Читацьке віче · “Треба багато дечого зробити, може, й нових людей покликати до роботи”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
Я її люблю…
Слово Просвіти, №22 за 2019 рік
Інеса АТАМАНЧУК, Запоріжжя—Нова Каховка
Я її вивчила з любові. До своєї бабусі з роду Шкуринських, для якої всі ми, шестеро її онуків, були найгарніші. Дід Міша (з роду Рябенків) прокидався о четвертій, їхав на роботу (після МТС залишився при колгоспі конюхом), повертався вдень: “Олю, обід!” — трохи спав, і знову на роботу. Бабуся готувала, подавала, пекла хліб раз на два тижні, обробляла город, який починався помідорами, потім ішов кукурудзяними хащами (між ними росли гарбузи), а закінчувався вишеньками перед муром та дорогою. Там ми їли смачнющу смолу, застиглу на корі дерев, — Боже, як ми її називали? Ввечері нас мили мами у кориті, по черзі, змивали “леп” — чорний налиплий бруд. Бо ми пасли вівці. Ходили за ними (не тільки нашими, отару збирали з усієї вулиці) — полями та степом, майже під жовтий та замулений Південний Буг — зовсім негарний, якщо порівняти з Дніпром... А ще була корова, свині, гуси... Та палісадник під вікнами “великої хати”, де ми спали на підлозі влітку, на постелених бабою доріжках та ковдрах. Малий Сашко спав із мамою у маленькій кімнаті, яка називалась “катрашка”: там була піч. Ще були сіни. Окремо — комора, де теж хтось спав, бо коли приїздили до села троє рябенківських дітей із родинами, треба було шукати всім місця. Бабуся спала при літній кухні. Я не можу сказати, скільки вона спала, бо такого городу, як у неї — без жодної бур’янинки, я ніколи більше не бачила. І такої смачної курки з супу ніколи більше не їла. Я виросла в місті, яке сформував, повністю знищивши попереднє життя, “Днепрострой-2”. Я живу в місті, яке сформував “Днепрострой”. Розуміти мову мене навчила вчителька Олександра Дмитрівна Січкар (два-три уроки на тиждень, посеред повністю російськомовного викладання предметів та російськомовного контенту міста Нова Каховка). А любити — моя українська родина Рябенків із села Дорошівка Миколаївської області. Та Довженкова “Зачарована Десна”, бо там є витоки й мого дитинства. А вивчила я її дорослою, дуже дорослою, і вивчатиму попри всі негаразди нашого життя. Завдяки і заради спілкування з родинами Немирів, уваги Оксани Думанської, поваги родини Служинських... Заради можливості читати поезію та прозу Сергія Осоки, смакуючи кожне слово. Як смолу з бабиних вишень. У нас різний досвід у мові. Мій — де мова краплями роси, і той, що мають люди, які з цього океану ніколи не виходили. І не можна порівняти історію людей, які зберегли мову, втікаючи від смертельної небезпеки та покинувши рідні місця, і нас, які живуть на півдні, сході України. Ми тут залишаємось. А небезпека нікуди не зникає. До речі, я народилась у Томську. І — повірте — моя любов до мови пережила і переживає достатньо сильний сімейний спротив. Але я її люблю.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
