Театр · “Коли почалася робота, то матеріалу, ідей і думок було значно більше, ніж потрібно для вистави”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
Слава Юшков: “Люблю досліджувати парадоксальні речі”
Слово Просвіти, №21–22 за 2026 рік
У Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра відбулася прем’єра вистави “Дурко” за мотивами Луїджі Піранделло. Режисер-постановник – переможець фестивалю “Митниця. Нова режисура” Слава Юшков. Виставу створено за підтримки Посольства Італії в Україні та Італійського інституту культури в Україні. Про те, як вона створювалася, – наша розмова з режисером-постановником.
– Розкажіть, будь ласка, перед0 історію цього проєкту. – Насправді все почалося з фестивалю “Митниця”, який щороку проводить Київський театр драми і комедії. У 2024 році за регламентом потрібно було працювати з обраними оповіданнями Луїджі Піранделло. Був список – близько 20 оповідань, і режисер на свій розсуд обирав текст, мав запропонувати експлікацію бачення вистави і підготувати на “Митницю” уривок. Я почав читати ці оповідання. Зізнаюся, що раніше був знайомий лише з п’єсою Піранделло “Шість персонажів у пошуках автора”. Вона мені здавалася цікавою і вигадливою. Тому залюбки подався на конкурс. Але спочатку мені було важко визначити для себе якийсь текст. Я йшов по списку оповідань, і вони мені нічим не відгукувалися. Потім вирішив передивитися назви. Так моє око впало на назву “Дурень”. Коли став читати, то одразу побачив, що цей текст для мене цікавий. Ще не дочитавши до кінця, зрозумів, що вже не читатиму інші оповідання, а працюватиму саме з цим. Перечитав його кілька разів. Як і інші, це оповідання коротке. Там описані лише дві сцени. Звісно, це не п’єса, щоб побудувати за нею виставу. Було зрозуміло, що мені доведеться на основі цього оповідання вигадати якийсь світ, тобто рухатися до вистави. Мені було замало просто зробити для “Митниці” постановку оповідання. Моєю метою було поставити виставу, тому я мислив категоріями вистави. Не одразу надіслав свою заявку. Поставив для себе завдання зробити на “Митницю” експозицію цього світу, щоб перевірити, чи зможуть взаємодіяти вигадані мною персонажі. Кілька тижнів намагався зрозуміти, які це персонажі, про що може бути ця історія. І десь за тиждень сів усе описувати. Уявляв, яким може бути цей світ, які можуть бути режисерські та візуальні рішення. В результаті вийшла детальна експлікація. Сам на таку не очікував. Потім чув відгуки, що вона сподобалася журі театру. Вже після перемоги на “Митниці” зрозумів, що можу рухатися з виставою далі. Постановка мала бути через рік, і я почав глибше занурюватися в те, що сам придумав. Мені було важливо глибше познайомитися з творчістю Піранделло. Почав читати інші його оповідання, вивчати біографію. В якийсь момент навіть почав знаходити в його творах точки перетину з моїми персонажами. І коли знаходив такі точки, то думав, що можна щось використовувати з його творів. “Спілкувався” з письменником через його тексти, такою була наша заочна співпраця. До того часу, як ми увійшли у репетиційний процес, я встиг кілька разів переосмислити цю історію. І коли почалася робота, то у мене матеріалу, ідей і думок було значно більше, ніж потрібно для вистави. Я навіть жартував, що це може бути вистава-серіал. Якщо приділити належну увагу кожному персонажу, то вистава могла б тривати шість годин. Звісно, такої практики немає. Тому шукали з командою, на чому закцентуватися, щоб показати основне. – Хотілося б повернутися тро0 хи назад. Чим вас зацікавив саме цей твір? – Оповідання зачепило мене своєю іронією. Загалом я дуже іронічна людина. А там перші два речення чоловіків, які сидять у барі і спокійно розмовляють про людину, що повісилася. Я залишив у виставі текст, коли політик каже: “От дурень. Навіщо він повісився і не вбив мого конкурента?”. Мені це здалося іронічним. Також іронічний в оповіданні фінал. Подумав, що всі речі, якими переймалися там люди, дуже іронічні. Адже в реальному світі таке неможливо. Я дуже люблю Італію і часто там бував. Вона асоціюється з чимось сонячним, яскравим. А цей текст описаний у Піранделло дуже похмуро. Я зробив виставу в нуарному стилі, бо описи в автора для мене дуже нуарні. Мене зацікавив цей парадокс. Чому уродженець Сицилії Піранделло змалював саме таку Італію. Я сам собі пояснив, що світ, який він описав, виправдовує цинічну поведінку людей. Зрозумів, що на цьому можна побудувати широке дослідження: що буде з людьми, якщо їх поселити в такий похмурий світ. Згадалася історія про італійця, з яким ми познайомилися в Естонії взимку. А там у цю пору року дуже холодно. Цей літній сицилієць сказав, що взимку завжди їздить у холодні країни. Влітку на Сицилії дуже тепло, і він ходить на пляж. А взимку не настільки тепло і немає чого робити. Тому й їде. У мене відгукнулася думка: а що буде, якщо забрати у людей зовнішню радість у вигляді сонця. Тоді вони залишаються наодинці із самими собою. З цього почалося розуміння, чому персонажі не реагують на повішення. Чому, комунікуючи між собою, надягають маски. Це мене зачепило, бо люблю досліджувати парадоксальні речі. Натомість не люблю щось класично зрозуміле. – Як відбувався підбір акто0 рів? – Це була спільна робота. До участі у фестивалі “Митниця” можна було залучати будь-яких виконавців. Але вистава-переможець мала ставитися тільки з акторами трупи театру. У нас відбулося кілька зустрічей. Я мав своє уявлення, а мені ширше розповідали про акторський склад, хто може краще проявитися в рамках цих ролей. Врешті узгодили список виконавців. Це було наше спільне рішення з керівництвом театру. – Чим запам’ятався репети0 ційний процес? – Він був одночасно і цікавим, і виснажливим. У мене не такий великий досвід театрального режисера. І зайшовши у цю виставу, я по суті вперше працював на великій сцені, з великою командою. Непросто було витримати таке навантаження. Але водночас мені це подобалося. Розумів, що такий досвід більше ніде не зможу набути. Запам’яталося, наскільки порізному можна побачити інтерпретацію матеріалу, коли ти працюєш з двома складами акторів. Бо вони вже настільки досвідчені, що так чи інакше починають щось трактувати під себе. Цікаво бачити дуже різні характери персонажів. Але при цьому вони працюють у рамках заданої структури. Мене це певним чином надихало. А ще запам’яталося те, скільки ми обговорювали питання, які не були важливими в контексті мого уявлення. Але які, мабуть, були важливими для акторів, бо ми зайшли у цю репетицію на дуже різних рівнях сприйняття. Я довго “варився” з цим текстом, багато вигадував, багато що перечитав Піранделло, передивився чимало нуару. І, мабуть, зайшов з позиції, що мені зрозумілі певні моменти і чому вони так описані. Тим часом акторам і акторкам треба було в це увійти. Цей діалог в якийсь момент ставав цікавим. – Можливо, варто виділити когось із акторів? – Свідомо цього не роблю. Коли працюю з двома складами, ніколи не в використовую фразу “перший і другий склад”. Завжди кажу – “інший”. Коли працюєш у театрі з одним складом, то можна обирати людей, які найбільше потрапляють у бачення режисера. А коли ту саму роль виконують дві людини, то мені навпаки цікавіше, аби вони були різними, неоднаково інтерпретували роль. З двома складами ти можеш прожити виставу двічі. – Що можете сказати про сценографічне рішення та костю' ми? – Радий знайомству з Іваном Михайловим. У нашій виставі він художник по костюмах і сценограф. Ми познайомилися вже після “Митниці”, але ще до того, як приступати до роботи над виставою. По-перше, це дуже класний художник, по-друге, у нас збіглися певні смаки і бачення. Ми проговорювали якусь ідею, як я це бачу, а Іван приходив з пропозиціями. Дуже швидко знайшли спільне бачення, воно у нас співпадало на 90 відсотків. Тому працювали разом із задоволенням. Найбільше нам подобалися костюми. На їхнє створення витратили багато часу. Ми не знали, які можуть обмеження по бюджету постановки, але визначилися, що костюми – це основа всього. Якщо треба буде щось захищати, то захищатимемо, насамперед, костюми. Дуже добре спрацювали пошивальні цехи. Костюми вийшли майже такі, якими ми їх уявляли. Сподіваюся, це не остання наша спільна з Іваном робота. – А щодо пластики? – З хореографічних моментів із нами працював Антон Вахліовський. Він актор театру, а ще працює як хореограф. По всіх питаннях з пластики ми взаємодіяли з ним. Але переважно це були акторські пошуки. Хотів би тут згадати акторку
Вероніку Мішаєву-Яковлєву. Коли вона вводилася у виставу, у нас не було прямих репетицій. Ми кілька разів працювали онлайн. Пощастило побачити її перший вихід на сцену в цій виставі. Зрозумів, що вона зробила багато домашньої роботи. При цьому їй вдалося відтворити те, про що ми говорили. Я хотів би висловити неймовірну вдячність керівництву театру. Круто, що вони створили фестиваль “Митниця” і проводять його щороку. Мене як учасника цього фестивалю вразив сам підхід, настільки професійно він був організований. Коли вже дійшла справа до роботи над самою виставою, то відчув всебічну підтримку. Особисто вдячний головній режисерці Тамарі Труновій. Її досвід режисури, можливість з нею просто спілкуватися, чути її думку, бачити в роботі – це щось неймовірне. А ще, звісно, директорці-художній керівниці театру Олесі Жураківській. Також дуже вдячний за співпрацю і спільність духу менеджерці вистави і менеджерці “Митниці” Каті Янюк. Це вона познайомила нас з Іваном Михайловим. Я постійно відчував, що театр хоче, аби ця вистава відбулася і відбулася якнайкраще. Із самого початку до цього проєкту ставилися як до повноцінної постановки. – Напевно, ви хотіли б про0 довжити досвід роботи режисером театру? – Сто відсотків. Зараз ця робота на паузі. Бо я служу у Збройних Силах України. Але планую обов’язково повернутися до цієї справи. Прем’єра вистави “Дурко” майже збіглась по датах з наступною “Митницею”. Думав, що паралельно з репетиціями зможу податися на цей фестиваль. Можливо, не як повноцінний учасник, але хотілося щось показати. Для мене був цікавий сам процес. Проте коли наблизилися до прем’єри, зрозумів, що часу й ресурсу на це не буде. Десь за два тижні до прем’єри я прокинувся з думкою, що у мене є задум вистави, але не знаю, на який текст. Почав його шукати і навіть знайшов. (Усміхається). Звісно, є у мене задуми. Буду їх потроху виношувати, коли з’явиться можливість цим займатися.
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО Світлини із сайту театру
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
