“Учитель. Провідник Слова і словотворців. · Сподвижник. Служебник Книги. Войовник сірості. · Письмовець. Літописець”. · 8 Апокриф · с. 8сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті «Його дужі рамена підтримували українську культуру», с. 7
Великий подвижник українського духу
Слово Просвіти, №22 за 2021 рік
Ти залишив Україні і нам своє серце ихайло Слабошпицький перейшов величезні больові митарства, але жодного разу в розмові зі мною чи Павлом Мовчаном не сказав слова „смерть“, навіть у суботу, 29 травня, близько сьомої вечора він розмовляв з Павлом про дуже важливу справу, вирішили повернутися до неї в понеділок...
Голос видавав Михайлів біль і муку, але ми обоє вірили, що він зуміє перебороти недугу і житиме ще довго. Вірили, говорили й зранку про нього удвох, аж доки не зателефонував син Святослав і не сказав нам страшну звістку...
Ми плачемо, як діти. Ми обоє втратили Друга, такого – єдиного...
Бо надто мало, а, може, й нема таких із нами, кому б завжди було цікавим твоє життя, твої думки, твої книжки і справи. І, звісно ж, не тільки твої, якщо це стосувалося книг і письменників.
Здається, він прочитав усе,
що виходило в Україні протягом (щонайменше) півсторіччя. Його уваги не минала жодна світова книжкова новинка, він оперував сотнями імен. Його знання, ерудиція, інтелект неймовірні. Література як життя і життя як література – це про Михайла. Можна і треба багато що згадати, але якщо ви хочете знати про нього – прочитайте його книжки. Вони є у видавництві “Ярославів Вал”.
Прочитайте його квадралогію “Дзеркал...” – це чесне письмо. І про Нього – також. Блискуча оперативна мова. Стрімкий стиль. Думки, виснувані інтелектом, пролонговані часом емоції.
Журналістика дала йому дві речі: уміння писати „в номер“ та здатність витримувати марафон „далі буде“. Дивно, але його стиль не має жодних ознак скоропису – візьміть будь-яку його книжку, її цікаво читати, нема ознак старіння... Йому були цікаві письменники не лише як певна субкультура, а як середовище життя. Ось чому амплітуда його літературознавчих зацікавлень іменами надзвичайна – хоче хтось це визнавати чи ні, а Слабошпицький написав свою історію української літератури в портретах і діалогах, на фоні неймовірних історичних реалій.
Вечори в Будинку вчителя, у книгарнях, Музеї літератури, зустрічі в університетах, в районних та міських авдиторіях... Як він поєднував роботу за письмовим столом з організаційною, видавничою, з постійною готовністю долучитися до українських важливих справ – від порятунку паперових видань до свого дітища – Міжнародного конкурсу української мови імені Яцика, до якого долучилися тисячі школярів, курсантів, студентів?! Ті, хто товаришував з Михайлом, знають його прекрасну здатність озватися саме тоді, коли потрібен його голос... Його усміх, його іронія, його розумне слово...
Всі нескАзані слова стали великим жалем. Письменники ждали Його слова про себе, та чи вповні сказали Йому про нього?! Відгукувалися читачі, які завжди чекали вечорів, що їх вів Михайло.
Ми втратили Людину, яка тримала на собі і в своєму Сло
Ти залишив Україні і нам усім своє серце. Ми віддаємо Тобі свою любов.
Найглибші співчуття дружині Світлані Короненко, яка була з Михайлом до кінця в горі й радощах, синам Мирославу і Святославу, дочці Іванні, рідним і друзям Михайла Федотовича.
Любов Голота
Дерева помирають стоячи ас полишає, за два місяці до свого 75-ліття, Михайло
Слабошпицький. Письменник,
публіцист, видавець, громадський діяч. Власне, людина, яка й була літературою, літератором, який добре усвідомлював: література в Україні мусить бути всім. Бо інакше чи буде сама Україна?
Звісно, багатьом подібні уявлення видаються чимось старожитнім. Сьогодні читають все менше, слово працює, але в інших технологічних режимах і соціокультурних стратах.
Але ж, але ж...
“Український письменник –
дерево, яке виросло не там і не так, – написав якось Михайло Федотович. – Український письменник мусить бути революціонером, будитилем, просвітителем, навчитилем, моральним авторитетом і поряд зі священником в тому суспільстві стояти, а потім бути, може, письменником...”
Саме ця позиція і пояснює,
чому тоді, на рубежі 1980-90-х, письменники очолили боротьбу за Українську незалежність...
У 1990-х письменник формує Лігу українських меценатів, засновує видавництво “Ярославів Вал”, яке продукувало величезну кількість книг, на всі смаки. Востаннє я говорив з паном Михайлом місяців зо два тому – він був у лікарні, у Феофанії, про свою хворобу сказав мимохіть. Далі говорив про свого друга Юрія Щербака, який пережив дуже непростий рік (смерть сина, смерть дружини, ковід...), одначе ж вистояв і навіть написав роман. “Дуже сильний роман, Сергію. Може, краще з усього, що Юрій написав...”.
У тій розмові – увесь Слабошпицький. Його страшенно цікавили люди, які працюють в літературі і мистецтві, за їхню справу та проблеми він уболівав більше, аніж за свої. Не випадково ж стільки написав про
Він так і жив в останні роки –
поборюючи власні болячки й недугу словом. Словом, що працює із власною пам’яттю, видобуваючи з нього нові й нові образки, образи, композиції.
“Отож привечірньої пори життя я знову протираю дзеркало і бачу там багато тіней...”
Тепер у тінь обертається і Михайло Слабошпицький. Дзеркальна поверхня буде застувати нам його лик, його образ. Та він дарував нам ключ для мікшування забуття: треба частіше протирати дзеркало. І тоді в ньому, як колись під час проявки фотопаперу, народжуватимуться, проступатимуть образи – і пам’ять уможливить безсмертя. Безсмертя тих, кого ми згадуємо, безсмертя кожного, хто згадує...
Прощайте, Михайле. Дасть
Бог, ще стрінемось – у задзеркаллі Пам’яті.
Сергій Тримбач
Прощай, друже…
ще не можу усвідомити цієї втрати. Ще активовані його телефони. Ще можна зайти на його сторінку у Фейсбуці. Головна сторінка у його світлинах: усміхнений, заглиблений в себе, замріяний. Різний… Телефонують друзі, і вчуваю у тональності скорботного повідомлення якусь нотку недовіри. Я і сама не вірю. Не можу. Як же так? Його ж так багато – у книгах, ЗМІ, публічному просторі. А найголовніше – у людях, з якими Михайла Слабошпицького пов’язувало стільки нитей співпраці, різноманітних планів... І раптом страшна безповоротність, з якою важко змиритися. Діяльний, завжди націлений у майбутнє, завжди на бігу, на льоту, тільки жестами показує – біжу, запізнююсь. Якесь шалене прискорення, сам час у ньому, здавалося, крутиться по-іншому – від однієї роботи до іншої, і ні хвилини на перепочинок.
Він таким був завжди. У львівських літературних колах його ім’я було повсякчас на слуху, його публікації резонували, щоразу викликали шквал обговорень і запальних дискусій. А ще про нього ходили легенди ся, видивлявся, що вдалося, куди рухатися. І безперечно в тих роздумах вражала його колосальна ерудиція, рідкісне чуття на таланти.
Його вплив на формування видавничих планів, редакторських портфелів був колосальний. Він постійно цікавився новими рукописами, щось вартісне брав собі на закриту рецензію, чи просив розписати на Бориса Харчука, Анатолія Дімарова, Івана Дзюбу, Володимира Дрозда. Це була гарантія, що не загубляться талановиті українські самоцвіти. Це було важливо для тієї когорти видатних українських письменників, які брали на себе відповідальність за майбутнє українського письменництва.
Михайло Слабошпицький в різні часи, різні роки займав високі посади, серед них перший голова секретаріату Всесвітньої української координаційної ради (1992–1998). Це та УВКР, котра своїм рішення заснувала Український Інститут дослідження геноцидів в Україні — попередник нинішнього Інституту національної пам’яті. Її першим директором було призначено Джеймса Мейса. Вони часто зустрічалися. Проводили спільні конференції, наради, симпозіуми. З подачі Михайла Джеймс Мейс став частим гостем на Українському радіо.
Пробачмо сьогодні Михайлові Слабошпицькому всі його гріхи вільні і невільні. Бо був фанатичним, несамовитим трудягою на ниві українського Слова. Бо своєю подвижницькою працею сіяв розумне, добре, вічне. І був великим українцем, який відмовився бути слабим духом.
І прости нам, дорогий брате,
що не вберегли. Смерть не змогла забрати того, що ти створив протягом такого багатого на події життя. Та скільки ж ти ще міг створити. Скільки добрих справ засіяти… Як невимовно тяжко говорити про тебе в минулому...
Залишається лише сподіватися, що двигун добрих справ, який ти завів, не зупиниться, знайдуться міцні плечі і гарячі серця.
Наталя Дзюбенко-Мейс
Присмерк дзеркальної амальгами ів видер мене з окраїни і через Карпати привів до Києва, до
України. Власне, мою книгу “Лису винограднику”, яку підготував і видав у своєму видавництві за місяць. І надіслав листа: “Все, що ви напишете, я буду видавати”.
А потім настійливо товмачив:
“Залишайтеся в своєму Мукачеві. Це ваш Макондо, ваша Йокнапатофа. Творіть його високий міф… Не спокушайтеся Києвами з карнавальним чадом презентацій та кололітературними мишодраківками…”
“Не полишайте сенсово-метафоричну прозу, не слухайте примоднених метрів, що, мовляв, так уже не пишуть. Ідея та метафора – це вічно живі клітини прози…”
Потім клопотався висуненням мого “Криничара” на здобуття Шевченківської премії.
Потім вів мій творчий вечір у музеї Шевченка в Києві. А я його – в Ужгороді.
Потім, дізнавшись про мої літературні тури, телефонував попереду мене в міста, і мене там зустрічали на брамах і опікувалися до від’їзду. Бо ж “сам Слабошпицький благословив!”
Потім – ми ж скоро забуваємо про вдячність – сварив у звичному для нього іронічно-афористичному тоні: “Чому це я повинен дізнаватися про вихід вашої нової книги із задніх рук?..”
Потім ми зустрічалися на форумах, і забуваючи про книговидання та книготоргівлю, годинами говорили про Книгу.
Потім я пильно стежив за його мемуарними одкровеннями, бо про світло і тінь нашої літератури він знав усе. І навіть більше.
Потім… щойно… його не стало. Хоч я гадав, що такі не відходять. Не іржавіють – як віще перо, не зникають – як апокрифи, не кришаться – як скрижалі. Таки відходять. БезМовно відходять у присмерк дзеркала цього неймовірного й немилосердного світу. Але не минають.
Учитель. Провідник Слова і словотворців. Сподвижник. Служебник Книги. Войовник сірості, дурості й графоманства. Письмовець. Літописець. Патрицій. Мудрець. Хранитель сенсів і довічних цінностей… Далеко не все, що я про нього знаю на сьогодні. Що ми про нього ще дізнаємося. Що він заповів у чарунках письма…
Будьте благословенні у верховних палатах нашого Батька Слова!
Мирослав Дочинець
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
