Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про&читання · “Життя, пам’ять і слово здатні вистояти навіть перед лицем війни”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Реквієм дитячих голосів…

Слово Просвіти, №21–22 за 2026 рік

Надія ГАРМАЗІЙ, поетеса, кандидатка філологічних наук Щойно у Видавництві “Простір” (директорка Олена Нужна) побачила світ книжка Ярослава Карпця “Квіти гинуть на війні”, що була презентована на Книжковому Арсеналі-2026. Важко визначити ту сторінку з поезією, де моє власне серце перестало гупати від болю й почало вслухатися у голоси тих, від імені кого написані ці вірші. Є теми, до яких поезія підходить обережно, майже навшпиньки. Але тема дітей і війни – це не просто складна тема, це виклик самій природі слова. Діти, позбавлені дитинства, діти, чиї життя обірвалися у жерлі війни, – це ті історії, перед якими навіть поезія знімає свій голос. Щоб сказати про це світові, потрібна внутрішня гідність і сила болю, помножена на почуття обов’язку. Саме тому книга Ярослава Карпця займає особливе місце в сучасній українській літературі. Вона не говорить голосом солдата чи історика. Вона говорить голосом дітей, тих, хто опинився в самому центрі катастрофи. Ця збірка – не просто мистецтво. Це форма пам’яті, моральне свідчення епохи. Її поява пов’язана з трагедією, що розгорнулася на українській землі після 24 лютого 2022 року. І серед найболючіших вимірів цієї трагедії – долі дітей. Автор, поет, видавець, а нині воїн ЗСУ, не просто наводить страшні цифри. Він пропускає їх крізь власну душу, перетворюючи документ часу на поетичний реквієм. Прига- Віктор ПОЛЯНЕЦЬКИЙ, м. Харків Презентація документальної книжки Ірини Мироненко “Доступ” відбулася в колі харківських письменників, які, попри щоденні обстріли та жахіття війни, не покидають рідне місто, творчою працею наближають перемогу над лютим московським агресором. Зустріч проходила в Харківській центральній міській бібліотеці на Данилевського, а діставатися до неї випало під виття сирен та оголошень про небезпеку. дую, коли в перший рік повномасштабного вторгнення російського агресора в Україну ми з Ярославом організовували презентацію збірки “Поезія без укриття” у Києві. Як багато цей чоловік зробив у ті непевні часи для нашої культури… Бо його діяльність – це волонтерство у культурі в часи, коли ми всі живемо між повітряними тривогами. Тепер читаю цей рукопис і бачу очима його автора все те, що він бачив з моменту цих жахіть на нашій землі, бо ж не залишав країну, не залишав свого міста, не залишав свого покликання… Поетика Ярослава Карпця не знає декоративності. Вона працює з уламками — фраз, спогадів, емоцій. Рядки короткі, уривчасті, мов подих того, хто щойно вибрався з-під завалу. У цих текстах відчувається нерв війни: звук сирени, глухий гуркіт артилерії, порожнеча після вибуху. Вражає те, як поет передає травматичну дитячу свідомість — її фрагментарність, її здатність зберігати деталі, що інколи промовляють більше, ніж будь-які пояснення. У вірші “Бензобак” трагедія родини передається через кілька оголених образів: Життя зосталося у сплюснутому меA талі десь там, на Чернігівському шляху. Це поезія, в якій навіть метал має пам’ять. Або інший рядок звучить як дитячий спогад, беззахисний і простий: …Коли в тебе щось болить, можна написати це на листочку і прив’язати до кульки й відпустити, щоб воно летіло… Це – дитяча спроба домовитися з болем, знайти для нього казкову форму звільнення. Поезія цієї книги балансує між двома полюсами – пеклом війни і тихим прагненням життя. Саме в цій напрузі народжуються її найсильніші образи. У вірші “Бахмут” війна постає не як подія, а як простір, у якому зникає звична логіка світу: А навколо руйновище, згарище й попіл. Дотліває вогник спогадів, як колись було, як буде потім. Зруйновані будинки стають метафорою пам’яті — того, що ще жевріє попри попіл. Особливе місце у книзі займає тема втрати батьків — одна з найболючіших для дитячої свідомості: Я спитав у батька: “Де мама?” Він відповів: “Мами більше немає”… У цій простоті — біблійна оголеність трагедії. Та попри темряву війни, поезія Ярослава Карпця не позбавлена світла. Воно з’являється у вигляді пам’яті, любові, надії на майбутнє. Один із найзворушливіших мотивів збірки — слово “мама”, що стає сакральним знаком дитячої пам’яті: Святеє слово мама, матінка, матуся… Спогади не спопеляться у диму ракетA ному. У цих рядках пам’ять перемагає руйнування. А у вірші “Валентин” звучить проста, але сильна формула виживання: І колись Валентин стане таким, як його тато… Настане день, і Валентинові нащадки будуть у мирній країні сонцю і теплу раA діти. Ця книга не дає забути. Вона нагадує, що навіть у найтемніші часи життя шукає дорогу до світла. Бо, як говорить один із голосів цієї збірки: Якщо я живий… значить, я ще не всі свої завдання виконав. Саме з цієї простої, але глибокої думки народжується головний нерв книги – віра в те, що життя, пам’ять і слово здатні вистояти навіть перед лицем війни.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин