«Просвіта» сьогодні · “Для кожного з нас Шевченкове слово — пророче, надихаюче”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
«Досить було однієї людини, щоб урятувати цілу націю»
Слово Просвіти, №22 за 2019 рік
Михайлина БОДНАР, м. Івано-Франківськ
Тут, на Канівському Подніпров’ї, настільки неповторно і природно поєдналися основні стихії землі — і “лани широкополі, і Дніпро, і кручі”, що перед нами ніби відкрився “рай на землі”. Від зустрічі з такою красою усе людське єство наповнюється позитивною енергією та любов’ю, і стає зрозумілим, чому канівський панотець Гнат Мацкевич, проводжаючи 1861 року Шевченка в останню дорогу, уподібнював Чернечу гору Голгофі, а Канів — Єрусалиму. І через сто років відомий майстер романтичного пейзажу киянин Ілля Штільман одну зі своїх найкращих робіт назвав “Канівські Карпати. Тарасова гора”, а львів’янин Євген Манишин дорогу до Шевченкового меморіалу — сходженням “До світла”. У ці дні річниці перепоховання нашого генія ми мали щасливу нагоду піднятись на Чернечу гору і поклонитись великому сину українського народу. Делегації з різних областей України та й з-за кордону прибували цілий день, щоб запричаститись патріотичним духом невмирущої слави Тараса Шевченка. Серед нас були лікарі, вчителі, журналісти, священики, студенти, митці, підприємці, інженери, працівники різних сфер діяльності. Серед них і дев’яностооднорічний керівник народної чоловічої хорової капели “Червона калина” Володимир Зварун, який часто колись виступав із капелою у Будинку культури Канева та кланявся цьому святому для кожного українця місцю. Не зраджує він своїх традицій і тепер, у такому поважному віці. І якби не наш мер міста Руслан Марцінків, який забезпечив нас комфортабельним автобусом вищого класу, нам би не вдалось здійснити свою мрію. Поки їхали, кожен з нас, п’ятдесяти осіб, розповідав, ким є для нього Шевченко, читали його вірші, співали пісні.
А вже в Каневі, серед перших, після Черкаської народної хорової капели, біля підніжжя пам’ятника мали можливість показати своє мистецтво. Тематичною була програма молодіжного хору з Івано-Франківська “Осанна” (кер. Любов Терлецька), солістки обласного Народного Дому “Просвіта” та Центрального народного дому Лесі Мельник, фольклорно-етнографічного гурту ОО “Жіноча громада” “Пшеничне перевесло”, яким вона теж керує. Поліна Дідух майстерно прочитала виступ Василя Стефаника на Шевченківському святі 1910 року. І всі разом заспівали “Заповіт”, уявляючи собі, як то було багато років тому. Як на стражденних руках понад сивим Дніпром Україна несла домовину. І пригадалися Шевченкові слова: Кати знущаються над нами, А правда наша п’яна спить… І знову ведемо боротьбу за рідну мову, за яку тут спалив себе 1978 року наш краянин Олекса Гірник. Зустріли вчителя з Луганщини, який добре його знав і дав нам листівки з його гаслами проти російської окупації і русифікації українського народу. В останньому листі до своєї дружини Кароліни Олекса написав: “Мій протест — то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест — то пережиття, тортури української нації. Мій протест — то слово Шевченка, а я тільки його учень і виконавець”. Та щось не дуже спішать до Шевченка наші високопосадовці, хоч ніхто не розганяє, як колись. Як писав Рене Депестр: “Шевченко з його сонячним темпераментом – це такий вогонь, який кидає свої відблиски на всі народи, що борються за справедливість і красу”. Треба ширше відчиняти всі двері поетичному вітру Шевченка, що лине з берегів Дніпра. Робімо це всі, тоді краще житимемо.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
