Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

Слово Просвіти, №22 за 1996 рік

Слово Просвіти, №22 за 1996 рік

с б Пн - Ж че Мене завжди насторожу часто і патетично, а му ділЛлОоВвитоО, «Шевченко» і «Кобзар» оть люди, які часом по виробничо- бимовляють слора Може, тому вони викликають недовіру до себе, що світло Шевченкового слова до школі, чи десь із екрана телевізора Для мене воно засвітило якимось теплом людського чуття, цнотою і чимось великим, неповторним, в суворі воєнні роки мого дитинства. Засвітило з жовтих, розм'яклих від шарпанини сторінок «Кобзаря», який став для мене і букварем, і першим класом школи. Цю книжку мама привезла разом з двома своїми дітьми -- це були я 1 мій менший братик -- привезла в перип місця війни в рідне село Успенка, на Кіровоградщині. Вона прихопила його, коли ми спишно залишали Білгород-Дністровський, в перші червневі дні 1941 року, прихопила разом із тканою зеленою скатертиною 1 дитячим одягом. З тим ми 1 прибули до діда Михайла Васильовича Іванченка. Але фронти відійшли на схід і ми опинились на окупованій території. о бі ж- ПЕРА о - що нн 1 || Раїса ІВАНЧЕНКО: ШЕВЧЕНКОВОГО СЛОВА Мільйони людей старих 1 молодих, дітей, тіонаків ітОнОокК - Накрило на кілька літ чорне крило підневільного життя. І як-то було моторошно, коли в ншчному небі враз спалахували прожектори, а невдовзі вибухав наш літак, як ходити по притихлому селу 1 ЯК вазіско було страшно було вижити: щоб не наступити на міну, щоб не потрапити під вибух бомби, щоб просто -- не вмерти з голоду. І як було щасливо, коли дід зробиві подарував нам дитячі постоли. І як нудно було по кілька місяців, особливо взимку, їсти тричі на день спечені в печі мерзлі буряки з сухими вишнями, замість картоплі 1 хліба Коли фронти віддалились в нечувану глибінь землі, коли припинили спалахувати вогнені сліди траекторій від мінометів 1 кулеметів, люди думали про те, що все 5 треба жити. І вчити у школі дітей Відкрили школу -- вона працювала тільки два чи три місяці Холодні степові завіріохи, з величезними хвостами, прикотили жахні морози Школа зачинилась -- не було кому ходити до неї І тоді мама відкрила «Кобзар», Учила мене читати по складах. Це була єдина книжка в нашій сім"ї. Скоро я прочитала і «Причинну», і «Катерину».. Вивчала на пам'ять і декламувала дідові вірші... Він уважно слухав, обіпершись об ціпок, погладжував свої довгі вуса 1 скрутно щи М п - и Р хитав головою. Пе знаю, що думав мій мудрим дід, ЯКИЙ гордовит ОКОЛИСЬ ВІДПОВІВ на мос запитання: «Діду, а чого нас у селі чазивають Самійленками, адже ми -- Іванченки!» Михайло Васильович повагом розгладив довгого вуса, погляд ИОГО здаленів, і він сКазав (Бо ми від Самійла Кішки, дитино». І правда - - наше село козацьке Козаки! Дід про них розповідав багато І писав про них Тарас Шевченко. Я декламувала дідові про козаків із: Кобза - ря» Так починались мої університети. А після школи, яку я закінчувала уже в Новгород-Сіверському, -- Київський університет імені Тараса Шевченка. Він манив мою душу усі шкільні роки Гось вступаю. Усі сім екзаменів здаю на рідміІННО Мене ж -- пе за раховують Мене ж -- ні! Пошепки повідомили батькові, якого Я викликала з горя, що, мовляв, ви були на окупованій території Алебули окуповані поляки, і австрійці, і росіяни!. Чи жі вних така правда була" Молилась до Бога і до Шевченка. Вони почули мене. Після семи років журналістської праці знову повернулась під крило Шевченкового університету Аспірантура, викладацька робота, 1 гоніння. за правду Шевченко учив мене завжди правді - - я написала дисертацію, потім видала Слово ПРОСВІТИ монографію 1 роман про великого українця ра ового У вріДродям ині україштьької наші! Наївна, я повірила у піберальту весну хрущовської відлиги... Зимові морози єє - мидесятих рокію багатьох загнали в «онцтабори, ІнІЦИХ У раї ІіСські сади опи- пого СсОовВетского народа! і я зи ву одна мусила відбивати атаки від професури яка писала на доцента доноси, мовляв дозволяє СІ У ДІ нтам писати в дипломній ВАК вченка про роботі про похорони Шевченка 22 травня у Києві, дозволяє Леніна Комуніст собі ревізувати України» із розгромною рецензією академіка І Супруненка став ідейною осповою систематичного 17-річного цьку- В ІЯЖКО Ше Ї заби урона пру ку ватись вання мене як націоналіста було перемсити «Як я вистояла І смерть чоловіка знають гількКки БОЇ | Шевченко ЦІоб не збожевотти -- ПОЧаЛа більше писати Уже у 80 роки стали виходити романи на | С торичиу І». матику ще | щора гу, Як виходив твір, Шевченківську премію новий иого висували на Премії, ОНИ увичай- но не давали, були потрібніші ветеранам чи уже покійним письменникам, яких зацькували у свій час, а тепер чіби відмолювали свій гріх. Але те висування завжди надавало мені сили Тарас-то наближався до мене, то відплиИивВав у височінь, стаючи недосяжним, але завж- Ди гідбадьорливо свіТИВСЯ ДО мене ИОГО погляд. Я зрозуміла його: нічого, працюй Щоб не було, а Тарасове слово й світло його духу зігрівають душу. Спасибі Тоб | «І ВСЕ, Великий Кобзарю За те СВІТЛО | ВІру якими наснажував у се моє ЖИТТЯ. о без твого слова, 0езо його світла без ГВОїХ СТ разедань І ТВОЄЇ ВІРИ Не ВИТВОрЮвались і не відгранювались ри наши души щ( нацп думи дні рани шен рання ій ь-- ння бше Пройде час, і все, як то кажуть, стане на свої місця, і багатьох з нині сущих поетів, певне, читатимуть прийдешні покоління. Але сприйматимуть не так, читатимуть не так, як читають їхні ровесники. Це буде читання без ностальгії за молодістю, читання без споминів, без урахування багатьох нюансів того часу, колиці поети писали. Ачас був воістину неповторний. Можливо, щеніколи суспільство так не жило поезією, так багато нечекало віднеї, нетяглося до кожного заримованого слова, Навітькерівники тодішньої ідеології на якусь мить розгубилися перед ними ж дозволеною стихією. Шістдесятники уже були в зенті своєї слави. За ними поспішали здивувату світ своїми творами молодші. Але трамвай уже поїхав. Ірині Жиленко разом з Голобородьком та Мовчаном вдалося лише трішки проїхати на підніжці. Ідеологічна машина працювала чітко. Відбір кандидатів на місця померлих корифеїв, якіна місця тих, що мали незабаром зійти, уже відбувся, і вже з ними (кандидатами) почалася відповідна робота за давньою методикою батога і пряника. Хтоне поступався нічим, опинявся візоляції, а згодом -- 8 таборах. Ті, що не встигли вскочити в трамвай були зайвими. Багато кандидатів -- багато мороки. Адже бувуже досвід 30-х років. | треба віддати! алежне «трішки» шістдесятникам Вонине озлобилися на своїх старших товаришів, без чорної заздрості сприймали їхню славу, популярність, премії Інавіть пізніше метаморфози їхньої творчості переживали, як власну драму. Та це пізніше, а поки - що вони радісно махали обома руками своїм уже знаменитим колегам в чеканні свого трамваю знаївною вірою, що наближається їхнє свято А тим часом в ідеологічних відділах уже забряжчали ключі. Все стало на свої місця Починалися будні нової епохи Крім Їрини Жиленко до шістдесятників, енійнне анна панно: сни нини ни - УЗИ вірніше до постшістдесятників були зараховані | такі поети, як Павло Мовчан, Василь Голобородько, Володимир Базилевський, Петро Скунць... і лише тому, що починаливони майже одночасно з Іваном Драчем, Миколою Вінграновським, Борисом Олійником... Різниця, десь п'ятьроків, не вважалася суттєвою. |, справді, якщо виходити зчасовоговиміру та ще й дивитися з відстані 30-ти років. Та якщо проаналізувати їхню творчість, тоне можна не помітити між ними суттєвої різниці. | саме І. Жиленко -- перша яскрава постатьуже іншого покоління, інШшОГО світовідчування, іншого стилю. Шістдесятники починали, коли суспільство переживало останню масштабну ілюзію -- нею була заражена свідомість. | звичайно ж вона не могла не вплинути на мову. І не дивно, що в шістдесяті роки з'явилося так багато віршів, що лексично нагадували твори раннього післяреволюційного періоду. Та й не лише лексично. Тіжзоряні мости, «золоті СТОЛИ КОМУНІЗМУ», «протуберанці серця» 1! т. Ін Подібною декоративністю страждала майже вся наша поезія, як і притаманною, без винятку, всім шістдесятникам - театральністю, чи, як ТОДІ говорили, естрадністю. В кожного вона проявлялася по-своєму. Такий був стильепохи. Уникнути його бу ло неможливо, Він породив масу пристрастіих монологів Часом тетральність переходила в позу, греволю: ційність» в звичайнісіньке юнацьке Фрондерство в намагання «подражнити гусей» з метою привернути на себе увагу Намагання стовити діагнози, виписувати рецепти, повчати - всо це Стиль ТіІЄС!: ОПОХИ, рецедиви ІЛЮЗІМНОЇ свідомості. Залежність поета від мови, притаманної культурному середовищу, яке його формувало. Про цю залежність дуже добре пише Борвич, колишній учасник польського опору. Вінпроаналізував велику кількість текстів, написаних професіоналами, аматорами 1 просто людьми, що вперше намагалися в тюрмічи втаборі залишити по собіслід у слові і шукали спосіб висловити своє знання про дійсність. А мова ніби не встигала, ніби відступала в готові кліше і формули. Іне було, як стверджує Борвич, жодного твору, який би намагався висловити всі ті жахи, що пережив а с -- батогами оФіційної критики Хто знає, як склалося б життя багатьох з нас, «тихих поетів», коли б в І. Жиленко не вистачило мужності залишитися собою. Н3 | наше щастя вона жила в СТОЛИЦІ а не в провінції, де тії Оезперечно б тоді розтоптали пТороїдер, (підтримали шістдесятники Певне без піСлЛЯмМОВИ Ь Олійника || друга збірка «Автопортрет в червоному" побачити світ не змогла б Правда, Ірині Жиленко все ж таки перепало кілька листочків 3 вінків шІСТДесяЯТтниИюВв Вжг ро51 Вч4ЛЕ автор, на іншій мові, ВІДМІННІЙ ВІД МОВИ традиційного спілкування Виключення є лише в деяких свідоцтвах, залишених дітьми Вони досягли безпосередності не шляхом експресивної деформації, а завдячуючи наївному реалізму, бідному на художні засоби, але дуже виразному Звичайно, покоління Ірини Жиленко багато чого успадкувало з того, чим жили шістдесятники. Воно продовжувало жити ілюзіями, але це були ілюзії дещо інші Змінювався стильепохи, її мова. Не моглине вплинути на постшістдесятників, на їх СВІДОМІСТЬ і творчість те, що вони були не першими, не господарями часу. Ущемлене відчуття, хам! пІДСВІДОМЕе, своєї другорядності, призводило довтрати масштабності, позбавляло апломоОу говорити беззаперечно, тим Оільше повчати При старших авторитетніших не повчають! | беззаперечнихістин не вис повлюють! Це яскраво помітно уже у віршах Ірини Жиленко Ні звичного ромадянської о пафосу ні повчань «нОема ні спраги, ні Страху, ні сонячних ІЛЮЗІЙ», ТОатральне Дійство замінила чайна церемонія та одкровення ма кухні Народжувалася «Тиха посаія». || Жиленко їй започаткувала, | першою опинилася під першу її збірку «Соло на сольФі поміТИЛИ навіть виникла дискусія, але не Стільки навколо віршів, стільки навколо назви. Про нен потм інколи згадували, але вже знали, що вона «Тихий поет», аякий може бути шум навколо тихого поета?! До того ж вона була не просто тихим, анайтихішим. Проте, дуже рано почала говорити своїм голосом. На її творчості позначився вплив дуже багатьох особливо Ахматової та наших «неокласиюв» б через них «парнасців» Згодом на не! вІДЧУТНО Іронія допомагала поетів зплинув ї алчинськийм захищатися від то було думати. Аколи відчула, що вже номає чим «ІПОГОЛОСИТЬ». НаСсміІЛИЛасСя «ЗвВОости Ом" --- ВХ про що навіть страшно попередніх вчителів заступив оораз Тараса Я назвав далеконе всїх постів, які а Пи чи п"ю. М мірі вплинули на Формування талант); рими Жиленко. В кожного з них вона щось взяла чомусьнав илась, залишаючись в том же час одним з найоригінальніших наших пою | з «ДЛ переважна ОбіЛльші сть мамОутніх «Тихих" 2 лому числі й автор ціє! рецензії, ще прос'ч?в. "ли т із новобудови, закликали боротися замир! «Ах інше, Ірина Жиленко писала Дзвені и чі,іш5шки на стол Змих визнрали оптиці! 3 ф» ЗА чо

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин