Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Сьогодні мусимо просити Бога сил перебути тяжке горе, що охмарило всю нашу українську літературу”. · 9 Апокриф · с. 9сторінка оригіналу ↗

Слово Просвіти, №22 за 2021 рік

Слово Просвіти, №22 за 2021 рік

Невтомний трудоголік від літератури ажко і боляче говорити про особистість такого неосяжного масштабу в минулому часі… Письменник, рідкісний майстер у жанрі роману-біографії, який писав так, ніби був сучасником і повірником Михайла Коцюбинського, Марії Башкирцевої, Тодося Осьмачки… Мемуарист, літописець доль письменницьких, який закарбував у магічному дзеркалі своєї пам’яти і охопив у чотирьох томах своїх спогадів цілу літературну епоху… Радіожурналіст, автор унікальних літературних програм, один з найхаризматичніших голосів старого доброго Українського радіо… Літературознавець ікритик, який був вірний щонайвищим мистецьким критеріям, умів скласти гідну оцінку всім направду вартісним явищам літературного процесу – та й сам цей процес бачив, мов на долоні, – і вважав своїм обов’язком заповнювати “білі плями” в історії української літератури, повертаючи до неї несправедливо непомічені та забуті імена – зокрема з діаспорного архіпелагу… Людина, яка вміла створювати осередки культурного життя – живі осередки живої культури – і плекати їх. Видавництво “Ярославів Вал”… Ліга українських меценатів, а під її егідою — Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика і ціле гроно літературних, культурних, книгопопуляризаторських, державницьких премій… Творчі вечори в Національному музеї літератури (і не тільки), які збирали і гуртували українську культурну громаду, творили сприятливе середовище для розвитку культури… Бібліофіл, блискучий інтелектуал і золотоуст… Невтомний трудоголік від літератури, який навіть рятунку від недуг шукав у ненастанній творчій праці… Людина великого щедрого серця, яка не шкодувала зусиль для підтримки колеґ-літераторів і початківців… Дякую незабутньому Михайлові Федотовичу за світло його душі, яке торкнулося і мене, і багатьох дорогих мені людей, за підтримку і наставництво, дякую за плекання пам’яти сьомого неокласика — Ігоря Качуровського… Нині Requiem Aeternam лунає на небі і на землі, проводжаючи в останню дорогу великого подвижника українського духу… Олена О’Лір Лицар едарма в неділю заплакало н е б о над Київом – уранці перестало битися полум’яне с е р ц е Михайла Слабошпицького, д о б р е відомого літературознавця й видавця, першого виконавчого директора Ліги українських меценатів, талановитого громадського діяча. Сторінки не вистачить, аби згадати написані ним насправді доленосні твори, що збагатили л і т е р а т у р у естетично й фактологічно, проте такі з них, як “Українець, який відмовився б у т и бідним”, “Не загублена українська людина”, “Пейзаж для Помаранчевої революції”, “Велика війна 2014” тощо навічно ввійшли у золотий фонд нашої н о в о ї документалістики, а феноменальні його романи “Марія Башкирцева”, “Никифор Дровняк із Криниці”, “Автопортрет художника в зрілості”, “Поет із пекла”, відзначений Шевченківською премією, ще довго хвилюватимуть не тільки вітчизняного читача. Тож покинув н а с і письменник надзвичайно потужного художнього діапазону, і незамінний к о л е г а, що ніколи не вагався підставити своє плече за скрутної хвилини, а ще й люблячий Тато, який викохав талановитих, цілеспрямованих синів-соколів, опікувався творчою долею Господом обдарованої журналістки-доні... Останні 50 років – немов на долоні в суспільства. Різного траплялося під цю пору… Та заснування Ліги українських меценатів, що внесла відчутне пожвавлення в наш культурний розвій, достеменна заслуга небіжчика. Здійснено стільки патріотичних проектів! Недарма й завершується книга мужності Михайла Слабошпицького “Велика війна 2014”, видана його ж “Ярославовим Валом” шість років тому, доста прикметним роздумом і на час теперішній: “Війна т р и в а є... Нові й нові добровольці зголошуються йти на фронт. Вони здебільшого невисокої думки про нашу сучасну владу. Але в о н и – патріоти. Не один із них думає (мені часто довелося це чути): “Розіб’ємо ворога, повернемося додому, а тоді запитаємо тутечки з усіх, починаючи з найвищих керівників держави…” Ці рядки подано жирним шрифтом. Чимало прекрасних творів побачило світ у видавництві “Ярославів Вал”, заснованому М. Ф. Слабошпицьким. До того ж видавництво допомогло знайти себе цілій когорті перспективних авторів! Як було не радіти! Неймовірно виснажений страшною хворобою, він до останньої днини тримав руку “на пульсі” нашого суспільного буття, намагаючись допомогти й вірній дружині, талановитій поетесі Світлані Короненко у її відчайдушній боротьбі за своє життя. Однак 75-е літо Михайла Федотовича Слабошпицького, який народився 28 липня 1946 року на славетній Черкащині, виявилося останнім дарунком пані Долі, хоча крутих планів і задумів у літературознавця б у л о ще не на одне десятиліття… Досить погортати його багатотомні, вельми феноменальні “Дзеркала…”, щоби переконатися у невичерпності цього таланту! Натомість “уроки української м о в и” імені легендарного канадця Петра Яцика щорічно нагадують як малим, такі літнім українцям і чиїх батьків ми діти, і що може зробити кожний письменник у цей, такий непростий час, для своєї родини та свого народу. Відтак щиро поспівчуваймо собі, читацькому людові та рідній літературі, що наша щедра любов не дає чомусь люблячим серцям належної змоги втримати на цьому світі Лицарів, які трудяться-палають задля спільної справи. Однак вони все ж таки житимуть, аби вогненно т р и в а т и у рідному слові та вдячній нашій пам’яті… Віктор Грабовський ЗТом за томом він “протирав дзеркало” часу ненацька все змаліло і видалося дрібним. У горлі застряг клубок і не ковтався. Чи то пустку, чи провалля утворила ця звістка – оте “помер” і усвідомлення наступного слова “немає”, а за ним – “і більше не буде”. Майбутнє є. Ми житимемо, а Михайла не буде. Треба, щоб був! Не один я чекав анонсів від Слабошпицького про наступний роман Юрія Щербака. Ми читали ці повідомлення, як лікарський бюлетень, і сподівалися. Вкотре Михайло знов подолає недугу... Я пробував публікувати спогади про наше знайомство з років студенства, про журналістську співпрацю. Михайло Федотович в цей час, том за томом, “протирав дзеркало” часу і з недавнього минулого поверталися знайомі поети й прозаїки, тільки вже оцінені за іншою, не буденною мірою, а вимогами Великої Літератури. Мої жартівливо-іронічні нотатки у Фейсбуці здалися недоречними й зайвими дрібницями у панорамі титанічної роботи Слабошпицького. Хоча я збирався розповісти про його деякі історичні діяння, що з різних причин згадувалися в публічному просторі крізь зуби або замовчувалися. Це стосується, щонайменше, відкриття Михайлом Слабошпицьким континенту української літератури в діаспорі. Туди поїхали в кінці 80-х минулого століття багато хто. Надбали коштів на видання власного творчого доробку. Лише Слабошпицький повернув Батьківщині десятки імен і творів, котрі мали б поглибити провалля, вирите чекістами для жертв Розстріляного Відродження. Поет Осьмачка та інші повернулися з пекла до нового покоління з неперевершеними художніми творами. Разом з Петром Яциком Михайло започаткував найграндіознішу за час Незалежності українотворчу справу – Міжнародний конкурс з української мови. За цю ідею та її втілення довелося Михайлові Федотовичу боротися весь час . І не тільки з Табачником. Як виснажували його серце оті “Відкриті листи” до можновладців, знають його рідні та найближчі друзі. А слова на захист Івана Дем’янюка? Вже тоді і Яцик, і Слабошпицький розгадали гебешний намір поробити всіх українців фашистами, щоб використати це у майбутній війні проти України. Ми про це не раз говорили з Михайлом, і я підтримував усі його починання, як міг... Больовий шок пройде не враз. Не певен, що і я усвідомив нашу втрату. Але далі нам спільно, поодинці й громадою, доведеться зберігати світлу пам’ять про Михайла Слабошпицького – великого трударя й товариша. Віктор Тютюн Одна з колон літературного храму ихайло Слабошпицький – це одна з колон українського літературного храму. Я завжди дивувався його неймовірній працездатності, його мудрому заглибленню в літературознавчий процес. Низько схиляю голову перед його українським духом, перед його причетністю до утвердження української незалежності. Ніколи не забуду наших зустрічей, під час однієї з яких він після творчого відрядження до Естонії прочитав напам’ять мого вірша “Вікно, відчинене на Таллін...” А іще із вдячністю пам’ятатиму, як він колись по-дружньому і професійно своєю статтею в “Літературній Україні” захистив одну з моїх книг від необгрунтованої критики. Земля пером тобі, друже Михайле. Єдине втішає, що ти потрібен Богові... Анатолій Кичинський Михайлові Дзеркала... Дзеркала... І життів невгамовані гами... Звідкись чути органі оцей занебесний вокал. А тумани такі, наче вся сивина амальгами. Навіть місяць зійшов, як до смутків розбитий бокал. Ця надщерблена креш і щербата, як світ, незабутність. І сльоза, не подібна до тисяч невистиглих сліз... П’ють за тебе цей біль і холодну твою неприсутність За твоє небуття, наче перший з буттям компроміс. Ці тендітні свічки із одвічного воску ілюзій, Цих печалей чомусь вище долі налитих сто грам, Таке літо навкруг, такі трави в житейському лузі... Дзеркала... Дзеркала... Порожніє в периметрах рам... Богдан Томенчук Літописець епохи ін багато і щедро працював. За власним задумом і на замовлення редакторів. В газетах і журналах, ніби потверджуючи свій афоризм, висловлений у власній же книжці: “Талант – духовний капітал нації”. Вмів визначити роль письменника в літературному процесі. І побачити, що соціальні процеси в житті загальному, яке визначав, як не “тільки те, що з нами відбувається, а й те, що ми думаємо про нього”. До книжки “Протирання дзеркала” (2017), що має підзаголовок “Про час і про людей”, М. Слабошпицький дав щире розшифрування: “Те, чого ви не прочитаєте в історії літератури”. Бо, власне, писав не про історію літератури, а про життя, складне і не завжди прогнозоване. Є в його згаданій книжці розділ “Не знятий фільм”. Це, мов резерв для розповіді про те, що було і ще б мало бути… Та сьогодні мусимо просити Бога сил перебути тяжке горе, що охмарило всю нашу українську літературу. Лариса Копань Вареники з вишнями, Марія Башкирцева, Никифор Дровняк з Криниці ервень 1986 року, неділя. Теплий, сонячний день. Пригадую тепер, наче Сонце тоді було найясніше з усіх Сонць. Хрещатиком поспішаю на Велику Житомирську, запрошена на обід до прекрасної родини Софії Майданської. Знаю, що там будуть її друзі-письменники, але хто саме – не повідомили. Але точно знаю, що цього разу Софія запросила на вареники з вишнями і, звісно, буде кава з незабутнім віденським тортом, який завжди пекла для гостей мама Софії – Марія Миколаївна. Запізнююся, бо високі каблучки сповільняють мою ходу високими довгими сходами аж на третій поверх. Прийшла, віддихалася, дзвінок в двері …Відкриває усміхнена Марія Миколаївна, схвильована, бо вареники уже на столі. Чую чоловічі голоси і приємний сміх Софійки. Заходжу в кімнату і бачу чоловіка у чорній сорочці, стильно одягненого, у руках він тримав книгу і щось дуже емоційно оповідав Софії. Поруч мовчки сидів ще один чоловік, пам’ятаю — в окулярах, сорочка в клітиночку. Софія представила своїх друзів-письменників – це був Михайло Слабошпицький і Анатолій Скрипник. Саме в цей час вийшло перше видання книги Слабошпицького про Марію Башкирцеву. Михайло захоплено розповідав про художницю, читав уривки з книги, Софія супроводжувала цікаві розповіді грою на скрипці. Марія Миколаївна завжди активно долучалася до обговорення книги. Було дуже зворушливо й незабутньо. Саме тоді я отримала книгу з автографом від автора, яку маю у своїй бібліотеці. Якось у паузі я звернулася до Михайла і сказала, що моє життя проходить в середовищі лемків, тому пропоную йому тему для наступної книги про геніального лемківського маляра Никифора Дровняка і обіцяю надати матеріали, які у мене є. Михайло відгукнувся відразу, хоча зауважив, що про лемків чув, але глибше не вивчав цієї теми, оскільки він з Черкащини. Однак, якщо я йому принесу матеріали, він обіцяє подумати і тоді скаже. Так розпочалося наше творче знайомство. Згодом матеріали, які були в моєму домашньому архіві, я привозила Михайлові в Ірпінь. Час спливав… Михайло писав. З’явилася книга “Никифор Дровняк із Криниці”. Дійсно, Життя – це зустрічі з людьми. Наша зустріч була теж необхідною. Нехай за межею Вічності тобі завжди світить Сонце, друже Михайле! Ольга Бенч

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин