Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Такий формат питань, які розглядалися на сесії Головної ради Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. Прикметно, що того дня, 24 травня, засідання просвітяни проводили не в приміщенні Товариства, а в Будинку Національної спілки письменників України, на Банковій. І на те були вагомі причини.
Микола ЦИМБАЛЮК
— Саме тут тридцять років тому, — сказав, відкриваючи сесію Головної ради голова Товариства Павло Мовчан, — відбувалися найважливіші політичні полеміки, які були надзвичайно важливі для України. У цих стінах формувалася ідеологія Товариства української мови “Просвіта”. Ветерани просвітянського руху пам’ятають, як тоді секретар ЦК Компартії України Єльченко заборонив вживати слово “Просвіта”. Імперська система прагнула будь-що (це була совєтська ідеологія) навіть у переддень своєї капітуляції створити якомога більше перешкод для національного розвитку України. Тож пригадуючи ті часи, усвідомлюю, що нині для мене, як і для багатьох учасників тих подій, приміщення НСПУ — меморіальне. Воно причетне ще до однієї історичної дати. Ми її записали в перелік пам’ятних дат, які відзначатимуться на державному рівні… Павло Мовчан звернувся до НСПУ, щоб 30 вересня цього року на цьому історичному для нас будинку було відкрито меморіальну дошку. Ми, українці, формували нашу державу, формуємо її ідеологічні засади, і не випадково голова Товариства попросив керівництво НСПУ, щоб просвітяни зібралися на Головну раду після виборів саме тут. — Чому сьогодні українське суспільство стривожене?— запитував і сам же відповідав Павло Мовчан. — Бо нам нав’язали постать, яку чотири роки рекламували в нашому медійному просторі. Нині в багатьох, відірвавшись від екранів телевізора, приходить прозріння і усвідомлення, що нам нав’язали образ, який, виявляється, не збігається з реальним. Один за одним піднімаються паростки конфлікт них ситуацій, про які уже відверто говорять політичні аналітики й експерти. Як наслідок — це може спричинитися до розпаду держави. Це — головна, стратегічна мета Путіна. Особливо чітко це можна було побачити на відзначенні 158-х роковин перепоховання нашого національного генія. До пам’ятника Тарасу Шевченку того дня не лягли квіти і вінки від нової влади, не вшанувала вона його в цей день і своєю присутністю. Отже, Шевченківський алгоритм, заданий нації, відкидається. — Я не хочу, — сказав Мовчан, — щоб нас, українців, розшарпали, розтягнули різні партії. Мусимо пам’ятати, що “Просвіта” тридцять років тому дала дорогу наймасовішій політичній силі — Руху, іншим партіям і депутатам, які пройшли до Верховної Ради України і численних представницьких органів по всій Україні. Заступник голови Товариства Георгій Філіпчук, перейшовши до розгляду другого питання — недавно ухваленого Закону “Про забезпечення функціонування української мови як державної”, також пов’язав його появу з далекими подіями 27—28 жовтня 1989 р. Тоді, під тиском справді української національної еліти, відбулася радикальна конституційна зміна щодо статусу державності української мови. Наступного дня ми отримали Закон УРСР “Про мови в Українській РСР”. Цей закон діяв практично до 2012 року, поки не прийшов новий руйнівник, може, найзліший, найзакритіший, найпідступніший і найнебезпечніший у формі Закону Ківалова-Колесніченка. Він практично нищив усе те українське, що ще вдалося впродовж кількох сотень років зберегти в Україні. — Але зараз в Україні, — сказав Георгій Філіпчук, — нові політичні, правові і, я б сказав, психоментальні реалії. Як наму цій ситуації діяти? Я переконував наших співвітчизників, що наш підступний ворог з ухваленням Закону ще не подоланий — він у форсованому і наростаючому процесі зросійщення української нації, який попри все активно відбувається зараз. Тож нам не треба кричати ура! Розвиваючи свою думку, густо підсилену неспростовними аргументами, Філіпчук нагадав про 10 статтю Конституції. Ми маємо 3-ю статтю щойно ухваленого Закону, де чітко йдеться про захист, розвиток, зміцнення, вивчення і збереження українства всього світу. Якщо нас 65 млн, як зазначають у всіх дослідженнях, то наша держава Україна, насамперед влада, мусить працювати з усіма 65 мільйонами українців — від Тирасполя до Буенос-Айреса. Георгій Філіпчук навів ще один приклад зв’язку стану української мови і загрозливого стану нашої національної безпеки. Ці соціологічні дослідження нині є у відкритому доступі. — 96% нашої молоді, — зауважив він, — ідентифікують себе як українці. Але далі статистика свідчить: діти (учні, студенти, працююча молодь), які спілкуються українською, становлять лише 31 %! Ця статистика гірша за ту мовну шизофренію, двоїстість, гірша ложкінських прожектів на кшталт “Четвертої республіки”, гірша медведчуківських лозунгів 2014-го — “Единая страна — Єдина країна”. Сьогодні російськомовна ідентичність перемагає рідну мову в Чернігові. Водночас і “Нова українська школа” не витримує жодної критики. А там лежать головні цінності, які ми втрачаємо. Учасники Головної ради розглянули також низку питань, пов’язаних зі змінами в Статуті організації, яких вимагає Мін’юст у зв’язку з ухваленням Закону про громадські об’єднання. Роз’яснення давав юрист-просвітянин Іван Шмигельський. Але оскільки Секретаріат Товариства за рік роботи так і не спромігся належним чином його підготувати разом з обраною Статутною комісією, насамперед щодо відокремлених підрозділів, то остаточне рішення щодо нової редакції Статуту буде відправлено на доопрацювання і узгодження з рештою обласних об’єднань. Цю позицію чітко озвучив голова Львівського обласного об’єднання Ярослав Пітко. Головна рада заслухала доповідь професора Івана Ющука як одного з членів Координаційної ради з питань мовної політики при Міністерстві культури України. Вона стосувалася стану і перспектив роботи над реалізацією ухваленого закону про українську державну мову. Його висновок: програму розвитку української мови, як і розробку самого Закону на рівні Міністерства весь час невиправдано гальмували. Сесія Головної ради вшанувала хвилиною мовчання пам’ять своїх двох членів, Івана Драча і Яреми Гояна, які відійшли у вічність. Одностайно було ухвалено рішення про кооптацію до Головної ради нових членів: Василя Куйбіду, Володимира Носа, Василя Костицького. Насамкінець підтримали пропозицію голови Товариства “Просвіта” про нагородження просвітянською премією ім. Бориса Грінченка діячів, які доклали найбільше зусиль, щоб багатостраждальний Закон України “Про забезпечення функціонування української мови як державної” нарешті побачив світ. Це спікер парламенту Андрій Парубій, голова Комітету ВРУ з питань культури і духовності Микола Княжицький і доктор юридичних наук, один із авторів Закону, який розробив його концепцію і структуру, Володимир Василенко.
Олег ПУСТОВГАР, перший заступник голови Полтавського ОО ВУТ “Просвіта”
Концерт і презентація мистецького проекту “Пісні Української революції 1917—21 рр.”, мурал у Києві, просвітницький тур для туристів і громадськості, відновлення меморіальної дошки на фасаді аграрної академії, історичні вечори і презентації книг, відновлення наукових “Петлюрівських читань” — так масштабно і різнопланово відзначили 140-річчя з дня народження державного та громадсько-політичного діяча, журналіста, літературного і театрального оглядача, уродженця Полтави, Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри. Заходи відбулися у рамках виконання розпорядження голови ОДА, яке два роки тому розробила і подала до облдержадміністрації “Просвіта”, зокрема автор цих рядків.
Закінчення на стор. 4
НА ГОРІ ЧЕРНЕЧІЙ У КАНЕВІ
ЛЮДИНА-ЛЕГЕНДА З ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ
ЧЕРНІВЧАНИ ВІДФЕСТИВАЛИЛИ
“Сім’я вольна, нова може бути тільки з Шевченком, тільки з його духом, тільки з його вогненною енергією ненависті до ворогів”. «Просвіта» сьогодні · с. 2сторінка оригіналу ↗ — Я запитую: що з нами зробили? Я не бачу жодного телеканалу, який би транслював такі заходи, який би розповідав про значення імені Шевченка, — сказав, відкриваючи захід, голова ВУТ “Просвіта”, лауреат Шевченківської премії Павло Мовчан. — Останні півроку ми спостерігали неймовірну активність Петра Порошенка. Його діяльність була україноцентристською. Але там не було найважливішого — духу Шевченка. Дух Шевченка — це дух спротиву всьому тому, що є небезпекою для України. Ми виставили війська на нашому зовнішньому кордоні з одвіч ним ворогом — Росією, але де ті захисні лінії, які боронять нас в інформаційній сфері? Де цитування Шевченка? Свого часу Дмитро Васильович Павличко традиційно проводив тут мітинги. А потім передав цю естафету мені. І ось вже 20 років “Просвіта” збирається саме тут, а разом з нами Спілка письменників, усі небайдужі. Ще торік тут була величезна кількість людей. Що сталося, уже всі щасливі, уже всі радісні? Шановні! Ви будителі, бо ви зібралися тут не для формальностей. Ви сьогодні зібралися для активації слова. Активність і енергетичне наповнення слова Шевченка вкрай необхідні. Ми ще не розуміємо, що зараз може статись те, від чого нас застерігав Тарас Григорович у поезії “Степи мої запродані…” Оце те, що може статися, — заберуть землю, зроблять її товаром. За нашої спиною національний щит. Він єдиний нас будить і будитиме. І тому я хотів би, щоб наші урочистості з нагоди проведення в Києві свята “В сім’ї вольній, новій” нагадали, що сім’я вольна, нова може бути тільки з Шевченком, тільки з його духом, тільки з його вогненною енергією ненависті до ворогів. Дозвольте виконати те, що традиційно робить громадський комітет, який є альтернативою чинної казенної структури — комітету Національної премії України ім. Т. Шевченка. Ми створили громадський комітет з відзначення Народною премією ім. Т. Шевченка. Сьогодні буде нагороджено два нових лауреати. Микола Тимошик — людина, яка зробила надзвичайно багато. Я його вже називаю академіком, ректором Інституту Огієнка. Це людина, яка наповнила весь наш інформаційний простір іменем Івана Огієнка. Людина, що зробила колосальну працю, яку було висунуто на Національну премію ім. Т. Шевченка. Це двотомник “Село”. Диплом лауреата Народної премії Т. Шевченка присуджується Миколі Степановичу за вагомий внесок у розвиток української культури, відродження історичної пам’яті, формування національної свідомості, утвердження української мови. Другий лауреат — видатна мисткиня, людина, яка зробила неймовірні речі, Марина Соченко. Під час вогненної епопеї на Майдані гідності художниця створила цілу галерею образів тих людей, які не будуть забуті завдяки і її творчості. Також вона створила цілу галерею портретів воїнів АТО, яких малює безпосередньо на передовій. — Мене до глибини душі зворушили і стривожили слова Павла Мовчана про нашу святиню — університет, — зізнався Микола Тимошик. — Я студент і випус-
Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Т. Шевченка, НСПУ, політичні партії та громадські організації патріотичного спрямування відзначили 158-му річницю перепоховання Тараса Григоровича Шевченка. Захід відбувся біля пам’ятника Кобзарю навпроти столичного університету, що носить ім’я великого українського поета.
кник цього університету. У сімдесяті роки факультет журналістики містився у жовтому корпусі університету. І наш декан напередодні 22 травня просив, щоб ми цього дня не йшли до червоного корпусу біля пам’ятника Т. Шевченку. Аби клали квіти до підніжжя Тараса 23 або 25 травня, але тільки не 22-го. Він тільки хотів по-людськи пояснити, чому не йти. А ми йшли. І мені боляче, що сьогодні в університету лише ім’я Шевченка, а духу його там немає. Для мене премія громадського комітету надзвичайно втішна і хвилююча. Низький уклін великому Кобзареві, полум’яна муза якого ще зі шкільних років запалила любов до колиски української нації — села. Того села, яке з потужного націєтворчого чинника справжнього непідкупного українства перетворилося сьогодні за потурання влади на вмираючого колоса, де ледве жевріє духовне і культурне життя. Саме про таке наше українське село, духовно і фізично знекровлене, про тих, хто його зрадив і продовжує нахабно визискувати. Хто вже сьогодні потирає руки від можливих баришів з продажу нашої землі-годувальниці. Низький уклін моїм пращурам давнього хліборобського роду, усім репресованим, знеславленим, убієнним, замученим голодоморами, не відмоленим, не пізнаним, достойно не поцінованим. Житейські долі цих людей з великими труднощами упродовж п’яти років роботи над своїм двотомником “Село” доводилося виривати з рук бездушних чиновників, у архівах різного підпорядкування. Ці наші так звані місцеві архіви через небажання влади відкривати дослідникам правду про нашу національну історію заслуговують недоброго імені концентраційних таборів української правди. Низький уклін і вдячність “Просвіті” — Всеукраїнському товариству правдивих, чесних, високопатріотичних і високоосвічених мрійників, безкомпромісних борців за українську Україну. Ось уже впродовж півтора століття це товариство було і залишається чи не єдиним громадським об’єднанням, українською партією, яка ніколи і ні за яких обставин не зраджувала ідеалів нашого національного пророка — Тараса Григоровича Шевченка. Читаймо надсучасного нині Шевченка, сповідуймо його ідеали і українську Україну. — Маю велику честь отримати велику нагороду на цьому святому місці біля пам’ятника нашому національному пророку і генію, — підкреслила Марина Соченко. — Хочу згадати мого вчителя, видатного українського художника Віктора Зарецького, який ще у 80-ті роки мені сказав: “Будеш працювати на Україну — будеш потрібна”. Ці слова мені тоді дуже запали в душу і я ніколи їм не зраджувала. За останні п’ять років я зробила більше тридцяти виставок, присвячених нашим героям-майданівцям, які жертвували життям і здоров’ям, боролися за визволення України. Ходила у шпиталі, малювала їхні портрети. Час від часу ми виїжджаємо на фронт від ВУТ “Просвіта” і Центру морально-психологічного забезпечення ЗСУ, де я пишу портрети наших захисників. Солдати дуже радіють, коли до них приїжджають просвітяни. Для них це і пошана, і реабілітація, і увага, якої вони так потребують. Зараз на Аскольдовій могилі Марина Соченко розписує військову каплицю, яка присвячена всім героям, полеглим за Україну від часів Київської Русі, доби козацтва, часів УНР і ОУН-УПА до Майдану і подій російсько-української війни. Багаторічний в’язень брежнєвських таборів Василь Овсієнко представив увазі присутніх “Кобзар” Тараса Шевченка 1982 року видання, який йому дістався від Юрія Литвина, що загинув на Уралі 1984 року. Вони не сиділи в одній камері, але передати “Кобзар” саме Василеві вирішили співкамерники Юрія, серед яких були естонці, литовці і вірмени. З цього “Кобзаря” В. Овсієнко зачитав вірш “Осія. Глава ХІV. Подражаніє”. Про те, як вшановують Кобзаря на Січеславщині, розповіла письменниця Леся Степовичка. Лауреат Шевченківської премії Василь Нечепа виконав думу, присвячену Тарасу. Пророче Шевченкове слово звучало з уст українських школярів. А голова політичної партії “Патріот” Микола Голомша назвав творчість Тараса Григоровича тим джерелом енергії і наснаги, що надихає на творення держави, заснованої на українських цінностях, закликав усіх присутніх жити за заповітами Шевченка.
Власн. інф.
Цьогорічні лауреати Народної Шевченківської премії Микола Тимошик і Марина Соченко
«Просвіта» сьогодні · “Для кожного з нас Шевченкове слово — пророче, надихаюче”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
вінець якої на могилу зійшов віце-прем’єр-міністр В’ячеслав Кириленко і підхопив декламоване Ярославою Гринчишин: Сонце йде І за собою день веде. І вже тії хребетносилі, Уже ворушаться царі... І буде правда на землі. Виступи хмельничан привабили групу просвітян із Івано- Франківщини. І коли галичанка заспівала “Така її доля”, то до неї підійшла Наталія Гринчишин і підхопила — склався дует. — Який ми чудовий народ! — не стрималася пані, яка трималась інкогніто. — Я весь час жила на Луганщині, а з початком війни змушена була переселитися. Мешкаю на Полтавщині, а сюди вирішила приїхати самостійно. І тут уперше, але, напевно, приїжджатиму щороку. Спасибі вам, що бережете Україну і не даєте нам забувати, що ми — українці. Аж із Канади дістався на свято вшанування пам’яті Шевченка отець Роман Паньків — член НСПУ і журналіст Радіо “Свобода”. В одному із залів відкрито виставку “Образ і слово Кобзаря у вишивці” за розробками заслуженого майстра народної творчості Григорія Кисіля з Полтави, а студенти і викладачі Бродівського педагогічного коледжу імені Маркіяна Шашкевича зі Львівщини розгорнули виставку робіт “Тарас Шевченко — художник. Погляд з ХХІ століття”. Урізноманітнення експозиції музею в Національному заповіднику “Тарасова гора” в Каневі — вимога часу. Тільки відвідувачі, котрі бувають тут десять років та більше, відзначають відсутність на виставках багатьох експонатів, бачених раніше. Задля зустрічі зними багато хто й повертається в Канів. Запитуємо у ветеранів музею і чуємо: все у фондах. Після реконструкції музею-заповідника до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка стало просторіше, але разюче поменшало експозиційних площ…
«Просвіта» сьогодні · “Для кожного з нас Шевченкове слово — пророче, надихаюче”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Ольга МАНЮК, м. Чернівці
На Центральній площі міста Чернівці біля пам’ятника Шевченку за участю просвітян відбувся мітинг з нагоди вшанування світлої пам’яті Великого Кобзаря. Під звуки духового оркестру “Буковина” Чернівецької обласної філармонії імені Дмитра Гнатюка учасники мітингу виконали Гімн України. Під звуки мелодії пісні “Реве та стогне Дніпр широкий” присутні поклали квіти до підніжжя пам’ятника та лампадки до стели Героям Небесної Сотні. Вшанувати світлу пам’ять поета прийшли працівники державних установ, науковці вишів, освітяни, члени товариства “Просвіта”, студентська та учнівська молодь. “Для кожного з нас Шевченкове слово — пророче, надихаюче, бо він повернув українцям історичну пам’ять, розбудив нашу національну свідомість і примусив згадати про гідність”, — сказав ведучий заходу Юрій Гавриляк. “Життєва доля Тараса Шевченка уособлює тернистий шлях, який долає Україна упродовж багатьох віків. Натхненне слово поета, його думка, ідея, світогляд стали базовими духовними цінностями для українського народу”, — наголосила просвітянка, доцент кафедри української літератури ЧНУ імені Ю. Федьковича Ольга Меленчук. Студент університету Ігор Косович прочитав уривок з поеми “Сон” Тараса Шевченка. На завершення заступник голови ЧОО ВУТ “Просвіта” Іван Дерда виконав “Заповіт” Тараса Шевченка у власній інтерпретації.
«Просвіта» сьогодні · “Для кожного з нас Шевченкове слово — пророче, надихаюче”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Михайло ЦИМБАЛЮК, м. Хмельницький
Неослабна у народі пам’ять про Тараса Шевченка. Міцним вузликом у ній зав’язане і його повернення в Україну вже почилим 158 років тому. Пригнічене кріпацтвом, неписьменне, українство знало його полум’яне слово й передавало з уст в уста. І коли його тіло везли з Петербурга в Україну, то люди за десятки кілометрів виходили до шляху, яким повертався Кобзар, і робили цей шлях вишиванково-квітковим — живим. У вишиванках та з квітами щороку до могили Шевченка з’їжджаються з усієї України. 22 травня цього року сюди знову прибули просвітяни з Хмельницького. Голова Хмельницької обласної “Просвіти” Віталій Міхалевський та голова Хмельницького районного осередку Михайло Цимбалюк приїхали разом із театральною студією Хмельницького обласного благодійного фонду “Карітас”, студентами літературного театру “Глорія” (Хмельницький національний університет) та представниками учнівського самоврядування навчального закладу “Вище професійне училище № 11”. Власне, поїздка й стала можливою завдяки “Карітасу” — відомому в Хмельницькому за багатьма культурно-духовними проектами. Ними опікуються зокрема активістки фонду Наталія Гринчишин та соціальний педагог Олеся Кузенко. Місток між театральною студією фонду й студентським театром “Глорія” проклала старший викладач кафедри української філології Хмельницького національного університету Таїсія Коваль. Її постановки за творами Тараса Шевченка не один рік виконували студенти на Чернечій Горі в Каневі у дні вшанування Кобзаря. Цього року композицію з уривків поеми “Сон” та інших віршів Шевченка виконала студентка магістратури Юлія Довганюк, а власний вірш, присвячений Шевченкові, прочитала “глоріанка”, дипломантка торішнього Міжнародного мовно-літературного конкурсу імені Тараса Шевченка Ольга Каштан. Юні театрали з БФ “Карітас” виконали літературну композицію, під
«Просвіта» сьогодні · “Для кожного з нас Шевченкове слово — пророче, надихаюче”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Л. І. МЕТИК, завідувач відділу музеїв НЗ “Батьківщина Тараса Шевченка”
Наукові працівники Національного заповідника “Батьківщина Тараса Шевченка” 20 травня ц. р. провели творчий захід, присвячений Міжнародному дню музеїв, 80-річчю літературно-меморіального музею Тараса Шевченка в селі Шевченкове та ювілею заслуженого діяча мистецтв України, народного художника України, лауреата Державної премії України імені Тараса Шевченка Анатолія Гайдамаки. Анатолій Васильович є автором оформлення Національного історико-культурного заповідника на о. Хортиця, музеїв М. Островського у Шепетівці, М. Коцюбинського в Чернігові, літературного музею в Одесі, музею Книги, музею України у Другій світовій війні, церкви Святої Трійці (Македонія), художнього оформлення Національного музею “Чорнобиль” у Києві. Створив живописний цикл “Розп’яття”, учасник проекту “Музей катастроф на водах”, Національного музею Т. Шевченка у Києві, Шевченківського національного заповідника у м. Каневі. Протягом 1998—1999 рр. художник працював над створенням експозиції літературно-меморіального музею Тараса Шевченка в селі Шевченкове. І ось уже 20 років відвідувачі поринають у світ дитинного і творчого шляху нашого Кобзаря. У фойє літературно-меморіального музею Тараса зібрались викладачі та вихованці місцевих навчальних закладів, талановиті митці Шевченкового краю — поети, художники. Родзинкою заходу стала присутність самого Анатолія Гайдамаки. Розпочала захід генеральний директор Національного заповідника “Батьківщина Тараса Шевченка”, заслужений працівник культури Людмила Шевченко, яка урочисто привітала ювіляра, гостей та учасників зібрання. І в знак пошани подарувала Анатолію Васильовичу українську вишиванку, тканий рушник та книгу Василя Пилип’юка “Шевченкова посвята”. Митець розповів присутнім про свою трудову діяльність, про родину та захоплення. До вітального слова приєднався перший заступник директора Шевченківського національного заповідника Ігор Ліховий. Від Шевченківського коледжу слова подяки за талант і небайдужість до Шевченкових місць висловили О. Л. Потабенко та Л. О. Павлова, адже всі місцеві навчальні заклади і заповідник тісно співпрацюють. Привітання були і від викладачів Шевченківської школи мистецтв Л. Д. Терещенко, Л. І. Кузьменко та Л. В. Олійник, представників Шевченківського НВК в особі Т. В. Гаврильченко. Свої поетичні рядки дарували ювіляру художниця і поетеса з с. Моринці Ольга Малько та поетеса з с. Шевченкове Валентина Войцехівська. Анатолія Васильовича привітали друзі-художники з Прибалтики та нагородили митця медаллю “За жертовність і любов до України”. Привітав ювіляра і родич Тараса Шевченка Микола Лисенко. Саме тут, у стінах літературномеморіального музею, для ювіляра, як дарунок гостю, для якого, як і для Тараса Шевченка, Україна понад усе, звучала пісня “До тебе” на слова А. Савченка, музика В. Прищепова у виконанні Наталії та Вадима Прищепових. Головний зберігач фондів Ольга Дмитренко познайомила присутніх з біографією відомого художника, монументаліста та розповіла про часи створення експозиції нашого музею. А наостанок — майстер-клас Анатолія Гайдамаки із побудови стилізованої фотозони під розкішним кущем калини, що росте на садибі батьків Кобзаря, і загальне фото на згадку про незабутню зустріч.
«Просвіта» сьогодні · “Для кожного з нас Шевченкове слово — пророче, надихаюче”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Михайлина БОДНАР, м. Івано-Франківськ
Тут, на Канівському Подніпров’ї, настільки неповторно і природно поєдналися основні стихії землі — і “лани широкополі, і Дніпро, і кручі”, що перед нами ніби відкрився “рай на землі”. Від зустрічі з такою красою усе людське єство наповнюється позитивною енергією та любов’ю, і стає зрозумілим, чому канівський панотець Гнат Мацкевич, проводжаючи 1861 року Шевченка в останню дорогу, уподібнював Чернечу гору Голгофі, а Канів — Єрусалиму. І через сто років відомий майстер романтичного пейзажу киянин Ілля Штільман одну зі своїх найкращих робіт назвав “Канівські Карпати. Тарасова гора”, а львів’янин Євген Манишин дорогу до Шевченкового меморіалу — сходженням “До світла”. У ці дні річниці перепоховання нашого генія ми мали щасливу нагоду піднятись на Чернечу гору і поклонитись великому сину українського народу. Делегації з різних областей України та й з-за кордону прибували цілий день, щоб запричаститись патріотичним духом невмирущої слави Тараса Шевченка. Серед нас були лікарі, вчителі, журналісти, священики, студенти, митці, підприємці, інженери, працівники різних сфер діяльності. Серед них і дев’яностооднорічний керівник народної чоловічої хорової капели “Червона калина” Володимир Зварун, який часто колись виступав із капелою у Будинку культури Канева та кланявся цьому святому для кожного українця місцю. Не зраджує він своїх традицій і тепер, у такому поважному віці. І якби не наш мер міста Руслан Марцінків, який забезпечив нас комфортабельним автобусом вищого класу, нам би не вдалось здійснити свою мрію. Поки їхали, кожен з нас, п’ятдесяти осіб, розповідав, ким є для нього Шевченко, читали його вірші, співали пісні.
А вже в Каневі, серед перших, після Черкаської народної хорової капели, біля підніжжя пам’ятника мали можливість показати своє мистецтво. Тематичною була програма молодіжного хору з Івано-Франківська “Осанна” (кер. Любов Терлецька), солістки обласного Народного Дому “Просвіта” та Центрального народного дому Лесі Мельник, фольклорно-етнографічного гурту ОО “Жіноча громада” “Пшеничне перевесло”, яким вона теж керує. Поліна Дідух майстерно прочитала виступ Василя Стефаника на Шевченківському святі 1910 року. І всі разом заспівали “Заповіт”, уявляючи собі, як то було багато років тому. Як на стражденних руках понад сивим Дніпром Україна несла домовину. І пригадалися Шевченкові слова: Кати знущаються над нами, А правда наша п’яна спить… І знову ведемо боротьбу за рідну мову, за яку тут спалив себе 1978 року наш краянин Олекса Гірник. Зустріли вчителя з Луганщини, який добре його знав і дав нам листівки з його гаслами проти російської окупації і русифікації українського народу. В останньому листі до своєї дружини Кароліни Олекса написав: “Мій протест — то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест — то пережиття, тортури української нації. Мій протест — то слово Шевченка, а я тільки його учень і виконавець”. Та щось не дуже спішать до Шевченка наші високопосадовці, хоч ніхто не розганяє, як колись. Як писав Рене Депестр: “Шевченко з його сонячним темпераментом – це такий вогонь, який кидає свої відблиски на всі народи, що борються за справедливість і красу”. Треба ширше відчиняти всі двері поетичному вітру Шевченка, що лине з берегів Дніпра. Робімо це всі, тоді краще житимемо.
“Коли зрозуміють, що цінності — це не айфон чи посада, а українська держава, тоді вона стане міцною”. Петлюріана · с. 4сторінка оригіналу ↗ Закінчення. Початок на стор. 1
Полтава в житті Петлюри Відбувся інформаційно-просвітницький тур, приурочений до знаменної дати. Журналісти, науковці, громадські діячі відвідали 5 локацій, безпосередньо пов’язаних із життям видатного полтавця. На кожній розміщені відповідні QR-коди. Екскурсовод, старший науковий співробітник Полтавського краєзнавчого музею Наталія Кузьменко, розповідає: — Інформації про Петлюру чимало, але для цього треба зайти в бібліотеку або поклацати кнопочками на комп’ютері. Сучасній молоді потрібне щось швидше, і тут у пригоді стануть QR-коди. Їх можуть використовувати вчителі — привести дітей або дати домашнє завдання, влаштувати квести. Можна не замовляти екскурсовода, а самим зробити екскурсію. Найперше учасники туру відвідали місце, де була садиба Петлюр на колишній вул. Загородній, поклали квіти до пам’ятної дошки. — Це був одноповерховий 3-кімнатний будиночок, зроблений з дерева та обкладений цеглою. Садиба мала вигляд, як і більшість будівель у Полтаві. Також були господарські споруди, сарай, колодязь. Саме тут проживали Василь та Ольга Петлюри та їхні 9 дітей — 4 сини і 5 дочок. Після арешту родини будинок стояв пусткою, під час Другої світової теж уцілів, зруйнований був аж 1960 року. Людмила Олійник, координатор всеукраїнського координаційного бюро ЮНЕС- КО “Освіта дорослих в Україні”, представниця української діаспори в Аргентині, разом із сином Ярославом приєдналися до туру, дізнавшись про нього в інтернеті. — Наша родина ліквідаторів виїхала в Аргентину після аварії на ЧАЕС. Варто сказати, що портрет Петлюри висить в українському православному храмі в Буенос-Айресі, поряд із портретами церковних ієрархів. Громада дуже шанує цю постать, — зазначила вона. Далі переїхали до Аграрно-економічного коледжу (колишнього духовного училища) Полтавської державної аграрної академії по вул. Сковороди, 18, де переглянули коротку виставу у виконанні акторів Полтавського театру ім. Гоголя. Оглянули відновлену меморіальну дошку (попередню, встановлену 2006 року, півтора року тому розтрощили рускоміровські вандали — авт.) Симону Петлюрі на фасаді Полтавської державної аграрної академії (колишньої духовної семінарії, де він навчався). На жаль, міська влада попри численні звернення громадськості й Українського інституту національної пам’яті (УІНП) саботувала ювілей і не провела урочистості з нагоди відновлення дошки. Третя локація — будинок, де жила молодша сестра Симона, Маріана, яка вийшла заміж за Івана Скрипника, відомий як хата-музей патріарха Мстислава (Скрипника), що потребує термінової реконструкції. Завершальний етап — відвідини Полтавського краєзнавчого музею ім. В. Кричевського, де учасники ознайомилися з експозицією, присвяченою С. Петлюрі та загалом періоду Української революції 1917—1921 рр. Представники УІНП Іванна Кобєлєва та Павло Подобєд презентували музею диск “Пісні революції” у виконанні гурту “Хорея Козацька”. Матеріали читань видадуть окремим збірником.
“Хорея Козацька” на ювілеї У приміщенні Полтавського музичного училища ім. Миколи Лисенка музиканти презентували полтавцям музичний альбом “Пісні Української революції” — спільний проект УІНП, народного артиста Тараса Компаніченка та гурту “Хорея Козацька”. — Ми складаємо пошану Петлюрі як одному з творців української держави. Шлях до заможної процвітаючої держави можливий лише у власній, національній державі. Коли зрозуміють, що цінності — це не айфон чи посада, а українська держава, тоді вона стане міцною, — зазначив кандидат історичних наук Павло Подобєд. Голова Полтавського ОО ВУТ “Просвіта” Микола Кульчинський згадував, як Тарас Компаніченко приїздив на перше по-
Виступає Микола Кульчинський шанування Петлюри ще 1990 року: “Люди з усіх кінців України їхали нас підтримати, ми біля пам’ятника Шевченку влаштували вшанування. Міліція забирала всіх підряд, і мене, депутата міської ради, теж. Ось протокол затримання, де згадується прізвище і Компаніченка. А ось протокол полтавської поліції 1904 року — те саме! Російська імперія просто поміняла машкару. Бо росіяни люблять українців недолугих, які не знають своєї мови і танцюють перед ними в шароварах. А таких українців, які готові взяти в руки зброю, — вони ненавидять”. Пісні, що увійшли до альбому, пан Тарас відшукував у архівах упродовж 30 років. — Усі ці твори активно співали на великих і малих сценах України у 1917—21 роках. Їх співали на воєнних позиціях, на шикуванні військ; їх співали кобзарі, артисти-бандуристи, оперні співаки, просвітянські, військові, студентські хори, Українська Республіканська Капела та Український Національний Хор. Багато творів були забуті і не звучали в Україні майже століття, — розповів Компаніченко. Полтавці почули “кубанську версію” “Ще не вмерла України” (“Народний гімн”), адже її співали раніше, часто не знаючи музики М. Вербицького, “Запорозький марш” Миколи Лисенка, який багато з нас чули, але без тексту, та чимало інших емоційно потужних речей. Також уперше у Полтаві прозвучала “Пісня про Петлюру”, яка була написана 100 років тому.
Полтавська Петлюріана: Дев’яті Петлюрівські читання Таку назву мала наукова конференція, співорганізаторами якої були Департамент культури і туризму Полтавської облдержадміністрації, Полтавське ОО ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, Державний архів Полтавської області та Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського. Відкрилися і завершувалися читання піснями часів визвольних змагань у виконанні кобзаря Івана Новобранця. Учасників наукового форуму привітав голова Полтавської “Просвіти” Микола Кульчинський. За його словами, Петлюрівські читання були започатковані ще 1992 року як наукова конференція, яка стала історико-просвітницьким майданчиком для багатьох не лише полтавських, а й столичних науковців, також істориків української діаспори США та Канади. Останні читання відбулися 2010 року. Присутніх привітала завідувач кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка, доктор історичних наук, професор кафедри історії України Людмила Бабенко. — Дякую “Просвіті” за титанічну працю останніх двох десятиліть у справі донесення історичної правди про Петлюру. Важливо, що ця праця базується на науковому підході”, — зазначила вона. Доповіді виголошували історик Тарас Пустовіт та професор Василь Стрілець, заслужений винахідник України, викладач Полтавської аграрної академії Віктор Самородов, науковий співробітник краєзнавчого музею Наталія Кузьменко та ін. Автори та доповідачі Дев’ятих Петлюрівських читань у своїх дослідженнях спростовували численні міфи і стереотипи, пов’язані з іменем Головного Отамана військ Української Народної Республіки та подіями Української революції 1917—1921 рр., і намагалися донести сучасникам та майбутнім поколінням правдиві свідчення про нашого земляка й ту буремну епоху.
Злети та падіння головного отамана Історичний вечір для полтавських школярів з такою назвою провели працівники Полтавської обласної бібліотеки імені І. П. Котляревського. Микола Кульчинський зазначив, що дата народження Петлюри є символічною для України, бо цього дня перевезли прах Тараса Шевченка з Російської імперії: — Симон Петлюра очолив збройну боротьбу українців проти російських загарбників, як і заповідав Шевченко. Це дуже непрості, символічні речі. Наше товариство щороку проводить наукові петлюрівські читання, тобто вивчає епоху цієї особистості. Розвінчуємо міфи загарбників про цю людину, видаємо книги про нього. Власне, тому я тут.
Ушанування Петлюри у столиці Біля меморіального барельєфа на вулиці Петлюри відбувся урочистий мітинг. У ньому взяли участь ветеран російсько-української війни, кавалер Ордену “За мужність” ІІІ ступеня, заступник міністра у справах ветеранів України Олександр Терещенко, Голова УІНП Володимир В’ятрович, ветеран російсько-української війни, співробітник
УІНП Роман Кулик, а також курсанти Військового інституту телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут, ліцеїсти й військовий оркестр Київського військового ліцею імені Івана Богуна. Активісти військово-історичного клубу “Повстанець” в одностроях доби УНР пронесли до барельєфа Петлюри Державний прапор України та прапор 3-ї Залізної дивізії. Останній стяг спеціально для заходу надав Центр історії Вінниці. — Петлюра став одним із перших лідерів Української Народної Республіки, якого знищила Москва. Після нього вбили Євгена Коновальця, Степана Бандеру та інших. Таким чином Москва намагалася обезголовити український визвольний рух, який був найбільшою загрозою для розбудови її імперії. Петлюра був сильним лідером у дуже важкі часи. Він став одним з керівників Української народної республіки в критичний час. Він ухвалював складні рішення, звичайно, припускався помилок, але навіть після цього не боявся продовжувати боротьбу. Він продовжив її навіть після поразки української революції 1917—1921 років. Через це і став одним із символів цієї революції, одним із символів незламності українського духу. І через це його ім’ям Москва називала усіх, хто боровся за незалежність України. Ціле покоління борців за незалежність вони нарекли петлюрівцями, які стали наступниками ненависних Москві мазепинців, та попередниками бандерівців, яких досі бояться в Кремлі, — зазначив Володимир В’ятрович. — Такі люди, як Симон Петлюра, викликали величезний страх у радянських ідеологів, і тому вони робили все, аби знищити будь-яку згадку про нього в нашій пам’яті, відправити його в небуття. Але я щасливий, що живу в цей буремний час, коли ми крок за кроком повертаємо нашу історію. Нас уже не збити з цього шляху і я впевнений — ми переможемо, — підкреслив Олександр Терещенко. Учасники мітингу поклали квіти до барельєфа Симонові Петлюрі. Курсанти Військового інституту телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут та ліцеїсти Київського військового ліцею імені Івана Богуна віддали герою військові почесті. У Солом’янському районі Києва відкрили стінопис із зображенням Петлюри. Виконала мурал творча група “Kailas-V” аерозольними фарбами. На його створення пішло понад 370 балонів та 5 днів. Автор — Андрій Пальваль. Дизайн проекту — Роман Партола. В основі стінопису — картина українського художника Артура Орленова. Мурал виконано з ініціативи Благодійного Фонду Андрія Андрєєва. На IX Міжнародному фестивалі “Книжковий Арсенал” презентували книгу Тіни Пересунько “Культурна дипломатія Симона Петлюри: “Щедрик” проти “русского мира”. Місія капели Олександра Кошиця (1919—1924)”. “Українці — нація марафонців. Історія нашого державотворення сягає тисячоліть. Україна назавжди!” — сказала голова Комітету Верховної Ради у закордонних справах Ганна Гопко і висловила вдячність авторці, видавництву, присутнім на заході науковцям за внесок у відкриття неоціненної спадщини. “Декомунізація, відкриття архівів СБУ, культурне і духовне відродження нації — це ті здобутки Революції Гідності, які ми зобов’язані зберегти і примножити”, — додала вона. У книзі оприлюднюється унікальна хроніка тріумфального турне Української Республіканської Капели під орудою диригента Олександра Кошиця у країнах Західної Європи, Північної та Південної Америки у 1919— 1924 роках. Гастролі Капели як представницької державної інституції Української Народної Республіки, ініційовано Головою Директорії і Головним Отаманом військ УНР Симоном Петлюрою з метою протидії російській пропаганді та промоції української незалежності в Європі. Саме завдяки цим гастролям світ уперше почув “Щедрика” Миколи Леонтовича.
Олег ПУСТОВГАР
Читацьке віче · “Треба багато дечого зробити, може, й нових людей покликати до роботи”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Олексій ПЕРЕДЕРІЙ, Запорізька обл.
Останні числа вашого видання не дозволяють відсторонено читати, що буде завтра та надалі. Коли тривожним набатом звучать передовиці Миколи Цимбалюка, “Два паралельні світи”, з полів цієї “братської” війни, або “Серед справжніх чоловіків”, де одне речення про “правду життя, яку не перекрити, не спотворити і тисячам московських чи п’ятиколонних олігархічних (від себе, часом олігофренічних) телеканалів, радіо, газет”. Осипа Якимчука “Хто сміятиметься останнім?” Що сталося, бачимо. Але є і в пана Осипа вирішальний висновок: “Нині у світі створена потужна проукраїнська коаліція”. То сподівання на неї.
А ось Мирослав Левицький перейнявся таким: “Перед небезпекою пастки “русского міра”, “Українці — ми народ чи населення?” І вбивче, за результатами виборів, “Населення обрало вирок, а не майбутнє”. До цього п. Мирослав торкнувся і “маститих” політиків, як Степан Хмара. Степан Ількович і раніше по-крупному “чудив”, а те, що нині він наче Жириновський, тягне на великий знак питання. Чому дозволю акцентувати на поведінці Хмари? Тому, що це давній дійовий член нашого політтеатру. А що вже говорити про юнь? А речать-віщають “окупаційним” язиком. Звичайно, почули б це нині покійні борці-дисиденти від Чорновола починаючи, Гетьман, Сирота, Сверстюк, а загалом і Сандармох, і Соловки з Гулагами. Що маємо в сухому залишку? Що прозріємо, а інакше — ніяк! Але, почесне товариство! На мій погляд давнього і читача, і дописувача, давайте, як кажуть, хоч жмут вовни з поганої вівці візьмемо! По-перше, оті колізійні дебати увесь світ бачив. Друге: кремлівські мілітаристи вчились української мови. Інтелігенція москво-пітерська щось засвоїть, бажано, аби і простий плебс цим пройнявся. Та “Росія воспрянєт ото сна?” А Зеленського прямий заклик до прикладу наших демократичних перегонів усім новоутворенням колишнього СНД давайте моніторити, нагадувати обіцяне. До часів кращих аргументів. Звичайно, минули часи і Василя Яременка з його “Персоналом ник Симона Петлюри”. Рівнянка Інна Нагорна подарувала для бібліотеки Симона плюс”, і покійного Анатолія Шевченка з “Народною газетою”, де без купюр стояло національне питання, суть, курс держави. Нині ми в червоних прапорцях, ви розумієте. Але попри всі ваші вагомі праці, фундаментальні, давайте і в пін-понг грати, на основні стратегії відповідати — тактикою на ворожі закиди! …Сам маю практику ще напівкомуністичним редакціям передплат. Бодай на півроку ту ж “НГ” або в бібліотеки для реклами. Нині в нашому селі Мала Білозерка 4 бібліотеки, 4 школи теж з бібліотеками. Дві школи недалеко, на жаль, в них немає вашого часопису. Я передплачу до кінця року. P. S. Нардепам вручили Біб" лії, з Богом! Їм би ще “Історію України” — кожному!
Петлюри в Парижі книгу про перебування Шевченка на Рівненщині – “Шевченкові верстви”.
ляються невдачі і ніхто не гарантований від помилок) Симон Петлюра, якому доля судила стати на чолі великого визвольного руху молодої української нації в 1919 році, залишиться історичною постаттю, бо своєю вірою в перемогу, своїм завзяттям, непохитністю щодо основної мети — здобути незалежність Україні – він безперечно цього заслужив”. Найближче оточення Симона Петлюри, його друзі й опоненти зазначали, що в умовах української революції саме він захоплював своїм запалом інших, умів вести за собою маси, кликати їх до боротьби. До вирішення складних політичних питань завжди підходив з погляду інтересів армії. Свідченням цього є його розмова з соратником В. Садовським дорогою до Кам’янця-Подільського, де розташовувався Штаб головного отамана та Уряд Директорії: “…може, здоровий державний розум переможе розбрат і розбіжність. А як ні, ну, тоді пошукаємо виходу. Кадри для утвердження армії маємо, і то хороші кадри… Є поле для роботи. Скоріш, скоріш до Кам’янця, до уряду! Треба багато, багато дечого зробити, може, й нових людей покликати до роботи”. Із унікальним виданням “Симон Петлюра. Державний муж” можна ознайомитися в читальні Народного Дому “Просвіти”.
Біля могили Симона Петлюри в Парижі. Режисер фільму “Таємний щоден& ник Симона Петлюри” Олесь Янчук, Інна Нагорна, Данило Штуль (син Шту& ля&Ждановича) (зліва направо)
Читацьке віче · “Треба багато дечого зробити, може, й нових людей покликати до роботи”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Інеса АТАМАНЧУК, Запоріжжя—Нова Каховка
Я її вивчила з любові. До своєї бабусі з роду Шкуринських, для якої всі ми, шестеро її онуків, були найгарніші. Дід Міша (з роду Рябенків) прокидався о четвертій, їхав на роботу (після МТС залишився при колгоспі конюхом), повертався вдень: “Олю, обід!” — трохи спав, і знову на роботу. Бабуся готувала, подавала, пекла хліб раз на два тижні, обробляла город, який починався помідорами, потім ішов кукурудзяними хащами (між ними росли гарбузи), а закінчувався вишеньками перед муром та дорогою. Там ми їли смачнющу смолу, застиглу на корі дерев, — Боже, як ми її називали? Ввечері нас мили мами у кориті, по черзі, змивали “леп” — чорний налиплий бруд. Бо ми пасли вівці. Ходили за ними (не тільки нашими, отару збирали з усієї вулиці) — полями та степом, майже під жовтий та замулений Південний Буг — зовсім негарний, якщо порівняти з Дніпром... А ще була корова, свині, гуси... Та палісадник під вікнами “великої хати”, де ми спали на підлозі влітку, на постелених бабою доріжках та ковдрах. Малий Сашко спав із мамою у маленькій кімнаті, яка називалась “катрашка”: там була піч. Ще були сіни. Окремо — комора, де теж хтось спав, бо коли приїздили до села троє рябенківських дітей із родинами, треба було шукати всім місця. Бабуся спала при літній кухні. Я не можу сказати, скільки вона спала, бо такого городу, як у неї — без жодної бур’янинки, я ніколи більше не бачила. І такої смачної курки з супу ніколи більше не їла. Я виросла в місті, яке сформував, повністю знищивши попереднє життя, “Днепрострой-2”. Я живу в місті, яке сформував “Днепрострой”. Розуміти мову мене навчила вчителька Олександра Дмитрівна Січкар (два-три уроки на тиждень, посеред повністю російськомовного викладання предметів та російськомовного контенту міста Нова Каховка). А любити — моя українська родина Рябенків із села Дорошівка Миколаївської області. Та Довженкова “Зачарована Десна”, бо там є витоки й мого дитинства. А вивчила я її дорослою, дуже дорослою, і вивчатиму попри всі негаразди нашого життя. Завдяки і заради спілкування з родинами Немирів, уваги Оксани Думанської, поваги родини Служинських... Заради можливості читати поезію та прозу Сергія Осоки, смакуючи кожне слово. Як смолу з бабиних вишень. У нас різний досвід у мові. Мій — де мова краплями роси, і той, що мають люди, які з цього океану ніколи не виходили. І не можна порівняти історію людей, які зберегли мову, втікаючи від смертельної небезпеки та покинувши рідні місця, і нас, які живуть на півдні, сході України. Ми тут залишаємось. А небезпека нікуди не зникає. До речі, я народилась у Томську. І — повірте — моя любов до мови пережила і переживає достатньо сильний сімейний спротив. Але я її люблю.
Читацьке віче · “Треба багато дечого зробити, може, й нових людей покликати до роботи”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ 25 травня 2019 року виповнилося 93 роки, як московський агент Самуїл Шварцбарт на розі вулиці Расін та бульвару Сен-Мішель в Парижі вгатив сім куль у визначного діяча української політики та культури Симона Петлюру.
Олександра НАГОРНА
Українська громада Франції вшанувала пам’ять видатного земляка, а священик Української Автокефальної Церкви Святого Симона Зилота провів панахиду біля його могили на цвинтарі Монпарнас у Парижі. Слово про Симона Петлюру виголосив Посол України у Франції Олег Шамшур, а спогадами про трагічні події поділилися керівник фонду Симона Петлюри з міста Чикаго Микола Кочерга, директорка паризького музею Симона Петлюри Ярослава Йосипишин та біб-
Наталя СОЛОДКА, відповідальний секретар Хмельницької міської “Просвіти”
Цінну інформацію про великого державника подає унікальний збірник “Симон Петлюра. Державний муж”, видрукуваний у Нью-Йорку 1957 року Українським Національно-Державним Союзом у США. Саме тут представлено думки та спогади людей, які знали його особисто. Серед них: Андрій Лівицький (1879—1954), який у Німеччині після вбивства Петлюри прийняв титул голови Директорії і заступника головного отамана УНР, так оцінив історичну постать Симона Петлюри: “Послідовний демократ і видатліотекарка Дарія Мельникович — доньки колишніх вояків Армії УНР. На вшануванні пам’яті Симона Петлюри були присутні син Олега Штуля-Ждановича Данило Штуль, голова Союзу українок у Парижі пані Надія Мигаль та багато українців, які проживають у різних містах Франції. Також цього дня в культурному центрі Василя Сліпака відбулася конференція, присвячена 140- річчю від дня народження Симона Петлюри. Після її завершення — демонстрація фільму режисера Олеся Янчука “Таємний щоден-
Читацьке віче · “Треба багато дечого зробити, може, й нових людей покликати до роботи”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Вшановуючи світлу пам’ять голови Директорії і головного отамана військ Української Народної Республіки, 100-річчя якої відзначатимемо в жовтні цього року, маємо на меті заповнити прогалину, спричинену недостатнім висвітленням драматичної доби побудови нашої держави.
ний політичний діяч, він був непримиренним ворогом реакційних змагань і щирим оборонцем широкого народовладдя”. Максим Славінський (1868—1945), український політичний діяч, голова місії УНР у Празі, 1909 року наголошував, що саме
“Симонові Петлюрі належить честь організації української республіканської армії, відтворення занедбаної традиції збройної боротьби за Батьківщину”. Ісаак Мазепа (1884—1952), відомий політичний діяч, голова Ради Міністрів УНР, соратник Симона Петлюри, вважав, що “поза всякими не успіхами і навіть помилками (кожному трап-
6 “Я нестиму людям українську культуру, щоб Україна була знана в усьому світі”. Добрі справи · с. 6сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ландії, Австрії, Франції, Швейцарії, Швеції. Маестро всюди заявляв, що він українець, обов’язково виконував кілька українських народних пісень, супроводжуючи їх грою на бандурі. Його одягом на сцені був старовинний український стрій. “Я — українець! Я нестиму людям українську культуру, щоб Україна була знана в усьому світі”, — життєве кредо маестро Володимира Луціва. На запрошення Кременецького РО ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка подружжя Луцівих відвідало Кременець кілька разів. У спілкуванні з паном Володимиром і його дружиною Лесею мимоволі в пам’яті постає Тютюнниківське “Є вічна загадка любові”. Це вона, Леся, юною дівчинкоюукраїнкою подарувала Володимиру під час його виступу у Франції букетик синіх квітів. Одружились і поринули у дивний світ кохання. Слухаєш запис їхнього дуету — ніжний тенор і мецо-сопрано — і радієш безмежному щастю двох навічно закоханих людей. Кременець завдячує маестру Володимиру Луціву тим, що його волею, через його зусилля, його коштами шедеври мистецької спадщини відомого в світі художника та іконописця, нашого краянина Ростислава Глувка повернулись в Україну і зайняли почесне місце тут, де виростав, де навчався майстер дивних полотен. У Кременецькій обласній гуманітарно-педагогічній академії імені Тараса Шевченка постійно діє музей-кімната, в якій розміщено 22 картини художника; вони різного характеру, техніки, сюжету і років. Це “Перці” — натюрморт, “Іспанська вулиця”, “Французький пейзаж”, “Англійський пейзаж”, “Французька церква”, “Смерть козака в степу”, “Лірник”, “Кукурудза із сонцем”, “Вазон із квітами” тощо. Час від часу у тій світлиці звучить у магнітофонному записі голос маестро в музичному супроводі його гри на бандурі. Митець, громадський діяч і просто Людина з великої літери, яка увесь свій талант, організаторські здібності віддає на вівтар рідного народу, неньки-України, — таким є Володимир Луців. Ще 1951 року відомий композитор, оперний співак з міста Долина, що на Івано-Франківщині, Мирослав Антонович організував далеко від України Голландський хор, в якому всі 40 виконавців животрепетної музики — української народної пісні, — є голландцями. 40 років Мирослав Антонович керував хором, у хорі співав і наш маестро Володимир Луців.
гуманітарно-педагогічної академії ім. Тараса Шевченка у Кременці. Крім картин, виставлено обгортки платівок з піснями різних ансамблів, включно із моїми. За це щира подяка достойному
6 “Я нестиму людям українську культуру, щоб Україна була знана в усьому світі”. Добрі справи · с. 6сторінка оригіналу ↗ Лілія СЛЕДЗІНСЬКА, голова Кременецького РО ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка
Пісня і праця — великі дві сили… Іван Франко
…Далекий 1961 рік. Бельгійське місто Неплезіті. ІІІ Міжнародний європейський конкурс виконавців естрадної пісні, який тоді називався “За чашу Європи”, що згодом переріс у Євробачення. Перемога на ньому українця Володимира Луціва принесла славу Тіно Вальді (сценічне ім’я співака). Нелегкою була вона — в бельгійському місті над морем змагалися сотні кращих виконавців з різних країн світу. Володимир Луців входив до англійської команди естрадних співаків з п’яти осіб. Упродовж тижня кожен учасник конкурсу виконував по кілька популярних пісень. Серед сотень співаків Тіно Вальді набрав найбільшу кількість балів. Переможцем ІІІ Міжнародного конкурсу став українець, уродженець Івано-Франківської області, на той час і до сьогодні — громадянин Великої Британії маестро Володимир Луців. Був такий час, коли співакаукраїнця намагалися представляти як російського, підібравши йому ось таке ім’я: “Владімір Луців із Москви”. Національна душа українця і його патріотичне почування запротестували. Володимир Луців відмовився від такої ласки, це дорого коштувало маестро, але честь українця була йому понад усе. Минули десятиліття, і Володимир Луців заспівав у столиці незалежної України під своїм рідним іменем, виконавши улюблену думу “На смерть козака-бандуриста”. Це сталося 2000 року під час гастролей Голландського хору української пісні імені Миколи Лисенка. Народився Володимир Луців 5 червня 1929 р. в місті Надвірна
Володимир ЛУЦІВ, Лондон
На стіні сцени присутні могли бачити пейзаж міста Кременця, і на його тлі ініціатор цього концерту — отаман, співак, музикант, громадський діяч Левко Тимощук, виступив зі словом про місто Кременець, за що одержав рясні оплески. За тим був виступ Катедрального хору Української Автокефальної Православної Церкви в Лондоні під вмілим керівництвом Івана Біланюка. Хор виконав “Бог Предвічний”, “Реве та стогне Дніпр широкий…”, “Туман яром…”, “Як крикнули сірі гуси…” і стрілецьку пісню “Ой видно село….” Відомий гітарист Олег Романів подарував у щирому та майстерному виконанні дві свої авторські пісні. Перша — на слова Богдана Лепкого, другу присвятив героям Крут. Можливо, уперше присутні почули вірш визначного польського поета Юліуша Словацького, уродженця Кременця: польською мовою виголосив Володимир Луців, а пані Дарія Склярик — українською у перекладі Дмитра Павличка. На сцені два голоси, дві гітари, дві прекрасні та майстерно виконані пісні — “Два кольори” та повстанська “Дівчино-голубко”. А виконали їх Левко Тимощук та Олег Романів. Левко Тимощук розна Станіславщині (сьогодні Івано-Франківська область) у родині Гавриїла Луціва — заможного купця. Мама Юлія виспівала ніжну синову душу. Сімейне щастя недовго тривало. Під час ІІ Світової війни прийшли зі сходу “визволителі” і розігнали родину по світу. 14-річним Володимир опинився в Польщі, потім була Німеччина… Важко працював на різних роботах, заробляючи на життя і майбутнє навчання. Доля подарувала зустріч зі знаменитим бандуристом Григорієм Назаренком, який організував капелу імені Миколи Леонтовича. Майстерне виконання Григорієм Назаренком українських народних дум настільки вплинуло на чутливе серце юнака, що він вирішив свою майбутню долю — став бандуристом. У капелі ім. М. Леонтовича Володимир Луців був наймолодшим. Відтоді не розлучався з вірною і незрадливою подругою — бандурою. 1948 року Володимир Луців переїздить до Англії, там бере приватні уроки співу, виступає на концертах української діаспори, навчається в Лондонському музичному коледжі Святої Трійці. Щоб удосконалити майстерність співу, їде до Італії, вступає до консерваторії. А далі — поїздки, гастролі по всьому світу. І скрізь слава, визнання. Нагороди — їх не перелічити! І тільки успіхи на всіх великих сценах Англії, США, Канади, Австралії, Німеччини, Італії, Гол-
5 червня виповнюється 90 років Володимиру Луціву — співаку-бандуристу світової слави, публіцисту, громадському діячу, патріоту рідного краю, меценату, почесному громадянину м. Надвірна Івано-Франківської області, Великому Українцю. Сьогодні надто популярним у світі став пісенний конкурс “Євробачення”. Але не всі в Україні знають, що маестро Володимир Луців був першим українцем — переможцем цього дійства.
6 “Я нестиму людям українську культуру, щоб Україна була знана в усьому світі”. Добрі справи · с. 6сторінка оригіналу ↗ 10 лютого 2019 року у Лондоні, у залі Відділу Союзу Українців у Великій Британії відбувся саме такий концерт. Чому рідкісний? Бо чи не вперше за всі повоєнні роки відбуто таку подію в підтримку Кременецької “Просвіти” для будівництва Народного Дому. Зовсім можливо, що це також перший під сучасну пору такий проект в Україні. А чому “Просвіти”? Бо це такий магніт, що за останні 150 років був і є об’єднуючою платформою, читальнею, сценою, яка зорганізувала тисячі бібліотек, створила тисячі хорів, танцювальних та драматичних ансамблів, у цей спосіб допомогла багатьом поколінням українців зберегти українську культуру і цим супротивитися усяким процесам асиміляції. “Просвіта” об’єднувала і об’єднує маси українців довкруги ідеї спільної жертовної праці у користь українського народу. Так як різні покоління в Україні об’єднані “Просвітою”, так у Лондоні, на чужині, згуртувалися різні покоління, щоб узяти участь у програмі цього рідкісного благодійного концерту.
повів про козацький бій у Кременці і зробив авдиторії несподіванку, висвітливши на екрані запис думи “На смерть козака-бандуриста”, яку я виконав у Львівському оперному театрі 1990 року. Тоді з довшим словом про визначного українського художника-графіста Ростислава Глувка, уродженця Кременця, та голову Кременецької “Просвіти” пані Лілію Следзінську довелось виступити мені і коротко пояснити моє знайомство зними і їхнім пов’язанням із благодійним концертом. Отже, мій довголітній і близький приятель, світлої пам’яті Ростислав Глувко у свої останні роки перейшов різні хвороби і просив мене, щоб його художня спадщина опинилася в його родинному місті. Залишив мені понад 20 своїх картин та графічні роботи. Я все передав. Тепер ці картини постійно виставлені у великій конференційній залі
“Чужоземці прониклися духом нашої пісні і стали її амбасадорами на теренах Європи”. · 7 Добрі справи · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
“40 років діяльності мене пов’язують з цим хором. Спочатку я виступав з ним як співак. Останні роки ми підтримуємо тісні стосунки. Чому голландці співають українською? Я так скажу: якщо можна захоплюватися італійським ренесансом чи китайською порцеляною, то чому не можна захоплюватися прекрасним українським мелосом? Свого часу його чарівність відкрив для голландців Антонович, і з тієї пори вони докладають зусиль, щоб поширювати українську культуру в європейському мистецькому середовищі. Хористи не говорять українською, та розуміють, про що співають… Бачте, сила музики така, що й чужоземці прониклися духом нашої пісні і стали її амбасадорами на теренах Європи. Уявіть собі: вже багато років вони роблять це власним коштом, шиють костюми, фінансують гастролі, оплачують послуги диригента…” — пише Володимир Луців. Цей колектив здобув міжнародну славу. Кілька разів виступав в Україні. Співаки знаменитого хору відвідали рідне місто Мирослава Антоновича — Долину, а також Львів, Вінницю, Черкаси, Кривий Ріг, Донецьк, 2000 року — Київ. На знак щирої любові до України і української пісні всі концерти були безкоштовними. Поїздки Голландського хору організовував наш Володимир Луців. “Я живу в Лондоні, але серце моє в Україні”, — писав він. Так воно і є. Україна дала йому життя, а Велика Британія прийняла українця, як рідного сина, і він їй безмежно вдячний за це. 1989 року маестро Луців зустрічався в Римі з Павлом Мовчаном, Іваном Дзюбою, Ліною Костенко та іншими відомими світові українцями… 2001 року Володимир Луців перевіз до міста Надвірна Івано- Франківської області всю свою творчу спадщину. В меморіальному будинку Музею Надвірнянщини, неподалік від місця, де ректору, професору академії Афанасію Ломаковичу. А під час моїх неодноразових відвідин міста я мав честь і приємність запізнати надзвичайну паню із гарним іменем Лілія Следзінська, повністю віддану ідеї праці для добра України. Вона і є головою “Просвіти” у Кременці. А у свою чергу я познайомив і Левка із панею Лілією. Левко і його родина були так приємно вражені знайомству з нею, як і я і моя дружина Леся свого часу. Ось така історія… Далі у програмі вечора Дарія Склярик із певною емоцією продекламувала вірш Ніни Казьмірук “Гімн Кременцю”. На сцені — усіма очікуваний струнний квартет під майстерним керівництвом професора Андрія Вій товича, до речі, уродженця Кременця, який є головним альтистом оркестри Королівського Оперного Театру у Великій Британії. Прекрасна музика Моцарта, Дворжака та інших західноєвропейських композиторів виповнила залу потоками чарівних мелодій. А на закінчення свого виступу квартет подарував усім присутнім незабутні звуки “Мелодії” Мирослава Скорика у надзвичайно талановитому виконанні. Браво за такий виступ! Не вперше проф. Андрій Війтович бере участь у благодійних акціях, які організовують українці стояла колись хата купця Гавриїла Луціва, розміщено всі цінності маестро Володимира: дві його бандури, нагороди, золоті й срібні медалі за успішні виступи та громадську діяльність, сценічний одяг, сувеніри, картини видатних художників та скульптури, аудіоі відеозаписи, понад 150 платівок з унікальними музичними творами у власному виконанні та у виконанні найкращих українських хорових колективів світу з його участю; цілий архів нот українських та зарубіжних творів світової класики; надзвичайно цінну бібліотеку, епістолярну спадщину тощо... Фонд налічує 3000 музейних одиниць. А щороку, приїжджаючи в Україну, маестро Луців поповнює його новими книжками, документами, світлинами та експонатами. У вітальному листі голова Державної служби контролю за переміщенням цінностей через державний кордон Олександр Федорук зазначив: “Прийміть вираз нашої високої шани, поваги, щирої подяки за Ваш безцінний дар Україні. Низький уклін Вам, шановний пане Володимире, за Ваш шляхетний вчинок, за Вашу любов до Вітчизни, за істинний патріотизм… Ім’я Ваше назавжди повертається в Україну”. А в музеї Кременецького РО ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка цілий відділ присвячено двом побратимам — Володимиру Луціву та Ростиславу Глувку. Ми теж маємо чим гордитися! З нагоди славного ювілею — 90-ліття від дня народження Великого Українця — маестро Володимира Луціва, просвітяни Кременеччини сердечно вітають його і вірять у те, що життєвий подвиг нашого побратима назавжди залишиться в серцях як зразок любові до рідного краю, невичерпного ентузіазму, безмежного бажання жити і працювати для України, бо “Пісня і праця — великі дві сили”…
Британії. А минулої осені він залучив десятки своїх колег-музикантів і студентів для проведення благодійного концерту в Українській Греко-Католицькій церкві у Лондоні на підтримку двох харитативних організацій “Ukrai- nian Aid” і “Ukrainian Charity”. Кременчани мусять пишатися таким достойним земляком! Хор УАПЦ завершив програму вечора піснею “Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни”. Сердечна подяка усім присутнім за підтримку цього корисного проекту, а також спаси, Боже, усіх виконавців і учасників програми. Зроблена добра і приємна справа — зібрано і передано 1510 фунтів для Кременецької “Просвіти”. Треба вірити, що цю ініціативу підтримають українці інших міст та країн світу, а вельмишановній пані Лілії Следзінській та просвітянам Кременеччини бажаємо успішно здійснити цей важливий задум! Ця згадка-стаття про благодійний вечір і про Кременець була б не повністю сказана, якщо не згадати, що при академії виходить газета Кременецької обласної гуманітарнопедагогічної академії ім. Т. Шевченка “Замок”, яка впродовж років нагадувала і дальше це робить про св. п. Ростислава Глувка, про “Просвіту”, а мені дотепер присилають газету “Замок”, за що я щиро вдячний.
“Чужоземці прониклися духом нашої пісні і стали її амбасадорами на теренах Європи”. · 7 Добрі справи · с. 7сторінка оригіналу ↗ Казимир ЯРЕМА, член НСЖУ
Для Острівської ЗОШ І—ІІІ ст. цей навчальний рік був особливий. В історії школи відзначили три ювілеї: 170 років з часу будівництва і відкриття початкової школи, 55 років з часу будівництва та відкриття двоповерхового корпусу неповносередньої школи і 25 років з часу завершення будівництва і відкриття нової середньої ЗОШ І—ІІІ ст. Про ці ювілеї школи згадували на святі Першого дзвоника, під час вечора зустрічі випускників школи, але спеціальних урочистостей не проводили. Може, для тих, хто тепер працює в школі, ці ювілеї не такі важливі, але для нас, хто будував цю нову середню школу, 25-річний її ювілей надзвичайний. Ми щасливі, що вклали енергію свого серця і розуму, працю рук у цю простору прекрасну будівлю, в якій навчаються, виховуються і відпочивають діти. А будівництво нової Острівської ЗОШ І—ІІІ ст. велося у 1989—1993 роках у складний час: тоталітарна держава йшла до розпаду, а відновлена Незалежна Україна тільки починала ставати на ноги. Нелегку ношу з будівництва нової Острівської школи взяла тоді на себе голова агрофірми “Поділля” Стефанія Антонівна Тислицька, яка посприяла позитивному рішенню правління та зборів агрофірми “Поділля” і Тернопільського райвиконкому про будівництво школи у селі Острів за кошти агрофірми “Поділля” у червні 1987 р. Агрофірма коштів не мала, і тодішня державна будівельна організація “Тернопільбуд” (директором якої в той час був Борис Андрійович Мороз, а безпосереднім виконавцем і відповідальним за будівництво Острівської школи — тодішній директор “Промбуду” Василь Йосипович Лило), вела будівництво школи в борг, на картотеку. Щоб заохотити будівельників, Стефанія Антонівна виписувала їм за низькими цінами і давала як премії зерно, крупу, цукор, м’ясо та іншу сільськогосподарську продукцію. Вона залучала спеціалістів агрофірми до вирішення окремих питань з будівництва школи, безпосередньо їздила зі мною (автором статті) в “Тернопільгаз”, “Облпостачбуд” задля придбання обладнання до котельні, їдальні школи тощо. Отож щоб висловити щиру подяку і повагу Стефанії Антонівні, я разом із просвітянами Едітою Мочевус і Анною Савкою недавно відвідали її вдома, дуже цікаво поспілкувалися. Вона нас радо і гостинно зустріла. Казимир Ярема подарував їй авторську книжку “Школа рідна Острівська”. Нас вразила краса і багатство вишивок, які Стефанія
Антонівна власноруч зробила за останні роки відпочинку, світлини та нагороди, які вона отримала за сумлінну працю впродовж життя. Також ми зустрілися з генеральним директором ТОВ “Тернопільбуд” Василем Йосиповичем Лилом, привітали його і весь колектив зі славним ювілеєм — 75-річчям з часу створення організації. Голова Тернопільського РО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка К. Ярема, який був ініціатором та організатором будівництва нової Острівської школи, подарував ТОВ “Тернопільбуд” свою книжку “Школа рідна Острівська”, висловив щиру вдячність В. Й. Лило та всім будівельникам за їхню жертовну працю і збудовану школу. Як тодішній директор школи, один із її будівничих, я щиро дякую тодішньому заступнику директора школи Дацко Б. С., вчителям Колясі Н. Б., Працінь О. Б., Дацко О. І., Дацко Н. Р., Яремі Л. М., Пелехатій О. В., Бакан І. Я., Федорончук Л. Г., Кострибі Г. Є., Юрійчин М. В., Дацко О. Г., Грицишину М. І., Копаніцькій Г. В., Кравченко М. М., Умриш О. Г., Бойчук С. І., які віддали всю свою відпустку — 48 днів та й усе літо 1993 року на завершення будівництва школи. Вони прибирали приміщення після будівельних робіт, фарбували вікна, двері, підлоги, лакували паркет, встановлювали меблі, стенди та обладнання. У завершенні будівельних робіт брали участь також батьки та учні 9—10-х класів. Тож школу побудовано завдяки наполегливій і цілеспрямованій праці багатьох людей, для котрих цей 25-літній ювілей є важливим. А ті, хто тепер працює і навчається в цій школі, повинні про це знати й пам’ятати.
“Чужоземці прониклися духом нашої пісні і стали її амбасадорами на теренах Європи”. · 7 Добрі справи · с. 7сторінка оригіналу ↗ Інна БЕРЕЗА, кандидат філологічних наук
Презентацією збірки “Хоралами Прибузького краю” відзначила свій ювілей членкиня НСПУ, просвітянка міжрайонного осередку імені Миколи Аркаса Миколаївського товариства “Просвіта” Ольга Славна (Ольга Ярославівна Червякова). Дійство відбувалося у Центральній міській бібліотеці імені М. Л. Кропивницького м. Миколаєва. У творчому доробку письменниці 5 книжок для дітей та 3 збірки поезій, оповідань і драматичних творів для дорослих. Провідні теми творчості — українська ідентифікація, пошанування класиків української літератури, оспівування краси рідного Прибужжя та інтимна лірика. Дослідники відзначають акценти Кобзаревої музи у низці віршів поетеси. Зокрема у таких поезіях, як “Хто сказав, окраїна Вкраїна?” та “Поезіє, твої пророчі крила…” Постаті Шевченка, річниці його перепоховання присвячено поезію “Наш геній”, де авторка акцентує сучасне звучання Кобзаревих творів: “Що в “Кобзарі” відкрий якусь сторінку, І упізнаєш нинішнє життя”. А у сьогоденні Ольга Славна озвучує також біль і смуток, що викликають події останніх п’яти років — гібридна війна з Росією, захоплення агресором Криму. Мотиви вболівання за сплюндровану Україну пронизують вірші “Сонет”, “Прости, Україно”, “Україно моя”, які прозвучали на творчому вечорі з уст авторки. Особливе місце в останній збірці Ольги Славної належить інтимній та пейзажній ліриці. Немало віршів Ольги Славної стали піснями. Звучали пісні, створені композиторкою Наталею Круміленко. Їх виконували заслужений діяч культури України Олег Кедіс, провідна солістка МБВ Наталя Ковальова та ансамбль української народної пісні цієї ж установи. Пісню “Хорали пісенного краю” (муз. Валерія Жевнера) виконував народний ансамбль “Візерунок” Тернівського будинку культури. А заслужений артист України Володимир Карпенчук — композитор пісень “Ти крізь далі…” та “Роки-коні” порадував гостей співом під акомпанемент гітари. Приємним сюрпризом для багатьох було не лише сольне виконання ювіляркою своєї пісні “Не питай”, а й те, що вона написала музику і для цього твору, і для інших жартівливих пісень на її слова, які виконували вокальне тріо та самодіяльний співак Ігор Іванко. Привітати Ольгу Славну з ювілеєм також прийшли колеги з творчого колективу Миколаївського коледжу культури і мистецтв (кер. Людмила Рура), поетеси-просвітянки Людмила Щетиніна, Тетяна Свірська (члени міжрайонного осередку “Просвіти”) та російськомовний поет Аркадій Суров, директор обласної дитячої бібліотеки Тетяна Жайворонок. А на завершення виступили з привітаннями голова Миколаївської організації НСПУ Віра Марущак і відомий наш земляк — письменник Анатолій Качан, який від імені секретаріату НСПУ вручив ювілярці Почесну грамоту.
Подія року · “Бути вільним завжди складно, свободу потрібно виборювати”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ У столиці відбувся ІХ Міжнародний фестиваль “Книж@ ковий Арсенал”, який разом зі Львівським книжковим фо@ румом є одним із головних книжкових свят країни.
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото автора
Щодня на фестивалі відбува^ лися десятки презентацій, диску^ сій, лекцій, перформансів, круг^ лих столів, виставок, показів фільмів. Представників ЗМІ заці^ кавила дискусія про літературу переживання “незагоєних ран” воєнних конфліктів. Цю диску^ сію присвятили виходу у світ книжки Артура Юркевича та Малхаза Джаджанідзе “Заборо^ нена лоза” у видавництві “Тем^ пора”. Основою книжки стали спогади про дитячі переживання Малхаза під час війни в Абхазії на початку 90^х років минулого сто^ ліття. — Поява в Україні літератури про сучасну Грузію — надзвичай^ но велика рідкість, — зазначила редактор книжки Юлія Олійник. — Ми б хотіли, щоб ця книжка сприймалася в контексті історії України і Грузії, сучасних україн^ сько^грузинських відносин, спри^ яла розвиткові контактів між на^ шими народами. Переконана, що ця книжка, написана за реальни^ ми подіями, багато чого навчить українців. — Дуже важливо для мене як для грузина, що вважає себе і ук^ раїнцем, що ця книжка вийшла у перекладі українською мовою, — зізнався колишній Генеральний консул Грузії в Україні, а нині во^ лонтер Теймураз Нішніанідзе. — Сьогодні дуже мало літератури, яка б розповідала про реальні по^ дії, які відбуваються в Абхазії, а знати і розуміти історію дуже потрібно. Ми, волонтери, докладаємо багато зусиль, щоб наші хлопці на фронті мали можливість чита^ ти книжки. Бо людина, яка багато читає, легше перено^ сить психологічні травми. Займаюся проектом “Пере^ сувна бібліотека для фронту”. Разом з друзями за два роки розвезли по всій лінії розме^ жування близько шести тисяч примірників книжок. Серед українських воїнів особливою популярні військова літерату^ ра, видання з історії України, що розповідають про визволь^ ні змагання, а також класика і детективи. Українці й грузини мають багато спільного. І це не тіль^ ки культура, релігія чи тради^ ції. Маємо спільного ворога — Росію. Багато років тому Гру^ зія пережила те, що Україна переживає зараз. Сьогодні від^ буваються Мінські перемови^ ни, а на початку 90^х — Сочин^ ські. Тоді Грузія виконала всі свої зобов’язання, а Росія — жодного. Саме це відбувається і зараз. — Минуло 27 років з часу описаних подій, але вони зали^ шаються надзвичайно актуаль^ ними, — зазначив Артур Юрке^ вич. — Головний меседж книжки — свобода. Бути вільним завжди складно, свободу потрібно вибо^ рювати. Великою брехнею є дати початку і закінчення воєн. Для людини, яка пережила війну, во^ на не закінчується ніколи. Герою дивом вдалося вижити в цій страшній війні, але його частина ментально назавжди залишилася в Абхазії. — Я людина, яка пережила все описане в книзі, — підкрес^ лив Малхаз Джадзанідзе. — Нас^ правді грузинсько^російська вій^ на розпочалася не на початку 90^х років, а триває вже кілька століть.
На жаль, цю тему поки що мало висвітлено в грузинській літера^ турі. Резонанс викликала презен^ тація нових видань Національно^ го меморіального комплексу Ге^ роїв Небесної сотні — Музею Ре^ волюції Гідності; розмова “Укра^ їна і українці в графічному дизай^ ні УРСР і діаспори”; виставка^ презентація дослідження “Укра^ їнська дитяча ілюстрація від від^ лиги до Незалежності”; презен^ тація книжки “Гетьман Іван Ма^ зепа та його доба”; лекція^диску^ сія Ірини Ігнатенко “Сприйняття дітей з інвалідністю у традиційній культурі українців”, презентація збірника оповідей і документів “Книга свідчень: анатомія крим^ ської окупації” та ін. Історична частина “Книжко^ вого Арсеналу” була представле^ на виставкою, головним персо^ нажем якої став будинок Роліт (Робітник літератури), розташо^ ваний на вулиці Богдана Хмель^ ницького у Києві. Понад 70 років ця адреса уособлювала історію української радянської літерату^ ри. Заснований на кооператив^ них засадах у період житлової кризи, щоб забезпечити умови для творчості, Роліт незабаром перетворився на своєрідний “та^ бель про ранги”. Квартира в ньому ніби зара^ ховувала мешканця до літератур^ ної еліти, а кількість житлової площі визначала внесок у літера^ туру. Під одним дахом мешкали обласкані владою “генерали” від літератури і “не обласкані”, які перебували під пильним нагля^
дом НКВС^КДБ. Звідси вируша^ ли у в’язниці, на фронт і в емігра^ цію. Сюди надходили укази про нагородження орденами, а за ни^ ми компартійні постанови про “ідейні помилки” в літературі. Час піддав нещадній ревізії радянський “табель про ранги”. Аутсайдери перетворилися на класиків, а колишні визнані ко^ рифеї зникли зі шпальт літера^ турного літопису. Давно зійшли зі сцени персонажі “головного дра^ матурга країни” Олександра Корнійчука. Забуті оди “Дніп^ рельстану” Володимира Сосюри, а таврований як буржуазно^націо^ налістичний вірш “Любіть Украї^ ну” у трагічних обставинах новіт^ нього часу набув сакрального змісту. Ми сміємося дотепним “усмішкам” Остапа Вишні, який переживши морок ГУЛАГу, зберіг незлобливий м’який гумор і не^ підробну щирість.
Презентація книжки “Заборонена лоза”
Епізоди з побуту Роліту доз^ воляють порівняти закарбовані образи класиків з їхніми повсяк^ денними вчинками, що часом відзначалися складним естетич^ ним вибором, та змалювати істо^ ричні обставини, які домінували над творчістю. Надихнула на цей проект і стала його частиною книга Ста^ ніслава Цаплика і Пилипа Селі^ гея “Таємниці письменницької шухляди”, що блискуче і захоп^ ливо розповідає про побут пись^ менників радянської доби. Роліт відомий великою кіль^ кістю меморіальних дощок на фасаді. Навряд в Україні знай^ деться інша будівля, де їх аж 29. Першу відкрили 1958 року, ос^ танню — 2011^го. Серед експонатів виставки — портрети Натана Рибака, Дмит^ ра Ткача, Олеся Гончара, Михай^ ла Стельмаха, Платона Воронь^ ка, Івана Ле та інших письмен^ ників, створені Зиновієм Толка^ човим у 40^х роках минулого століття; книжки з автографами Максима Рильського, Юрія Яновського, Миколи Бажана; бандура, виготовлена для Павла Тичини чернігівським майстром Володимиром Гузьченком, клар^ нет, що належав Тичині; особис^ ті речі з кабінету Остапа Вишні; таріль — особистий подарунок Олесеві Гончару від Павла Тичи^ ни; макети до вистав “Загибель ескадри” Олександра Корнійчу^ ка та “Ярослав Мудрий” Івана Кочерги в Українському драма^ тичному театрі імені Тараса Шевченка (м. Харків), речі та фото з кабінету Юрія Яновсько^ го. Чимало українських пись^ менників представили на Книж^ ковому Арсеналі свої нові книж^ ки. Микола Тимошик презенту^ вав двотомник “Село”. У першому томі, що має назву “Зійти з безпам’ятства”, подано широку панораму життя хліборо^ бів та сільської інтелігенції від козацьких часів до жовтневого перевороту 1917 року. За масштабами охоплення до^ недавна недоступного навіть дос^ лідникам матеріалу, лаконічністю і завершеністю сюжетів, успіш^ ним поєднанням хронологічного викладу подій із сюжетним роз^ витком, барвистою мовою це ви^ дання без перебільшення можна вважати енциклопедією життя українського села. У другому томі — “Трудний шлях відмоскалення”, що охоп^
лює період від 1917^го до початку 70^х років ХХ століття, переос^ мислюється низка сфальшованих сторінок українського села. Фак^ тологічна канва оповіді, що побу^ дована винятково на закритих донедавна архівних матеріалах та спогадах очевидців, тут особливо вражаюча за силою правди. Йдеться зокрема про кілька показових тенденцій: генетичний страх старших селян говорити правду й боротися за неї, непатрі^ отизм, байдужість, продажність пригодованої владою інтеліген^ ції. Новаторська авторська версія історії села є поглядом “знизу”, а не “зверху”, як було прийнято раніше. Молода письменниця Юлія Іллюха разом з харківським ви^ давництвом “Клуб сімейного дозвілля” пропонувала читачам свій роман “Східний синдром”, що повертає до початку росій^ сько^української війни. І повер^ тає не тільки тому, що датовані 2015 роком події вже стали історі^ єю, а й тому, що біографії персо^ нажів є своєрідним поясненням для розуміння глобальних подій. Василь із Західної України, Макс із Донбасу, Таня з Росії опиня^ ються на цій війні з різних при^ чин, однак для кожного вона стає своєю. Ця в чомусь романтична, а в чомусь дуже сувора розповідь вирізняється серед іншої літера^ тури про війну завдяки художній майстерності авторки. Юлія Іл^ люха вміє розповідати історії, пе^ редавати почуття та емоції, уни^ каючи будь^якого галасливого пафосу і мови ненависті. Володимир Шовкошитний представив свою трилогію “Кров — свята”, що побачила світ у ви^ давництві “Український пріори^ тет”. Вона скидає з нашої історії шкаралупу ворожих міфів і являє читачеві храм української дер^ жавності вже без риштовань. І водночас вказує шлях очищення колективної пам’яті від намулу малоросійства і меншовартості через прищеплення українському суспільству гену гідності й само^ поваги та психології переможців. Це наш український аналог “Вій^ ни і миру” чи “Тихого Дону”. Твір водночас і надзвичайно україн^ ський, і надзвичайно європей^ ський. Автор ніби застерігає чи^ тачів: якщо течії Гольфстріму уповільняться, то на нашу Євро^ пу чекають люті морози, а весь світ вже ніколи не буде таким за^ тишним для життя. Лариса Ніцой презентувала свої книжки “Незламні мураші”, “Дві бабуськи у незвичайній школі, або Скарб у візку”, брати Капранови — “Мальовану істо^ рію незалежної України”, “Істо^
рію нашої церкви”, “Справу си^ вого”, “Майдан. Таємні файли”; Михайло Слабошпицький — “Тінь у дзеркалі”, “Протирання дзеркала”, “Поет із пекла. Тодось Осьмачка”. Видавнича група КМ^БУКС на Книжковому Арсеналі презен^ тувала світові бестселери в перек^ ладі українською мовою. Серед них книжка Мартіна Гілберта “Черчилль. Біографія”. Ця робо^ та особистого біографа Вінстона Черчилля посідає особливе місце серед подібних видань. Окрім фактів з дослідницьких джерел, в основу книги лягли відомості, надані Рендольфом — сином Черчилля. Також видавництво представляє працю Сета Абрам^ сона “Доказ змови. Як Трамп зра^ див Америку”. За твердженням автора, чинний президент США в обмін на фінансову вигоду та приховану допомогу на виборах компрометує зовнішню політику своєї країни. Інший бестселер — “Принципи” Рея Даліо. Автор ді^ литься своїми нетрадиційними принципами, завдяки яким зі звичайного хлопця з лонг^ай^ лендської родини середнього класу він перетворився на одного з найуспішніших підприємців на^ шої доби. Серед принципів Даліо можна знайти найефективніші уроки для окремих осіб та цілих організацій приймати правильні рішення, долати будь^які викли^ ки і будувати сильні команди. Український інститут книги запросив долучитися до дискусії “Переоблік книговидання: що варто рахувати?”; круглого столу “Книжкова сфера у міжнародній площині: Інтеграція ринків, ін^ теграція культур”; тренінгу за мо^ тивами книжки Ольги Голубєвої “Безкінечні казки”; дискусії “Мода, книги та культурна дип^ ломатія”; презентації збірки опо^ відань “Іван і Іванна”. Широку програму підготува^ ли гості форуму з Канади. Серед запропонованих ними заходів розмова “Перекладач як медіа^ тор між культурами”; дискусія “Голоси поколінь, перепрочи^ тання канонів”; презентація книжки “Чоловіки про фемі^ нізм” як дійти до рівності”, зус^ трічі з сучасними канадськими письменниками. Інший гість фестивалю — Бі^ лорусь, яка презентувала чимало видань білоруською мовою. Свої новинки представили українські видавництва “А^БА^ БА^ГА^ЛА^МА^ГА”, “Ярославів Вал”, “Видавництво Старого Ле^ ва”, “Знання”, “Смолоскип”, “Кліо”, “Либідь”, “Мистецтво”, “Родовід”, “Фабула”, “Зелений пес” та ін.
Весела подія · “Пройшло більше десятка різних фестивалів, концертів та перформансів, виставок, спортивних заходів”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Георгій ЛУК’ЯНЧУК Фото автора
День Києва—2019 був насиче^ ний культурно^масовими подія^ ми. Пройшло більше десятка різ^ них фестивалів, концертів та пер^ формансів, виставок, спортивних заходів. На Дніпрі відбулася благодій^ на Вітрильна регата (організатор — Київська федерація вітрильно^ го спорту). Урочисте відкриття пройшло в акваторії річки побли^ зу церкви Святого Миколая, що біля причалу Київського річково^ го вокзалу. У святковому концерті на Контрактовій площі співали Dzidzio, Гайтана, Аліса Тарабаро^ ва, Денис Реконвальд, Андрій Бойко, Асія Ахат та інші. А напе^ редодні концерту відбувся “Kyiv BALL”, всі охочі змогли станцю^ вати сальсу на майстер^класі зна^ менитого хореографа Рейнальдо Пауела. Тисячі пар станцювали “польку”, а рекорд зафіксували представники Книги Рекордів. У рамках заходу пройшов відбір учасників від України престиж^ ного міжнародного пісенного конкурсу “Берлінська перлина”. 26 травня вперше в Києві виступив всесвітньо відомий французький виконавець Дідьє Маруані разом із групою “Space
Ольга НИЖНИК Фото з сайта фестивалю
Відвідувачі столичної площі Івана Франка ознайомилися з культурно^музичними, туристич^ ними та рекреаційними можли^ востями Франкового краю. Міста Дрогобич, Борислав та курортна Східниця і батьківське село Івана Франка — Нагуєвичі — проводи^ ли свої презентаційні тури. Відкрив фестиваль Заслуже^ ний Прикарпатський ансамбль пісні і танцю “Верховина”. Свою майстерність демонстрували ан^ самбль духових інструментів Дрогобицького муніципального оркестру, акордеоніст^віртуоз Ва^ силь Клепач, вокальний дует у складі Петра Коса та Ігоря Ста^ ренького, гурт “Лабораторія джа^ зу” та бориславський гурт “Львівські батяри”. Для дорослих та малих відбу^ валися майстер^класи, квести, іг^ ри, була також смачна українська кухня та ярмарок від народних майстринь. Родзинками Фести^ валю стали тематичний Франко^ вий лабіринт, у якому гості заходу могли більше дізнатися про Івана Франка, та виставка молодого панк^художника, коміксиста, му^
Екологічна акція проти використання целофанових кульків
Symphony” в супроводі симфо^ нічного оркестру Національної оперети України. Сюрприз кия^ нам приготував культовий колек^ тив “Океан Ельзи”, порадувавши своїми піснями фанатів на тери^ торії ВДНГ. Концерт відбувся на унікальній сцені формату 360 градусів, доступній для перегляду з усіх боків.
Одночасно відбули^ ся й інші творчі дійства: Книжковий Арсенал, Фестиваль “Країна Франкіана”, Кураж Ба^ зар, Kyiv Art Week, Ra^ dioday, Всеукраїнський мистецький фестиваль “Мистецька палітра Києва”, Міжнародний фестиваль дитячо^ юнацької творчості “Сонячний каштан^ чик”, Фестиваль націо^ нальних культур “Етно^ фест”, фестиваль “Коб^ зареві джерела”, Всеук^ раїнський фестиваль хорового мистецтва “Пісня над Дніпром” на Співочому полі, у програмі якого був по^ каз традиційних українських костюмів і виставка образотвор^ чого та декоративно^прикладно^ го мистецтва, Мистецький про^ ект “JAZZ KOLO”, Міжнародний фестиваль “Київський тиждень мистецтва” у бізнес^центрі “То^ ронто^Київ”, Культурно^мис^ тецький проект “Художники Ки^ єва — рідному місту”, стартував кінофестиваль “Молодість”. Тра^
На Святі Колісниць диційно відбувалася виставка^ ярмарок на Андріївському узвозі, а Національний музей історії Ук^ раїни презентував цікаву програ^ му “Кобзарі та лірники на Старо^ київській горі”, в якій сучасні продовжувачі давніх кобзарсько^ лірницьких традицій представля^ ли відтворені старосвітські му^ зичні інструменти — кобзу Оста^ па Вересая, народну бандуру, ко^ лісну ліру та ін. Крім того, у сто^ лиці відкрили виставку “Почесні громадяни міста Києва” на тери^ торії перед Київською міською радою та провели низку безкош^ товних екскурсій. Уже не перший рік у день народження столиці в Українському домі проводять Фестиваль морозива — 2019^й не став винятком. На честь 1537^ї (хоча місто набагато старіше!) річниці пройшло багато спортив^ них заходів, серед них Всеукраїн^ ський велодень і традиційний 27^й “Пробіг під каштанами”. На честь Дня міста Києва в суботу розпочалися міжнародні змагання з велосипедного спорту Race Horizon Park, всеукраїнські змагання за Кубок України зі спортивного орієнтування, чемпіо^ нат міста зі спортивного орієн^ тування на Кубок столиці, між^ народні рангові змагання IOF. “Пробіг під каштанами” став наймасовішим святковим благо^ дійним пробігом: у ньому взяло ють кошти на промоцію культур^ но^мистецького і туристичного потенціалу своїх міст”, — сказав участь понад 18 тис. осіб! Кошти, зібрані в рамках проекту, спря^ мовуються на придбання облад^ нання та витратних матеріалів для Центру дитячої кардіології та кардіохірургії МОЗ України. Від^ булися також Міжнародний турнір з міні^футболу “Кубок ме^ ра Києва 2019”, міський турнір з кікбоксингу та фінальна частина чемпіонату Києва з сімейного спорту, під час якого визначали “найспортивнішу родину” сто^ лиці. Насичену й цікаву програ^ му для дітей та дорослих підготу^ вав парк Київська Русь під Киє^ вом. Тут відтворили легенду “Як Київ Києвом став”. Постановка розповідає про апостола Андрія, що передбачив появу великого граду Києва на узбережжі Дніп^ ра, а також легенду про братів Кия, Щека, Хорива та їхню сес^ тру Либідь. Кияни та гості столиці впер^ ше змогли помилуватись веселим давнім індійським Святом Коліс^ ниць, яке відбувалося в неділю на Хрещатику. Відкрили й скляний пішохідно^велосипедний міст, який з’єднав парк “Володимир^ ська гірка” з Аркою дружби наро^ дів. Міст завдовжки 206 м, зав^ ширшки — від 6 і до 14 м. Зав^ вишки — 20 м, а найвища точка — 32 м. Конструкція складається з 4 опор. Вага металоконструкцій — 460 тонн.
онук Каменяра, голова правління Міжнародного фонду Івана Франка Роланд Франко.
Заохочення особистим прикладом (мер Києва Віталій Кличко)
Весела подія · “Пройшло більше десятка різних фестивалів, концертів та перформансів, виставок, спортивних заходів”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ У рамках святкування Дня Києва у столиці відбув@ ся фестиваль “Країна Франкіана”, який організа@ тори присвятили пам’яті Івана Франка.
зиканта та автора проекту #ХтоФранко (Квантовий стри^ бок Франка) — Влада Корнюка. Спеціальними гостями фести^ валю були заслужений артист Ук^ раїни Ігор Рудий, дівочий рок^гурт “The Sixsters” та Миколаївський російський драматичний театр. Переможцям всеукраїнсько^ го учнівського конкурсу “Стеж^ ками Каменяра”, який щороку проводить Міжнародний фонд І. Франка, МОН України, ЛНУ ім. І. Франка та Львівське товариство у м. Києві, вручили нагороди. Протягом двох днів захід, який проходив під гаслом “Для дорослих і малих”, відвідало по^ над 5000 осіб. Це була перша спроба представити окремий ку^ точок України в рамках святку^ вання Дня Києва. “Це дуже важливо, коли у час,
де панують тільки миттєві фінан^ сові інтереси, з’являються керів^ ники, які далекоглядно виділя^
З блокнота письменника · “В ті часи звання поета було незмінно оточене романтичним ореолом”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
“Слово Просвіти” продовжує друкувати уривки з нової книги Михайла Слабошпицького “З пам’яті дзеркала”, що завершує своєрідний цикл авторської мемуаристики, з якого вже побачили світ “Протирання дзеркала” і “Тіні в дзеркалі” з огляду на те, що ці публікації викликають підвищений інтерес у наших читачів.
З блокнота письменника · “В ті часи звання поета було незмінно оточене романтичним ореолом”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Леонід ТЕНДЮК Це було ще тоді, коли молоді журналісти й поети Борис Олійник і Леонід Тендюк працювали в популярній газеті “Молодь України”. Вони приязнилися. Молодість щедро малювала їм грандіозні плани на майбутнє. Очевидно, обидва вони бачили себе вже незабарно літературними корифеями, бо ж усе в них складалося чи не від перших кроків так обнадійливо. І не на периферію заслали після закінчення факультету журналістики, а приземлилися відразу в великотиражній республіканській газеті, і їхні поетичні дебюти не лишилися непоміченими — класики виявили до них свою милосердну увагу. Одне слово, в них уже були всі підстави задоволено сказати: “Життя вдалося”, і надалі перед ними ширшатимуть творчі обрії. Як пам’ятаємо, Борис Олійник зробив карколомну кар’єру. Тонкий лірик, чиїми текстами захоплювалася молодь (“Я летів красивим чортом…”, “Я лежав під вагою століть…”, “Реготали фізики до сліз…”), став правофланговим комсомольським поетом, а далі його муза охоче оспівувала комуністичну партію, при якій він був як Державін, придворний поет, при царському троні. На Олійника впали всі можливі почесті (він — і лауреат Государствєнной премії СССР, і лауреат Шевченківської премії, і всіх комсомольських літпремій, і Герой України, й академік Національної академії наук України, і ще, і ще чимало різних “еполетів”). А Леонід, у якого літературний талант виявився скромнішим, ніж в Олійника, і який не зумів його так вигідно продати, прожив у літературі якось безшумно, й на нього не посипався золотий дощ відзнак та премій. Тільки премія Лесі Українки (вона присуджується за книги для дітей та юнацтва) сиротливо самотіє в реєстрі його літнагород. Не вмів Тендюк — чи не хотів — вибудовувати собі архістратегію творчої біографії і не продемонстрував тактичний арсенал офіційного закріплення літуспіхів. Уся його увага й наполегливість мали зовсім інший вектор. Але про все те — згодом. Мені добре впам’ятку той день, коли я, літпрацівник райгазети “Шполянські вісті”, читав у часописі вірш Бориса Олійника з присвятою Леонідові Тендюку. Вірш, котрим так захопився, що відтоді й аж донині пам’ятаю його. Є в ньому романтична енергія та розчарування ліричного героя через те, що і наш світ недосконалий, і люди в ньому неідеальні. Очевидно, такі вірші автори пишуть лише замолоду, коли так невиправно багнеться світ переінакшити, все вдосконалити в ньому, щоб він став комфортним і прекрасним, як наші мрії. Це вже з літами людина з гіркотою допевнюється, що світові немає ніякого діла до її настроїв та пожадань. Він може не тільки не зауважити їх, а й не помітити самого земного існування тієї людини. Леонід не намагався, як його колега Б. Олійник, перестворювати світ. Коли Борис Ілліч натхненно рецитував: “Ми світ новий задумали // Створить руками чистими…”, він жадібно вивчав той світ, що є, плаваючи і плаваючи морями-океанами. Той вірш Олійника з присвятою Тендюкові, певно, вже мало хто пам’ятає. Десь там у зібранні творів поета-академіка він загубився серед “бронзи декларацій” і комуноод, котрими талановитий замолоду поет одвернув од себе та відлучив од своїх писань немало колись захоплених його читачів. Тому наводжу тут “Романтичне інтермецо” повністю.
Романтичне інтермецо Л. Тендюку
Я родивсь безнадійним романтиком — Дон Кіхот у масштабі села... А любов моя з синім бантом До практичнішого пішла.
Потім хтось по секрету (між нами!) Передав мені з уст в уста: “Я до нього з серйозним наміром, А він — чуєте?! — вірші чита!”
Але я не пославсь на рейках І до циніків не помчав.
Тільки пізнім осіннім рейсом Завітала до мене печаль.
Журавлиним крилом ласкаво Повела: “Не сумуй, відболить”. І за спомин у чуб русявий Запекла сріблянисту нить...
Дон Кіхоте, гідальго мужній, Що це кінь твій баский поник? Часом важко бува нам, друже, В цей двадцятий практичний вік.
Скільки їх, од вдоволених сонних, Добре виглажених, як плац, Приміряло на стіл кухонний Твій легкий романтичний плащ.
Чуєш: он вони, добре влаштовані, І за всяких умов — “на коні”, — Із своїх умебльованих штолень Пропонують програму мені: — Що ти, хлопче, розводиш паніку І нервуєш людей щораз? Ну, нехай Казахстан. А Іспанія? Що вона тобі — тітка, сестра?!
Рвешся у бій. А кому це нада? Хочеш грому — сходи в кіно. І, між іншим, уже барикади Вийшли з моди давним-давно.
Дон Кіхоте, давай-но пісню, Та поділим на двох плаща... А їй-богу, вона залізна, Древня логіка у міщан.
Може, справді і нам вже треба Якоритись на супокій? Почекайте: а як же небо?! А дорога, а вірний кінь?!
А земля, що петляє колесом, А фіалки, а солов’ї! А іще ж не відкриті в космосі Орхідеї твої й мої!
І не всі теореми доведені, Не дочитані всі казки. І не вся ще земля заметена І побілена на святки.
А іще... За далеким квітнем, Аж на станції Солов’ї, Жде мене Дульсінея в блакитному Із моїх заворсклянських країв...
Дорозмножуйтесь в теплім болоті, У помірність одягши свій ляк... Я кажу: не було б Дон Кіхотів, Вже б давно посивіла земля!
Вже значно пізніше, коли я працюватиму в “Літературній Україні” завідувачем відділу критики, довідаюся, що вірш той інспірований розривом уз Гіменея, котрими були пов’язані Леонід Тендюк і Лада Федоровська. Гадаю, сучасному читачеві треба пояснити, хто така Лада Федоровська. Давно в минулому той час, коли це ім’я голосно лунало в літературних та білялітературних колах. Ширший читач його майже не знав. Бо хто знає літературних критиків?
А Лада Федоровська “проходила” тоді по їхньому відомству. Зубата критикеса викликала в письменників (якщо вони не були хоч якимсь боком при владі) або побоювання, або навіть страх. Вона багато друкувалася. І переважна більшість її публікацій мала розносний характер. Цікаво, що чимало патентованих графоманів у неї були недоторканими. Об’єкти для злісних нападок вона обирала за своєю незбагненною логікою. А ось книжки про Бориса Олійника і Юрія Мушкетика, які були секретарями Спілки письменників (а Олійник — ще й секретарем парткому), вона написала з такою кількістю суперлативів, мовби об’єкти її вихвалянь — то, як мінімум, нобелівські лауреати. …Ось я вперше бачу Ладу Костянтинівну Федоровську — найактивнішу автори-цю “Літературної України”. І — не тільки “Літературної України” — вся літературна періодика республіки заповнена її екзерсисами, в котрих вона карає і милує, як їй заманеться. Висока, цибата, ще й на високих каблуках, а тому незграбна в ході, гордо несе чорноволосу голову, зі злим обличчям, вузькогуба та з важким підборіддям, дивлячися тільки перед себе. Може, я помиляюся, але такі жінки мають себе за королев, хоча вони, звичайно ж, не королеви. Королевами, як відомо, здебільшого народжуються або стають з примхливої волі небес. Екс-дружина поета Леоніда Тендюка особливо неприємно вразила мене ще двома моментами. Перший — це агресивна чванькуватість. Вона не тільки, невпевнено похитуючись на своїх “шпильках”, все ж несла себе, мов пам’ятник чи дорогоцінну вазу, а й із міщанським снобізмом почала глузувати з Григора Тютюнника, Євгена Гуцала, Валерія Шевчука, Романа Андріяшика, чим просто мене роздратувала. І я щось різке їй відповів. Потім вона поскаржилася в секретаріаті Спілки, що я їй нагрубив. Друге, що неприємно вразило: “она вся из себя была русская” і “только порусски изъяснялась”. А на хліб насущний (та й на масло до нього, бо гонорари були високі) Лада Костянтинівна заробляла українською, повчаючи українських же письменників, як і про що їм належить писати. До речі, тоді було в критиці таких індивідів чималенько, починаючи з безнадійно одіозних Іллі Стебуна, Лазаря Санова і Євгена Адельгейма. Вони вважали себе літературним бомондом, бо вони, бачте, не “від плуга”, як переважна більшість українських письменників — сільських дітей. Це були агресивні паразити на тілі української радянської літератури, які намагалися зробити її ще радянськішою. Зізнаюся відверто, після візиту Федоровської до відділу критики ми, як мовиться, перемили їй кісточки. Не було в Анатолія Скрипника, Віктора Грабовського та Юрка Пригорницького, що тоді працювали там зі мною, жодних нахилів до пліткарства, однак Федоровська інспірувала той спалах. “Оце таке було Льонине кохання?!”. “Господи, оце тая цяця?! Лишенько з тобою!”. “Кохання — то таки хвороба, бо вона робить людину сліпою!” Приблизно так ми вигукували один до одного, посилаючи Федоровській навздогінці залпи жорстокого сарказму. Нам було образливо за Тендюка, бо ми всі ставилися до нього з великою симпатією.
Не знаю всіх подробиць їхньої матримоніальної історії і сюжету розриву. Чув лише, що Лада втекла від Леоніда з якимось бравим офіцером. Правда це чи вигадка — не знаю. Лише знаю, що шлюб раптово розпався. Леонід довгенько холостякував, а потім зійшовся з піаністкою Елеонорою Пірадовою. Тут я повинен завершити тему Лади Федоровської. У письменницькому довіднику я вичитав, що вона — землячка самого Льва Толстого. Народилася 1934 року в Ясній Поляні в сім’ї службовців (Леонід був на три роки старший). Не знаю, яким чином Лада Костянтинівна потрапила в Україну. Зрештою, це не аж так важливо. Закінчила філфак (росвідділення) Київського університету, де й запізналася з молодим поетом Леонідом Тендюком. Його вже знали, бо він широко публікувався в періодиці. Отже, поет. А в ті часи звання поета було незмінно оточене романтичним ореолом. Навіть посередній віршар ставав такою ж знаменитістю, як футболіст чи артист. Це сьогодні навіть талановитий поет може втішатися широкою популярністю хіба що у вузьких літературних колах. До Леонідового соціального статусу треба додати й те, що він був справді вродливець (такі завжди обціловані дівочими поглядами), тож і не дивно, що Лада впала саме на його голову. На їхньому весіллі був справжній парад молодих поетів. Тоді журфак і філфак Шевченківського університету родили їх особливо рясно. Після невдалих спроб молодого подружжя жити в мирі та злагоді сталося те, що сталося. Лада Костянтинівна опинилася в Херсоні і через якийсь десяток літ раптом оприсутнилася в критиці. Я не хочу тут приховувати свого негативного до неї ставлення. В мене тоді з’явилися на те серйозні підстави. Я неоднораз мусив виступати її опонентом після того, як вона оприлюднювала (часто в московській літперіодиці) свій — здебільшого гнівний — вердикт на адресу українського твору. Добре пам'ятаю, як вона рознесла другу книгу дилогії Василя Земляка “Зелені Млини” (перша називалася “Лебедина зграя”) в “Литературном обозрении”. Критикеса твердила: мовляв романтичне крило не настільки потужне, щоб піднести на собі до вершин високої художності такий драматичний матеріал — і саме це спричинило творчу поразку автора. Одне слово, Химині кури, Мотрині яйця, або ж на городі бузина, а в Києві дядько. Я висміяв те претензійне словоблуддя, пояснюючи, що так звана химерна проза, одним із яскравих представників якої був Земляк, має свої “правила гри” й судити її треба тільки за ними. Бов цьому опусі критикуха нагадує людину, яку запросили на роль рефері футбольного матчу, а вона підходить до нього з правилами для самбо чи класичної боротьби. Другий ексцес був спричинений ескападами Федоровської на адресу талановитого лірика Анатолія Кичинського (теж із Херсона; може, він своєю присутністю в місті заважав їй бути там першою літературною зіркою?) Звичайно, що творчі величини Кичинського й Федоровської абсолютно неспівмірні. Кичинський має за собою ось такі ліричні шедеври, як, скажімо, “Жива і скошена тече в мені трава”.
...А буде так: принишкнуть дерева — і всесвіт мовби нерухомим стане. І я відчую вперше і востаннє: жива і скошена тече в мені трава. Таки не все в житті було даремним. Моєї мислі пружна тятива дала політ і рікам, і деревам. Лиш я не знав, як пристрасно і ревно жива і скошена текла в мені трава жагучою зеленою рікою. Глибока хвиля, чую, під рукою. Висока хвиля в серце заплива! Хмеліє, і світліє голова, Й радіє, що нема їй супокою. Жива і скошена тече в мені трава, лиш потім — вічно — наді мною...
Далі буде.
“Дякувати долі, вистачило національній свідомості і сили, й розуму зберегти багато що зі святого для рідного народу, сокровенного”. · Презентація 11 · с. 11сторінка оригіналу ↗ Вадим ПЕПА У “Літописі руському” вивірено згідно з іншими списками: “У рік 6393 [885]. Послав Олег [послів] до радимичів, питаючи: “Кому ви данину даєте?” Вони ж сказали: “Хозарам”. І мовив їм Олег: “Не давайте хозарам, а мені давайте”. І дали вони Олегові по шелягу, як ото й хозарам давали. І володів Олег деревлянами, полянами, сіверянами, радимичами, а з уличами й тиверцями мав рать”. За написаним — як у казці. У дійсності ж урвати щось у когось, тим більше, відняте у других, не так просто: “У рік 6472 [964]. Коли князь Святослав виріс і змужнів, став він воїв збирати, багатьох і хоробрих, бо й сам був хоробрий і легкий. Ходячи, як пардус (гепард — В. П.), багато воєн він чинив. Возів же за собою він не возив, ні котла [не брав], ні м’яса [не] варив, але потонку нарізавши конину, або звірину, або воловину [і] на вуглях спікши, [це] він їв. Навіть шатра він [не] мав, а пітник слав і сідло [клав] у головах. Такими ж і всі інші вої його були. І посилав він до [інших] земель [послів], кажучи: “хочу на вас іти”. І пішов він на Оку-ріку і на Волгу, і знайшов вятичів, і сказав їм: “Кому ви данину даєте?” Вони ж одказали: “Хозарам. По шелягу од рала даєм”. У рік 6473 [965]. Рушив Святослав на Хозар. Почувши ж [про це], хозари вийшли насупроти з князем своїм каганом [Іосифом?]. І зступилися [війська] битися, і сталася битва межи ними, [і] одолів Святослав хозар і город їхній [столицю Ітіль], і город Білу Вежу взяв. І ясів переміг він, і касогів, і прийшов до Києва. У рік 6475 [966]. Переміг Святослав вятичів і данину на них наклав”. Насправді хозари були приходнями на значно коротший строк, ніж інші здобичники. І їхній вплив на корінних, вдамося до поки що загальноприйнятого, хоч воно й умовне, слов’ян, був мізерний. А чим вони, хозари, запам’яталися, повідує правдива народна пісня. Її знищували, як ніяку іншу. Але не вдалося. Жива. І промовляє, хоча все ще не на повний голос. У середині січня 2019 р. наче ж обдарований телеведучий на каналі “Новий” потішає заповнену слухачами й глядачами залу глузуваннями з пісні, яку вкрай необхідно навести повністю: Їхали козаки із Дону додому, Підманули Галю та взяли з собою. — Ой ти Галю, Галю молодая, Краще тобі буде, як в рідної мами. Галя согласилась, на віз почепилась, Та й повезли Галю темними лісами. Прив’язали Галю до сосни косами, Підпалили сосну сухими дровами. Сосна догоряє, Галя промовляє: — Ой хто в лісі чує, нехай порятує. А хто дочок має, нехай научає, Нехай своїх дочок гулять не пускає. Насміхаючись, телеведучий силується розвеселяти публіку: чому про таке співається весело й грайливо? Та із сократівською зморшкою на чолі розводить руками: “Бо наш менталітет такий!” І захлинається від сміху. З кого сміється? Із себе? Зі своїх батька-матері? З роду свого? Які ж всевишні сили втовкмачують у голови недалекоглядних стільки дурості? І допоки ж це триватиме? Невже провидіння не до всіх народів ставиться так, як годилося б. Не насмілювалося б виокремлювати тих чи тих вибірково, а нехай би було справді толерантним, неупередженим — як вищий судія, справіку омріяний людством у жорстокій юдолі земній. Українськомовному телеведучому годилося б мати хоч якесь уявлення про подвижницьку творчість відомого бандуриста, заслуженого артиста України Василя Литвина, на жаль, віднедавна покійного, та про невтомну пропаганду правдивих народних пісень його вірною дружиною
У Національній спілці письменників України презентували книжку Вадима Пепи “Віч-на-віч з вічністю”. Це авторська відповідь на працю Сергія Плохія “Брама Європи”, присвячену Україні. 2015 року вона вийшла англійською мовою. Автор — професор Гарвардського університету Сергій Плохій. Але в його дослідженні, вважає Пепа, багато неточностей. Голова НСПУ Михайло Сидоржевський назвав Вадима Пепу одним із кращих українських публіцистів сучасності, в полі зору якого — глибоке осмислення історії України, нашої сучасності, мовних проблем. Голова Товариства “Знання” Василь Кушерець також підтвердив, що нова праця — це дослідження про українську долю, проникливе бачення процесів, що сьогодні змінюють світ. Своїми думками про творчість Вадима Пепи поділилися письменниця Марія Морозенко, представники Черкаського земляцтва.
Антоніною Гармаш, засновницею Стрітівської вищої педагогічної школи кобзарського мистецтва. До багатьох виконавців українських народних пісень вони навідувалися, щоб дістатися до першоджерел, які б’ють з народної душі, з невмирущої народної пам’яті. У селі Гребені на Київщині літня Єлисавета Антонівна Назаренко зустріла Василя й Антоніну як дорогих гостей, не випадкових, а довгоочікуваних. Тільки-но зав’язалася бесіда, як господиня вхопилася за серце. — Ой, болить воно, болить, коли почую, як знущаються з дорогої мені пісні. Та кожний же народ у світі плекає свої ідеали. А в нас це козак. Захисник роду свого і оселі своєї. Оборонець рідної Матері-Землі. Втілення доблесті й честі. Та споконвіку жу кожній хаті промовляв зі стіни образ козака Мамая: “Козак — душа правдива!” То як же можна глумитися так, як ото “Їхали козаки із Дону додому”? Та ми ж замолоду співали зовсім інакше. За день так було натрудишся, що ноги підкошуються. А як зачуєш голоси дівчат та й хлопців на вигоні, то де й сили беруться. І я ж на віки-вічні запам’ятала, як ми співали. А над тим, що часто чую, поглумилися, як хотіли, злі вороги. Ще й хтось обізнаний з українською мовою чи то сам зморозив, чи підказав ще підлішому, щоб насміятися: “за воза вчепилась”. Мені злощасне не перебороти, а ви вже доносьте до людей правдиве: Їхали хозари із торгу, з розбою, Підманули Галю, забрали з собою. — Дівчинонько гарна, поїхали з нами, Краще тобі буде, як в рідної мами. Галя спокусилась, на воза вмостилась. Та й повезли Галю темними ярами. Ой ти, Галю, Галю молодая, Краще тобі буде, як в рідної мами. Стали спочивати в глибокім ярочку, Там і оганьбили материну дочку. Ой ти, Галю, Галю молодая, Краще тобі буде, як в рідної мами. Розійшлись по лісу, назбирали хмизу Та обклали сосну від гори донизу. Ой ти, Галю, Галю молодая, Краще тобі буде, як в рідної мами. Прив’язали Галю до сосни косами, Підпалили сосну, поїхали сами. Ой ти, Галю, Галю молодая, Краще тобі буде, як в рідної мами. Кричить Галя криком, кричить, репетує: — Ой хто мене чує, нехай порятує! Ой ти, Галю, Галю молодая, Краще тобі буде, як в рідної мами. Сосна догоряє, Галя примовляє:
— Ой хто дочок має, нехай научає! Ой ти Галю, Галю молодая, Краще тобі буде, як в рідної мами. Навчіть, батько й мати, кого дочкам знати, А кого здалека треба обминати. Ой ти Галю, Галю молодая, Краще тобі буде, як в рідної мами. Василь Литвин з Антоніною Гармаш очистили не одну пісню від непотребу. Допекло їм зумисне перекручене супостатами в “Розпрягайте, хлопці, коні”. Знову-таки ж козак — символ палкої любові до дівчини-обраниці. То як же він може похвалятися: Знаю, знаю, дівчинонько, чим я тебе розгнівив: Що я вчора ізвечора кращу тебе полюбив. Насправді ж зовсім не так: Знаю, знаю, дівчинонько, чим я тебе уразив: Що я вчора ізвечора йти на Січ оголосив. Через те ж і “Розпрягайте, хлопці, коні”, що приїхали побратими, аби вранці рушати на Січ. Та й парубка ж із собою взяти. Дівчина в розпачі. Хто знає, коли чекати на зустріч та чи й дасть Бог повернутися милому живим-здоровим. А він перед тим, як полетіти до орлиного гнізда славних запорожців, іде “в сад криниченьку копать”. Щоб щоразу, як вийде кохана воду брать, згадувала, не забувала його. Ось яка чиста драматургія сюжету. Не вигаданого, не придуманого, а узятого із життя. Вийшла, вийшла дівчинонька рано-вранці воду брать, А за нею козаченько веде коня напувать. Просив, просив відеречко, вона йому не дала, Дарив, дарив з рук колечко, вона його не взяла. Якщо він “учора із вечора” кращу від неї полюбив, то чого б “рано-вранці” “дарив з рук колечко”? Де ж логіка? Козак у сприйнятті народу — образ ідеальний. А не якийсь там безвідповідальний гульвіса. Він вірний обраниці. Але серце повеліває іти на Січ. А дівчина не погоджується на заручини. Вона ж у мріях про заміжжя. Та не так виходить, як їй хотілося б. Через те не взяла колечко. Не присягає чекати судженого. Для обох на майбутнє вільний вибір. Їй — кому рушники подавати. Йому — до кого сватів слати, якщо доля благословить. Мабуть же, на своє лихо цураємося спроквола одвічних народних звичаїв і потроху забуваємо про них. А без предковічної пам’яті — куца свідомість. Тож по ній і топчуться всі, кому заманеться. Пояснення змісту пісні може здатися таким, що не на часі з огляду на теперішні загрозливі для України обставини, коли необхідно відбиватися од окупантів. Справді, викладене не звучить як урапатріотичне. Та коли мати на мислі віки шляхетського гніту в Україні, то комусь же треба було й народжувати, зокрема й майбутніх козаків. А за козацького минулого позашлюбних дітей з’являлося на світ незрівнянно менше, ніж за наших часів. Тоді кобзарі, нехтуючи смертельними загрозами, під передзвін струн виспівували на базарах і так званих точках (з наголосом на “а”): “Хто не боїться смерті, хто готовий за віру православну на палі сконати, — приставай до козаків”. Не лякалися, відважувалися жертвувати самовіддані захисники рідної неньки-України і життям, і коханням, а то й подружніми обов’язками. Співається ж про Петра Конашевича-Сагайдачного, “що проміняв жінку на тютюн да люльку, необачний”. Останніми десятиліттями з’явився розвеселий доважок до “Розпрягайте, хлопці, коні”: Маруся, раз, два, три, калина! Чорнявая дівчина в саду ягоди рвала! Так воно так, але трохи й не так. Придумане Кубанським хором до першооснови не клеїться. Затуманює або й нівелює первинний зміст. Мабуть, не варто захоплюватися полегшеними витребеньками. Міркуймо глибше. Маємо величезний масив колядок. І народних пісень такий океан, що досі фахівці ніяк не визначать, скільки ж їх сотень тисяч з безмежними варіаціями. Усе — без імен. Без прізвищ. Семен Климовський. Маруся Чурай — одиницям пощастило. І переважно з героїчних козацьких часів. А мали ж вивищуватися ще з часів Трипільської цивілізації. А ще ж ясно, що відколи вже вистачало супостатів, аби гасити з лютою ненавистю героїчний дух пісень. Після жорстокого руйнування Запорозької Січі царат намірявся на всі часи вирвати з народної пам’яті саме ім’я — козак. Дякувати долі, вистачило національній свідомості і сили, й розуму зберегти багато що зі святого для рідного народу, сокровенного. Всіма помислами віддане народній пісні подружжя — Василь Литвин і Антоніна Гармаш — в усіх аудиторіях, на всіх зібраннях доносило до слуху ущерть заповнених залів правдиве, не замулене, чисте, як сльоза, народнопісенне. Записали три диски. Позначили їх промовисто: “Етнологія, фольклор”. Та за великим рахунком на те виходить, що як горохом об стіну. Невже український народ приречений залишатися об’єктом глузувань на телеканалах не деінде, а в рідній Україні? Не на приниження даються народові тисячоліття й віки вічності, а на утвердження гідне, достойне, як засвідчують титанічні духовні здобутки геніїв і гідних глибокої пошани видатних особистостей.
Шевченкіана · “Судячи з усього, Шевченкове куріння взагалі не було показовим”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Продовжуємо проект “Подробиці Шевченкового життя”, який народився з усвідомлення поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): “Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”. Цього разу автор звертається до маловідомої, але цікавої подробиці поетового життя — куріння. Публікацію приурочено до Всесвітнього дня боротьби з тютюнопалінням 31 травня.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“Та капшук з тютюном десь дівся…” Конкретні факти про те, що Шевченко курив (палив, смалив), треба збирати по крупинах. Отже, це й зробимо. Є відомості, що він почав курити у 1838 р., тобто в рік визволення від кріпацтва та початку навчання в петербурзькій Академії мистецтв. Очевидно, так і було стосовно постійного паління. Проте, напевне, йому траплялося курнути люльку ще тоді, коли козачком набивав і подавав її своєму панові П. В. Енгельгардту, чи приготовляти собі самокрутку в отроцтві та юності. Цікаво, що 1 липня 1857 р. Тарас Григорович описав у Щоденнику, як у липні 1836 р. він — безправний підмайстер цехового майстра кімнатного живопису, також колишнього кріпака В. Г. Ширяєва, — не питаючи дозволу, втік прямо з роботи на святкові гуляння в Петергоф, прихопивши з собою шматок чорного хліба й полтину міді в кишені. Втім, йому не вдалося дочекатися головного дійства — ілюмінації, бо зголоднів і, до того ж, побачив у натовпі “свого грізного хазяїна з пишною хазяйкою”, що примусило негайно повернутися на своє петербурзьке горище. В згаданому записі в Щоденнику, радіючи з того, що наприкінці заслання має можливість насолоджуватися зранку на комендантському городі склянкою чаю, Шевченко раптом записав таке: “Якби ще хорошу сигару вткнути в лице… тоді б я себе легко міг уявити на петергофському святі”. Виходить, що на розкішному гулянні, серед багатих, аристократично вдягнених людей, двадцятидворічний юнак у бідному халаті, який зазвичай носили учні-ремісники, зшитому зі смугастої цупкої бавовняної тканини для обтягування матраців, особливо був вражений дорогою сигарою, що стирчала з якогось губатого рота. Вражений настільки, що й через більш як два десятиліття з іронією згадав її як атрибут яскравого свята, достатку, комфорту, насолоди. З того часу в нього з’явився потяг до сигар. Свою першу сигару Шевченко викурив, очевидно, навчаючись у К. П. Брюллова — великого їх любителя. В Шевченковій повісті “Художник” описано той момент, коли К. П. Брюллов уперше дізнається про молодого талановитого кріпака: “После минуты раздумья он бросил на пол сигару, взял шляпу и вышел, но сейчас же воротился и сказал: — Я дождусь его, мне хочется еще взглянуть на его физиономию. — И, закуривая сигару, сказал: — Покажите мне его работу!”. В тій же повісті молодий художник, який уже живе у К. П. Брюллова, розповідає, як той запросив його на обід: “Обедал я, однако ж, один, а Карл Павлович… курил сигару”. Шевченко також віддавав перевагу смакуванню сигар, скажімо, є цікавий штрих у спогадах В. І. Аскоченського, який у червні 1846 р. відвідав поета на квартирі в будинку І. І. Житницького на Козиному болоті, де той тоді мешкав: “На великому, нічим не накритому столі валялися найрізноманітніші речі: книги, папір, тютюн, недопалки сигар, тютюновий попіл…”. Але, судячи з усього, Тарас Григорович не закурив із гостем, як, до речі, й незадовго до цього при випадковій зустрічі з В. І. Аскоченським на Михайлівській горі над Дніпром. Той згадував: “Я дістав сигару і запалив… Довго сиділи ми потім мовчки… Ходімо, — сказав він, — підводячись. Ми зійшли з гори на Хрещатик…” Упродовж життя Шевченко курив і люльку. В спогадах Ф. Г. Лебединцева є розповідь зі слів його старшого брата про те, як у 1845 р. Шевченко їхав із села Зелена Діброва в село Княжа на поштову станцію. Пора була вечірня, а коли в’їхали в ліс
Довжок, зовсім стемніло: “Раптом Тарас спохватився свого кисета з тютюном і ніде не може його знайти. Спинили коней, злізли з брички і заходилися шукати, присвічуючи сірниками, що швидко гасли”. Шевченків старший брат Микита Григорович, який їхав позаду з родичем, зупинився й нетерпляче чекав: — Та яка там згуба? — крикнув він Тарасу Григоровичу. — Та капшук1 з тютюном десь дівся, — відповів той. — Тьху! — відізвався на це Микита Григорович, — катзна-що шукають. А затим крикнув родичу: “Звертай!” Вони об’їхали Тарасову бричку і помчали вперед. Ф. Г. Лебединцев пояснював таку поведінку Микити Григоровича тим, що “традиційну в минулому козацтві люльку бідне селянство тепер зневажало, принаймні в наших сусідніх селах, як пусту панську забаву, часто небезпечну, якщо поблизу була солома”. Звичайно, що це твердження не є всеосяжним, і насправді люлька в Україні залишалася, поряд із шаблею та вишиванкою, символом козацької доби. Хрестоматійно відомо, що в українській народній пісні “Ой, на горі та женці жнуть” в уста шанованого Шевченком гетьмана Петра Сагайдачного навіть вкладено такі слова: “Мені з жінкою не возиться, / А тютюн та люлька / Козаку в дорозі / Знадобиться!..” Гоголівський Тарас Бульба загинув, аби його люлька не дісталася ворогові. У Шевченка запорозькі козаки в поході на Стамбул “Люльки з пожару закурили, / На байдаки — та й потягли…” Так само в моторошному контексті згадуються козацькі люльки в “Гайдамаках”: Смеркалося. Із Лисянки Кругом засвітило: Ото Гонта з Залізняком Люльки закурили. Страшно, страшно закурили! І в пеклі не вміють Отак курить. Відомо, що люлька була популярною й серед інших народів, зокрема, Російської імперії, тож і серед солдатів. Характерно, що рядовий Шевченко невдовзі після поселення в казармах Орської фортеці, повідомляв у грудні 1847 р. М. М. Лазаревського, що “до люльок, смороду і зику став я потрохи привикать…” Та повернемося до Шевченкового старшого брата, котрий зневажливо поставився до Тарасового захоплення тютюном і байдуже — до втрати ним кисета. “Коли ти не пан, то й не личить тобі панським химерам віддаватися”, — так міркував собі Микита Григорович. Нагадаю, що саме йому Шевченко писав 15 листопада 1839 р., тобто, через півтора року після звільнення з кріпацтва: “Так от, бач, живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, окроме Бога — велике щастя буть вольним чоловіком…” Таким він духовно відчував себе й на засланні, де не зрадив своїй звичці, про що свідчать спогади М. Ф. Савичева, який познайомився з Шевченком у Новопетровському укріпленні в травні 1852 р. Коли М. Ф. Савичев прийшов до нього в казарму, Тарас Григорович читав, лежачи в кутку на нарах із тонким матрацом, застеленим рядном. Поруч не було ні стола, ні стільця, зате над головою висіла полиця, де лежали книжки... “Він підвівся, поклав книжку на полицю… й почав одягатися. Поки він брав кисет, тютюн, застібав на три ґудзики коротеньке парусинове пальтечко, я взяв на полиці одну з книжок. Це були історичні драми Шекспіра…” Отже, Шекспір і вже знайомі нам кисет і тютюн…
“Як закурив сигару, то так мені запахло волею…” Якщо вірити відомому й серйозному шевченкознавцю П. І. Зайцеву, в казематах ІІІ відділу навесні 1847 р. “виконували навіть забаганки в’язнів — купували для них сметанку, сигари, цигарки і навіть коньяк”. Однак, очевидно, що не це турбувало Шевченка. У вірші “Н. Костомарову” (19 травня 1847 р.) відзначив лише, що “Гостей закованих своїх / Сердешним чаєм напували…” Цей пронизливий вірш поет написав, побачивши через ґрати вікна в дворі його нещасну матір Т. П. Костомарову, яка прийшла до Л. В. Дубельта просити за сина: Дивлюсь — твоя, мій брате, мати, Чорніше чорної землі, Іде, з хреста неначе знята… Молюся! Господи, молюсь! Хвалить тебе не перестану! Що я ні з ким не поділю Мою тюрму, мої кайдани! На засланні справді здійснилася Шевченкова мрія про сигару. Розповім, як це сталося. Найперше процитую повністю вже заторкнутий сюжет зі Щоденника від 1 липня 1857 р.: “Якби ще хорошу сигару вткнути в лице, таку, наприклад, як прислав мені 25 штук мій добрий друг Лазаревський, тоді б я себе легко міг уявити на петергофському святі”. Коли і з якого дива М. М. Лазаревський прислав у каторжне заслання сигари?! На перше питання відповідь знаходимо в листі Шевченка з Новопетровського укріплення до М. М. Лазаревського, розпочатого засланцем 22 квітня 1857 р. такими словами: “Христос воскресе, брате мій любий! Удався ж мені сьогорішній Великдень! Такого святого радостного Великодня у мене ще й зроду не було. Якраз 7 апреля прийшла до нас почта і привезла твою дорогую посылку и твое радостное письмо от 17 генваря. Я трохи не одурів, прочитавши його. Та ще як закурив твою сигару (я десять літ уже не курив сигари),2 то як закурив твою гавану, то так мені, друже мій єдиний, запахло волею, що я заплакав, як тая дитина”. У тому листі М. М. Лазаревського йшлося про можливе звільнення Шевченка з заслання з милості нового царя Олександра ІІ, і сигари М. М. Лазаревського виявилися достойним доважком до цієї радісної звістки, хоча насправді збулася вона не швидко. Все ж, як М. М. Лазаревському прийшло в голову вислати Шевченкові сигари? Невже сам засланець попросив? Найближчий лист із проханнями до друга Шевченко написав 8 жовтня 1856 р. Ось що він замовляв: “Мені тепер дуже і дуже треба одну акварельну краску, називається вона сепія… вона буває різних фабрик, але найлучша Римская сепія… Пришли ради святого искусства дві плитки. Та ще якби ти мені з краскою прислав пару кистей добрих акварельних толщины в обыкновенную папиросу...” Мене ніби током вдарило! Звісно, Шевченко не посмів би просити М. М. Лазаревського вислати йому курива та, можливо, той зачепився поглядом за Шевченкове порівняння ручки для пензля з папіросою й згадав, що його друг любить сигари… Нічого дивного, в Шевченковій поетичній аурі з’являються дивовижні метафори з улюбленою Тарасовою сигарою. Скажімо, Павло Тичина писав у поезії “На могилі Шевченка”:
І уклонившись праху, ми сходили з гори. — І знов тиран. І знов неволя. Хрипкий, далекий пароплав сигару закурив… Сонхвиля. Втім, якщо М. М. Лазаревський і не був спонуканий саме Шевченковим словом, немає сумніву, що він таки вислав йому в Новопетровське укріплення 25 дорогих гаванських сигар. Ці сигари Тарас Григорович курив ощадливо, принаймні через три місяці в нього залишалися ще три штуки, про це читаємо в Щоденнику 11 липня 1857 р., де занотовано, що, відправляючись на комендантський город, він взяв із собою “три позоставлених сигари, з числа тих 25 сигар, які прислав мені Лазаревський разом із сепією. Відмінні сигари, справжні гаванські”. Ввечері на городі Шевченко “пригостив Іраклія Олександровича (коменданта) і Миколу Єфремовича (наглядача півгоспіталя) своїми завітними сигарами”. Для друзів не шкода! “І сам закурив останню”. Так було вичерпано дорогоцінний подарунок М. М. Лазаревського. Шевченко тішився з того, як сприйняли його з сигарою в зубах: “Всі, починаючи з Наташеньки (чотири" річна донька І. А. Ускова. — В. М.), немало здивувалися, побачивши, що в моєму лиці стирчить і димиться сигара. А нянька Авдо" тья, уральська козачка, та зовсім у мені роз" чарувалася, вона досі думала, що я принай" мні капличник. А я такий же єретик"ще" потник, як і інші. Всі ж загалом погодилися, що мені сигара до лиця і що з сигарою в лиці я схожий на вояжера порядного тону. Такому вдалому порівнянню я і не думав перечити. І подумки переносився на палубу пароплава “Меркурія” або “Самольота”. Ішлося про назви недавно заснованих відомих пароплавних компаній на Волзі. Тарас Григорович іронізував з того, що раптом шлях на волю почав пов’язувати з сучасним річковим транспортом, а не з “скромною розшивою”, тобто, дерев’яним парусним судном. Уже згадана Наташенька — Н. І. Ускова пізніше зазначала: “До якогось часу вона не бачила, щоб дядя Горич курив, а тому одного разу була вражена, побачивши його ввечері у саду із запаленою сигарою в роті; і коли він пробував піймати її, щоб поцілувати, вона перелякано тікала, боячись, що він обпече її”. Між іншим, здивування близьких поетових знайомих свідчить про те, що він або намагався взагалі не курити в родині Ускових, або їх вразила саме незвична, дорога сигара у Шевченка. Втім, судячи з усього, Шевченкове куріння взагалі не було показовим, особливо відмітним, істотним для зовнішнього вигляду поета. Не випадково з-поміж понад 80 осіб, спогади яких про Шевченка видано, тільки кільком він запам’ятався з кисетом чи сигарою.
“Андрій Обеременко взявся знову за свою люльку-буруньку” Такий запис поет мимохідь зробив у Щоденнику 28 липня 1857 р. Назва “бурунька” — від турецького “бурун”, тобто ніс. Видатний історик запорізьких козаків Д. І. Яворницький писав, що у вільний від походів час вони любили побалагурити, “тримаючи при цьому в зубах коротенькі люлечки, так звані носогрійки, або люльки-буруньки, і попихкуючи з них димком”. Вони були популярними й серед селян. У повісті “Княгиня” (1853) Шевченко любується в селі на річці Трубіж неподалік од Козельця господарем привітної хати, який під дощиком “стоит как ни в чём не бывало, стоит себе, облокотяся на тын, в новом нагольном тулупе, курит коротенькую трубку…” У народі люльку частіше називали бурулькою. В словнику Шевченкового сучасника й знайомого В. І. Даля: “Бурулька — дудочка, трубочка, комишинка, ствол дудкою”. До речі, часто для чубука до люльки служила саме порожниста всередині комишинка (комиш — очерет), якого доста було в дніпровських
Шевченкіана · “Здається, вперше люлька з’являється в полотні Шевченка “Селянська родина”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
плавнях. Такого чубука зазвичай не чистили, а замінювали на новий очеретяний. Вкрай цікаво, що Шевченко ніколи не згадував, щоб він сам займався люлькою. Взагалі в Шевченковому Щоденнику, який засланець вів із 12 червня 1857 р. до 20 травня 1858 р., тобто 11 місяців, окрім згаданої розповіді про показово-публічне куріння останньої сигари від М. М. Лазаревського, відсутня жодна згадка (!) про те, що Тарас Григорович курив чи хоча б думав про куріння. Ні в Новопетровському укріпленні, ні дорогою з заслання через Нижній Новгород і Москву, що тривала майже 8 місяців, ні в Петербурзі! У Новопетровському укріпленні Шевченко час від часу записував, що, скажімо, подумував “про чарку горілки”, або навіть фіксував, як випивав “фундаментальну чарку горілки” чи частенько розповідав, як смакував чай, “благословляючи долю, що послала мені мідний чайник”, бо “ледве встигну налити в склянку чай, як перо само проситься в руку”, проте поет жодного разу не поставив натхнення в парі з курінням. Скажімо, так, як це робив американський письменник і великий шанувальник сигар Марк Твен. У щоденникових записах Шевченка згадується “тютюнник” Онисим Головкін із Петербурга, крім того, в поетів сон приходила, у фантасмагоричній суміші з кумисом, кіньми, верблюдами, фонтанами й театром, навіть цигаркова фабрика, втім це не викликало у нього найменшого бажання негайно курити люльку. Дорогою з заслання в Астрахані Тарас Григорович шукав, як відомо, копчену ковбасу та сарептську гірчицю, але не тютюн і курильну трубку. Ніде правди діти, в Шевченковому Щоденнику є навіть запис, зроблений у Нижньому Новгороді 9 лютого 1858 р. про те, що “після безпутно проведеної ночі я відчув потяг до віршування, спробував і без найменшого зусилля написав цю річ”. Ішлося про триптих “Доля”, “Муза”, “Слава”! Проте годі шукати у Шевченка хоча б натяк на те, що він дещо створив, викуривши сигару чи з люлькою в зубах. Отже, висновуємо, що куріння не займало важливого місця в побуті та житті Шевченка, люлька чи сигара не стимулювали його творчий процес, і поет, очевидно, не був тютюнозалежним.
“Я в той час ще курив сигари…” Настав час уважно поцікавитися темою куріння в Шевченкових повістях, адже вони не лише відображають спостереження прозаїка за курцями в повсякденному житті, а й іноді мають автобіографічний характер. Візьмемо для прикладу першу з відомих повістей Шевченка — “Наймичка”, написану орієнтовно в 1852—1853 рр. у Новопетровському укріпленні. На самому початку твору, розповідаючи про багатого чумака Романа, який застряв у корчмі під Ромнами на майбутньому Ромодановому шляху біля красивої шинкарки, автор описує, як вони день і ніч просиділи вдвох: немолодий чумак пив горілку гірку, а молода шинкарка — мед солодкий. Доцільність і достойність такого заняття наголошено кілька разів: “Долго они вдвоем себе сидели, пили, разные песни пели”; “…Сидят себе, пьют и поют”; “Уже и полночь на дворе, а он всё"таки сидит и пьёт, а шинкарочка знай наливает…” І сприймається це як приємний перепочинок, із якого кожен має свою втіху, як безневинна риса усталеного способу життя… Щодо люльки, без якої неможливо уявити собі чумака, сказано побіжно, спочатку при появі героя в корчмі: “Сидит чумак Роман в конце стола, закуривши свою чумацкую люльку…” Та наприкінці приємного застілля під ранок: “Чумак Роман как бы опомнился, взял шапку, люльку и вышел из корчмы…” Отже, люлька так само необхідна як шапка на голові чи, скажімо, ґудзик на штанях, або йна самій люльці, щоб вона вільно висіла на поясі, проте в цьому випадку не є джерелом задоволення, тим паче, насолоди, як, приміром, оковита чи пісня. Ще один епізод, в якому наймичка Лукія зустрічається з угорцем — мандрівним торговцем ліками. Той просить у рахунок оплати пригостити його горілкою та харчами. Лукія дістала з мисника восьмигранну розмальовану пляшку з горілкою, поставила паску, холодне порося та пиріжки з сиром і сметаною, затим поклала гостю на коліна білий рушник, вишитий по кінцям червоною заполоччю… Здається, в кожному слові присутній автор, який любується перечисленим… А далі — така фраза про угорця: “Окончивши всё, что было на стол поставлено, он вежливо раскланялся с Луки-ей, потом попросил огня, закурил свою фарфоровую трубку с кривым чубуком и начал собираться в дорогу”. Врахування національного колориту щодо форми чубука та матеріалу, з якого виготовлена трубка, не заважають переконатися в її необхідній другорядності в очах автора. Нарешті, коли героїня повісті Марта Гирло з чоловіком побувала у колишнього кривдника Лукії, російського улана, який вгощав їх і чаєм, і цукром, і всякою всячиною, їй не сподобалось таке: “Одно только Марте не понравилось, что у него везде табак: и на столе табак, и на окнах табак, и на лаве табак — везде табак. Она думала, что у него и чай из табаку… до чаю и рукой не прикоснулась”. Так іронічно-зневажливо розправився автор із ненависним уланом, якого називає підлою, лукавою людиною, схильною до скотських насолод. Рідкісну для російськомовних повістей згадку про те, що автор і сам палить, зустрічаємо в “Капитанше” (1855). Він береться до читання, “закуривши сигару (я в-то время ещё курил сигары)…” Ще в цій повісті є невеличкий епізод, в якому розповідач дорогою з Москви в Україну купує в
Орлі в тютюновій лавочці — ні, не люльку чи тютюн, а… гармонію, невдовзі подаровану новим знайомим. Тепер погортаємо повість “Прогулка с удовольствием и не без морали” (1855— 1858 рр.). Як видно, розповідач виступає неабияким цінувателем жінок (“Это был тип моей землячки, в высшей степени совершенный”) і любителем книг (“…Книги для меня, как хлеб насущный, необходимы”); в той же час він абсолютно не сприймає картярів, особливо жінок (“В обществе картежников, занятых своей профессией, самая жалкая и пошлая фигура — это зритель”). Цим антипатіям або симпатіям у повісті присвячено окремі сюжети. Проте тема куріння заторкується мимохідь. Адже сам автор не смалить, а лише зрідка спостережливо фіксує тих, що палять. Починаючи з подорожнього знайомого, відставного ротмістра, поміщика Курнатовського: “Ротмистр закурил колоссальный трабукос…” Нагадаю, що це сорт товстих, але коротких сигар. Через півтора десятка сторінок той же ротмістр “под самым носом своей приятельницы закурил тёмную огромную сигару и развалился, как только мог, на узенькой кушетке”. Пристойніший вигляд мав кучер, який віз розповідача в гості: “…Достал из"за пазухи трубку, огниво и стал высекать огонь… кучер покуривал трубочку и не давал воли своему кнуту… отвечал он, не вынимая изо рта трубки”. Нарешті, в Шевченковій повісті “Художник” є фраза, в якій автор укупі засудив очевидні людські пороки — неробство, п’янство та надмірне куріння: “А он только и выйдет пообедать да напиться пьяным и
Т. Шевченко. Селянська родина. 1843 р.
опять лежит на диване — или спит, или трубку курит”.
“А табачок істинно Лубенський…” Жоден із автопортретів Шевченка не містить навіть натяку на будь-яке приладдя для куріння чи сигару. Це стосується і портретів, створених ним, за винятком “Портрета Микита Савичева” (1852), який тримає в правій руці люльку. Шевченко ніби передбачив, що М. Ф. Савичев єдиний залишить у спогадах згадку про його “кисет, тютюн” у Новопетровському укріпленні. Про створення цього портрета М. Ф. Савичев згадував: “Після чаю він узявся за мій портрет, перед тим запнувши одне вікно, а в другому залишивши світло тільки на горішній половині. До обіду зроблений був абрис і прокладка… Ми добре виспались; після чого Шевченко підтушував ранкову роботу, почистив контури, і портрет був готовий”. Щодо жанрових картин, то, здається, вперше люлька з’являється в полотні Шевченка “Селянська родина” (1843) в руці чоловіка. Автор статті про цей твір у “Шевченківській енциклопедії” Т. П. Чуйко цікаво тлумачить його: “Композиція картини і трактування образів спонукають до прочитання полотна як традиційного сюжету “Свята родина”, проте перенесеного на український ґрунт. Автор підкреслює значущість гуманістичних цінностей, таких, як сім’я, схиляння перед жінкою-матір’ю, що надає твору символічного значення, загальнолюдського звучання”. У такому контексті зрозуміло, що малу дитину Шевченко зобразив спиною до батьківської люльки, без якої образ молодого господаря був би, здається, позбавлений важливої ознаки. Водночас особливо дбайливий порух вільної батькової руки, сполучений з обгортанням дитини материними руками, надає полотну виняткової природності й теплоти. На мій погляд, “Селянська родина” композиційно є однією з кращих у творчості Шевченка. Зауважу, до речі, щоб розгледіти ту люльку в руці чоловіка, треба таки пригледітися. Зате в офорті “Казка” (1844) люлька виокремлена й увиразнює обличчя солдата. Щоправда, вона незвична для українського села — з довгим чубуком і маленькою чашечкою для тютюну. Зміст офорта пов’язано з сюжетом народної казки про Солдата і Смерть. Як відомо, в одному з варіантів казки, опублікованому Шевченковим знайомим по Москві, російським фольклористом О. М. Афанасьєвим у 1859 р. (художник знав казку за переказами), солдат пригощає смерть тютюном. Смерть із косою запитує солдата-каліку, який повертається додому на милиці, відкіля і куди Бог несе москаля та де таки табачок брав — чи не з чимиричкою3 часом?! Солдат відповідає: “Из самой Расеи идём на тот свет, судариня смерть… а табачок истинно Лубенский4”.
Люлька у солдата з’явилася вже на зарисовці до офорта “Казка” (1843 або 1844). Добре видно люльку на одній із зарисовок до офорта “Старости” (1844). Влітку 1843 р., подорожуючи Україною, Шевченко зробив окрему зарисовку “Селянин з люлькою”. На малюнку “Коло Седнева” (1846) двоє чумаків на тлі мальовничого краєвиду зображені з люльками… Шевченко художньо фіксує традиційний і необхідний предмет для куріння, проте не поетизує його, не виступає національним оспівувачем всюдисущої люльки. Тим більше, куріння!
——————————— 1 Кисети – “капшуки” для зберігання тютюну, часто вишиті матір’ю чи нареченою, вважалися, як і кресала для видобування вогню, причандаллям до люльки й були поширені серед українських козаків. Знаменно, що Шевченко вжив саме цю назву. С. А. Гальченко вважає, що Тарас Григорович користувався тоді люлькою-“носогрійкою”, тобто, з коротким чубуком, до речі, найпоширенішою серед козацтва, шанованою на Січі. Підтвердженням Шевченкової прихильності до куріння люльки є подарована йому М. І. Костомаровим люлька зі слонової кістки, що нині зберігається в Літературно-меморіальному будинку-музеї Тараса Шевченка за адресою провулок Шевченка, 8а. Заодно нагадаю, що серед меморіальних поетових речей у Національному музеї Тараса Шевченка є його табакерка. 2 У листі В. М. та Ф. М. Лазаревських до Шевченка в жовтні 1847 р. із Оренбурга в Орську фортецю є така фраза, написана Федором Лазаревським: “Один Ваш добрий петербурзький знакомий не забув Вас — прислав із Петербурга через брата ящик сигар, который при сем и препровождается”. Пізніше, майже через півстоліття, Василь Лазаревський підтвердив: “За короткое время пребывания в Оренбурге мне не пришлось съездить в Орскую; но я переслал Шевченке привезенные из Петербурга карандаши, краски, сигары, книги”. Можна припустити, що тим “добрим петербурзьким знакомим” і був Михайло Лазаревський, який познайомився з Шевченком в Орській фортеці лише влітку 1848 р., але, знаючи про поетів інтерес до сигар, передав їх із своїм братом В. М. Лазаревським, який від’їжджав з Петербурга в Оренбург. Утім, ще пізніше Ф. М. Лазаревський стверджував, що саме В. М. Лазаревський, “який приїздив до Оренбурга, подарував Тарасові два ящики сигар…” Очевидно, щодо кількості тих ящиків і можливого їхнього покупця, слід довіряти першоджерелу, тобто листу від жовтня 1847 р. Але незмінним залишається те, що ці сигари від Лазаревських Шевченкові передали. 3 Йдеться про тютюн із дурманним зіллям. На відміну від одуряючого зілля, козаки додавали до тютюну (махорки) різні цілющі трави, зокрема, материнку проти безсоння, м’яту для пахощів і заспокоєння, як і звіробій, листя терену для очищення крові, падуб — антисептик, буркун (донник лікарський) від ревматизму, який викликав і галюциногенні прояви. Ще до тютюну додавали деревій, чебрець, полин, будяк, сухе листя валеріани, борщівника. В сукупності ці трави заспокоювали нервову систему козаків, знижували кров’яний тиск, покращували апетит і сон. 4 У повітових Лубнах Полтавської губернії діяла відома тютюнова фабрика, що переробляла зілля з нікотином із околишніх тютюнових плантацій. Шевченко побував у Лубнах у 1843, 1845 і 1846 рр. До вересня-жовтня 1845 р. належить його археологічна нотатка “Лубны”. В ній ішлося про монастир, земляні укріплення, кам’яну вежу в містечку Лукім’я, перетворену в дзвіницю… Коментатори не звертали увагу на останнє речення в лубенських нотатках Шевченка щодо цієї дзвіниці: “На верху вместо креста московский орёл”. Готуючи книги “Шевченківська Москва”, “Тарас Шевченко у Москві”, “Москва у творчій долі Тараса Шевченка”, вповні зрозумів, наскільки пронизливим був для поета душевний біль од повсюдної, зверхньої, випалюючої присутності двоглавого “московського орла” в Україні, що, здається, несподівано виплеснулася навіть у науковому звіті, зробленому за завданням Київської археографічної комісії. У двох різних творах Шевченка — мистецькому й науковому — містично-віртуально перетнулися лубенські сюжети з ненависним “московським орлом”, який і покалічив українського селянина, порвав його життя: “Из самой Расеи идём на тот свет, судариня смерть…”
Цікаво знати “Без кохання мені не потрібні ані небо, ані земля”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Володимир СКРИНЧЕНКО
Серед усіх духовних принад музика є найбільш могутньою. (Стендаль “Життя Россіні”) У долі кожного трапляються оті відблиски щастя, які освітлюють увесь життєвий шлях людини. Припали вони й на долю княгині Кароліни Івановської-Вітгенштейн, яка зустріла Ференца Ліста. Ця доленосна зустріч відбулася у Києві взимку 1847 року, під час гастролей маестро, а саме — на концерті в актовому залі університету Святого Володимира. Ліст із гордістю називав себе угорцем, але домом своїм вважав усю Європу. І на деякий час Україна справді стала його рідним, Українським домом, де він зустрів своє кохання. Київська зустріч мала своє продовження у селі Воронинці (нині — Воронівці Хмільницького району Вінниччини), куди пані Кароліна запросила Ліста до свого маєтку на гостини. Саме тут Ліст написав невмирущі фортепіанні п’єси “Українська балада” і “Думка” (“Колоски Воронинець”), на які надихнула його щедра українська земля і перлини української народної пісні — “Ой не ходи, Грицю” та “Віють вітри, віють буйні”. Тому й дізнався весь світ про мальовниче подільське село з неповторними краєвидами, про яке у захваті згадував романтичний угорець: “…Я у чудовому настрої, і вважаю, що коли є у світі Воронинці, то світ прекрасний…” У Київ він прибув в ореолі європейської слави як “Паганіні фортепіано”. Паганіні-композитор і виконавець відкрив перед Лістом нові горизонти та надихнув його на каторжну працю, яка перетворила феноменально талановитого юнака на справжнього майстра, “Паганіні фортепіано”, митця з безмежними горизонтами виконавських можливостей. Протягом своїх тріумфальних гастролей Ліст відвідав майже всі європейські країни, подолавши у диліжансі безмежні простори від Гібралтара до Стамбула, від Единбурга до Москви. Концертна діяльність такого масштабу була на той час явищем надзвичайним… Сучасники відзначали магічну силу лістовського піанізму, проте лише деякі з них ясно усвідомлювали, що це є новою ерою в історії піанізму, в розвитку мистецтва художньої інтерпретації. На фортепіано Ліст спроможний був відтворити повне звучання цілого оркестру.
Про що мріє жінка До цієї події вона готувалася ретельно й заздалегідь. Та ще й читала “Pater Noster” і молилася без упину, наполегливо шукаючи в молитвах відповіді на свої сумніви. Частенько грала на роялі і скуповувала, де тільки могла, усе, що стосується Ліста, особливо — його нові музичні твори й портрети. А згодом він став являтися їй уві сні. Вона жила ніби в очікуванні чогось нового й незвіданого, але омріяного і бажаного. Та раптом узимку 1847-го її схвилювала звістка про концерти Ліста — хтось побачив афішу у Києві: “С дозволения начальства января 23-го дня 1847 года, то есть в четверг, в Контрaктовой зa-
ле будет музыкальный вечер господина Франца Листа…” Лише після довгих вагань відважилася вона, нарешті, познайомитися з ним досить незвичним способом. Мабуть, то був єдиний шанс привернути до себе його увагу… На це миттєво відреагував імпресаріо Гаетано Беллоні, який в антракті одного з благодійних концертів на користь сирітського дому прожогом кинувся до Ліста: “Маестро, тут якась помилка; одна дама заплатила за вхід 100 рублів, це в 100 разів більше найдорожчого квитка!..” Здивований Ліст дає наказ імпресаріо негайно розшукати щедру даму, дізнатися про неї усе можливе. Після напружених пошуків старанний Гаетано з’ясовує її ім’я, а також адресу готелю, де вона зупинилася на час концертів Ліста. Так, княгиня Кароліна Ельжбета Сайн-Вітгенштейн мала усе в своєму житті — молодість (27 років) та казкове багатство (30 тис. кріпаків), яке лишив їй у спадок її батько Петро Івановський, польський поміщик з Поділля. Проте не мала елементарного жіночого щастя. Її особиста доля склалася край невдало: 17- річною, заради надання “блиску менш відомому прізвищу Івановських”, без любові й згоди була видана заміж за князя Миколу Вітгенштейна, кавалергарда і фаворита царя Миколи І. Та вже після костьолу вона з жахом відчула страшенну несумісність із чоловіком майже в усьому. Гульвіса й картяр, молодий і пихатий князь жив бурхливо й розпусно — часто пиячив, програвав величезні статки дружини, на утриманні якої був. Тому після народження доньки Марії подружжя почало жити нарізно — сімейне життя пішло шкереберть. Чоловік з’являвся лише по кошти та з проханням оплатити його численні борги. Не гаючись, Ференц вирішив відвідати благодійницю. На Ліста, улюбленця прекрасної половини Європи, молода чорноока жінка зі смаглявим обличчям та магічним поглядом справила надзвичайне, навіть гіпнотичне враження. “Рафаелівська мадонна…” — мимоволі спало на думку. А коли заговорила, то відчув, що перед ним справжня інтелектуалка, обізнана з творчістю Данте, Гюго й Ламартіна, спроможна осягнути творчі пошуки Ліста і глибоко усвідомити його величну місію музиканта. Незабаром Кароліна запросила Ліста на гостини в її улюблені Воронинці, де зустрічала жаданого гостя у маєтку традиційним українським звичаєм — з хлібомсіллю біля воріт свого величезного палацу, що височів, наче середньовічний замок, на Оґрудку, природному узвишші лівого берега Сниводи. Скромна на вигляд двоповерхова будівля вражала своїми інтер’єрами — багатою ліпниною, каскадами вишуканих люстр, старовинними меблями та колекціями рідкісних картин. У музичному салоні — два роялі, один зних від славнозвісного П’єра Ерара. У вітальні Кароліна подарувала гостю небаченої краси і витонченості письмовий набір зі старовинного срібла у вигляді трьох міфологічних фігур — Аполлона, Орфея і Прометея. (Впродовж усього життя не розлучатиметься Ліст із цим подарунком в усіх своїх тривалих мандрах). Напевно, сама аура того вечора сприяла романтичним почуттям обох. Час злітав в інтимній бесіді у тьмяному світлі догораючих свічок у канделябрах. Мабуть, тоді й пробігла між ними ота єдина і неповторна, така близька їхнім серцям іскра…
Українська балада Концерти Ліста завжди проходили із надзвичайним успіхом. Польське панство вже дізналося про гостювання Ліста у Воронинцях. І коли на запрошення Болеслава Потоцького він погодився виступити у Немирові, а потім ще й у Бердичеві, то з’їхалися сюди пани ледь не з усієї Правобережної України, причому селилися вони у звичайних хатинах та навіть у єврейських халупах, оскільки місць у “порядних домах” край не вистачало. Географія і темп гастролей Ліста просто вражали. У березні вирушає він на Західну Україну та зупиняється у містечку Чорний Острів (нині на Хмельниччині). У маєтку графа Костянтина Пшездецького завершив Ліст свою знамениту “Угорську рапсодію №2”, розпочату ще у Воронинцях. А наприкінці березня, вже після концертів у Кременці, вирушає до Львова, де виступає впродовж місяця. У травні й червні його привітають у Чернівцях і Яссах, а після концертів у Румунії вирушає він до Туреччини, де у Стамбулі грає для самого турецького султана Абдул-Меджида. Щедро нагороджений султаном, повертається він в Україну, про що й повідомляє “Одеський вісник” 16 липня 1847-го: “Сьогодні … прибув сюди із Галаца Франц Ліст. Ім’я його одне з небагатьох, до якого не треба ніякого епітета…” Шість концертів в Одесі з аншлагами: успіх неймовірний! Натовпи одеситів після концертів проводили маестро до готелю, де під вікнами оркестр з міської опери на знак вдячності грав серенади Ліста. Такого у Європі ще не було… Під час гастролей Ференц постійно листується з коханою. Ізнов — полум’яні освідчення у коханні: “Моя єдина й славетна Любов! Без кохання мені не потрібні ані небо, ані земля…” Саме в Одесі, коли там відпочивали Кароліна із донькою, закохані почали будувати плани подальшого спільного життя. Але для цього потрібно було обов’язково розірвати офіційний шлюб Кароліни з Миколою Вітгенштейном. От якби “государь-император высочайше повелеть соизволил” дати дозвіл на це… Тому запрошення на вересневі гастролі у Єлисаветград (нині — Кропивницький) виявилося дуже доречним: адже невдовзі сам імператор мав проводити там огляд військ. “…розв’язання життєвого питання наближається, — пише Ліст до матері — …1847 рік принесе мені удачу!” Проте поспілкуватися з самодержцем у Єлисаветграді так і не вдалося: для Миколи І та його оточення Ліст був лише музикантом, а не людиною… У душевному сум’ятті повернувся Ліст у Воронинці, де плідно працює: пише фортепіанні п’єси “Українська балада” і “Жалість”, а також варіації на теми українських народних пісень (“Ой не ходи, Грицю”, “Віють вітри, віють буйні”), на польські теми (“Жалоба”) та інші. Всі свої твори тої пори Ліст об’єднав в один цикл та подарував коханій під поетичною назвою “Колоски Воронинець” (“Glanes de Woroninci”)
Віднині й навіки Несповідимі шляхи Господні — Кароліна Вітгенштейн так і не стала пані Ліст. На шляху до щастя у закоханих виникли нездоланні перешкоди… Про їхні серйозні наміри щодо шлюбу й подальшого спільного життя дізналася мати Кароліни. Вона воліла б за краще віддати єдину свою доньку у “жовтий будинок”, аніж втратити маєтності. Дізналися про це й Сайн- Вітгенштейни та зажадали від Кароліни розірвати будь-які зв’язки з Лістом, погрожуючи запроторити її у монастир. (У такому разі управління усіма її маєтностями перейшло б до чоловіка — Миколи Вітгенштейна). Це спонукало Кароліну до рішучих дій. Вона негайно продала один зі своїх маєтків і у квітні 1848 року, під надуманою причиною лікування у Карлсбаді, з дозволу губернатора Бібікова виїхала з донькою у напрямку кордону. Зупинити закохану жінку неспроможний був навіть лист-розпорядження жандармського генерала Орлова, який прийшов до Бібікова запізно, саме тоді, коли Кароліна вже перетнула російський кордон. Разом із Лістом через Прагу й Відень прямували вони до німецького містечка Веймар, куди запрошений був Ференц на посаду диригента міського театру. Там Кароліна звернулася до гросгерцогині Марії Павлівни, сестри Миколи І, з проханням посприяти її розлученню з чоловіком. Однак доля вкрай несприятливо поставилася до Ліста й Кароліни. Чимало владних персон — від імператорів Миколи І і Олександра ІІ до римського Папи Пія ІХ, підбурених Миколою Вітгенштейном, охоче допомагали йому лити отруту в серця закоханих. Віддавши усе заради любові, Кароліна пішла на вигнання: її позбавили казкового багатства і права повернутися в улюблені Воронинці. Усе життя неймовірно страждала вона від статусу незаконної дружини Ліста… “Потерпіть, любляча й безкінечно дорога наречена… — заспокоював її Ференц. — Вся моя віра, всі мої надії і моя любов зосереджені на Вас і Вами закінчуються — віднині й навіки”. Варта уваги й поетична посвята до дванадцяти симфонічних поем, які дарує він коханій у день її народження — 8 березня 1855 року: “Тій, яка нині і навічно — супутниця мого життя. Тій, яка коханням довела свою віру, надії якої не переставали рости і в стражданнях, яка знаходила щастя в самопожертві. Небосхил моїх дум, моє живе Божество. Символ душі моєї — Жанні-Єлизаветі- Кароліні — Ференц Ліст”. І як вияв світлої пам’яті про Кароліну Вітгенштейн та Ференца Ліста у Воронинцях було відкрито 29 червня 2008 року пам’ятний знак — до 160-ї річниці гостювання там угорського композитора. Пам’ятний знак збудували на Оґрудку — місці, де височів колись величезний палац Івановських. Саме тут Ференц Ліст осмислював свої творчі плани і плідно працював над циклом невмирущих фортепіанних п’єс, на які надихнула його щедра українська земля і перлини української народної пісні. Їхня палка любов живе — віднині й навіки — у тисячах листахосвідченнях і музичних творах Ференца Ліста, і хто по-справжньому кохав, той серцем відчує це…
Театр · “Найважливіше досягти, щоб ритм сцени бився разом з ритмом серця глядача”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
хати оперу Дж. Верді “Травіата”. Сьогодні ця опера посідає перше місце серед всіх виконуваних у світі опер. Лібрето до опери написав Франческо П’яве, в основу якого була покладена п’єса Олександра Дюма-сина “Дама з камеліями”, заснована на напівавтобіографічному романі. Прототипом головної героїні роману була реальна жінка, паризька куртизанка Марі Дюплессі, що жила в першій половині XIX століття і в яку був закоханий молодший Дюма. Олександр Дюма-син після знайомства з оперою “Травіата” сказав, що вже через 50 років ніхто не згадав би твір “Дама з камеліями”, але завдяки Верді він став безсмертним. Історію про знамениту куртизанку покладено не тільки в основу опери, а й балету “Дама з камеліями”. Так 23 червня відомий сюжет буде представлений балетною трупою. Хореографію здійснила художній керівник балетної трупи театру Аніко Рехвіашвілі на музику Л. Бетховена, Й. Брамса, І. Пахельбеля, Г. Форе, Е. Елгара, І. Стравінського. Головну партію виконає Анастасія Шевченко. 19 червня покажуть оперу “Любовний напій” Г. Доніцетті. Лише два тижні знадобилося Гаетано Доніцетті, щоб на суд глядачів була представлена опера “Любовний напій”. Прем’єра відбулася на сцені міланського “Ла Скала” 12 травня 1832 року. Це був один із найяскравіших прижиттєвих творчих тріумфів молодого, на той час дуже щасливого і натхненного, захмелілого від любові до дружини митця, який писав цю музику не тільки для театру, а й для коханої жінки. Партію Неморіно виконає улюбленець столичної публіки — Валентин Дидюк, який побалує глядачів ще й партією Рікардо в опері Дж. Верді “Бал-маскарад” (22 червня). І, за традицією, виступить у тандемі з іменитим Тарасом Штондою — цього разу в одноактній опері С. Рахманінова “Алєко” (29 червня). Фото прес"служби театру виходить у поле роздумів, чому вони це зробили. Це розповідь про молоде покоління, про їхні пошуки, про те, чого не вистачає цим людям. А ми розвернули її в життєствердний бік. Використовуємо сучасну мову. — Вже грала у виставі “Біла ворона” на великій сцені, — зазначила артистка Катерина Алексєєва. — А другий мій проект у театрі оперети на камерному майданчику. Це непросто, адже на малій сцені потрібно бути максимально щирим. Ця щирість має дійти до глядача. Мою героїню звати Юлею. Дівчині набридло все, що її оточує, — люди, нещирість, несправжність цього світу. Вона вважає, що на піку своєї молодості може піти з цього життя, але її рятує кохання. Думаю, що ця вистава буде особливо зрозумілою сучасній молоді, яка часто не бачить виходу з ситуації, що склалася. — Мого персонажа звати Августом, — продовжив артист Ігор Чебан. — Це типовий невдаха. Він шукає свою свободу, те місце, де почуватиметься так, як хоче. “Я хочу говорити так як я хочу, я хочу робити те, що я хочу”, — це життєве кредо героя.
Сторінку підготував Едуард ОВЧАРЕНКО
Театр · “Найважливіше досягти, щоб ритм сцени бився разом з ритмом серця глядача”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Репертуар першого літнього місяця в Національній опері України традиційно багатий постановками. Балет “За двома зайцями” дасть не тільки заряд позитивних емоцій, а й подарує зустріч з драматичним актором Олексієм Вертинським у ролі Старого Голохвастого. Посміятися над пригодами Фігаро можна, перегладаючи оперну виставу “Севільський цирульник” і балет “Весілля Фігаро”. Поринути в епоху Олександра Дюма і його “Дами з камеліями” можна, відвідавши однойменний балет і оперу “Травіата”. Улюбленець столичної публіки, якого преса вже охрестила українським Паваротті, — Валентин Дитюк порадує одразу кількома партіями, зокрема яскравим тандемом з Тарасом Штондою. А провідна солістка Нацопери Анжеліна Швачка постане перед шанувальниками удвох найяскравіших образах — Кармен і Попелюшки в однойменних оперних виставах.
1 червня у театрі покажуть балет “За двома зайцями” на музику Юрія Шевченка. Балетмейстер-постановник Віктор Литвинов знайшов такі вдалі прийоми, що “прочитати” історію Голохвастого буде цікаво навіть людині, не знайомій з сюжетом. Згідно із задумом постановника, у виставі є дві ролі Голохвастого — молодого та старого. У ролі старшого з них дебютував улюбленець публіки драматичний актор Олексій Вертинський. 7 червня театралів запросять на оперу Ж. Бізе “Кармен”. Серед відомих виконавиць головної партії — солістка Національної опери України Анжеліна Швачка, яка визнана однією з кращих Кармен сучасності. Вперше Анжеліна виконала цю партію у 26 років, і з того часу її Кармен глядачі аплодували сотні разів в різних театрах Європи і в постановках різних режисерів. До авангардних постановок цієї опери Анжеліна ставиться дещо скептично. Сама ж співачка віддає перевагу класичному варіанту опери: “Глядач, йдучи в театр на Кармен, у якої в волоссі повинна бути обов’язково троянда, налаштовується на певний образ. Але коли йому показують щось інше, у нього виникає внутрішнє протиріччя. Наприклад, кому сподобається лиса Кармен в шкіряних штанях, яка буде виїжджати на байку?” У списку головних партій у популярних операх у Анжеліни Швачки є ще один образ, який розкриває багатогранність виконавської майстерності співачки, — це роль Попелюшки в однойменній опері Россіні. Опера вирізняється високою вокальною складністю, в ній можуть виконувати партії тільки співачки, які володіють секретами справжнього італійського бельканто, і тому на сцені Національної опери цю постановку можна побачити нечасто. 16 червня глядачі отримають прекрасну можливість знову зануритися в казку, сюжет якої знайомий з дитинства. А 8 червня Національна опера покаже балет “Весілля Фігаро” В.-А. Моцарта. Першоджерелом цього балету, поставленого хореографом Віктором Яременком на музику Моцарта, як і однойменної опери композитора, стала п’єса французького драматурга П’єра де Бомарше “Божевільний день, або Одруження Фігаро”. Вона була заборонена в Австро- Угорщині, оскільки, на думку влади, відверто висміювала аристократію і несла в собі революційні ідеї. Але Моцарт був відомим авантюристом, тому ризикнув не тільки створити оперу за забороненим твором, а й поставити її у Відні 1786 року. На сцені Національної опери сюжет отримав не менш яскраве втілення зовсім в іншому жанрі, на основі зовсім інших виразних засобів. Передати комедійний сюжет і закручені інтриги без тексту, лише мовою танцю — завдання не з легких. Хореограф Віктор Яременко дав виконавцям, і не тільки головних партій, широкий простір для показу своєї танцювальної майстерності і водночас — змогу заявити про себе як творців характерів. Особливо це стосується партії Марцеліни. 12 червня можна буде послу-
Театр · “Найважливіше досягти, щоб ритм сцени бився разом з ритмом серця глядача”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Київський національний академічний театр оперети — єдиний театр столиці, де сьогодні активно працює п’ять сцен. Нещодавно на експериментальній сцені (Stage_lab) відбулася прем’єра екзистенційної романтичної комедії “На краю світу” Ігоря Бауершими в українському перекладі Яни Іваницької.
Чим може скінчитися знайомство в Інтернеті? Юлю та Августа воно приводить на край світу — у норвезькі фіорди. Втім підлітками керують не романтичні почуття. Пара планує разом піти з життя, зробивши крок у безодню зі скелі… Що спонукає цих двох відчайдухів до такого рішення? Підлітковий максималізм? Самотність? І чи зможе їх щось зупинити? Відповіді на ці та інші питання — у новій постановці театру. — Експериментальну сцену театру ми відкрили майже рік тому виставою “Акомпаніатор”, — згадує генеральний директор-художній керівник Національної
Фото Анатолія ФЕДОРЦІВА оперети України, народний артист України Богдан Струтинський. — Ще одна цікава робота — “Георг Отс” у постановці Олександра Білозуба. А сьогодні молодий режисер Дмитро Захоженко представляє нам свою роботу “На краю світу”. Цей майданчик створювався задля того, щоб актори і режисери могли тут випробовувати і знаходити себе. Це шлях до великої сцени, аби актори, які виховуються у музичному театрі, могли почуватися вільніше. Свого часу я починав у театрі оперети з того, що створив “Театру фойє”. Це салонний театр, в якому ми грали комічні опери, опери-буф. Тут можна торкнутися рукою, все відчути, побачити, як дихає актор. Як колись сказав Лесь Курбас: “Найважливіше досягти, щоб ритм сцени бився разом з ритмом серця глядача”. Здається, швидше цього можна досягти саме на малій сцені. Чи є цей проект повчальним? Я думаю, що театр є соціальним інститутом, який теж вчить. Але вчить не з указкою в руках, а вчить на власному виборі. Те, що я побачив, вразило мене, зачепило серце, душу, сподобалося; я протестую, сприймаю чи не сприймаю виставу. Однак однозначно — театр не залишає байдужим. Театр відвідує 4 відсотки людей — це дуже інтелектуальна частина населення. Саме ці люди рухають економіку та інші галузі в нашій державі. Кожна з наших п’яти сцен має своє надзавдання. Кожна зних функціонує окремо. Це як окремий міні-театр. Театр оперети вже давно грає не тільки оперету. Тут є різні жанри, є право на експеримент. Ми хочемо виховати на експериментальній сцені глядача, який приходить не тільки в музичний театр, а й у театр драматичний під куполом Національної оперети. — Ми трішки погралися з простором, — розповідає режисер-постановник Дмитро Захоженко. — Також винесли його у медіа-простір, у Фейсбук. Глядач може долучатися до цього процесу, дописувати у Фейсбуці, коментувати, лайкати. Сподіваємося, що це буде інтерактивний, живий простір. П’єса написана за реальними подіями. Двоє молодих людей познайомилися в соціальних мережах і вирішили покінчити з життям. Сумна історія. Але автор бере цю історію за основу, а далі
Фестиваль · “Молодь, взявшись за руки, витанцьовувала та виспівувала запальних українських пісень”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Вікторія ГАТРИЧ, кандидат політичних наук адзвичайно вагомою та особливою подією для Чернівців стало проведення Х Міжнародного вокально-хорового конкурсу-фестивалю “Хай пісня скликає друзів”, який після трьох років мовчання минулоріч відновив свою роботу на Буковині та знайшов новий дім в ошатних стінах Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Музичний форум другий рік поспіль проходив у Чернівцях у рамках проекту “Схід+Захід=Мир”, координатором якого є проректор ЧНУ імені Юрія Федьковича Тамара Марусик. Історія створення музичного молодіжного форуму починається з 2007 року. Конкурс уперше відбувся на базі Луганського національного університету імені Тараса Шевченка і проходив вісім років поспіль за ініціативою доцента Ольги Чурікової-Кушнір. За цей час вокально-хоровий форум набув статусу міжнародного, здобув друзів із багатьох країн світу, значно розширив географію учасників. 2014 року фестиваль востаннє відбувся у Луганську, а 2018-го естафету музичного заходу перебрав на себе Чернівецький національний університету імені Юрія Федьковича. Цьогорічний конкурс-фестиваль вперше проходив під патронатом Національної комісії України у справах ЮНЕСКО. Буковинська земля радо зустрічала виконавців, які представляли різні культури і країни: Україну, Австрію, Румунію, Молдову, Китай. У конкурсі взяли участь понад 700 виконавців, зокрема — 73 солісти та 35 колективів, які виборювали перемогу в шістьох конкурсних номінаціях: “Хоровий спів”, “Ансамблі”, “Академічний сольний спів”, “Естрадний сольний спів”, “Народний сольний спів”. Наймолодшій конкурсантці — чотири роки, а найповажнішому — шістдесят один. Оцінювало конкурсантів жу-
Із 14 до 18 травня у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича тривав Міжнародний вокально-хоровий конкурсфестиваль “Хай пісня скликає друзів”.
рі, до складу якого увійшли хормейстери-педагоги, композитори, суспільно-політичні діячі, народні артисти, серед яких Курт Шмід (Відень, Австрія); Дмитро та Назарій Яремчуки (Київ, Україна); Інна Сташевська (Харків, Україна); Людмила Гаврілова (Слов’янськ, Україна); Андрій Сташевський (Харків, Україна); Аурелія Сіміон (Ясси, Румунія); Наталія Філіпчук (Київ, Україна). Програма була насичена не лише конкурсними прослуховуваннями, а й цікавими заходами в різних концертних залах Чернівців. Зокрема 15 травня для шанувальників вокального мистецтва в Органній залі відбувся концерт учасників номінації “Академічний сольний спів”, присвячений 185-річчю від дня народження визначного буковинця Юрія Федьковича. 16 травня відбувся унікальний музичний проект — концерт хорового співу, присвячений пам’яті хорового диригента, першого завідувача кафедри музики народного артиста України Андрія Кушніренка. Музика звучала у храмі Трьох Святителів на території колишньої Резиденції митрополитів Буковини і Далмації (нині Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича). Увечері того ж дня молодь міста зібралась на території Центрального корпусу університету на феєричне фестивальне нічне свято. Свято цьогоріч набуло особливого шарму, адже відбувалося у Міжнародний день вишиванки, який започаткували саме у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича. У національних строях різних регіонів молодь, взявшись за руки, витанцьовувала та виспівувала запальних українських пісень. 17 травня учасників та гостей фестивалю-конкурсу чекала зустріч у музичній вітальні “Імпреза” з професором Аурелією Сіміон. Пізніше відбувся концерт естрадного співу, присвячений вшануванню пам’яті незабутнього автора “Червоної рути” Володимира Івасюка. Завершальним заходом п’яти-ден ного музичного марафону стало нагородження та гала-концерт переможців Х ювілейного Міжнародного вокально-хорового фестивалю “Хай пісня скликає друзів”. Розпочалося святкове дійство з кантати Андрія Кушніренка “Молюсь за тебе, Україно” у виконанні мішаного хору “Резонанс” ЧНУ ім. Юрія Федьковича (керівник доцент кафедри музики Ольга Чурікова-Кушнір), ансамблю пісні імені Андрія Кушніренка (керівник — Ярослав Солтис) та симфонічного оркестру Чернівецької обласної філармонії ім. Дмитра Гнатюка (диригент Йосип Сазанський). Також хвилиною мовчання присутні вшанували пам’ять жертв геноциду кримськотатарського народу, який 75 років тому радянська влада примусово виселила з півострова. Ведучими гала-концерту були народний артист України Василь Ілащук та начальник відділу з інформаційної діяльності Чернівецького національного університету Вікторія Гатрич. Під час гала-концерту нагородили найкращих виконавців. Гран-прі фестивалю у номінації “Академічний сольний спів” виборола Ірина-Соломон Еліза-
Парасківа з Румунії, а у номінаціях “Народний сольний спів” та “Естрадний сольний спів” виграли чернівчанки Світлана Петруняк та Олена Зварич. Усі переможці отримали дипломи та логотипи фестивалю, майстерно виготовлені кафедрою декоративно-прикладного та образотворчого мистецтва ЧНУ ім. Юрія Федьковича, а також подарунки від партнерів та спонсорів. Дуже символічним був подарунок, який вручила проректор Тамара Марусик члену журі конкурсу-фестивалю з міста Слов’янськ Людмилі Гавріловій. Полотно з зображенням колишньої Резиденції митрополитів Буковини і Далмації вирушило на схід як символ єднання нашої країни. Особливий подарунок від голови журі конкурсу — австрійського композитора, диригента, професора Віденського університету музики та образотворчого мистецтва, художнього керівника Віденського музичного оркестру Курта Шмідта (Відень, Австрія) отримав конкурсант з м. Хмельницький Володимир Щур. Хлопця запросили на двотижневе навчання до Відня. Завершилося святкове дійство виконанням фестивальної пісні, написаної нашим земляком Ярославом Кушніром, під диригуванням засновниці фестивалю Ольги Чурікової-Кушнір.
Будьмо разом! ПЕРЕДПЛАТА—2019 ПЕРЕДПЛАТА—2019 Вартість передплати Вартість передплати
Фестиваль · “Молодь, взявшись за руки, витанцьовувала та виспівувала запальних українських пісень”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Фестиваль · “Молодь, взявшись за руки, витанцьовувала та виспівувала запальних українських пісень”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Черговий редактор
Едуард ОВЧАРЕНКО
Бухгалтерія
279-41-46
Адреса редакції:
вул. Хрещатик, 10-Б,
м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
Листування з читачами —
тільки на сторінках газети.
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”,
04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14.
Фестиваль · “Молодь, взявшись за руки, витанцьовувала та виспівувала запальних українських пісень”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Головний редактор
Микола ЦИМБАЛЮК
Редколегія
Любов ГОЛОТА (голова),
Павло МОВЧАН,
Олександр ПОНОМАРІВ,
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ЦИМБАЛЮК
Іван ЮЩУК
Заступник головного редактора з виробничих питань
Наталія СКРИННИК
278-01-30 (тел/факс)
на 1 місяць на 1 місяць 18 грн 11 коп.
на півроку на півроку 99 грн 41 коп.
Фестиваль · “Молодь, взявшись за руки, витанцьовувала та виспівувала запальних українських пісень”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Відділ культури
Едуард ОВЧАРЕНКО
Відділ коректури
Ольга ЖМУДОВСЬКА
Ірина СТЕЛЬМАХ
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Володимир ЖИГУН
Інтернет-редактор
279-39-55
Фестиваль · “Молодь, взявшись за руки, витанцьовувала та виспівувала запальних українських пісень”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617