Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Судячи з усього, Шевченкове куріння взагалі не було показовим”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Тарас Шевченко: «Якби ще хорошу сигару вткнути в лице…»

Слово Просвіти, №22 за 2019 рік

Продовжуємо проект “Подробиці Шевченкового життя”, який народився з усвідомлення поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): “Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”. Цього разу автор звертається до маловідомої, але цікавої подробиці поетового життя — куріння. Публікацію приурочено до Всесвітнього дня боротьби з тютюнопалінням 31 травня. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка “Та капшук з тютюном десь дівся…” Конкретні факти про те, що Шевченко курив (палив, смалив), треба збирати по крупинах. Отже, це й зробимо. Є відомості, що він почав курити у 1838 р., тобто в рік визволення від кріпацтва та початку навчання в петербурзькій Академії мистецтв. Очевидно, так і було стосовно постійного паління. Проте, напевне, йому траплялося курнути люльку ще тоді, коли козачком набивав і подавав її своєму панові П. В. Енгельгардту, чи приготовляти собі самокрутку в отроцтві та юності. Цікаво, що 1 липня 1857 р. Тарас Григорович описав у Щоденнику, як у липні 1836 р. він — безправний підмайстер цехового майстра кімнатного живопису, також колишнього кріпака В. Г. Ширяєва, — не питаючи дозволу, втік прямо з роботи на святкові гуляння в Петергоф, прихопивши з собою шматок чорного хліба й полтину міді в кишені. Втім, йому не вдалося дочекатися головного дійства — ілюмінації, бо зголоднів і, до того ж, побачив у натовпі “свого грізного хазяїна з пишною хазяйкою”, що примусило негайно повернутися на своє петербурзьке горище. В згаданому записі в Щоденнику, радіючи з того, що наприкінці заслання має можливість насолоджуватися зранку на комендантському городі склянкою чаю, Шевченко раптом записав таке: “Якби ще хорошу сигару вткнути в лице… тоді б я себе легко міг уявити на петергофському святі”. Виходить, що на розкішному гулянні, серед багатих, аристократично вдягнених людей, двадцятидворічний юнак у бідному халаті, який зазвичай носили учні-ремісники, зшитому зі смугастої цупкої бавовняної тканини для обтягування матраців, особливо був вражений дорогою сигарою, що стирчала з якогось губатого рота. Вражений настільки, що й через більш як два десятиліття з іронією згадав її як атрибут яскравого свята, достатку, комфорту, насолоди. З того часу в нього з’явився потяг до сигар. Свою першу сигару Шевченко викурив, очевидно, навчаючись у К. П. Брюллова — великого їх любителя. В Шевченковій повісті “Художник” описано той момент, коли К. П. Брюллов уперше дізнається про молодого талановитого кріпака: “После минуты раздумья он бросил на пол сигару, взял шляпу и вышел, но сейчас же воротился и сказал: — Я дождусь его, мне хочется еще взглянуть на его физиономию. — И, закуривая сигару, сказал: — Покажите мне его работу!”. В тій же повісті молодий художник, який уже живе у К. П. Брюллова, розповідає, як той запросив його на обід: “Обедал я, однако ж, один, а Карл Павлович… курил сигару”. Шевченко також віддавав перевагу смакуванню сигар, скажімо, є цікавий штрих у спогадах В. І. Аскоченського, який у червні 1846 р. відвідав поета на квартирі в будинку І. І. Житницького на Козиному болоті, де той тоді мешкав: “На великому, нічим не накритому столі валялися найрізноманітніші речі: книги, папір, тютюн, недопалки сигар, тютюновий попіл…”. Але, судячи з усього, Тарас Григорович не закурив із гостем, як, до речі, й незадовго до цього при випадковій зустрічі з В. І. Аскоченським на Михайлівській горі над Дніпром. Той згадував: “Я дістав сигару і запалив… Довго сиділи ми потім мовчки… Ходімо, — сказав він, — підводячись. Ми зійшли з гори на Хрещатик…” Упродовж життя Шевченко курив і люльку. В спогадах Ф. Г. Лебединцева є розповідь зі слів його старшого брата про те, як у 1845 р. Шевченко їхав із села Зелена Діброва в село Княжа на поштову станцію. Пора була вечірня, а коли в’їхали в ліс Довжок, зовсім стемніло: “Раптом Тарас спохватився свого кисета з тютюном і ніде не може його знайти. Спинили коней, злізли з брички і заходилися шукати, присвічуючи сірниками, що швидко гасли”. Шевченків старший брат Микита Григорович, який їхав позаду з родичем, зупинився й нетерпляче чекав: — Та яка там згуба? — крикнув він Тарасу Григоровичу. — Та капшук1 з тютюном десь дівся, — відповів той. — Тьху! — відізвався на це Микита Григорович, — катзна-що шукають. А затим крикнув родичу: “Звертай!” Вони об’їхали Тарасову бричку і помчали вперед. Ф. Г. Лебединцев пояснював таку поведінку Микити Григоровича тим, що “традиційну в минулому козацтві люльку бідне селянство тепер зневажало, принаймні в наших сусідніх селах, як пусту панську забаву, часто небезпечну, якщо поблизу була солома”. Звичайно, що це твердження не є всеосяжним, і насправді люлька в Україні залишалася, поряд із шаблею та вишиванкою, символом козацької доби. Хрестоматійно відомо, що в українській народній пісні “Ой, на горі та женці жнуть” в уста шанованого Шевченком гетьмана Петра Сагайдачного навіть вкладено такі слова: “Мені з жінкою не возиться, / А тютюн та люлька / Козаку в дорозі / Знадобиться!..” Гоголівський Тарас Бульба загинув, аби його люлька не дісталася ворогові. У Шевченка запорозькі козаки в поході на Стамбул “Люльки з пожару закурили, / На байдаки — та й потягли…” Так само в моторошному контексті згадуються козацькі люльки в “Гайдамаках”: Смеркалося. Із Лисянки Кругом засвітило: Ото Гонта з Залізняком Люльки закурили. Страшно, страшно закурили! І в пеклі не вміють Отак курить. Відомо, що люлька була популярною й серед інших народів, зокрема, Російської імперії, тож і серед солдатів. Характерно, що рядовий Шевченко невдовзі після поселення в казармах Орської фортеці, повідомляв у грудні 1847 р. М. М. Лазаревського, що “до люльок, смороду і зику став я потрохи привикать…” Та повернемося до Шевченкового старшого брата, котрий зневажливо поставився до Тарасового захоплення тютюном і байдуже — до втрати ним кисета. “Коли ти не пан, то й не личить тобі панським химерам віддаватися”, — так міркував собі Микита Григорович. Нагадаю, що саме йому Шевченко писав 15 листопада 1839 р., тобто, через півтора року після звільнення з кріпацтва: “Так от, бач, живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, окроме Бога — велике щастя буть вольним чоловіком…” Таким він духовно відчував себе й на засланні, де не зрадив своїй звичці, про що свідчать спогади М. Ф. Савичева, який познайомився з Шевченком у Новопетровському укріпленні в травні 1852 р. Коли М. Ф. Савичев прийшов до нього в казарму, Тарас Григорович читав, лежачи в кутку на нарах із тонким матрацом, застеленим рядном. Поруч не було ні стола, ні стільця, зате над головою висіла полиця, де лежали книжки... “Він підвівся, поклав книжку на полицю… й почав одягатися. Поки він брав кисет, тютюн, застібав на три ґудзики коротеньке парусинове пальтечко, я взяв на полиці одну з книжок. Це були історичні драми Шекспіра…” Отже, Шекспір і вже знайомі нам кисет і тютюн… “Як закурив сигару, то так мені запахло волею…” Якщо вірити відомому й серйозному шевченкознавцю П. І. Зайцеву, в казематах ІІІ відділу навесні 1847 р. “виконували навіть забаганки в’язнів — купували для них сметанку, сигари, цигарки і навіть коньяк”. Однак, очевидно, що не це турбувало Шевченка. У вірші “Н. Костомарову” (19 травня 1847 р.) відзначив лише, що “Гостей закованих своїх / Сердешним чаєм напували…” Цей пронизливий вірш поет написав, побачивши через ґрати вікна в дворі його нещасну матір Т. П. Костомарову, яка прийшла до Л. В. Дубельта просити за сина: Дивлюсь — твоя, мій брате, мати, Чорніше чорної землі, Іде, з хреста неначе знята… Молюся! Господи, молюсь! Хвалить тебе не перестану! Що я ні з ким не поділю Мою тюрму, мої кайдани! На засланні справді здійснилася Шевченкова мрія про сигару. Розповім, як це сталося. Найперше процитую повністю вже заторкнутий сюжет зі Щоденника від 1 липня 1857 р.: “Якби ще хорошу сигару вткнути в лице, таку, наприклад, як прислав мені 25 штук мій добрий друг Лазаревський, тоді б я себе легко міг уявити на петергофському святі”. Коли і з якого дива М. М. Лазаревський прислав у каторжне заслання сигари?! На перше питання відповідь знаходимо в листі Шевченка з Новопетровського укріплення до М. М. Лазаревського, розпочатого засланцем 22 квітня 1857 р. такими словами: “Христос воскресе, брате мій любий! Удався ж мені сьогорішній Великдень! Такого святого радостного Великодня у мене ще й зроду не було. Якраз 7 апреля прийшла до нас почта і привезла твою дорогую посылку и твое радостное письмо от 17 генваря. Я трохи не одурів, прочитавши його. Та ще як закурив твою сигару (я десять літ уже не курив сигари),2 то як закурив твою гавану, то так мені, друже мій єдиний, запахло волею, що я заплакав, як тая дитина”. У тому листі М. М. Лазаревського йшлося про можливе звільнення Шевченка з заслання з милості нового царя Олександра ІІ, і сигари М. М. Лазаревського виявилися достойним доважком до цієї радісної звістки, хоча насправді збулася вона не швидко. Все ж, як М. М. Лазаревському прийшло в голову вислати Шевченкові сигари? Невже сам засланець попросив? Найближчий лист із проханнями до друга Шевченко написав 8 жовтня 1856 р. Ось що він замовляв: “Мені тепер дуже і дуже треба одну акварельну краску, називається вона сепія… вона буває різних фабрик, але найлучша Римская сепія… Пришли ради святого искусства дві плитки. Та ще якби ти мені з краскою прислав пару кистей добрих акварельних толщины в обыкновенную папиросу...” Мене ніби током вдарило! Звісно, Шевченко не посмів би просити М. М. Лазаревського вислати йому курива та, можливо, той зачепився поглядом за Шевченкове порівняння ручки для пензля з папіросою й згадав, що його друг любить сигари… Нічого дивного, в Шевченковій поетичній аурі з’являються дивовижні метафори з улюбленою Тарасовою сигарою. Скажімо, Павло Тичина писав у поезії “На могилі Шевченка”: І уклонившись праху, ми сходили з гори. — І знов тиран. І знов неволя. Хрипкий, далекий пароплав сигару закурив… Сонхвиля. Втім, якщо М. М. Лазаревський і не був спонуканий саме Шевченковим словом, немає сумніву, що він таки вислав йому в Новопетровське укріплення 25 дорогих гаванських сигар. Ці сигари Тарас Григорович курив ощадливо, принаймні через три місяці в нього залишалися ще три штуки, про це читаємо в Щоденнику 11 липня 1857 р., де занотовано, що, відправляючись на комендантський город, він взяв із собою “три позоставлених сигари, з числа тих 25 сигар, які прислав мені Лазаревський разом із сепією. Відмінні сигари, справжні гаванські”. Ввечері на городі Шевченко “пригостив Іраклія Олександровича (коменданта) і Миколу Єфремовича (наглядача півгоспіталя) своїми завітними сигарами”. Для друзів не шкода! “І сам закурив останню”. Так було вичерпано дорогоцінний подарунок М. М. Лазаревського. Шевченко тішився з того, як сприйняли його з сигарою в зубах: “Всі, починаючи з Наташеньки (чотири" річна донька І. А. Ускова. — В. М.), немало здивувалися, побачивши, що в моєму лиці стирчить і димиться сигара. А нянька Авдо" тья, уральська козачка, та зовсім у мені роз" чарувалася, вона досі думала, що я принай" мні капличник. А я такий же єретик"ще" потник, як і інші. Всі ж загалом погодилися, що мені сигара до лиця і що з сигарою в лиці я схожий на вояжера порядного тону. Такому вдалому порівнянню я і не думав перечити. І подумки переносився на палубу пароплава “Меркурія” або “Самольота”. Ішлося про назви недавно заснованих відомих пароплавних компаній на Волзі. Тарас Григорович іронізував з того, що раптом шлях на волю почав пов’язувати з сучасним річковим транспортом, а не з “скромною розшивою”, тобто, дерев’яним парусним судном. Уже згадана Наташенька — Н. І. Ускова пізніше зазначала: “До якогось часу вона не бачила, щоб дядя Горич курив, а тому одного разу була вражена, побачивши його ввечері у саду із запаленою сигарою в роті; і коли він пробував піймати її, щоб поцілувати, вона перелякано тікала, боячись, що він обпече її”. Між іншим, здивування близьких поетових знайомих свідчить про те, що він або намагався взагалі не курити в родині Ускових, або їх вразила саме незвична, дорога сигара у Шевченка. Втім, судячи з усього, Шевченкове куріння взагалі не було показовим, особливо відмітним, істотним для зовнішнього вигляду поета. Не випадково з-поміж понад 80 осіб, спогади яких про Шевченка видано, тільки кільком він запам’ятався з кисетом чи сигарою. “Андрій Обеременко взявся знову за свою люльку-буруньку” Такий запис поет мимохідь зробив у Щоденнику 28 липня 1857 р. Назва “бурунька” — від турецького “бурун”, тобто ніс. Видатний історик запорізьких козаків Д. І. Яворницький писав, що у вільний від походів час вони любили побалагурити, “тримаючи при цьому в зубах коротенькі люлечки, так звані носогрійки, або люльки-буруньки, і попихкуючи з них димком”. Вони були популярними й серед селян. У повісті “Княгиня” (1853) Шевченко любується в селі на річці Трубіж неподалік од Козельця господарем привітної хати, який під дощиком “стоит как ни в чём не бывало, стоит себе, облокотяся на тын, в новом нагольном тулупе, курит коротенькую трубку…” У народі люльку частіше називали бурулькою. В словнику Шевченкового сучасника й знайомого В. І. Даля: “Бурулька — дудочка, трубочка, комишинка, ствол дудкою”. До речі, часто для чубука до люльки служила саме порожниста всередині комишинка (комиш — очерет), якого доста було в дніпровських

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин