наукової роботи НМЛУ, пані Наталія Бондар, донька колишнього співробітника Інституту літератури Івана Зуба. Символічно, що презентація колективної монографії відбулася 7 квітня, за тиждень до Великодня з його, за християнським віровченням, відкритим небом для молитовних звернень і побажань тим, кого поряд, на жаль, уже немає. Але їхня позитивна енергетика і творча спадщина з нами, в активі нашого сьогодення. Адже пам’ять – обов’язок нації.
Культура незламного міста “Вистоїть Київ – вистоїть вся Україна”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
зрозуміла: ми всі повинні вистояти, перемога буде за нами! Буду молитися всім Небесним Силам, проситиму душі всіх предків наших про захист і допомогу, аби більше не летіла ота ракетна лють і ненависть на Київ. Вистоїть Київ – вистоїть вся Україна. Люди так швидко відгукнулися з гумором про той минулий обстріл, згадавши нашу прекрасну пісню “Як тебе не любити, Києве мій”, а мені заспівалася своя, що колись прийшла до мене, коли я була вже на Полтавщині : У Києва доля висока – Давати людині крила, У душу вливати неспокій, Добро і любов, і силу.
Приспів: Люблю тебе, люблю тебе, Єдиний мій на цілий світ! Моє ти щастя голубе, Надій моїх чарівний світ!
По твоїх вулицях древніх Юність моя блукає; До щастя стежок таємних І досі вона шукає. Приспів.
Хай же завжди іскриться Врода твоя і сила, Дивна, як блискавиця, Що над Дніпром летіла. Приспів. Як же я хочу, аби тільки мирні грози і блискавиці літали над Києвом і Дніпром! Як же я хочу, аби ще постав по-справжньому переможний український Майдан, де зберуться вцілілі воїни-добровольці, а навколо них ті, хто допомагав їм словом і ділом витримувати неймовірні труднощі, всі воїни, які довершать справу визволення України від зовнішніх ворогів, – і всі одностайно скажуть: “У нас є українська держава Україна! У нас є український древній Київ! У нас є наша українська мова, яку ніхто вже не принизить!”. Хай буде так!
Ведучі Олександр Балабко та Галина Дацюк торці бібліотеки імені м. Гоголя Олені Рябій. Дякую, друже Олександре, за запрошення бути співведучою літературно-мистецької зустрічі. Восени 15 років нашій першій презентації – книжки про Сержа Лифаря у Чернівцях, виданої у видавництві “Букрек”. Попереду нові книжкові історії. І нехай їх буде багато – різних і фантастичних. У мирному і вільному Києві, у вільній Україні. І світі.
Культура незламного міста “Вистоїть Київ – вистоїть вся Україна”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Галина ДАЦЮК, журналістка
У Всесвітній день вишиванки в Київській організації Національної спілки журналістів України мамі воїнів Данила і Дмитра, які загинули в новітній російсько-українській війні, захищаючи Україну, пані Марії Гармаш заступниця голови КО НСЖУ Алла Малієнко вручила “Орден Матері полеглого бійця”. Оголосили про нагороду пані Марії ще 8 травня, у День матері, в “Софії Київській”. Але в той день вона не змогла приїхати на церемонію вручення. (Про цю подію я розповідала у “Слові Просвіти”). Сьогодні пані Марія прийшла до Спілки разом із невісткою Оленкою та внучкою Соломійкою. Вручення було хвилюючим. Орден на вишитій маминій сорочці пломенів, як гаряче серце. І після двох годин, які ми прожили у спілкуванні, склалося враження, що для цієї зустрічі був обраний найкращий із днів. Може, то сини вділили його Мамі, щоб вийшла поміж люди. Може, Небо в день Вознесіння. Але зустріч видалася яскравою. Вона дихала життям. Барвіла нашими вишитими візерунками. Сяяла любов’ю і святом. Мама згадувала воїнів-синів і наспівувала вголос колискових пісень, яких сама наскладала своїм дітям. Її колискові – про український світ, добро, красу, як і вірші, що їх ми теж слухали. Пані Марія розповідала, як мандрувала з дітьми, коли вони були ще малими, до місць нашої сили і звитяги. Дала їм музичну освіту. Навчала правдивої української історії, наказувала жити по правді і бу-
Галина ДАЦЮК, журналістка
Найкращі враження та емоції переповнюють серце від творчої літературно-мистецької зустрічі в Київській бібліотеці імені Миколи Гоголя, організованої письменником, журналістом, поетом-піснярем, заслуженим діячем естрадного мистецтва України Олександром Балабком і присвяченої Миколі Гоголю, книжку про якого він пише. Тож переповнена зала бібліотеки першою слухала сторінки майбутнього роману. І сприйняла озвучені історії книжки, яка лише народжується, щирими аплодисментами. А це свідчить, що книжка буде прецікавою. Як кожна зі створеного на сьогодні одинадцятикнижжя Олександра Балабка. Як прецікаве усе, що він пише про видатних українців, шукаючи їхні сліди в Україні і далеких світах. Сьогоднішнє дійство вкотре довело, що до титулу “письменник-мандрівник” Олександру Васильовичу давно пора присвоїти ще один – письменник-режисер, що я урочисто й роблю. Нинішній творчий бенефіс, як десятки його зусти патріотами рідної землі. Сказала, що сини її виростали на передачах Радіо Культура, і почути ці слова – для мене найвища нагорода. “Мені важко було відпускати своїх дітей”, – призналась мама. Коли котромусь не вдавалося приїхати додому на свято, вона писала сумовиті рядки: “Ой діти мої, соколята, широкий для вас білий світ...”. А сама думала: “старіє моє материнство, а я ще не встигла всього сказати своїм дітям”... І трьом вже не встигне ніколи... А проте сьогодні своїм полеглим синам-воїнам Данилові і Дмитру вона сказала багато світлого і сильного. З самого початку нашої зустрічі пані Марія так і сказала: “Я хочу їх тут пом’янути”... І дістала свої надруковані книжки, написаний від руки
Зліва направо: Алла Малієнко, Марія Гармаш з онучкою Соломійкою, невісткою Оленою та Галина Дацюк найновіший вірш, а з глибини маминого серця випустила білою голубкою любов... І птаха молитовно вуркотала понад нашим притишеним світом. І ми її відчули. А Соломійка тихенько сказала своїй мамі Оленці, що дуже любить перепічку. І скоро на столі з’явилися запашні гарячі українські перепічки і ромашковий чай. Наш білий хліб, наш білий цвіт... Наша святочна тризна, повна болю і життя... Пані Марія подарувала нам свої книжки. А одну, підписану давно, з колисковими, попросила подарувати при нагоді улюбленій співачці Руслані Лоцман. Нехай би співала дітям зі сцени, бо голос і серце має золоті. Дякуємо, дорога пані Маріє, за Вашу невичерпну силу добра. Дякуємо, що приїхали нині до Києва з Сумщини, з рідного і милого Білоярського, де тепер господарюєте на вітцівській землі. З Вами треба зустрічатися, бо Ваш досвід – матері, вчительки, письменниці – скарб для молоді. Приклад, як треба служити Україні. Ми вже щось хороше задумали. Дай, Боже! Світлого Неба, вдячність і честь славним синам-воїнам Данилові і Дмитру. Радості, любові, Божого захисту і щасливої долі родині і Перемоги Україні.
*** Марія Гармаш Києве мій Мабуть, багато людей, чия молодість і навчання проходили в нашій прекрасній столиці, так само відчува-
Марія Гармаш з “Орденом Матері полеглого бійця”
ють певну ностальгію не тільки за минулими своїми роками, а й за тим Києвом, який був тоді. Я вже давно боляче сприйняла руйнацію історичної частини міста, спотворення загального його вигляду бетонно-скляними висотками, знищення скверів і природних куточків, тому не так часто, як хотілося, буваю там. Моя теперішня подорож зовсім не стала схожою на мандрівку в молодість не тільки з названих причин (бо насправді ж є і хороші враження від того розмаїття квітів у різних варіаціях, від тих по-справжньому щирих патріотичних заходів у святих для мене місцях), а й від жахливого видовища понівеченої Лук’янівки та інших місць, де люди жили, трудилися, наповнювали Київ теплом своїх сердець. А переживши отой шалений обстріл не в самому місті, а недалеко від нього, побачивши, як моя доня цілу ніч трусилася над моїми двома дівчатками-онучатками в коридорі між двома несучими стінами подалі од вікон, я відчула якусь особливу любов до нашої столиці, до киян, з якими була на Майданах, і ще гостріше
Культура незламного міста “Вистоїть Київ – вистоїть вся Україна”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
ну деталь, документ, інформацію, перш, ніж остаточно вписати у книжку. Тому його книжки читач цінує, їм вірить. А ми нині щиро повірили не лише у правду майбутньої книжки, а в те, що Микола Васильович був серед нас. За життя Гоголь мріяв жити в Києві. І сьогодні він побачив Київ – інтелектуальний, співучий, музичний, літературний, поетичний. Він побачив Місто, яке, ледве оговтавшись від пекельної ночі, влаштованої нам росією, знову трічей-презентацій, продуманий і прописаний до найменших деталей. Тут пісні, уривки текстів, виступи, знову музика, відкриття, спогади, вірші. Все – у стрункому сценарії, логічне, інформаційно насичене, емоційно підсилене. Мудре і щире. Таке спонтанно не зробиш, такий захід треба готувати заздалегідь. І в цьому теж особливість письменника Олександра Балабка, який відповідально і скрупульозно ставиться до всього, що творить. Котрий сто разів перевіряє кож-
Фотографія про “Гоголівські іменини зі “Світлиною””
здатне радіти життю. Яке бинтує ронделем біль і шляхетно читає переклад французькою. І живе повнокровним духовним життям. Омиває рани травневим дощем ізнову налаштовується на майбутні зустрічі з письменником Олександром Балабком. І вони звісно будуть. Бов такому спілкуванні радість і сила нашого буття. Щиро зраділа сьогодні дорогому товариству друзів – науковців, письменників, музикантів, співаків, акторів: професору Дмитрові Чистяку, народній артистці України Світлані Мирводі, поетці Вікторії Шевель, поетові Вікторові Кучеруку, музикантові Анатолію Бабичу, співачкам Каріні Карасьовій, Тетяні Мірошниченко, Наталії Полтавець, письменницям Галині Сливці, Людмилі Ясній, співачці і поетесі Галині Ільєвій, актору Андрію Любічу, дирек-
Спадщина · “Він зумів об’єднати навколо себе ентузіастів9однодумців, сам виробив програму і сам же активно приступив до її здійснення”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Надія НАУМОВА, співробітниця Музею історичного центру міста Києва
Син священника Лук’янівської тюрми, згодом – настоятеля Стрітенської церкви на Сінній площі, Микола навчався у ІІ Київській гімназії, зі стін якої вийшли відомі особи, зокрема Павло Чубинський, автор гімну України, люди, які пізніше стали членами політичних партій і уряду. Його учителем там був Володимир Науменко, редактор журналу “Киевская старина”, член Центральної Ради, член уряду гетьмана Павла Скоропадського, розстріляний більшовиками у 1919 р. Микола Федотович очолював археологічний відділ цього журналу як редактор рубрики “Археологическая летопись”, що згодом стала виходити окремим виданням (Археологическая летопись Южной России – АЛЮР), яку він вів, як свідчили сучасники, навіть не отримуючи платні, а ще й докладаючи свої гроші. М. Біляшівський продовжив освіту в Київському університеті на юридичному факультеті, а потім на такому самому факультеті в Одесі отримав диплом. Але юриспруденція його не приваблювала, не мріяв він і про політичну кар’єру. Ще з дитинства захопившись археологією, він привіз торбину зібраних камінців до Києва, коли переїхав сюди з батьком з Умані. Уже в студентські роки брав участь в археологічних експедиціях під керівництвом В. Антоновича. У 1981 р. організував розкопки старожитного міста Родня на Княжій горі під Каневом. Після закінчення університету, попрацювавши короткий час у суді, відмовився від фаху правника, присвятивши себе археології, етнографії та мистецтву. Певний час був також слухачем природничого факультету Московського університету, де відвідував лекції з антропології. На життя цієї неординарної людини випали важкі часи, позначені Першою світовою війною, Українською революцією, жовтневим переворотом і всіма подальшими подіями. Ставши директором музею, він зумів об’єднати навколо себе ентузіастів-однодумців, сам виробив програму і сам же активно приступив до її здійснення. В архіві Біляшівського зберігся аркуш з написаною ще в 1905 році біографією-характеристикою його як керівника, в якій, зокрема, сказано: “Можна з певністю сказати, що ні музей не міг мати кращого директора, ні Микола Тодосович не міг собі знайти діяльності більше відповідної усій його вдачі, його інтересам, здатностям”. Директор Біляшівський не був тим директором, що сидів у кабінеті, він часто виїздив у відрядження, привозив із подорожей нові експонати, сам же записував їх каліграфічним почерком до книг вступу. Постійна незгасаюча увага до спадщини Тараса Шевченка супроводжувала всю його діяльність під час перебування на посаді очільника музею. Завдяки його невтомним пошукам, енергійним зусиллям та за його ініціативи в музеї було створено Шевченківський відділ, переважна частина експонатів якого у 1933 році була передана Інституту Тараса Шевченка, а згодом надійшла до фондів Київського музею Кобзаря, де нині представлена в його постійній експозиції. Перше зацікавлення Миколи Біляшівського постаттю українського поета пов’язане з археологічними розкопками, які він проводив на Княжій горі біля Канева в 1891–1892 роках. Результатом цих розкопок стали не лише наукові доповіді та археологічні публікації, а й стаття “Рассказы крестьян с. Пекари о Т. Г. Шевченко”, надрукована 1893 року в лютневому номері “Киевской старины”. В ній автор вперше порушив важливу тему “Шевченко і народ”, записавши спогади селян, які ще пам’ятали приїзд поета на Княжу гору в 1859 році, та легенду про його безсмертя, яка бере початок саме тут, серед селян села Пекарі: “...та ні, там його не було /в домовині/, він і досі живий десь ходить”. Того ж року М. Біляшівського запросили в Качанівку для упорядкування археологічної частини каталогу музею української старовини В. В. Тарновського. Там він познайомився з Григорієм Честахівським, тоді ж побачив знамениту Шевченкову збірку. Ідея створити Шевченківський відділ у Київському музеї існувала ще задовго до того, як з’явилася його будівля. У 1911 році відзначалося 50-ліття від дня смерті Тараса Шевченка. Київський музей вшанував цю дату виставкою, ініціатором та організатором якої став Микола Біляшівський разом із колегою, мистецтвознавцем Данилом Щербаківським. Серед його кореспондентів, часто – досить близьких друзів, художники: І.Труш, К.Трутовський, С.Реріх, О.Сластіон, М.Мурашко, Ф.Красицький, колеги-музейники, колекціонери, мистецтвознавці, вчені: В.Горленко, К.Широцький, В.Тарновський, А.Кримський, С.Яремич – художник та хранитель фондів Ермітажу, К.Мощенко – завідувач фондів Полтавського земського музею. Часто заочне знайомство, що розпочиналось листовно, переходило у справжню творчу співдружність, у людську дружбу, як це було у випадку з О. Новицьким, укладачем першого коментаря до академічного видання малюнків Т. Шевченка.
Влаштування виставки стало для М. Біляшівського справою честі. Він надіслав запрошення взяти участь уній всім київським колекціонерам; розшукав людей, які мали поодинокі речі Шевченка, звернувся до завідувача фондів Полтавського музею К. Мощенка з проханням надіслати на виставку портрет О. Бларамберг, що був у фондах цього музею. Дружні взаємини з ним дозволили йому написати в такому напівжартівливому тоні: “Я саме тепер зайнятий упорядкуванням виставки Шевченка – треба втерти носа Москві і Петербургу. Так, будь ласка, козаче, розворушіться і вишліть, ... не вагаючись, тепер саме сходяться речі”. Навколо виставки було багато хвилювань. Ювілей Шевченка співпадав із річницею скасування кріпацтва, очікувались антиурядові виступи, студентські демонстрації. Виставка була відкрита в Київському міському музеї 28 лютого 1911 року і діяла до травня. За цей період її відвідало понад 2000 чоловік. Київська виставка відкрила широкому колу людей низку цілком невідомих до того часу творів Шевченка-художника. На ній експонувалось 27 оригіналів: 6 олійних портретів, 7 офортів, решта – акварелі та малюнки олівцем. Експонувалось видання альбому “Живописная Україна” зі збірки В. Науменка (до речі, сьогодні цей єдиний повний примірник з шести офортів з автографом власника на обкладинці зберігається у рукописному відділі Публічної бібліотеки АН України). У виставці взяли участь 18 власників, які мали шевченківські твори. Крім малярських творів, оригінальних фотографій та фоторепродукцій з автопортретів, на виставці експонувались автографи листів та поезій і посмертна маска поета. Виставка супроводжувалась каталогом, складеним М. Біляшівським та М. Щербаківським, з вичерпними даними про кожен експонат. У цій невеликій книжечці вказувалось на важливість дослідження творчості Шевченка-художника: “Не вважаючи на те, що минуA ло вже півстоліття, як не стало Тараса Шевченка, ми до сього часу дуже мало знаємо його з боку арA тистичної діяльності... Давно вже настав час звернути більш серйозA ну увагу на діяльність Шевченка, яко артистаAмаляра, бо до сього часу зроблено в цьому напрямі дуже мало – майже нічого. Перш усього треба виявити що лишилося – ми ще не маємо навіть перелічення йоA го артистичних творів, боA дай і неповного”. Микола Біляшівський не любив політики, але історичні події поставили його в такі обставини, що він змушений був позиціонувати себе на боці певних ідейних течій, а спектр його діяльності не міг не містити громадської діяльності. Микола Федотович все-таки був політиком, не крикливим, а спокійним, робив свою ніби й неголосну, але дуже важливу справу, адже наукова праця є водночас працею суспільною, як пізніше відзначали всі: і співробітники музею, і друзі-однодумці. Він був членом Першої думи, Центральної Ради і комісаром охорони пам’ятників, завжди залишаючись хранителем музею, хранителем культури, вболівав за пошкоджені під час стрілянини будівлі Лаври, за Андріївську церкву та Михайлівський собор. На окрему увагу заслуговує активна діяльність М. Біляшівського як члена Комітету зі спорудження пам’ятника Шевченкові у Києві. Він листувався з художниками – авторами проєктів. У його архіві зберігається 57 листів художниці-скульпторки Є. Трипільської, яка була в дружніх стосунках з ним, зверталась за порадами, працюючи над проєктами пам’ятників на конкурси 1910 та 1911 рр. У розпорядження Комітету директор музею надав фотографії Шевченка, щоб репродукції з них розмножити і надіслати учасникам конкурсу. У 1925 р. український художник С. Яремич, добрий друг
М. Біляшівського, подарував музеєві збірку, в якій були такі твори Шевченка, як олівцевий портрет В. Закревського, акварель “Дівчина в ліжку”, альбом „Sou- venir d’Orenburg” що належав колись генерал-губернатору Оренбурзького краю В. Обручеву; в ньому серед малюнків інших художників були і акварелі пензля Шевченка. З приходом влади рад життя стало важчим. З 1904 року Біляшівський із сім’єю жив у музеї, у напівпідвальному приміщенні. Ось рядки з листа до “старого єдиного друга” від 20 квітня 1920 р.: „Важко мені, знесилив у боротьбі з життям. Тяжко на душі, болить увесь час серце. Ледве перезимували в страшній вогкості, в чаду, в холоді, в отій хатиніA погребі. Музей, ану його, зацвів, поріс мохом. А у мене ще один манісінький Юрко. Жінка теж знесилена... Не знаю, що робити літом з сім’єю. Торік сиділи у Києві. Хотілося б хоч се літо витягти їх нещасних на свіже повітря – та не знаю, куди і на які кошти. Моя
Княжа не існує – рознесли, вирубали”. Несподівано зміщений з посади, глибоко порядна людина, він не знав почуття заздрості і навіть у приході нового директора Андрія Винницького вбачав позитивні сторони: поліпшив дисципліну, подбав про опалення. “Небезпека лише в тому, що він мав намір змінити програму самого музею – викинути відділ художній, церковний і т.п. Але ми встали проти, і поки що все зосталося так, як було”. Миколу Біляшівського поховали на Княжій горі 24 квітня, повезли його туди пароплавом і проспівали над ним “Заповіт”. Статтю, присвячену Біляшівському, опублікував і директор музею Андрій Винницький (друкувалась у Записках історико-філологічного відділу ВУАН 1926 р. і вийшла окремою брошурою). Написана вона з великою симпатією. Говорячи про свого попередника, автор зазначав, що громадська діяльність ніколи не була йому чужою: “Ще одна прикмета вдачі Миколи Теодотовича – це розуміння, що наука і мистецтво – інтернаціональні”. “Без музею мені не жити”, – так говорив Микола Федотович. На основі музею Біляшівського побудовані експозиції декількох музеїв: Історичного музею України, Музею Тараса Шевченка, Музею народно-прикладного мистецтва, Музею історії Києва.
21 квітня виповнилося 100 років від дня смерті Миколи Федотовича Біляшівського, який ввійшов в історію української культури як один із перших академіків Української академії наук, створеної в 1918 році. Багатогранна його діяльність помітна в археології, мистецтвознавстві, етнографії, але найбільше в музеєзнавстві. Ставши у 1902 р. директором Київського міського музею (нині Національний художній музей), він все життя пропрацював у ньому, зміщений з посади директора наприкінці життя. Він і помер у своєму музеї, де жив у підвальному приміщенні. Біляшівський любив цей музей і віддав йому 20 років зі своїх 59.
Про&читання · “Життя, пам’ять і слово здатні вистояти навіть перед лицем війни”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Надія ГАРМАЗІЙ, поетеса, кандидатка філологічних наук
Щойно у Видавництві “Простір” (директорка Олена Нужна) побачила світ книжка Ярослава Карпця “Квіти гинуть на війні”, що була презентована на Книжковому Арсеналі-2026. Важко визначити ту сторінку з поезією, де моє власне серце перестало гупати від болю й почало вслухатися у голоси тих, від імені кого написані ці вірші. Є теми, до яких поезія підходить обережно, майже навшпиньки. Але тема дітей і війни – це не просто складна тема, це виклик самій природі слова. Діти, позбавлені дитинства, діти, чиї життя обірвалися у жерлі війни, – це ті історії, перед якими навіть поезія знімає свій голос. Щоб сказати про це світові, потрібна внутрішня гідність і сила болю, помножена на почуття обов’язку. Саме тому книга Ярослава Карпця займає особливе місце в сучасній українській літературі. Вона не говорить голосом солдата чи історика. Вона говорить голосом дітей, тих, хто опинився в самому центрі катастрофи. Ця збірка – не просто мистецтво. Це форма пам’яті, моральне свідчення епохи. Її поява пов’язана з трагедією, що розгорнулася на українській землі після 24 лютого 2022 року. І серед найболючіших вимірів цієї трагедії – долі дітей. Автор, поет, видавець, а нині воїн ЗСУ, не просто наводить страшні цифри. Він пропускає їх крізь власну душу, перетворюючи документ часу на поетичний реквієм. Прига-
Віктор ПОЛЯНЕЦЬКИЙ, м. Харків
Презентація документальної книжки Ірини Мироненко “Доступ” відбулася в колі харківських письменників, які, попри щоденні обстріли та жахіття війни, не покидають рідне місто, творчою працею наближають перемогу над лютим московським агресором. Зустріч проходила в Харківській центральній міській бібліотеці на Данилевського, а діставатися до неї випало під виття сирен та оголошень про небезпеку.
дую, коли в перший рік повномасштабного вторгнення російського агресора в Україну ми з Ярославом організовували презентацію збірки “Поезія без укриття” у Києві. Як багато цей чоловік зробив у ті непевні часи для нашої культури… Бо його діяльність – це волонтерство у культурі в часи, коли ми всі живемо між повітряними тривогами. Тепер читаю цей рукопис і бачу очима його автора все те, що він бачив з моменту цих жахіть на нашій землі, бо ж не залишав країну, не залишав свого міста, не залишав свого покликання… Поетика Ярослава Карпця не знає декоративності. Вона працює з уламками — фраз, спогадів, емоцій. Рядки короткі, уривчасті, мов подих того, хто щойно вибрався з-під завалу. У цих текстах відчувається нерв війни: звук сирени, глухий гуркіт артилерії, порожнеча після вибуху. Вражає те, як поет передає травматичну дитячу свідомість — її фрагментарність, її здатність зберігати деталі, що інколи промовляють більше, ніж будь-які пояснення. У вірші “Бензобак” трагедія родини передається через кілька оголених образів: Життя зосталося у сплюснутому меA талі десь там, на Чернігівському шляху. Це поезія, в якій навіть метал має пам’ять. Або інший рядок звучить як дитячий спогад, беззахисний і простий:
…Коли в тебе щось болить, можна написати це на листочку і прив’язати до кульки й відпустити, щоб воно летіло… Це – дитяча спроба домовитися з болем, знайти для нього казкову форму звільнення. Поезія цієї книги балансує між двома полюсами – пеклом війни і тихим прагненням життя. Саме в цій напрузі народжуються її найсильніші образи. У вірші “Бахмут” війна постає не як подія, а як простір, у якому зникає звична логіка світу: А навколо руйновище, згарище й попіл. Дотліває вогник спогадів, як колись було, як буде потім. Зруйновані будинки стають метафорою пам’яті — того, що ще жевріє попри попіл. Особливе місце у книзі займає тема втрати батьків — одна з найболючіших для дитячої свідомості: Я спитав у батька: “Де мама?” Він відповів: “Мами більше немає”… У цій простоті — біблійна оголеність трагедії. Та попри темряву війни, поезія Ярослава Карпця не позбавлена світла. Воно з’являється у вигляді пам’яті, любові, надії на майбутнє. Один із найзворушливіших мотивів збірки — слово “мама”, що стає сакральним знаком дитячої пам’яті: Святеє слово мама, матінка, матуся… Спогади не спопеляться у диму ракетA ному.
У цих рядках пам’ять перемагає руйнування. А у вірші “Валентин” звучить проста, але сильна формула виживання: І колись Валентин стане таким, як його тато… Настане день, і Валентинові нащадки будуть у мирній країні сонцю і теплу раA діти. Ця книга не дає забути. Вона нагадує, що навіть у найтемніші часи життя шукає дорогу до світла. Бо, як говорить один із голосів цієї збірки: Якщо я живий… значить, я ще не всі свої завдання виконав. Саме з цієї простої, але глибокої думки народжується головний нерв книги – віра в те, що життя, пам’ять і слово здатні вистояти навіть перед лицем війни.
Про&читання · “Життя, пам’ять і слово здатні вистояти навіть перед лицем війни”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Поетеса, журналістка, лавреатка літературних премій Ірина Мироненко відома віршами, які виходили окремими збірками в Києві та Харкові, в численних антологіях, журналах України, Канади, Великої Британії, Польщі, Німеччини у перекладах європейськими мовами. Ще донедавна на хвилях Українського радіо. Харків журналістка вела щотижневу програму історико-краєзнавчого спрямування “Муравський шлях”. Кого лише не запрошувала Ірина Мироненко на свої передачі – письменників і художників, науковців і трударів, до яких діставалася у віддалені села Харківщини. Один із таких її співрозмовників – Віктор Пінченко – і став героєм документальної розповіді, яка побачила світ у харківському видавництві “Майдан”. “Доступ” – це спроба портрета офіцера й поета Віктора Михайловича Пінченка, про якого є що написати. Він ліквідатор аварії на ЧАЕС, член Національної спілки письменників України, лавреат кількох літературних премій, зокрема, творчої премії імені Олександра Олеся Харківської міської ради, “Мерефа козацька”, почесний громадянин Нововодолажчини. Свій життєвий досвід, мудрість і віру він передає в поетичних творах. Дитинство та юність Віктора Пінченка пройшли в одному з мальовничих куточків Слобожанщини, де “п’янко пахне медом земля”, де “бджоли всі золоті”, а “річки – срібноводі”. Його мала батьківщина, батьки, вчителі сформували його як творчу особистість. … мої батьки Дали мені життя, щоб Україні Я серцем перші написав рядки. Любов до краю, “де привільно, гостинно й безпечно”, Віктор Пінченко поніс у далекі світи й у своїх рядках назвав його “святою стороною”. З дитинства син фронтовика мріяв стати військовим. Армійська служба з “дідівщиною”, військове училище і вже офіцерські будні в НДР, військова академія вже в Союзі (глави “Армія і кіноапарат, Празька весна і радіо в казармі”, “В Німеччині служив п’ять літ. Ракетами глушили рибок, зате лякали цілий світ”, “Чотири роки знов навчався, куди крутити землю нам”). Віктор Пінченко приїжджає до рідної України як цілком сформована особистість із багатим професійним і життєвим досвідом і стає викладачем у Харківському автодорожньому інституті. Це 1986 рік. Знов Україна!.. Рідна мова… Садки, ліси – свята земля. …Моя бджола, моя дорога, Яка мов пісня, окриля… Влітку того ж року 36-літньому підполковнику Віктору Пінченку довірили очолити одну з найскладніших ділянок ліквідації аварії на ЧАЕС: Уколом стація ввійшла Мені в єство й всмоктала душу. Розплавивсь розум, як смола, В зізнанні треба, зможу, мушу… Як заступник командира з озброєння 25-ї хімічної бригади Київського військового округу разом зі своїми бійцями відповідав за 630 спеціалізованих машин та 900 осіб персоналу обслуги (глава “Чорнобильську пройшов війну”). І без вагань я глянув смерті В зіниці: крайAбо мій в біді!.. Хоча лишаймося відверті – Живим на цвинтар йшов тоді. За 67 страшних діб він здійснив 57 виїздів на Чорнобильську станцію, це відібрало у Віктора Михайловича здоров’я,
плани на щасливе майбутнє. Справжнім спасінням, чудодійними ліками стала для ліквідатора поезія, яка віднаходила надію на краще: Коли обпікався рентгенами я Й здавалось, що вже помираю, То подумки крикнув: “О земле моя, Мій рідний, коханий мій краю, – Повір, ще з дитинства й до срібних сивин Мені твоя доля боліла!..” Хоч воїном в полі я був не один, Та смерть все ж мене пожаліла. Пройшовши чорнобильське пекло, він не втратив віри в життя, а світлу пам’ять про друзів та любов до отчого краю перелив у вірші, які ввійшли до його поетичних збірок: “Базальт”, “Атом і любов”, “Зрілий мед”, “Течія долі” та ін. Поезія Віктора Пінченка публікувалася в колективних збірках і альманахах, увійшла до антології сучасної поезії “Помежи словом і століттями”. Окремі твори стали текстами пісень. Світлою сторінкою в життєписі поета є село. Полковник у відставці не тільки знає сільську працю, а й любить її. “Бджола і земля – для мене основне”. Він працює на городі, сіє хліб “на батьківській землі”, вирощує великий сад. Пам’ять про побратимів, любов до рідного краю допомагають Віктору Пінченку боротися за справедливість, пересилювати недугу й ще майстерніше вигранювати своє поетичне слово. Це лише легенькі штрихи до портрета героя документальної розповіді Ірини Мироненко. Полковник Пінченко, поет і пасічник – її земляк, вони з однієї громади Харківського району. Він народився у Старій Вололазі, а Ірина Дмитрівна – в Новій. Той, хто читатиме цю книжку, гарно видану відомим видавництвом “Майдан”, зможе багато дізнатися не лише про життя головного героя, а й про літературний процес у ті бурхливі часи перемін та нинішнього неспокою. Отже, перша “ластівка” документальної прози Ірини Мироненко злетіла ввись. Побажаймо відомій поетесі та журналістці продовжити цикл книжок про наших сучасників.
Про&читання · “Життя, пам’ять і слово здатні вистояти навіть перед лицем війни”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Верховна Рада України ухвалила постанову про запровадження Дня української музики. Нове свято відзначатимуть щороку у третю суботу вересня. У такий спосіб планують відзначити внесок українських музикантів, виконавців і всієї музичної індустрії у розвиток культури, а також підтримати український культурний простір під час війни з Росією. Дату обрали не випадково: вона пов’язана з фестивалем “Червона Рута”, який у 1989 році став однією з ключових подій для сучасної української музики та відкрив нову хвилю української сцени. Фестиваль проходить кожні два роки і донині.
Власн. інф.
Театр · “Коли почалася робота, то матеріалу, ідей і думок було значно більше, ніж потрібно для вистави”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ У Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра відбулася прем’єра вистави “Дурко” за мотивами Луїджі Піранделло. Режисер-постановник – переможець фестивалю “Митниця. Нова режисура” Слава Юшков. Виставу створено за підтримки Посольства Італії в Україні та Італійського інституту культури в Україні. Про те, як вона створювалася, – наша розмова з режисером-постановником.
– Розкажіть, будь ласка, перед0 історію цього проєкту. – Насправді все почалося з фестивалю “Митниця”, який щороку проводить Київський театр драми і комедії. У 2024 році за регламентом потрібно було працювати з обраними оповіданнями Луїджі Піранделло. Був список – близько 20 оповідань, і режисер на свій розсуд обирав текст, мав запропонувати експлікацію бачення вистави і підготувати на “Митницю” уривок. Я почав читати ці оповідання. Зізнаюся, що раніше був знайомий лише з п’єсою Піранделло “Шість персонажів у пошуках автора”. Вона мені здавалася цікавою і вигадливою. Тому залюбки подався на конкурс. Але спочатку мені було важко визначити для себе якийсь текст. Я йшов по списку оповідань, і вони мені нічим не відгукувалися. Потім вирішив передивитися назви. Так моє око впало на назву “Дурень”. Коли став читати, то одразу побачив, що цей текст для мене цікавий. Ще не дочитавши до кінця, зрозумів, що вже не читатиму інші оповідання, а працюватиму саме з цим. Перечитав його кілька разів. Як і інші, це оповідання коротке. Там описані лише дві сцени. Звісно, це не п’єса, щоб побудувати за нею виставу. Було зрозуміло, що мені доведеться на основі цього оповідання вигадати якийсь світ, тобто рухатися до вистави. Мені було замало просто зробити для “Митниці” постановку оповідання. Моєю метою було поставити виставу, тому я мислив категоріями вистави. Не одразу надіслав свою заявку. Поставив для себе завдання зробити на “Митницю” експозицію цього світу, щоб перевірити, чи зможуть взаємодіяти вигадані мною персонажі. Кілька тижнів намагався зрозуміти, які це персонажі, про що може бути ця історія. І десь за тиждень сів усе описувати. Уявляв, яким може бути цей світ, які можуть бути режисерські та візуальні рішення. В результаті вийшла детальна експлікація. Сам на таку не очікував. Потім чув відгуки, що вона сподобалася журі театру. Вже після перемоги на “Митниці” зрозумів, що можу рухатися з виставою далі. Постановка мала бути через рік, і я почав глибше занурюватися в те, що сам придумав. Мені було важливо глибше познайомитися з творчістю Піранделло. Почав читати інші його оповідання, вивчати біографію. В якийсь момент навіть почав знаходити в його творах точки перетину з моїми персонажами. І коли знаходив такі точки, то думав, що можна щось використовувати з його творів. “Спілкувався” з письменником через його тексти, такою була наша заочна співпраця. До того часу, як ми увійшли у репетиційний процес, я встиг кілька разів переосмислити цю історію. І коли почалася робота, то у мене матеріалу, ідей і думок було значно більше, ніж потрібно для вистави. Я навіть жартував, що це може бути вистава-серіал. Якщо приділити належну увагу кожному персонажу, то вистава могла б тривати шість годин. Звісно, такої практики немає. Тому шукали з командою, на чому закцентуватися, щоб показати основне. – Хотілося б повернутися тро0 хи назад. Чим вас зацікавив саме цей твір? – Оповідання зачепило мене своєю іронією. Загалом я дуже іронічна людина. А там перші два речення чоловіків, які сидять у барі і спокійно розмовляють про людину, що повісилася. Я залишив у виставі текст, коли політик каже: “От дурень. Навіщо він повісився і не вбив мого конкурента?”. Мені це здалося іронічним. Також іронічний в оповіданні фінал. Подумав, що всі речі, якими переймалися там люди, дуже іронічні. Адже в реальному світі таке неможливо. Я дуже люблю Італію і часто там бував. Вона асоціюється з чимось сонячним, яскравим. А цей текст описаний у Піранделло дуже похмуро. Я зробив виставу в нуарному стилі, бо описи в автора для мене дуже нуарні. Мене зацікавив цей парадокс. Чому уродженець Сицилії Піранделло змалював саме таку Італію. Я сам собі пояснив, що світ, який він описав, виправдовує цинічну поведінку людей. Зрозумів, що на цьому можна побудувати широке дослідження: що буде з людьми, якщо їх поселити в такий похмурий світ. Згадалася історія про італійця, з яким ми познайомилися в Естонії взимку. А там у цю пору року дуже холодно. Цей літній сицилієць сказав, що взимку завжди їздить у холодні країни. Влітку на Сицилії дуже тепло, і він ходить на пляж. А взимку не настільки тепло і немає чого робити. Тому й їде. У мене відгукнулася думка: а що буде, якщо забрати у людей зовнішню радість у вигляді сонця. Тоді вони залишаються наодинці із самими собою. З цього почалося розуміння, чому персонажі не реагують на повішення. Чому, комунікуючи між собою, надягають маски. Це мене зачепило, бо люблю досліджувати парадоксальні речі. Натомість не люблю щось класично зрозуміле. – Як відбувався підбір акто0 рів? – Це була спільна робота. До участі у фестивалі “Митниця” можна було залучати будь-яких виконавців. Але вистава-переможець мала ставитися тільки з акторами трупи театру. У нас відбулося кілька зустрічей. Я мав своє уявлення, а мені ширше розповідали про акторський склад, хто може краще проявитися в рамках цих ролей. Врешті узгодили список виконавців. Це було наше спільне рішення з керівництвом театру. – Чим запам’ятався репети0 ційний процес? – Він був одночасно і цікавим, і виснажливим. У мене не такий великий досвід театрального режисера. І зайшовши у цю виставу, я по суті вперше працював на великій сцені, з великою командою. Непросто було витримати таке навантаження. Але водночас мені це подобалося. Розумів, що такий досвід більше ніде не зможу набути. Запам’яталося, наскільки порізному можна побачити інтерпретацію матеріалу, коли ти працюєш з двома складами акторів. Бо вони вже настільки досвідчені, що так чи інакше починають щось трактувати під себе. Цікаво бачити дуже різні характери персонажів. Але при цьому вони працюють у рамках заданої структури. Мене це певним чином надихало. А ще запам’яталося те, скільки ми обговорювали питання, які не були важливими в контексті мого уявлення. Але які, мабуть, були важливими для акторів, бо ми зайшли у цю репетицію на дуже різних рівнях сприйняття. Я довго “варився” з цим текстом, багато вигадував, багато що перечитав Піранделло, передивився чимало нуару. І, мабуть, зайшов з позиції, що мені зрозумілі певні моменти і чому вони так описані. Тим часом акторам і акторкам треба було в це увійти. Цей діалог в якийсь момент ставав цікавим. – Можливо, варто виділити когось із акторів? – Свідомо цього не роблю. Коли працюю з двома складами, ніколи не в використовую фразу “перший і другий склад”. Завжди кажу – “інший”. Коли працюєш у театрі з одним складом, то можна обирати людей, які найбільше потрапляють у бачення режисера. А коли ту саму роль виконують дві людини, то мені навпаки цікавіше, аби вони були різними, неоднаково інтерпретували роль. З двома складами ти можеш прожити виставу двічі. – Що можете сказати про сценографічне рішення та костю' ми? – Радий знайомству з Іваном Михайловим. У нашій виставі він художник по костюмах і сценограф. Ми познайомилися вже після “Митниці”, але ще до того, як приступати до роботи над виставою. По-перше, це дуже класний художник, по-друге, у нас збіглися певні смаки і бачення. Ми проговорювали якусь ідею, як я це бачу, а Іван приходив з пропозиціями. Дуже швидко знайшли спільне бачення, воно у нас співпадало на 90 відсотків. Тому працювали разом із задоволенням. Найбільше нам подобалися костюми. На їхнє створення витратили багато часу. Ми не знали, які можуть обмеження по бюджету постановки, але визначилися, що костюми – це основа всього. Якщо треба буде щось захищати, то захищатимемо, насамперед, костюми. Дуже добре спрацювали пошивальні цехи. Костюми вийшли майже такі, якими ми їх уявляли. Сподіваюся, це не остання наша спільна з Іваном робота. – А щодо пластики? – З хореографічних моментів із нами працював Антон Вахліовський. Він актор театру, а ще працює як хореограф. По всіх питаннях з пластики ми взаємодіяли з ним. Але переважно це були акторські пошуки. Хотів би тут згадати акторку
Вероніку Мішаєву-Яковлєву. Коли вона вводилася у виставу, у нас не було прямих репетицій. Ми кілька разів працювали онлайн. Пощастило побачити її перший вихід на сцену в цій виставі. Зрозумів, що вона зробила багато домашньої роботи. При цьому їй вдалося відтворити те, про що ми говорили. Я хотів би висловити неймовірну вдячність керівництву театру. Круто, що вони створили фестиваль “Митниця” і проводять його щороку. Мене як учасника цього фестивалю вразив сам підхід, настільки професійно він був організований. Коли вже дійшла справа до роботи над самою виставою, то відчув всебічну підтримку. Особисто вдячний головній режисерці Тамарі Труновій. Її досвід режисури, можливість з нею просто спілкуватися, чути її думку, бачити в роботі – це щось неймовірне. А ще, звісно, директорці-художній керівниці театру Олесі Жураківській. Також дуже вдячний за співпрацю і спільність духу менеджерці вистави і менеджерці “Митниці” Каті Янюк. Це вона познайомила нас з Іваном Михайловим. Я постійно відчував, що театр хоче, аби ця вистава відбулася і відбулася якнайкраще. Із самого початку до цього проєкту ставилися як до повноцінної постановки. – Напевно, ви хотіли б про0 довжити досвід роботи режисером театру? – Сто відсотків. Зараз ця робота на паузі. Бо я служу у Збройних Силах України. Але планую обов’язково повернутися до цієї справи. Прем’єра вистави “Дурко” майже збіглась по датах з наступною “Митницею”. Думав, що паралельно з репетиціями зможу податися на цей фестиваль. Можливо, не як повноцінний учасник, але хотілося щось показати. Для мене був цікавий сам процес. Проте коли наблизилися до прем’єри, зрозумів, що часу й ресурсу на це не буде. Десь за два тижні до прем’єри я прокинувся з думкою, що у мене є задум вистави, але не знаю, на який текст. Почав його шукати і навіть знайшов. (Усміхається). Звісно, є у мене задуми. Буду їх потроху виношувати, коли з’явиться можливість цим займатися.
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО Світлини із сайту театру
16 Подія · “Вдячна публіка довго не хотіла відпускати талановитих виконавців і кілька разів викликала їх на біс”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
раїнської музики. Найбільше ми його знаємо як автора гімну Києва “Києве мій”. Хоча насправді є ще величезна кількість пісень, які знають, люблять і, звісно, співають. Далі звучала одна з них – Ігор Шамо “Де ти тепер”. Завершили концерт запальною композицією. Це був український народний танець “Аркан”. У супроводі оркестру виступив учасник Євробачення у складі “Kalush Orchestra” Віталій Дужик. Вдячна публіка довго не хотіла відпускати талановитих виконавців і кілька разів викликала їх на біс. До нової зустрічі з Національним академічним духовим оркестром України залишилося чекати зовсім недовго. У червні – презентація програми під назвою “Соло”. У ній не буде запрошених артистів, а лише власні виконавці. Адже кожен учасник оркестру – самобутня творча одиниця. І кожен готовий щомиті вийти на сцену і зіграти соло. Тож цього вечора солістами стануть учасники оркестру.
16 Подія · “Вдячна публіка довго не хотіла відпускати талановитих виконавців і кілька разів викликала їх на біс”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Національний академічний духовий оркестр України в Колонному залі імені Миколи Лисенка Національної філармонії України презентував концертну програму “Музичний код народу”, присвячену Міжнародному дню вишиванки. Це було повне занурення в нашу українську ідентичність.
Едуард ОВЧАРЕНКО
У виконанні уславленого колективу під орудою диригента Івана Стецького та солістів Віталія Дужика (сопілка та бік-бокс), Вікторії Мельник (сопрано), Сергія Бортника (тенор) і Романа Смоляра (бас) прозвучала програма, яка поєднала народну та популярну пісню. Все це виконувалося з цікавим аранжуванням, що додало вечору емоційності та душевності. Всього того, що так любить слухач, який почув улюблені твори Платона Майбороди, Олександра Білаша, Володимира Івасюка, Ігоря Шамо та інших авторів. Всі ці композиції вже стали справжніми символами України. Допоміг здійснити подорож у неповторний світ української музики ведучий концерту, заслужений артист України Олександр Рудько. На початку він повідомив, що Національна філармонія України та 9 окрема бригада безпілотних систем проводять збір для потреб першого жіночого підрозділу “Гарпії”, і запросив слухачів долучитися до збору. А розпочали вечір Духовним Гімном України – “Молитвою за Україну” Миколи Лисенка. Наступний твір – “Пісня про рушник” (музика Платона Майбороди, слова Андрія Малишка) був написаний у 1958 році до кінофільму “Літа молодії”. Першим виконавцем став Олександр Таранець. А всенародну популярність їй приніс народний артист України Дмитро Гнатюк. Цю пісню перекладено багатьма мовами. Вона входить до золотого фонду української естрадної пісні ХХ століття. Пісня “Балада про мальви” створена на слова Богдана Гури у 1970-х роках. Вона стала однією з найвідоміших ліричних композицій Володимира Івасюка, після “Червоної рути”. Твір набув особливої популярності у виконанні Софії Ротару. В музиці поєднані елементи естрадної балади та української пісенної мелодики, яка так характерна для творчості Івасюка. Твір “Ніч яка місячна” на вірш Михайла Старицького “Виклик”, написаний у 1870-х роках. Музику традиційно пов’язують з ім’ям Миколи Лисенка, хоча існують різні версії її походження. Пісня увійшла до репертуару багатьох академічних співаків і часто виконується як український романс. Слова пісні “Дивлюся я на небо” написав поет-романтик Михайло Петренко у 1841 році. А згодом вони були покладені на музику Людмилою Александровою. Пісня швидко поширилася в народному середовищі і фактично втратила авторський статус. Її популяризували оперні та естрадні співаки ХХ століття. “Чорнобривці” написані у 1960 році Володимиром Верменичем на вірші Миколи Сингаївського. За словами поета, образ чорнобривців виник з дитячих спогадів про материнський сад біля хати, що була на Поліссі. Цей твір став одним з найвідоміших українських пісенних шлягерів радянського часу й увійшов до репертуару Дмитра Гнатюка та інших українських і зарубіжних виконавців.
Завершальною ж композицією першого відділу став твір сучасного українського композитора зі славного міста Запоріжжя Анатолія Жульєва “Ф’южин концерт”. Другий відділ розпочали фантазією на теми українських пісень “Водограй” та жартівливою піснею Володимира Верменича “Підкручу я чорнії вуса”. Автор понад п’яти сотень пісень Олександр Білаш є одним з найвідоміших українських мелодистів ХХ століття. Чимало його пісень вже стали народними. А цього вечора прозвучала його музична перлина “Над горою місяць повний” (вірші Степана Пушика). Пісня, що звучала далі, виникла у ХІХ столітті і стала одним з найвідоміших українських ліричних романсів. Її популярність була настільки великою, що вона увійшла до репертуару багатьох академічних співаків. І, зокрема, Івана Козловського. Це українська народна пісня “Чорнії брови, карії очі”. Ще одне знакове ім’я для ук-
16 Подія · “Вдячна публіка довго не хотіла відпускати талановитих виконавців і кілька разів викликала їх на біс”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити:
АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок:
№ UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство
“Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756.
Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Подія · “Вдячна публіка довго не хотіла відпускати талановитих виконавців і кілька разів викликала їх на біс”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ