Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Спадщина · “Він зумів об’єднати навколо себе ентузіастів9однодумців, сам виробив програму і сам же активно приступив до її здійснення”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

“Без музею мені не жити”

Слово Просвіти, №21–22 за 2026 рік

Надія НАУМОВА, співробітниця Музею історичного центру міста Києва Син священника Лук’янівської тюрми, згодом – настоятеля Стрітенської церкви на Сінній площі, Микола навчався у ІІ Київській гімназії, зі стін якої вийшли відомі особи, зокрема Павло Чубинський, автор гімну України, люди, які пізніше стали членами політичних партій і уряду. Його учителем там був Володимир Науменко, редактор журналу “Киевская старина”, член Центральної Ради, член уряду гетьмана Павла Скоропадського, розстріляний більшовиками у 1919 р. Микола Федотович очолював археологічний відділ цього журналу як редактор рубрики “Археологическая летопись”, що згодом стала виходити окремим виданням (Археологическая летопись Южной России – АЛЮР), яку він вів, як свідчили сучасники, навіть не отримуючи платні, а ще й докладаючи свої гроші. М. Біляшівський продовжив освіту в Київському університеті на юридичному факультеті, а потім на такому самому факультеті в Одесі отримав диплом. Але юриспруденція його не приваблювала, не мріяв він і про політичну кар’єру. Ще з дитинства захопившись археологією, він привіз торбину зібраних камінців до Києва, коли переїхав сюди з батьком з Умані. Уже в студентські роки брав участь в археологічних експедиціях під керівництвом В. Антоновича. У 1981 р. організував розкопки старожитного міста Родня на Княжій горі під Каневом. Після закінчення університету, попрацювавши короткий час у суді, відмовився від фаху правника, присвятивши себе археології, етнографії та мистецтву. Певний час був також слухачем природничого факультету Московського університету, де відвідував лекції з антропології. На життя цієї неординарної людини випали важкі часи, позначені Першою світовою війною, Українською революцією, жовтневим переворотом і всіма подальшими подіями. Ставши директором музею, він зумів об’єднати навколо себе ентузіастів-однодумців, сам виробив програму і сам же активно приступив до її здійснення. В архіві Біляшівського зберігся аркуш з написаною ще в 1905 році біографією-характеристикою його як керівника, в якій, зокрема, сказано: “Можна з певністю сказати, що ні музей не міг мати кращого директора, ні Микола Тодосович не міг собі знайти діяльності більше відповідної усій його вдачі, його інтересам, здатностям”. Директор Біляшівський не був тим директором, що сидів у кабінеті, він часто виїздив у відрядження, привозив із подорожей нові експонати, сам же записував їх каліграфічним почерком до книг вступу. Постійна незгасаюча увага до спадщини Тараса Шевченка супроводжувала всю його діяльність під час перебування на посаді очільника музею. Завдяки його невтомним пошукам, енергійним зусиллям та за його ініціативи в музеї було створено Шевченківський відділ, переважна частина експонатів якого у 1933 році була передана Інституту Тараса Шевченка, а згодом надійшла до фондів Київського музею Кобзаря, де нині представлена в його постійній експозиції. Перше зацікавлення Миколи Біляшівського постаттю українського поета пов’язане з археологічними розкопками, які він проводив на Княжій горі біля Канева в 1891–1892 роках. Результатом цих розкопок стали не лише наукові доповіді та археологічні публікації, а й стаття “Рассказы крестьян с. Пекари о Т. Г. Шевченко”, надрукована 1893 року в лютневому номері “Киевской старины”. В ній автор вперше порушив важливу тему “Шевченко і народ”, записавши спогади селян, які ще пам’ятали приїзд поета на Княжу гору в 1859 році, та легенду про його безсмертя, яка бере початок саме тут, серед селян села Пекарі: “...та ні, там його не було /в домовині/, він і досі живий десь ходить”. Того ж року М. Біляшівського запросили в Качанівку для упорядкування археологічної частини каталогу музею української старовини В. В. Тарновського. Там він познайомився з Григорієм Честахівським, тоді ж побачив знамениту Шевченкову збірку. Ідея створити Шевченківський відділ у Київському музеї існувала ще задовго до того, як з’явилася його будівля. У 1911 році відзначалося 50-ліття від дня смерті Тараса Шевченка. Київський музей вшанував цю дату виставкою, ініціатором та організатором якої став Микола Біляшівський разом із колегою, мистецтвознавцем Данилом Щербаківським. Серед його кореспондентів, часто – досить близьких друзів, художники: І.Труш, К.Трутовський, С.Реріх, О.Сластіон, М.Мурашко, Ф.Красицький, колеги-музейники, колекціонери, мистецтвознавці, вчені: В.Горленко, К.Широцький, В.Тарновський, А.Кримський, С.Яремич – художник та хранитель фондів Ермітажу, К.Мощенко – завідувач фондів Полтавського земського музею. Часто заочне знайомство, що розпочиналось листовно, переходило у справжню творчу співдружність, у людську дружбу, як це було у випадку з О. Новицьким, укладачем першого коментаря до академічного видання малюнків Т. Шевченка. Влаштування виставки стало для М. Біляшівського справою честі. Він надіслав запрошення взяти участь уній всім київським колекціонерам; розшукав людей, які мали поодинокі речі Шевченка, звернувся до завідувача фондів Полтавського музею К. Мощенка з проханням надіслати на виставку портрет О. Бларамберг, що був у фондах цього музею. Дружні взаємини з ним дозволили йому написати в такому напівжартівливому тоні: “Я саме тепер зайнятий упорядкуванням виставки Шевченка – треба втерти носа Москві і Петербургу. Так, будь ласка, козаче, розворушіться і вишліть, ... не вагаючись, тепер саме сходяться речі”. Навколо виставки було багато хвилювань. Ювілей Шевченка співпадав із річницею скасування кріпацтва, очікувались антиурядові виступи, студентські демонстрації. Виставка була відкрита в Київському міському музеї 28 лютого 1911 року і діяла до травня. За цей період її відвідало понад 2000 чоловік. Київська виставка відкрила широкому колу людей низку цілком невідомих до того часу творів Шевченка-художника. На ній експонувалось 27 оригіналів: 6 олійних портретів, 7 офортів, решта – акварелі та малюнки олівцем. Експонувалось видання альбому “Живописная Україна” зі збірки В. Науменка (до речі, сьогодні цей єдиний повний примірник з шести офортів з автографом власника на обкладинці зберігається у рукописному відділі Публічної бібліотеки АН України). У виставці взяли участь 18 власників, які мали шевченківські твори. Крім малярських творів, оригінальних фотографій та фоторепродукцій з автопортретів, на виставці експонувались автографи листів та поезій і посмертна маска поета. Виставка супроводжувалась каталогом, складеним М. Біляшівським та М. Щербаківським, з вичерпними даними про кожен експонат. У цій невеликій книжечці вказувалось на важливість дослідження творчості Шевченка-художника: “Не вважаючи на те, що минуA ло вже півстоліття, як не стало Тараса Шевченка, ми до сього часу дуже мало знаємо його з боку арA тистичної діяльності... Давно вже настав час звернути більш серйозA ну увагу на діяльність Шевченка, яко артистаAмаляра, бо до сього часу зроблено в цьому напрямі дуже мало – майже нічого. Перш усього треба виявити що лишилося – ми ще не маємо навіть перелічення йоA го артистичних творів, боA дай і неповного”. Микола Біляшівський не любив політики, але історичні події поставили його в такі обставини, що він змушений був позиціонувати себе на боці певних ідейних течій, а спектр його діяльності не міг не містити громадської діяльності. Микола Федотович все-таки був політиком, не крикливим, а спокійним, робив свою ніби й неголосну, але дуже важливу справу, адже наукова праця є водночас працею суспільною, як пізніше відзначали всі: і співробітники музею, і друзі-однодумці. Він був членом Першої думи, Центральної Ради і комісаром охорони пам’ятників, завжди залишаючись хранителем музею, хранителем культури, вболівав за пошкоджені під час стрілянини будівлі Лаври, за Андріївську церкву та Михайлівський собор. На окрему увагу заслуговує активна діяльність М. Біляшівського як члена Комітету зі спорудження пам’ятника Шевченкові у Києві. Він листувався з художниками – авторами проєктів. У його архіві зберігається 57 листів художниці-скульпторки Є. Трипільської, яка була в дружніх стосунках з ним, зверталась за порадами, працюючи над проєктами пам’ятників на конкурси 1910 та 1911 рр. У розпорядження Комітету директор музею надав фотографії Шевченка, щоб репродукції з них розмножити і надіслати учасникам конкурсу. У 1925 р. український художник С. Яремич, добрий друг М. Біляшівського, подарував музеєві збірку, в якій були такі твори Шевченка, як олівцевий портрет В. Закревського, акварель “Дівчина в ліжку”, альбом „Sou- venir d’Orenburg” що належав колись генерал-губернатору Оренбурзького краю В. Обручеву; в ньому серед малюнків інших художників були і акварелі пензля Шевченка. З приходом влади рад життя стало важчим. З 1904 року Біляшівський із сім’єю жив у музеї, у напівпідвальному приміщенні. Ось рядки з листа до “старого єдиного друга” від 20 квітня 1920 р.: „Важко мені, знесилив у боротьбі з життям. Тяжко на душі, болить увесь час серце. Ледве перезимували в страшній вогкості, в чаду, в холоді, в отій хатиніA погребі. Музей, ану його, зацвів, поріс мохом. А у мене ще один манісінький Юрко. Жінка теж знесилена... Не знаю, що робити літом з сім’єю. Торік сиділи у Києві. Хотілося б хоч се літо витягти їх нещасних на свіже повітря – та не знаю, куди і на які кошти. Моя Княжа не існує – рознесли, вирубали”. Несподівано зміщений з посади, глибоко порядна людина, він не знав почуття заздрості і навіть у приході нового директора Андрія Винницького вбачав позитивні сторони: поліпшив дисципліну, подбав про опалення. “Небезпека лише в тому, що він мав намір змінити програму самого музею – викинути відділ художній, церковний і т.п. Але ми встали проти, і поки що все зосталося так, як було”. Миколу Біляшівського поховали на Княжій горі 24 квітня, повезли його туди пароплавом і проспівали над ним “Заповіт”. Статтю, присвячену Біляшівському, опублікував і директор музею Андрій Винницький (друкувалась у Записках історико-філологічного відділу ВУАН 1926 р. і вийшла окремою брошурою). Написана вона з великою симпатією. Говорячи про свого попередника, автор зазначав, що громадська діяльність ніколи не була йому чужою: “Ще одна прикмета вдачі Миколи Теодотовича – це розуміння, що наука і мистецтво – інтернаціональні”. “Без музею мені не жити”, – так говорив Микола Федотович. На основі музею Біляшівського побудовані експозиції декількох музеїв: Історичного музею України, Музею Тараса Шевченка, Музею народно-прикладного мистецтва, Музею історії Києва. 21 квітня виповнилося 100 років від дня смерті Миколи Федотовича Біляшівського, який ввійшов в історію української культури як один із перших академіків Української академії наук, створеної в 1918 році. Багатогранна його діяльність помітна в археології, мистецтвознавстві, етнографії, але найбільше в музеєзнавстві. Ставши у 1902 р. директором Київського міського музею (нині Національний художній музей), він все життя пропрацював у ньому, зміщений з посади директора наприкінці життя. Він і помер у своєму музеї, де жив у підвальному приміщенні. Біляшівський любив цей музей і віддав йому 20 років зі своїх 59.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин