Про&читання · “Життя, пам’ять і слово здатні вистояти навіть перед лицем війни”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Поетеса про поета+чорнобильця
Слово Просвіти, №21–22 за 2026 рік
Поетеса, журналістка, лавреатка літературних премій Ірина Мироненко відома віршами, які виходили окремими збірками в Києві та Харкові, в численних антологіях, журналах України, Канади, Великої Британії, Польщі, Німеччини у перекладах європейськими мовами. Ще донедавна на хвилях Українського радіо. Харків журналістка вела щотижневу програму історико-краєзнавчого спрямування “Муравський шлях”. Кого лише не запрошувала Ірина Мироненко на свої передачі – письменників і художників, науковців і трударів, до яких діставалася у віддалені села Харківщини. Один із таких її співрозмовників – Віктор Пінченко – і став героєм документальної розповіді, яка побачила світ у харківському видавництві “Майдан”. “Доступ” – це спроба портрета офіцера й поета Віктора Михайловича Пінченка, про якого є що написати. Він ліквідатор аварії на ЧАЕС, член Національної спілки письменників України, лавреат кількох літературних премій, зокрема, творчої премії імені Олександра Олеся Харківської міської ради, “Мерефа козацька”, почесний громадянин Нововодолажчини. Свій життєвий досвід, мудрість і віру він передає в поетичних творах. Дитинство та юність Віктора Пінченка пройшли в одному з мальовничих куточків Слобожанщини, де “п’янко пахне медом земля”, де “бджоли всі золоті”, а “річки – срібноводі”. Його мала батьківщина, батьки, вчителі сформували його як творчу особистість. … мої батьки Дали мені життя, щоб Україні Я серцем перші написав рядки. Любов до краю, “де привільно, гостинно й безпечно”, Віктор Пінченко поніс у далекі світи й у своїх рядках назвав його “святою стороною”. З дитинства син фронтовика мріяв стати військовим. Армійська служба з “дідівщиною”, військове училище і вже офіцерські будні в НДР, військова академія вже в Союзі (глави “Армія і кіноапарат, Празька весна і радіо в казармі”, “В Німеччині служив п’ять літ. Ракетами глушили рибок, зате лякали цілий світ”, “Чотири роки знов навчався, куди крутити землю нам”). Віктор Пінченко приїжджає до рідної України як цілком сформована особистість із багатим професійним і життєвим досвідом і стає викладачем у Харківському автодорожньому інституті. Це 1986 рік. Знов Україна!.. Рідна мова… Садки, ліси – свята земля. …Моя бджола, моя дорога, Яка мов пісня, окриля… Влітку того ж року 36-літньому підполковнику Віктору Пінченку довірили очолити одну з найскладніших ділянок ліквідації аварії на ЧАЕС: Уколом стація ввійшла Мені в єство й всмоктала душу. Розплавивсь розум, як смола, В зізнанні треба, зможу, мушу… Як заступник командира з озброєння 25-ї хімічної бригади Київського військового округу разом зі своїми бійцями відповідав за 630 спеціалізованих машин та 900 осіб персоналу обслуги (глава “Чорнобильську пройшов війну”). І без вагань я глянув смерті В зіниці: крайAбо мій в біді!.. Хоча лишаймося відверті – Живим на цвинтар йшов тоді. За 67 страшних діб він здійснив 57 виїздів на Чорнобильську станцію, це відібрало у Віктора Михайловича здоров’я,
плани на щасливе майбутнє. Справжнім спасінням, чудодійними ліками стала для ліквідатора поезія, яка віднаходила надію на краще: Коли обпікався рентгенами я Й здавалось, що вже помираю, То подумки крикнув: “О земле моя, Мій рідний, коханий мій краю, – Повір, ще з дитинства й до срібних сивин Мені твоя доля боліла!..” Хоч воїном в полі я був не один, Та смерть все ж мене пожаліла. Пройшовши чорнобильське пекло, він не втратив віри в життя, а світлу пам’ять про друзів та любов до отчого краю перелив у вірші, які ввійшли до його поетичних збірок: “Базальт”, “Атом і любов”, “Зрілий мед”, “Течія долі” та ін. Поезія Віктора Пінченка публікувалася в колективних збірках і альманахах, увійшла до антології сучасної поезії “Помежи словом і століттями”. Окремі твори стали текстами пісень. Світлою сторінкою в життєписі поета є село. Полковник у відставці не тільки знає сільську працю, а й любить її. “Бджола і земля – для мене основне”. Він працює на городі, сіє хліб “на батьківській землі”, вирощує великий сад. Пам’ять про побратимів, любов до рідного краю допомагають Віктору Пінченку боротися за справедливість, пересилювати недугу й ще майстерніше вигранювати своє поетичне слово. Це лише легенькі штрихи до портрета героя документальної розповіді Ірини Мироненко. Полковник Пінченко, поет і пасічник – її земляк, вони з однієї громади Харківського району. Він народився у Старій Вололазі, а Ірина Дмитрівна – в Новій. Той, хто читатиме цю книжку, гарно видану відомим видавництвом “Майдан”, зможе багато дізнатися не лише про життя головного героя, а й про літературний процес у ті бурхливі часи перемін та нинішнього неспокою. Отже, перша “ластівка” документальної прози Ірини Мироненко злетіла ввись. Побажаймо відомій поетесі та журналістці продовжити цикл книжок про наших сучасників.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
