Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №22 за 2021 рік

16 с. · 35 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 22 (1126), 3—9 червня 2021 ГЕОРГІЙ ФІЛІПЧУК

Осиротіла велика українська родина. Відійшов у вічність високошляхетний Каменяр національної культури Михайло Слабошпицький. Україна втратила свого великого Сина. Глибоко органічний і природовідповідний у ставленні до свого Роду і Народу, він був серед тих небагатьох сучасних Просвітників, хто високим почуттєвим Словом творив Націю, вибудовуючи світоглядні орієнтири для наступних поколінь, спонукаючи сущих українців йти лише одним ­шляхом – шляхом безсмертного Тараса, де народжується Честь і Слава України. Пам’ятаймо цю славну Людину, освячену шаною і гарячою любов’ю Українського народу. Георгій Філіпчук Україна прощається з Михайлом Слабошпицьким (стор. 7–9) ВАЛЕНТИНА СЕМЕНЯК ІНЕСА АТАМАНЧУК 10-11 ВАСИЛЬ ГЕРАСИМ’ЮК ЕДУАРД ОВЧАРЕНКО 14-15
“Маємо обирати тих, хто суголосний з · українською ідеєю словами і ділами”. Події, факти, коментарі · с. 2сторінка оригіналу ↗

«А поле праці для народу / Безбережне…»

Георгій ФІЛІПЧУК, академік Народ, що прагне волі й суверенності, мусить володіти власним духовним простором, у якому містяться імена й діяння великих співвітчизників, що здатні через роки і віки своїми ідеями, житейським чином будити людський дух. Торування історичних доріг власного буття тими, хто забув, знехтував ідейним національним потенціалом державних, духовних, інтелектуальних поводирів, завершується бідою. Такий шлях був уготований і для України, що виборювала впродовж століть природне право на свободу. В умовах відновленої державності дедалі більш відчутною стає затребуваність в ідеалах вершинних особистостей українства, у поверненні їх до сучасного націєтворчого життя. Українці понесли неоціненні втрати людського національного капіталу, коли кращі сини і доньки нищились, неславились, відлучались від рідної землі колонізаторами, зупиняючи цивілізаційний поступ і пасіонарні устремління народу. Такі думки оволодівають тобою, коли пізнаєш життєствердну дорогу Івана Огієнка. Неможливо осягнути пласт ідей, діяльнісні характеристики цієї Людини, щоби належно оцінювати його як ученого, педагога, письменника, богослова, державного, політичного і церковного діяча, мово­знавця, талановитого перекладача Святого Письма. Проте важливо дібратися до розуміння огієнківських Ольга НИЖНИК У Києві в Музеї видатних діячів української культури відбулася науково-практична конференція “Іван Франко У ХХІ ст.: виклики та перспективи”. Учасники конференції розглянули й обговорили роль і значення Івана Франка у сучасному українському суспільстві за чотирма напрямками: “Вивчення творчості Івана Франка у школі” (модератор секції – Любомира Мандзій, заступниця міністра освіти і науки України), “Популяризація наукової та художньої спадщини Івана Франка у сучасному світі” (модератор секції – Ігор Гринів, політтехнолог, народний депутат України 5-ох скликань); “Іван Франко і сучасність: культурологічний дискурс” (модератор – секції Лариса Мудрак, голова Наглядової ради Українського культурного фонду), “Підходи до пізнання феномена Івана Франка” (модератор секції – Ярослав Гарасим, доктор філологічних наук, професор Львівського національного університету імені Івана Франка). Учасники конференції відзначили важливість просування ідей Івана Франка та необхідність звільнитися нарешті від нав’язаних радянською пропагандою стереотипних образівкліше вічного революціонера, соціаліста та атеїста. Доповідасвітопочувань й ідеалів, які в найскрутніші часи слугували етичними поведінковими нормами для громадянського і патріотичного чину українства. Погляди цієї нескоримої Особистості на стрижневі основи буття українства (держава, церква, культура, мова, національна пам’ять) допомагають сучасникам знаходити Дорогу до істини. Озвучені теми висвітлювалися в різні часи послідовниками ідей Огієнка-Іларіона, зокрема, моїм земляком з Буковини, митрополитом православних українців Канади Василієм (Федаком), президентом спілки “Тризуб” Ганною Фігус-Ралько, деканом богословського факультету Манітобського університету Степаном Ярмусем і, особливо, професором Миколою Тимошиком, членом Центрального правління “Просвіти”. Завдяки його одержимості, натхненню, таланту вдалося пізнати унікальні архіви-життєписи забороненого Івана Огієнка, відроджені (з 1997 р.) у 20 томах. Від першої книги – “Голгофа Івана Огієнка” і до ювілейної – “Світильники землі української” вони просякнуті ціннісними витоками національної ідеї. Теми Шевченка, Хмельницького, Мазепи, історії Київської держави, української Церкви, національної культури, рідної літературної мови, українського друкарства і чернецтва, національно-визвольних змагань українського народу визначили життєве кредо видатного Просвітителя. Сьогодні той, хто був неприйнятним для ворожого нам російського більшовизму, поволі, але впевнено оволодіває почуттями та світоглядними орієнтирами українців, сприймаючи його як державного, політичного і духовного провідника Нації. Його світобачення, науково-теоретичні розробки в галузях політології, історії, філософії, теології, мови, літератури, педагогіки, а також державницька діяльність завжди були небезпечними для поневолювачів українського народу. Він належав до “переднього” ряду справжніх будителів національного духу. В енциклопедичних виданнях СРСР або не згадували І. Огієнка, або надавалася лише негативна інформація. Для імперських політичних режимів та їх запопадливих служок він вважався “ворогом народу” і “зрадником”, “варшавським перевертнем”, оскільки був безкомпромісним борцем проти русифікації України, обстоюючи її Самостійність. У поемі “На Голготі” напише: Немає рідної в нас школи, Своєї церкви в нас нема, Нема й не буде їх ніколи, Бо в нас московськая тюрма! “Русифікація України, – писав Іван Огієнко, – почалася дуже давно. Ще навіть сам “тишайшій” цар Олексій Михайлович в свойому маніфесті про згоду з Б. Хмельницьким вже наказував українцям: “разделение с поляками сотворите как верою, так и чином; хохлы, которые у вас на головах, постригите”… І почалась русифікація з отсих хохлів, а скінчилася душею… Повстання Мазепине налякало Петра і він наважився “Малую Россію к рукам прибрать”. Поніс він на Вкраїну люту русифікацію ів цьому замірі не спинявся і все своє життя…”. Як і не спинялися всі без винятку режими московитів. Саме у таких оцінках і причинно-наслідкових зв’язках містилася його життєтворча філософія, усвідомлюючи, допоки “Москва гнітить нам тіло і душу” ніщо не працюватиме на користь України. Ідеал І. Огієнка – реалізація Української Державної Ідеї, самостійний розвиток народу, що наділений сильним державним інстинктом. Усвідомлював, що поза нею неможливим є належний захист і розвій української мови, національної культури, відновлення стародавньої Володимирової Церкви. Нині ці значимі ціннісні орієнтири виховання української Нації лише актуалізуються. Від змісту, сенсів, ідей, світогляду, вкладених у державну політику, культурно-освітню працю, духовний простір, – залежатиме успіх націєдержавотворення. Бо історичну ціннісну традицію, писав Р. Млиновецький у роботі “Історія українського народу”, “слід культивувати, підкреслюючи й вибираючи з минулого те, що гідне наслідування”. Пізнаючи ідеали наших провідників, маємо обирати тих, хто суголосний з українською ідеєю словами і ділами. Під час дискусій на Огієнківському комітеті в Житомирі, окреслених знаковою цінністю видатного Будителя українського Духу про Державність, Мову, Церкву, – задавався питанням, коли ж Україна, її наука, освіта, культура належно поцінують цю унікальну Особистість. Адже упродовж життя він був загрозою для колоніальної, тоталітарної системи, боровся за самостійну Державу. Варто пригадати ті значимі ідеї, вміщені у листуванні двох великих Духівників Нації – Андрея Шептицького й Івана Огієнка. “Маю одну поважну перешкоду при відновленні стародавньої Української Церкви, – писав Митрополиту А. Шептицькому І. Огієнко. Наша українська інтелігенція роз’агітована несумлінними одиницями, не розуміється на тому, в чому найперше мусить полягати відновлення старої Української Церкви, чи правильніше – дерусифікація її, – вона сліпо бачить це тільки в богослуженні живою українською мовою, зовсім не цікавлючись відновленням самого духу давньої Української Церкви. Вона не розуміє, що можна правити Служби Божі по-українському, а Церква позостанеться все-таки московською по духові, традиції, ідеології. Цебто, підмінюється внутрішній животворящий дух зовнішньою мертвою формою, як то було з катом України Постишевим, що носив українську вишивану сорочку”. Пізніше А. Шептицький звернеться до І. Огієнка: “Дуже мудро і влучно Ваше Високопреосвященство назвали текст наших церковних книг. В цій справі, як і усіх справах, що відносяться до української мови, – Ваше Високопреосвященство для нас найвищий авторитет”. Минуло 80 років, а висловлене в думках, словах і почуттях зберігає свою значущість для часів нинішніх. І. Огієнко є для нас фундатором справжньої українізації національної освіти на всіх рівнях, передовсім університетської, ідеологом політики українознавства і великим проповідником Соборності нашої Держави. Варто нагадати, що він, тодішній міністр УНР, ініціював величне свято – День Соборності України, ставши його головним організатором. В архівах ЦДАВО України зберігається його лист до Ради Міністрів УНР: “На великий жаль, до цього часу не зазначено в календарі дні національних свят України і до цього часу наші громадяни користуються дореволюційним російським календарем. А меж тим наближається день великого національного свята, свята проголошення самостійності України…”. У січні 2022 року українство відзначатиме 140-річчя Івана Огієнка – Просвітника чеснот українського Духу, світлі думки, ідеї та справи служіння Україні якого мають перебувати в національному Пантеоні Слави.
“Маємо обирати тих, хто суголосний з · українською ідеєю словами і ділами”. Події, факти, коментарі · с. 2сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Іван Франко у ХХІ ст.: виклики та перспективи

чі відзначили Івана Франка як найбільш інтегровану постать серед усього пантеону українських культурних діячів – фундаторів української державності. У вітальному слові ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимир Бугров зауважив, що настільною книгою кожного українця має стати праця Івана Франка “Що таке поступ?”, яка вчить нас працювати і розвиватися. А відомий політичний стратег Ігор Гринів наголосив, що “український народ добре навчився героїчно воювати та помирати за свободу, і має навчитися добре жити. І тут найкращим провідником є Іван Франко”. Роль Івана Франка у формуванні національної ідентичності окреслив завідувач відділу філософії культури, етики і естетики Інституту філософії НАН України Євген Бистрицький. “В умовах реформування української школи важливим є нові підходи у вивченні літературних, культурних та історичних постатей для того, щоб Франко став доступним і цікавим для учителів. Тоді вони зможуть краще передати важливі і необхідні постулати Каменяра для розвитку критичного мислення та формування національної ідентичності своїм учням”, – підсумувала обговорення на освітній панелі заступниця міністра освіти і науки України Любомира Мандзій. “Подібні конференції дуже актуальні, бо ми маємо знати, які постаті найважливіші для розвитку українського суспільства, як правильно розпросторювати їхні ідеї. І сьогодні я впевнилася, що програма УКФ “Знакові постаті української культури” має залишатися, і для Франка там точно є місце”, – поділилася враженнями від конференції голова наглядової ради Українського культурного фонду Лариса Мудрак. У своїй доповіді народний депутат України Михайло Цимбалюк закцентував увагу на особистості Івана Франка як політичного та громадського діяча, який заклав основи єдності української нації, основи формування нації політичної. Модератор панельної дискусії наукової секції Ярослав Гарасим звернув увагу на стереометричне вивчення літературно-наукового доробку Івана Франка та всебічне висвітлення його життєпису у контексті доби. “Багатогранність, складність та неодновимірність постаті Івана Франка потребують від дослідників відповідних методологічних стратегій для глибокого осмислення цього феномена як в історичній перспективі, так і на етапі розгортання державотворчих процесів сьогодення”, – резюмував учений. На завершення директор Міжнародного фонду Івана Франка Ігор Курус висловив сподівання, що тільки у співпраці різних організацій і установ ми зможемо переорієнтувати українців від низькопробної маскультури й інформаційного трешу, які заполонили інформаційний простір, на літературно-мистецькі явища національно-органічного стилю. Він подякував усім учасникам конференції за роботу та запросив долучитися до заходів, приурочених 165-й річниці від дня народження Івана Франка, які відбудуться 27 серпня у Нагуєвичах та Дрогобичі. У конференції, яка відбулася онлайн і наживо, взяли участь понад 60 освітян та науковців з 14 міст України. Організаторами форуму виступили: Міжнародний фонд Івана Франка, Центр вивчення творчої спадщини Івана Франка Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Музей видатних діячів української культури, Львівський національний університет імені Івана Франка, Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, Державний історико-культурний заповідник “Нагуєвичі”.
Події, факти, коментарі 3 · “Російський комуністичний режим на чолі з Леніним – організатор першого голодомору в Україні 1921–1923 рр.”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

До 100-річчя голодомору 1921—1923 років

І. В. БАТЮК, асистентка кафедри етнології та краєзнавства НПУ імені М. П. Драгоманова Наприкінці травня відбулася Міжнародна наукова конференція “Перший голодомор українського народу 1921–1923 років, організований російським комуністичним режимом. До 100-річчя вшанування пам’яті жертв трагедії”. Конференція організована колективами історичного факультету (кафедра етнології та краєзнавства) та факультету мистецтв імені А. Авдієвського НПУ імені М. П. Драгоманова, Всеукраїнським товариством “Просвіта” імені Тараса Шевченка, Національним музеєм Голодомору-геноциду, Інститутом дослідження Голодомору, Національною спілкою краєзнавців України, Київською православною богословською академією, Національним заслуженим академічним українським народним хором України імені Г. Верьовки та іншими науковими й навчальними закладами. Схвально відгукнулися на запрошення до участі в роботі конференції і підтримали її учасників, подякували за визнання науковою громадськістю України вирішальної ролі міжнародної допомоги у спасінні голодуючого населення України посольства США, ФРН, Великої Британії, Королівства Норвегія, Королівства Нідерланди, Республіки Польща, Словацької Республіки, Чеської Республіки, Австрійської Республіки, Литовської Республіки. Зокрема, до онлайн-­зустрічі приєдналася радниця Посла Республіки Польща в Україні, керівниця відділу науково-освітнього співробітництва Посольства Республіки Польща в Україні Ева Матушек-Загата. За словами ініціатора, регіонального представника УІНП Олега Пустовгара, на меморіальній дошці зафіксовано важливі віхи громадсько-політичного шляху уродженця Градизька: у першому уряді Української Народної Республіки – генеральний секретар земельних справ, а за Директорії УНР – прем’єрміністр і міністр продовольчих справ, фінансів. “Меморіальну дошку виготовлено коштом Градизької територіальної громади. Дякую її очільникам за підтримку ініціативи Інституту нацпам’яті. Це гарний приклад виконання не на словах, а на ділі органом місцевого самоврядування Закону України “Про правовий статус та вшанування борців за незалежність України у ХХ столітті”. На Полтавщині триває пошанування знакових постатей перших визвольних змагань за незалежність від білої і червоної Росії”, – прокоментував Олег Пустовгар. Відкриття дошки він назвав “ще одним вагомим кроком з увічнення пам’яті Бориса Мартоса на Полтавщині”. Представник Інституту нацпам’яті нагадав, що у 2007 році у Полтаві з ініціативи студентів і науковців та ректора Полтавського університету економіки і торгівлі (ПУЕТ) Олексія Нестулі пам’ятник Борису Мартосу урочисто відкрили поруч із центральним входом до ПУЕТ. А у 2014 році Департамент інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської облдержадміністрації, обласна рада й телеканал “Лтава” створили короткометражний до­ Конференція працювала у змішаному форматі за двома основними напрямами: 1. Масовий терор і голодомор у краях України; 2. Міжнародна допомога голодуючим в Україні 1921– 1923 рр. Відкрив науковий захід проректор з наукової роботи професор Г. М. Торбін, який від імені ректора університету академіка В. П. Андрущенка, голів: наглядової ради університету – В. А. Ющенка; ВУТ “Просвіта” – П. М. Мовчана; Національної спілки краєзнавців України – О. П. Реєнта привітав учасників. Модераторами пленарного засідання конференції стали декан історичного факультету Т. В. Мелещенко, завідувач кафедри етнології та краєзнавства П. М. Чернега, заступник директора філії “Інститут дослідження Голодомору” Національного музею Голодомору-геноциду І. Є. Петренко. У роботі конференції взяли участь понад 80 науковців, представників професорсько-викладацького складу, аспірантів, студентів ВНЗ, вчителів сільських і міських шкіл, ліцеїв, працівників музеїв, зокрема, із 20 міст України. Серед них — 20 докторів і 40 кандидатів наук, а також представники Київської православної богословської академії на чолі з ректором доктором наук із богослов’я, професором О. М. Трофимлюком. Учасники конференції виклали науково-обґрунтовані погляди з низки актуальних проблем: національна політика російського та радянського комуністичних режимів щодо українців та інших народів у 1917–1920-х рр.; втілення людиноненависницької комуністичної ідеології та тоталітарних методів державного правління, що спричинили масові репресії, терор і три голодомори 1921–1923, 1932–1933, 1946– 1947 років, один із яких визнаний геноцидом українців; історичноправова оцінка дій СРСР на міжнародній арені як держави-агресора, що нищила всіх незгодних, необхідність зміцнення системи національної безпеки України, поглиблення українізації для виховання національної і політичної свідомості та збереження національної ідентичності; наповнення національним змістом і характером освіти, захистом і розвитком українознавчих галузей знань. Варто відзначити доповіді одного з організаторів конференції професора, завідувача кафедри етнології та крає­знавства НПУ ім. М. П. Драгоманова П. М. Чернеги “Російський комуністичний режим на чолі з Леніним – організатор першого голодомору в Україні 1921–1923 рр.”, В. І. Марочка “Голод, “календарний ленін”, бунтар Махно і загадкова смерть С. Єсеніна”, В. М. Скляра “Голод 1921–1923 рр. як “репетиція” тотального упокорення українського селянства Голодомором 1932–1933 рр. (на прикладі Харківської області)”, О. Г. Шишка “Проблематика терору голодом на шпальтах одеської газети “Вісти” (липень-серпень 1921 р.)”, І. Є. Петренка “Роль очільників РКП(б) в організації масового штучного голоду в Україні в 1921–1923 рр.”. На вшанування пам’яті жертв голодомору 1921–1923 рр., організованого російським комуністичним режимом, пісні скорботи виконав Національний заслужений академічний український народний хор України імені Г. Верьовки. Виходячи з висловлених концептуальних диспозицій, учасники конференції виступили з ініціативою підтримки державними інституціями, науковцями та громадськістю таких базисних положень і пропозицій: 1. Довести до суспільства, урядів та конфесій в Україні та світі неможливості співіснування сучасної цивілізації в умовах безкарності злочинів проти людства та людяності, які не мають терміну давності, проте через відсутність покарання та приховування інформації породжують іще більші злочини, як свідчить чергова агресія путінської Росії проти України й загарбання Криму й частини Донбасу. 2. Сучасний світ виявився заручником непокараних злочинів радянського тоталітаризму. Тому повинно відбутись безкомпромісне засудження і невідворотне покарання злочинів російського і радянського комуністичних режимів й теперішнього путінського в РФ — в Україні та світі. 3. Держава має збільшити фінансування гуманітарним інститутам НАН України та вищим навчальним закладам України, а також громадським організаціям для розширення тематики досліджень щодо передумов, причин та наслідків геноциду українства радянською Росією, СРСР, для підготовки документів і матеріалів щодо звинувачення сучасної Росії як правонаступниці Радянського Союзу у злочинах проти людяності, зокрема українців. 4. Поширити пошук, вивчення, публікацію та популяризацію документальних джерел з архівів радянських репресивних служб щодо причин та обставин організації політичних репресій проти українців, татар, поляків, німців та представників інших етнічних меншин України та, загалом, СРСР. Вітчизняна наука має переконливо довести світові, що голодомори 1921–1923, 1932–1933, 1946–1947 років були штучно організовані комуністичними режимами радянської Росії й СРСР для поневолення українського народу й насадження так званої радянської влади. 5. Визнати і ставити питання перед ООН, що як і в радянський період історії Росії, сучасні керівники Російської Федерації здійснюють злочини, що призвели до численних людських жертв, нищення українства й народів, що входили до складу СРСР до 1991 р. 6. Ініціювати створення Чорної книги злочинів російських окупантів та сепаратистів, до якої вносити також прояви національної та антирелігійної нетерпимості в Криму і на Донбасі. 7. Запровадити на державному рівні щорічні міжнародні, всеукраїнські конференції, круглі столи, літні школи, широке вивчення та популяризацію в системі вищої та середньої освіти, у засобах масової інформації, вебінари з проблем збереження пам’яті про жертв геноцидної політики російського та радянського комуністичних режимів. Резолюція міжнародної наукової конференції “Перший голодомор українського народу 1921-1923 років, організований російським комуністичним режимом. До 100-річчя вшанування пам’яті жертв трагедії” схвалена її учасниками одноголосно. похований у США (штат Нью- Джерсі). Північно-східний міжрегіональний відділ УІНП
Події, факти, коментарі 3 · “Російський комуністичний режим на чолі з Леніним – організатор першого голодомору в Україні 1921–1923 рр.”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

У Градизьку увічнили пам’ять прем’єр-міністра УНР Бориса Мартоса

З ініціативи Полтавського офісу Північно-східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті в селищі Градизьк Кременчуцького району відкрили меморіальну дошку видатному землякові, діячеві Української революції 1917–1921 рр., соратнику Симона Петлюри, борцю за незалежність України у ХХ столітті Борису Мартосу. кументальний фільм про Бориса Мартоса з циклу “Поборники незалежності. Полтавщина”. Голова Градизької селищної ради Мирослав Носа на церемонії відкриття зазначив: “Мешканці громади пишаються своїм земляком, нащадком старовинного козацького роду Борисом Мартосом, який був не лише організатором українського кооперативного руху і вченим-економістом, одним із “батьків” національної валюти — гривні у часи УНР. Саме уродженець Градизька у буремні роки правління Директорії УНР, у час російсько-більшовицької агресії очолював уряд тодішньої молодої Української держави”. Меморіальну дошку встановлено на фасаді Градизького Будинку культури. Захід присвятили 142-річчю з дня народження Бориса Мартоса та 30-й річниці незалежності України. В урочистій церемонії відкриття взяли участь депутати Градизької ОТГ, старшокласники місцевої гімназії, громадськість. Довідково: Борис Мартос народився в містечку Градизьк на Полтавщині. Під час навчання на фізико-математичному факультеті Харківського університету долучився до визвольного руху. Активіст Революційної української партії, за що тричі відбував покарання у в’язниці. У 1910-х організовував кредитні спілки та кооперативні курси на Полтавщині, Волині та Кубані. Викладав у Харкові. У 1917 році увійшов до Центральної Ради та Малої Ради. Як генеральний секретар земельних справ займався створенням Крайового та місцевих земельних комітетів. Автор Тимчасового земельного закону від 18 січня 1918 року, за яким земля та надра оголошувалися власністю народу, і кожен мав отримувати стільки землі, скільки зможе обробляти власною працею. За Гетьманату очолював управу Українського кооперативного комітету, входив до ради директорів “Дніпросоюзу” та “Україн-банку”, співзасновник Кооперативного інституту імені Михайла Туган-Барановського в Києві. За Директорії УНР обіймав посади міністра продовольчих справ, міністра фінансів і голови Ради народних міністрів. З 1920 року в еміграції. Мешкав у Німеччині, Чехословаччині, США. Продовжив наукову та громадсько-політичну діяльність, заснував українські вищі навчальні заклади за кордоном. Помер на 98-му році життя,
“Просвіта” постала невдовзі після смерті · Тараса Шевченка, взяла його ім’я на свій прапор · і нині продовжує Кобзареву справу”. «Просвіта» сьогодні 4 · с. 4сторінка оригіналу ↗

Поки живе Шевченківське слово

Богдан ВІВЧАР, головний редактор просвітянської газети “Галицька Просвіта” У 160-ту річницю перевезення з Московії та перепоховання в Україні праху Тараса Шевченка біля його першого пам’ятника – погруддя в міському парку Івано-Франківська – зібрались шанувальники Поета і Пророка – просвітяни, члени Ради і Правління обласної “Просвіти”. Під мелодію пісні “Думи мої...” учасники зібрання поклали квіти до монумента. Організаторка і ведуча дійства Михайлина Боднар нагадала присутнім спогад очевидця повернення Батька Тараса в Україну 160 років тому: – Травень. Був рясний дощ, як і тепер. Це Вкраїна плакала за своїм Кобзарем, як удова за найулюбленішим первістком. Але між дощами, коли проглядало сонце, буйно розцвітали квіти, яскраво зеленіло зілля, а дерева вкрилися пишним білим цвітом. Звідусюди, з усіх сторін стягались до Києва люди. Ані на Великдень, ані на храмові свята не бачив Київ стільки людей. Бо вже від села до села, від міста до міста лунала звістка: “Батько Тарас повертається в Україну”. І не казали “везуть”, “ховають”, а казали “повертається”, як про живого. З усього Києва вийшли цехові ремісники, їхні цехові знаки й корогви височіли над труною. Труну знову несла молодь. Ізнову лунали промови до самого причалу, до пароплава, на якому востаннє плив Тарас до Києва. Була неділя, 7 травня. Зночі ще прибув народ. Не тільки в церкву, на Іван ГАВРИЛОВИЧ, заступник голови Івано-Франківської міської “Просвіти” 160-ту річницю перепоховання Тараса Шевченка вшанували покладанням квітів до пам’ятника геніальному поетові в Івано- Франківському парку культури і відпочинку його імені та зорганізованим міським об’єднанням ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка яскравим дійством широкого спектру барв. Адже відбувалося це у Всесвітній день вишиванки, переплелося й зі ще зовсім близьким відгомоном Дня Матері і Дня родини. Зрештою, і невмирущий образ Кобзаря, і вишиванка стали символами нашої нації, ознаками етнічного коду українців. На цьому наголосили капелан о. Орест Путько, який благословив святкове дійство, голова міської “Просвіти”, професор кафедри мовознавства ІФНМУ Марія Гуцол, вихованки якої – майбутні медики й водночас здібні вокалістки – подарували присутнім змістовну концертну програму. Постать Шевченка піднеслася над епохами як висока гірська вершина, до якої ми й нині повинні йти і йти, – це вершина людської мудрості, совісті, любові, орієнтир утвердження нашої нації. Очільник обласного об’єднання товариства Степан Волковецький звернув увагу на те, що у творах Шевченка немає термінів “Росія”, “російський”, “росіянин”, а є “Московщина”, “московський”, “москаль”... – У часи, коли жив Шевченко, ці назви були загальновживаними, і всі з цим змирилися. Всі, але не Шевченко. майдан не можна було протиснутись. Вранці почалась панахида. У церкві промов не було. Вони лунали на кожному кроці надзвичайного походу. Читали його вірші, говорили промови, сердечні й палкі, клялися в них нести в серці своєму його заповіт – любов до народу, любов до правди, любов до рідної України... Отець Ігор (Тузик) підніс молитву за упокій душі Тарасія і наголосив, що Україна й українці житимуть, допоки в наших серцях буде жити Шевченко і його слово. – Сьогодні тут я маю честь представляти найдавнішу громадську патріотичну організацію, яка не тільки носить ім’я Тараса Шевченка, а й більш як 150 років несе в українське середовище слово, ідею і дух нашого Пророка, – звернулась до товариства заступниця голови ОО ВУТ “Просвіта”, депутатка обласної ради Євгенія Бардяк. – Він повернувся в Україну, щоб ми могли прийти до нього, вклонитись, щоби пройнялись його безсмертним духом боротьби, бунтарства, волі, які допомагають наму нинішні непрості часи стояти в обороні Незалежності... Євгенія Бардяк поділилась і своїм душевним, бо, йдучи на цю розмову, оповіла своєму малолітньому синові, хто такий Шевченко і для неї, і для кожного українця. Доктор мистецтвознавства Ганна Карась заспівала давню пісню про перепоховання Тараса Григоровича “Спи, Тарасе, батьку рідний”, про українську тугу за сонцем його дум. Пані Ганна три десятиліття керує хором с. Микитинці, у репертуарі якого чільними є пісні на слова Кобзаря. А просвітянка Поліна Дідух прочитала виступ Василя Стефаника, стоп’ятидесятирічний ювілей якого нині відзначаємо. – Наш Пророк вийшов з народу, жив з народом, був з ним кровно пов’язаний обставинами життя. Та як би йому не було важко, “караюсь, мучусь, але не каюсь”, він не пускав сльози, рішуче й безкомпромісно закликав: “поховайте та вставайте, кайдани порвіте...”, – наголосила заслужений журналіст України, член Ради обласної “Просвіти” Ольга Бабій. – А нині він запитує нас: чи добре нам у “сім’ї вольній, новій”?.. Чому ми допускаємо поганьблення українства, коли навіть на знакові лауреата Шевченківської премії немає його портрета! Тарас зобов’язує нас не мовчати в таких обставинах: “кайдани порвіте”, говорить він нам. Хай вони сьогодні й духовні, але діймо!.. Про велич Кобзаря, його вічне бунтарство задля утвердження вільної України говорили також члени Ради обласної “Просвіти” – професор Микола Лесюк, науковиця Любомира Калуська, громадський діяч, керівник громадсько-просвітницького товариства “Світовид” Олег Полівчак, заступник голови обласної “Просвіти” Ярема Петрів та інші. Виступи промовців перемежовувались піснями у виконанні тріо членкинь “Жіночої громади” з Микитинецького Народного дому “Ґроно калини”, заслуженої артистки України Світлани Суховій, просвітянок Галини Мельничук, Раїси Романюк... А на завершення пошанування Тараса Шевченка всі присутні спільно заспівали його “Заповіт”. ків до людей в уже поважних літах. Коли я читала їхній творчий доробок, то відчувала, що наш народ справді невмирущий. Ми зацікавлені в тому, щоб нинішні школярі, коли стануть дорослими, влилися в ряди активних просвітян. Долучення до “Просвіти”, її патріотичних справ допоможе їм відчути себе українцями, зміцнить їхній національний дух. Учасники конкурсу висвітлювали на вибір такі теми: “Доки живе мова – живе і нація”, “Українська нація – єдина родина. Ваш родовід”, “Боротьба за Незалежність України в 1940–1950 та 2014– 2020 рр.”, “Здорова нація – сильна держава”, “Просвіта” формує український дух”. На розгляд журі надійшли роботи, написані в публіцистичному, прозовому та поетичному жанрах, а також малюнки. Переможцями конкурсу стали 40 учнів і 4 педагоги, які представляють загальноосвітні ліцеї міста, фізико-технічний ліцей-інтернат обласної ради, Центр професійно-технічної освіти № 1, Вище художнє професійно-технічне училище № 3 і Центр патріотичного виховання учнівської молоді ім. С. Бандери (чит. “Галицьку Просвіту” № 9 за 4 березня 2021 р.). Переможцям і призерам конкурсу біля пам’ятника Т. Шевченкові вручили нагороди – дипломи та книжки. Переможців конкурсу – учителів і дев’ятьох керівників учнівських творчих робіт – удостоєно подяк міської ради. Просвітяни висловили вдячність директору міського департаменту освіти і науки Ігорю Максимчуку за підтримку конкурсу “Історія і “Просвіта”.
“Просвіта” постала невдовзі після смерті · Тараса Шевченка, взяла його ім’я на свій прапор · і нині продовжує Кобзареву справу”. «Просвіта» сьогодні 4 · с. 4сторінка оригіналу ↗

Зустріч у бібліотеці

У читальній залі Публічної бібліотеки Глибоцької територіальної громади відбулася презентація приватної колекції “Кобзарів” Олександри Приходько-Возняк на спільному засіданні з літературно-мистецькою студією “Витоки”, членами районної організації “Просвіта ім. Т. Шевченка”, керівниками Глибоцького краєзнавчого музею, “Народного дому Глибоччини” та працівниками бібліотек. Олександра Приходько презентувала свою приватну колекцію “Кобзарів”, які збирала протягом багатьох років. У колекції налічується більше 30 примірників різних років видання. Особливо цінними є видання 1840 року (копія першого видання “Кобзаря”), 1940, 1963, 1971 та ін. “Кобзар” 1940 року дістався письменниці у спадок від Василя Олександровича Возняка, батька чоловіка Миколи Васильовича. У сім’ї книгу зберігали, як святу реліквію. Багато творів знали напам’ять... Тисячі робочих рук буковинців часто перелистували та просили почитати улюблену книгу. Є в колекції такі екземпляри, які можна віднести до унікальних: рукописні видання Шевченка 1971 року, видання 1986 року “Тарас Шевченко. Живопис, графіка”, книга 1963 року В. І. Касіяна “Мистецтво Тараса Шевченка”, збірка адвоката доктора Теодора Галіпа “Присвячена пам’яті Тараса Шевченка”. Декілька книг з колекції дісталися в дарунок від Державної національної дитячої бібліотеки Києва, куди запрошували Олександру Григорівну на зустріч зі школярами. Інші примірники “Кобзарів” – нагорода від обласної організації “Просвіта ім. Т. Г. Шевченка” та придбані за власні кошти. Нині приватна колекція “Кобзарів” Олександри Приходько-Возняк поповнилася ще однією книгою – подарунком від працівників Глибоцької бібліотеки “Кобзаря” 1982 року. На завершення заходу Олександра Григорівна заінтригувала присутніх сюрпризом – презентувала свою нову збірочку колисанок для найменших “Співає матусенька люлі”. Зустріч відбувалася в теплій родинній атмосфері та за чашечкою ароматного чаю. hlyboka.info
“Просвіта” постала невдовзі після смерті · Тараса Шевченка, взяла його ім’я на свій прапор · і нині продовжує Кобзареву справу”. «Просвіта» сьогодні 4 · с. 4сторінка оригіналу ↗

Кріпить нас Тарасів дух

Очевидно, він своїм геніальним чуттям усвідомив історичну несправедливість. То, може, і нам варто, вслід за Шевченком, відмовитися від назв “Росія”, “російський”, “росіянин”, а вживати “Московія”, “московський”, “московит”. Ми не можемо примусити світ прийняти точку зору Шевченка, але самі – можемо і, я вважаю, повинні, – зазначив С. Волковецький. Заступник міського голови Віталій Федорів подякував просвітянам за пропаґування постаті національного Пророка й неперебутньої творчої спадщини Кобзаря: – У ній українці завжди знаходили й нині знаходять відповіді на складні запитання, що постають перед ними як у мирний, такі в тривожний, буремний час. Що ми маємо робити для консолідації нашого народу перед викликами сьогодення, яким шляхом маємо прямувати для зміцнення Української держави, процвітання рідної Вітчизни? Читаймо і вивчаймо твори Тараса Шевченка, щоб передати його незламний український дух своїм нащадкам! В. Федорів привітав переможців і педагогів проведеного міським об’єднанням Товариства XIX туру конкурсу “Історія і “Просвіта”. Очільниця журі конкурсу – заступниця голови міської “Просвіти”, письменниця Ганна Дорошенко нагадала: – “Просвіта” з її понад 150-літньою історією постала невдовзі після смерті Тараса Шевченка, взяла його ім’я на свій прапор і нині продовжує Кобзареву справу. І це багато про що говорить. Наш конкурс має на меті здійснення основної місії “Просвіти” – виховувати національно свідомих українців. Віковий діапазон учасників XIX туру, підсумки якого ми підбили, дуже широкий – від 4–5-класни­
Освіта · “Перекидають місток у часі та відкриють дітям славні сторінки нашої історії”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Культурно освітній проєкт “Шануймося”: історія – людина – патріотизм

Тетяна СОСНОВСЬКА, заслужений працівник культури України, гендиректорка Національного музею історії України (2015–2020) Наталія ФІЛІПЧУК, д. пед. наук, провідна наукова співробітниця Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих НАПН України Головна мета і завдання проєкту – національно-патріотичне виховання дітей та молоді, формування у молодого покоління високої патріотичної свідомості, почуття вірності, любові до Батьківщини, турботи про благо українського народу, готовності до виконання громадянського і конституційного обов’язку із захисту національних інтересів, цілісності, незалежності України, сприяння становленню її як правової, демократичної, соціальної держави. Акцентовано увагу на формуванні національно свідомого громадянина, вихованні молоді і підлітків на кращих взірцях власної історії засобами педагогічної та просвітницької роботи, через активізацію ролі батьків, громадськості. В основі проєкту – створення низки короткометражних фільмів про історичні пам’ятки, де б у ролі спікерів виступали відомі українці, які на місці історичних подій розповідали дітям про місце, де вони перебувають та про його історію. Важливість проєкту полягає в тому, що візуальний матеріал, створений за цей період, надзвичайно потрібний для педагогів, зокрема викладачів історії в освітніх закладах, сприятиме діалогу, спонукатиме до дискусії, дасть змогу більше довідатися про подію та історичну пам’ятку. Часто діти й підлітки втрачають інтерес до історичного краєзнавства, не здогадуються про події чи знакові місця поблизу їхньої школи, дому, не можуть вписати явища соціокультурного простору в наративи сьогодення. У цьому проєкті ветерани АТО/ООС взяли участь у створенні аудіовізуального контенту для українських школярів. Цю роботу виконав колишній фронтовий, а тепер історичний кінопродакшн “Сектор правди”. Для учнів представлено матеріали про Змієві вали поблизу Переяслава, Старокиївську гору, Михайлівський Золотоверхий, гетьмана Івана Мазепу, Софійську площу і Бабин Яр, які перекидають місток у часі та відкриють дітям славні сторінки нашої історії. У кадрі діти мають можливість побачити письменника Сергія Жадана, кобзаря, музиканта і лірника Тараса Компаніченка, кіборга Олександра Терещенка, мужнього воїна Анатолія Штефана, політиків В’ячеслава Кириленка та Миколу Княжицького, громадську Леонід ДУДЮК, кандидат філологічних наук Інна ЧЕРКЕСОВА, професорка, заслужений діяч мистецтв України У Миколаєві вийшов друком невеличким накладом посібник з вивчення української мови в домашніх умовах для дошкільнят, які не мають можливості регулярно відвідувати навчально-виховний заклад. Автори Леонід Дудюк та Інна Черкесова створили оригінальний посібник для вивчення української мови батьками разом із своїми малолітніми дітками. Дарина Степанкова діячку Оксану Левкову, акторку Дарину Степанкову, істориків Кирила Галушка та Олександра Алфьорова. Майстри створили 12 відеороликів, які увійдуть до структури пропонованих уроків історії України чи позакласних виховних заходів та будуть безкоштовно представлені на спеціально створеному сайті. Кожен учитель зможе скористатися розробкою з таким потрібним під час онлайн-навчання якісним відеоматеріалом. Проєкт відповідає практично всім пріоритетним напрямкам програми, оголошеними і заявленим Українським культурним фондом. Під час реалізації проєкту будуть надані можливості для творчої реалізації науковців, PR-фахівців, для створення тривалого кроссекторального партнерства – науковець-освітянин-художник. У новоформатному партнерстві працюють історики й педагоги з відомими українськими лідерами, створюючи результат у вигляді онлайн-уроків на широкий загал шкільної молоді. Контент відеоматеріалу в прикінцевому результаті допоможе формувати у громадян держави одну з основних духовних і культурних чеснот – вивчення власної історії, охорони і популяризації історичного надбання. Для створення продукту зінтегровані зусилля різних спільнот довкола історичних подій та об’єктів історичного значення, культурної спадщини. Залучення до проєкту фахівців-науковців, педагогів, активістів місцевих громад та учнівської молоді сприяє й міжкультурному діалогу та представленню мультинаціонального розмаїття та його взаємовпливу на розуміння і сприйняття молоддю історичного наративу, що сприяє стабільності розвитку суспільства. Мета патріотичного виховання реалізується через систему конкретних виховних завдань: - утвердження в свідомості та почуттях особистості патріотичних цінностей, переконань і поваги до культурного та історичного минулого України; - виховання почуття любові до України, поваги до Конституції України, її Законів, державної символіки, української мови, національної пам’яті; - підвищення престижу військової служби, а відтак – культивування громадянського ставлення до воїнів-героїв, захисників України; - усвідомлення взаємозв’язку між індивідуальною свободою, правами людини та її етичною відповідальністю перед Народом і Державою; - сприяння набуттю дітьми та молоддю патріотичного досвіду на основі готовності до участі в процесах державотворення, уміння визначати форми та способи своєї участі в життєдіяльності громадянського Тарас Компаніченко суспільства, спілкуватися з соціальними інститутами, органами влади, спроможності дотримуватись законів та захищати права людини, готовності взяти на себе відповідальність, здатності розв’язувати конфлікти відповідно до демократичних принципів; - формування толерантного ставлення до інших народів, культур і традицій; - утвердження гуманістичної моралі як базової основи громадянського суспільства; - культивування кращих рис української ментальності – волелюбності, свободи, справедливості,доброти, чесності, працелюбності, бережливого ставлення до природи; - формування мовленнєвої культури; - спонукання особистості до активної протидії українофобству, аморальності, сепаратизму, шовінізму, людиноненависництву. Проєкт “Шануймося” спрямований на формування свідомого розуміння ролі культурно-історичної спадщини, авторитету батьків та педагогічної науки в житті кожного підлітка як громадянина суспільства. Він оздоровить атмосферу життєдіяльності різних поколінь українців, спонукаючи громадян, насамперед молодь, до вивчення історії свого краю, України. Нагальність проєкту посилить зацікавленість громадськості до самостійного продовження подібних творчих пошуків, які сприятимуть поширенню суспільного інтересу до національно-патріотичного виховання української молоді. Культурно освітній проєкт із такою промовистою назвою проходить у Києві та Київській області від середини листопада 2020 року за ініціативи небайдужих українців – членів Громадської організації “ВГО “Рушійна сила”, Громадської організації “Інвестиції у спадщину та культуру”, колективу та учнів Києво Воскресенського ліцею та за сприяння Українського культурного фонду. Режисерка проєкту – документалістка Марічка Яремчук, сценаристка – Алла Мегель, наукова консультантка, відома в Україні музеєзнавиця – Тетяна Сосновська.
Освіта · “Перекидають місток у часі та відкриють дітям славні сторінки нашої історії”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

“Українська абетка для малюків та їхніх батьків”

Мова – явище звукове. Дитина ще в материнському лоні звикає до звуків, які чутиме після народження. Півтора-дворічні малюки ще майже не розмовляють, але звуконаслідування вже стає для них ґрунтом для майбутніх слів. Найближчі до людей тварини відрізняються різноманітними звуками (у посібнику більше 20-ти прикладів, візуалізованих у слова), і батьки при знайомстві з українською абеткою можуть скористатись цим багатством рідної мови. Значна частина лексичного складу засвоюється дітьми з фольклору. Посібник не дублює і не замінює навчання грамоті у дошкільних навчальних закладах та в початковій школі, а лише допомагає краще її опанувати. До 160-ї річниці виходу “Букваря Южнорусского” Тараса Шевченка ідея родинного виховання знаходить новий розвиток, коли українська мова відроджується в нових історичних умовах. Це книжка, де малюки бачать зображення предметів, звірів, птахів, у назвах яких є літери української абетки, що позначають звуки мови, пізнають нові слова, намагаються малювати літери або веселі картинки. Посібник не стоятиме на полицях бібліотек, а стане настільною книгою сім’ї. Повертатися до книжки можна із розвитком дітей, через певний час. Ми одержали чимало відгуків від науковців, педагогів, читачів різних професій, майже всі вони схвальні. Заслуговує на увагу думка професора Віктора Вдовченка: “Книга цікава не тільки результативною художньою та дизайнерською графічною розробкою. Не такі то вже і далекі часи, коли кожна літера була на теренах України образом і молитвою. Тепер – це знак. Ви наполегливо повертаєте малюків та їхні родини до першовитоків. На мою думку, в накресленні – створених вами художньо-графічних композиціях кожної букви абетки – складова генетичного коду української нації”. Посібник має велику художньо-естетичну цінність і значний виховний потенціал в родинному і патріотичному вихованні. На думку художників-дизайнерів художня графіка становить вагомий ціннісний компонент посібника, адже виразно візуалізується його текст у досконалій формі, де композиційно об’єднані світ предметів і абеткових символів. Принципово вагомим є використання шрифтової гарнітури “Хоменківська”, що найкраще відповідає традиціям українському менталітету та комфортності у сприйнятті текстів. Вважаємо, що головне завдання – донести наше видання не лише до українців в Україні, а й до української діаспори. Це книга з генетичним кодом їхньої Вітчизни, гордість за рідну культуру. “Українська абетка для малюків та їхніх батьків” має просвітницьку мету. Щоб навчати дітей, вихователю (батькові, матері) потрібно самому бути освіченим. У посібнику багато лексичного матеріалу, який є основою для складання словосполучень, коротких речень. Значення цих загальновживаних слів української літературної мови, вихователь спочатку повинен пояснити дитині. Для закріплення малюком знання звуку-літери наводимо кілька десятків прислів’їв, приказок, скоромовок, загадок. Окремо додаємо власні імена людей, які мають певну початкову літеру, що сприяє розширенню знань українського іменослова (антропонімії). Наша мета – поширити українські імена, серед яких частина забутих, однак оригінальних. Просвітницьку й виховну мету має коротка інформація з історії української писемності. Наводиться старослов’янська (староболгарська) азбука, якою наші предки користувались кілька століть, створюючи церковні та світські книги. Пояснюються літери-символи, в яких закладений кордоцентричний зміст світогляду українців, що поєднує народну та християнську етику. Ми – народ із давньою книжною культурою, і знати українську мову – обов’язок батьків і дітей сьогодення. Пропонуємо всім зацікавленим в Україні і світовій українській діаспорі познайомитися з посібником і проявити інтерес до його розповсюдження.
Про-читання · “Стань на лезо любові – І воздасться надії по вірі…” · с. 6сторінка оригіналу ↗

Чому Бог посилає на Землю поетів? “ПервоСвіт”. Поезії. Світлана Антонишин. – Київ: Видавництво “Український пріоритет”, 2020. – 240 с.

Валентина СЕМЕНЯК, членкиня НСПУ, м. Тернопіль Якщо виокремити основні розділи цієї книги, то перед очима і серцем постане монолітне послання… ПервоСвіту. Того першого і незайманого, животворного, одухотвореного, “що через Нього все сталося”: “На білому камені. Осипаються зорі. Запитання до істини. Це просто час. Кришталева райдуга”. Камінь, зорі, істина, райдуга… У цих позначеннях п’ять елементів побудови не лише Всесвіту, а й самої людини (камінь – земля, зорі – вогонь, істина – духовне світло, райдуга – повітря, вода). І зачин до книги обраний неспроста. З перших рядків відчувається спорідненість душ авторки і Лесі Українки, якій і присвячений триптих “Монолог джерельної води”. Лесиному слову за силою енергетики притаманна первозданна (джерельна) чистота, здатна відновлювати не лише ментальне тіло, а й наснажувати Дух і Душу. Тож насправді цей заспів, попри біль, сльози, кайдани, сум, гартування криці – своєрідне невидиме благословення на Світле, Радісне й Добре. Таким я відчула дух самої книги відразу, ще не читаючи. І спало на думку, що Світлана Антонишин – феноменальне явище в сучасній українській поезії. Кожна епоха дарує світові об’явників, так у сиву давнину називали тих, хто першим повідомляв світові якусь важливу новину. Особисто для мене тими об’явниками є правдиві поети, які римують не розумом, а Серцем: “Я в серці маю те, що не вмирає!” (Леся Українка), “Доведу всім світам, що насправді ніщо не вмира” (Світлана Антонишин). Життєвий ключ до пізнання істини У поемі про вічний вибір “Перехресний камінь” криється життєвий ключ до пізнання Істини. Принаймні так відчуваю. Маючи ключ у замковому отворі, можемо повернути його праворуч – себто закритись від усього світу, ліворуч – двері відчиняться назустріч сонцю та всіляким випробуванням. Все людське життя – це суцільний вибір, від ранку й до вечора… Хоча, легше вибирати тим, у кого серце, мов камінь (і навпаки). “Вибиратимеш чин, а потрапиш/ В полон марноти”, “Втратиш волю!” (До… волі), “Зухвалі посивілі діти, /Себе збагнули? Вбили морок?!”, “Яку дорогу обрав його татко?:/ Праворуч? Ліворуч? Просто?”. Я неспроста цитую авторку, бо тема, якої вона торкається у згаданій поемі, – дуже болюча. Навіть те, що поетеса “озвучила” її саме через Слово, – також її власний вибір, одухотворений Творцем. У різних поетів – різний вибір. Принагідно згадаймо Василя Стуса, його життєвий вибір: “Жити на рідній землі і не мати змоги працювати для неї – то танталові муки… Я обираю межи Сціллою і Харибдою, мій вибір – межи смертями. І я обиратиму за принципом гідності, за критерієм честі” (із листа до Івана Дзюби). Контраверсійний диптих “Про тата” викликав живі сльози. Але ж авторка також пропускала крізь серце. Тема війни присутня у творчості Світлани Антонишин, бо духовне серце, надчутливе до світу, ніколи її не омине. Той, хто живе в “октавах Світла”, відгукується на будь-який біль не лише Вітчизни, а й космічних його проявів: “Війна, війна… Без жодного антракту./Благає тиші Гетсиманський Сад./Куди мені сховатись, світе-патку?/Не хочу повертатися назад!”, “Стільки втрат, що вже змирилася печаль”, “…колиска плаче, немає хати”, “Небо, зранене очима матерів”. Окремі рядки перечитую по кілька разів – настільки глибокі філософічні метафори. І не тому, що не зрозуміла, ні, навпаки, хочеться ще і ще раз доторкнутись до чарунки нового для мене слова (у його пізнанні), аби достеменно відчути і наснажитись особливою енергією, яка насправді потому нікуди не зникає, а залишається медоносним нектаром у кожному атомі серця, у кожній клітинці душі: “Котився місяць у найближчий став, /Пів тиші розбиваючи на плюскіт./А ще пів тиші випила бджола,/ Із цвіту добуваючи причастя…”. Про поодиноких ангелів та білу барву Найбільше, що мене вражає, – космічне бачення поетами світу через художньо-виражальні засоби, зокрема – метафори. Особливий світ і у творчості Світлани Антонишин. Там фарби ходять босі, карбує вітер безголів’я днів, вже двадцять років вудить зорі, перестигла гроза, димарі дивляться у вічність, лляним обрусом стеляться відбілені віки, під ногами зойку золото мовчань, черешня зітхає крізь сон, сміх лапатий, розчавлений дзвін мовчить у долині без болю… На сторінках книги час від часу можна зустріти поодиноких ангелів. Таке відчуття, що авторка знає про них набагато більше, аніж розповідає, але при тому щось стримує її поділитись більшим, бо… не готові. Незважаючи на те, що чимало із запропонованих віршів мають свою кольористику (осінні, зимові, весняні, літні), усім їм найбільше притаманний білий колір. Внутрішній стан поетеси, її особисті переживання, страждання, любов, відчай, мрії, “фантомний біль душі” – віддзеркалення написаного. Сім спектрів кольору (червоний, жовтогарячий, жовтий, зелений, голубий, синій, фіолетовий) поєднуючись водну цілісність, утворюють білий. Біла барва – колір духовності. Той, хто отримав у житті багатий досвід страждання, відчаю, терпіння і смирення сягає вершин духовної мудрості. Тому в поезії Світлани Антонишин слово (колір) “білий” на чільному місці. І використовує його поетеса на рівні інтуїції. Не втрималась і виписала окремі поєднання цієї барви з іншими словами, тому що вражає уяву: біла скрипка, біла музика, біло співає, веселка збіліла, слід відбілів, біла посмішка, білі маківки сліз, білий трем руки, білий щем, біла тінь, біла сльоза, біла таїна, побілілий вітер, біле щастя, білий спомин, білий біль, запізнілий, білий крик, білі душі, біла стезя, білина болю, біле дно, голос білих свіч, білі ноти… У згаданих поезіях чимало золотої барви. Цей колір – колір ангельського світу. Тож спрагло вчитуємось у написане: золота мережка, золота марнота, злоторунні міти, краплини золоті, золота самота, золотий пеньок, золотіє душа, золото світу, золотий вік, золотий цвіт, золота гілка, лелечо-золотий, знов осінь золотить усі сліди, не сховати душі у сусальному золоті букв, золотавий пилок, золото мовчань, відзолотіло, золоті голоси, золота німота, золоті пелюстки, золоте безсмертне королівство, золотава слива, цяткований золотом креп, позлітка, позолота, золотинка, золоті плоди, золотінь, золотко, люди золоті, золотий пісок… Про сім доріг, сім вітрів, сім сльозин і… Великий Перехід Найважливіші символи у “ПервоСвіті” – свіча (34 рази), свічадо (23), серце – 52. Душа поетеси тягнеться до світла і, мимоволі, сама ним стає, ділиться СловоСвітлом з усім довколишнім світом. Її серцю не байдужий простір, який (не за порогом) десь зринає, а там, де на життєвій дорозі несподівано вигулькує “перехресний камінь”. У кожного він свій, у кожного свої “сім незбутих доріг” і… вибір. А як вам ось це: “серце на семи вітрах” і “сім сльозин”. У цих філософічних фразах-образах особлива таїна, бо мова тут насправді про сім енергетичних центрів, які має кожна людина (чакри-санскрит). Відповідно кожна сльозина також має свої відтінки і “барви”. Можуть бути сльози радості і сльози з горя, відчаю, розгубленості, приміром, за втратою маленької батьківщини (перша чакра), за кимось із рідних або близьких (друга чакра) тощо. Зізнаюсь, мої очі вихоплюють із поетичних строф найважливіші для мене особисто: “Є щось важливіше за смерть…”, “Отверзлись небеса. Й напівживим бджолям/Душа шука сліди, що приведуть додому,/Їй дибуляє вслід розхитана Земля” (“Зодіакальні сни”). Мабуть тому, що я сама у пошуках Істини. У моєму лексиконі немає слова “смерть”, натомість є інше – Великий Перехід, зміна однієї форми життя на іншу. На цю тему у свій час багато спілкувалась із (світлої пам’яті) письменником Петром Сорокою. (Згадала Петра Івановича тільки тому, що зустріла у книзі кілька йому посвят). Під час однієї суперечливої бесіди він якось запитав: “Скажи чесно, ти боїшся смерті?”. Я ж, обстоюючи свою думку, відповіла, що не боюсь, бо за межею Переходу на всіх чекає інша форма життя-буття. Звичайно, якщо не порушувати космічних Законів. Тож яким було моє здивування, коли в черговому “Деннику” прочитала (нарешті!) приблизно таке: смерті не існує, є лиш Великий Перехід. І щоразу, коли я поверталася з чергової мандрівки Індією, Петро Іванович запрошував на гостину… Про відповідальність перед Родом за скоєні вчинки, про його священну пам’ять йдеться у “Мелодії роду”. Енергетично сильний вірш. Особливо “зачіпає” рядок “Попіл в колиску стука”. Іншими “вустами”, аніж усталена традиція, звертається авторка від імені всіх, до Творця: “Боже, прости нам, грішним:/Відаємо, що творим!”. І як продовження цієї думки читаємо в одному з віршів (“Поклін”): “Тож не треба ілюзій. У сцені останнього суду/Мусим гідно триматись. Й зіграти нарешті себе”... Чому Бог посилає на Землю поетів? Звернула увагу на окремі твори, які починаються доволі фрагментарно, як ніби вони складені з окремих пазлів. І лише завершальна “нота” тріумфально сповіщає про цілісність вірша. Так, авторці притаманна екзистенційна лексика, тому що вона мислить категоріями світу. Поетеса повсякчас переймається вічними питаннями людства, на які вперто шукає відповіді: призначення людини у світі, осягнення Бога, питання життя і смерті, Всесвіт, планета... Як тут не згадати творчість мудролюба і філософа Григорія Сковороди, наших сучасників Василя Стуса та Івана Драча. Вони також мислили категоріями світу. І в цьому була їхня особлива таїна. Ось лишень деякі взірці речень-початків у віршах поетеси: “Град, градобій. Градомор. Градосмерч. Градосмерть” (“За келихом дощу”); “Просити, прощатись, прощати…” (“Ідуть легіони”); “Перелітні, недолітані, відлітані, Все минуло… Все минає… Все мине” (“Летіла біла пташка”); “І засіяно, і розвіяно, і посіяно по стерні…”, “Жасминно. Сунично. Чаїно. Джерельно” (“Вальс над прірвою”); “Завіє. Захурделить. Замете./ Заплаче. Заспіває. Заколише” (“На денці чашки”); “Зупинилися дні. Зупинилися дні. Зупинилися…” (“Запитання до Істин”); “Стриножено. Загнуздано. Зневолено” (“Маленькі балади”); “Трибунно. Чавунно. Громохко” (“Серце на семи вітрах”); “Відболить. Відгорить. Відчорніє” (“Тет-А-Тет”). Щодо поезії “Попіл”, то в окремих місцях вона змушує мене замислитись і подивитись на світ іншими очима – духовними. “Бреде крізь сон покинутий народ – / І даленіє зраджений Месія…/ Їм розійшлися долі і шляхи:/ У кожного своя стезя печалі”. Тут криється певний зміст, адже Бог за будь-яких обставин (а Він понад нами) ніколи нікуди не віддаляється. Він продовжує ЛЮБИТИ. Це нам здається, що все не так, але Він у серці кожної людини… Якби Творець не був до нас таким Милосердним, як є зараз, то нашій планеті разом зі всіма нами давно б уже настав кінець. “Страшний потік, коли його нема…/ І сорок літ. І триста… І – нічого…/ Бреде крізь сон покинута юрма:/ Шукає Бога…”. Я не маю жодного права втручатися у поетичні роздуми авторки (тим більше, коли це надих-потік згори), але чомусь дуже захотілось прочитати продовження саме цієї поезії. Адже назва “Попіл” викликає в уяві перегук із Феніксом… Дочитала. Перегорнула останню сторінку. І… несподівано на обкладинці побачила ці рядки: …Коли зрадили всі, Навіть ті, хто найближче болів, Коли квіти червоні Ураз перемкнуло на сіре, Не чекай оправдань, Не потрібно оманливих слів. Стань на лезо любові – І воздасться надії по вірі… Нині світ переймається вакцинуванням, не усвідомлюючи, що НАСПРАВДІ він потребує насамперед іншої ін’єкції – ІН’ЄКЦІЇ ЛЮБОВІ… Бо якби вона “вчасно здійснювалась” упродовж всіх попередніх віків, Богові не довелось би посилати на Землю поетів. Він тримав би їх біля Себе, у Райському Саду.
“Ви є і будете як історія, що з Вас, уже невидимого, творитиме українські перемоги”. 7 Апокриф · с. 7сторінка оригіналу ↗

Його дужі рамена підтримували українську культуру

Світлій пам’яті Михайла Слабошпицького цю підступну смерть, коли пишно квітує київська весна, важко повірити, адже нас залишила людина надзвичайної працьовитості та енергії, душа й серце якої цілковито належали українському народові. Михайло Слабошпицький був і залишається для всіх нас високим моральним авторитетом, навчителем і просвітителем, котрий залишив по собі не лише багатющий літературний спадок, до незглибимих джерел якого приторкатимуться наступні покоління, а й учнів і вдячних послідовників. Він був людиною поза поколіннями, бо наполегливо і самовіддано працював не лише для дорослих, а й для молоді – був співголовою Міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика, конкурсу, який утверджує державний статус української мови і підносить її престиж серед молоді. Михайло Слабошпицький народився 28 липня 1946 року в селі Мар’янівка (Черкаська область). 1971 року закінчив факультет журналістики Київського державного університету. Працював кореспондентом, редактором, завідувачем відділу критики газети “Літературна Україна”, голов­ним редактором газети “Вісті з України”, журналу “Вавилон-XX”. З 1995 року був виконавчим директором Ліги українських меценатів, а також директором видавництва “Ярославів Вал”, співголовою координаційної ради Міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика. Від 2006 до 2014 року був секретарем Національної спілки письменників України. Впродовж багатьох років Михайло Слабошпицький вів радіопрограми на Українському радіо, був організатором численних літературних заходів. Він є автором книг “Поет із пекла (Тодось Осьмачка)”, “Никифор Дровняк із Криниці”, “Веньямін літературної сім’ї (Олекса Влизько)”, “З голосу нашої Кліо”, “Українські меценати”, “Українець, який відмовився бути бідним” (про Петра Яцика), “Пейзаж для Помаранчевої революції”, “25 поетів української діаспори”, книжок-мемуарів “Протирання дзеркала”, “Тіні в дзеркалі” та “З пам’яті дзеркала. Те, чого ви не прочитаєте в історії літератури”, а також багатьох дитячих творів. Його роман “Марія Башкирцева” виходив у перекладах французькою і російською мовами. Михайло Слабошпицький є автором понад двох десятків книжок для дітей та юнацтва, прози, публіцистики й літературної критики. Також він є лавреатом багатьох літературних премій, серед яких є і Шевченківська премія. Сьогодні всі ми зазнали важкої й непоправної втрати. Не стало визначної творчої особистості, дужі рамена якої підтримували українську культуру в наш непростий і драматичний час. Сповнене тривог за майбутнє України, правдолюбне життя Михайла Слабошпицького є взірцем і незрушним підмурком для наступних поколінь. Нехай світла згадка про цю видатну постать залишиться в пам’яті вдячних читачів і в серцях усіх, хто знав і шанував Михайла Федотовича. Володимир Базилевський, Олександр Божко, Сергій Борщевський, Сергій Гальченко, Любов Голота, Микола Гриценко, Павло Грищенко, Валерій Гужва, Іван Дзюба, Віктор Женченко, Микола Жулинський, Володимир Загорій, Теодозія Зарівна, Петро Засенко, Світлана Йовенко, Василь Клічак, Світлана Короненко, Сергій Куліда, Павло Мовчан, Марія Морозенко, Дмитро Павличко, Володимир Поліщук, Борис Пономаренко, Тетяна Пишнюк, Тарас Салига, Михайло Сидоржевський, Микола Сулима, Віктор Терен, Василь Фольварочний, Олег Чорногуз, Рауль Чілачава, Юрій Щербак ідійшов у вічність наш директор і письменник, виконавчий директор Ліги українських меценатів та натхненник Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика, лавреат Шевченківської премії, чоловік з великим українським серцем Михайло Слабошпицький. Співчуваємо рідним та сумуємо разом з усіма, хто знав Михайла Федотовича. Видавництво “Ярославів Вал” ихайло Слабошпицький глибоко переймався долею всієї України, та все ж по-особливому трепетно ставився до рідної йому Черкащини. Тут проводив численні зустрічі з читачами, презентації й дарування книг, саме з Черкащини започаткував Міжнародний конкурс української мови ім. Петра Яцика, що його так наполегливо, долаючи чиновницькі спротиви чи байдужість, понад два десятиліття вів Михайло Федотович. Хто тепер продовжить цю патріотичну справу?.. Михайло Слабошпицький залишає вельми помітний творчий доробок у нашому письменстві: численні літературно-критичні студії, історико-біографічну прозу, цікавенні мемуари, які привертатимуть увагу читацьких поколінь, залишає непроминальну світлу пам’ять про себе. Уся гуманітарна Черкащина глибоко сумує від цієї утрати й висловлює щирі співчуття рідним, близьким, друзям Михайла Федотовича, пам’ять про якого збережеться в наших серцях. Володимир Поліщук і всі письменники Черкащини Остання неділя весни принесла надзвичайно сумну звістку – пішов у вічність Михайло Федотович Слабошпицький, великий друг нашого музею, член Національної спілки письменників України, виконавчий директор Ліги українських меценатів, директор видавництва „Ярославів Вал“, лавреат Національної премії імені Тараса Шевченка, літературних премій імені Лесі Українки, імені Олександра Білецького, імені Олени Пчілки, імені Братів Лепких, імені Василя Симоненка, імені Михайла Коцюбинського, імені Івана Багряного, імені Євгена Плужника, знаний прозаїк, публіцист, критик, літературознавець, видатний громадський діяч, палкий патріот. Його внесок у розвиток українського слова, виховання в дітей та молоді щирої поваги та любові до рідної мови неможливо переоцінити. І ми віримо, що творча спадщина цієї талановитої людини з великим серцем збережеться прийдешніми поколіннями. Колектив Національного музею літератури України Завжди дивувалася: як він так багато встигає? Дослідити стільки творчих біографій, написати стільки книжок, щороку організовувати такий важливий мовний конкурс і при цьому ще й тримати руку на пульсі сучасної літератури, перечитувати сотні книжок відомих і ще маловідомих авторів. Яка потужна енергія! Може, якби він ощадніше витрачав її… Може… Але інакше цей неймовірний працелюб не міг. Надія Гуменюк-Лис, м. Луцьк Не встиг попрощатися з другом своєї юності, пречудовим поетом Джарджі Пховелі, якого вчора поховали у рідних горах Пшаветі, як довідався про наглу смерть Михайла Слабошпицького — видатного критика, літературознавця, прозаїка, невтомного громадського діяча, знаного організатора книговидавничої справи, захисника української мови та культури, з котрим мене єднала півстолітня дружба. Пішов з життя великий творчий трудівник, незрівнянний літописець літературного життя сучасної України. Видані останнім часом томи його спогадів – неоціненний скарб для тих, хто вивчатиме альтернативну історію духовного життя рідного народу з семидесятих років минулого століття до сьогодні. Людина феноменальної пам’яті, аналітичного розуму й безмежного інтелекту Михайло Слабошпицький створив цілу бібліотеку дорослої й дитячої прози, критичних, публіцистистичних і мемуарних творів, які безперечно є невід’ємною частиною вітчизняної культури. Він мав ще багато планів, але те, що він вже встиг здійснити, гарантує йому чільне місце серед тих, кого пам’ятатимуть покоління. Рауль Чілачава е можу повірити, що нас покинув Михайло Слабошпицький. І які там розмови про вічність, про засвіти! Він потрібен тут. Сьогодні. Він був на цій землі, на цій Україні і робив усе, щоб вона була кращою і ріднішою. Тепер його немає. І мені стискає горло й серце летить слідом за ним. Ми якось уявляємо Слабошпицького як чесного мемуариста, автора чудового роману про Башкирцеву, літературознавця... Але мало хто згадує (а чи й знає), що він був політиком з великої літери, сміливим і чесним. Одного ще дуже непередбачуваного дня я приїхав в Ірпінь в Будинок творчості, і ми вчотирьох взялися писати Програму Народного Руху України. Ми – це Слабошпицький, Дончик, Терен, Брюховецький. Все! Більше нікого! Це була конкретика, перша конкретика, а не просто розмови про сміливих прибалтів, і ще не було в наших рядах нікого з тих, хто потім, потім пішов рухівською стежкою – і слава Богу, що пішов. Але все-таки Рух починався з того вечора в Ірпені, з Будинку творчості – і згодом, трохи згодом, секретар тодішнього парткому говорив кожному з нас: ну нащо воно тобі, ну тебе ж ледве-ледве не законопатили, ну куди спішити.... – і Михайло так лагідно посміхався й робив свою велику українську роботу. Я його дуже любив. Я люблю його прекрасну дружину, чудову поетесу Світлану Короненко. В ці дні я безмежно сумую, і не можу повірити в кляте очевидне. Віктор Терен, м. Київ Ви були правдолюбом і людиною-вертикаллю х, Михайле Федотовичу… Як Ви у тих засвітах?.. Ви були основною гуманітарно-українознавчою колоною нашого культурно-політичного життя. Скосила смерть ту видиму тілесну колону, з якою чинна влада і по смерті воює. Ви не вміщалися своїм ідейним максималізмом у жодні лекала цього потріпано-зужитого і сколаборованого світу. Ви все торпедували у затхлих ніби творчих середовищах своїми ідеями і працею. Ви були тим неспинним робІтником на ниві нашої літератури зі скрупульозного пізнання душ українських. Ніби скальпелем, словобразами заходили в долі та процеси українського літературного світу, щоб винести на поверхню причини нашої охлялости і поразок. Ви творили той високий ідеальний світ українського Духу своєю невсипущою щоденною працею. Попри те, Ви чи не єдиний з відомих мені видатних особистостей уміли з тисячі людських пишущих тіл віднаходити вартісне й обдароване – і щиро захоплюватися віднайденими талантами та винятково сприяти в розвиткові тих, хто здатен розвиватися. Колись і я постала на Вашому шляху – і Ви стали для мене людиною-маяком та рушієм у втіленні найповажніших культурологічних і державницьких проєктів, зокрема, мовного конкурсу ім. Петра Яцика. Ви, мабуть, уже зустрілися з ним там, у незвіданому світі, і разом споглядаєте, як київська власть не дає дозволу Вам, великому Синові української землі, спочити в цій землі... Бо ж малі ніколи не осягнуть великих – оці розбійники-паразити на раненому українському тілі й витоптаній душі. Ви ж були не просто великим у Вашій професійній письменницькій і літературознавчій праці – ви великим робили ВСЕ, чого торкалися: свої романи, літературознавчі розвідки, створення видавництва “Ярославів Вал” з його унікальною видавничою стратегією, мовний конкурс, меценатсько-організаційна діяльність, світоглядові переконання, політичний чин – і щоденний неспинний вир життя, у якому Ви щедро обдаровували своїм надихом Ваших постійних і ситуативних супутників. Ви були нашою планетою, до якої ми, маленькі супутники, тулилися й тягнулися, щоб разом обертатися в галактиці вашої Високости. Чи може довколишня малість це осягнути? Ви вміли любити і ненавидіти, бо були ПРАВДОЛЮБОМ і людиною-вертикаллю. Ви не просто забрали у засвіти з собою часточки тих, хто любив Вас – ми покірно пішли за Вами, бо є тим ланцюгом взаємотворення з центром у Вашій Особистості. Як же опустів Київ без Вас, якими штрих-пунктирними будуть форуми видавців без Вашої присутности і вже геть без серця зостався Міжнародний конкурс з української мови, у якому ви запалювали зірки нашої незнищенної мови, провадячи її до висот належного посідання у своїй же державі та в серці кожної дитинки чи юні. Не покидайте нас, Михайле Федотовичу, в нашому намаганні іти Вашим шляхом. Хай земля стане пухом для Вашого тіла, а Небо огорне своєю приязню Вашу стооку душу. Дух натомість Ваш хай все буде посеред нас. Ви не відбули. Ви є і будете як історія, що з Вас, уже невидимого, творитиме українські перемоги. Бо Ви – творець і переможець. Ірина Фаріон, м. Львів Закінчення на стор. 8–9
“Учитель. Провідник Слова і словотворців. · Сподвижник. Служебник Книги. Войовник сірості. · Письмовець. Літописець”. · 8 Апокриф · с. 8сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ві український час. Талановитого Письменника, постать, якій нема заміни... Прости і прощай, Михайле! тих письменників. А його цикл “дзеркальних” книг (“Протирання дзеркала” і наступні) декларували простий і водночас мудрий спосіб жити довго і повноцінно: не зациклюватись на собі, а повсякчас виповзати із своєї шкарлупи. “Я протираю і протираю дзеркало – й мені бачиться те, що здавалося, давно призабулось”. як про порядну і совісну людину, яка допомогла багатьом молодим львівським письменникам в часи маланчуківських переслідувань уникнути лихої долі. Коли когось з молодих літераторів приймали до Спілки письменників, само собою було зрозумілим, що допоміг саме Слабошпицький, бо тільки йому це під силу. Тільки згодом, роззнайомившись із ним, я збагнула наскільки спрощено це виглядало збоку. Скільки втрат і розчарувань зазнав він на цьому шляху. Та вже тоді, як читач, я розуміла, що в українській літературі почала діяти потужна животворна інтелектуальна сила. Слабошпицький-критик вирізнявся винятковою доброзичливістю. На відміну від своїх колег по критичному цеху, не займався літературними погромами, не вишукував у літературних творах “викривлень” лінії партії, не звинувачував молодих поетів чи прозаїків у політичних гріхах, не вишукував там якісь тьмяні ухили чи тенденції. Він йшов за автором, відштовхувався від авторської художньої палітри і прискіпливо аналізував, дошукував­
“Учитель. Провідник Слова і словотворців. · Сподвижник. Служебник Книги. Войовник сірості. · Письмовець. Літописець”. · 8 Апокриф · с. 8сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Його дужі рамена підтримували українську культуру», с. 7

Великий подвижник українського духу

Ти залишив Україні і нам своє серце ихайло Слабошпицький перейшов величезні больові митарства, але жодного разу в розмові зі мною чи Павлом Мовчаном не сказав слова „смерть“, навіть у суботу, 29 травня, близько сьомої вечора він розмовляв з Павлом про дуже важливу справу, вирішили повернутися до неї в понеділок... Голос видавав Михайлів біль і муку, але ми обоє вірили, що він зуміє перебороти недугу і житиме ще довго. Вірили, говорили й зранку про нього удвох, аж доки не зателефонував син Святослав і не сказав нам страшну звістку... Ми плачемо, як діти. Ми обоє втратили Друга, такого – єдиного... Бо надто мало, а, може, й нема таких із нами, кому б завжди було цікавим твоє життя, твої думки, твої книжки і справи. І, звісно ж, не тільки твої, якщо це стосувалося книг і письменників. Здається, він прочитав усе, що виходило в Україні протягом (щонайменше) півсторіччя. Його уваги не минала жодна світова книжкова новинка, він оперував сотнями імен. Його знання, ерудиція, інтелект неймовірні. Література як життя і життя як література – це про Михайла. Можна і треба багато що згадати, але якщо ви хочете знати про нього – прочитайте його книжки. Вони є у видавництві “Ярославів Вал”. Прочитайте його квадралогію “Дзеркал...” – це чесне письмо. І про Нього – також. Блискуча оперативна мова. Стрімкий стиль. Думки, виснувані інтелектом, пролонговані часом емоції. Журналістика дала йому дві речі: уміння писати „в номер“ та здатність витримувати марафон „далі буде“. Дивно, але його стиль не має жодних ознак скоропису – візьміть будь-яку його книжку, її цікаво читати, нема ознак старіння... Йому були цікаві письменники не лише як певна субкультура, а як середовище життя. Ось чому амплітуда його літературознавчих зацікавлень іменами надзвичайна – хоче хтось це визнавати чи ні, а Слабошпицький написав свою історію української літератури в портретах і діалогах, на фоні неймовірних історичних реалій. Вечори в Будинку вчителя, у книгарнях, Музеї літератури, зустрічі в університетах, в районних та міських авдиторіях... Як він поєднував роботу за письмовим столом з організаційною, видавничою, з постійною готовністю долучитися до українських важливих справ – від порятунку паперових видань до свого дітища – Міжнародного конкурсу української мови імені Яцика, до якого долучилися тисячі школярів, курсантів, студентів?! Ті, хто товаришував з Михайлом, знають його прекрасну здатність озватися саме тоді, коли потрібен його голос... Його усміх, його іронія, його розумне слово... Всі нескАзані слова стали великим жалем. Письменники ждали Його слова про себе, та чи вповні сказали Йому про нього?! Відгукувалися читачі, які завжди чекали вечорів, що їх вів Михайло. Ми втратили Людину, яка тримала на собі і в своєму Сло­ Ти залишив Україні і нам усім своє серце. Ми віддаємо Тобі свою любов. Найглибші співчуття дружині Світлані Короненко, яка була з Михайлом до кінця в горі й радощах, синам Мирославу і Святославу, дочці Іванні, рідним і друзям Михайла Федотовича. Любов Голота Дерева помирають стоячи ас полишає, за два місяці до свого 75-ліття, Михайло Слабошпицький. Письменник, публіцист, видавець, громадський діяч. Власне, людина, яка й була літературою, літератором, який добре усвідомлював: література в Україні мусить бути всім. Бо інакше чи буде сама Україна? Звісно, багатьом подібні уявлення видаються чимось старожитнім. Сьогодні читають все менше, слово працює, але в інших технологічних режимах і соціокультурних стратах. Але ж, але ж... “Український письменник – дерево, яке виросло не там і не так, – написав якось Михайло Федотович. – Український письменник мусить бути революціонером, будитилем, просвітителем, навчитилем, моральним авторитетом і поряд зі священником в тому суспільстві стояти, а потім бути, може, письменником...” Саме ця позиція і пояснює, чому тоді, на рубежі 1980-90-х, письменники очолили боротьбу за Українську незалежність... У 1990-х письменник формує Лігу українських меценатів, засновує видавництво “Ярославів Вал”, яке продукувало величезну кількість книг, на всі смаки. Востаннє я говорив з паном Михайлом місяців зо два тому – він був у лікарні, у Феофанії, про свою хворобу сказав мимохіть. Далі говорив про свого друга Юрія Щербака, який пережив дуже непростий рік (смерть сина, смерть дружини, ковід...), одначе ж вистояв і навіть написав роман. “Дуже сильний роман, Сергію. Може, краще з усього, що Юрій написав...”. У тій розмові – увесь Слабошпицький. Його страшенно цікавили люди, які працюють в літературі і мистецтві, за їхню справу та проблеми він уболівав більше, аніж за свої. Не випадково ж стільки написав про Він так і жив в останні роки – поборюючи власні болячки й недугу словом. Словом, що працює із власною пам’яттю, видобуваючи з нього нові й нові образки, образи, композиції. “Отож привечірньої пори життя я знову протираю дзеркало і бачу там багато тіней...” Тепер у тінь обертається і Михайло Слабошпицький. Дзеркальна поверхня буде застувати нам його лик, його образ. Та він дарував нам ключ для мікшування забуття: треба частіше протирати дзеркало. І тоді в ньому, як колись під час проявки фотопаперу, народжуватимуться, проступатимуть образи – і пам’ять уможливить безсмертя. Безсмертя тих, кого ми згадуємо, безсмертя кожного, хто згадує... Прощайте, Михайле. Дасть Бог, ще стрінемось – у задзеркаллі Пам’яті. Сергій Тримбач Прощай, друже… ще не можу усвідомити цієї втрати. Ще активовані його телефони. Ще можна зайти на його сторінку у Фейсбуці. Головна сторінка у його світлинах: усміхнений, заглиблений в себе, замріяний. Різний… Телефонують друзі, і вчуваю у тональності скорботного повідомлення якусь нотку недовіри. Я і сама не вірю. Не можу. Як же так? Його ж так багато – у книгах, ЗМІ, публічному просторі. А найголовніше – у людях, з якими Михайла Слабошпицького пов’язувало стільки нитей співпраці, різноманітних планів... І раптом страшна безповоротність, з якою важко змиритися. Діяльний, завжди націлений у майбутнє, завжди на бігу, на льоту, тільки жестами показує – біжу, запізнююсь. Якесь шалене прискорення, сам час у ньому, здавалося, крутиться по-іншому – від однієї роботи до іншої, і ні хвилини на перепочинок. Він таким був завжди. У львівських літературних колах його ім’я було повсякчас на слуху, його публікації резонували, щоразу викликали шквал обговорень і запальних дискусій. А ще про нього ходили легенди ся, видивлявся, що вдалося, куди рухатися. І безперечно в тих роздумах вражала його колосальна ерудиція, рідкісне чуття на таланти. Його вплив на формування видавничих планів, редакторських портфелів був колосальний. Він постійно цікавився новими рукописами, щось вартісне брав собі на закриту рецензію, чи просив розписати на Бориса Харчука, Анатолія Дімарова, Івана Дзюбу, Володимира Дрозда. Це була гарантія, що не загубляться талановиті українські самоцвіти. Це було важливо для тієї когорти видатних українських письменників, які брали на себе відповідальність за майбутнє українського письменництва. Михайло Слабошпицький в різні часи, різні роки займав високі посади, серед них перший голова секретаріату Всесвітньої української координаційної ради (1992–1998). Це та УВКР, котра своїм рішення заснувала Український Інститут дослідження геноцидів в Україні — попередник нинішнього Інституту національної пам’яті. Її першим директором було призначено Джеймса Мейса. Вони часто зустрічалися. Проводили спільні конференції, наради, симпозіуми. З подачі Михайла Джеймс Мейс став частим гостем на Українському радіо. Пробачмо сьогодні Михайлові Слабошпицькому всі його гріхи вільні і невільні. Бо був фанатичним, несамовитим трудягою на ниві українського Слова. Бо своєю подвижницькою працею сіяв розумне, добре, вічне. І був великим українцем, який відмовився бути слабим духом. І прости нам, дорогий брате, що не вберегли. Смерть не змогла забрати того, що ти створив протягом такого багатого на події життя. Та скільки ж ти ще міг створити. Скільки добрих справ засіяти… Як невимовно тяжко говорити про тебе в минулому... Залишається лише сподіватися, що двигун добрих справ, який ти завів, не зупиниться, знайдуться міцні плечі і гарячі серця. Наталя Дзюбенко-Мейс Присмерк дзеркальної амальгами ів видер мене з окраїни і через Карпати привів до Києва, до України. Власне, мою книгу “Лису винограднику”, яку підготував і видав у своєму видавництві за місяць. І надіслав листа: “Все, що ви напишете, я буду видавати”. А потім настійливо товмачив: “Залишайтеся в своєму Мукачеві. Це ваш Макондо, ваша Йокнапатофа. Творіть його високий міф… Не спокушайтеся Києвами з карнавальним чадом презентацій та кололітературними мишодраківками…” “Не полишайте сенсово-метафоричну прозу, не слухайте примоднених метрів, що, мовляв, так уже не пишуть. Ідея та метафора – це вічно живі клітини прози…” Потім клопотався висуненням мого “Криничара” на здобуття Шевченківської премії. Потім вів мій творчий вечір у музеї Шевченка в Києві. А я його – в Ужгороді. Потім, дізнавшись про мої літературні тури, телефонував попереду мене в міста, і мене там зустрічали на брамах і опікувалися до від’їзду. Бо ж “сам Слабошпицький благословив!” Потім – ми ж скоро забуваємо про вдячність – сварив у звичному для нього іронічно-афористичному тоні: “Чому це я повинен дізнаватися про вихід вашої нової книги із задніх рук?..” Потім ми зустрічалися на форумах, і забуваючи про книговидання та книготоргівлю, годинами говорили про Книгу. Потім я пильно стежив за його мемуарними одкровеннями, бо про світло і тінь нашої літератури він знав усе. І навіть більше. Потім… щойно… його не стало. Хоч я гадав, що такі не відходять. Не іржавіють – як віще перо, не зникають – як апокрифи, не кришаться – як скрижалі. Таки відходять. БезМовно відходять у присмерк дзеркала цього неймовірного й немилосердного світу. Але не минають. Учитель. Провідник Слова і словотворців. Сподвижник. Служебник Книги. Войовник сірості, дурості й графоманства. Письмовець. Літописець. Патрицій. Мудрець. Хранитель сенсів і довічних цінностей… Далеко не все, що я про нього знаю на сьогодні. Що ми про нього ще дізнаємося. Що він заповів у чарунках письма… Будьте благословенні у верховних палатах нашого Батька Слова! Мирослав Дочинець
“Сьогодні мусимо просити Бога сил перебути тяжке горе, що охмарило всю нашу українську літературу”. · 9 Апокриф · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Невтомний трудоголік від літератури ажко і боляче говорити про особистість такого неосяжного масштабу в минулому часі… Письменник, рідкісний майстер у жанрі роману-біографії, який писав так, ніби був сучасником і повірником Михайла Коцюбинського, Марії Башкирцевої, Тодося Осьмачки… Мемуарист, літописець доль письменницьких, який закарбував у магічному дзеркалі своєї пам’яти і охопив у чотирьох томах своїх спогадів цілу літературну епоху… Радіожурналіст, автор унікальних літературних програм, один з найхаризматичніших голосів старого доброго Українського радіо… Літературознавець ікритик, який був вірний щонайвищим мистецьким критеріям, умів скласти гідну оцінку всім направду вартісним явищам літературного процесу – та й сам цей процес бачив, мов на долоні, – і вважав своїм обов’язком заповнювати “білі плями” в історії української літератури, повертаючи до неї несправедливо непомічені та забуті імена – зокрема з діаспорного архіпелагу… Людина, яка вміла створювати осередки культурного життя – живі осередки живої культури – і плекати їх. Видавництво “Ярославів Вал”… Ліга українських меценатів, а під її егідою — Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика і ціле гроно літературних, культурних, книгопопуляризаторських, державницьких премій… Творчі вечори в Національному музеї літератури (і не тільки), які збирали і гуртували українську культурну громаду, творили сприятливе середовище для розвитку культури… Бібліофіл, блискучий інтелектуал і золотоуст… Невтомний трудоголік від літератури, який навіть рятунку від недуг шукав у ненастанній творчій праці… Людина великого щедрого серця, яка не шкодувала зусиль для підтримки колеґ-літераторів і початківців… Дякую незабутньому Михайлові Федотовичу за світло його душі, яке торкнулося і мене, і багатьох дорогих мені людей, за підтримку і наставництво, дякую за плекання пам’яти сьомого неокласика — Ігоря Качуровського… Нині Requiem Aeternam лунає на небі і на землі, проводжаючи в останню дорогу великого подвижника українського духу… Олена О’Лір Лицар едарма в неділю заплакало н е б о над Київом – уранці перестало битися полум’яне с е р ц е Михайла Слабошпицького, д о б р е відомого літературознавця й видавця, першого виконавчого директора Ліги українських меценатів, талановитого громадського діяча. Сторінки не вистачить, аби згадати написані ним насправді доленосні твори, що збагатили л і т е р а т у р у естетично й фактологічно, проте такі з них, як “Українець, який відмовився б у т и бідним”, “Не загублена українська людина”, “Пейзаж для Помаранчевої революції”, “Велика війна 2014” тощо навічно ввійшли у золотий фонд нашої н о в о ї документалістики, а феноменальні його романи “Марія Башкирцева”, “Никифор Дровняк із Криниці”, “Автопортрет художника в зрілості”, “Поет із пекла”, відзначений Шевченківською премією, ще довго хвилюватимуть не тільки вітчизняного читача. Тож покинув н а с і письменник надзвичайно потужного художнього діапазону, і незамінний к о л е г а, що ніколи не вагався підставити своє плече за скрутної хвилини, а ще й люблячий Тато, який викохав талановитих, цілеспрямованих синів-соколів, опікувався творчою долею Господом обдарованої журналістки-доні... Останні 50 років – немов на долоні в суспільства. Різного траплялося під цю пору… Та заснування Ліги українських меценатів, що внесла відчутне пожвавлення в наш культурний розвій, достеменна заслуга небіжчика. Здійснено стільки патріотичних проектів! Недарма й завершується книга мужності Михайла Слабошпицького “Велика війна 2014”, видана його ж “Ярославовим Валом” шість років тому, доста прикметним роздумом і на час теперішній: “Війна т р и в а є... Нові й нові добровольці зголошуються йти на фронт. Вони здебільшого невисокої думки про нашу сучасну владу. Але в о н и – патріоти. Не один із них думає (мені часто довелося це чути): “Розіб’ємо ворога, повернемося додому, а тоді запитаємо тутечки з усіх, починаючи з найвищих керівників держави…” Ці рядки подано жирним шрифтом. Чимало прекрасних творів побачило світ у видавництві “Ярославів Вал”, заснованому М. Ф. Слабошпицьким. До того ж видавництво допомогло знайти себе цілій когорті перспективних авторів! Як було не радіти! Неймовірно виснажений страшною хворобою, він до останньої днини тримав руку “на пульсі” нашого суспільного буття, намагаючись допомогти й вірній дружині, талановитій поетесі Світлані Короненко у її відчайдушній боротьбі за своє життя. Однак 75-е літо Михайла Федотовича Слабошпицького, який народився 28 липня 1946 року на славетній Черкащині, виявилося останнім дарунком пані Долі, хоча крутих планів і задумів у літературознавця б у л о ще не на одне десятиліття… Досить погортати його багатотомні, вельми феноменальні “Дзеркала…”, щоби переконатися у невичерпності цього таланту! Натомість “уроки української м о в и” імені легендарного канадця Петра Яцика щорічно нагадують як малим, такі літнім українцям і чиїх батьків ми діти, і що може зробити кожний письменник у цей, такий непростий час, для своєї родини та свого народу. Відтак щиро поспівчуваймо собі, читацькому людові та рідній літературі, що наша щедра любов не дає чомусь люблячим серцям належної змоги втримати на цьому світі Лицарів, які трудяться-палають задля спільної справи. Однак вони все ж таки житимуть, аби вогненно т р и в а т и у рідному слові та вдячній нашій пам’яті… Віктор Грабовський ЗТом за томом він “протирав дзеркало” часу ненацька все змаліло і видалося дрібним. У горлі застряг клубок і не ковтався. Чи то пустку, чи провалля утворила ця звістка – оте “помер” і усвідомлення наступного слова “немає”, а за ним – “і більше не буде”. Майбутнє є. Ми житимемо, а Михайла не буде. Треба, щоб був! Не один я чекав анонсів від Слабошпицького про наступний роман Юрія Щербака. Ми читали ці повідомлення, як лікарський бюлетень, і сподівалися. Вкотре Михайло знов подолає недугу... Я пробував публікувати спогади про наше знайомство з років студенства, про журналістську співпрацю. Михайло Федотович в цей час, том за томом, “протирав дзеркало” часу і з недавнього минулого поверталися знайомі поети й прозаїки, тільки вже оцінені за іншою, не буденною мірою, а вимогами Великої Літератури. Мої жартівливо-іронічні нотатки у Фейсбуці здалися недоречними й зайвими дрібницями у панорамі титанічної роботи Слабошпицького. Хоча я збирався розповісти про його деякі історичні діяння, що з різних причин згадувалися в публічному просторі крізь зуби або замовчувалися. Це стосується, щонайменше, відкриття Михайлом Слабошпицьким континенту української літератури в діаспорі. Туди поїхали в кінці 80-х минулого століття багато хто. Надбали коштів на видання власного творчого доробку. Лише Слабошпицький повернув Батьківщині десятки імен і творів, котрі мали б поглибити провалля, вирите чекістами для жертв Розстріляного Відродження. Поет Осьмачка та інші повернулися з пекла до нового покоління з неперевершеними художніми творами. Разом з Петром Яциком Михайло започаткував найграндіознішу за час Незалежності українотворчу справу – Міжнародний конкурс з української мови. За цю ідею та її втілення довелося Михайлові Федотовичу боротися весь час . І не тільки з Табачником. Як виснажували його серце оті “Відкриті листи” до можновладців, знають його рідні та найближчі друзі. А слова на захист Івана Дем’янюка? Вже тоді і Яцик, і Слабошпицький розгадали гебешний намір поробити всіх українців фашистами, щоб використати це у майбутній війні проти України. Ми про це не раз говорили з Михайлом, і я підтримував усі його починання, як міг... Больовий шок пройде не враз. Не певен, що і я усвідомив нашу втрату. Але далі нам спільно, поодинці й громадою, доведеться зберігати світлу пам’ять про Михайла Слабошпицького – великого трударя й товариша. Віктор Тютюн Одна з колон літературного храму ихайло Слабошпицький – це одна з колон українського літературного храму. Я завжди дивувався його неймовірній працездатності, його мудрому заглибленню в літературознавчий процес. Низько схиляю голову перед його українським духом, перед його причетністю до утвердження української незалежності. Ніколи не забуду наших зустрічей, під час однієї з яких він після творчого відрядження до Естонії прочитав напам’ять мого вірша “Вікно, відчинене на Таллін...” А іще із вдячністю пам’ятатиму, як він колись по-дружньому і професійно своєю статтею в “Літературній Україні” захистив одну з моїх книг від необгрунтованої критики. Земля пером тобі, друже Михайле. Єдине втішає, що ти потрібен Богові... Анатолій Кичинський Михайлові Дзеркала... Дзеркала... І життів невгамовані гами... Звідкись чути органі оцей занебесний вокал. А тумани такі, наче вся сивина амальгами. Навіть місяць зійшов, як до смутків розбитий бокал. Ця надщерблена креш і щербата, як світ, незабутність. І сльоза, не подібна до тисяч невистиглих сліз... П’ють за тебе цей біль і холодну твою неприсутність За твоє небуття, наче перший з буттям компроміс. Ці тендітні свічки із одвічного воску ілюзій, Цих печалей чомусь вище долі налитих сто грам, Таке літо навкруг, такі трави в житейському лузі... Дзеркала... Дзеркала... Порожніє в периметрах рам... Богдан Томенчук Літописець епохи ін багато і щедро працював. За власним задумом і на замовлення редакторів. В газетах і журналах, ніби потверджуючи свій афоризм, висловлений у власній же книжці: “Талант – духовний капітал нації”. Вмів визначити роль письменника в літературному процесі. І побачити, що соціальні процеси в житті загальному, яке визначав, як не “тільки те, що з нами відбувається, а й те, що ми думаємо про нього”. До книжки “Протирання дзеркала” (2017), що має підзаголовок “Про час і про людей”, М. Слабошпицький дав щире розшифрування: “Те, чого ви не прочитаєте в історії літератури”. Бо, власне, писав не про історію літератури, а про життя, складне і не завжди прогнозоване. Є в його згаданій книжці розділ “Не знятий фільм”. Це, мов резерв для розповіді про те, що було і ще б мало бути… Та сьогодні мусимо просити Бога сил перебути тяжке горе, що охмарило всю нашу українську літературу. Лариса Копань Вареники з вишнями, Марія Башкирцева, Никифор Дровняк з Криниці ервень 1986 року, неділя. Теплий, сонячний день. Пригадую тепер, наче Сонце тоді було найясніше з усіх Сонць. Хрещатиком поспішаю на Велику Житомирську, запрошена на обід до прекрасної родини Софії Майданської. Знаю, що там будуть її друзі-письменники, але хто саме – не повідомили. Але точно знаю, що цього разу Софія запросила на вареники з вишнями і, звісно, буде кава з незабутнім віденським тортом, який завжди пекла для гостей мама Софії – Марія Миколаївна. Запізнююся, бо високі каблучки сповільняють мою ходу високими довгими сходами аж на третій поверх. Прийшла, віддихалася, дзвінок в двері …Відкриває усміхнена Марія Миколаївна, схвильована, бо вареники уже на столі. Чую чоловічі голоси і приємний сміх Софійки. Заходжу в кімнату і бачу чоловіка у чорній сорочці, стильно одягненого, у руках він тримав книгу і щось дуже емоційно оповідав Софії. Поруч мовчки сидів ще один чоловік, пам’ятаю — в окулярах, сорочка в клітиночку. Софія представила своїх друзів-письменників – це був Михайло Слабошпицький і Анатолій Скрипник. Саме в цей час вийшло перше видання книги Слабошпицького про Марію Башкирцеву. Михайло захоплено розповідав про художницю, читав уривки з книги, Софія супроводжувала цікаві розповіді грою на скрипці. Марія Миколаївна завжди активно долучалася до обговорення книги. Було дуже зворушливо й незабутньо. Саме тоді я отримала книгу з автографом від автора, яку маю у своїй бібліотеці. Якось у паузі я звернулася до Михайла і сказала, що моє життя проходить в середовищі лемків, тому пропоную йому тему для наступної книги про геніального лемківського маляра Никифора Дровняка і обіцяю надати матеріали, які у мене є. Михайло відгукнувся відразу, хоча зауважив, що про лемків чув, але глибше не вивчав цієї теми, оскільки він з Черкащини. Однак, якщо я йому принесу матеріали, він обіцяє подумати і тоді скаже. Так розпочалося наше творче знайомство. Згодом матеріали, які були в моєму домашньому архіві, я привозила Михайлові в Ірпінь. Час спливав… Михайло писав. З’явилася книга “Никифор Дровняк із Криниці”. Дійсно, Життя – це зустрічі з людьми. Наша зустріч була теж необхідною. Нехай за межею Вічності тобі завжди світить Сонце, друже Михайле! Ольга Бенч
Репортаж на тему · “А спадщина у нас прекрасна. Такої спадщини нема ніде”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Зберегти те, що у нас ще є — там, де воно має бути Фестиваль “Перезавантаження” у Чернігові як осмислення монументальної спадщини

Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки та Романа ЗАКРЕВСЬКОГО Один із напрямків джерелознавства – відтворення історичних обставин подій – став природнім продовженням зустрічей на триденному фестивалі монументального мистецтва “Перезавантаження” в Чернігові. Предметом обговорення були твори монументального мистецтва, що потребують дослідження та порятунку, тож тема викликала жвавий обмін думками. Яскравою подією фестивалю стала зустріч з мисткинею та її твором – до Чернігівського художнього музею імені Григорія Галагана приїхала заслужена художниця України Галина Севрук, щоб побачити врятоване ентузіастами її керамічне панно “Давній Чернігів”. Рідкісний щасливий випадок на тлі багатьох втрат монументальної спадщини був емоційною кульмінацією фестивалю. А сама пані Галина – уособлення історії художньої України, свідок та учасник обнадійливих та болючих подій шестидесятих років. Та при цьому залишається щирою, чуйною людиною з тонким почуттям гумору. В урочисту мить, коли оплесками озвалася зала експозиції, представляючи відновлене панно, засновниця фестивалю “Перезавантаження” Олена Загребіна звернулася до присутніх: – Зараз я коротко розкажу історію появи панно тут… Пані Галина Севрук відреагувала миттєво, усмішкою: – Розкажіть, розкажіть, бо мені це дуже цікаво… – і це не іронія… Це сум, з яким художниця згадувала свої втрачені роботи. Розповідає Олена Загребіна: – Завдяки підказці Євгенії Моляр, яка мене якось спитала: “Олено, як там у вас справи з готелем “Градецьким”?.. Чи збереглися твори Галини Севрук?” – ми дізналися: панно висить у готелі, та невідомо, чи залишиться після ремонту. На щастя, власник готелю погодився віддати його, і наша команда за один день обережно зняла панно, пронумерувавши всі деталі, та перевезла до музею. Галина Сильвестрівна консультувала нас телефоном. Ми продумали, яким чином панно буде змонтовано на новому місці, у Художньому музеї імені Галагана. І ми це зробили! Я вдячна всім, хто допомагав у монтажі і хто підтримує нашу спільноту: Дмитру Сілічу, Роману Ткачу, Роману Закревському, Дмитру Фальчевському, Олексію Сікуну, Роману Ткачову – кожному учаснику нашої команди. Хай панно завжди буде тут, і з ним нічого ніколи не станеться… Галина Севрук: – Дуже дякую. Бо ж треба розуміти, що у Чернігові мені дали щось втілити – а в Києві в ті часи не давали працювати, і втрати там чи не найбільші… Ви ж ввічливі та прихильні до історії, до нашої культури – таких людей не так багато. – Цих людей – багато, – відповідають із залу. – Може, я перебільшую… Може, недобачаю… (Оплески, знову оплески, хотілось обняти пані Галину – така вона мила та дотепна, – авт.) Хай людей більшає, хай покращується ставлення до нашої старовини, спадщини… А спадщина у нас прекрасна. Такої спадщини нема ніде. Вона тільки в Україні – у Львові, Луцьку, … багато ще є в Україні таких місць, де можна підтримувати, розвивати, доповнювати і створювати нові й нові прекрасні шедеври. “Вже почалось, мабуть, майбутнє. Оце, либонь, вже почалось…” (Ліна Костенко) Після цієї зустрічі, після багатопланових подій триденного фестивалю – від презентацій знахідок, книжок, проєктів, обговорення досвіду реставрації до дитячих майстер-класів та вишуканої концертної програми – минув час, який пішов на складення цілісної мозаїки фестивалю “Перезавантаження”. Такої собі картини світу, в якій – за словами історика Леоніда Марущака (ініціатива ДЕ НЕ ДЕ), “монументальне мистецтво цінне у тому місці, для якого воно було створене, і пристосоване воно для того місця, для якого створене…” Тож коли маємо вирви пам’яті на тому місці, де був колись витвір монументального мистецтва – їх треба заповнювати. Знанням – про витоки та ідею твору. Розумінням історичного довкілля часів його створення. Може, це дасть змогу зберегти те, що у нас ще є, саме там, де воно має бути? До Чернігова ми приїхали втрьох – онука художника-бойчукіста Олена Довженко, художник-монументаліст Андрій Соколенко та журналістка Інеса Атаманчук. Вже маючи досвід вивчення монументальної спадщини, ми поступово творили містки між побаченим та власним досвідом – із розумінням значущості подій у Чернігові. На фестивалі вшанували пам’ять Івана-Валентина Задорожного – цьогоріч відзначаємо 100-річчя з дня його народження. Приїхав син Богдан, відбулись показ фільму та презентація проєкту “Криниця”. В експозиції виставки монументального мистецтва, в художньому музеї, поруч із панно “Давній Чернігів” – твори Івана Задорожного, на межі світського та іконописного мистецтва… У меморіальному музеї Михайла Коцюбинського – його велична колонна “Криниця”, літопис творів письменника, чи не найкращий приклад образного викладання літератури. (Дитяча розмальовка розгортки “Криниці” – прекрасна ідея для заохочення дітлахів). Ми ж, гості із Запоріжжя, знаємо Задорожного як учасника першої монументальної виставки 1969 року, де вперше були згадані художники школи Михайла Бойчука. У родині запорізького художника Григорія Соколенка зберігаються записи стосовно подій 1969 року. “Основна ідея виставки полягала в тому, щоб знайти шляхи об’єднання усіх видів мистецтв – в архітектурі. На великий жаль, не всі зрозуміли, а ті, що зрозуміли, все робили, щоб така виставка не відбулась…” Ось ще деякі записи: “Розгорнутий, детальний сценарій (виставки, – авт.): Задорожний І.#В., Соколенко Г. О., Литовченко І. С., Левицька І. Г.” – це наш зв’язок між Запоріжжям, Києвом, Черніговом, загальне тло життя, пам’яті, спогадів, сміливості митця бути собою у будь-які часи, попри будь-які випробування. Перший директор нашого художнього музею Григорій Соколенко, розуміючи значущість такого явища, як школа Михайла Бойчука, у 70-80-ті роки знайшов змогу зібрати до запорізької колекції твори бойчукістів. Цінність моменту була у тому, що на той час були живі учні Михайла Бойчука Кирило Гвоздик, Онуфрій Бізюков у Києві, у Москві – Сергій Колос, Антоніна Іванова, Оксана Павленко; Охрім Кравченко – у Львові. До них їздили наші музейники, спілкувались, шукали можливості показати збережені роботи, іноді у розмовах долаючи страх пережитого (Кирило Гвоздик та Охрім Кравченко повернулись із заслання, а для московської групи бойчукістів лише виїзд із України став порятунком). “…Через мої руки пройшли майже всі негативи, на превеликий жаль, знищених фресок, виконаних у 1920#ті роки в Україні під керів# ництвом М. Л. Бойчука. Мені те# пер стало зрозуміло, де обірвалась ниточка, що зв’язувала провідний досвід шкіл мистецьких. Бойчукіс# ти ввібрали світову культуру”, – писав Григорій Соколенко. Як наочний приклад – роботи бойчукіста Григорія Довженка у Новій Каховці. Місто-скансен на живописному березі Дніпра має своє унікальне обличчя завдяки двом Довженкам – Олександру Петровичу та Григорію Оксентійовичу. Ім’я останнього повернулось до історії не так давно. А до того вулицями, засадженими абрикосами й черешнями, декілька поколінь новокаховських дітей ходили до шкіл, декорованих його орнаментами – квітами, плодами, птахами – повз такі ж гарні будинки. Не знаючи імені автора. Ще б пак – бойчукіст, за плечима – робота разом із товаришами та вчителем Селянським над художнім оформленням санаторію (знищений безжалісно, вже й згадки немає у місцині під Одесою)… Після розгрому школи Бойчука, вимушеного від’їзду з Києва, на початку 1950-х Григо- Галина Севрук та Софія Розуменко рій Довженко творить місто Нова Каховка, яке зараз, як магніт, притягує туристів, науковців, істориків. Та не було б такого руху, якби не ентузіазм Тетяни Євсєєвої, новокаховських волонтерів, які вивчають, систематизують, відновлюють орнаменти, створені за ескізами Довженка, за його авторською технологією (жодний малюнок не повторюється, оздоблення має вся історична забудова міста). Відновлення професійне, бо новокаховський центр охорони спадщини (його очолює Тетяна) не йде на компроміси у такій справі, як …охорона спадщини. Поруч із практичною, йде робота на рівні виставок, лекцій, вивчення спогадів, збережених документів. Там же, у новокаховському Палаці культури – дивом не знищений під час недавньої боротьби з творами мистецтва – вітраж Олександра Мизіна, бойчукіста, – щоб зберегти його, звертались до авторитетних столичних експертів… Тож саме трикутник Нова Каховка – Запоріжжя – Київ – і привів нас до участі у чернігівському фестивалі “Перезавантаження”. Що ж, відчуваємо себе більш стійкими, більш послідовними в цій конфігурації однодумців. Маємо ще кілька важливих поєднань. Завдяки наполегливій краєзнавчій роботі журналіста Володимира Фризька ми знаємо, що “Запорізький Шевченко прикрашає театр у місті з древньоруською архітектурою”. Читаємо матеріал, яким охоче ділимось із чернігівськими істориками: “У багатющій творчій спадщині скульптора Михайла Худаса, котрий створив знаменитий фонтан у сквері Піонерів, є кілька постатей Тараса Шевченка. Одна з них височіє на будівлі театру, та не запорізького…” А Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичний театру ім. Т. Г. Шевченка! У Запоріжжі, на фронтоні театру імені В. Магара також маємо горельєф роботи Михайла Худаса, та – без Шевченка. Мав би стояти навпроти нашого театру... Чекаємо. Андрій Соколенко, збираючись на фестиваль “Перезавантаження”, знайшов у родинному архіві начерки батька, Григорія Соколенка, – види Чернігова та Седнева 60)х років. Передав у дарунок Чернігівському художньому музею
Репортаж на тему · “Мені раптом розкрились очі: як можна бути художником України і не знати української мови, літератури, історії, мистецтва”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

З паралелей спільної діяльності той факт, що ґрунтовний каталог першої виставки Галини Севрук підготував історик Сергій Білокінь. І саме його книги, його змістовний сайт став основою – поряд із сімейними архівами Соколенків та Довженків – для підготовки першої виставки творів бойчукістів із фондів Запорізького художнього музею у 2017 році. “Не забувайте незабутнє…” – рядок поезії Ліни Костенко став назвою статті у київській газеті “Україна молода”, яка вийшла до відкриття однойменної виставки у травні 2017 року – до річниці страчених, та не забутих художників монументальної школи Михайла Бойчука. Виставка була приголомшливою для запорізької творчої спільноти. “Це ми? Це в нас? І ми цього не знали?” – додам ще одну цитату з програмної статті Юрія Макарова, опублікованої в “Українському тижні” до виставки “Спецфонд” у Національному художньому музеї: “Україна – територія новаторства, воно тут росте. Тільки не треба заважати. Воно відновиться і далі дивуватиме світ…” Продовженням відкриття незабутніх імен стала участь Запорізького художнього музею у виставці “Бойчукізм” у столичному “Арсеналі”, поява статей запорізьких мистецтвознавців Людмили Травень та Юлії Мартиненко в журналі “Образотворче мистецтво” – і, нарешті, публікація каталогу збірки. Гості із Запоріжжя презентували його музеєві в Чернігові. Олена Довженко подарувала альбом творів батька, архітектора Тараса Довженка. Не дати загинути творам монументального мистецтва – чи не найважче завдання у збереженні мистецького спадку як такого. Зараз з’явились обережні надії щодо остаточної передачі панно “Місто на семи горбах” авторства Галини Севрук до заповідника “Софія Київська”. Це було б чи не найкращим підсумком фестивалю та надало б наснаги на подальшу роботу. Виставка “Перезавантаження” у Чернігівському художньому музеї триватиме до середини червня. А монументальне мистецтво залишається поруч, гармонізуючи наше життя, організуючи простір довкола. Тільки не треба заважати йому бути. “Життя іде і все без коректур…” (Ліна Костенко) Стосовно джерелознавства: твори Галини Севрук, її спогади – це краплини істини на шляху свободи. На фестивалі був показаний фільм про Галину Севрук, створений телекомпанією “Глас” та презентований авторками Наталією Коваленко та Ларисою Колесовою. Кадри з відео: художниця перегортає сторінки альбому, гладить фотографії, згадує: “Панно в готелі “Турист” – моя остання робота у Керамічній майстерні… Причому я уже з майстерні звільнилась, але потім …ще на місяць стала до роботи, для того, аби під моїм керівництвом її змонтували. А оце – готель “Золотий ко# лос”. Лобов крутив цих пташок на крузі, ми обвалювали, а потім на штирі садили… і уже вставляли. Це була складна, дуже складна мо# нументальна робота. Так мені її шкода”, – у голосі тихий сум. Ще цитати з фільму: “Я люблю кераміку. Це такий прекрасний матеріал – що не почнеш робити, все виходить з нього. Він м’який, з нього можна ліпити, вирізати, виливати…”, “Давнина мене тягне. Я з глибин віків бачу образ”… Першоджерело Галина Севрук. Спогади (цитати з сайту “Дисидентський рух в Україні”). “Мені раптом розкрились очі: як можна бути художником Укра# їни і не знати української мови, лі# тератури, історії, мистецтва. Я знала, що ці дисципліни у вищих закладах інститутів та у школах не викладались”. “60#ті роки вважаю найпрек# раснішими, найчарівнішими і най# більш творчими роками цілого життя. Була тоді постійно щас# лива, ніби купалась у сонячному промінні”. “Полюбивши історію України – від далеких глибин до сьогодення, постійно поверталась до своїх улюблених образів, щораз удоско# налюючи їх”. “…Глина – це надзвичайно шляхетний матеріал. Він вимагає від автора великої зібраності, я би сказала, аскези, коли ти і вдень, і вночі сниш лише образами, які ви# магають стриманості та напруги, аби у невеличкому форматі зібра# ти докупи свої знання, думки та Учасники та гості фестивалю. Галина Севрук — у першому ряду, крайня справа
Репортаж на тему · “Мені раптом розкрились очі: як можна бути художником України і не знати української мови, літератури, історії, мистецтва”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Новий творчий внесок у сучасне шевченкознавство

Інеса Атаманчук, Олена Довженко, Андрій Соколенко цією “Уаніма” на основі ґрунтовних досліджень та інтерв’ю з митцями-шістдесятниками, які поділилися своїми спогадами. Героїні інтерактивних анімаційних фільмів – Алла Горська, Любов Панченко, Галина Севрук, Людмила Семикіна та Галина Зубченко. Наразі на сайті вже доступна гра-історія про Аллу Горську та Любов Панченко. Софія: “Насправді, я цих людей знаю з дитинства. Це друзі моїх дідуся та бабусі. Вони товаришували і з родиною Галини Сильвестрівни. Любов Панченко та Микола Плахотнюк для мене “тьотя Любов” та “дядько Микола””… Коли прийшов час, Софія спробувала розповісти про той період сучасною мовою. Галина Севрук щодо проєкту: “Дуже добре (було б, – авт.), щоб люди знали, щоб люди бачили. Щоб люди вчились і розуміли… продовжували життя попередників”. Софія розповідає: “Ми використовуємо як основне тло подій квартиру, у якій все відбувається. Де можна взаємодіяти – …дотиком, дотичністю до історії”. Севрук: “У таких квартирах ми зустрічались у 60#ті. Там бували і Горська, і Світличний, і Зарецький… Це були люди, з якими було дуже легко. Ми всі були однодумці. Ми всі любили Україну і хотіли, щоб вона існувала не просто сама по собі. А й в наших серцях, і в на# ших роботах, і в нашому побуті – щоб все воно було на своєму місці”. концентровано зосередитись на образі, відкинувши все зайве, не# суттєве, залишивши лише основне і найважливіше, та акцентувати на тому увагу засобами мистець# кої мови. Це і називається мис# тецтвом композиції, до якого я йду все своє життя. І по сей день ця концепція для мене понад усе, коли вдаюсь до творення у будь#якій техніці, чи то живопис, кераміка, графіка. Композиція – то є основа мислення, основа малюнку, основа бачення”. “Не претендую на суцільне ро# зуміння, бо й сама критично став# люсь до своїх творів. Та маю відпо# відальність за долю робіт, бо для мене вони живі істоти, частка мого інтелекту, мого творчого по# тенціалу”. “Величне місто, воно перет# равлює навалу сучасного лайна. Ку# ди дінешся. Та на ранок знов, уже вкотре, умившись дніпровою чис# тою водою, постає оновленим, не# перевершеним, сяючим і величним і безкінечно дорогим для тих, хто розуміє і любить Київ. Таких людей багато – вони ж і творять облич# чя Києва”. “Як не вистачає Івана Світ# личного і Василя Стуса у сьогоден# ні – цього лакмусу суспільної думки і сумління. Як багато втратила Україна, поховавши своїх найкра# щих синів”. Дотичність до історії Софія Розуменко презентувала на відкритті виставки онлайн-проєкт “60. Втрачені скарби”, створений в рамках програми Українського інституту Ukraine Everywhere анімаційною асоціа- Монументальне мистецтво створює простір. Замість епілогу Екскурсія Галини Севрук виставкою монументального мистецтва — як підсумок. Оглянула експозицію Євгена Кріпа, з радістю прийняла у дарунок монографію, присвячену художнику. Упорядниці видання Тетяні Суховій побажала здоров’я і мужності. “Поки вистачає”, – відповіла Тетяна Сухова (художниця-проєктантка, співкуратор виставкового простору “Перезавантаження”). Оглядаючи експозицію, Галина Сильвестрівна ділилась думками: “…монументалізм – це не значить великі розміри, головне – як скомпонована ця робота, ідея, думка, …створює якийсь простір навколо себе чи ні…” Питаємо: – Як ви почуваєтесь, Галино Сильвестрівно? Бо ж маєте такий емоційний день. Підняла на нас очі: – Я на емоціях і живу. Запоріжжя — Нова Каховка — Київ – Чернігів Н. ФЕДОРЧЕНКО, бібліограф КЗ “Публічна бібліотека” м. Богуслава Залюбки пропонуємо вашій увазі нове дослідження нашого земляка Володимира Мельниченка — Подробиці Шевченкового життя: 370 iсторичних мініатюр, есеїв і начерків / Володимир Мельниченко. – К.: Либідь, 2021. – 560 с. – знаного вченого, публіциста й письменника, доктора історичних наук, академіка НАПН України, почесного академіка Національної академії мистецтв України, лавреата Національної премії України імені Тараca Шевченка, заслуженого діяча науки України, члена Національної спілки письменників України, автора 50 книг, утому числі 10 шевченкознавчих. У 370 iсторичних мініатюрах, есеях і начерках Володимир Мельниченко доповнює сучасний портрет Тараса Шевченка новими подробицями й штрихами, збагачує яскравими барвами й глибокими психологічними характеристиками. За словами самого історика і шевченкознавця, “це той Портрет, який не тиражується для вивішення на стінах, він обігріває прохололі людські душі”. Відомий літературознавець Сергій Гальченко оцінює книгу як “новий творчий внесок у сучасне шевченкознавство”. Автор не претендує на всеосяжність, а лише започатковує цілеспрямовану розробку теми. Дякуючи книзі Володимира Мельниченка, ми відкриваємо для себе нового, незнаного Кобзаря, який ототожнюється з Україною не лише геніальним поетичним словом, загостреним почуттям соціальної та національної справедливості, відданістю творчості й свободі, а й ментальними людяністю, добротою, вірністю, козацьким темпераментом, енергетикою почуттів, емоційністю дружби. Книга Володимира Мельниченка “Подробиці Шевченкового життя” переконує у тому, що кожна з них є національним надбанням, даючи можливість усебічно пізнавати невичерпний і безкінечний феномен Кобзаря як живої субстанції українського народу. 3 енергійною допомогою автора сучасний портрет Шевченка доповнюється новими штрихами, збагачується яскравими барвами й глибокими психологічними характеристиками. Вiдкривши й висвітливши сотні подробиць поетового життя, Володимир Мельниченко наблизив до нас Шевченка, дав змогу уважно й пильно вдивитися у його обличчя, прислухатися до стукоту його серця... Як істинний учений автор обов’язково споряджає свої розповіді посиланнями на документальні джерела, у тому числі архівні. Це ніскільки не зменшує читабельностi книги, навпаки, посилює довіру до викладених у ній історичних фактів. Отже, маємо справу з унікальним стилем знаного вченого, доктора iсторичних наук, академіка, заслуженого діяча науки України й водночас яскравого публіциста, письменника, одного з найкращих популяризаторів історичних знань, лавреата Національної премії України імені Тараса Шевченка. Бібліотечний колектив щиро дякує знаному земляку Володимиру Мельниченку за такий вагомий та цінний дарунок для наших користувачів.
Пам’ять · “Колись я собі записав, що залишуся українцем навіть тоді, коли в Україні буде лише три українські хати”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Світлій пам’яті Прокопа Колісника (16.07.1957 – 26.05.2021)

демії мистецтв. Чим ширший діапазон можливостей, тим людина тугіше тримається на своєму... До нас ставлення апріорі зневажливе, світ поділився, і саме на нашому кордоні. Українська держава не домовилася із західним крилом Європи, не попіклувалася про тих українців, які живуть за межами країни, але лишаються громадянами України. Колись я собі записав, що залишуся українцем навіть тоді, коли в Україні буде лише три українські хати. Я законно живу в Шенгенській зоні.., але є громадянином України. Коли приїжджаю на батьківщину, то мало чую українську мову, телебачення окуповане, і таке враження, що я на чужині. Там мені зрозуміло, я маю розмовляти на вулиці словацькою. Але чому тут теж мало рідного?..” Відійшов за обрій Вічності геніальний український митець-маляр, педагог, письменник Прокіп Колісник. Митець народився на Вінничині, жив і творив у Словаччині, в місті Пряшів, але є громадянином України. Двічі номінований на Шевченківську премію (1994 і 2008). Виставки художника проходили у багатьох галереях світу. Останні роки викладав у Пряшівському університеті. Прокіп Колісник народився у подільському селі Поташня. За його ініціативи тут відкрито Музей культури села і “Галерею Прокопа Колісника”. Автор книжок есеїв “Чисниця” (2001) та “Від першої особи самоти” (2002), виданих у Словаччині. Митець писав: “...Я завжди вчився на відмінно. Моя дипломна робота – живописне полотно “Дума про волю” (1987) – отримала “Золоту медаль” Академії і досі висить в Ака- Ольга БЕНЧ глянули на нас очі того, хто їх розплющує ще із відкритими в середину повіками... В середину себе. Тоді ж мені захотілося сказати своє враження віршами. Але моє слово опинилося в іншому топосі після Рубікону. І насамкінець про те, для чого і пишу ці нестрункі фрази. З художником Прокопом Колісником ми/ви “зустрілися” вже в новому розділі (не в циклі чи мегациклі, а саме в розділі) його творчості. Він має назву “Напруга”. Про ці полотна можна багато чого сказати, багато чого намудрувати. І ... пропустити основне. На мою думку. Після періоду великої суцільної втоми (страшної тому, що – спільна, всезагальна) мистець провіщає епоху нового експресіонізму. Себто, сповненого життя. Живого життя – Як Бога Живого. Саме так і не інакше. Інакше все піде шкереберть. P. S. Після “насамкінець” ставлять крапку. Або три крапки. Чи знак питання. Можна (якщо треба) і знак оклику. До речі, всіма можливостями пунктуації у випадку Прокопа я зміг би скористатися, оскільки це саме той випадок, коли кожна наступна рефлексія має свій (не подібний на попередні) фінал і з іншою емоційною тональністю. Дивного, очевидно, нічого в цьому немає, оскільки не лиш саме гасло “Напруга”, а й фактура нових творів Колісника близько перебуває до МЕЖІ (хай кожен її встановлює особисто) того, що тільки на поверховий погляд не має меж. Кожен справжній художник має відчуття межі, він знає, коли ДО і коли ЗА. І коли вибудовує образний ряд НА межі, тоді і виникають протиріччя у сприйнятті. Кожен, звісно, сприймає по-своєму, але чи КОЖЕН кожного разу сприймає інакше? Питання без відповіді. Без будь-якої відповіді. Без відповіді в принципі. Можна ставити крапку. P. P. S. Серед художників мого покоління не знаю нікого іншого, хто написав би стільки автопортретів. Якщо розглянути їх у хронологічному порядку, то можна збагнути, що перед нами притчевий сюжет, де кожен наступний твір, зберігаючи свою суверенність, водночас є компонентом ЦІЛОГО, яке й сам автор бачить ще не цілісно, але, безперечно, бачить. Мені це стало зрозумілим біля автопортрета, де зіниці художника вже проглядають із землі – із ріллі. Це не випадковий асоціативний пасаж – він зумовлений самою образною природою мистця, його символічним рядом. Від беззахисного паростка, пагона до образу батька, розіп’ятого на плугові – на облюбованій Колісником канві індійського полотна (з його крупними клітями) вражаюче вписані і тяжкі ланцюги чужини, і забороло та лати для самозахисту. І не лише для самозахисту. Одвічна напруга творчості не спадає. Рілля – її ідеальний символ. Так у Прокопа. У ріллі зіниці не заплющуються.
Пам’ять · “Колись я собі записав, що залишуся українцем навіть тоді, коли в Україні буде лише три українські хати”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Роздуми біля полотен друга

Василь ГЕРАСИМ’ЮК Передивлятися художні картини на моніторі комп’ютера – справа, звісно, невдячна. Але є свої моменти. Коли ти на виставці живописця чи в його майстерні зосереджуєшся на якомусь облюбованому полотні, а пізніше на іншому, то, як мовиться, перебуваєш у безпосередньому контакті з мистцем, із його замислом та його вмінням. А тут – перед очима калейдоскоп. Щоправда, ти можеш зупинитися, де забажаєш, збільшивши потрібний твір до можливих меж – контакт хай не такий, як у першому випадку, але все ж вийде. Проте я зловив себе на думці, що біля монітора якраз зупиняєшся рідко (хоч мимоволі виділяєш ті полотна, які бачити доводилося “наживо”), а знову і знову “проганяєш” перед очима згаданий калейдоскоп. Прекрасно розумієш, що всього не охопити, але у випадку, коли авторові виповнюється півсотня, потрібне бажання все ж виникає. Отже, проглядаю роботи Прокопа Колісника. Як казав, багато впізнаю – вже бачив, але цей “комп’ютерний ансамбль” по-своєму вражає. Але про це пізніше. Спочатку ні з того ні з сього згадується кілька строф із вірша одного поета, якого я перекладав у юності. Точніше, надто відійшов від оригіналу і вийшов не переклад, а переспів. Там велася мова якраз про художника. Художники тих часів, коли ми жили в найстрашнішій, яка лишень буває, імперії, “імперії зла”, імперії “войовничого атеїзму”, але це не означає, що в цій імперії не народжувалися поети і художники, а декотрі з них були максималісти, як Стус чи Заливаха; були й інші. Були всілякі, і не тільки в Україні, а й у Грузії чи Латвії, Молдові чи Росії. Згадав я, розглядаючи “калейдоскоп” Колісника, кілька строф. Інші забув, забув, де переклад/переспів надруковано тоді повністю. Якби не Прокіп, я взагалі все це назавше забув би. А тут… Ось ці рядки: Руки і лоб. Двох світлих плям намул — і погляд губиться. І погляд – сумнів. Але за мить, пробивши мислі сутінь, спалахує і дивиться впритул. І дивиться! Й така в нім повнота художества, оголеність не мертва, що відчуваєш нервом, кожним нервом рух полотна. Живого полотна. А далі вже – як доля. Є як є. Єдиний коридор, одна дорога до врат Дахау, до престолу Бога, до вернісажу. Кожному своє. Я був тоді зовсім юний, і ця “одна дорога” ніяк не вкладалася в моїй голові. Хоч жив, як і всі, в імперії, і вже добре знав її закони. А от тепер, через 30 років, коли імперія впала і живемо в сякій-такій, але самостійній Україні, я, розглядаючи твори різних шукань і втілень, з якими давній мій приятель підійшов до свого п’ятдесятиліття, також збагнув, що та “єдина дорога”, прописана в часи совєтської імперії, набрала чітких обрисів. Вона справді є д ин а. От тільки концтабір міг бути вітчизняним. Він таким, зрештою, і був. Прокопа завжди виказувала, точніше, ніби зраджувала, якась метафізична тривога. Жодного разу не пригадую його умиротвореним. Хіба що на полотні. Дуже рідко. Коли йдеться про дитинство. Тобто про Поташню. Твір називається “Благодать над Поташнею”. Хай це буде єдиний його твір, який я назву у цьому короткому слові. Спочатку перед монітором я зафіксовував на папері назви багатьох полотен, але по тому чомусь перестав. Я мимоволі застосовувати почав до побаченого музичний принцип підходу. Для прикладу – мотиви. Ніяк не обминути, а завжди починати з релігійних мотивів. Сказати, що Прокіп – релігійний художник, – це в його випадку сказати дурницю. Релігійний – це про того, який раптом збагнув, що крім одновимірного сприйняття світу існує (як не крути!) ще щось. А Колісник із цим “ще чимось” народився. Він – християнський художник. Коли я писав про метафізичну тривогу, я мав на увазі той стан душі, у якому перебуває художник перед вибором. Християнство, як відомо, дає вибір, можливість вибору. Навіть у совєтській імперії, навіть на тій “єдиній дорозі”. Навіть тоді, коли раптом стає абсолютно ясно, що жодного вибору не існує. Жодного. Саме тоді є вибір обрати волю Божу, або волю диявола. Те або інше. Вибір художника зафіксований на полотні. Прокіп Колісник далекий від іконографії. Він просто зробив свій вибір. Тому на полотнах із християнськими мотивами він просвітлений. Сказав же я – вибір зроблено. Але, врешті, це видно кожному. Наше покоління формувалося в час швидкісного вимирання генсеків. Трагедія настільки перетворювалася на фарс – просто на очах – що вже, здається, ніхто не вірив у реальність концтабору. Муляжними видавалися всі ті Черненки та Андропови. Але для митця історія не починається з 1991 року чи трохи раніше, скажімо, з початку “перестройки”. Соціальні мотиви (з усіма революціями та іншими катаклізмами) можуть бути на периферії свідомості живописця. Соціальні мотиви Прокопа Колісника, як у вузлі, зв’язані у тій же Поташні, де можна зібрати приятелів на пленер, бо там, у Поташні, все-таки сходила благодать, а це значить, що є від чого “танцювати”, тобто починати, тобто не втрачати людської гідності. А що протиставити? На це безкінечне, безмежне і незбагненне злодійство співвітчизників, що вирвавшись із тисячолітнього рабства, ні до чого іншого не мають жодного нахилу. Якщо не в Поташні, то невже в Києві – у місті убивць із мінімумом книгарень та виставкових залів і максимумом іномарок та гральних автоматів зустрічати художникові полудень віку? Або в Чернівцях чи Вінниці – також у містах убивць і переважна їх більшість – представники нашого покоління, але їх досвід мені не потрібен, бо викликає лишень омерзіння. А без досвіду Прокопа Колісника митцям нашого покоління вже не обійтися, бо це – досвід невтомного шукача, де пошук невіддільний від найбезпосереднішої емоції, де відсутнє мавпування західних зразків, а постійно присутній прорив до особистої національної мови, присутня воля до стилю, і проблема навіть такої, яку нині маємо, України, є насамперед проблемою стилю. Про постійну тривогу я вже казав. Але варто повторити – повторюю. А над Поташнею сходила благодать. І вона буде реальною, як батько і мати, хоч слово “реальна” для неї не підходить, як не підходить до неї жодне полотно і жодна барва. Не підходить навіть така насичена і животворна колористика Прокопа Колісника. Нічого не підходить. Тільки смирення. І вірність своїй дорозі. Єдиній. До вернісажу. До престолу Бога. До врат… *** Прокіп Колісник, безперечно, є одним із найближчих мені мистців мого покоління. Це покоління можна називати вісімдесятниками (так називають переважно поетів, які дебютували на початку 80-х), але якось так виходить, що вже на “стадії середнього” – саме на цьому відтинку покоління наче “згортається”, відчуття гурту, верстви кудись непомітно вивітрюється, і залишається тільки кілька особистостей – часом забагато пальців однієї руки, аби їх перелічити. І це не одні лиш поети (тут – дебютанти 80-х) – це “збірна”. Такий шлях “успішно” пройшло і моє покоління. Чи не так? І тепер – саме так, як писав я Прокопові на його 50-ліття: А далі вже – як доля. Є як є. Цей ювілей багато хто називає “Рубіконом”. Може, й правда. Бо – ПІСЛЯ не завше ДАЛІ. Тільки декому вдається не знизити “температуру” пошуку. Як, для прикладу, вдавалося (як би до нього не ставитися) все тому ж Далі (вибачте за нескладну гру слів – справа в іншому – у вірі в зорю свою – ще раз вибачте за зужиту метафору – справа не в метафорі, а в зорі – без неї – аж ніяк). Чи ти живописець. Чи поет. Чи музикант. Чи оптимістичний песиміст. Чи песимістичний оптиміст. Чи сиропний патріот. Чи патріот, що надає перевагу напоям міцнішим. Чи той, кому невідомий хміль патріотизму, якщо не втілено його в таку форму, яка забирає життя в автора і додає нам... Чому такий довгий ряд? А тому, що всього цього (і ще багато, про що одразу йне скажеш) є у Прокопа Колісника. Є у надмірі. Є тому, що за своїм генетичним кодом він не спроможний дозувати. До речі, в цьому я переконався аж тоді, коли Прокіп опинився вже за Рубіконом. Коли стало вже не видно стада. Не так. Не чути в повітрі навіть шелесту крил. Себто і зграї вже нема... А який був політ! На цьому місці треба трішки “подробиць”. Після 50-ти у живописця оформився цикл автопортретів. Почав його раніше, але основні твори “трапилися” не так давно. За канву було взято реальне (рідке — з глибокими провалами) індійське полотно. Вистелено ним шматок землі із рідної Поташні, і вже знизу — з-під ріллі і колосся
Нашого цвіту... · “Україна має ким гордитися. Прокіп Колісник знайшов себе як талановитий живописець, національний за духом”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ська польського під командуванням генерала Андерса, в його складі опинилося 5 тисяч українських вояків. Усі книги Олександра Колянчука носять довідковий і енциклопедичний характер. У них – достовірні біографії, рідкісні світлини ще живих, переважно, молодих героїв та їхніх могил. Із скрупульозною точністю описані місця поховань, наводяться кількісні дані у розрізі кожного із 15-ти польських воєводств, а в їхніх межах – повітів, міст, селищ та поселень, наявної літератури та документів. У кожній книжці – правдиві долі колишніх вояків Української армії: від генералів до рядових, а також політичних емігрантів та державних діячів урядів УНР та ЗУНР. Тут і про письменників, науковців, артистів, художників, словом, про цвіт української нації, який через політичні обставини опинився на чужині. Цінними є додатки. Зокрема, подаються списки Українських Січових Стрільців, народжених у сучасних межах Польщі до 1 червня 1916 року, списки поховань на Українському військовому цвинтарі в Каліші-Щипіорно, окремо – на старому православному цвинтарі Варшави “На Волі”, а також прізвища та імена померлих українців у таборі Вадовіце. У поле обсервації автора потрапила й пресова та видавнича діяльність української еміграції в Польщі. Про це – кілька цікавих деталей. Ще до укладання у квітні 1920 р. польсько-української угоди про спільну боротьбу проти більшовицької Росії, яка загрожувала незалежності і Польщі, і України, у Варшаві діяла українська дипломатична місія та її військова секція. Під її егідою у столиці Польщі виходило періодичне видання “Син України”, редактором якого був письменник і поет Микола Вороний. Оскільки до перебування численної групи українських утікачів влада у Польщі ставилися як до тимчасового стану, вже з кінця 1920 року в Тарнові розпочали діяльність еміграційні структури уряду УНР. На початку 1921 рр. в усіх таборах для інтернованих діяли цивільні та військові освітні заклади, художні гурти, видавалися 66 періодичних видань. Загалом упродовж 1920–1922 років лише у Варшаві виходили друком понад 20 українських видань. І головний висновок автора. Заклик Симона Петлюри від 1923 р. до того, щоб емігранти та їхні діти навчалися, вивчали мову та культуру країн їхнього проживання, здобували управлінський досвід, перекладали важливі книжки і публікації українською мовою та популяризували ідею незалежності України, значною мірою було реалізовано. Прикладом цього стало продовження діяльності Державного центру УНР в екзилі та залучення до його структур молодого покоління емігрантів, заснування в Парижі Бібліотеки ім. С. Петлюри та участь багатьох наддніпрянців в українських національних організаціях під час Другої світової війни. Вартовий історичної пам’яті українців з польського Перемишля Олександр Колянчук із поставленим перед собою ще в юні роки завданням справився з честю.
Нашого цвіту... · “Україна має ким гордитися. Прокіп Колісник знайшов себе як талановитий живописець, національний за духом”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Поташнянські рапсодії

Мирослав ЛАЗАРУК Саме в Поташні я багато чого зрозумів із творчих принципів художника Прокопа Колісника. Згадав його багатолітні шукання істини, яка ось тут, на поверхні – у його селі. Але треба було покинути ці краї, щоби щоразу шукати усе по-новому. Адже саме у цих степах навік заснули козаки, якими марив Прокіп, який щойно закінчив інститут, надзвичайно сміливо відійшов від того, що втовкмачували в його голову протягом п’яти літ. Хоч закінчив із червоним дипломом, і відкривалася перспектива залишитися в столичному виші, та доля закинула його саме в Чернівці напередодні досі не розкритої хвороби – алопеції. Його “Круки” віщували екологічну небезпеку, яка торкнулася багатьох, а надто ж самого Прокопа. Та Батьківщину не порятуєш тим, що покинеш її. У Колісника вибору не було – захворіли обидвоє дітей, тому змушений був їхати до дружини у Словаччину. Але це все дуже умовно, бо Прокіп ніколи не покидав Україну, вона завжди з ним і в ньому. Постає із багатьох полотен і ніколи не зникне із серця. Це не солодкі фрази. Багатолітня дружба з художником дозволяє так промовляти. Пам’ятаю його відчайдушні виставки після тривалої розлуки з Україною в Києві, Львові і Чернівцях. Тільки глибоко любляче серце здатне на подібний поступ. Більше того, чужина не розміняла на дрібну монету високі по- 2003 рік ки. Прокіп пише про все, що його болить. Тут і художні твори, оповідання, новели. Роздуми про живопис. Роздуми про життя. Усе, що він не сказав на полотні, пробує висловити на папері. Мені особливо заімпонували ті розвідки, які він помістив у журналах “Дукля” (Словаччина) та “Сучасність” про художників Одарку Киселицю та Феодосія Гуменюка. Це вже дослідження наукового спрямування. Адже Прокіп займався викладацькою діяльністю в дуже серйозному Пряшівському навчальному закладі. Примітно, що художник з України зумів відчути, в чому істинність таланту двох неперевершених майстрів. Як тут не погодитися з ним, що Одарка Киселиця глибоко національна вже за підбором кольорів, які не сплутаєш ні з чиїми іншими. У літературі, як і в живописі, Прокіп Колісник не простий для сприйняття. Більше того, інколи здається, що він свідомо ускладнює свої мистецькі сентенції. Та це тільки на перший і то дуже поверховий погляд. Бо коли вчитуєшся в його прозу, розумієш: такі мистці, як Прокіп Колісник, не опускаються до банальностей, вони спроможні підняти читача до рівня власного розуміння життя. Україна має ким гордитися. Прокіп Колісник знайшов себе як талановитий живописець, національний за духом. Його барва приваблює і хвилює. На відміну від інших, Колісник завжди пронизує кожен свій твір небуденною філософською думкою. Він захоплювався біблійними мотивами, історією. Полишив помітний слід, за що би не брався. ...Поташнянські рапсодії ніколи не зітруться із пам’яті, бо овіяні особливим присмаком людських взаємин. І чим більше ми віддаляємося у часі і просторі від них, тим виразнішою стає кожна мить, оживають людські образи, картини природи, які опинилися на полотнах талановитого майстра, котрий утаємничено кличе нас у рідне подільське село... чуття, а, навпаки, зміцнила їх, загартувала, навчила не плакати, а творити Батьківщину там, де тобі доводиться жити сьогодні. Саме ота найтемніша і найкоротша ніч у Поташні ще не раз навідуватиме мене. Бо відкрила багато речей. Згадав Прокопів автопортрет “І мене поглине тьма”, ніби малював він його саме тієї ночі, коли в Поташні вимикали електроенергію. Пригадався і портрет матері. Майже аскетичне обличчя святої. Хто ще так, як українці, обожнюють матір, жінку?! Чиї серця здатні на таке поклоніння? Для багатьох стало несподіванкою, що Прокіп раптом почав писати книжки. Тільки не для мене. Мені просто було цікаво, коли його нарешті “прорве”. І це сталося. Про що може писати художник? Хтось подумає: про живопис. Але не тіль- Ігор Римарук, Прокіп Колісник, Мирослав Лазарук в Поташні
Нашого цвіту... · “Україна має ким гордитися. Прокіп Колісник знайшов себе як талановитий живописець, національний за духом”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Оберіг пам’яті

Перемишлянин Олександр КОЛЯНЧУК – новий лавреат премії Івана Огієнка в галузі освіти У більш ніж чвертьстолітній історії премії імені Івана Огієнка маємо другий випадок, коли її лавреатом стає закордонний українець. 2019 року таким було визнано молодого історика з польського Любліна Григорія Купріяновича, якого за правдивий виступ на мітингу пам’яті за участю президента України про спалене поляками українське село Сагринь воєвода Любліна звинуватив у зраді польських інтересів і прагнув запроторити до в’язниці. До гурту достойних огієнківців 2021 року щойно зараховано доктора історії та доктора філософії з польського Перемишля Олександра Колянчука. Він – заступник директора Південно Східного наукового інституту в Перемишлі, член Головної ради Об’єднання українців у Польщі. Наші земляки в західній діаспорі заслужено називають його вартовим історичної пам’яті українців. Микола ТИМОШИК, професор, доктор філологічних наук Народився пан Олександр 1932 року на Холмщині, де споконвіку компактно мешкали українці. Однак 1947 року, внаслідок депортації українців у рамках операції “Вісла”, опинився на півночі Польщі, де почав трудовий шлях освітянина та вченого-дослідника. Багато років був редактором україномовних радіопередач в Ольштині. Активно співробітничав із редакціями україномовних газет та журналів, які виходили в Польщі. Значну частину свого життя доктор Колянчук присвятив поверненню історичної пам’яті про борців за волю України, чий життєвий шлях звершився на території Польщі. Про персоналії полеглих за воскресіння України, місця їхнього життя, діяльності та поховань на чужині написав і видав низку відомих на Заході книжок. Серед них – польською мовою: “Umarli, aby zmartwychwstala Ukraina” (2007, 2015), “Ukraincy emigranci polityczni w zyciu nau- kowym, kulturnym, spolecznym I gospo- darczym w Drugiej Rzeczypospolitej” (2017), “Cmentarz Prawoslawny na Woli w Warsza- wie. Groby Ukrainskie” (2002, остання – у співавторстві з Романом Шагалою). А ось україномовні видання, які побачили світ у видавництвах Польщі та України: “Незабутні могили” (1993), “Генералітет Українських визвольних змагань: Біограми генералів та адміралів” (1995), “Українська військова еміграція в Польщі 1920–1939 років” (2000), “Увічнення нескорених: Українські військові меморіали 20–30-х років ХХ ст. в Польщі” (2003), “За нашу і вашу свободу: Учасники українських визвольних змагань 1917–1921 років. Місця пам’яті в Польщі” (2018). Остання в цьому переліку книга, що оприлюднена 2018 року у дрогобицькому видавництві “Коло”, має таку посвяту: “Українцям: воякам, офіцерам та цивільним особам, полеглим, щоб воскресла вільна Україна”. Вражають цифрові показники, які скрупульозно збирав у різних архівах багато років автор цих книг. Наведу деякі з них. Упродовж 1918–1919 років через табори для полонених та інтернованих на території Польщі пройшло понад 100 тисяч українців. Це і вояки УНР та ЗУНР, й інтерновані цивільні мешканці, які тікали від більшовиків із Галичини та Волині. За час перебування у кільканадцяти таборах в очікуванні вирішення своїх доль понад 20 тисяч українців померли. Не менших втрат зазнали українці в ролі союзників Польщі під час спільної боротьби з більшовицькою Росією у 1920 році. Тоді на території Польщі опинилося приблизно 35 тисяч української військової та політичної еміграції. На початку Другої світової війни 1939 року у складі Війська Польського служило понад 150 тисяч етнічних українців. Основу офіцерів-контрактників складали колишні вояки армії УНР. З них 7800 загинули, близько 17 тисяч стали інвалідами, близько 100 тисяч потрапили у німецький полон і майже 30 тисяч – у радянський. Для останніх шлях потім стелився в сибірські табори ГУЛАГу. Пізніше, після формування на території СРСР корпусу вій-
Музика · “Лише з любов’ю можна створити щось хороше і світле”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

постановки уривок з його опери “Лісова пісня”, який присвячу 150-річчю від дня народження Лесі Українки та 95-літтю від дня народження композитора В. Кирейка. Для концерту невипадково обрали Національний музей літератури України. З цим музеєм нас єднають багато років творчої дружби. У грудні минулого року я виступала тут з ансамблем “Джерело”, у супроводі якого заспівала українські козацькі пісні та була ведучою концерту. У січні разом з мамою та Олегом Чорнощоковим ми виконували у музеї колядки і щедрівки до свята Різдва Христового. Тут неповторна, благодатна для творчості атмосфера. Гармонійним доповненням до концерту стала виставка відомого художника Григорія Синиці, присвячена Києву, сповнена любові і відданості рідному місту. Сподіваюсь, що наша співпраця з музеєм триватиме. – Такі концерти потрібні для студентів, аби вони себе проявили, – переконана Інна Андріяш. – Це необхідна під час навчання практика – виходити на сцену і дарувати своє мистецтво глядачам. Для молодого покоління це також можливість реалізувати себе, важливий крок на шляху формування молодих артистів. А Софія, готуючи та проводячи такі мистецькі заходи, має можливість реалізувати себе як режисерка та співачка. День Києва – велична подія для всієї України. А концерт об’єднав всіх глядачів і виконавців єдиною ідеєю любові до рідної землі, рідного міста, рідної країни. Миколу Кушніренка, з якими доводилося виходити разом на Оперну сцену Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. Стратегія нашого театру полягає в тому, аби збільшити кількість опер, які виконуються в перекладі українською мовою. Особисто я люблю співати і мовами оригіналу, але, дивлячись на своїх друзів, розумію, що українською їм легше сприймати музичну класику. Це допомагає глядачеві переживати за героїв опери разом з артистами. Спеціально для цієї постановки зробили новий переклад. Перекладачка була на прем’єрі, їй дуже сподобалася наша робота. Звісно, поки що неповністю задоволена своєю роллю. Завжди є що вдосконалювати, над чим працювати. Дуже хочу заспівати Джульєтту в опері Вінченцо Белліні “Капулетті і Монтеккі”. Коли дозволить вік і майстерність, то хотіла б виконати партію Віолетти в “Травіаті” Джузеппе Верді. Також люблю музику Миколи Римського-Корсакова, охоче заспівала б у його “Снігуроньці”. Незабаром у нас ще одна прем’єра – концертно-сценічне виконання опери Вольфганга Амадея Моцарта “Cosi fan tutte” (“Так чинять усі жінки”). Це геній, якого треба виконувати, на такому творчо зростає молодь. У публікації використані ма# теріали, надані Київською оперою. Фото із сайту театру Сторінку підготував Едуард ОВЧАРЕНКО
Музика · “Лише з любов’ю можна створити щось хороше і світле”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Пісенний вінок для рідного міста

Національний музей літератури України провів святковий концерт “Київський вальс”, присвячений Дню Києва. Прозвучали арії, пісні та романси українських і західноєвропейських композиторів, українські народні пісні. Захід відбувся при підтримці ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. – Пишаюся тим, що народилася у місті Києві, – зізналася режисерка та авторка проєкту, студентка Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського Софія Андріяш-Місько (сопрано). – Моя мама – заслужена артистка естрадного мистецтва України Інна Андріяш ще в дитинстві познайомила мене з відомими українськими співаками, поетами і композиторами та диригентами. Я зростала у мистецькій атмосфері музикантів, тому що були постійні концертні виступи моєї мами, на яких я була присутня. Звичайно, робила і свої перші творчі кроки. Змалку я на сцені. У чотири роки дебютувала на фестивалі у Болгарії. У п’ять років заспівала в Національній філармонії України, а в шість виконувала своє перше соло з оркестром Національних інструментів України на сцені Великої зали Національної музичної академії ім. П. І. Чайковського, де я зараз навчаюсь на кафедрі оперної підготовки та музичної режисури (клас викладача Л. С. Канюки). Маю певний досвід концертної діяльності, адже я виступала не лише в Україні, а й за її межами, а саме в Македонії, Албанії, Сербії, Іспанії. Але свій перший авторський проєкт, як режисерка та співачка, вирішила присвятити своєму рідному місту. До концерту готувалися майже місяць. Щаслива, що змогли організувати таке пісенне свято. Запросила взяти в ньому участь студентів Академії Наталію Пархоменко (сопрано), яка навчається оперного співу у професорки, народної артистки України Є. В. Колесник та лавреата міжнародного конкурсу, студента кафедри камерного співу Василя Михайлюка (баритон, клас народного артиста України Анатолія Кочерги). Оксана Дем’янчук свого часу була ученицею по вокалу у моєї мами, згодом закінчила Одеську консерваторію, нині бере активну участь у концертній діяльності. А лавреатка міжнародного конкурсу Марина Гаркуша зараз навчається у вокальній школі Інни Андріяш “Соло співочого серця”, дуже талановита дівчина. Також запросили до участі в концерті соліста Національного будинку органної та камерної музики України Олега Чорнощокова (баритон) та його дружину Ірину Дяченко (фортепіано), досвідчену скрипальку Олені Ініну, яка 30 років працювала у Національному оркестрі народних інструментів України, і, звісно ж, заслужену артистку естрадного мистецтва України Інну Андріяш. Окремо хотіла б відзначити нашого концертмейстера, професорку Національної музичної академії України, заслуженого діяча мистецтв України Ірину Шестеренко. Без перебільшення, це геніальна піаністка. Якби не підтримка пані Ірини, то не відомо чи змогли б ми зробити такий чудовий концерт. Вона добре знала нашого видатного композитора Віталія Кирейка, написала про нього книжку, далі продовжує дослідження творчості митця. До речі, Віталій Кирейко присвятив “Київський вальс” моїй мамі, Інні Андріяш. Слова до пісні про славний Київ написала вона сама. Цей твір ніде не надрукований і є єдиним авторським рукописом, який він подарував моїй мамі з іменним підписом та побажаннями. Я готую до
Музика · “Лише з любов’ю можна створити щось хороше і світле”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Ромео і Джульєтта заспівали українською

“Ромео і Джульєтта” Шарля Гуно в Київській опері – це позачасовий простір вічного повернення. Тут за рамками-стінами криється щирість та вірність, за скелями непорозуміння ховається сила кохання, а люди… Жорстокість, егоїзм та байдужість суспільства не залишають місця світлому почуттю. Закохані стають безневинною жертвою непримиренного соціуму. Але чи здатен хоч хтось стати на захист кохання? – Всесвітньо відома історія двох закоханих, яка має так багато переспівів, і досі залишається актуальною та хвилює глядачів, – переконана режисерка та художниця-постановниця Олександра Зіберт. – Ми знаємо дуже різних Ромео і Джульєтту, кожна інтерпретація трактує інший характер і поведінку героїв та навіть різний час дії, від золотої доби Відродження до вест-сайдських вулиць Нью-Йорка. Але хотілося відійти від усього зайвого, непотрібне відсунути за куліси, а на сцені залишити кохання, яке пробивається крізь ненависть і злобу. На сцені не акцентується увага на епоху, інтер’єр, костюми, така історія поза часом. Два клани: Монтеккі та Капулетті – є одною протидіючою силою до Ромео і Джульєтти, суцільним чорним тлом, на якому розквітає біла квітка кохання. Немає значення, як поділені клани, які титули вони собі зводять, які геральдичні символи малюють, – усі вони однаково засліплені бажанням помсти. Вони – суцільна сіра маса, яка забула, що таке кохати… Партію Джульєтти в опері виконує солістка-вокалістка театру Дар’я Миколенко (сопрано). За п’ять років у Київській опері вона створила яскраві образи Герди (“Історія Кая та Герди” С. Баневича), Бастьєнни (“Бастьєн і Бастьєнна” В. А. Моцарта), Луїджі (“Viva la mamma (Нехай живе мама!), або Театральні порядки та безлад” Г. Доніцетті), Королівни (“Король Дроздобород” Ю. Шевченка), Нареченої (“Жив собі пес…” В. Назарова), Сюзанни (“Весілля Фігаро” В. А. Моцарта), Церліни (“Дон Жуан” В. А. Моцарта), які надовго запам’ятав глядач. – У дитинстві, звісно ж, мріяла зіграти Джульєтту, – зізналася Дар’я. – Виконати цю партію запропонував директор нашого театру Петро Качанов. Потім познайомилася з режисеркою, зустрілася з диригентом-постановником – народним артистом України, лавреатом Шевченківської премії Василем Василенком. Зізнаюсь: роль Джульєтти – це виклик, партія дуже складна. Коли спершу подивилися нотний матеріал, то мала певні сумніви. З часом відбувається трансформація образу, це відображено і в музичній партитурі. Почала розуміти, чому цю роль нерідко виконують артистки старші за віком, – опанувати партію молодій співачці досить непросто, її треба витримати емоційно і голосом. Хоча від часу написання трагедії Шекспіра минули століття, вона не втратила актуальності, насамперед, через тему вічного кохання. Лише з любов’ю можна створити щось хороше і світле. Це намагалися довести актори, вся наша команда. Серед колег по сцені хотіла б відзначити Дмитра Фощанку (Ромео). Вважаю його одним з кращих тенорів театру, який може блискуче співати і грати як драматичний актор, емоційно вкладається у кожну ноту. Переважно у виставі грають артисти Київської опери, з якими брала участь в багатьох проєктах: Тамара Ходакова, Олександр Монастирський, Євген Малофеєв, Сергій Макієнко, Олексій Піголенко. Також режисерка запросила до участі у виставі Ольгу Дорощук, Олександра Форкушаката, У Київській опері (Київському муніципальному академічному театрі опери і балету для дітей та юнацтва) активно працюють над тим, щоб український глядач мав можливість слухати світову оперну класику рідною мовою. Останніми роками тут здійснили україномовне прочитання опер “VIVA LA MAMMA (Нехай живе мама!), або Театральні по рядки та безлад” Гаетано Доніцетті, “Весілля Фігаро” Вольфганга Амадея Моцарта та ін. А нещодавно репертуар театру поповнила опера Шарля Гуно “Ромео і Джульєтта” в українському перекладі Анни Волинської.
Театр · “Вистава – це командна робота, де успіх залежить від кожного”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Презентація вистава

Над сценічним вирішенням працювали разом із художником Петром Богомазовим. Завдяки цьому рішенню, на мою думку, вдалося цікаво розкрити п’єсу. У сценографії закладено багато сенсів, до того ж, як на мене, вийшло дуже красиво. Костюми, які теж робив Петро, є частиною сценографічного рішення. Музику добирали разом із звукооператором Олександром Кришталем. Використовували переважно музику сучасних композиторів. Думаю, що їхні твори гармонійно підійшли під атмосферу вистави. Хотів би відзначити роботу хореографа Павла Івлюшкіна та хормейстера Сусанни Карпенко. Загалом вистава – це командна робота, де успіх залежить від кожного актора, кожної людини, яка бере участь у її створенні. Вдячний усім. Наразі вистава починає свій шлях, робота над постановкою триває. Лише після десятого показу можна буде говорити про якесь внутрішнє задоволення. Потрібен час, щоб актори вільно почувалися на сцені. Ми ще в процесі. а дизайн. Прагнули, щоб декорації були наближені до реалізму. Оскільки Театр на Подолі, як і інші театральні колективи, сьогодні переживає далеко не кращий час через карантин, ми не шили спеціально нових костюмів, а використали те, що було з попередніх вистав. Але вийшло досить стильно. Крім однієї теми, вся музика оригінальна. Її написав музичний керівник театру Тимур Полянський, який тонко відчув атмосферу і вдало відтворив її в музиці. Ми пропрацювали багато різних запитань, моделювали різні ситуації. Під час вистав від глядачів були запитання, які спантеличували акторів. Але зрештою вони знаходили вихід з непростих ситуацій. У нас є кілька варіантів фіналів, і саме від глядача залежить, який він обере. Коли починаємо грати, то ніколи не знаємо, чим завершиться вистава. У цьому й полягає її головна інтрига. Можливо, в одному з наступних пока- Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка люб’язно на дав свою велику сцену для сміливого творчого експерименту. Режисер Богдан Гнатюк представив виставу за власною п’єсою “Ідеальний шторм”, яку він створив за мотивами однойменної книжки Віталія Скоцика. А сама прем’єра стала презентацією цієї книжки, яка щойно побачила світ. Як зазначив Віталій Скоцик, його книжка “Ідеальний шторм” є третьою частиною своєрідної трилогії, яку він пише в літературному жанрі есе. Письменник домовився з Богданом Гнатюком, що він не матиме жодного відношення ні до підбору акторів, ні до самої постановки, а вперше побачить виставу як звичайний глядач. Спектакль, у якому задіяні провідні актори Театру Франка Анатолій Гнатюк, Володимир Ніколаєнко, Олег Терновий, приніс авторові чимало сюрпризів, змусив по-новому подивитися на власну книжку. На глядачів теж чекав приємний сюрприз: кожному при виході з театру подарували книжку “Ідеальний шторм”, яка лише два дні до цього вийшла з друку. Книжка має спеціальний QR-код, за допомогою якого через комп’ютер можна переглянути однойменну виставу. Читайте найближчим часом розмову з режисером вистави Богданом Гнатюком і задіяними акторами. зів винного у вбивстві поставимо на суд перед публікою і запропонуємо їй щось зробити з цим персонажем. Думаю, що цікаво дослідити, як колективне рішення відрізняється від індивідуального. Коли починали роботу, одна з акторок сказала: “Це простий матеріал, все елементарно”. Але вже після п’ятого показу зізналася: “Боже, як цікаво, тут ще непочатий край роботи”. Більшість своїх вистав поставив на малій сцені театру, проте люблю і велику сцену. Попередня моя постановка була у Львівському національному театрі імені Марії Заньковецької – сучасна французька комедія, політичний фарс, актуальний і смішний. Думаю, що наступною моєю роботою у Театрі на Подолі буде українська класика. Це дуже відомий твір, назви якого поки не розголошуватиму... Матеріали підготував Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із сайтів театрів
Театр · “Вистава – це командна робота, де успіх залежить від кожного”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

ІІссттооррііяя,, яяккаа ж жииллаа вв ттееааттррііі

У Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка відбулася прем’єра вистави “Пер Гюнт” Генріка Ібсена. Нову постановку присвятили Сергію Данченку та Богдану Ступці. Звернення до драматургії Генріка Ібсена – це свідчення не лише зрілості театру, а й правильності вектору подальшого розвитку. Особливо коли йдеться про глибоко філософський твір “Пер Гюнт” (1867). Ця поема увібрала в себе, здається, всі наскрізні проблеми і теми, які хвилювали і хвилюють людство протягом багатьох століть: що означає “бути собою?”, як, проживши життя, залишитися вірним своїм ідеалам, не зрадити власному “я”, не зійти на легкий шлях екзистенціальних рефлексій у пошуках власного “я”, не перетнути межу, уявивши себе “суперлюдиною” і тим самим знищити себе? Як віднайти в собі сили протидіяти численним спокусам, які щомиті супроводжують кожну людину? І головне: шукаючи себе, своє головне призначення, в момент власного “тріумфу” пам’ятати про милосердя і не забувати про ближнього. – Постановка цієї вистави була спільною ідеєю – моєю та керівництва театру, – зазначає режисер-постановник Іван Уривський. – Я запропонував кілька назв, зупинилися саме на “Пер Гюнті”, бо ця історія вже давно живе у стінах нашого театру. Невипадково виставу вирішили присвятити Сергію Данченку та Богдану Ступці. Сергій Данченко хотів поставити “Пер Гюнта” з Богданом Сильвестровичем, було навіть сценічне вирішення... А коли художнім керівником Театру став Богдан Ступка, то і в нього була така ідея. Але тоді не склалося… “Пер Гюнт” – світова класика, сильний текст, який давно мене зачепив і досі не відпускає. Вистава народжувалася в любові. Ми знайшли з акторами повне порозуміння. Сам репетиційний процес тривав майже півроку, через карантин доводилося робити перерви, кілька разів переносили саму прем’єру. Як режисер я намагався розібратися в житті головного персонажа, якого показано у віці від 20 до 70 років. У виставі багато тем і підтем, про які можна довго сперечатися. Попередні п’єси в Театрі Франка я ставив на Камерній сцені імені Сергія Данченка. На великій сцені працюю вперше. Це різні формати, різні світи, зі своєю специфікою і магією. Уперше працював із народним артистом України Остапом Ступкою (Пер Гюнт) – професійним, потужним актором, з яким комфортно в роботі. Він точно потрапляє в роль. Те саме можу сказати і про народну артистку України Наталію Сумську, яка грає його матір. Вона – велика професіоналка, дивовижна актриса.
Театр · “Вистава – це командна робота, де успіх залежить від кожного”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Фінал визначає глядач

Вистава зацікавить, насамперед, тих, хто любить заплутані детективні історії, володіє дедуктивним методом і має залізну логіку. Місцем злочину стає перукарський салон на Андріївському узвозі столиці. Відому піаністку вбивають… ножицями. Під підозрою опиняються ексцентричний перукар, меркантильна асистентка, багата, але безталанна оперна діва і таємничий антиквар… – Давно знав про цю п’єсу. Вона йде в багатьох театрах світу, але в Україні її ще не ставили, – розповідає режисер-постановник Ігор Матіїв. – Захотілося попрацювати в цьому жанрі. Художньому керівникові нашого театру Віталію Малахову ідея сподобалася, і він дав добро. Репетиції тривали лише місяць. Коли вперше винесли нашу роботу на суд театральної публіки, то побачили, що треба дещо змінити. Тож ми і далі будемо працювати над виставою, щось корегуватимемо. Ми розглядали різні ситуації, які можуть виникнути під час вистави. Спочатку в ролі глядача виступав я і ставив акторам каверзні запитання. Глядач у п’єсі – важливий елемент, йому повністю належить друга половина вистави. Потім запрошував на прогони своїх студентів, щоб актори могли краще підготуватися до зустрічі з глядачем. У нас два склади акторів, із більшістю з них працював раніше. Це Катерина Шнефельд і Катерина Вайвала, які в різних складах грають Перукарку, Кирило Карпук і Артем Штуца (Капітан), Євген Ковирзанов та Станіслав Мельник (Перукар), Василь Кухарський, який нещодавно повернувся до нашого театру, та Іван Завгородій (Колекціонер), Максим Максимюк та Ігор Ніколаєв (Майор). Вперше у моїй виставі грає заслужена артистка України Алла Сергійко (Дама). Коли починали роботу, то не уявляли, що з цього вийде. Але Театр на Подолі – це знаний театр імпровізації. Усі актори активно включилися у творчий процес. Бачу, що глядачам наша робота сподобалася. Художниця-постановниця та художниця з костюмів – Таїсія Карась. Це вже наша третя спільна робота. Раніше робили вистави “Наталка Полтавка” та “Імітація”. Це швидше не сценографія, Новим творчим експериментом Київського академічного драматичного театру на Подолі стала вистава “Ножиці” за п’єсою німецького драматурга Пола Портнера в українському перекладі Богдана Сторохи. Прем’єра відбулася в театральній вітальні імені Ігоря Славінського. Жанр вистави її творці визначили як “слідчий експеримент”.
Вернісаж · “Нема сенсу говорити багато про митця, бо найкраще · за художника скажуть його роботи”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

Лягає спогад, як прозора тінь

До 42-ї річниці загибелі композитора, геніального су­ Олена ЛОГІНОВА, молодша наукова співробітниця Чернівецького обласного ­меморіального музею ­Володимира Івасюка Коли загинув Володя, ця трагедія дуже підкосила його батька, Михайла Григоровича Івасюка. Він присвятив чимало зворушливих та проникливих віршів, які згодом увійшли до поетичної збірки “Елегії для сина”. Поему “Привиди”, написану поетом у червні-липні 1979 року, зворушливо продекламував юний шанувальник і ретельний дослідник творчості Володимира та Михайла Івасюків Андрійко Ковальов, учень 7-А класу Чернівецької гімназії № 2. У Чернівецькому обласному меморіальному музеї Володимира Івасюка – чотири музейні зали. І кожен, хто хоч раз тут побував, неодмінно захоче сюди повернутися, адже, крім родинних речей, у музеї представлено багато мистецьких творів, присвячених не лише Композитору, а і його життєдайним вічним пісням. Серед таких митців – Іван Онуфреїв, Іван Салевич, Людмила Богдан, Артем Присяжнюк, Оксана Петращук-Гинга, Ольга Макаревич, Юлія Поліщук, Михайло Єлисаветій, Ярослав Пасічанський, Микола Горда, Володимир Луців, Олександр Луценко, Орест Криворучко. Привертає увагу відвідувачів і робота відомого українського художника, уродженця Чернігівської області, лавреата премії ім. Лесі Українки Миколи Петровича Горди (1948–2018) – картина-триптих “Портрет Володимира Івасюка. Червона рута” (1998). Це не тільки живописне полотно, це – жива картина, яку митець пропустив крізь своє серце і душу, тому і не дивно, що стала візитівкою митця. Ідея створення такого проєкту належала поету Олегу Васюкову, з легкої руки якого було видано перекидний календар, листівки, календарики із репродукцією картини та уривком з поеми О. Васюкова “Остання зустріч з Орфеєм”, вміщеної в багатьох популярних виданнях. 4 березня 2005 року авторську копію роботи художник подарував Чернівецькому обласному меморіальному музеєві Володимира Івасюка, що засвідчують пам’ятні світлини. людиною, щоб повніше й точніше її зобразити. Я можу вперше побачити людину, але це не означає, що вийде достойний портрет на замовлення. Коли розстаюся з портретом, розстаюся з людиною. Портрет – це магія”. Серед пейзажів і робіт на історичну тематику на виставці представлені неймовірні, справді магічні портрети: портрет батьків, Левка Лук’яненка, Івана Богуна, поетеси Галини Гордасевич, кілька автопортретів і, звичайно, “Портрет Володимира Івасюка. Червона рута”. У виставковій залі музею відкрито виставку “У полоні творчості художника Миколи Горди”, на якій представлено 23 картини, газетні та журнальні публікації, книги, календарі, нагороди М. П. Горди. Зворушила гостей нашого заходу сокровенними спогадами Ольга Миколаївна Цибко, донька художника, яка зі своєю сім’єю завітала на відкриття зі Львова: “Нема сенсу говорити багато про митця, бо найкраще за художника скажуть його роботи. Будь-яка Микола Петрович колись зауважив: “Я не думав про творчість, я просто малював… Коли пишу портрет, мушу розмовляти з тією Володимира Івасюка, 4 березня 2005 року робота, а особливо портрет, — це відображення душі самого художника. В очах усіх портретуючих ви можете побачити очі мого тата, який родом із Чернігівщини, із невеликого села Крупичполе. Пропрацювавши кілька років медиком, зрозумів, що це не його покликання. Коли ми хочемо змінити професію, то боїмося. Але тато не побоявся. Він зрозумів, що хоче стати митцем. За четвертим разом вступив до Академії мистецтв, закінчив її і став прекрасним художником. Його біографія не дуже довга, але вона неймовірна, насичена знайомствами, зйомками і його характером. Він був харизматичним холериком по натурі. Але всім, хто його знав, запам’ятався неймовірно добрим і справедливим, людиною, яка не мала двох облич. Любив робити подарунки, дуже любив чесних людей. У його житті було багато спалахів, і таким спалахом був Володимир Івасюк, який прийшов не лише в життя мого тата, а в життя всієї нашої сім’ї. З цього моменту почався прорив у творчості, у нас у хаті лунали пісні Володимира Івасюка, ми жили Івасюком. Так само в татове життя прийшла Леся Українка. Ми їздили по музеях… У кожної людини, вірю, є талант, покликання. Але часто ми боїмося йти за цим покликанням. Тато засвідчив, що непотрібно боятися. Він пережив складні дев’яності роки, залишився митцем, робив виставки, хоча йому було нелегко, але він талант не зрадив. Його нема вже три роки, давно нема Володимира Івасюка... Вони не зрадили своєму покликанню. Сподіваюсь, що виставка справить на всіх незабутнє враження”. Про двох митців щиро та з тугою на серці від родини Івасюків- Павлюків мовив Віктор Павлюк. Заслужений діяч мистецтв України Микола Шкрібляк та Олена Гужва, мистецтвознавиця Чернівецького обласного художнього музею цікаво охарактеризували творчість художника Миколи Горди, згадуючи при цьому талант Володимира Івасюка. Звучали пісні, народжені у співпраці двох велетів мистецтва – поета Ростислава Братуня та композитора Володимира Івасюка, – “Вогні Львова” та “Ати подумай” у виконанні наших добрих друзів – солістів Чернівецької обласної філармонії ім. Д. Гнатюка, лавреатів всеукраїнських та міжнародних конкурсів Віталія Соболєва та Світлани Дейбук. часника, Героя України Володимира Михайловича Івасюка у Чернівецькому обласному меморіальному музеї вшанували добрим і світлим спомином, щирою молитвою, весняними сумуючими квітами видатного сина України. Микола Горда. Триптих “Червона рута”. Авторський повтор. 2004 рік Микола Горда під час вручення своєї роботи Музеєві Будьмо разом! ПЕ РЕ Д П ЛАТА—2 0 2 1 Вартість передплати ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА “ПРОСВІТА” (з доставкою і поштовими витратами):
Вернісаж · “Нема сенсу говорити багато про митця, бо найкраще · за художника скажуть його роботи”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Вернісаж · “Нема сенсу говорити багато про митця, бо найкраще · за художника скажуть його роботи”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

Поштовий індекс — 30617. Сторінка у каталозі — 74

Черговий редактор Едуард ОВЧАРЕНКО Бухгалтерія 279-41-46 Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”,
Вернісаж · “Нема сенсу говорити багато про митця, бо найкраще · за художника скажуть його роботи”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

АНОНС

Шеф-редактор Павло МОВЧАН Відповідальна за випуск Любов ГОЛОТА Редколегія Любов ГОЛОТА (голова), Павло МОВЧАН, Микола ТИМОШИК, Георгій ФІЛІПЧУК Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел./факс) на 1 місяць 21 грн 43 коп. на півроку 115 грн 58 коп.
Вернісаж · “Нема сенсу говорити багато про митця, бо найкраще · за художника скажуть його роботи”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

на 3 місяці 61 грн 29 коп.

Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН Інтернет-редактор 279-39-55
Вернісаж · “Нема сенсу говорити багато про митця, бо найкраще · за художника скажуть його роботи”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

на рік 225 грн 96 коп.

Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Емблема «Просвіта»Просвітянин