Репортаж на тему · “А спадщина у нас прекрасна. Такої спадщини нема ніде”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Зберегти те, що у нас ще є — там, де воно має бути Фестиваль “Перезавантаження” у Чернігові як осмислення монументальної спадщини
Слово Просвіти, №22 за 2021 рік
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки та Романа ЗАКРЕВСЬКОГО Один із напрямків джерелознавства – відтворення історичних обставин подій – став природнім продовженням зустрічей на триденному фестивалі монументального мистецтва “Перезавантаження” в Чернігові. Предметом обговорення були твори монументального мистецтва, що потребують дослідження та порятунку, тож тема викликала жвавий обмін думками. Яскравою подією фестивалю стала зустріч з мисткинею та її твором – до Чернігівського художнього музею імені Григорія Галагана приїхала заслужена художниця України Галина Севрук, щоб побачити врятоване ентузіастами її керамічне панно “Давній Чернігів”. Рідкісний щасливий випадок на тлі багатьох втрат монументальної спадщини був емоційною кульмінацією фестивалю. А сама пані Галина – уособлення історії художньої України, свідок та учасник обнадійливих та болючих подій шестидесятих років. Та при цьому залишається щирою, чуйною людиною з тонким почуттям гумору. В урочисту мить, коли оплесками озвалася зала експозиції, представляючи відновлене панно, засновниця фестивалю “Перезавантаження” Олена Загребіна звернулася до присутніх: – Зараз я коротко розкажу історію появи панно тут… Пані Галина Севрук відреагувала миттєво, усмішкою: – Розкажіть, розкажіть, бо мені це дуже цікаво… – і це не іронія… Це сум, з яким художниця згадувала свої втрачені роботи. Розповідає Олена Загребіна: – Завдяки підказці Євгенії Моляр, яка мене якось спитала: “Олено, як там у вас справи з готелем “Градецьким”?.. Чи збереглися твори Галини Севрук?” – ми дізналися: панно висить у готелі, та невідомо, чи залишиться після ремонту. На щастя, власник готелю погодився віддати його, і наша команда за один день обережно зняла панно, пронумерувавши всі деталі, та перевезла до музею. Галина Сильвестрівна консультувала нас телефоном. Ми продумали, яким чином панно буде змонтовано на новому місці, у Художньому музеї імені Галагана. І ми це зробили! Я вдячна всім, хто допомагав у монтажі і хто підтримує нашу спільноту: Дмитру Сілічу, Роману Ткачу, Роману Закревському, Дмитру Фальчевському, Олексію Сікуну, Роману Ткачову – кожному учаснику нашої команди.
Хай панно завжди буде тут, і з ним нічого ніколи не станеться… Галина Севрук: – Дуже дякую. Бо ж треба розуміти, що у Чернігові мені дали щось втілити – а в Києві в ті часи не давали працювати, і втрати там чи не найбільші… Ви ж ввічливі та прихильні до історії, до нашої культури – таких людей не так багато. – Цих людей – багато, – відповідають із залу. – Може, я перебільшую… Може, недобачаю… (Оплески, знову оплески, хотілось обняти пані Галину – така вона мила та дотепна, – авт.) Хай людей більшає, хай покращується ставлення до нашої старовини, спадщини… А спадщина у нас прекрасна. Такої спадщини нема ніде. Вона тільки в Україні – у Львові, Луцьку, … багато ще є в Україні таких місць, де можна підтримувати, розвивати, доповнювати і створювати нові й нові прекрасні шедеври.
“Вже почалось, мабуть, майбутнє. Оце, либонь, вже почалось…” (Ліна Костенко) Після цієї зустрічі, після багатопланових подій триденного фестивалю – від презентацій знахідок, книжок, проєктів, обговорення досвіду реставрації до дитячих майстер-класів та вишуканої концертної програми – минув час, який пішов на складення цілісної мозаїки фестивалю “Перезавантаження”. Такої собі картини світу, в якій – за словами історика Леоніда Марущака (ініціатива ДЕ НЕ ДЕ), “монументальне мистецтво цінне у тому місці, для якого воно було створене, і пристосоване воно для того місця, для якого створене…” Тож коли маємо вирви пам’яті на тому місці, де був колись витвір монументального мистецтва – їх треба заповнювати. Знанням – про витоки та ідею твору. Розумінням історичного довкілля часів його створення. Може, це дасть змогу зберегти те, що у нас ще є, саме там, де воно має бути? До Чернігова ми приїхали втрьох – онука художника-бойчукіста Олена Довженко, художник-монументаліст Андрій Соколенко та журналістка Інеса Атаманчук. Вже маючи досвід вивчення монументальної спадщини, ми поступово творили містки між побаченим та власним досвідом – із розумінням значущості подій у Чернігові. На фестивалі вшанували пам’ять Івана-Валентина Задорожного – цьогоріч відзначаємо 100-річчя з дня його народження. Приїхав син Богдан, відбулись показ фільму та презентація проєкту “Криниця”. В експозиції виставки монументального мистецтва, в художньому музеї, поруч із панно “Давній Чернігів” – твори Івана Задорожного, на межі світського та іконописного мистецтва… У меморіальному музеї Михайла Коцюбинського – його велична колонна “Криниця”, літопис творів письменника, чи не найкращий приклад образного викладання літератури. (Дитяча розмальовка розгортки “Криниці” – прекрасна ідея для заохочення дітлахів). Ми ж, гості із Запоріжжя, знаємо Задорожного як учасника першої монументальної виставки 1969 року, де вперше були згадані художники школи Михайла Бойчука. У родині запорізького художника Григорія Соколенка зберігаються записи стосовно подій 1969 року. “Основна ідея виставки полягала в тому, щоб знайти шляхи об’єднання усіх видів мистецтв – в архітектурі. На великий жаль, не всі зрозуміли, а ті, що зрозуміли, все робили, щоб така виставка не відбулась…” Ось ще деякі записи: “Розгорнутий, детальний сценарій (виставки, – авт.): Задорожний І.#В., Соколенко Г. О., Литовченко І. С., Левицька І. Г.” – це наш зв’язок між Запоріжжям, Києвом, Черніговом, загальне тло життя, пам’яті, спогадів, сміливості митця бути собою у будь-які часи, попри будь-які випробування. Перший директор нашого художнього музею Григорій Соколенко, розуміючи значущість такого явища, як школа Михайла Бойчука, у 70-80-ті роки знайшов змогу зібрати до запорізької колекції твори бойчукістів. Цінність моменту була у тому, що на той час були живі учні Михайла Бойчука Кирило Гвоздик, Онуфрій Бізюков у Києві, у Москві – Сергій Колос, Антоніна Іванова, Оксана Павленко; Охрім Кравченко – у Львові. До них їздили наші музейники, спілкувались, шукали можливості показати збережені роботи, іноді у розмовах долаючи страх пережитого (Кирило Гвоздик та Охрім Кравченко повернулись із заслання, а для московської групи бойчукістів лише виїзд із України став порятунком).
“…Через мої руки пройшли майже всі негативи, на превеликий жаль, знищених фресок, виконаних у 1920#ті роки в Україні під керів# ництвом М. Л. Бойчука. Мені те# пер стало зрозуміло, де обірвалась ниточка, що зв’язувала провідний досвід шкіл мистецьких. Бойчукіс# ти ввібрали світову культуру”, – писав Григорій Соколенко. Як наочний приклад – роботи бойчукіста Григорія Довженка у Новій Каховці. Місто-скансен на живописному березі Дніпра має своє унікальне обличчя завдяки двом Довженкам – Олександру Петровичу та Григорію Оксентійовичу. Ім’я останнього повернулось до історії не так давно. А до того вулицями, засадженими абрикосами й черешнями, декілька поколінь новокаховських дітей ходили до шкіл, декорованих його орнаментами – квітами, плодами, птахами – повз такі ж гарні будинки. Не знаючи імені автора. Ще б пак – бойчукіст, за плечима – робота разом із товаришами та вчителем Селянським над художнім оформленням санаторію (знищений безжалісно, вже й згадки немає у місцині під Одесою)… Після розгрому школи Бойчука, вимушеного від’їзду з Києва, на початку 1950-х Григо-
Галина Севрук та Софія Розуменко рій Довженко творить місто Нова Каховка, яке зараз, як магніт, притягує туристів, науковців, істориків. Та не було б такого руху, якби не ентузіазм Тетяни Євсєєвої, новокаховських волонтерів, які вивчають, систематизують, відновлюють орнаменти, створені за ескізами Довженка, за його авторською технологією (жодний малюнок не повторюється, оздоблення має вся історична забудова міста). Відновлення професійне, бо новокаховський центр охорони спадщини (його очолює Тетяна) не йде на компроміси у такій справі, як …охорона спадщини. Поруч із практичною, йде робота на рівні виставок, лекцій, вивчення спогадів, збережених документів. Там же, у новокаховському Палаці культури – дивом не знищений під час недавньої боротьби з творами мистецтва – вітраж Олександра Мизіна, бойчукіста, – щоб зберегти його, звертались до авторитетних столичних експертів… Тож саме трикутник Нова Каховка – Запоріжжя – Київ – і привів нас до участі у чернігівському фестивалі “Перезавантаження”. Що ж, відчуваємо себе більш стійкими, більш послідовними в цій конфігурації однодумців. Маємо ще кілька важливих поєднань. Завдяки наполегливій краєзнавчій роботі журналіста Володимира Фризька ми знаємо, що “Запорізький Шевченко прикрашає театр у місті з древньоруською архітектурою”. Читаємо матеріал, яким охоче ділимось із чернігівськими істориками: “У багатющій творчій спадщині скульптора Михайла Худаса, котрий створив знаменитий фонтан у сквері Піонерів, є кілька постатей Тараса Шевченка. Одна з них височіє на будівлі театру, та не запорізького…” А Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичний театру ім. Т. Г. Шевченка! У Запоріжжі, на фронтоні театру імені В. Магара також маємо горельєф роботи Михайла Худаса, та – без Шевченка. Мав би стояти навпроти нашого театру... Чекаємо.
Андрій Соколенко, збираючись на фестиваль “Перезавантаження”, знайшов у родинному архіві начерки батька, Григорія Соколенка, – види Чернігова та Седнева 60)х років. Передав у дарунок Чернігівському художньому музею
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
