Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Добрі новини · “Ворог може тривожити нас сиренами, але йому ніколи не знищити те, що живе в українських серцях”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Чин Лідії Яцкової

Слово Просвіти, №21–22 за 2026 рік

ського обласного краєзнавчого музею Ярослав Яворський, представниця меморіального музею Максима Рильського у Києві, творчі особистості з Києва, Попільні та Житомира. Під час затишного концерту в центрі була, звісно, поезія Максима Тадейовича та спогади про нього, про що з любов’ю подбали працівники Літературно-меморіального музею-садиби родини Рильських в Романівці та місцеві освітяни. Коли на сцену вийшли ліцеїстки, простір навколо наче посвітлішав. Чому цей фестиваль важливий саме сьогодні? Бо постать Максима Рильського – не просто сторінки в підручнику літератури. Це величезний пласт нашої культури, жива історія та джерело національної гідності. Навіщо потрібні подібні подорожі та фестивалі зараз, під час важких випробувань, які долає наша країна? Відповідь проста – це те, що тримає нас разом і дає сили. Розуміння минулого допомагає чіткіше бачити майбутнє. А справжнє, чисте українське слово, яке плекав поет, і нині є нашою зброєю та щитом. Окремої уваги заслуговує й гостинність Романівки. Яка ж смачна юшка в готельному комплексі Василя Геращенка! Та й сам комплекс надзвичайно цікавий. Зовсім поруч та сама легендарна липа, під якою колись писав свої вірші Максим Тадейович. А ще водойма, де вже купається місцева дітвора. Щиро дякуємо організаторам та родині поета за запрошення, теплий прийом і можливість доторкнутися до справжнього. Коли ми виїжджали, пролунала повітряна тривога. Зараз пишу цей допис – ізнову лунає вона, клята. Ворог може тривожити нас сиренами, але йому ніколи не знищити те, що живе в українських серцях, маю на увазі культуру, пам’ять і незламність. *** На завершення хочу навести ще одну емоційну домінанту. На “Романівській весні” я несподівано зустріла свого однокурсника, з яким закінчували у 1978 р. факультет журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка, – Віктора Чуприну. Ми не бачилися 48 років. І ця зустріч з бузком у руках біля пам’ятника Максиму Рильському була зворушливим привітом з далекої юності. Журналіст Віктор Чуприна став поетом і на літературно-музичному святі читав свій вірш. А учасниця Фестивалю співачка Олена Васянович, тим часом, написала: “Надрукуйте, будь ласка, чудовий вірш вашого однокурсника Віктора про Романівку. Придумала вже мелодію до нього. Буде гімн Романівці в наступному році! Спасибі за ваше тепло”. Так розгортається у часопросторі історія легендарної “Романівської весни” з проєкцією у майбуття! Віктор Чуприна Розганяють роки милих спогадів дим Розганяють роки милих спогадів дим, Але вірю, що знову і знову, На цім місці збиратиме Рильський Максим Земляків на душевну розмову. Звідусіль, де б своє не знайшли джерело, Де сади наші й діти зростають, На “Романівську весну”, у рідне село Всі, як в рідну сім’ю, поспішають. Ми постукаєм тихо у рідне вікно, І якщо голос мами почуєм, То наллється в саду виноград бурштином, І троянди під ним заквітують. І не спинить життя невблаганністю час, Бо рвучи павутину розлуки, Про Максима, про наших батьків і про нас, Своїм дітям розкажуть онуки. Щастя знати шляхетних і просвітлених людей. Дякую всім і кожному, кого тут зустріла, хто організував і взяв участь у Фестивалі. Дякую шановному Максиму Георгійовичу за запрошення і за унікальні дослідження життя і творчості свого діда Максима Рильського, якими він щедро ділився, скільки ми подорожували. Дякую поетесі Тетяні Череп-Пероганич за чудовий виступ і спільне благодатне Романівське веснування. І дай нам Боже дожити до 50-літньої Романівської весни та святкувати її у вільній щасливій Україні! Валерій ФРАНЧУК, народний художник України, лавреат Шевченківської премії Світлина Ігоря ЗОЦА Незважаючи на різні обставини, котрі заважали, пані Лідія це змогла. Вона осилила, вона перемогла! Проста подільська жінка, котра живе в селі, живе пам’яттю про свій рід, змогла видати книгу про те, що ми вже забули. Збираючи свої слова в рядки-ронделі, як невиплакані сльози невинно убієнних комунодияволом українських душ, Лідія Яцкова своїм вчинком вивищила себе над високими чинами, над їхньою безпросвітністю, безпам’ятністю і пихатою ницістю. От що може зробити лише одна людина, котра має совість, людяність і пам’ять. Тому коли до мене звернулася ця високого духу пані, я, висловивши подяку за її сердечний вчинок, щиро підтримав сповідь пані Лідії ілюстраціями своїх творів із циклу “Розгойдані дзвони пам’яті”, над яким працюю 36 років і все життя. Бо ще п’ятирічним хлопчиком дізнався про голод від мами, бо це і мій синівський уклін тим нещасним, які ні за що були викорчувані з життя совєтонечистю: Вони вже не скажуть ніколи нічого: Ні слова, ні стогону-звуку. Лякались найменшого стуку. Та вже не бояться нікого. Про що запитати у злиднях німого? Хто з мертвих подасть йому руку? Вони вже не скажуть ніколи нічого: Ні слова, ні стогону-звуку... “Кожен диптих – рондель і картина – як галерея епохи, як молитовний дзвін. Нехай торкнеться кожна буква і кожний змальований образ – і очей, і серця читача”, – написала членкиня НСЖУ та Асоціації поетів-ронделістів України Лідія Яцкова в передмові до своєї книги. Дуже прикро, що наклад збірки “Пієта двадцятого століття” мізерний, адже цей вагомий голос однієї людини мав би бути почутий в кожній українській школі, бібліотеці, університеті. Щоб хоч так, хоч Анатолій Радзіховський, Юрій Мосенкіс, Олександер Ковалів, Петро Чернега, Валерій Франчук, Галина Дацюк, Ігор Зоц, Людмила Смолякова, Дмитро Ломачук, Роман Кухарук та інші запрошені гості. Мав нагоду виступити і я. Усі присутні радо привітали Павла Мовчана із заслуженою нагородою за внесок у розвиток документального кіно від Kinolоgos Festival, що відбувся у Празі (Чехія) 15-18 травня. Диплом і відзнаку передав учасник цього відомого фестивалю кіно Дмитро Ломачук. Сергій ПРИСУХІН, доктор філософії, член Головної Ради ВУТ “Просвіта” дотиком поетичного слова і художнього твору дійшов той біль до людських сердець. Тож нехай ця сльоза нагадає нам, що пережила українська нація лише у ХХ кривавому столітті, нехай в тому океані горя і сліз не буде втоплено наше людське сумління. А ще були цілі віки до цього, як нелюди з московії вбивали нашу ідентичність, нашу волю до свободи. Не минає нас ця лиха доля на початку ХХІ століття – Боже, Україну збережи! В материнських очах – стільки болю: Океан зі штормами, де темінь і плач, Сизі хмари розлук, сиві зливи невдач, І молитви за долю-недолю... Хто дозволив “начальству” сваволю? З хати вигріб усе вже партійний збирач. В материнських очах – стільки болю: Океан із штормами, де темінь і плач. Так написала Лідія Яцкова у своїй книзі. Я щиро вітаю її з виходом збірки і поділяю її віру в перемогу добра і справедливості. Квіти до пам’ятника Максиму Рильському від організаторів та учасників Фестивалю

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин